Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михай.іин І.Л.
По-фуіе. межа між першим і другим періодом в історії журналу не
вшлядаг такою чіткою, як »давалося О. І. Дею. Перехідний період
роздягнувся віт вересня 1875 до лютого 1876 року. Про гіеребії подій,
пов'язаних з історією жу рналу , мова піде далі. Ту т же необхідно ска зати, іцо
найкраще другий період хронологічно вписувати в хіежі 1876 року, маючи
на увазі, що перехід на нові позиції відбу вався плавно, поступово.
Віщання журналу здійснював редакційний комітет. До його першого
складу входили Степан Лабаш. Ієронім Кордасевич. Омелян Калптовськпй.
А. Климковнч. Михайло Вагилевпч і Антон Дольницькіш. Підписував
жу рнал до друку і значився його відповідальних! редактором І. Кордасевич.
оскільки австрійські закони вимагати для редакторської посади вікового
цензу (не менше, ніж 24 роки) і він один відповідав цихі вимогам. До
редагування він не втручався, займаючись лише адміністративними
питаннями. Так сахю поводилися й наступні відповідальні редактори:
Олексій іафіовськпй. Микола Дольницький і Андрій Павлиш, які без
особливих наслідків для жу рналу змінювані один одного.
Передбачалося, що кожного навчального року при надходженні до
у ніверситету нових студентів склад комітету бу де переобиратися. Вже восени
1874 року до редакційного комітету був обраний сту дент першого курсу
Михайло Паалик. який вперше поставив питання про мову жу рналу . Перший
бій він програв, правління "Академического кружка", на засідання якого ре
дакційний комітет виніс це питання, у хвалило дотримуватися в хюві і право-
гаїсі попередньої москвофільської традиції. Обличчя жу рналу 1874-1875 років
визначали фактично три студенти: С. Лабаш. А. Дольницькіш і М. ІІавлик.
Було це дивовижне поєднання: С Лабаш був і до кінця жпгтя залишився
запеклим хюсквофілохі. А. Дольницький дотримувався народовської
платфорхпі, а М. Паалик вже тоді вияаляв соціалістичні симпатії.
"Друг" у цей час розвішався в руслі хюсквофільської журналістики. Мав
він переважно реферативний характер. Серед оригінальних творів варті
відзначення з огляду на розміри, а не на хіісце в літературі повість М.
Вагилевича "Дохіна Розанда" (1874. №№ 1-12). оповідання А. Дольницького
"Случай на случай" (1874. №№ 3-4). "Месть" (1874. №№ 5-6). О.
Калігтовського "Веснянка" (1874. №№ 13-14). В. Стебельського "Стефапія"
(1875. №№ 1-7). "С'ераф і Серафнна" (1875. №№ 1-12). Це наслідувальні твори,
скомпоновані з німецьких оригіналів і адаїповані в український простір.
Поезія була иредетаалена віршами В. Стебельського. О. Авдіїковського.
М. ГІавлнка. І. Озаркевича. Тут друкувалися в майбутньому послідовний
москвофіл О. Марков і .майбутній радикал І. Франко, який надсилав до
редакції "Друга" свої твори, ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії. І.
Франко, пристосовуючись до політики журналу, так само писав тоді свої
твори язичієм. Перша його книжка віршів "Балади і розказы" (1876) проте
.лише за мовою відповідала москвофільським настановам: І. Франко ставився
до неї критично, ніколи не перевидавав і не передру кову вав свої ранні вірші.
Наприкінці жіптя він поверну вся до юнацької творчості і створив нову
мовну редакцію старих віршів, склавши з них книжку Із літ моєї молодості"
490
Історія української журналістики XIX століття
(1914). Y передмові до книжки автор від значав, що випускас свої твори у світ
■ у поправленій га язиково підчищеній формі, не зміняючи, одначе. їх змісту"',
твердо вірячи, що вони не принесу ть сорому його Музі.
