Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Mиxайин І.Л.
196). М. Драгоманову здалося, що Б. Грінченко сам кружляв коло цих
думок, але не зміг виразно їх висловити.
Таким чином, заперечивши цілий ряд історичних і літературних
приватних положень опонента. М. Драгоманов у питанні політичної
української незалежності не лише погодився з ним. але й пішов далі: твердо
й безкомпромісно оголосив у країнську автономію найголовнішою справою
українців. Вона бачилася йому в межах земської автономії, тобто
позбааленою національного відтінку, але вона була шляхом до політичної
й національної автономії. М. Драгоманов сидів на двох стільцях:
космополітизму й національної автономії, ніяк не можучи поєднати в собі
те, що в межах його поросійщеного світогляду здавалося непоєднувашім.
Незважаючи на це, українець переміг у ньому космополіта. Він
зажадав припинити "шатание умов" і запорпонував українським
автономістам поставити ближчі і дальші завдання в справі вироблення
ідеалів і форм політичних і державно-адміністративних для української
автономії, притягти до цієї ідеї земляків показом реальних вигод від неї
(адміністративних, фінансових, просвітніх і т. д.).
Це вже була реальна програма боротьби за українську автономію,
постаалена не в національно-культу рній, а в політичній площині. Здобути
таку автонохіію можна, за М. Драгохіановим. тільки за умов конституції в
Росії. Досягнення її й оголошувалося програмою-мінімум свідомих українців.
У цьому так само співпали погляди М. Драгоманова й Б. Грінченка.
Завершуючи подачу п'яти основних листів, М. Драгоманов знову
погодився з Б. Грінченком: нашої праці мало, вона несистематична, часом
несвідома, неорганізована. Звідси гасла, під якими залюбки підписався б Б.
Грінченко і заради чого писав і свої "Листи": "більше праці, більше думки,
більше організації! Але й менше сектярства!" (с. 206). М. Драгоманов
продемонстрував виключну толерантність і дивовижну терпимість - риси,
якими він раніше не відзначався.
"Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-
польському) - будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському, -
зазначив він. - Один вірує в українську літературу тільки простонародню,
"для домашнього обиходу" - нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу - нехай
собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але
працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере
собі за вихідні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-
українські - впять не будехю анафемувати одні других, а поглянемо, які
аласне думки й інтереси хто хоче боронити" (с. 206).
Висновок про потребу енергійної роботи, єднання ідеологічно
різновекторннх українських сил для українського національного
пробудження й відродження - це був гідний підсумок дискусії.
"Додаткові листи" вже нічого не внесли принципово нового в доволі
струнку теоретичну систему М. Драгоманова. лише посилили його
аргументацію. Вони справді додаткові, бо додавали до вже існуючої
концепції окрехіі елехіенти.
460
Історія української журналістики XIX століття
Так. у першому листі М. Драгоманов посилив критику сучасного
становища української літератури, про деякі речі сказав виразніше, чіткіше
вербально окреслив свою позицію. Він так само захищав свою теорію
розвитку української літератури знизу вгору, доводив велике значення
російської літерату ри для формування українського інтелігента.
Він уже був переконаний, що з самого початку він планував ("я
проектував") "досить широку" українську літературу, "самостоячу від
московської" (с. 211). "Література та. по моїй думці, мусила б підніматись
знизу вгору (се любимі слова моїх статей) і розширятись в міру того, як
піднімавсь би наш мужик, природна і безспірна публіка для нашої
літератури в Росії" (с. 211).
.Ллє робота йде незадовільно: "і досі наукової прози, котра тепер творить
скрізь основу літератури, в російській Україні нема" (с. 211). Українське
письменство і зараз залишається в межах белетристики та поезії, "і українська
публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха"
(с. 213). Найбільша наша гордість - Т. Шевченко, але пора визнати, "що
заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була
літературна і всяка друга необразованість поета" (с. 213). Подиву гідне
наполегливе прагнення М. Драгоманова зіштовхнути Т. Шевченка з п'єдеста
лу національного пророка. Ми "не можемо признати Шевченка за викінче
ного поета образовано! громади. Се був тільки матеріал великого поета!" (с.
214). Дісталося тут О. Кониському, І. Нечую-Левицькому та й Василю
Чайченкові також. М. Драгоманов уперто обходив той матеріал, який міг би
спростувати його концепцію: поезію М. Старицького, С. Руданського. І.
