Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайин 1.Л.

унеможливлювало раніше узятися ло творення єдиної літературної мови.

Лише зараз такі умови склалися. Але оганьблені Б. Грінченком галичани

роблять на цьому полі значно більше, ніж підросійські українці "вони

серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло, ставлять собі вищі,

серйозніші задачі".

Діалог }>. Грінченка й І. Франка схвалював громадськість. Y № 20

"Зорі" до неї приєднався поет з України М. Школпченко. подавши статтю

"Чайченко і Франко". А/. ІІІколичснко один з псевдонімів українського

письменника Мусія Степановича Кононенка (1864-1922). Тема дискусії

йому здалася важливою: чистота української мови, але розв'язання не

задовольняло: автори з проблеми перейшли на особи й почали сваритися.

Він вилупив проти думки І. Франка про те. що самоуки не мають право

голосу в дискусіях про мову. Мова належіпь не філологам і не ними

створюються, ллзердпв М. Школпченко; її творять сахіе письхіенникн. а

відтак сахіе їх слід вислухати в першу чергу.

Не сирийхіав новий учасник дискусії і Франкового твердження про те.

що з мови нічого викидати не треба. Народ сам відхюв;іяєл ься від застарілих

слів. М. Школпченко пропону вав нову засаду обрання слів для літературної

мови. Між Б. Грінченком і І. Франком зайшла суперечка навколо слова

"невіста". Б. Грінченко заперечив хіожливість його використання в значенні

жінка": І. Франко, посилаючись на народну творчість, доводив, що таке

хюжливо. N1. Школпченко пояснив свою позицію: слово "невіста" в такому

значенні зрозуміле обмеженій кількості читачів, тимчасом як літературна

хюва повинна бути зрозумілою всьому народові. Міра розповсюдження

слова й повинна бути критерієм його зараху вання до літерату рної мови, яка

повинна об'єдну вати людей у народ, а не навпаки.

Заперечив М. Школпченко й ще одну думку І. Франка. У запалі

полеміки він писав, що хюва не є "найвнщпхі скарбом", над неї' цінував поет

"економічні, ірохіадські і духові скарби", а хюву розглядав як один із

способів розвою. "Мова і тільки єдина хюва, писав М. Школпченко.

будить національне самопізнання і ставить його на непохибний грунт. Де

нема язика, та.м нема духового розвою. нехіа науки, нехіа національної

сили, нема самої національності. Лзик класифікує чоловіка і робить з його

сім'янина вістимої національності". Будувати національність без мови - це

все одно, що зводити в будівлі стелю й стіни без підвалин.

У № 24 до дискусії приєдналося ще два учасники. Статпо "До спору

язикового" вмістив тут відомий кріппк Іл. Кокорудз. Він знову підняв

питання про критерії віднесення слів до літературної .мови. Хоч би якими

знаннями володів сам В. Чайченко. але він особисто не може виступати

суддею всієї мови, навіть у Шекспіра вжито всього 15 тис. слів, а .мова ж

складається з сотні їх тисяч. Іл. Кокорудз першим сформулював

категоричну вимогу створення словника української хюви. про що на

маргінесах йшлося вже у виступах учасників диску сії.

Друга висловлена нпхі думка стосувалася иоціну вання ролі Галичини в

розвитку у країнської літерату рної мови. Внаслідок у ка зу 1876 року Україна

430

Історія української журналістики XIX століття

не може розвивати мову в багатьох галузях. У' Галичині ж нею вітають

цісаря, виголошують політичні промови в сеймі, викладають усі предмети

в гімназіях: вона розлягається з університетських кафедр, нею пишуться

дослідження філософські, філологічні, історичні, правничі, математичні та

ін. Тому саме за Галичиною слід визнати пріоритет у становленні

української літературної мови. Галичина стала центром її формування.

У підсумку статті Іл. Коку рудз зайняв зважену позицію. Він не вимагав

від українських авторів вживання лише галицького варіанту мови.

Галичани й у країнці мусять піти один одному назу стріч: "як ми учимося зі

словарем в руці деяких слів українських, так най зводять і у країнці вити

трохи поза свою тісну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб

може вироблятися єдність і розумінння".