І. Франко дебютував 3 (15) травня 1874 року в третьому числі журналу
"Друг" сонетом "Народна пісня". Цей вірш вражав своєю глибиною і
будувався як розгорнута метафора. Народна пісня уявлялася поетові як
степова криниця, що розташувалася біля стопи могили. Це був складний
образ, розташований між верхнім і нижнім світом: у верхньому світі у
криниці відбивалося довкілля, вона зі свого джерела "тисячі живить весни
дітей": у нижньому світі вона бере силу "з грудей землі", витягає з темних
глибин "водянії жили". Так і походження народної пісні і убиться в темряві
віків, але вона "чистим жаром" запалює серце кожного, хто припадає до неї.
Уже перші вірші засвідчити великий талант І. Франка, вирізниш його з-
поміж інших авторів часопису. Загалом же поетичний рівень журналу "Друг"
був невисокий. Тут перемелюватися -загальні теми, виражені в абстрактних
образах, панував настрій вірнопідданства. Мова цих творів, як і їх зміст,
провокує сучасного читача сприймати їх як пародії. Але насправді це були
поважні вірші, написані з хіетою втілити пафос піднесеного. Наприклад. О.
Марков у вірші "В борьбе"' так внелоалював ідеали свого покоління:
Оружьем нахі нехай послу жат
Лишь право н закон:
А право нахі дала природа.
Закон монарх дал для народа.
Ними борьбу ведем.
Художній відділ мали б збагатити твори російської класики: повісті
"Пес" І. Тургенева (1874. №№8-10). "Вій" М. Гоголя. "Вадим" М. Лєрмонто
ва (1875. №№ 7-18). Але подавалися вони в жахливому перекладі на "язпчіє".
що зреду кову вадо їхню красу й художнє значення. Відсутність ґрунтовних
уяалень про російську літературу в членів редакції засвідчив той факт, що
повість І. Тургенева "Собака" була перекладена з німецького перекладу.
Науковий відділ журналу складався з двох частин: природничої й
літературно-критичної. У першому містилися компілятивні матеріали,
створені студентами на підставі німецьких першоджерел. Цей відділ як
найхіенш важливий з часохі зазнав скорочення.
У літературній кріплщі відзначалися грн статті: "Общественная сторона
развития новейшей литерату ры великорусской" А. Долыпщького (1874. № 7).
"Николай Васильевич Гоголь" М. Павлика (1874. №№ 15-16) і "Новое нап
равление у краннаюй литературы" о. Гната Онишкевпча (1874. №№ 17-18).
Перша з них була реферагохі праць О. ІІппіна з "Вестника Европы" з
питань сучасного становища російської літератури без претензій на
сахюстійне мислення. Автор вказав на наявність у російському
літературнохіу русі західників і слов'янофілів, підніс значення Пушкіна й
Гоголя. Але назвав їх представниках!!! офіційної народності. Особливо
високу оцінку він дав крппці В. Бєлінського і виявив обізнаність з його
естетикою, стрижнехі якої було обгру нтування реалістичного типу творчості.
491
Михайи І.Л.
Стаття М. Павлика так само будувалася на працях О. ІІнпіна. Критик
коротко переказав життєпис М. Гоголя, підкресливши його українське
коріння, навів бібліографію його творів. .Ллє даті він висловив і деякі
самостійні думки. У тому , що сутність гоголівського таланту він побачив у
висміюванні російського життя, аіасне не було нічого оригінального. .Ллє
даті М. ІІавлик вказав на "ошибку" М. Гоголя: письменник, сміючись над
тодішнім життям, не знав, як поліпшити його, "бо не подумав ніколи, що
жигє стоїть в тісній связі з злою організацією государственною, не знав, на
що ударній, і в тім его ошибка"
329
. Це вже була марксистська думка:
життєві вади є наслідком поганої державної організації. Тут у підтексті
містилася ідея: зміна держави головна умова поліпшення житія.
М. ГІавлик побачив у М. Гоголі не просто засновника реалізму в
російській літературі, але її особу, що єднає малоруський і великоруський
напрями в художній творчості. У" малоруській стороні талант М. Гоголя
викликав Шевченка, Марка Вовчка, II. Куліша; у великоруській
Островського. Тургенева та ін. Для критика хюсквофільського журналу це
було важливе положення: М. Гоголь правив за зразок гархюнійного
поєднання хюсквофільського й народовського хіистецьких напрямків.
Стаття М. Павлика відіграла важливу роль в ознайомленні галицького
громадянства з творчістю великого письменника, містила першоелементи
марксистської хіетодології в літературній критиці.
