Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин І.Л.
цього: спочатку організувати вивіз кни'ячкн з Борислава до дрогобицького
ринку, а потім найнятися підрядчиком до бу дівництва залізниці. Це дато
йому можливість зібрати стартовий капітал. Жага наживи спонукала його
до шахрайств при поставках матеріалу на будівництво, але вони не описані
в повісті, а лише названі. Очевидно. І. Франко лише теоретично знав про
цей бік капіталістичного нагромадження.
Він критично описує буржуазну родину як економічну угоду: Рпфка
допомогла приданим чоловікові викрутитися зі скрути, але кохання між
ними не було. Герман має біля ста закопів. звідки тече його багацлво.
Керують роботами вірники, які підганяють робітників і стежать, аби вони
не лінувалися. Але все ж він сам приїздить щотижня до Борислава на
розрахунок. І. Франко зображує цей "бориславськнй" день свого героя,
який він проводить над обліковими книжками, рахуючи кожну копійку
своїх прибутків і витрат.
І Інсьменник прагну в сполучити в своєму творі реалізм з натуралізмом.
Це викликало суперечності в концепції головного героя. Реалізм вимагав
зобразили героя як наслідок дії на нього зовнішніх обставин життя,
натуралізм - як наслідок спадковості. І. Франко нахіагавея рухатися в обох
напрямках. Щоправда, до самостійної енергійної (хіайже рохіангичної)
фігури Герхіана застосувати умоглядні леорії виявилося нехіожливо.
Довелося викорисмтатн для цього другорядних героїв. Рпфка зображалася
як жертва ситого жігггя. яке не потребу вадо від неї ні фізичної, ні розумової
діяльності. Вона витлумачувалася ппсьхіенником як наслідок
капіталістичної дійсності: потовстіла й поліннвіла, у ній з'явилася
"упертість, властива ідіотам".
Тоді як Рпфка була сфорхювана зовнішніхш обставинами (засада
реалізму), Готліб зображався як наслідок лихої спадковості (засада
натуралізму). Рифка "її синові свохіу передала тото ідіотичне лінивство і
тоту тупість, - писав І. Франко. - тільки що у Готліба до неї прпхпшаласяч
ще вігцева гарячка, виступаюча рідкпхш вибуха.ми люлості і вічною
жадобою винищення, псування та трачення всього без ду.мкп і без цілі".
Чохіу Готліб не успадкував, скажімо, віл Германа розуму, старанності й
організаторських здібностей, а віл Рифки - її первісної краси, напевне б і І.
Франко відповісти не зміг. Просто такий сюжет не вкладався в його
концепцію дійсності.
Слабка вхютивованість дії виявлялася й у тому, що Герхіан зображався
в повісті як ду шевно щедра, здатна до співчуття людськохіу горю особа. Він
розухйв свою поразку в жнтгі: його справу нікохіу продовжувати. Готліб
бачить в ньому лише грошодавця, а не батька, легко підніхіає руку на
нього, його багацтво залишати нікохіу. снн змарнує його швидко й піде на
шлях злочину. Герхіан співчував удові Івана І Іівторака. якась невідома сила
(авторська сваволя) випихала його вночі на вулиці Борислава, приводила
на околицю, прихіушувала заглядати у вікна ріпницьких халу пок, а потіхі
кидати жменю срібняків у вінко, розбиваючи шибку. Цей набір алогічних
вчинків, ніяк не виправданий психічно, потрібний пнсьхіенникові. щоб
4
Історія української журналістики XIX століття
зобразити драму непересічної особи, чиє життя змарноване на цілі,
беззмістовність і марність яких він сам відчув на глибині душі.
Розуміючи, що зображених подій насправді не могло бути, що він
змалював зовсім іншу людину, аніж той тип капіталістичного хижака, яким
планувався Герман Гольдкремер. І. Франко завершив повість механічним
поверненням до реалізму: "хвиля минула, і він мусив знов статися тихі, чихі
зробило його ціле життя холодним, безсердечні іхі спекулянтом, не
зважаючихі на стон нужди і сльози вдовині".