У цьому ж № 24 "Зорі" 1891 року з великою статтею Наша язикова

скрута та спосіб зарадити лихові" під псевдонімом .1. Хванько виступив

Агатангел Кримський (1871-1942) у майбутньому видатний українських

сходознавець, що тоді лише закінчував у Москві Лазаревський інститут

східних мов.

Будучи професійним філологом. А. Кримський занурився в аналіз

зачеплених попередніми авторами мовних прикладів. Але він висловив і

важливі методологічні ідеї. Порівнявши питомі й запозичені слова

(наприклад, пурист з "Правди" вимагав від нього вживати слово "тяма"

замість "поняття", вбачаючи в ньому полонізм). А. Кримський проголосив

важливу думку: не пуристами і навіть не кваліфікованими науковцями

розв'язується питання формування літературної мови, а народом у своїй

творчості, письменниками, які творять українську літературу. Це питання

не теорії, а практики. На практиці запозичене слово може виявиться

зрозумілішим і прийнятнішим, ніж слово питоме.

Слобожанський і надлінпрянський варіанти української мови мали

сильний вплив на галичан. Це був моральний вплив, породжений

високохудожніми творами, величним змістом, втіленим у досконалу форму.

Тому майже по-українськи, а не по-галпцьки під силою цього виливу

прагнув завжди писати І. Франко. Але тепер він сам перетворився на

велику моральну силу і вже під його виливом трансформується мова

Наддіпрянської України. Отже, не походження слова, а широта його

вживання, узалежнена від зрозумілості його, є чинником формування

літерату рної мови.

А. Кримський приєднався до авторів, що наголошувати на потребі

словника. Для нього ідеалом бачився російсько-український тлу мачний

словник. Автор пропонував і шлях розв'язання проблеми його створення:

якщо цю роботу не може подужати одна людина, слід зорганізувати для

цього загал. Необхідний лише центр координації зусиль, а виписувати

приклади може кожен освічений чоловік.

Заверталася публікація матеріалів "спору язикового" у № 24 "Зорі"

1891 року невеличкою реплікою Б. Грінченка (В. Чайченка) "Додаток до

замітки "Галицькі вірші". Він писав тут про те. що мовна дискусія

431

Mиxайлин 1.Л.

викликала бурхливі радощі москвофільської преси. Талішкая Русь .

передрукувавши його статтю s Правди", дала свій коментар такого змісту:

українці й галичани не можуть порозумітися між собою: отже, не існує

ніякої єдиної у країно-руської мови: порятунок українців у тому. щоб. не

маючи власної мови, перейти на польщпзну або російщнзну.

Ні. виповідав "Галицкой Руси" Б. І'рінченко. цього не станеться

ніколи. Наша су перечка ведеться між своїми, це наша хатня справа, різниця

в поглядах не зашкодить нам іти вкупі по шляху розвою свого народу. Ми

можемо сперечатися про речі и поважніші, не втрачаючи поваги один до

одного. І коли б нас. у країнців Росії, зму шено не писати гак. як ми пишемо,

то ми б, не вагаючись почали писати мовою галицьких віршів, аніж

перейшли б на російську , бо та мова нам своя, рітна. хоч і не зовсім

відповідає нашим смакам і звичкам.

Після цього, здавалося, диску сія вщухла, але у N° 7-9 (І892) редакція

поверну лася до неї. вмістивши статтю " В справі язиковій і декотрі замітки

про книжки для українського люду". ІЦд нею стояв підіте: Лосун. що був

одним з псевдонімів письменника й мовознавця Івана Верхратського. і дата

написания "Ві Львові. 27 грудня 1891". Стаття була довгою, розтяглася на

три подачі, але відзначалася малозмістовністю. відчувалося, що дискусія

вичерпу ється, нові ідеї не висловлюються, а пережовуються старі.