Г. Онишкевич. автор третьої етапі, працював на той час виклаїачехі ук
раїнської мови в ніхіецькій гіхшазії у Львові. Він зажадав від редакції прихова
ти своє авторство, і його праця вийшла під псевдоніхіохі Галичанин. Це був
реферат з двох творів М. Драгохіанова: "Література російська, великоруська,
українська і галицька" і "Вьідухіки "Кнеалянина" и польских газет о хіалорус-
скохі патриотизме". Головна думка Г. Онишкевнча, яку він почерпнув з праць
М. Драгохіанова. полягала в тохіу. що за українською літературою визнавало
ся хііеце простонародної: вона, такихі чішохі. прирівнювалася до великорусь
кої літератури. Галичини, це не стосується, заявляв автор, луг існують інші
умови д ія її розвитку. Але зближення галицької до "общеруської" літератури
муешъ полягати в засвоєнні художніх здобутків українського гаїсьхіенства.
Позиція М. Драгохіанова й викликала заперечення москвофіла-
Галичанина. Головний пафос він спряхіував на доведення думки, що
галицька література не потребує українського посередництва для свого
розвитку, вона хюже черпати світові ідеї з першоджерела, під якііхі
розумілася "общеру сская литература". Українська література розглядалася
як перешкода для вільного безпосереднього контакту галичан з росіянами,
вона виглядала зайвою й непотрібною.
Стаття І. Онишкевича відіграла позитивну роль у же тохіу. що викликала
полеміку. М. Драгохіанов не хгіг залишити без наслідків таку інтерпретацію
своїх поглядів і написав першого листа до редакції "Друга" (1875. № 11). який
329 Паалик М. 1. Николай Васильевич Гоголь // Павлик М. 1. Пропащий
чоловік: Оповідання, повісті, публіцистика. - Львів. 1983. - С. 292.
492
Історія української журналістики XIX століття
потяг за собою ґрунтовне обговорення по її іції журналу і зокрема написання
ще двох листів М. Драгоманова. І Ііт ними стояв традиційний Гюі о псевдонім
У країнець, За ними слідувала еволюція часопису .
Сучасному читачеві ці твори публіциста можуть здатися звичайними
пересічними працями, а ідеї, висловлені в них. банальними. Але це явище
потребує історичного підходу до себе. Листи справили величезне враження
на су часників.
л к свідчив А. Дольницький. "сенсацію викликаю "і Інсьхю в
редакцію "Друга" Українця : М ІІавлик вивчив.піст напам'ять і цитатно
використовував його в дискусіях з членами редакційної о комітету
ч
.
Лист М. Драгоманова був спряхіованпй проти хіосквофі.тів. їх
ідеологічних засад, а відтак і проти самого журналу "Друг". Редакція
вагалася, чи друкувати його: нарешті було вирішено текст перекласти з
російської хіовп язичіехі. надру ку вати його етихюлогічнпхі правописом, а в
наступному числі жу рналу висловити свою, позицію.
М. Драї омапов керу вався позитивним досвідохі спілку вання у країнців
і галичан: діалог між ними сприяв виробленню найбільш прийнятної
позиції і у су ненню непорозумінь. В особі Г. Онншкевича він побачив такий
тип галичанина, який уважно ставиться до праць українців, рахується з
їхньою позицією, а відтак на нього можна вплинути, правильно
інформуючи про певні явища і роз'яснюючи свою точку зору.
Головні ідеї першого листа М. Драгоманова були такі:
1. "Українська література не лише не ворожа великоруській, але і не
шкідлива в Росії, не противна змаганню Галичан війти в духовний зв'язок з
нашою російською су спільністю"
з:
.
2. "Крики" та "обвинувачення" против української літератури тепер
утратили майже весь кредит у Росії, а у кращих людей вони і не мали кредиту,
як се можна бачити з тої уваги, яку Тургенев«. Полонські. Плещеев«.
Добролюбова ГІиііінп і т. ін. Звертали на Шевченка. М. Вовчка і ін.. Таких
дурниць, що. мовляв, досип. Онєїіна і Рудіна. а нетреба Оксани або Панаса
Крутя, ніхто в Росії не говори, прннайхіні з людей хоч трохи освічених.