Цю повість не хюжна вважати творчихі неуспіхохі І. Франка. Сахіі її
суперечності показові. Вони засвідчили, що письменник перебував тоді на
шляху інтенсивних пошуків ефективних шляхів зображення жигтя. учився в
багатьох авторів, що представляли різні художні ніколи й напряхіи.
нахіагався скористатися їхніми уроками. Учнівський характер цього твору
не перекреслює його значення у творчості І. Франка і в українській
літературі в цілому.
Художній' доробок І. Франка в журналі Громадський друг" і
збірниках відзначався вагохіістю. повноцінністю. Без його участі
нехюжливо уявити це видання. Тут з'явилися його класичні твори, які
репрезентують перший період його творчості, період захоплення
соціалістичними ідеями.
.Як уже йшлося, редакторахі видання вдалося залучити до авторського
кола й інших осіб. Так в збірнику "Молот" друкувалося оповідання
Миханлнни Рошкевич "Кухіа з кухюю (фотографія)" і вірш (швидше
віршоване оповідання) Рохіана Гудзмана "Гриць Турчин (пісня про
рекрутсхіьке життя)", Анни Паалик "Попівськесумління". Визначалися вони,
попри зхіістове навантаження, аматорським худождніхі рівнем, правили,
швіише. за документи доби, аніж за справжні художні твори, які винаходять
своє хіісце в історії літератури. Упорядник І. франко, зрештою, це добре
розумів, що водно з його примітки до публікації Р. Гудзмана. Бу ла тут наявна
й літературна хіістнфікація: вірш А. ГІаалик представлявся як народна
творчість. Це був сатиричний твір, спряхюванин проти церкви, редактори
прагнули приховати його авторство, а тохіу й вдалися до .містифікації.
Редактори працювали зокрехіа й через М. Драгоманова в напряхіку
залучення авторів з України. Дечого їхі вдалося досягти. Але в
літерату рнохіу відділі було представлено під псевдоніхюхі 5
і
/. ліпне два
вірші М. Старнцького "До молодежі" і "До Шевченка" (М). Вони належать
до програхювої політичної лірики, як і все в цих витаннях. Особливо
цікавий перший вірш, у якохіу хюжна вгадати звернення аласне до видавців
"Молота", як до репрезентантів нового покоління української інтелігенції:
На вас. завзятці-юнакп.
Борці за щастя У країни,
ладу найкращії ду хікп.
Мої сподіванки єдині.
Вірш яаляв собою заримовану програму діяльності хюлоді. підносив
ку льт народу, його освіти. Але авторові вдатося представиш цю ідею в
Михайин .Л.
симпатичних афористичних форхіулах. одягнути в пристойні шати
версифікації:
Поки живий,.- хіерщій несіть
Сліпому світішо просвіти,
І в серце, схіертію повите.
Живу надію закропіть!
Вірші М. Старицького відповідали духові журналу, демонстрували
високий рівень поетичної культури.
Перекладна література також була підпорядкована загальній тенденції
журналу. Уривок з роману Е. Золя "Провина аббата Муре" був поданий під
заголовкохі "Природа а церков" (Гд, 2). Тут ішлося про католицького
священника, який мусив залишатися безшлюбним, aie закохався в Альбіну
й тяжко страждав від свого життєвого вибору. Він посилав прокляття
Богові, оскільки не міг перехюгти людську природу, яка поклала на людину
обов'язок кохати. Були опубліковані ще кілька перекладних віршів, які
відображали то народження народного протесту проти багатих ("Пісня про
сорочку" Томаса Гуда), то викривали церкву ("Молитва попа" М. Родоця).
У цілому ж літературна частина "Громадського друга" вигладала
досить переконливо. Хоч опубліковані тут твори й були позначені
виразною тенденційністю, але вони не були зведені до художнього
примітивізму, а втілював ідеї в художньо повноцінних образах і картинах
життя. Саме тому це були сильні літературні твори, що могли активно
вплинути на читача. Журнали й збірники були конфісковані не стільки за
публіцистику, .скільки за художні твори. Вони й справді своєю силою,
публіцистичною тенденційністю, ефективних! впливом на громадську
свідомість були небезпечнішії і становили загрозу для рутенського читача.
