Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин .Л.
Павлик подав скарі у на несправедливе рішення суду з вимогою публічного
розгляду справи. Відкрите засідання трибуналу відбулося 9 листопада 1878
року, але увільнено віт конфіскації тільки розділ "Вісті з України", але вона
залишалася дтя розділу "Вісгі з Галичини" і оповідання і. Франка "Моя
стріча з Олексою". Справа конфіскації "Дзвону" набула розголосу.
Спираючись на це М. Павлик подав апеляцію до вищого крайового суду в
карних справах, але він 4 лютого 1879 року залишив її без наслідків.
Поки М. ІІавлпк вибував ув'язнення. І. Франко підготував до видання
нову збірку. її назву "Молот" підказав М. ІІавлпк. Це була алюзія на
вірш І. Франка "Каменярі", щойно опублікований у "Дзвоні". Молот був
каменярським інструментом, а каменярі виступали під пером поета
алегоричними образами руйнивників старого і будівників нового світу.
Збірка "Молот" вийшла на початку січня 1879 року як 5-7 числа
"Громадського дру га": її обсяг склав 13.75 др. аркушів. І. Франко особливо
відзначав свою заслугу в тому, що без участі М. Павлика він "докінчив
видання "Молота" таким способом, що подокінчу вано всі статті для цілого
видання, себто двох випусків "Громадського друта", "Дзвона" і "Молота",
надру ковано спільний титул і покажчик змісту при однопільно проведеній
пагінації
.....
Далекоглядний редактор відчував, що дана збірка буде
останньою книжкою жу рналу. Так воно й вийшло.
Паралельно як відбитки з "Молота" з'явивлися окремими брошу рами
"Дума про Наума Безумовича" І. Франка і пісня "Гриць Турчин (ГІісня про
рекрутське життя)" Романа Гудзмана. 8 і 9 лютого вони були конфісковані,
а 21 люлого 1879 року поліція конфіскувала й саму збірку "Молот" за
вміщення в ній цих творів, статті "Лихва на Буковині" О. Терлецького та
оповідання М. Павлика "Пропащий чоловік". 12 березня вироком суду
конфіската бу ла затверджена. Але вручити у хвалу су ду редакторові вже не
було можливості. Ще в кінці лпепопада 1878 року під заі розою
шестимісячного ув'язнення М. Павлик емігрував до Женеви, де став
співробітником М. Драгоманова. Поверну вся він лише через два роки.
Конфіскуючп видання за конкретні вміщені в них літературні й
публіцистичні твори, влада мала на увазі знищити цей часопис взагалі,
розуміючи, що всі його матеріали в більшій чи меншій мірі пройняті
соціалістичною тенденцією. У Львові стало відомим висловлювання
комісара поліції, який після арешту першого числа "Громадського друга"
заявив: "Ми упораємося з тими львівськими Бебелями й Лібкнехгами
сконфіскували 1 №. сконфіскуємо 2. 3. 4 і т. д."
366
. Неможливість існу вання
у Львові періодичного видання соціалістичної спрямованості була цілком
доведена. І. Франко, залишившись наодинці, покину в цю справу . Тим наче,
що ще в 1878 році він розпочав новий видавничий проект друкування серії
365
Франка І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //Франко
І Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41. - С. 377 - 378
л
Цит. за кн.: Дей О. І. Українська революційно-демократнчна журналістика. -
К.. 1959 - С. 2О0.
520
Історія української журналістики XIX століття
книжок "Дрібна бібліотека". В історії журналістики часопис "Громадський
друг'' і збірники "Дзвін" і "Молот" вважаються цілком слушно одним
виданням, книжки якого для маскування мали відмінні назви.
"Громадський друг" був дітшцем двох журналістів: М. Павлика та І.
Франка. Але їм вдалося залучити до свого видання ширше коло авторів,
ніж дія журналу "Друг" у 1877 році. Завдяки наполегливій
організаторській праці у вони зуміли вішати близько 40 друкованих
аркушів текстів'
Л
. На початку в організації видання більшу участь брав М.