3. Краще ніж сперечатися про хіежї української літератури, "зайнятися
спільною роботою в безспорнохіу напрямі: просвітою народу , його хювою.
зближенням вищих верств з народом, хііж іншим і при похючі літератури
про народ і народною мовою""
4
.
4. Розв'язання питання про розмір української літератури слід
полишити самому життю, це питання не теоретичне, а практичне, ніхто не
зхюже заперечити того, що є.
!ї
" Дольницький Антін. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана
Франка. - Львів. 1997. - С. 80.
331
Дей О. І. Українська революціГінсг-демократнчна журналістика. - С. 45.
333
Драгоманов.М. II. Три листи до редакції "Друга" // Драгомансв М. П.
Лігературно-публщнстпчні праці. - К.. 1970. - Т. 1. - ( 398.
5
>
3
Там само.
534
Там само. - С. 399.
Михайин .Л.
5. Ігоноруючи народну мову, якою вже створена у країнська література,
і прагнучи писати по-російськи. не маючи дія того ніякого питомого
ґрунту, галицькі журналісти "Слова" і "Друга" утворюють нову. окрему і
від російської і від у країнської мову. Це не літерату рна мова, а волапюк.
6. Українська література не може розглядатися як перешкода до безпосе
редніх зв'язків галицького громадянства з російським духовним світом: нав
паки. вона є тим містком, без якого цей контакт неможливий. Цей шлях у же
діє. Адже "чи ж не "Енеіда" Котляревського і не "Украинские песни" Макси
мовича оживили ваших ІІІашкевнчів. Головацьких. Устияновича і ін.""\ Чи
не під вплішом Т. Шевченка. М. Костомарова. П. Куліша виникли "Вечерни
ці" й "Мета": Чн не йшов дорогою українських письменників О. Федькович?
Значить, шлях через українську літерату ру вже налагоджений для галичан.
7. Російську літературу так само треба вивчати, особливо її
великоруський відтинок. Це зробити "ми всі. російські українофіли". Те
саме буде з найщирішимн з вас. "Перейшовши, як належиться, нашу
великоруську літературу, вони непремінно дійдуть до хлопоманії. а
хлопоманія на малоруськім грунті се й єсть українофільство
.........
6
.
8. Ніяка сила не спинить виливу на духовне життя свідомих ру синів у
Галичині народного ґрунту і традиції, а цей грунт і традиції найближчих
родичів мають в Україні, тому лише в єднанні з Україною порятунок
Галичини: у цьому єднанні запорука українського національного
відродження в Галичині.
Відповісти М. Драгоманову" редакційний комітет дору чив тому ж Г.
Онишкевпчу. чий твір і спричинив дискусію. Гак з'явилася нова статія
Галичанина "Отповедь на письмо г. Украинца" (1875. № 12). Вона не була
багата на думки. Автор твердив, що метою "Друга" є розбудити народне
почуття між нашою молоддю, подати їй питому газету, замість польських
"Rozmaitosc" і "№"^п". заохотити публіку до чіпання своєї літератури, а
здібніших - до її творення. Автор заявив, що справді редакпія прихильна до
"старої" партії, але не бажає брати участь у міжпартійних спорах. Що ж
стосується мови, то Г. Опишкевич зробіш сенсаційну заяву : "Дайте нам спокій
з українщиною і великорущішою. ми маєм свій язик!" (1875. № 12. С. 293).
Відповідь Г. Онишкевича була поверховою, не охопила всіх проблем,
піднятих М. Драгомановнм у його першому листі, а питання мови
розв'язала пародоксально. Це призвело до продовження дискусії. А.
Дольницький, який тоді був реальним редактором журналу, під
псевдонімом А. Перетис вмістив велику статтю ".Язык в галицкой
литературе" (1875. №№ 14-18). Вона свідчила про те. якими непростими
шляхами йшла галицька студентська громада і в цілому інтелігенція до
розв'язання питання про мову.
А. Дольницький погодився з думкою М. Драгоманова. що жива народна
мова пнвннна бути ґрунтом для вироблення літературної мови, але мову
335
Там само. - С. 400.