Франка, прозу І. Франка, Олени Пчілкн, І. Нечуя. А. Свцдннцького, Панаса
Мирного, драматургію І. Карпенка- арого й М. Кропивннцького. Українська
журналістика програє перед російською: досить покласти перед собою два
російські і два українські жу рнали, щоб зрозуміти це.
"Думка про зовсім самостоячу літературу українську єсть думка
більше австро-руська. ніж російсько-українська" (с. 227), - констатував він,
не замислившись, однак, над історичними причинами цього, які полягати в
забороні українського слова в Росії, де вже цілком точно не могла йти мова
про українську літературу в повному обсязі. А відтак, справа української
літератури все ще нова, ця література переживає все ще етап станоалення.
Звідси має право на існування й концепція двох літератур: української й
галицької. - творяться воші у відмінних умовах, а відтак зберігають
автономність і щодо мотивів і щодо мови.
Толерантність виявив М. Драгоманов і в ставленні до москвофілів. Б.
Грінченко виніс їх за межі українського культурного простору й оголосив
ворогами українського народу. М. Драгоманов вказав на історичні
причини, що викликали появу цієї течії: від москвофілів слід вимагати не
того, "щоб вони поділяли наші національно-літературні погляди, а щоб
вони працювали для розширення політичних прав народу нашого і його
добробуту, а тоді народ сам піде по нашій національній дорозі, а не по
їхній, і переломить і їх у сій точці" (с. 235).
461
Михайин ІЛ.
Ще більш шкідливим явищем, ніж москвофільство, є "нова ера",
цілком реакційний політичний виплід. Б. Грінченко промовчав про нього,
але М. Драгоманов, як соціаліст, не міг проминути єднання польської й
української панської верхівки.
Головній настрій цих фінальних "Листів" по.лягав у твердженні: в
справах політичних і соціальних у нас немає практичної різниці.
"Теоретична ж різниця зводиться хіба на те. що одні йдуть до цілей
націонаїьних (автономія і розвиток нашої нації), виходячи від принципів
всесвітнього поступу, а другі йдуть до сих принципів, виходячи від основ
національних" (с. 246).
Діалог двох провідних діячів українськохї політичної думки скінчився
тоді, коли Б. Грінченко припинив публікацію "Листів". Це позбавило М.
Драгоманова підстав вести діалог далі і він закінчив "Листи на Україну
Наддніпрянську".
У процесі дискусії М. Драгоманов продемонстрував свій незгасаючий
інтелект, глибокі знання української історії й літератури, чутливе розуміння
сучасного політичного становища українців. Він був більше політик, ніж
літературний критик. Його історико-літературні погляди, зокрема на Т.
Шевченка, класичну українску прозу й драматургію сьогодні не
витримують критики й можуть бути пояснені лише історично, в системі
його політичних поглядів.
У ставленні до національного питання він був послідовним
автномістом, але земського зразка і аж потім вважав за можливе вже наявну
земську автономію наповнити й національним змістом. Нація була для
нього не самодостатньою одиницею, а формальною ознакою певної
людської спільноти. Оскільки вона існує, то не можна з нею не рахуватися.
Але головна мета особи - опанування всесвітніми, інтернаціональними
ідеями. Поскільки український культурній простір містить у собі менші
можливості для опанування ними, ніж російській, то порятунок особи - у
здобутті цих світових вершин російською мовою. Поскільки національні
утиски несумісні з ідеями гуманізму, лібералізму й демократії, то необхідно
боротися проти них (що М. Драгоманов і робіш), але не для того, щоб
українська нація збудувала свою державу, а для того, щоб розчистити
українському народові шлях своєю мовою опанувати світові ідеї.
У статті "Поза межами можливого" (1900) Іван Франко так оцінював
суспільно-політичне значення М. Драгоманова: "Для нас тепер не підлягає
сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх
консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті
Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань, бо ж
теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не загрієш
людей до політичної діяльності"
29
.
"Як політик, - писав І. Франко в статті "Суспільно-політичні погляди
37
Франко І. Я, Поза межами можливого // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. -
К„ 1986. - Т. 45. -С. 283.
462
Історія української журналістики XIX століття
М. Драгоманова" (І906). - він до кінця жнття лишився тим, чим був при
виїзді з Росії - gente икгаіпш. пайопе КішшЛ
8
: Росія якполітичиа цілість
була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які бачив у
ній. України без близького зв'язку з Росією він не міг уявити собі, хоч годі
заперечити, що його погляди на границі обласної і національної автономії
підлягали з часом змінам на користь національного принципу"
299
.