ГІаатик. Але надалі ця роль перейшла до І. Франка.
Часопис виразно розподілявся на літературну і публіцистичну частини.
Вперше як видатний український прозаїк постав у цих виданнях М.
Паалик. друкуючи в кожній книзі поважний твір: оповідання "Юрко
Куликів" (Гд, 1). "Ребенщукова Тетяна" (Гд. 2) і повість "Пропащий
чоловік" (Д. М) Пекуча політична проблематика цих творів затуляла перед
дослідникахш їхню художню неординарність. свіжість, новаторство.
Справді для цього були підстави. Перше оповідання хіістило в собі
протест проти рекрутчини, хіілітарнзму: друге - проти освяченого церквою
шлюбу хііж нелюбами: повість являла собою викриття нікчехіної
інтелігенції, "зайвої людини". Три соціальні зрізи, три типи життя були ніби
виконані хіетодохі етнографічного натуралізхіу. Головнихі прийомохі
відтворення дійсності була пряхіа хюва. подана дослівно, з великою
дохіішкою діалектних слів і форхі. що складало враження докухіентального.
автентичного запису. Художньою знахідеою оповідань було обрання за
оповідача хлопчика підліткового віку, коли він тільки починає розухііти
стосунки дорослих, сприймає їх у незаплямованій тотожності, а мама
терпляче пояснює йому сутність подій і дає характеристики людяхі.
Автор не випадкова дав своїхі оповіданняхі іхіена героїв. Ці герої справді
відзначалися впрахнамн характерами, при чому про заїк закроїв їх як соціаль
ні типи, що повинні відображати певні жіггтєві явища. У жоднохіу оповіданні
нехіає розгорнутого подієвого сюжету , але домінує демонстраційний
конфлікт. Це означає, що художнє ціле побу доване л ак. аби якохюга повніше
й виразніше показати (продехюнструвати) читачахі свого героя.
Юрко Куликів замолоду був чехінихі. тихіш, ввічливіш: хіав своє
господарство, хоч і невелике, але вистачало, аби руки Прикладати. Прийшов
час. і його забрали у військо. Тоді сахіе була війна 1866 року Його частину
кохіандування кинуло в бій проти італійських повстанців, які боролися за
незалежність своєї батьківщини Юрко бу в поранений в ногп і контужений.
.Але найбільший біль викликає в ньохіу спогад про те, що в бою він
"безневинне убив чоловіка, а може й більше". Війна завдала Йому такої
травхіп. що він тепер "не сповна розуму". Займатися господарствохі він
неспроможний, ось і пустився на жебри. Простий вояк розуміє, що воював за
чужі інтереси. Коли Юрко був поранений, приснився йому сон. нібито з
війська пощезли всі генерали й офіцери, залишилися сахіі солдати Погляну ли
347
Там само. - С. 206.
Михайлин І.Л.
вони один на одного: такі саме прості робітники, і вирішили: "по добру
розходимося". Юрка мучить думка про те. що призвідці війни лишитися живі
й неушкоджені. От би зійшлися без вояків і битися досхочу. Юрко помирає на
руках оповідача, у якого серце стискається з жалю за мучеником.
Цей же тип оповідача використаний і в оповідання "Ребенщукова
Тетяна". В основі його банальна історія - рідня присилувала дівчину
Тетяну вийти заміж за нелюба .Янця. Її страхали іменем Бога і вимагали
скоритися. Тепер вона мучиться з ним. А він з нею. У Тетяни є коханий ще
з часів дівоцтва: Семен. Вона не спроможна вбити в своїй душі це почуття.