Проте лі терату рні творн складали лише половину книжок жу рналу і збір
ників. Решту складала публіцистика та інформаційні хіатеріали. Вони також
були розмаїтішії, відбивали творчий пошук редакторів, тут так само пуб
лікувалися твори, що заслуговують на віднесення до класики журналістики.
Редактори подбали, аби на сторінках їхнього журналу була
достатньою мірою предстаалена соціалістична теорія. До написання своїх
соціалістичних праць вони були не готові, тож за порадою М. Драгоманова
вони вмістили в часописі перекладені творн. У радянському
журналістикознавстві пролунало багато критики щодо вибору текстів:
моадяв, якщо це не були твори самих К. Маркса чи Ф. Енгельса, то й
братися за них було не варто. Але об'єктивна оцінка, навпаки, засвідчує
виправданість такого підходу редакторів.
По-перше. ЇХ! потрібні були невеликі за обсягохі тексти, які могли б роз-
хгістіггися в журналі. По-друге, їм потрібні були синтетичні твори, які б вик
ладали сутність у сього соціалістичного вчення, а не якісь окрехіі його аспекти.
По-третє, їхі були потрібні цілком легітимні текестн для перекладу, аби
цензу ра не звинуватися їх у поширенні нелегальщини 3 цього погляду вибір
брошури "Quintessenz des Socialismus'' Атьберта ІІІеффле (1831 -1903). який на
той час займав посаду хііністра фінансів Австрії, є надзвичайно вдаліш. М.
Історія української журналістики XIX століття
ІІавлик га І. Фраико спільно переклали цей невеличкий твір і розмістили в
першому чисті "Громадського друга" під назвою "Що таке соціалізм?"
Переклад зайняв 35 сторінок (14-49). Крім викладу теорії соціалізму. А.
Шеффле подав і її критику, виклав .міркування про те. що вона ніколи не буде
запроваджена в жіптя, а назавжди залишиться утопією. Проте цей висновок
був спертий на досить обширний цнтатннй матеріал з "Капіталу" К. Маркса
та інших праць, що вважатися авторитетними. Публікація виконувала свою
роль познайомити читача з азами соціалістичної теорії.
У другому чисті "Громадського друга" була опублікована праця
Фрідріха Ланге (І8І2-І882) "Die Arbeiterfraqe. Ihre Bedeutung fur Gegenwart
und Zukunf". Перекладати її обіщва редактори і вмістили під назвою
"Питання робуче" Ланге і його значення на тепер і на будуще. і. Боротьба за
існування. 2. Боротьба за ліпше становище" (с. І2І-І50). Викладаючи за К.
Марксом картину тяжкого становища робітників. Ф. Ланге. однак, відкидав
революційну теорію класової боротьби, стояв на позиціях еволюційності,
запевняв, що розвиток науки, просвіти народу, розширення прав труда тих.
створення професійних спілок. - такі заходи розв'яжуть робітниче питання.
Це не алаштовувало тих послідовників .марксизму (таких було багато в Росії
і з їх кола виріс ленінізм), які першою своєю хіетою вбачали боротьбу за
владу і її захоплення, а вже наступний етап мислили як насильницьке
запровадження соціалізму при допомозі державного апарату. Але
еволюційна концепція цілком відповідала настрояхі українських соціалістів,
пасувала до програми "Грохіадського друга", а відтак публікація тут праці
Ф. Ланге так само була корисною й виправданою.
Може скластися враження, що уявлення про теорію соціалізму й
хіаркснзхі у І. Франка утворитися сахіе на підставі творів таких другорідних
авторів, а не першоджерел, а відтак і його критика марксизму збудована на
цьому непевному грунті. Насправді це не так. У час редагування
"Громадського друга" І. Франко якраз зайнявся вивченняхі праць К.
Маркса й переклав українською хювою 24 розділ першого тохіу його
класичної праці "Капітал", під назвою "Початок і історичний розвиток
капіталістичної продукції", хіаючи намір віщати його окремою книжечкою
"Дрібної бібліотеки". Тоді ж він виготовив і переклад вибраних хіісць з
праці Ф. Енгельса "Антн-Дюрінг", який під назвою "Початок і теорія
соціалізхіу Фрідріха Енгельса" планував також для "Дрібної бібліотеки".