Під кутом зору драгоманівського космополітизму й русофільства
увиразнилася позиція Б. Грінченка. Він озброєний новим досвідом
розвитку українства в демократичних умовах Австрійської держави. Він
бачив наочно, яких успіхів можна досягти, якщо нація має простір для
культурного й політичного діяння. Б. Грінченко спирався на
драгоманівську думку про те, що в нас заборонили те, чого в нас не було, і
припустив: а якби воно в нас було, якби М. Костомаров, П. Куліш та інші
українофіли написали усі свої наукові праці українською мовою, то й
Валуєвський циркуляр став би неможливіш. Російська культура розширює
свій плацдарм за рахунок праці українців, тимчасом як українська культура
животіє. Вихід він бачив у позиції національного максималізму: не
працювати російською мовою, усю діяльність українців перенести на
український національний ґрунт.
Позиція М. Драгоманова мала б навічно законсервувати дійсний стан:
вчитися в росіян, брати всесвітні духовні цінності через посередництво
російської культури. Позиція Б. Грінченка вимагала рішучих змін. Так далі
не можна, твердив він, або свідомі українці перенесуть свою діяльність на
український національний ґрунт, або український народ чекає цілковита
асиміляція з сильнішим сусідом.
У питанні культурної автономії Б. Грінченко пішов далі М.
Драгоманова, але спинився в питанні політичної автономії, і тут уже М.
Драгоманов пішов далі Б. Грінченка.
Лк непорозуміння сприймається сьогодні приписування Б. Грінченкові
у співавтори О. Кониського і повторена двічі кваліфікація його позиції як
"патріотично-національної", а позиції М. Драгоманова як "прогресивно-
інтернаціональної"
300
. Позиція Б. Грінченка була не менш прогресивною,
ніж М. Драгоманова. Обмін думками двох діячів був плідним і
максимально корисним для молодої української спільноти.
"Національне питання, що перебуває в центрі полеміки між двома
українськими протагоністами, - слушно відзначив Аркадій Жуковський, -
28
Походження українського, національності російської.
29
Франко І. _Я. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Франко І. _Я.
Зібр. творів: У 50 т. - K.. 1986. - Т. 45. - С. 430.
300
Романюк М. М. Українська преса Північної Буковини доби національно-
культурного поступу (1885 - 1900 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного
центру періодики. - Львів. 1998. - Вип. V. - С. 118 - 119: Романюк М. М.
Українська періодика Північної Буковини (1870 - 1940 рр.) як вид історичних
джерел // Там само. - Львів. 2000. - Вип 8. - С. 24.
463
Михайин ІЛ.
покликало до життя вперше сформульовану більш-менш точно ідею
у країнської національної незалежності. Для Грінченка тут ідеться, перш за
все. йро культурну незалежність і цілковите визволення від будь-якого
російського впливу. На відміну від цього, концепція М. Драгоманова.
сконцентрована на політиці, висуває ідею територіальної автономії,
підкреслюючи інтернаціональний, космополітичний аспект політичної та
культурної діяльності, та віддає перевагу російсько-українському
співробітництву"
301
.
"Буковинська" дискусія мала грандіозні наслідки для української
суспільно-політичної думки.
Вона:
ознаменувала народження нової якості в українському
національному русі, засвідчила появу нового покоління свідомого
українства, яке сприймало Україну як самодостатня цінність;
засвідчила, що для цього покоління Україна не засіб, а мета, не
форма, а зміст; українська нація має право на задоволення усіх тих потреб,
які мають й інші нації, включаючи й політичні потреби;
мала величезне значення на становлення і пришвидшила
формування української національної свідомості.
орієнтувала українство в культурній діяльності на енергійну.
Посилену працю для свого народу в українскому культурному й
вербальному просторі. сподіваючись швидкого національного
відродження;
значно розширила уявлення про найближчі політичні завдання,
поставивши поруч з культурницькою діяльністю питання економічного
піднесення народу, поліпшення його добробуту, здобуття політичних
свобод шляхом проголошення конституції в Росії;
головною метою українського відродження проголосила
політичну мету - здобуття політичної автономії в межах Російської
конституційної держави.