Закохані використовують кожну можливість, щоб побачитися: то на
ярмарку, то в шинку, то вдома, коли чоловік на роботі. Янця принижує
таке ставлення дружини він так само страждає. Якось на ярмарку він
потрапив під фіру, скалічився. Цей епізод, яким відкривається оповідання,
може розглядатися і як спроба _Янця викликати до себе жаль з боку
дружини, і як спроба розпрощатися з життям в такий спосіб. .Але він
лишився живий, але кволий. Це не перешкоджає йому знущатися з Тетяни,
біггн її. Ставши свідком такого випадку, Семен вступився за жінку. У бійці
загинули обидва: Семен і Лнцьо. А Тетяна померла з розпу ки. Це було
оповідання про ще одну мученицю, і закінчувалося воно трагічно.
Вічну тему літератури трикутник у коханні - М. Павлик повертав
несподіваною стороною. Єдиним винуватцем нещастя закоханих і людської
трагедії виявлялася в нього церква. Малий оповідач стає свідком розмови
Семена та Івана, у якій здійснюється пошук розв'язання конфлікту. Іван,
який виконує вчительські функції, виступає авторитетним персонажем, так
роз'яснює Семенові, хто його ворог: "То лиш попи повинаходили такі
гріхи... Ти аби не вшукав кого, не оскорбив, не вбив та справедливо жив на
світі - то доста з тебе. А то попи людям пустили туману, аби лиш люде
гризлися, дуріли та несли їм "на Боже", аби людям попускало на серці, або
аби потішилися, що піп їм отворіггь двері до неба, коли вже тут не буде
просвітку
__
Я тобі кажу, що то все попи на свою руч... Вже доста шахраї
жиди, але попи - то такі туманніші, що нема їм пари, бо жіщ як бере від
людей гроші, то хоть що дасть: у горло ци там у жменю, а попи
захарамаркають людям якось не по-розумному, напудять людей Богом та
пеклом, та й луплять з них лико, та ще й учать других, молодих попів: дри.
кажуть, хлопа, як вербу, зідреш одну шкіру - друга наросте..." Ці і подібні
місця пояснюють ту роздратованість, яку викликало це безневинне за
сюжетом оповідання серед галицького громадянства, що складалося з
ропів та попівських синів.
Атеїстичним, антицерковним духом були пройняті більшість
матеріалів "Громадського друга". Слідом за старшим товаришем йшов І.
Франко. Молоді соціалісти потрапили в пастку свого вчення.
Найважливішою його складовою є положення про класову боротьбу, про
наявність буржуазії в кожній нації і боротьбу з нею робітничого класу. Цю
буржуазію й шукали воші в українській нації, але поскільки українського
промислового капіталу не існувало, а задля чистоти вчення, яке не могло
522
Історія української журналістики XIX століття
помилятися, протилежний полюс класового антагонізму неодмінно треба
було знайти, то він і віднайшовся в класі священиків.
Ця сторона світогляду кидалася в очі всім, навіть сучасникам, які
товаришили з соціалістами. Антон Дольницькнй, сам син попа, писав у
спогадах: "Одиноких визискувачів бідного сільського люду бачив Павлик
тільки в попах, а був сліпіш на лихварські вчинки жидів, які тисячі селян
пустили з торбами, зліцнтувавши їх ґаздівство не раз за безцінь. [...] З моєї
44-літньої судової практики. - доводив мемуарист, - не відомо мені, щоб
який піп зліцитував хлопський кусень ґрунту за церковні треби"
368
.
Так тема, яку глибоко висвітлювати І. Тургенев у романі "Дворянське
гніздо", Л. Толстой - у романі "Анна Кареніна", тема про право людини
вільно кахати й жити з коханим, оберталася в М. Павлика однобоким
звинуваченням проти церкви. Так ніби ніколи не існувало в кожного
народу звичаєвого права, яке так само вимагало шлюбної вірності. Так
ніби громада за вічною традицією не повинна утримувати в своєму селі
церкву і Божого слугу, священика.
Але М. Павлик поводиться так. ніби не знає усіх щіх народних законів
і звичаїв, вивчати які закликав у доповіді "Потреба етнографічно-
статистичної роботи в Галичині", з класовою ненавистю поставився він до
попівського класу як до визискувачів народу і єдиної причини його
нещасть. Попи, за його концепцією, виявлялися гірше, ніж євреї. Тому А.