336
Там само. - С. 401.
494
Історія української журналістики XIX століття
тодішньої інтелігенції (з домішками польських, німецьких, церковносло
в'янських слів) ототожнив з мовою народу . Головну частину статті склала
посутня критика мовної політики газет "Слово". "Карпат" і навіть самого
"Друга". .Ллє у кінці статті, спиряючись на свої методологічні засадн. А.
Дольнпцькнй заперечив можливість запровадження в Гатчині української
літературної мови, виробленої на народному грунті Східної України.
Оскільки провідна ідея М. Драгоманова про необхідність зближення
вищих верств з народом залишилася поза обговоренням, слово в дискусії
узяв М. Павлик. У статті "Академическое общество" (1875, № 19) під
псевдонімом Хмара він розкрив дійсний стан су часної інтелігенції, зокрема
і її молодої генерації. Він вказав на її байдужість до народних інтересів.
Кожен вчиться для себе, а діставши посаду, "уживає щастя з набутих наук"
(1875. № 19. с. 455). забуваючи про матеріальні й моральні потреби свого
народу. А тим часом інтелігенція повинна бути серцем народу, живити
народний організм просвітою, працювати над піднесенням його свідомості.
5 цією метою N1. Павлик пропонував створити студентське товариство,
мета якого полягала б у забезпеченні тісного зв'язку інтелігенції з народом.
Кожна інтелігентна одиниця повинна вважати себе за засіб піднесення
народу, а не народ за засіб піднесення себе.
Диску сія навколо першого листа М. Драгоманова свідчила про те. що
його автор підняв важливі, актуальні, а в чомусь і болючі проблеми, які
хвилювали ру синську громаду . Шляхи їх розв'язання, якими б простими не
здавалися нам тепер, не виглядали єдино можливими на той час у
середовищі львівського студентства. Але посту пово ситуація змінювалася в
бік прийнятля справедливих постулатів київського нау ковця й пу бліциста.
Нові умови в редакційному кохіітеті журналу "Друг" склалися на по
чатку навчального року. Відбулися загальні збори "Акадехшческого кружка",
які обрали до прааління більше членів, прихильних до злу ки з народовцяхін і
їх ідеології. "А до редакційного кохіітету. - згадував А. Дольніщькшї. - по
уступтенні Кордасевпча з формального редакторства і перейнятті редакції
Олексієхі Зафіовськихі. увійшли крім .мене (як голови), Іван Франко (як
секретар). Михайло Вагніевич, Володимир Лукич-Левицький. Михайло
ІІавлик. Іван Белей, 3. Подляшецький - сахіі народовці"
33
.
Проте домоітися негайної грансфор.мації тоді ще не вдалося. Позиції
хюсквофільства ще були сильні між студента.ми. Кріхі того, діяло рішення
загальних зборів ще 1874 року про віщання "Друга" язичієхі і
етимологічнихі правоиисохі. Проте до зміни позиції журналу
підштовху вали ще дві події.
Перша: віщання в Празі в 1876 році нового двотохювого віщання
"Кобзаря" Т. Шевченка. Перший тохі його складали поезії, уже видавані
раніше, допущені до друку російською цензурою. Другий тохі складати
вірші й поехш. заборонені в Росії і опу бліковані вперше. Таким чинохі
33
Дольницький Антін. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана
Франка. - Львів. 1997. - С. 84.
лак
Михай.іин І.Л.
празьке надання "Кобзаря" істотно розширило уявлення про творчість Г.
Шевченка, подало галичанам спокусливий приклад дія наслідування, який
швжди складає доробок генія.
Друга: восени 1875 року звільнений царським урядом з посади доцента
Київського у ніверситету відправився на емії рацію М. Драгоманов. Кілька
тижнів він провів у Львові, але з огляду на рутенське середовище вирішив
не лишатися в тут: занадто несприятливою була обстановка для здійснення
його планів. Але за цей час він перезнайомився з студентською молоддю,
побував в "Академическом кружке", де зокрема справив величезне
враження на М. Павлика, який на все життя лишився ного агентом у
Галичині. Коли М. Драгоманов поїхав далі, хііж ним і М. Павлнкохі. а
згодом і І. Франкохі. зав'язаюся листування. Між ними встановилися
стосунки учителя и учнів. Великі знання М. Драгохіанова. його хінстецтво
аргументації своїх позицій, переконливість публіцистичного стилю
спричинили ге. що він сирнйхіався молодихш галичанами як безсумнівний
авторитет. Його поради і вимоги хіали виконуватися беззастережно.