І. Верхратськип удався до аналізу усього словникового реєстру, що

зачіпався у виступах його попередників, впслоалюючи свій погляд на

походження слів і галузь їх вживання. Він доводив, що наукове

опрацювання хювннх скарбів то справа філологів: письменники часто

неспрохюжиі написати маленької "слатлл язикової". Становище у країнської

хювн. на його думку, цілком звичайне її природне: інші мовіі. як-от

німецька, пройшли свого часу так само етап вироблення єдиної

літературної .мови з кількох діалектів: це прекрасно, що ми його проходимо

зараз. Україна справді дала більше талановитих письменників, ніж

Галичина: але Галичина хіає свої переваги: дут широко вживається

українська мова, твориться журналістика. Разом ці обставини складають

гарний грунт для розвитку української мови й вироблення її єдиного

літературного варіанту.

Завершив дискусію той. хто її й розпочав Б. І'рінченко (В. Чайченко) у

І5-І6 "Зорі" (1892). опублікувавши статтю "Кілька слів про нашу

літературну мову". Вона стала справжнім підсудіком дискусії, оглядом її

найважливіших здобутків.

Питання про чистоту мови, гверднв Б. Грінченко. піднімають не лише

у країнці, але й галичани і доводив це на численних прикладах з народовської

преси. Він торкну вся питання про критерії добору слів до літературної мови,

зазначивши, що одноразове вживання слова в певнохіу авторитетному

джерелі (як-от у "Слові о полку Ігоревім" або у Т. Шевченка) ще не є

доста тньою підставою для його залу чення до реєстру єдиної у країнської

літературної хювн. Важливою запорукою успішного форхіування хювн є

розвиток філології, зокрема створення тлумачного словника. Слід гадали.

432

Історія української журналістики XIX століття

що саме в процесі мовної дискусії 1891-1892 років у Б. Грінченка та роді па ся

ідея (.творення словника української мови, який навічно уславив його ім'я і

увійшов під ним (як "Словник Грінченка") в історію української культури.

Істотним підсумком дискусії була висловлена Б. Грінченком думка:

Гатчина у творенні української мови мусить пристати до більшості: це така

ж провінція, як Київщина. Херсонщина. Слобожанщина: як нехіає окремої

українсько-київської, українсько-херсонської, українсько-слобідської мови,

так немає й українсько-галпцької: є єдина українська літературна мова.

Теоретичне положення Б. І'рінченко проілюстрував на прикладі. Візьмімо

двох поетів, запропону вав він. Шевченка й Масляка і порівняймо лише за

мовою. Перший зро зумілий в усіх куточках України, включно з Галичиною,

дру гий лише у своїй місцевості. Закінчував Б. І 'рінченко гаслом: у сім нам

треба вчитися, вчитися бути українцями, писати українською мовою,

створювати зрозумілу дія всього нашого народу літературу. 1 Іідсу мковнй

диску рс статті Б. Грінченка був настільки відчу тним, що редакція не знайшла

потреби дати коментар вії себе. Призвідник дискусії зробив це краще за

будь-якого представника редакції.

Надалі Василь Лукнч вів літературно-критичний відділ журналу в

більш спокійному тоні. Щороку в березневих числах дру ку валося багато

Шевченківських матеріалів. На роль першорядного ІІІевченкового

біографа й знавця його т ворчості вису ну вся О. Коннськіш. що в 1894 році

опублікував у "Зорі" працю "Т. Шевченко під час перебування його в

акадехіії художеств (1838-1844)" (№№ 16-22). у 1895 Т. Шевченко під час

вищого розцвіту його кебети, до арешту його (1845-1847)" (№№ 5-14). у

1896 "Т. Шевченко в дорозі з заслання" (№№ 5-13).

Сказавши достатньо про пересічний художній талант О. Конпського.

слід визнати, що він поставив собі справжній пам'ятник працею про І.

Шевченка, розділи з якої друкувалися в "Зорі". Вона вийшла під назвою

"Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя" (Львів, т. 1-2. 1898.

1901) і стала видатною пам'яткою шевченкознавства. На жаль, другий гом

опублікований уже посмертно. Про високу вартість праці О. Конпського

свідчить її перевидання в 1991 році.