Публікація діалогу Б. Грінченка і М. Драгоманова була величезним
успіхом газети "Буковина". Навіть якби в ній більше нічого не було
надруковано, першодруком уже цих творів їй було забезпечене почесне
місце в історії української журналістики.
Видатний внесок зробила "Буковина" в розвиток у країнської літерату ри,
друкуючи на своїх сторінках нові твори багатьох письменників. У
хронологічному періоді XIX століття головними письменниками "Буковини"
були Ю. Федькович, Є. Лрошішська, О. Кобилянська та О. Маковей.
Традицію тісної співпраці газети з літерату рними силами краю й України
започаткував першігіі редактор "Буковини" Ю. Федькович. Він знав, що
інформаційне віщання, яким, безумовно, в першу чергу була "Буковина",
сгаалячи перед собою завдання пробудження національної свідомості народу.
301
Жуковський Аркадій. Національне питання в полеміці між М. Драгомановим
і Б. Грінченком //Діалоги про українську національну справу. - К.. 1994. -С. 26.
464
Історія української журналістики XIX століття
мусіггь велику увап приділяти н літературі, оскільки саме за допомогою
художнього слова розкривається краса рідної мови, формується естетичний і
моральний світогляд читачів, виховуються патріотичні почуття.
Ю. Федькович сам надруку вав у газеті свої нові вірші та прозові твори:
"Дністрові кручі" (1885. №№ 3-7). "Панич" (1885. №№ 10. 12). В
оповіданнях він залишався вірним відкритому на початку своєї творчості
напрямкові етнографічного романтизму; опубліковані в "Буковині" твори
нагаду ють легенди, близькі до фольклору за узагальнюючим пафосом і
відсутністю прив'язаності до конкретних соціальних детермінант.
"Повість з руського народного життя на Буковині" - такий
підзаголовок мало оповідання " Дністрові кручі". Була тут традиційна дтя
етнографічного романтизму оповідачка Настя, яка брала у часть у подіях:
наративннй птан був стилізований під її усне моалення. Вона розповідача
про кохання своєї подруги Мару сі з парубком Тимофієм. Тимофія покликано
до війська: за час його відсутності батько Оман заручив Марусу з багатим
удівцем Петром Кліщуком. .Але його син Ннкифор - побратим Тимофія -
знає, як завадити батьковому весіллю і облашту вати щастя товариша. Під
час відпустки Тимофія він організовує його побачення з митою, але робить
це так. щоб воно відбулося на очах у Омана й Петра. Задум полягав у тому,
що, побачивши таке велике кохання, старі люди не зможуть завадити щастю
молодих. Але все відбулося інакше: Оман і Петро зрозуміти побачення як
зраду й почали стріляти в молодих, засліплені лютлло. Тоді сама природа
втрутилася в людське життя: маківка Хрестаревої скелі, де стояли старі,
обірвалася в дністрові хвилі, вони загинули. Через рік - час необхідний для
жалоби - одружилися Тимофій з Марусею, а Никифор з Настею. Так. за
думкою письменника, сама природа виправила людську несправедливість.
Подібним до першого була п "повість з козацького життя" - "Панич".
Після смерті старого Панька. який невідомо як з'явився в цих краях з
маленьким хлопцем на руках, Михась залишився сам-один. Стара Хима
обіцяє йому відвести в козаки; у країні саме розгоралося велике козацьке
повстання. Парубок, закоханий у Мітрану. не дуже охоче прийняв її
пропозицію. Втікачів у козакн схоплено військом воєводи К. Коли їх
привели перед його очі. то Хима розповіла свою історію: вона замолоду
кохалася з воєводою, але він. одружившись з княгинею Вандою. прогнав її
з двору: тоді вона пішла між цигани, а як княгиня породила енна, за
допомогою слуги Панька викрала дитину і запровадила його в далекі краї.
Воєвода, від збудження, що віднайшов викраденого сина, дістає серцевий
напад і помирає. Михась дістає у спадок його володіння. Але перше, що він
робить. - одружується з Мітраною.
Ю. Федькович був і в пізній творчості залишився нев'яну чим романти
ком. що предстааляв в українському романтизмі фольклорну лечію. Могутні
почуття, надзвичайні пригоди й ситуації, що не вкладалися в поняття буден
ності, наділені особливою сплою герої, що підносилися над обставинами
свого життя, - таким вияскравився художній світ Ю. Федьковича у творах,
опу блікованих у "Буковині" в перший період існування часопису.
465
Михайин ІЛ.