Драї оманівські настанови на єднання Галичини з У країною, переведення
часопису на українську мову й запровадження фонетичного правопису все
більше заволодівала умами членів редакційного комітету журналу "Дру г".
Вони шукали шляхів до її здійснення.
Лк згаду є Василь Лукич, у лютому 1876 року прихильники змін почали
думати над тим. як перебрати в руки все товариство. "За нашою нахювою.
свідчить він. вписалося до "Акадехінческого кру жка" на весну 1876 року
понад ЗО народовців, між ними Іван Белей (що також прибув із
Станослава). Леонід Заклписькнй. Андрій Павлиш. Василь Дідошак. Антін
Горбачевский га інші, і на надзвичанґшх зборах хні переголосувадп
"твердих", відтак вибрали свою управу з Антоном Дольнпцькихі на чолі.
[...] Редакцію "Друга" перебрали Франко. ІІавлпк. Дольницький і я та.
сахю собою, зхііинли в ньому напряхі. хюву і т. п.™
38
.
Але це сталося не відразу, як це виклав Василь Лукич. Лише в середині
1876 року в "Завізванні до передплати' (1876. № 12) редакція оголосила, що
приймає для свого часопису "річ живу мало* і великоруську''. Останню для
того, щоб дати її чистин взірець і "запобігти ненатуральній сумішці, яка
епідемічно начинає розширятися в Галичині".
-Як твір перехідного періоду журналу слід розглядати повість І. Франка
"ІІетрії і Довбу щуки", що під псевдонімом "Джеджалик" друкувалася в
журналі у продовж року (1875. №№ 19-24. 1876. №№ 1-7. 9-11, І З-І 5. 17-20)
Закроєний за типом авантюрного роману О. Дюма. твір був новаторським
для української прози. На укра'шеькохіу грунті розгорталася карколомна
боротьба. яку вели за Довбудневі скарби його нащадки Довбущуки з
нащадками його найближчого товариша Петрія. Олекса Довбуш не довірив
скарбу своєхіу родові, похитивши в ньохіу нахили до марнотратства, а
"
3
Лукич Василь. Спомини про Івана Франка II Спогади про Івана Франка. -
Львів. 1997. - С. 62.
496
Історія української журналістики XIX століття
заповів використати ного для піднесення свого рідного народу. У повісті
навіть на сюжетному рівні було багато суперечностей. Лишалося
незрозумілим, чому Олекса Довбуш сам не опікувався своїми скарбами, адже
І. Франко робив його живим столітнім дідом. Лишалося незрозумілим, чому
сам О. Довбуш не використав свої скарби для розвитку просвіти народу ,
піднесення його економічного становища, а переклав цей обов'язок на
ГІетріїв. Зовсім не вмотивованим у творі виглядала трансформація
Довбу шевого роду, у якому нащадки були перетворені на злих геніїв, здібних
тільки иа злочини, а Петрії. навпаки, тільки на дорбі справи. У дію були
включені й польська шляхта і евреїське купецтво. Усі тим чи іншихі способо.м
домагалися Довбушевнх грошей. Нарешті, одному з Довбущуків удалося
втерлися в довір'я до Андрія Петрія і заволодіти скарбами, але він у свою
чергу був вистежений Іванком, годованцехі старої Горпини Довбущучки,
який навів на братів військо. Брати загинули, а з ними пропав і слід скарбів.
Завершувалася повість зовсіхі за іншими жанровими законами:
тенденційного ідеологічного твору. Андрій ІІетрій зустрічався зі своїхіи
шкільннхш товаришами у Львові перед Народннхі дохюм. Він приводив із
собою... Олексу Довбуша. Ним виявився колишній Ісаак Бляйберг. Ще
малою дитиною ного у похіерлої хіатері забрав у свою корчхіу еврей і дав
своє прізвище, приховавши його справжнє походження, але таємниця
розкрилася, правда з'ясувалася. Заповіджене об'єднання Довбущуків і
Петріїв відбулося. Вони слоя л п на порозі великої праці для свого народу.