"Зоря" друкувала фольклор, де героєм віїсту пав Т. Шевченко, зокрема

анекдоти. Вони свідчили про' популярність поета серед народу,

підкреслювали його дотепність і кмітливість. 1894 року М. Вороний подав

такий історичний "Анекдот з життя Т. Шевченка" (№ 5. с. 117): 'Якось був

Тарас в театрі. Поруч з нпхі сидів якийсь пан з своєю панею. І Іан був надто

товст ий і череватий, пані ж надто тонка і суха. Як панові, так і пані дуже не

вподобалось близьке су сідство з "репаиихі" мужиком, якихі здався їм Тарас

по своїй одежі. Крутився, крутився пан на дзиґлику, врешті не втримав

таки, щоб не зробити якоїсь образи своєму неприємному сусідові і

оберну вся до нього з словами; "А што. любезний. у вас. в Малоросії свині

дорогі?" "Та як вахі сказать, добродію... - спокійненько відповів Тарас,

як яка свиня. Коли б отака, як ви. пане, то може рублів 20-25. а коли така,

як ваша пані, то не варта вона і шага!.."

433

Шевченківські матеріали підносили авторитет Кобзаря, не лише

підтримували його культ серед свідомого українства, toe й робити іст отніш

внесок у наукове вичення- життєвого та творчого шляху видатного

національного поета.

У відділі "Статті з історії, літератури, етнографії і т. ін." та "Споминки,

життєписи і матеріали життєписні" друкував багато статей сам редактор

Василь Лукич. У 1893 році він опублікував статті "Дмитро Яворницькнй"

(№ 3), "Іван Белей" (№ 17). "Леонід Глібов" (№ 22). "До життєписи Ів.

Манжури" (№ 23); у 1894 "Причинок до життєписи Ів. Манжури" (№ 4).

"Михайло Щепкін" (№ 22); у 1895 - "П'ятдесятлітня літерату рна діяльність

Як. Щоголева" (№№ 1-2). "Ог.іяд життя і діяльності Івана Верхра гського"

(№ 2). "Тридцятьлітні роковини смерти Петра Гуляка-Артемовського"

(№№ 21-22); у 1896 - "Микола Сумців" (№ 2). "Огляд життя й діяльності

Петра Ніщинського" (№ 9). 'Олександер Коннськии" (№ 12). Попри велику

кількість ці статті були невеликі за розміром; їх публікація була прив'язана

до портретів письменників, що друкувалися на першій сторінці журналу, у

статтях викладалися загальні відомості про діячів, давалися стислі сумарні

оцінки їх діяльності. У них був сильний інформаційний первень, але

ослаблений аналітичний, інтерпретаційний.

Але працю Василя Лукича для журналу не можна не визнати

продуктивною. Він виконував у журналі величезну чорнову роботу: вів

відділ хроніки, де описував помітніші події в діяльності культурно-освітніх

товариств, відзначення ювілеїв українських письменників: вів відділ

бібліографії, у якому' фіксувалася вся книжкова продукція українською

мовою або дотична до У країни: подавав опис українських періодичних

віщань. "Правда". "Киевская старина". "Часопись правнича", "Житє і

слово", "Діло". По сторінках "Зорі" розкидано безліч його дрібних заміток

і повідомлень про українські книжки.

Взагалі, критика "Зорі" була інформаційною, анотаційною. Її мета

полягала в тому, щоб представити віщання читачеві, а не здійснити його

витлумачення чи побачити рух мистецьких течій. Приємним винятком з

правіша була стаття І. Франка "Наше літературне життя в 1892 році" (1893,

№№ 1-2), написана як лист до редактора "Зорі" на його прохання.

Стаття справді є взірцевим оглядом літературної й науквої праці україн

ців в усіх культурних центрах. Спочатку з сумом кріггпк відзначив, що "в най

більшій часті нашої країни, серед маси нашої нації атаспіво нема ніякого руху

літературного" (№ 1. с. 16. Підкрестено І. Франком. І. М.). Проте причину

такого стану він убачав у несприятливих обставинах розвитку української

літерату ри. Якщо за таких умов "пояалення на нашій ниві літерату рній, серед

таких некорисних обставин такої многоти свіжих, талановитих і з гарячіш

запалом та щирою любов'ю до рідного слова натхнутих писатслів дає нахі

запоруку, що стежка, протоптана старшіш поколінняхі. не заросте бур'янохі.