Він же вів велику організаційну роботу по залученню до газети інших
письменників. Значну роль відіграла "Буковина" у становленні Євгенії
Ярошинської (1868-1904) як української письменниці. Діставши традиційну
для буковинки того часу німецьку освіту, вона почала свій творчий шлях
німецькими творами, опублікувавши в І886 році у віденській газеті "Das
Interessante Blatt" ("Цікава газета") свою першу повість "Ein Frauenherz"
("Жіноче серце"). Але прагнучи працювати для свого народу, вона
звернулася з листом до редакції "Буковини" і невдовзі отримала відповідь
із заохоченням до української творчості й проханням присилати українські
повісті й новели для друкування. Невдовзі в "Буковині", ще того ж 1886
року, з'явилося перше українське оповідання Є. Ярошинської "Уроєна
слабість". Таким чином, можна сміливо твердити, що саме "Буковина"
спричинилася до народження української письменниці Є. Ярошинської.
Найвидатніші твори, опубліковані нею тут, - це оповідання
"Проклятий млин" (1891. №№ 6-9), "Липа на межі" (1897, №№ 124, 125), "Єї
повість" (1897, №№ 181-183), повісті "Понад Дністром" (1895. №№ 60-78),
"В домі протопопи" (пізніша назва - "Перекинчики"; 1898, №№ 1-5).
Усі твори Є. Ярошинської пройняті буковинським колоритом,
розміщують дію в просторі розкішної української природи У творчості
вона виглядає старанною ученицею І. Нечуя-Левицького, подовгу
зупиняється на пейзажах, портретах, інтер'єрах. Описує почуття героїв,
подає розтягнуті діалоги. Особливо це помітно в повісті "Понад Дністром",
розв'язка якої починається по добрій половші тексту. На перешкоді
коханню двох закоханих Ореста Мартинова й Марії /Псковської встав
Денис Горецький, закоханий у Марію. Його сестра перехоплює листа
Ореста до Марії. Розом вони вирішують надіслати Орестові лист Марії до
Дениса, у якому вона відмовляє йому в коханні. Стосунки закоханих
виявилися зірваними. Але з часом все ж воші зустрілися і непорозуміння
з'ясувалося. Кохання між ними спалахнуло знову, вони одружуються, але
немає меж їхньому обурення людською підлістю. Уже тут Є. Ярошшська
розвішала свою улюблену тему: денаціоналізація є головною причиною
моральної деградації людини. Денне Горецький зневажає свій народ,
вважає, що українська інтелігенція повинна перейти у простір румунської
культури, звідси і його схильність до низьких вчинків, обману, помсти.
З особливою силою ця ідея відлунила в повісті "Перекинчики" -
найкращому творі Є. Ярошинської. У центрі оповіді - дім протопопи о.
Артемія, який хоч і мав найменше здібностей, але все-таки дістав місце
протопопи, "бо був записаний у консисторії як щирий волоський патріот".
"Так жадоба почестей і корнстолюбність. - подає коментар авторка, -
винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато
інтелігенції і щирих партіотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як
русш-перекннчнк" (1898. № 1).
Особливо розпусне жіггтя веде протопопнха Стефанія. Її старший син
Василіка народжений від позашлюбного зв'язку. І зараз вона має коханця о.
Моцана з сусідньої парафії. Вона дозво.ляє собі обманювати приходжан.
466
Історія української журналістики XIX століття
видурюючи в них гроші. Діти, що виросли, спостерігаючи за материною
розпустою, так само не відзначаються моральною чистотою. Новин
приклад винародовлення подано в образі Костя Антонюка - енна місцевого
орендатора. Навчаючись у Відні він зійшовся з паном Бекулом. який найняв
його вчити сина, закохався в його доньку Аврору, вступив у товариство
волоських студентів і вже зовсім перестав бути русином. Перекинчиків карає
саме жігггя: Антонюк після відмови Аврори вийти за нього заміж переживає
психічну травму і вмирає; Стефанія переживає також моральні тортури,
спостерігаючи за нещастям своїх дітей. Людина, що зрадила свій народ, не
може бути щасливою - така головна ідея випливала з повісті.
Публікація її перших розділів спричинилася до скандалу в Чернівцях.