Дольницькнй слушно дорікав М. Павликові за несправедливість.
Павликова однобокість і стала головною причиною судового процесу
за "Ребенщукову Тетяну".
Повість "Пропащий чоловік" була написана з орієнтацією на
російську літературу, у якій типовим образом російського життя в XIX
столітті був образ "лишнего человека", тобто поміщика, який виростаючи
на всьому готовому за кріпацтва, неспроможний ні до якої активності,
пливе за течією. Для українського життя такий тип героя був абсолютно
неаластивий. але вірний своїй ненависті до попівства. М. Паалик знайшов
аналог класово ворожому елементові в українському житті - попівського
сина Кольця (ласкаве від Миколи - Микольця - Кольця), який марну є своє
життя у Відні, куди батько послав його до науки.
Повість будувалася як розгортання невласне прямої мови, блискуче
імітованої автором. За допомогою цього прийому досягалося глибоке
відображення внутрішнього світу героя, який відзначався, однак,
примітивністю і порожнечею. М. Павликом, цей образ, однак, подавався як
типовий для пересічної частини представників українських студентських
товариств "Січ" і "Основа".
Образ Кольця розкривався в цілому ряді взаємин з іншими
персонажами. Сутність релігійної експлуатації, за думкою М. Павлика,
поставала в епізоді відвідин батьком сина. Приїзд Кольцевого батька
368
Дольницькнй Антін. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана
Франка. - Львів. 1997. - С. 85.
523
Михайлин І.Л.
навіяв юнакові нівку спогадів: батько запекло торгувався з селянами за
оплату поховання, справа доходила до бійкн Гі погроз револьвером, лунати
й слова "це тілько шеста частка того, що тобі треба на місяць!" Батько
справді щомісяця висилав Кольцеві 100 зл. р. на утримання.
Величезний монолог-самовикриття виголошує Кольців батько,
пояснюючи, чому він погодився, аби син став світським чоловіком. На попа
не варт іти. розмірковує він. бо все важче боротися з хлопами, видирати з
них свій законний заробіток. Найкраще бути цісарським урядником, дія
якого платня виплачується "з каси", пенсія іще "з каси", а він сам не збирає
грошей з "кобацьких мужиків". Заохочуючи сина до вибору професії, він
орієнтує його й щодо вибору мови, "бо руська й польська мова хліба не
дадуть, та й ними зайдеш лиш до порога, а німецькою мовою й світ
перейдеш!" Хлопи стали такі, навчає батько сина, що "українофільство і
попівство небо і земля!" Хто хочсоугп українофілом, тобто любити народ
не на словах, а на ділі, той мусить не тільки нічого не брати від народу, а
навпаки, отворяти народові очі. "а це. синку, значить зречися попівського
хліба та йти робити з мужиками або з торбами!".Якщо попи репетують про
своє народолюбство, то брехня.
Проте батькова наука наштовхнулася на поважний опір з боку іншої
життєвої програми, Свідомість юнака перевернула жінка-слціалістка з
України, якій він цілий день показував Відень і мав з нею бесіду. Цей епізод
теж складається з ланцюга монологів - декларування ідеологічної
програми соціалістів. Кольцьо виявляється перед жінкою неофітом, якому
вона розплющує очі на джерела багатства його батька, необхідність життя
для народу, пізнання його за допопмогою етнографічної праці. Тут бачимо
виклад улюбленої Павликової ідеї, нещодавно сформу льованої в доповіді
про етнографічну роботу. Українка змалювала перед наївним Кольцем
красу майбутнього справедливого соціалістичного ладу і розкрила очі на
мерзенну капіталістичну дійсність. Вивчати мову народу, його душу, а не
чіплятися за цісарські посади. - такою була імперативна ідея жінки. Вона
піднесла кульг фізичної праці, оголосивши всіх, хто не займається нею,
експлуататорами, що живуть неправдою. Вона розвинула ідею жіночої
емансипації, викрила буржуазну моральність.