Але віщання тоді са.ме припинило виходити і жодна із заплановиних
брошу р не вийшла в світ. Зате в 1878 році окремою брошурою польською
хювою була надрукована праця І. Франка "Що таке соціалізм?", але без
назви і аноніхіно. Усі ці матеріали свідчать про те. що І. Франко в І878-І879
роках глибоко вивчив хіарксиз.м за працяхш його основоположників і, якщо
в хіайбутньохіу відійшов від нього і критикував це вчення, то цілком
обгру нтовано, бу ду чи у всеозброєнні першоджереіахпі.
Крім праць з теорії соціалізхіу . уже залишившись наодішці. І. Франко
у своєхіу перекладі з польської мови опублікував дослідження Болеслава
Ліхіановського "Мореллі. Руссо і Маблі соціалістичні ппсателі XYIII
коо
віку ' (М) Це була популяризаторська праця, присвячена періодові
зародження соціалістичних ідей. Знищення приватної власності подавалося
в ній як негальна потреба історичного процесу, критикувалася теорія
добровільної угоди Руссо й утверджувалася думка, що панівні класи ніколи
добровільно не поступляться своєю владою. Разом з тим революція
розглядалася лише як один з можливих варіантів встановлення
соціалістичного ладу. Набагато більші надії автор покладав на шлях
парламентаризму, розвитку демократії.
Перекладена І. Франком праця не була єдиною участю Б.
Лімановського в журналі " Громадський друг". У же в першому його числі у
відділі " Хроніка" був опублікований його огляд німецької соціалістичної
преси, зокрема вказувалося, що тут вже існує соціал-демократична партія,
яка парламентським шляхом бореться за владу і поліпшення через
законодавство становища трудящих. Тут же була вміщена й інформація М.
Драгоманова під псевдонімом А/. Д. про нелегальний жу рнал російських
народників "Община" й робився наголос на розвиткові народного
невдоволення існуючими в Росії порядками.
За зразком женевських "Громад" і за порадою М. Драгоманова М.
Павлик уже від першого числа "Громадського друга" запровадив дві
інформаційно-публіцистичні рубрики "Вісті з України" і "Вісті з
Галичини". Тут друкувалися матеріали, заґрунтовані на статистичних або
інших документальних даних, які містили одночасно аналіз наведених
фактів. Головна тенденція цих рубрик полягала у викритті "мерзенної
дійсності", "погані життя", критиці державних порядків Росії і Австрії.
Авторами статей у "Вістях з Галичини" були І. Франко, О.
Терлецький. Андрій Кос. У статтях: "Два маленькі фактики про о. В.
Білпнського з Нагуєвич". "Факти про маральне вліянє, яке має наше
духовенство на народ", "Допис про Дрогобицьку гімназію", "Про жігггя-
буття віжомельців". "Культурні і феодаїьні штуки в Снятинщині", "Лихва
на Бу ковині". "Гаразди Оглядівської громади", "Сільські робітники східної
Галичини р. 1876", "Доходи й видатки убогого священика", "Зарібки і
життя львівського зецера", "Про камарнянськпх зарібників і оліярннків",
"Життя, доходи і бажання комарнянських ткачів", зображувався
негативний образ т. з. капіталістичної дійсності.
У статті "Зарібки і життя львівського зецера" її автор І. Франко доводив,
що. незважаючи на значний тижневий заробіток набірника дру карні (16. 36 з.
р.) його втрати ще більші (17, 77 з. р.). а відтак його житгя погане. Причому
для розгляду була обрана родина з шістьох чоловік (подружжя і четверо
дітей), яке тримало наймичку для допомоги по господарству. Авторський
коментар до наведених фактів був такий: дехто запевняє, що "соціального
питання в нас нема", що теорія К. Маркса в нас непримінима; ось вам доказ
протилежного - заробляючи добрі гроші, людина все одно бідує.