Між православним духовенством виникло обурення сценою зустрічі
коханців: протопогагаї і о. Моцана. Церква зажадала весь текст повісті,
аби пересвідчитися, як далі буде зображено в ній духівництво. А
прочитавши, зажадала від редакції категорично припинити друкування
повісті. Л. Турбацький не зміг відстояти твір Є. Ярошинської, бо вплив
духівництва в краю був традиційно сильний. У числі п'ятому "Буковини"
І898 року була вміщена замітка: "З причин, від редакції зовсім не
зависимих, приневолені ми перервати повість "В домі протопопи".
Відмова друкувати повість прикро вразила письменницю, але вона
була підтримана багатьма західноукраїнськими діячами. І902 року повість
вийшла окремою книгою у Львові, у віщанні "Україно-руської видавничохї
спілки" за редакцією Володимира Гнатюка.
В новелах Є. Ярошинської простежується виразніш неоромантичний
струмінь: тут зображуються могутні людські пристрасті, відтворена
боротьба особи з обставинами. В оповіданні "Проклятий млин" Меланка
виходила заміж за старого вдівця Петра, власника млина. Вона перед тим не
кохала нікого, бо була ще занадто молода. .Але ось на подвір'ї з'явився
новий наймит Василь. Між ним і молодою господаркою спалахує кохання.
•Стара Марця підслухала їх освідчення і донесла Петрові про стостунки його
дружини з наймитом. Петро підстеріг закоханих і вбив Василя, а Меланка
втопилася в ставку. Але помста не принесла щастя Петрові - совість
замучила його, він спився, померла від горілки й стара Марця, а проклятий
млин стояв довго порожній аже поки його не рознесла велика вода.
Новела була схожа більше на легенду, брала людські стосунки в
позачасовому й позасоціальному вимірі, зосереджувалася на
екзистенційних проблемах людського буття.
У цілому ж творчість Є. Ярошинської була помітним явищем
української літератури свого часу, збагачувала її відображенням нового
простору - життя народу й інтелігенції Буковини, гостро піднімала питання
винародовлення. необхідності для вищих верств триматися народного
грунту й працювати задля відродження українського народу. Практично
вся творчість письменниці пришила до читачів зі сторінок "Буковини" або
супровідних їй віщань: алманаху "Зерна", додатку "Неділя",
"Буковинського православного календаря".
Великим здобу тком редакції вже на чолі з О. Маковеєм бу ло залу чення
до участі в газеті видатної письменниці буковинського краю - Ольги
Кобплянської (1863-1942). Після дебюту з першим українським твором -
повістю "Людина" - в журналі "Зоря" 1894 року О. Кобплянська
опу бліку вала тут ще кілька своїх дрібніших творів. Але повість "Царівна",
головний твір ранньої О. Кобнлянської. тут була відхилена: не змогла
надрукувати її письменниця і в журналі "Народ". Традиційно історики
літератури вказують як на причину великі розміри повісті. .Але вони не
виглядають переконливими у контексті того, що "Зоря", наприклад, у цей
час друкує романи І. Нечуя-Левнцького. як-от: "Старосвітські батюшки та
матушки", розміром не менишпм. ніж повість "Царівна". Швіщше за все,
тут мова йшла про відмінні естетичні засади. О. Кобплянська несла в
українську літературу новий тип художнього мислення позначала прихід
модернізму в неоромантичному вбранні.
О. Маковея як редактора "Буковини" не злякати розміри повісті, тим
паче, що газета перейшла на щоденний вихід. Він прийняв повість до друку
і опубліку вав "Царівну" (1896. №№ 100. 109, 112-121. 125-127. 129-132, 135
138. 147-169. травень-серпень), а після того домігся її віщання з власною
передмовою накладом редакції "Буковини" окремою книжкою.
О. Кобплянська не була на той час дебютантом "Буковини". ІЦе
раніше тут друкувалися її дрібні твори: оповідання "Жебрачка" (1895. 29
травня). "Час" (1895. 18 травня), "Мужик" (1895, 15 серпня). "Битва" (1896,
7-11 квітня). Це були безсюжетні твори, які змальовували певні життєві
ситуації без внутрішнього розвіггку: містили в собі певний алегоричніш
дискурс. Жебрачка з однойменного оповідання, яка викликає
роздратування автора своїми наполегливими випрохуваннями,
розташувавшись неподаїік від його дому, заважає йому милуватися
розкошами природи, виявляється сліпою і не здібною милуватися світом.
Роздратування змінюється справедливим співчуттям.
