Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайин ІЛ.
самостійне видавництво в Галичині, де видавати власні праці українською
мовою, ате ніхто не квапигься здійснити цеп простий проект. Це покоління її
мови української не шаг як слід і всі свої праці пише по-російськн. Тим самим
українофіл працює на російську культуру, зміцнює російську державу.
"Пишучи по-московському. - роз'яснював Б. Грінченко. ми
побільшуємо московську літерату ру - отже, побільшуємо сі игу тим людям які
намагаються відняти в нас нашу національність: бо. пишучи по-
московському. мп спиняємо нашу літерату ру, не виробляючи нашої мови: бо.
пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казані, що
української науки нема і не може бути, а через ге всякі спроби в сьому
напрямку с річ непотрібна і заборони варта. Нам можуть сказати: гляньте, он
усі ваші вчені люди, ваші Костомарови. Потебні, писали і пишуть по-
московському - значить, інакше й бути не може. Еге. ми певні, що не віднято
б у нас тепер цензу рними заборонами у країнську нау ку, якби наші вчені люди
аж із самого початку почали писати не по-московському , а по-українському.
Коли вони сього не зробили, то тим дали нашим антагоністам до рук зайвий
шанс у борні, і одвічальність за се му сить лежати на них" (с. 46).
Друга вада "наша несолідарність. наше невміння задля інтересів
громадських зректися інтересів вузьких, особистих" (с. 46). Причина цього,
за Б. Грінченком. полягає в розосередженості українських діячів. Кожен з
них формується насамоті, окремо від гурту, доходить до всього своїм
розу мом. А відтак, кожному його ідеї здаються найкращими, він не хоче
поступитися ними й визнати правоту опонента. Тому в нас традиційні
суперечки про речі другорядні, формальні, як-от: правопис дієслівних
закінчень ться чи цця. Розрізненість у поглядах породжу є розрізненість у
громадській діяльності. Ця розрізненість має й глибші причини: перша та.
що наша інтелігенція є частиною всеросійської, а друга та. що наше
національне самопізнання стоїть надзвичайно низько.
Третя вада. Як частина загальноросійської інтелігенції наша
національна еліта гак само заражена її хворобами: вона не має нахилу до
систематичної щоденної праці, видержаної, дисциплінарної громадської
праці: вона малокультурна, легко піддаєлься тискові чужих ідей: "той. хто
вчора лизав чоботи Лассалеві. - сьогодні те саме робіггь Каткову " (с.53):
вона безвірна, у неї під сумнівом не лише поняття "Бог", але й "добро",
"правда" та ін. Y цих умовах у країнські націонали хилаються і не знають,
на яку ступити.
. Четверта вада низька національна свідомість - аналізується Б. Грінчен
ком особливо широко й глибоко. Це наша вну трішня вада. Полягає вона в
тому, що українофіли запропону вали українству помилкову, фальшиву ідео
логію. яка неправильно орієнтує особу, спроваджу є її на манівці, схиляє до де
націоналізації. а то п ренегатства. Історія українського письменства й суспіль
но-політичної думки наповнене ідеями сервілізму , приниження української
ку льту ри й історії, думками про несамостійність у країнської літератури.
Тут Б. Грінченко розпочав історичний екскурс, у якому піддав
критичному розглядові провізних ідеологів у країнського руху.
450
Історія української журналістики XIX століття
Почавши з І. Котляревською, він не поголився з ното оцінкою II.
Кулішем. нібито автор "Енцдн" глузував з українського мужика и зневажав
у країнську народність. Пу бліцист високо оцінив творчість І. Котляревського,
який любіш свій народ і свідомо почав писати по-українському. Але ніхто не
штовхав його писати "підлеслевий панегірик російському бюрократові"
"Оду до князя Куракіна". Так само ніхто не вимагав від Г. Квітки оспівувати
Катерину II та й су часного йому иаря Миколу Палкіна. С мотиві раболіпства
й вірнопідданетва в П. Гу.ика-Артемовського і О. Сгороженка П. Куліш у
післямові до Чорної ради" доводив моральну необхідність злиття в одній
державі південного російського племені з північним.