Стаття "Доходи й видатки убогого священика" мала протилежну
тенденцію. У ній доводилося, що найбіднішнй піп у Галичині має більші
прибутки, ніж учіпель гімназії на державній слу жбі. Отже, піп належить до
Михайин 1.Л.
Історія української журналістики XIX століття
експлуататорів. Підставою дія такого висновку був факт перевищення
доходів над витратами. Автором тексту статті виступив А. Кос. Але до
створення матеріалу мали відношення н інші особи. І. Франко попросив свою
кохану Ольгу Рошкевич зробити копію з нрнбутково-віпратної книги свого
батька о. М. Рошкевича. Фактичні дані з книги и були оброблені автором.
О. Терлецький у статті "Лихва на Бу ковині" розвину в свою улюблену
думку. Користуючись крановими статпчтичними звітами, він заперечив
твердження, що економічна убогість галицького селянства породжена його
духовним зіпсуттям: пияцтвом, лінощами. Навпаки, доводив він: нужда
веде за собою моральний упадок народу. Головною економічною загрозою
бачилася публіцистові лихва. Селянин мусить брати позику , щоб сплатити
податок, а то й прогоду вати свою родину до нового врожаю. Врожай не
виправдовує його сподівань. Невгшлаченнй борг росте, аж поки не стає
рівним вартості усього селянського господарства. Тоді настає ліцитація
(продаж з аукціону усього майна).
Усі матеріали рубрики мали на меті засудження несправедливих
державних порядків і експлуататорських економічних відносин. Багато
статей присвячувалися вивченню прибутків певного соціального стану.
Якщо витрали перевищували прибутки, такий стан відносився до
експлуатованих. Якщо прибутки перевищували витрати, - до
експлуататорів. Це був формальний підхід, який насправді не давав вірної
картини життя, а скидався швидше на маніпулятивну пропаганду , смак до
якої завжди мали соціалісти.
Рубрика "Вісті з України" була дещо біднішою, ніж її галицька су сідка,
але поступово й вона ставала дедалі повноціннішою. Уже в першому числі
"Громадського друга" з'явилася стаття "Дещо про релігійні секти на
Україні" С. Борисова, одесита, що мешкав тоді у Львові. А у збірнику
"Молот" тут були надруковані статті "С Полтавщини" О. Коннського під
псевдонімом Карно Снігир, "Клопоти російського уряду з свободою" і
"Дещо про українські земства і російську адміністрацію" Євгена Борисова.
"Чиншова справа" Олени Пчілки.
У статті "Дещо про релігійні сект и на Україні" Є. Борисов доводив, що
українці скептично славляться до питань віри, про що свідчить поява
релігійних сект, що на потреби церкви щорічно витрачається лише в
Галичині 5 млн. 600 тис. з. р. селянських грошей, а відтак церква є головним
експлуататором селянського класу.
Таким чином, інформаційні рубрики "Вісті з України" й "Вісті з
Галичини" були перетворені на публіцнстично-викрнвальні. створювали
негативний образ соціального довкілля, викликати протест у читача проти
наведених фактів і підштовху вали його до цього протесту своїми висновками.
Із ширших публіцистичних матеріалів особливий інтерес становили
статті М. Драгоманова "Пригоди д. Іловайського в Галичині" під
криптонімом К. В. Ф. Васплевського "Війна слов'ян з ту рками в р. 1875-1878"
під псевдонімом Софрон Круть. Анни ІІавлик "Мої і людські гріхи, а панська
та попівська правда". І. Франка "Кріппчні письма о галицькій інтелігенції".
Михайин .Л.
М. Драгоманов. зайнятий виданням своїх "Громад", не мав змоги пра
цювати дтя "Громадського друга". Його пу блікація (Гл. 1. 2) була перекладом
М. Павлика статті з "Вестника Европы". Описуючи арешт професора
Іловайського в Галичі, автор 'розвінчував продажність москвофільської
інтелігенції та викривав низькій ругенський характер иародовсгва. Разом з
тим він з оптимізмом повідомляв про появу нової прогресивної течії серед
галицької інтелігенції, до якої відносив М. Павлика та І. Франка.