що розвій нашого письменства не зупиниться" (с. 18). Але розвитку ініціатива

І. Франка не хіала, з 1894 року він вже видавав свій журнал "Житє і стово" і

зовсіхі притишив стосунки з "Зорею".

Михайин .Л.

434

сторія української журналістики XIX століття

Вищий рівень аналітичності демонстрував Микола Вороний у

критичних оі лядах драмату ргії. У 1895 році дтя нього була навіть створена

рубрика "Нові твори драматичні". Обираючи дтя аналізу не класичні п'єси,

а драматургічний мотлох, він працював у жанрі літературного фейтетона.

Наприклад, про п'єсу "Не судилося'' д. Касиненка він написав: "хай

вибачать мені шановні читачі але я зовсім не можу нічого сказати, а не

можу тим. що після неї в мене у голові лишилось вражіння якоїсь чорної

плями, та й годі" (№ 6. с. 117).

З 1894 року Василя Тисовського на посту "відповідального за

редакцію" змінив Осин Маковей. Його участь позначилася на роботі

журналу появою в ньому нової рубрики "Фейлетон". що в 1895 році дістала

назву "Світло й тіні". О. Маковей подавав їх щомісяця, висвітлюючи під

гумористичним кутом зору події поточної історії. Поява фейлетону

призвела до пожвавлення "Зорі". Проте співробітннтво тут сатирика не

тривало довго, у 1895 році він посів місце редактора газети "Буковина", а

його місце в "Зорі" зайняв Кость Панківський. Рубрику фейлетонів

намагався вести Василь Щурат. але не маючи сатиричного таланту Осипа

Маковея. полишив цю справу .

У 1897 році в "Зорі" з'явився новий редактор. Ним став знову

Олександр Борковський. який уже редагу вав журнал до приходу на посаду

редактора Василя Лу кича. Жу рнал не подав ніяких попередніх пояснень, але

в № 1 (1897) вмісллів на с. 5 портрет колишнього редактора і в кінці числа

статтю В. Щурата "Володимир Левицький (Василь Лукич)". Автор яскраво

описав журналістську працю Василя Лукича, який вів обширне листування

з авторами, надсилав критикам велику кількість книжок, щоб олриматн від

них до чергового числа кілька рецензій, віщавав окремими відбитками з

"Зорі" їхні твори, щоб заохотити до дальшої праці, сам писав ті матеріали,

до яких ніхто не брався: хроніку, бібліографію, пресові огляди. "Та се ще не

все. в чім проявився редакторський талант Василя Лу кича, - відзначав В.

Щурат. Кращою мірою того таланту є ще й те, що я зазначив вже коротко:

вмілість згуртовання около "Зорі" спорого числа письменників" (с. 16).

З жалем автор повідомляв: "Тепер, коли Василь Лукич, перейшовши з

становища нотаріального субститута (заступника, помічника. - І. М.) в

Станіславові на гарне, але й повне обов'язків становище нотаря в Винниках

піді Львовом, конечностю приневолений зложив по семи роках невсипущої

праці редакцію "Зорі" в інші руки, я чувся майже зобов'язаним написати

тих кілька стрічок признання для чоловіка, що при своїх фахових заняттях

вмів знайти тілько часу і охоти до безкорисної праці для загалу, гцо

віщержав при тій праці довгі роки помимо всяких клопотів, а часом і

нестушннх докорів" (с. 17).

.Як бачимо, прігчина зміни редактора була прозаїчна: Василь Лукич

знайшов, нарешті, місце, яке давало йому утримання, але й вимагало

повної віддачі за основним місцем праці.

Поштовх, завданий ним "Зорі", продовжував живіпн її подальший

розвиток і існування: згуртований навколо неї Василем Лукнчем колектив

435

Михайли» І.Л.

авторів і латі успішно працював для журналу. Олександр Борковськіш нічого

не став міняти в рубриках журналу , а підтримував у же наявний порядок. Він

лише привів т собою природно нових авторів. Гак у 1897 році знову серед

авторів "Зорі" з'явився Григорій Цеглннський з комедією "Торговля

жемчу гом" (№№ 17-20). письменник, гцо не відзначався особливим талантом.