Ця розмова мала несподівані наслідки. За М. ІІаликом. правда
соціалістичної пропаганди, присмачена жіночою красою й переконливістю,
була такою, що Кольцеві "блисло в голові". Спала полуда з його очей,
йому прояснилося, який лихий чоловік ного батько, якою неправдою
добивався він достатку: він зрозумів, що кожен надісланий батьком гріш
политий народною кров'ю, що він сам. Кольцьо, - паразит на народному
тілі. Не в силах винести свого прозріння Кольцьо кінчає життя
самогубством. Так за ду мкою, автора й повинна закінчити "зайва людина".
Повість "Пропащий чоловік" являла собою зразок ідеологічного
твору, у якому важила не зовнішня подієвість. а внутрішня еволюція героя,
не їе. що відбувалося з ним. а те. що говорилося йому. Це був тип твору-
драмп. покликаного відбити складність доби загострення ідеологічних
524
Історія української журналістики XIX століття
сучеречок і виникнення партійності. Найвище довершення цей тип
творчості дістав у романах зрілого М. Достоєвського. враховуючи, що цей
письменник стояв на протилежних ідеологічних позиціях, аніж М. Павлик і
показав згубність заволодіння соціалістичною ідеологією умами людей.
Незважаючи на те. що у М. Павлика можна спостерегти недостатню
вмотивованість еволюції Кольця. яка відбувалася приспішено. у цілому
художній напряхюк. представлений ним, виглядав достатньо переконливо.
Підсумовуючи письменницьку працю М. Павлика в журналі
"Громадський друг" і супровідних збірках, необхідно відзначити досить
високий художній рівень його творчості. У перших двох оповіданнях він
першп.м в українській прозі звернувся до прийохіів іхіпресіонізхіу. якщо під
ціш стилем розуміти суб'єктивний реалізхі. Картини дійсності, подані через
сприйняття хлопчика-оповідача, набували через це особливої переконли
вості, претензії на документальність. У третьохіу творі, зберігаючи
суб'єктивність зображення, залишаючись на позиції героя у відтворенні
дійсності, письхіенник наблизився до створення ідеологічного рохіану. На
жаль, для сучасного читача, не знайомого з галицьким діалектом,
спршїняття доробку М. Павлика утруднене через його мовний натуралізхі.
Але це не повинно затуляти для нас того, що всі його твори були новіш
словом в українській літературі. Це розуміли сучасники. Зокрема І. Франко
писав про розглянуті твори М. Паалика, що вони "дуже оригінальні і при
всіх хибах кохшозиції дуже цінні з літературного боку"
69
. Залишається лише
глибоко шкодувати, що сам М. ГІаалик не цінив свого художнього таланту,
за виключенняхі ще одного випадку більше художньою творчіфслю не
займався і присвятив своє життя політиці й журналістиці. Це також важливі
галузі діяльності, але не вони найбільше відповідали своєрідності
обдарування М. Павлика. Так українська література через помилкову
ідеологічну настанову втратила яскравого талановитого пнсьхіенннка. який
би хііг багато зробити для розвитку української прози.
Другим видатним авторохі літературного відділу "Громадського
друга" був І. Франко. Він також опублікував тут програхюві непересічні
твори, які увійшли в історію українського художнього слова. Причому, це
стосується як лірики, так і епосу. На сторінках журналу була представлена
класика політичної лірики.
Перше число "Громадського друга" відкривалося віршехі "Товарншахі
із тюрхні". Передруковуючи вірш у збірці "Давнє й нове" (1911). 1. Франко
дав йому заголовок "На зорі революційної пропаганди" і в примітці
зазначив: "Писано в початку 1878 р. у львівській в'язниці". Вірш вражав
оптихіізмом і був своєрідніш захюалянняхі на соціалістичному грунті.