Ф. Василевський (Гд, Д. М). який тоді перебував у діючий російській
армії, подав історичний огляд бойових дій і виклав настрої слов'янських
народів, які сподівалися національного визволення, чекали створення своїх
національних держєав.
Анна Паалик розповіла свою життєву історію останніх років, яка
складалася переважно з переслідувань її церквою й аладою за участь у
розповсюдженні братових видань.
І. Франко у "Критичних письмах" (N0 планував зробити історичний
огляд розвитку галицької інтелігенції, але написав усього два листи. У"
першому він дав загальний огляд її сучасного становища. Він обіцяв
користуватися в науці методом натуралізму , який вважав "зовсім науковим",
таким, що дає лише вірні висновки. Ного "письма" були все ж не
натуралістичними, а "критичними" за методом. "Цілий тридцятилітній
протяг нашого "відродження". - з сумом відзначав він. - не зродив ані одного
значного писателя або ученого, ані одного розумного політика, ані одного
діяча на полі освіти, виховання, публіцистики. словом, не зроднв нічо
такого, що би могло свідчити о правдивім, здоровім життю інтелігенції"
3
'.
Дві головні теми першого листа: партії і лібералізм. На першій
докладно зупинятися не варто: тут автор не вийшов за межі традиційної
характеристики москвофілів і народовців. Друга тема варта уваги.
Лібералізм І. Франко розглядає як ґрунт політичного життя, підставу для
виникнення партій. Ліьералізм кваліфікує він як "переходову фазу від
феодалізму до соціалізму"
3
Перша тягне його назад, друга - вперед,
звідси "дволичність лібералізму". Виникнувши з одного ґрунту, твердить І.
Франко, обидві наші партії мають формальну різницю: "чи одна має верх
чи друга - для народу користь з того однака - ніяка"
3
\ Лібералізм, за І.
Франком, виявляється коренем зла сучасного політичного життя.
Другий лист мав на меті простежити, як виник наш лібералізм. Автор
встиг подати лише один щабель його становлення: історію "Русалки
Дністрової". Він декларує марксистські засади, згідно з якими "переворот
духовий та літературний усе наступає по перевороті економічнім"
3 4
. За
економічний переворот тут править знесення панщини під час революції 1848
3
' Франко 1. Я. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Франко І. Я. Зібр.
творів: У 50 т. - К.. 1980. - Т. 26. - С. 75.
3
>
2
Там само. - С. 82.
373
Там само. - С. 78. •''• -
374
Там само. -С. 85.
Історія української журналістики XIX століття
року. Чому після цього "перевороту економічного" не настав "переворот
духовнії та літературніш", автор пояснити не хюже. а бере той історичний
відрізок, який відповідає його концепції: передреволюційний час. що
характеризується техірявою й занепадохі. Інтелігенція перед скасуванням
панщини - то духовенство, ніякої другої інтелігенції в нас не бу ло. Новіший
лібералізм, який оголосив права людини, свободу вірн. - це ворог церкви
такий же. як і соціалізм. Ліберальний напряхі не міг сфорхіуватнся серед
старої інтелігенції. Для його форхіування необхідне виникнення її світської
частини. Доказохі цього і є "Русалка Дністрова", яка при обхіеженості
завдань, благонахііреності зхіісту. відсутності ясних ідей, виявилася явнщехі
революційнихі. протестуючих! проти гнітючого абсюлютизму.
На закінчення І. Франко обіцяв у "дальшіхі письмі" продовжити своє
"натуралістичне дослідження", але. надруковане в "Молоті", воно вже не
хіато продовження і так і залишилося обірваних! на півслові. Усе ж
публікація початку цього твору мала велике значення. "Критичні пись.хіа"
засвідчили гострий розум І. Франка, його нахил не до натуралізму, а до
критичного хіетоду в дослідженні явищ духовного розвитку. Можна
висловити гіпотезу, що причиною припинення роботи над ними виявилася
неможливість увібгати живу історію в мертву хіарксистську схему, яка
унеможливлювала розкриття зхйсту духовних та літературних явищ.