Не политі кров'ю Довбу шеві скарби, а щира праця патріотів мусить стати
підойхюю руського люду, забезпечити українське відродження в Галичині.
І. Франко сам критично ставився до цього твору, але не занедбав ного.
У 1913 році він. уже бу ду чи тяжко хворим, віщав другу редакцію повісті, де
не лише виправив мову, але й зхіінив фабулу, дав інше трактування подіяхі
і герояхі.
Поруч із "Петріяхш" в "Друзі" 1876 року друкувалася розтягтнута
слабка повість М. Вагішевича "Денис", а також "очерки н образки из
современной жизни" А. Долыпщького піл псевдоніхюхі "На-потехшг".
ІІредхіетом цих творів було життя сучасного галицького інтелігента, але
художній рівень відзначався примітивністю. Ні один, ні другий автор не
відзначався достатніхі рівнем літерату рного таланту. У липні 1876 року М.
ІІавлик сирнйхіав цю прозу, як перешкоду на шляху розвитку журналу.
"Друг". вилиться. зможе піти далі, писав він М. Даргохіанову, - лиш коби.
господи, скінчилися вже раз отготі "Потемки" та "Петрії""
9
.
Лідери журналу виразно відчували потребу перенести акценти в
діяльності жу рналу на іншу галузь творчості: публіцистику й літерату рну
критику. Довгі епічні твори займали велику площу в часописі й
у неможливлювалн оперативний відгук на події сучасності. Тохіу їхі
приділялася щораз то менша увага, вони витіснялися з журналу, натомість
розширявся відділ літературної критики з виразною дохіінантою
'•
9
Переписка М. Драгоманова з М. Гіавлнком. - Чернівці. 1910. - Т. 2. -С. 56.
497
Михайин .Л.
публіцистичного дискурсу. "Письма для белетристики и науки"
кваліфікувалося тепер як "літературний журнал".
Першим кроком нового редакційного комітету стала публікація
другого листа М. Драгоманова. що вже три місяці лежав у редакційному
портфелі, жваво обговорювався в товаристві, але друкувати його редакція
не наважувалася. Лист мав назву "Україніцііна чи рутенщина?". Він був
опублікований 1 (13) березня 1876 року (№ 5). На вимогу М. Пааіпка текст
на цей раз не перекладали язичи м, а опубліку вали в оригіналі російською
мовою.
Обминувши особисті звину вачення. М. Драгоманов перевів дискусію в
констру ктивне русло. Зі сторінок студентського журналу він зверну вся до
молоді, поставивши перед нею головне питання, стосовно якого вона мала
зробити свій вибір: українщина чи рутенщина. Основні ідеї другого листа
можу ть бути предст авлені так:
1. У Галичині не ведеться робота інтелігенції для народу. Ті позитивні
приклади, на які вказав у своїй відповіді Українцеві Г. Онншкевич,
насправді лише доводять протилежне: відсутність такої роботи. О.
Наумович, діяльність якого опонент М. Драгоманова розглядав як
загальновизнаний факт праці для народу, насправді дає лише формальну
користь, привчаючи народ до книги, бібліотеки. Насправді ж головні його
засади фальшиві. Звину вачу вати народ у ледарстві й пияцтві і оголошу вати
їх причиною народного біду вання це значить шкодити народові. Робити
з нікчемного Качковського якогось нового святого, годувати народ
казочками та чудотворними легендами це значить шкодіпн народові. А
галицька інтелігенція не спромоглася поки що на більше.
2. М. Драгоманов рішуве виступив проти галицького герметизму.
прагнення убезпечити себе від зовнішніх впливів. Українці втручаються в
наші справи і хочу ть у творити нові розмежу вання між нами, звину вачу вав
його опонент. На це М. Даргоманов відповідав: у XIX столітті всі
втручаються в чужі справи, на те й існує преса; люди віддавна справляють
вилив на інших навіть помимо своєї волі. Французи вплинули на Росію у
\YIII столітті, німці призвели до народження в слов'ян романтизму.
