Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайн І.Л.
екон^о мічіт^ з метою віддалити від народу невігластво, неморальність.
експлуатацію Таким чином, значення поняття "украінщина '
розширювалося до охоплення всіх напрямків діяльності інтелігенції.
8. Що ж таке 'рутенщнна"? ставить питання М. Драгоманов. З
погляду мовного рутенщнна це не народна мова, а мова ієрейсько-
чиновницької публіки, яка уявляється москвофільським журналістам
справжнім галицьким народом. Орієнтація на цю 'готову публіку",
переважна риса галицьких часописів. Догодити їй єдина їхня мета. "А
відбувається це тому, що в Галичині не хочуть знати про народ і його
потреби і не знають або навмисне заплющують очі на ту передову
меншість, яка ось уже з сотню років працює в усій Європі для визволення
ума і волі народу від середньовічного рабства. - меншість, яка розвинула
свіжі народні літерату ри для себе і для мас народу"
3
'" Метою літерату рної
праці в Галичині є рутенська публіка, ієреї, що тремтять пред
консисторією,урядовці, що тримаються за свої посади, давно забули свої
семінарські іі університетські зошити і не думають стежити за рухом
європейської думки. Саме тому таким мотлохом напхані галицькі журнали,
їх рутенщнна виражається в тому, що для перекладів обираються
"пошлості", замість творів Діккенса. Ауербаха. Золя. Флобера. Еркхіана-
ІІІатріана. наукова частина наповнена схоластикою: адже за два роки в
часописі не було поміщено жодної статті про народ, його побу т, потреби і
горе, ні навіть повісті з народного життя, не була популяризована жодна
передова європейська ідея наукова, політична, соціальна. Рутеніїоша це
головна перешкода для національного відродження, яке можливе лише за
умови служіння інтелігенції своєму народові в дусі сучасної цивілізації.
Другий лист М. Драгоманова містив енергійну імперативну настанову:
украінщина, сприйнята в найширшому значенні цього слова. єдино
можливий шлях розвитку галицької молоді і жу рналу "Друг".
Відповідь від імені редакції написав А. Дольннцький (1876. №№ 6-8).
Незважаючи на те. що вона була втричі довшою за самий лист. її автор
плутався в дрібницях, чіплявся до окремих фраз і висловів, але по суті
захитати позицію М. Драгохіанова він не зміг. А та обставина, що невдовзі
в журналі була опублікована вступна промова А. Дольннцького на вечері
пахі'ялї М. ІІІашкевича з підтрихікою ідей М. Драгоманова. примушує
су хініватнся в щирості автора. Складається враження, що діяхш його керує
обов'язок члена редаційного кохіітету. а не власні переконання.
На той час у редакції розгорнулися такі події. За порадою М.
Драгохіанова М. Паалик і А. Дольшіцькпй наполягали на друкуванні в
оригіналі російською хювою оповіданій Г. Успенського (Г. Іванова)
" Ограаленный дьякон". Категорично протії був редактор О. Зафіовський.
Тоді М. Паалик і А. Дольиицькіш пригрозили йохіу впходохі з редакції.
Розу міючи, що без них видавати часопис не зможе. О. Зафіовський не тільки
543
Там само. - С. 408.
44
Там само. - С. 409.
500
Історія української журналістики XIX століття
погодився на їхню вимогу, аде її з приводу призову на військову службу склав
редакторські обов'язки. Відповідальним редактором був обраний
повнолітній брат А. Дольницького Микола. На цей час за адміністративні
зловживання був виключений зі складу редакції й прааііння гуртка запеклий
москвофіл С. Лабаш. "Отрааленный дьякон" розпочали друкувати з восьмого
числа 1876 року. Правління "Академического кружка" звернулося до
"Дружнього лихваря" з пропозицією провести спільний захід: відзначення 33
роковин від дня смерті М. Шашкевича. Такий вечір відбувся 24 червня 1876
року. Ного матеріали були опубліковані в журналі "Друг". Вступне слово на
ньому виголосив А. Дольніпдькнй (1876. № 12). а головну промову " Потреба
етнографічно-статистичної'роботи в Галичині" - М. Паалик (№№ 13-16).