Увага до національного піггання була визначальною особливістю
української соціалістичної журналістики. Відбиття цієї риси знаходимо
навіть у невеличких текстах, якихі є рецензія І. Франка "Новий сербський
місячник "Стража" (N0- Відзначивши позитивний факт появи
соціалістичного сербського журналу, він зробив відразу зауваження:
хіісячник занадто теоретичний, занадто відірваний від сербських обставин і
життя сербського народу. Ми не довідаєхюся з нього, як живе сербський
народ, які його звичаї, ступінь розвитку, бажання і статки. Тут
опубліковані переклади з В. Гюго і М. Гоголя, але нехіає ні одної картинки
чи повістки з життя сербського народу. Є стаття Лаврова "О завданнях
робітницького соціалізму", але нехіає нічого про сербського мужика,
робітника та хлібороба. С стаття Свєтозара Марковича про виховання і
соціалізм, але нехіа там нічого про еконохичний стан сербського народу.
Така позиція дуже прнк.метна для І. Франка і українського соціалізму
в цілому. Інтерес до національної специфіки народу (не лише у країнського)
є його важливою складовою. Ідея космополітизму, безнаціонального
соціалізму була чужою українських! діячам.
Це позначилося й на найголовнішій естетичній праці І. Франка в
книжках журналу та збірниках - статті "Література. її завдання і
найважніші ціхи" (М). Радянське літературознавство вважало її настільки
програмовою, що відкрило нею корпус літературно-критичних творів І.
Франка в 50-тнто.мно.му зібранні його творів. Наголос у радянській
інтерпретації робився нібито на спростування І. Франкохі націоналістичної
концепції розвитку української літератури, з якою виступив І. Нечуй-
Левицький (без підпису автора) у статті "Сьогочасне літературне
Михайн 1.Л.
прямування" ( ї Іравда". частина літературно-наукова. 1878. кн. 2). Про цю
статтю вже йшлося і тому немає потреби викладати її зміст знову. Важливо
розглянути, які ідеї І. Нечуя заперчнв І. Франко, як аргументував це і чому
він це зробив. Свій виступ він зосередив навколо двох ідей: самостійності
української літерату ри та реалізму як її методу .
1. Заперечення І. Франка викликала думка І. Нечуя. що українска
література мусить бути самостійною, відрубною від московської. Він
використав прийом доведення цього твердження до абсу рду . Для кого має
бути та відрубна література? затнпав він. Лкщо для інтелігенції, то це
неможливо, тут відрубності не заведеш, бо інтелігенція мусить студіювати
чу жі мови і літерату ри, вона за природою своєю коспомолітична. Літерату ра
дтя народу сама по собі відрубна, бо народ іншої мови, крім своєї, не знає.
Аргументація І. Франка побу дована на фальшивій драгоманській тезі
про існування багатоповерхової російської літератури, яка розрізняє за
змістом твори для інтелігенції з світовими ідеями і для народу
(великоруська, малору ська), що містять картини його життя. Але насправді
існує єдина національна літерату ра, яка не знає ніяких, як довів згодом Б.
Грінченка підіітератур. Думка І. Нечуя про те, що українська література,
як і всяка інша, мусить бути національно своєрідною виявилася
неспростовною. Бу дь-яка літерату ра обслуговує всі верстви своєї нації.
Особливо гостро виступив І. Франко проти відрубності української
літератури саме від московської. На підставі драгоманських ідей про те.
що без російського кому нікативного каналу у країнську інтелігенцію чекає
духовна ехіерль, він довго роз'яснює: російська література то одне, а
російська поліцейська держава то друге. Пройдуть роки, і І. Франко
висловить протилежну точку зору (на хіатеріалі польсько-українських
стосунків): українській нації протистоїть уся польська нація, включгго з
елементали організованої соціал-демократії.
1. Нечуй-Левнцький висловився про те, якою повинна бути та
самостійна новітня українська література. І. Франко розібрав з його
характеристик лише одну.
2. Засада реальності, тобто реалізму. викликала нібн-занеречення тому,
що вся літерату ра перебу ває у зв'язку з життям, "зовсіхі нового, зовсіхг відір
ваною від світу його вражінь чоловік ніколи не міг і не хюже сотворити"
3
\
Нечулі заперечив "ультрареальну" літературу, яка творить прості копії.