Справді, визначає Б. Грінченко. череї цензуру не можна було всього
казати, але можна було мовчати, ніхто силоміць не витягував з наших
письменників ганебних зізнань у вірнопідданстві. Якщо автори писали такі
речі, то значить вони відповідали їхнім думкам. "А тим це все погоджувалося,
що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а
друга російська. Українську душу йому дав рід. почування любові до
рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу : російську душу давало
йому російське жіптя. російська у рядова служба, бюрократична прихильність
до ласки, яку вияаляло російське начальство'' (с. 60).
Т. Шевченко дав у країнству новий рівень національної свідомості, він у
своїх творах виразно підніс "самостійність нашу як нації' (с. 65. Тут і далі кур
сив Б. Грінченка. І. М). Таку самостійність він визнавав за кожним сло
в'янським народом, але передусім за у країнським. У нього немає національ
ного ворогування до росіян і поляків, він повстає проти московського іі
польського гніту на українців. "Шевченко своєю національною
самосвідомістю є геній. - твердив публіцист. - а своєю незмірною вагою,
значенням у справі національного відродження свого рідного краю є з'явіпцем
феноменальним, єдиним, може, на світі" (с. 65). У Т. Шевченка завжди
український народ - то самостійна нація, і він вимагав для неї всіх тих прав,
які належать кожній нації, включаючи й "право політичної самостійності" (с.
73). Немає рівного до Т. Шевченка в справі нашого національного
відродження: у нас ще бу дуть великі письменники, але не буде вже пророків.
Національна ідеологія М. Костомарова й журналу "Основа" була
відходом назад у порівнянні з Шевченковимп поглядами. Випадкову
історичну подію - з'єднання України з Московщиною він розглядав як
історичну необхідність, доводив нездібність "українського темені" до
державного життя. Ідеалом для М. Костомарова бачилося цивілізоване
(ненасильницьке) обрусіння: ієну вання у країнської літератури він допу скав
в обмеженому просторі хатнього вжитку. В ім'я ліберального демократизму,
за логікою М. Костомарова, у країнське слово слід дозволити, бо воно все
одно приречене на відмирання за відсутності у країнської освіти й державної
автономії. Висловлювалася ду мка (наприклад. Д. Мордовцем). що такими
міркуваннями М Костомаров намагався заспокоїти російський уряд і
домогтися скасу вання заборон на українське слово. Але вийшло навпаки,
позиція М. Костомарова тільки шкоди наробила. Українська інтелігенція не
451
'ихайлин ГЛ.
могла знати, що там автор когось дурить. Його авторитетне слово
сприймали насправжки. "І ось цей авторитет каже: мета наша змоскалнтися:
а поки змоскалпмося. то писатимемо для мужика книжки "на
малороссийском наречии", і се на те. щоб змоскалнтися "міцно та справді, а
не на вигляд тільки" (с. 79). Численними прикладами з історії Б. Грінченко
спростував думку М. Костомарова про нездібність українського народу до
державного життя. Нещасливу боротьбу за свою державнусть бачимо ми в
українській історії, а не нездалтнсть до державності, твердив автор "Листів".
П. Куліиш Б. Грінченко назвав "уславленим борцем за нашу
народність, першим після Шевченка" (с. 82). але й він надрукував
кількатомовнй памфлет "Исторіи воссоединения Руси" і ще кілька творів
такого ж характеру. Він опаганнв козацтво, не знайшовши прикмет
державності в козацьких рухах, проспівав гімни Катерині II та Петрові І за
те. що скасували українську автономію, він Шевченка назвав "п'яницею", а
музу його "полупьяною", а творчість "умоисгуплением". У "Крашанці" він
уже хвалить не москалів, а ляхів, прагнучи примирити українців з поляками
в Галичині, він забув, що то два народи в своїх інтересах поставлені один
проти одного. Праці П. Куліша "збили з пантелику нашу інтелігенцію,
поплутавши знову її національні розуміння, закаламутивши і ту невеличку
чисту течію національної самосвідомості, яка потекла була в нашу
інтелігенцію після Шевченкової поезії"" (с. 88).