Вступне слово А. Дольницького заґрунтоване на драгоманівських
ідеях. М. Шашкевич підносився як символ демократизму, зразок
вимріяного М. Драгомановим інтелігента, що працює для народу.
Провідною в його творчості є ідея свободи та рівності всіх людей,
піднесення пригнобленого народу. M Шашкевич як явище духовного
життя розглядався історично: у ретроспективі й перспективі.
Він поставав як наслідок розвитку поступових тенденцій російської
літератури, з її двома, за М. Драгомановим. відгалуженнями: велико- і
малоросійським. Високо оцінювався Пушкін як світовий геній і його
послідовники: Гоголь. Тургенев. Некрасов, які викликали великоруську
літератури Успенських. Лкушкіна. Левітова. Решетнікова. Слєпцова.
Прихильність до народу породила й українську літературу. Народність
мови несла народність змісту, увагу до "'соціального елементу". Y цьому
контексті розвивався М. Шашкевич.
Але після смерті поета його ідеї були занедбані, галицька інтелігенція
не цікавилася життям народу, відцуралася від духовних заповітів свого
будителя. Настав час повернутися до його спадщини, піти в народ,
працювати для його піднесення. А. Дольницькшї навіть закликав "вести
зорганізовану працю етнографічну", готуючи слухачів до сприйняття
думок М. Павлика.
Його доповідь так само була побудована на засадах М. Драгоманова.
Розпочав він її з історичного екскурсу, у якому за точку відліку обрав
пробудження суспільного інтересу до приватної людини, а потім і до
народного життя. Започаткувався цей інтерес на Британських островах, а
потім пішов по цілій Європі. Україна у збиранні народної творчості займає
почесне місце. М. Павлик подав величну кортину здобутків української
фолькористики. а потім перейшов до огляду праць галицьких діячів.
Напвіщатнішнм явищем тут йому бачиться М. Шашкевич. але "против
нього став цілий легіон мертвоти"
34
'. Далі вже цілковито повторювалися
ідеї М. Драгоманова: галицька інтелігенція "схибила з народної дороги",
стала вважати себе народом, мови вчитися з церковних книжок: народу
345
Павлик М. І. Потреба етнографічно-статистнчної роботи в Галичині //
Павлик М. І. Пропащий чоловік. - Львів. 1983. - С. 304.
ЙП1
Михайин .Л.
вона не знала, а тому ніколи іі не співчу вала йому , адже чи ж можна
співчувати тому, кого зовсім не знаєш. Усе це сталося "через недостаток
відомостей етнографічних"
346
. Пригадаймо, що слово "етнографія" в
перекладі означає "опис народу", а найближчий український відповідник
до нього - "народознавство". Y той час етнографія і фольклористика ще не
розмежувалися як дві різні науки.
Етнографія бачилася М. Павликові тим кільцем, за яке можна витягти
весь ланцюг, універсальним способом полагодження всіх питань. Стара
партія з її Народним домом і Ставропігійським інститутом сіє мартвеччнну.
молодь - не далеко відбігла від неї. Тут один О. Федькович виніс поняття
про народність у літературі, молодь 60-х років прийняла тільки форму
українізму, прийняла народовсгво локально, звернувши думку на Малу
Русь, що в Росії, але не на свій український люд в Галичині.
А тнмчасом етнографія в усіх країнах виконує велику роль. У Росії
вона довела інтелігенцію до аналізу мужицької душі, там інтеліяенція
зріклася панування, працює для люду. Ми. молоді галичани, повинні
наслідувати гарний приклад. "Інтелігенція має просто обернутися до мови
тої маси, із котрої вона, інтелігенція, виходить... І тим язиком більшості,
язиком люду, "хлопським" язиком писати за усе. бо до того тепер йде у
світі, аби науку передати всім людям на землі"*
1
.