Дзеркало творить копії, річка відбиває берег у воді, говорить І. Франко, але ж
сам чесний автор твердить, що література повинна бути дзеркалохі житія
народного. І. Франко знову намагався довести до абсурду Нечуєві думки. І
знову зазнав поразки. Засаду реалізму не визнат и бу ло не.можливо.
Засади націоішльнос гі і народності І. Франко не розглянув. Він прохшнув
їх як неістотні, неважливі. Аналіз цих попять він підмінив розглядохі питання
про сутність літератури та її завдання, знову повернувшись до ппгання
5 5
Франко 1. Я. Література. її завдання і найважніші ціхи // Франко І. Я. Зібр.
творів: У 50 т. - К.. 1980І - Т. 26. - С. 1.
Історія української журналістики XIX століття
реалізму та його ознак у новітньому письменстві. Література г більшим або
меншим відбитком сучасного життя народного, твердить він. Усяка
література, за І. Франком, стихійно реалістична. Але сучасний її стан иіхують
(ось вам і ціхн) такі ознаки: "вона повинна гіри всім реалізмі в опису ванні
також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні
насіідки. їх повільний зріст і упадок '' \ І. Франко повернувся таким чином до
думки І. Нечу я. який нід "ультрареалізмом" розумів бу квальне наслідування
дійсності в літературі, не осяяне світлом авторської думки, необхідної для
аналізу описуваних фактів. Спросту вання знову обернулося ствердженнях!.
Для аналізу, веде даті І. Франко, замато вже пильного ока. тут
потрібні знання і нау ка. Новітню літературу й ціхус науковий реалізхі. це
нова школа, "втягаюча в літерату ру і психологію, і хіедицину та патологію,
і педагогію, і другі науки"
3
. А завдання такої літератури: "вказувати в
сахііхі корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-похііж
інтелігенції людей, готових служити всею сплою для піддержання добрих і
у сунення злих боків життя, значить, зближувати інтелігенцію з народохі і
загрівати її до служби його добру"
3 8
. Зважати тільки на правду , а не на
естетичні правила, описувати і разохі з тихі аналізувати факти щоденного
життя, вказувати хиби суспільного устрою і будити охоту до у су нення тих
хиб - це с посту пова тенденція су часної літерату ри.
3. Стаття хіала несподіваний фінал. Дискусія з І. Нечусхі вийшла ніби-
днскусією. І. Франко поговорив на спільні з опонентохі техіп. аж ніяк не
спростувавши жодного його твердження. Підбиваючи підсумки, він
написав: "Таким способохі. оба проелаалені ч. авторохі "принципи"
паро.шіе п. і національність, се те сахіе. що й його самостійність речі конечні
і природні, але зовсїхі не жодні провідні принципи, так як иринцнпохі не
хюжна назвати спання. їдіння. дихання і т. п.. хоч се також речі правдиві,
природні і для чоловіка конечні" (підкреслення мої. - І. М.)
3
Аж ось де собака закопаний! І. Франко протестував не проти
естетичних засад І. Нечуя. а проти того, щоб називати їх принципахіи. бо не
хюжна називати принципами, думав він. речі природні й конечні, без яких
явище унехюжліголюсться як таке. І сахюстійність. і національність з
народністю, і реальність (реалізм) визнаються І. Франкохі суголосно з І.
Нечуєм як атрибути літератури, речі конечні і природні", тобто
обов'язкові для існування явища. Такихі чином, стаття "Література. її
завдання і найважніші ціхи" с псевдогюлехіікою І. Франка з І. НечусМ.
Тепер варто поміркуваати. чохіу І. Франко написав цю абсурдну у
своїй сутності статтю.
У спогадах Сергія Сфрехгова знаходнхю розповідь про дуже цікавий
епізод з 1903 року. І. Франко запросив С. Сфрехюва до Стрия на
Г6
Там само. - С. 11
3
Там само.
0
Там само.
375
Там само. - С. 14.