Аналогічну до М. Костомарова й П. Куліша роль відіграв для
української інтелігенції й М. Драгоманов, висунувши плутану теорію
чотирьох літератур у праці "Література російська, великоруська, українська
і галицька". Зміст цієї концепції полягає в проголошенні гасла: "існу є тільки
одна "общеруська" література, а літератури великоруська, українська та
гатицька - се тільки частини з того цілого, тільки паростки" (с. 89). Б.
Грінченко вперше піддав обгрунтованій критиці теорію М. Драгоманова.
довівши, що вона нічим не відрізняється від поглядів М. Костомарова, хіба
що систематичніше виложена. Автор "Листів" показав, що М. Драгоманов з
одної літератури - російської - зробив дві: російську і великоруську, а з двох
літератур - російської й української - зробіш одну, оголосивши українську
додатком до російської. В іншому аспекті з однієї літерату ри у країнської
він так само зробив дві: українську і галицьку . Російська .літерату ра під цим
кутом зору розглядалася як вищий тип словесної творчості, а великоруська й
українська як приватні тиші творчості для простого народу.
Тимчасом "історія не знає ніяких "підтітератур", - спростував Б.
Грінченко теорію М. Драгоманова. - ніяких літератур "для домашнего
обихода", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про
му жика, а знає просто літератури, що суть виявами розу мового жігггя того
чи іншого народу цілком, і з панами, й з му жиками" (с. 93).
Де джерела драгоманівської теорії"? - замислився Б. Грінченко і
відповів: - У його російській освіті, вихованні. „Якщо з його освіти вийняти
все російське і залишити лише українське, то тахі .майже нічого не
залишиться. От йому і здається, що так повинні почу вати себе всі українці.
452
Історія української журналістики XIX століття
І він гукаг на всіх українців і російських, і австрійських: "Прийдіте,
поклонімося .московській векнкій культурі!"
Б. Грінченко не поголився ! такихі ідолопоклонствохі М. Драгохіаиова.
Спираючись на факти, він довів, що історично не українська література
походить від російської, а все якраз навпаки: російська література виникла
під впливом київської ученості й перенесения її в другій половині XVII
століття до Москви. Українська література існувала у нас з князівських
часів. "Українська література не була, не є і не буде часткою чи паросткохі
од московщини, а була, с і буде сахюстійною літературою, що в ній
силкується виявити своє розумове жпгтя вкраїнський народ" (с. 99).
Праці М. Драгохіаиова шкідливі ще й тому, що він весь час нападав на
справжній правдивий український націоналізм. звучи його "сепаратиз
мом", а протиставляв йому свій "панруснзм", містячи лише в ньому
народолюбні ідеї. Під "націоналізмом" Б. Грінченко розумів український
патріотизм. Так у громадській думці створювалося уявлення, що
український націоналізм від народолюбства далекий або принаймні до
нього байдужий. "Люди народолюбні відкидалися від українського
націоналізму і прихилялися до панрус'изму" (с. І0І). Українська ідея за
допомогою М. Драгохіаиова була скомпрометована в громадській думці.
У підсумку історичного огляду Б. Грінченко твердив: через фальшиві
ідеї у нас такий нелад і в справах, мало зроблено й досі. Відсутність
консолідуючої ідеології призводить до того, що більшість українскої
інтелігенції в Росії байдужа до української ідеї, а зі. що прихильні, не
солідарні хііж собою. Після цього історичного огляду автор "Листів" знову
поверну вся до сучасності.