Головним образохі у ньохіу виступала перша особа хіножини - "Ми". Це
був гра.матнчний знак усього нового покоління, віл іхіені якого виступав
автор:
369
Франко І.Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко
1. Я. Зібр. творів: У 50 т. - К..' 1984. - Т. 41- С. 378.
525
Михайлин .Л.
Обриваються звільна всі пута.
Що в'язати нас з давнім життєм:
З давніх брудів і думка розку та -
Ожиємо. брати, ожиєм!
На засадах контрасту у вірші протиставлялося життя давне н нове.
Образ давнього життя позначався метафорою моря, яке необхідно було
переплисти, у ньому панувати "хвилі мутні і бурливі", "хвалі нещасть і
неволі". Але за ними сяяла "країна свята, де братерство, і згода, й любов".
Щоб потрапити туди, треба втримати "бій новий". Мета боротьби,
проголошу вав поет:
Людське щастя і во.ля.
Розум владний без віри основ.
І братерство велике, всесвітнє.
Вільна праця і вільна любов!
У вірші до ворогів прогресу зараховані тирани і царі, церква і пошт, не
ситі панн. але. незважаючи на широку кришку церкви, у пігганні запро
вадження нового життя поетові не вдається вийти за межі релігійних уяалень.
Се ж остання війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає.
Се поборює воля неволю,
"Царство Боже" на землю зійде.
Автор не може визначитися, чи новий лад зійде як царство Боже, чи
внаслідок бою. у якому треба "твердо стояти. Не лякаться, що впав перший
ряд. Хоч по трупах наперед сту пати. Ні на крок не вертатися взад". Але
переважає думка, що нове царство є наслідком розу му і праці. Дуже скоро
ця думка буде закріплена І. Франком в образі каменярів.
У другому числі "Громадсьбкого друга" образ ліричного героя
локалізувався до "я". У віршах "Думка в тюрмі" і "Невольники"
пропонувалися рефлексії самого поета. Перший твір будувався на контрасті
розкошів природи, усміхненого неба і тюрми, з якої поет спостерігає за
кришталевим небом. Образ тюрми паралелізувався з могалою, у якій
заживо поховані в'язні. Змістове навантаження несли заключні строфи, у
яких поег відповідав на запитання, чому ж він опинився між злочинцями:
Кому я і чим завинив?
Чи тим. що народ свій любив?
Бажав я для скованих волі.
Для скривджених кращої долі
І рівного права для всіх -
Се всесь і єдиний мій гріх.
Другігїі вірш розгортав філософську тему . Поет втішав себе ду мкою про
те. що ті люди, яких він крізь Трати бачіггь на волі, насправді "невольники
забагів своїх. Дурниць, зіпсуття та нудьги": зарібник невільник свого
черева; служниця - своєї "пані лихої": бабуся, що шкавдибає в церков, -
попа: на руках мужа і жони "невольничі пута бряжчать'.
526
Історія української журналістики XIX століття
А втім погадав я про сльози.
І Іро тнсячів працю і кров.
Що ллється в рабів тих кишені
Горючов ріков золотое.
Від думки, що там. иа волі, перебувають справжні раби, а вільні люди
знаходяться в тюрмі, поетові стазо моторошно.
У" віршах другого числа журналу розкривався зовсім інший тип
ліричного героя, ніж у поезії "Товаришам із тюрми". Він уже не бадьорився
про людське око. а страждав від самотності, розуміння несправедливого
ув'язнення. відчуття світової невлаштованості й загальної
несправделивості. Поет поставав тут не як борець, а як звичайна людина,
сходив з котурнів і ставав близьким і зрозумілим читачам.
До колективного образу "ми" І. Франко повернувся у вірші
"Каменярі", надрукованому вперше у збірці "Дзвін". Цей вірш став
програмовим дія його творчості. У свідомість численних поколінь І.
Франко увійшов як Великий Каменяр. Ця розгорнута метафора органічно
припасувалася до образу поета, як образ кобзаря до Т. Шевченка. Навіть
пам'ятник на його могилі зображає картину з цього вірша.