З етнографічного дискурсу виводив М. ГІавлик поиялля патріотизму
"Тепер патріотизм, - твердив він, - то любов до голодного, обдертого
жебрака - робітника: єму помочи, до него заговорити понятною єму мовою
про всяку світову мудрість, его двигнути матеріально й морально, значить
єго любити, значить бути патріотом"
548
.
Етнографічна роботи, за М. Павликом, не тільки повинна виховати
патріотів з галицького студентства, але й забезпечити розвилок галицької
літератури на народній основі. Крім того, "етнографічна праця покаже
нам. що Галичина а Україна одно"
349
.
Такий позитивний вилив мала справити етнографія на розвиток
галицького українства. Значення цієї науки було занадто перебільшене М.
Павликом. Та про неї власне й не йшлося в тексті. Це була імперативна
публіцистична стаття, яка вдало використала інформаційний привід для
розвитку важливих для автора ідей. Дуже точно прокоментував її згодом І.
Франко: "Невважаючп на те. що ані про етнографію, ані про статистику
Павлик не мав докладного поняття і тим самим не міг сказали нічого
ясного, відчит зробив значне враження своєю основною тенденцією, що
треба інтелігенції зближатися до хлопа і поводил ися з ним людяно"
350
.
ш
Там само. - С. 305.
Там само. - С. 315.
Там само.
349
Там само. - С. 321.
""Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської лі тературн до 1890 р. // Франко
І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К„" 1984. - Т. 41" - С. 376 - 377'
502
Історія української журналістики XIX століття
Паралельно з доповіддю М. ІІавлика часопис подавав на своїх
сторінках "Третій лист Українця до редакції "Друга" (1876. №№ 13-15).
Публікація литста знову викликала суперечки в редакції. А. Дольницький
був на цей раз проти його надрукування. Але більшість проголосувала за
це. Вирішили на цей лист не відповідати, а обмежитися примітками редакції
до тексту, які доручили зробити А. Дольницькому. Дискусія згасала,
оскільки позиція М. Драгоманова здобувала в редакції все більше
розуміння й підтримку.
Третій лист найбіль діалогічний, тобто такий, що відповідав на
зауваження А. До.лыпщького. М. Драгоманов торкався тут вже
висловлених раніше думок, зокрема ще раз стверджував, що ні окремого
галицького народу, ні окремої галицької мови немає в природі, що
українська література, ще невелика, але вже існує, що критичне ставлення
до дійсності - норма наукового мислення.
Головні ж ідеї автора зосереджувалися навколо двох центрів:
проблеми народу і проблеми його культури.
Культура в Галичині перебуває на низькому рівні, що й засвідчує
журнал "Друг". Те, що редакція пропустила в Тургенева "Записки
охотника". "Мухіу", "Постоялый двор", а вибрала "Собаку" свідчить про
те. що ніхто в ній не знає російської літерату ри. Пу бліцист радив прочитати
російську класику з статтями Бєлінського про неї. Друга порадн
стосу валася вивчення іноземних мов: францу зької і англійської. .Адже без
знання європейських мов неможливо бути європейцем.
М. Драгоманову довелося захищати від опонента своє зневажливе
ставлення до ієрейсько-чиновницької публіки. Опонент наполягав на
важливості релігії для морального забезпечення людини. М. Драгоманов
заявляв: неправильно змішу вати релігію і мораль. У дусі соціалістичної
пропаганди він твердив, що без релігії людина почуває себе добре, як
російські соціалісти Герцен. Чернишевський. Релігію він звів до
космогонічних уявлень, заперечивши її моральний зміст на підставі деяких
висловів у Біблії. Наука, на його думку, спростовує релігію. Можна вірити
або в астрономію, або в Ісу са.
М. Драгоманов тут не просто помилявся, а насаджував у свідомість
своїх читачів неприйнятну думку. Насправді всяка релігія, а передусім
християнство, наділене величезннхі моральніш з.містохі. встановлює
абсолютні форми людського співжиття.
Другий ценгр - проблехіа народу - розглядатася в різних аспектах. М.