Незважаючи на те. що української інтелігенції мато', вона поділяється
на три групи. Перша формальні націоналісти, українофіли, які не дають
позитивної у країнської праці. Друга - це радикали, групка, що проповідує
любов до народу , говорить про працю для нього і хіає соціалістичний
колір: вони відкидають націоналізм і через це не можуть дати позитивної
роботи. Галицькі радикали працюють на у країнськіхі народніхі грунті, тому
в них є робота, російські ж радикали - космополіти, тому від них нічого
чекати українському народові. Національне питання може постуиіггися
.місцем соціальнохіу тільки в тієї нації, якій не загрожує небезпека
існування. "Доки вкраїнська нація не здобуде всіх свої прав як нація,
писав Б. Грінченко. - доти питання національні будуть стояти в нас і в
Росії, і в Австрії на першому плані, доти самому народолюбству буде
шкідливою річчю повставати проти вкраїнського націонаїїз.му " (с. І04).
Народні маси можуть розвиватися тільки на національному грунті. Б.
Грінченко підкреслював, що це твердження аксїохіа. А відтак усяке
відхилення від національного грунту шкідливе, применшує силу народу
"Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з
уст. чи книжкою), робіггь йому шкоду, бо відбива його від національного
грунту. себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому
можливий є народний розвиток" (с. І04).
453
Мнхай.нін І.Л.
Третю групу складають свідомі українські націоналп-народолюбці.
Воші не мають до дрібниць воробленої програми, але в цілому "вважають
русько-вкраїнську націю за націю самостійну, що мас всі права, які
звичайно повинна мати нація, себто: права порядкувати по-своєму в своїй
землі в справах просвітній, культурній, еконохіічнін. соціальній та
політичній" (с. 105). До цієї групи Б. Грінченко зачисляв і себе і виступав від
її іхіені. Так. ніби хііж іншим, були кинуті слова про політичні права
українського народу на самостійний розвиток. .Ллє вони не залишились не
почуті, хоч сахі автор далі заявив, що питання політичної незалежності
зараз не може бути поставлене через відсутність дтя цього сприятливих
умов. І Іаціонали-народолюбці. ст верджу вав Б. Грінченко, "вважають, що
тепер хюжна працювати дтя України тільки в двох напрямках: у
нросвітньо-культу рному га в економічному" (с. 107).
Національну справу необхідно пов'язати зі справою народного
добробуту, лише людина, що забезпечила свої мінімальні матеріальні права,
здібна замислитися над вищими ідеями. Такій людині треба дати добру
освіту, щоб вона дійшла до національної свідо.мості. Дія здійснення цієї
мінімальної програхш в Росії необхідна конституція, оскільки без
політичних свобод неможливо захищати свої національні права. Таку
програму від імені націоналів-народолюбців висловив Б. Грінченко.
Закінчивши зі справами російських українців, він зробив критичний
огляд української справи в Австрії. Тут його увагу передусіхі зупинили
чосквофі.ш У Росії москвоприхильні тенденції спост ерігаються в широких
колах інтелігенції. їх послідовно демонструють М. Костохіаров і М.
Драгоманов. Для таких нахилів тут є питомий грунт. Але в Австрії
московської ку льту ри нехіає. москвофіли в Австрії - це вороги у країнського
народу, які дохитаються його знищення. Між нами і ними не .може бути
ніякого компромісу, ми повинні дбати про те, щоб москвофіли зникли з
нашого труну т.
На українськохіу народному грунті стоять народовці і радикали. І ті. і ті
визнають потребу підносити народний добробут і освіту, але хііж ними немає
згоди, критика радикалами народовської політики й висунення
еконохіічного питання на перше хіісце витлумачені народовцях!!! хіало не як
національна зрада. Заклики головного радикала М. Драгохіанова вивчати
російську літературу вже викликають роздратування й обурення.
"Виховуємося, зростаємо і розвиваєхюся хні на хюсковській літературі і щиро
любимо багатьох російських письменників, змальовував таку картину Б.
Грінченко. - і ось приходить до нас чоловік і починає на нас гримати (та ще
годі, як хш під московськім національним гніто.м): такі-сякі. злочинство
робите, що мало звертаєте у ваги на .московське письменство!" (с. 130).