Але повернення цього автора супроводжувалося посиленням присутності в

"Зорі" Бориса І рінченка. Павла Грабовського. Василя ІЦурата. які дали сюди

вірші, драми, публіцистику. літературну критику.

Так. у 1897 році у журналі була опублікована програмова стаття П.

Грабовського "Дещо про творчість поетичну" (№ 3). у якій він висловився

проти примітивного рівня творчості деяких українських авторів, якихі

браку є "певної освіти загальнолюдської, тверезого цілоку иного світогляду

і ромадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної"

(с. 58). Поет хюже відбутися лише за умови сполучення в його творчості

"щиро.людського змісту" з "виробленою, художньо-закінченою формою".

П. Грабовський під "щоролюдським змістом" розумів орієнтацію поета на

життя, а не на свої фантазії, підкреслював потребу втілювати

загальнолюдські мотиви у своїй творчості. Його стаття була кориснім

надбанняхі української літерату рної критики.

Для двох останніх років історії "Зорі" була прикметною дискусія між

В. Щуратом (1871-1948) та І. Франком з приводу диску рсу модернізму в

його творчості. У' 1896 році Василь Лукич не пропустив 40-ліл нього ювілею

Івана Франка, тихі паче, що він співпав з ювілеехі двадцятилітньої його

літературної діяльності. У першохіу ж числі він умістив дві різні статті під

однаковою назвою "Др. Іван Франко" - В. ІЦурата і О. Маковея (підписану

криптонімом "О. М ей"). Стаття В. ІЦурата розтяглася на дві подачі. У

першій вій стверджував: "Знайти признане в кружку приятелів і

сторонннків хюже всякий, хоч би і наймірнійшнй талант, але майже

вибороти собі признане у всіх своїх сторонннків і противників зможе тілько

геніяльннй. Між галицькими русинами доказав того Іван Франко і се є

найкраще свідоцтво високої вартості єго літературних творів" (с. 16).

Розвиваючи ідею геніальності І. Франка. В. Щурат вказував на його

художню невичерпність. "Крім агітаційної й епічної поезії знаходимо у

Франка й чисту лірику [...]. - писав він уже в другій подачі статті і

продовжував: - Зачислили до неї належить передовсіхт [...] цикль любовних

поезій п. з. "Зів'яле листя", котрий можна вважати об'явохі декадентіізхіу в

україно-ру ській літературі, розухгієся тоді, коли під декадентизхюхі будемо

розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить

признаки умнелових хворіб. але розумне і артистичнім змислом ведене

змагане до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів хювн і

форм" (с. 36). Слід зауважити: що в розпорядженні В. ІЦурата був цикл

"Зів'яле листя", а не збірка віршів під такою ж назвою.

І. Франко сприйняв це місце статті як звину вачення в декадентстві і відпо

вів критикові віршехі "Декадент" (№ 17. с. 326). якій був присвяченій В. Щу

ра тові і хііетпв прихатку ТІо прочитання єго замітки в "Зорі" 1896. ч. 2. с. 36".

Л ЧІ Ї

Історія української журналістики XIX століття

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент

І слово темне підшукав та вчене

І Руси возвістив: "Ось декадент!"

Наскільки І. Франко був ображеним, свідчить фінал вірша:

Не паразит я. що дуріє з жиру,

Що в будні тільки и дума про процент,

А для пісень на "шрррум" настроїть ліру...

Який же я у біса декадент?

Одночасно І. Франко не міг відмовитися бути тим, чим він є, і в грудні

1896 року збірка віршів "Зів'яле листя: лірична драма" вийшла в світ. Вона

справді являла собою нове слово в українській поезії, ніхто до І. Франка (а

можливо, і після нього) не зумів з такою поетичною силою передати

страждання людини від нерозділеного кохання, описати етапи духовного

занепаду, безсилого відчаю, розпуки, які доводять людішу до самогубства.