Найбільше з цих оповідань - "Бнтва" - в алегоричній формі
зображувало винищення буковинської природи, хижацьке вирубування
лісів, які приносять прибутки комусь за межами цього краю, але
призводять до зникнення того прекрасного світу, який природа створювала
кілька попередніх століть. Авторка вставала на оборону Буковини,
доводила, що первісна, не токрана людиною природа є найбільшим
скарбом цього краю. Таким чином. О. Кобплянська на час публікації
"Царівни" вже стала традиційним автором газети.
Повість "Царівна" і справді була малоподієвою. її зовнішній сюжет
неможливо переказати: от живе собі якась дівчина Наталка Верковнч,
"натура страшно жадібна до життя"; живе в міщанському середовищі своїх
родичів, які мріють про те. щоб вигідно видати її заміж; а дівчина читає
Ніцше та іншу новітню літерату ру , що будить особу до світлих поривань,
до емансипації людини в цілому й жінки зокрема: нарешті, з'являється її
лицар - лікар Марко, який зумів оцінити золоте серце Наталки, її вишукану
душу і висмикнути з обивательського світу: Наталка стає письменницею.
Михайлин ГЛ.
468
Історія української журналістики XIX століття
Художній світ повісті був заповнений не так зовнішніми подіями, як
внутрішніми. їх складати описи почувань і роздумів Натаїки над життям,
своїм становищем, прочитаними книжками, ідеями жіночого визволення.
Стабільність зовнішнього світу, його усталеність і непорушність контрастува
ли з внутрішнім зростанням героїні, змаганням її за чистоту аласної душі,
боротьбою за відстоювання свого права лишитися собою. Наталка перемага
ла буденний обивательський світ рослинного існування, виходила пере
можницею у найбільш тяжкій, бо невидимій, війні узвичаєного людського
життя свого середовища, зуміла піднятися над ним, вирватися з нього.
"Царівна" - це був знаменитий твір, який разом з драмою Лесі
Українки "Блакитна троянда" і поетичною книжкою Івана Франка "Зів'яле
листя", що з'явилися того ж 1896 року, ознаменував появу нової якості в
усій у країнській літературі - модернізму.
О. Кобилянська ще надрукувала в "Буковині" оповідання "Некультур
на" (1897. 18-28 серпня). "Покора" (1898, 3 літня). Особливо прикметне пер
ше з них. Образ буковинської українки Параски створений письменницею у
звичній для себе манері - безподієвого портрета, у якому за допомогою
прямої мови героїні відтворено її характер. Параска постає як дитя природи,
яке живе з нею одним життям, вона не має освіти, "некультурна", як свідчить
заголовок, але вона має дещо більше: гармонію із навколишнім світом, яка є
джерелом її внутрішнього спокою і почуття щастя, з яким вона живе. їй
багато чого бракує: вона вдова, у неї' немає дітей, вона цілком самотня, - але
сприйняття подій свого життя як Божої волі, відчуття богоприсутності в світі
дає їй можливість не нарікати на долю, а відчувати "веселощі серця", про
необхідність яких для щастя говорив ще Г. Сковорода.
Деякі інші твори О. Кобилянської так само, як і Є. Ярошинської. Були
опубліковані в додатках до "Буковини".
У цілому ж буковинська преса стала для О. Кобилянської плацдармом
піднесення її таланту. Тут вона відбулася як всеукраїнське явище, була
помічена критикою. Зі створенням "Літературно-наукового вісника" вона
стала провідною авторкою цього журналу. Нова якість, принесена О.
Кобилянською в українську літературу, згодом здобула визначення як
модернізм. Його провідні риси в творчості письменниці - це вихід за межі
тематики селянської, з народного життя; невдоволеність соціальними
відповідями у питанні походження суспільного зла і пошук його в людській
природі; перехід у поетиці від подієвих до демонстраційних конфліктів,
завдання яких полягало в тому, щоб подати виразний портрет героя,
перенести дію із зовнішнього сюжету у внутрішній.
Цілий етап в історії газети "Буковина" склало співробітництво в ній
Осипа Маковея (1867-1925) - відомого поета й письменника, а ще більше -
видатного журналіста. Закінчивши в 1893 році філософській факультет
Львівського університету , він присвятив себе журналістській і письменницькій
діяльності. Після смерті С. Дашкевича його особисто запросив редагувати
"Буковину" тодішній її аласшік С. Смаль-Стоцький. На жаль, у нашій науці
поки що відсутні дослідження, присвячені журналістській праці українських