Останні три листи писалися Б. Грінченком після появи перших листів
М. Драгохіанова у відповідь. У них хіістіггься утвердження тих духюк. які
на.магався спросту вати N1. Драгохіанов. Знову зайшла хюва про російську
літературу . "Мене дивує, писав тут Б. Грінченко. - чого се д. Драгохіанов
бере на себе повинність доводити українцяхі російським, що їм лреба
454
Історія української журналістики XIX століття
читати московських класиків? Та ми ж і без того по вуха влізли в
московське письменство, а тих класиків і читаємо, і перечитуємо, і
поважаємо, і вчимося в них і хан простить нам д. Драгоманов цілком не
розуміємо, чого се йому схотілося так палко грати роль православного ла-
маншського лицаря дтя сієї Дульцінеї московської і боротися з страшними
чарівниками, що існують тільки у власній Драгоманова уяві" (с. 133).
-Як не скрутно нам тепер, а мусимо все ж освічу вати своїх дітей по-
українськи. щоб вони не повиростати москатьчатами, "бо якою мовою
говоримо й думаємо, та нам і рідна: яка мова, такі наші й думки будуть:
московська мова - московські й думки у людини будуть" (с. 134).
Наступну драгоманівська теорія, яку спростував Б. Грінченко.
стосувалася шляхів розвитку української літератури "знизу вгору ". Дана
теорія це в нову одежу прибрана костомарівська концепція літератури дтя
хатнього вжитку. Вона говорить українським письменникам: не важтеся
писати у країнською мовою про всесвітні ідеї, чекайте, аж поки не буде
заповнено нижчий поверх літератури дтя народу. Але. на щастя,
українські письменники не сгаш слухати М. Драгоманова, бо ні "Над
Чорним морем" І. Нечуя-Левнцького, ні "На розпутті" Василя Чайченка
то ніяка не література дтя хатнього вжитку , а твори про інтелігенцію і
світові ідеї, якими вона живе.
М. Драгоманов твердить, що не дають нашому письменству
розвиватися три речі: політична неволя в Росії, реакційні думки у галицького
громадянства і неосвіченість серед у країнських письменників у Росії. Але Б.
Грінченко як на головну перешкоду вказує на четверту причину : низьку
національну свідомість серед інтелігенції на Україні російській.
Закінчив свої "Листи" Б. Грінченко кепкуванням над М.
Драгомановим: в одній із статей, написаних у відповідь, він запропону вав
П. Вартовому писати так. як Вільхівський. Б. Грінченко промовчав, що і
одне і друге ім'я належать йому, він тільки зауважив, що кожен читач,
співставивши його, П. Вартового, думки з думками Вільхівського, зараз
побачигь. що в них однакові погляди.
Б. Грінченко скінчив листи без висновкового розділу. Висновком з
"Листів" власне була накреслена ним програма націоналів-народолюбців.
Тут слід розрізнити програму-максимум і програму-мінімум. ГІрограма-
максимум включала в себе вимогу усіх прав для українського народу,
включно з правом політичної самостійності. Програма-мінімум:
домагатися констутуції в Росії і проголошення демократичних свобод,
працювати над піднесенням народного добробуту й зміцненням
економічного становища народу, домагатися української освіти,
розширювати український культу рний простір, шукати хлагоди й підстав
для об'єднання розрізнених одинаків у мщні організації, які б дозволили
виконувати велику гуртову роботу .
Це була поміркована, цілком розважлива програма, але в ній містився
новий національний дискурс: Україна мислнлася як самодостатня цінність,
у країнський культурний простір має бути зайнятий у країнським словом.
робота українського діяча російською мовою розглядалася як зрада
національній справі.
М. Драгоманов. якнй багато років почував себе господарем в
українській суспільно-політичній думці, не проминав жодної нагоди
висловитися з приводу у сіх проблем, не пропустив повз увагу появу такого
видатного в українській публіцистиці твору, як "Листи з України
Наддніпрянської'" П. Вартового, тим паче, що в них піддавалися
критичному розглядові його власні, хоч і задавнені, теорії. У властивій дтя
себе манері менторства і нетерпимості він кинувся відповідати П.
Вартовому , не здогаду ючись, що полемізує з Б. Грінченком.