В. Щурат залишився на висоті становища, не збився на лайку, на яку

провокував ного І. Франко, а відповів тактовно й переконливо,

продемонструвавши повагу до І. Франка й знання предмета дискусії.

Спочатку в "Зорі" з'явився вірш В. ІЦурата "Се не декадент!" (1897, № 5, с.

95), де за епіграф були узяті слова І. Франка "Який же я у біса декадент?", а

в самому тексті так само були розкидані цитати з його вірша. В. Щурат не

поступився жодним своїм положенням. Він захищав свою позицію:

службова поезія - це не декадентство, вільна поезія - це декадентство.

Хто замість цвіту гній приносить з піль,

А скривиш радість, творить лиш лемент,

Хто сам надієсь, а про жаль, про біль

Співає другим: - се не декадент.

Після кількох заперечень автор повертався до прямої дефініції:

Бо декадент-поет - не фарисей.

Єго пісні - душі єго фермент!

Він епілог пролога! Він, ідей

Збагнувши світ, нових жде - декадент!

У цьому ж числі розпочалася публікація розвідки В. ІЦурата "Поезія

зів'ялого листя з віщу суспільних завдач штуки (Прочитавши ліричну

драму І. Франка "Зів'яле листя)" (№№ 5-7). Тут автор пояснював, що ще в

попередній статті про І. Франка "вирізнив ті поезії з-поміж усіх інших задля

краси форми, поетичності вислову, оригінальності й добірної илястики

поетичних образів" (№ 5. с. 97). У захваті перед татантом І. Франка він

порівняв їх з французькою декадентською поезією. У самій Франції це

явище розуміють подвійно: більшість поетів - карлики, але вони

намагаються наслідувати геніїв, як-от. Бодлера. До числа других поетів

відносив В. Щу рат І. Франка, який переплутав похвалу з доганою. Далі В.

Щурат подавав докладний аналіз ліричного сюжету книжки, простежував

повороти авторського настрою, динаміку почу ття, наростання розпачу .

У фінаїі статті він повернувся до головної теоретичної проблеми:

437

Михайин 1.Л.

завдань мистецтва. "В часах спеціалізації на всіх полях людської діяльності.

писав він. - що робить з чоловіка дуже часто машину для одної функції,

завдачею шту ки с ту машину, того в'язня спеціального заняття хоч на часок

зробити чоловікохі. що жив би трохи повнішихі жіптяхі" (№ 7, с. 137).

Мистецтво раніше служило хюнархії. шляхті, теократії, утверджуючи їх

значення, силу і владу. Тепер воно має служити демократії. показувати

народові образи його власного життя, але побільшені, у благороджені.

Мистецтво повинне підносити народ у його власних очах. Цього не захотів

зрозуміти реалізхі. і тохіу народ не прийняв його. "Прості фотографії гидкої

і скучної дійсності подобались лиш дуже нерерафінованихі читачахі по

психологічному закону контрасту : враження, цілкохі відхіінне від звичайно

одержуваних вражінь. подобаються. Багачахі подобаються образи нужди:

бідні не люблять їх" (с. 137). Майбутнє за мистецтвом нереалістичним, що

поставить собі завданням підносиш, зміцнювати, ублагороднювати людину.

Поезія зів'ялого листя - поезія песимізму . Чи здібна вона виконати

нове хшстецьке завдання? - запитував критик. Можливо, але хіба що тихі,

що прищеплення песимізму оздоровлює людину, як рятує від заразної

хвороби прищеплення віспи.

Підхід В. Щурата до видатної книжки І. Франка був вимогливим і

суворим, він розухіів, що хіає справу з поетичніш генієхі, але не

погоджувався з напряхікохі. головною тенденцією його творчості, і

відверто висловив це в розгорнутій аналітичній рецензії.

Таким чином, хюжна твердити, що в останній рік свого існування

"Зоря" не здала своїх позицій. О. Борковський не міняв курсу Василя

Лукича, завдяки чохіу він зберіг авторський колектив, професіоналізхі у

веденні журналу. Однак часопис доживав останні дні. Ініціатором

трансфорхіації виступив Михайло Грушевський (1866-1934), який

відігравав усе більшу роль в НТШ. На його пропозицію віщіл (правління)

товариства вирішив "перетворіпи старий "часопис для руських родин" -

"Зорю" на літературно-науковий журнал, названий "Літературно-

науковим вісником"

291

У ч. 21 (1897) на останній сторінці журналу з'явилося "Оповіщення".