Це безумовно алегоричний вірш, розу мінню чого сприяє подання його
картини як сну поета. Але радянська наука вульгаризувала твір,
однозначно витлумачивши каменярів як революціонерів, що
запроваджують соціалізм. Тнмчасом у І. Франка ніде немає мови про
соціалізм, а лише про "шлях поступу", "щастя всіх", "нове життя", тобто
його символічний образ значно ширший за будь-які конкретні ідеологічні
інтерпретації. Органічність для І. Франка образу каменяра визначається
тим. що це образ трудівника, який підносить до культу щоденну працю, а
не хвилевий подвиг. А відтак Франкові каменярі - це не революціонери. їм
непотрібне захоплення влади шляхом збройного повстання. Це працівники
над пробудженням свого народу, його духовним відродженням і
освідомленням. Своєрідну квінтесенцію твору знаходимо в рядках:
Та слави людської зовсім ми не бажали.
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні. ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пуга. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
У контексті з попередніми віршами слід сприймати образ
добровільного невольника, який безкінечно працює д ія свого народу. Таке
розуміння свого місця було на все жилтя притаманне І. Франкові. У статті
"Дещо про себе самого", яким відкривалася його книжка польських
перекладів "Галицькі образки" (1897) він написав про "собачий обов'язок",
який примушує його служити своєму народові. .Як бачимо, у вірші
"Каменярі" І. Франко й справді втілив програмові для себе думки.
Багаті, точні рими, яких раніше бракувало поезії І. Франка,
п'ятпрядкова строфа. де четвертин рядок, завдяки парній римі підсалював
енергію вірша, мінімалька кількість діалектних слів і форм. - усе це надавало
527
"Каменярам" чисто художньої привабливості. Вірш став класикою
української літератури. І. Франко включив його до своєї книжки вибраного
"З вершин і низин" (1887. 2-е вид. 1893) у розліт "Excelsior!" (вище).
Винесення образу молота в заголовок наступної збірки свідчило про те. що
вже сучасники розуміти прог рамовість дія свого покоління цього вірша.
Y збірці "Молот" І. Франко-поет постав ще однією гранню свого
таланту на цей раз сатиричною. У "Думі про Наума Безумовпча" він вивів
образ чііьного москвофільського діяча Івана Наумовича, що був тоді
депутатом австрійського парламенту. Ного образ намалювався жовчю: за
трінгельд (невеличкі грошові подачки, чайові) він продає інтереси народу.
Головну частішу твору складала імітована промова депутата в парламенті
прн обговоренні питання про бюджет. Наум Безумович описував тяжке
становище руського народу: бідність, ліщітацію грунтів, нехтування
поляками обряду і мови. Але з цього випливав парадоксальний висновок?
Ми досить уже терпіли,
Така була воля неба.
Та потрепимо ще більше.
Коли того буде треба.
Мотивація такого вчинку проста: всяка алада від Бога. її треба
підтримувати. Тому звучить заява:
Ми австрійські партіоти.
Ми для Австрії готові
Не то гроші - кров віддати.
Якби треба було крові.
Укупі з "Думою про Меледикта Плосколоба", що вийшла тоді ж
окремою брошурою, "Дума про Наума Безумовпча" завдала нищівного
удару по москвофільському рухові, викрила його беззмістовність,
відірваність від народу, продажність, підтримку уряду всупереч інтересам
українського народу . Природно, що ображені діячі вимагали конфіскації
збірника "Молот" і брошу р з названими творами.
Поетичний доробок І. Франка в журналах і збірниках засвідчив різкий
ривок у розвитку поета. І в аспекті поетичної культури, і в аспекті
філософського наповнення творів, і в аспекті художнього розмаїття І.
Фракно значно виріс. Він давав повноцінні зрілі твори, які стали визнаною
класикою у країнської літератури, увійшли до її золотого фонду.