Залишаючись в межах наукового дискурсу. М. Драгоманов,
зорієнтований на зразки публіцистики російського народництва, зривався
іноді до звичайної лайки. Я. видимо, маю недолю чимсь особисто не
подобатись д. Вартовому , писав він. коли бракувало аргу ментів. Може,
ніс мій йому не сподобався, або. може, яка-ну будь "дама, приятная во всех
отношениях", донесла йому, що я вбачаю "несовершенства"' в його
прекрасних очах..Я .мушу довести до відомості д. Вартового, що я його очей
ніколи не бачив і і отовий вірити в їх "совершенства", аби тільки вспокоїтп
його й .примусити говорити про різні спірні хііж нахін громадські й
літературні справи, як сі ід поважніш людям, а не як гоголівські герої" (с.
І78). В іншому місці М. Драгоманов. захищаючи українофілів, відзначав:
іе. щоб вони не визнавали українську літературу для простого народу,
навіть нема що говорити, і додавав: "Може, й справді д. Вартовий бачив
де такого ду рака, так дуракам закон не писаний!" (с. І89).
Незважаючи на такі позанаукові аргументи. Б. Грінченко не дав
утягнути себе в стилістику базарної лайки, вій зважував на аргументи
опонента, включав їх у систему своїх ідеологічних побудов. Так. під
виливом М. Драгохіанова в теорії Б. Грінченка з'явилася економічна тема,
вимога піднесення добробуту народу. Унаслідок спокійного тону Б.
Грінченка і М. Драї охіанов відхювився від лайки, дискусія набула
конструктивного наслідку. "З нами сл алося таке. - з подивом писав сахі М.
Драгоманов. що рідко буває зі спорщиками, тобто що хш. власне,
прийшли до одного по крайній хіірі в головних точках спору, хоч говоримо
не одними словами" (с. 256).
Щоб зрозуміти, у яких "головних точках спору" опоненти прийшли до
згоди, необхідно розглянути всю систему поглядів М. Драгохіанова. Сюжет
ного "Листів" визначався діалогом з Б. Грінченком; він вихоплював з його
тексту гі місця, які збуджували його власну думку, і пропонував своє
роз'яснення даної геми. Гак були написані перші п'ять листів. Під ними
стоїть дата: "ЗО хіарця І893. Софія". Оскільки публікація "Листів" Б.
Грінченка тривала, М. Драгохіанов. улітку І893 року перебуваючи в
Парижі, створив гри "Додаткові листи". Під нихін стояла дата "Париж. ЗО
августа 1893". Нарешті, останні листи Б. Грінченка викликали появу
додатку "З поводу XVI. XVII і XVIII листів д. Вартового (з "Буковини")",
які були завершені в Парижі 29 вересня І893 року. Підсумкова приписка
Mиxайи .Л.
а на
Історія української журналістики XIX століття
зроблена в Софії 26 грудня 1893 року. Цю дату й слід вважати завершенням
дискусії М. Драгоманова з Б. Грінченком.
М. Драгоманова зачепію національний максималізм Б. Грінченка.
його вимога перенести цілком наукову й літературну українську діяльність
на український грунт і він знову (вже вкотре!) піднявся на захист російської
культури, а разом з нею і російської держави.
Український лібералізм, нагадав М. Драгоманов. народився в
російська твораx українських діячів. "Свідомий лібералізм, як і свідомий
демократизм зародився на Україні вже після смерті наших історичних
автономних інституцій і далеко більше на абстрактно-європейському, ніж
на історично-національному ґрунті і. що інтересно, хоч і гірко те признати,
появився перше зовсім не на нашій етнографічний мові" (с. 153). Це були
такі твори, як "Ода на рабство" Василя Капніста, "История русов" псевдо-
ониського. Могутньою темою українська свобода прозучала в "Думах" К.
Рилєєва, які М. Драгоманов розумів як "проповідь новоєвропейського
лібералізму в формі українських традицій" (с. 160).
Захопившись, М. Драгоманов зачислив до оспівувачів української
свободи й О. Пушкіна з його "Полтавою". Справді там в уста Мазепи
вкладена програма української самостійності:
Но независимой державой
Украйне быть давно пора -
I I знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра!