"Скорий культурний поступ нашого народу в останніх часах і зв'язаний з

ніш зріст його духових потреб хііж іншим давно давав себе відчувати і в

сфері літератури і белетристики, - говорилося тут від імені видавця. -

Заснована тохіу вісімнадцять років літературно-наукова часопнсь "Зоря",

віддавши важні прислуги нашому культу рному житло, перестає вже своєю

програмою задовольняти сі потреби. З огляду на се Нау кове Товариство ім.

Т. Шевченка, котре попри свої наукові задачі зістається одинокою

інстілуцією, що хіає [за браком іншої] опікуватись українсько-руською

літературою, постановило з початком 1898 р. зрефорхіувалі "Зорю", себто

розшнрілн її програхіу і обсяг, бажаючи в столітню річницю нової

291

Грушевський Михайло. Апостолові праці // Спогади про Івана Франка. -

Львів". 1997. -С. 203.

аоо

Історія української журналістики XIX століття

української літератури, що є заразом і двадцятип'ятилітньою річницею

Товариства, а до того зв'язана з стількома історичними спогадами, віддати

сю прислугу національному культурному життю" (№21. с. 420).

Далі оголошувалося, що зреформована "Зоря" називатиметься

"Літературно-науковіш вісник", випускатиме її редакційний комітет, до

складу якого входять: О. Борковськнй. М. Грушевський. О. Маковей та І.

Франко. Обсяг кожної книжки, що виходитиме першого числа кожного

місяця буде дорівнювати 12 друкованих аркушам. Так завершилася історія

журналу "Зоря". "Літературно-науковий вісник" (ЛНВ) належить уже до

насту пного періоду історії у країнської журналістики.

Значення журналу "Зоря":

1) започаткований як приватне підприємство, журнал був куплений

НТШ і став ного головним органом: надалі НТИІ не залишало видавничої

діяльності, весь час віщаючи періодичний орган:

2) видатними журналістами, що забезпечили піднесення журналу до

рівня виданих досягнень української преси, були Іван Франко та Василь

Лукпч. які змогли закласти в його діяльність високі ідеали українського

визволення, всеукраїнської єдності, високого професіоналізму:

3) успіх журналу пов'язаний із залученням до числа його авторів

провідних письменників підросійської України (Олени Пчілки. О.

Коннського, М. Старицького, І. Нечуя-Левичцького, М. Коцюбинського.

Б. Грінченка та ін), які силою свого таланту підтримали високий рівень

художньої літератури, пу бліцистики й літературної критики і ньому:

4) у журналі співпрацювали галичани й українці, об'єднавшись для

спільного творення якісного у країнського літературно-наукового журналу,

ця співпраця була корисною й повчальною, плідною для розвитку й

піднесення у країнської культури:

5) це був перший ілюстрований народовський часопис, що мав високу

поліграфічну культуру, видавався фонетикою, сприяв виробленню

української літературної мови в усіх стилях: художньому, публіцистичному,

літературно-критичному, науковому :

6) журнал еволюціонував в бік покращання його професійного рівня,

поліпшення в ньому головних відділів, урізноманітнення інформаційної

діяльності:

7) довгий час журнал передплачувався в Росії, завойовуючи чимдалі

більшу публіку, злякавшись його зростаючого впливу, російський уряд

заборонив поширення журналу в своїй країні:

8) "Зоря" гармонійно доповнювала газету "Діло", яка виконувала

передусім інформаційні завдання, спільно вони складали інформаційну

систему народовської журналістики в Галичині:

9) журнал пережив достойний фінал, він сам спричинив піднесення

української культури, науки, літературної критики, духовних потреб

українського читача, внаслідок чого перестав задовольняти зрослі потреби

української спільноти: із "Зорі" виріс "ЛНВ" як цілком нове за типом і

характером явище української журналістики.

439