Українці віддавна впливаюгь на галичан: Котляревський і Максимович
вплинули на Шашкевича. Шевченко й Марко Вовчок переважити своїм
талантами домашніх віршописців. Слід шкодувати про те. що вилив
українців на галицьке життя недостатньо глибокий. Не існує літератури
поза сторонніми витивахш й поза партіяхш. їх у вас ще хіало. у галицьких
українофілів ще попереду продрібнеиия на групи, аж поки з них не
виділиться справжня народна партія.
3. М. Драгохіанов роз'яснив свою тезу про потребу дія галичан за
допохюгою української літератури увійти в більш тісне спілкування з
Росією. Говорячи про спілкування з Росією, писав він. я хіав на увазі
спілкування хюратьне. а не політичне приєднання, не тому, звісно, щоб я
хіав забобонну повагу до кордонів політичних, проведених у той час. коли
народи про них не питати, а тому , що чисто політичні питання вважаю
498
Історія української журналістики XIX століття
зараз третьорядними"
340
.
4. Після вступних, підготовчих хііркуваиь М. Драгохіаиов перейшов до
головних ідей і передусім довів до абсурду Думку Галичанина про "свой
язык". Ніхто не може заперечити, що українська хюва в Галичині зазнала
впливів польських і німецьких. .Ллє галичани неодноразово заявляли про
прагнення злити свою літературу з росінсько-великоруською. "А тепер
виявляється, іронізу вав публіцист. - що ви тохіу відчу ваєте неможливість
писати по-українськи. що українська хюва зазнала впливу
великоросійського, а ваша польського, німецького й церковного, тобто
неросійського"
341
. Виходило, що Галичанин, прагнучи до з'єднання з
російських! світохі. протестував проти використання тієї мови, яка, за М.
Драгохіановихі. несла на собі найбільше російських впливів.
5. А ці протести .мають одну хіету: законсервувати рутешцнну, навічно
приректи галицьке пнсьментство на провінційність, захікнутість. відокрем
леність від світу. "_Я так сахю вказував на рутенщину вашої літератури,
відзначив М. Драгохіанов. - аіе вважав її хворобою, історичною, застарілою,
але хворобою". Ви ж вважаєте цю хворобу норхіатьнихі фактохі і хіаєте нахіір
не лікувати її, а зхііцнювати _Я ж пропону ю вам ліки, говорив М. Драгохіанов.
проти хирлявості ру тенської: це українщина.
6. Термін "у країнщина" М. Драгохіанов утворив за польськім зразком,
де "роЬгсгугпа" означає польська хюва і навіть існує приказка "роЬгсгугпа
о]гсугпа": "польска хюва - то батьківщина". Первісно і для М.
Драгохіанова українщина то передусіхі українська мова. Вона її повинна
стати порятунком дія галичан. їхньої літератури й журналістики. Не існує
окрехюї від української народної галицької хгови. твердив М. Драгохіанов.
посилаючись на духіку науковців з цього приводу. Є кілька особливих форхг
певна кількість слів, які "не складають перешкоди до того, щоб полтавець і
гуцул розуміти один одного, як люди, що говорять однією мовою"
342
. Звідси
витікала дуже важлива засада: українщина в літературі полягає в тому, щоб
галичани не копіювали дрібні особливості української хюви. а писали по-
своєму. по-народному. а це сахіе по собі вийде по-у країпськохіу.
7. Але залишатися лише в хіежах мовного питання М. Драгохіанов не
збирався. Насту пнім крокохі його було розширення поняття українщини. За
допомогою української хюви буде здійснене з'єднання освічених верств з
народохі. А відтак, тут йдеться про цілий напрямок культури й діяльності
освічених верств. ' Українщина". провадив далі М. Даргохіанов. ценетїль-
ки література народною хювою, тобто хювою більшості, це передача іїохіу
наслідків світової цивілізації, переважно, якщо не цілкохі. посвячення інте
лігенції. яка хюгла виховатися тільки тохіу. що народ працює, обливаючись
потохі. на службу цьохіу народові - моральну, політичну, соціально
го Драгоманов М. П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М. П.
Літературно-иублістистнчні праці. - К.. 1970. - Т. І. - С. 404.
341
Там само. - С. 406.
342
Там само. - С. 407.
лоо