М.Драгоманов "не помітив", що Мазепа в О. Пушкіна виведений як
негативний герой, романтичний "злодей", а відтак його справа виглядала
скомпрометованою і аж ніяк не могла викликати симпатії в російського
громадянства. '
Але в цілому переконливо виглядав висновок М.Драгоманова про те,
що "європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили
довести освічену громаду українську й до національного автономізму,
появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській
мові, а на російській" (с. 162).
М. Драгоманов встав на захист тих українських письменників, яких Б.
Грінченко звинуватив у вірнопідданстві й раболіпстві. Так. погодився він.
вони цілком щиро любили Російську державу, але тому, що "московський
царизм є й українська історична святощ" (с. 166). Вони мали рацію для свого
часу. Усі явища необхідно розуміти історично, проголошував М.
Драгоманов і так пояснював свою думку. Московське царство, до якого
пристала Україна, було певною організацією громадських сил, котра
виконувала й наші національні завдання того часу. "Такими
національними завдачами були між іншим увільнення нашого краю від
насильства татарсько-турецького і від підданства польського" (с. 167).
Україна самостійно не могла розв'язати цих завдань: вони були по силі
лише такій могутній державі, як Росія, і то не у вигляді Московського
царства, а імперії, яка склалася завдяки приєднанню до Московщини
457
Михайин І.Л.
України. Знищення Кримського ханства і Польської Речі Посполитої в
кінці XVIII століття, держав, з якими кілька століть перед тим ворогувала
Україна, було здійсненням українського національно-історичного
завдання. Тому мотиви підтримки російської держави у творах українських
класиків цілком природні, легко пояснюються історично.
Розглядаючи історнко-літературну концепцію Б. Грінченка. М.
Драгоманов висловився про творчість Т. Шевченка. М. Костомарова і II.
Куліша як найважливіших письменників української словесності в минулому.
Т. Шевченка публіцист вважав "епохальною проявою в історії і ромадської
думки на Україні" (с. 175). але відмовляв йому в намірі виробляти окрему
літерату ру українську . Аргументуючи що думку , він посилався на твори Т.
Шевченка, написані російською мовою. З цього випливало, що ідея окремої
у країнської літератури належить пізнішому часові.
М. Драгоманов узяв під захист М. Костомарова як творця теорії
у країнської літерату ри "для домашнего обнхода" і як у країнофіла, що писав
російською мовою. Думка створити літературу для народу , яка б змалювала
всі боки життя мільйонів і давала їм поступову всесвітню просвіту була
правильною, здатною збудити енту зіазм у народолюбців. "До того ж така
література зробила б величезний грунт і для широкої напіонально-
самостоячої літератури і дата б їй живість, вберегла б її від схоластики
котрою часто хибує новіша, як іноді кажуть і в українських кружках,
"українофільська, а не українська література" (с. 176). Біда полягала не в
концепції М. Костомарова, а в тому, що вона не була реалізована.
Написавши томи історичних праць "по-московському". М.
Костомаров створив історію України перевернув історію Північної Русі,
виробив підставу для думок федеральних. Писати твори по-українськи він
не міг. для них важче було знайти видавців і публіку. "Се фатальні
обставини, і не знаємо, хто б що виграв з того, якби 15-20 томів
Костомарова зостались "мишам на снідання" або не були написані" (с.
177). І зараз твори М. Костомарова залишаються найкращим нашим
національним надбанням.
Досвід П. Куліша довів неможливість спілки українців з прихильниками
історичної Польщі, але підтвердив можливість союзу з польским народом,
що живе в етнічній Польщі. У відповідності зі своїми соціалістичними
поглядами М. Драгоманов проголосив гасло солідарності на класовому
грунті: українці й поляки повинні спільно побороти уряд московський, але
зробити це вони маєть при допомозі самого народу московського.