Тут були опубліковані й три епічні твори І. Франка: "Патріотичні
пориви" (Гд. 1). "Моя стріча з Олексою" (Д). "Boa constrictor" (Гд 2. Д. M)
Оповідання "Патріотичні пориви" було наснажене Павликовою
ненавистю до попівського стану. Це була сатира на москвофільського попа
о. Ілію. який був гарячим патріотом, влаштовував вечірки зі збиранням
грошей на користь газети "Слово", і водночас затято торгу вався з селянином
Максимом про ціну за похорон його померлої дружини. Оповідання
будувалося на вдячному (в художньому відношенні) контрасті між
абстрактним патріотизмом попа і його конкретною зневагою й ворожістю до
народу . І. Франко виявив себе майстром стислого письма (після розтягнутої
52«
Михайин 1.Л.
Історія української журналістики XIX століття
повісті "Петрії і Довбущуки"), красномовної детаті, максиматьно виразної,
рельєфної характеристики героя, що оголювала ного приховану сутність.
Оповідання "Моя стріча з Олексою" у радянському франкознавстві
розглядаюся як таке, що подавало картину утопічного соціалізму.
Насправді ж його мета полягала зовсім в іншому. Франкові боліла
моральна, психічна рана, завдана ув'язненням. Родичам та їхнім сусідам
було важливо пояснити, що він сидів у тюрмі не за грабіжництво чи
вбивство (і такі чутки поширювалися), не за спробу знищення церви й
держави, а за прагнення зробити всіх людей щасливими.
Оповідання містить у собі значний ліричний елемент, оповідачем у
ньому виступає автор, представлений в образі "я". Його біографічні дані
дозволяють твердити, що в цьому образі І. Франко відобразив себе. Своєму
далекому родичеві Олексі Сторожу Мирон Сторож розповідає про причину
свого арешту. Лише з такою мотивацією уводяться картини майбутнього
соціалістичного ладу, але зображаються вони локально (у невеликій частіші
тексту) і змістово бідно. Письменник описує колективну аласність на засоби
виробництва, землю, виправдовуючи це необхідністю запровадження
спеціалізації і в селянську працю, де поки що кожний господар виконує від
початку до кінця весь цикл роботи. Соціалізм постає в розповіді автора як
наука про краще життя і шлях до нього. У листах І. Франка цього часу
можна знайти намір організації комуни з прихильних до соціалізму осіб (М.
Павлик. Бандрівський, Полянський. Олеськів). але цей план лишився
мрією
3
". Таким чином, оповідання розв'язувало мету виправдання І.
Франка перед читачем з народу, який повішен був зрозуміти, що ніякого
злочину він насправді не здійснював, а покарання відбув безневинно.
Найвидатнішим твором І. Франка, що продовжив його цикл
Бориславських оповідань, стала повість "Boa constrictor". Центр уваги в ній
перемістився з робітшічого середовища в капіталістичне. Уже йшлося про те.
що українського капіталізму письменникові відшукати не вдалося через його
відсутність у житті. Тому на місце головного героя висувався єврей Герман
Гольдкремер, зображений у момент сентиментаїьної розслабленості, коли
перед його внутрішнім зором проходило все його життя.
Улюбленою картиною Гольдкремера. яку він купив у двох
примірниках, щоб повісити в дрогобицькій камениці і в бориславській
конторі, є зображення полювання удава в тропічних хащах на стадо
беззахисних кіз. В образі удава Герман уяаляв сам себе, але іноді йому
здавалося, що це саме багатство, яке обплутало своїми кільцями його душу.
Він був щасливий лише в дитинстві, коли їздив по селах з Іцком і міняв
дрібні речі на онучі. І. Франкові, однак, не вдалося уникнути опису того
простого факту, що в основі капітатістнчного нагромадження лежить
людській розум, організаторські здібності. Герман став мільйонером не
тільки тому, що дуже цього хотів, а тому, що знайшов правильний шлях до
370
Франко І. Я. До О. М. Рошкевнч від 14 серпня 1878 р. // Франко І. Я. Зібр.
творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 48. - С. 99 - 100.