Перейшовши до су часного (1870-1880-ті роки) становища в українській
літературі. М. Драюманов піднявся на захист свого гасла літерату ри "знизу
вгору" (від літера гури простої до високої). Проста, на його думку , ще не ство
рена. межі літерату ри для домашнього вжитку ще не заповнені, а відтак не
можливо бралися за створення чогось вартіснішого. У нас немає літератури. -
проголошує він гасло, кинуте в 1833 році В. Бєлінським про російське
гтисьментво. Тут панує "у падок ідейний і навіть чисто літерату рніш" (с. 185).
Поезія не оноалюється новими мотивами, а переспівує Т. Шевченка. Мирний
458
Історія української журналістики XIX століття
упав до Перемудрив ", а Нечуґг до "Опеньків". Перекладна література -
"майже даремна затрата енл через незручність та літерату рну необразованість
перекладчнків' (с. 186). Драматургія "з чисто літерату рного боку (...) недуже-
го сильна (с. 186). В Україні "наукова праця пішла в 80-ті роки (...) назад
проти 70-х років" (185). "Киевская старина" має заслугу переважно в зборах і
зводах матеріалів, а не в критиці п прові, них ідеях" (с. 185).
Чою б не торкався М. Драгоманов. однаково виходило, що
у країнської літератури немає а від гак ного теорія бу ду вати її знизу вгору
правильна. Під цим поглядохі він встає на захист у країнофілів, що пишуть
росіською мовою (Антонович. Жшецький. Лазаревський), "які не пишуть
нічого цо-українському. а все по-хюсковському. але ж усе-таки наукові
праці їх поясняють і українську хюву. українську історію, народне життя, і
всякий у країнець мусить бути їм вдячний" (с. 188).
Розгляну вши питання історпчиі й літерату рні. М. Драгохіанов перейшов
до проблем сучасної політики. Від іхіені радикалів він заявив: хні признаємо
національності як очевидний факт. "Тільки ми не хюжемо шукати собі
провідних думок дтя громадської праці, ку льтурної, політичної і соціальної
в почуттях і інтересах національних, бо інакше хні б заплутались в усяких
су б'єктивностях. в лісі історичних традицій і т. д." (с. 190). Ми шукаємо таких
духюк "в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських" (с.
190). М. Драгоманов висловив гасло: "Космополітизхі і ідеях і цілях,
національність в грунті і форхіах культурної праці!" (с. 190).
Ця формула М. Драгохіанова потребує кохіентарів. Так. він визнавав
національності, тобто на від.міну від російських соціалістів, які взагалі не виз
навали факту існування українського народу, він визнавав, що такий народ
існу є. Але. за М. Драгохіановихі. цей народ не є метою сам для себе, тобто
його розвиток не становіггь змісту діяльності його провідних діячів. Метою є
інтернаціональні, всесївтні Ідеї, а національність лише фор.ма і спосіб
опану вання цими ідеяхпі. Оскільки існує український народ "як очевидний
факт", ло нікуди віл тього не дінешся і всесвітні ідеї йому треба подавати його
національною мовою. М. Драгохіанов на століття випередив формулу, поро
джену ідеологами КПРС. згідно з якою радянське хшстецтво є соціалістнчнихі
за змістом, національних! з формою і інтернаціональних! за духом.
М. Драгохіанов "почув" гасло Б. Грінченка про "політичну
сахюстійність українську". Б. Грінченко зрікався "усяких заходів" коло неї.
Дархіа. твердив М. Драгохіанов. це головна ланка. Це те. дтя чого велася
вся розмова. Українці, "коли беруться говорити про українську
національність і її автонохіію. то обходять політичний бік справи, власне,
найважнійшнй для сієї точки (...)" (с. 201).
Я завше бу в і є прнхнльшікохі політичної автономії у країнців. - писав
М. Драгохіанов. - в фор.мі автономії земської: грохіад. повітів і країн, в
котрій, як я зхіагався показувати десяток разів, найліпше хюже виявитись і
автонохіія національна" (с. 196). Я не бачачи грунту для державного
сепаратизму українського, бачу повну .можливість політичної і
національної автонохйї української на грунті земської автонохіїї (...)" (с.
459