Драгохіанов використав для позначення різних поглядів на предхіет три
латинські слова: natio. populus і plebs. Народ як нація - це сукупність усіх
класів даного племені. Populus - головна хіаса народу, його трудящі
верстви. Plebs - чернь, люди мускульної праці.
Публіцист докладно проаналізував усі значення поняття "народ".
Народ як селянство характеризується в Гатчині рисами "лінивства і
пияцтва". М. Драгоманов заперечив таке розухііння народу. Народ у хіасі
своїй не може бути лінивим. І якщо селяни в Галичині бідніють, то не від
sno
Mиxайи .Л.
аласних лінощів, а від економічних відносин, у яких він перетворюється на
безземельного пролетаря. Народна бідність існу ватиме до тих пір. поки вся
земля і всі фабрики не будуть власністю робітників. Таку соціалістичну
думку висловив М. Драгоманов.
Наслідком бідності бачиться публіцистові н пияцтво. Селянин п'є від
безвихідності, від відсутності віщих розумових зацікавлень. Ніяка агітація
за тверезість тут не допоможе, якщо не буде змінена сама основа народного
життя.
У відповідності до соціалістичної європейської доктрини М.
Драгоманов піднімає питання й про становище жінки, закликаючи
вдуматися в саме слово "емансипація". Емансипована прогресистка не
тільки його ідеал. Нормальному чоловікові не потрібна рабиня чи
наложниця. Жінки в усьому світі займають крок за кроком ті позиції, що
складали монополію чоловіків.
.Аристократія і демократія у Галичині прямо проти маси народу. За на
род лише духівництво і невелика частина чиновництва. Але духівництво -
клас віджплшї, застарілий. І в Галичині інтереси духівництва протилежні ос
віті мас народу"
351
. Тому необхідна рішуча агітація проти вступу молоді в
духовні заклади освіти, аби вона йшла до університетів і складала в май
бутньому верству найближчої до народу середньої і дрібної буржуазії. З неї
вийдуть найкращі незалежні народолюбці, ніж з сучасних попів і чиновників.
М. Драгоманов робив помилку російського демократа, який ніяк не
міг повірити в позитивну роль галицького духовенства у відродженні
української нації в Галичині. .Але саме вона за всіх су перечливих мохіенгів
її існування винесла основний тягар цього відродження. Досить послатися
як на аргухіент на діяльність хштруполита греко-католицької церкви
Андрія Шептицького, що охопила вже й першу половину XX століття.
Чиновництво так сахю зазнає критики N1. Драгоманова. Воно не є
насправді інтелігенцією. Література тут перебуває на низькохіу рівні, науки
в Галичині нехіає. Мало передплатників у журналів, ледве жевріє
грохіадеьке життя, занепадають товариства. З цього випливав висновок: та
інтелектуальна меншина, яка становить основу кожної нації і керхіує її
зростаннях!, відсутня в Галичині. її ще слід виробити і організу вати. ІДнхі і
необхідно зайтятися галицькій молоді.
Відсутність відповіді редакції припинила дискусію. М. Драгохіанову
вже ніхто відповщати не збирався. У цілохіу ж ного листи, попри певні
сумнівні з погляду сучасною історичного досвіду твердження, не просто
хіали позитивне значення для редакції жу рналу , а спричинилися до різкої
світоглядної еволюції більшості її членів, що позначилося особливо на
творчості й долях М. Паалика та І. Франка.
Проте вплив М. Драгохіанова на І. Франка в силу гибокої талановитості
й сахюстійності останнього не виявився аж занадто глибокім, що засвідчив
вірш "Наймит" (1876. № 20). Його хюжна розглядати як підсумковий твір для
351
Драгоманов М. П. Три листи до редакції "Друга". - С. 424.
504
Історія української журналістики XIX століття
позиції "Друга" в кінці І876 року. На перший погляд, вірш піднімав
соціальну проблематику, на місце головного героя виводив
спролетарпзованого селянина - наймита. Ного образ створювався у
красномовній розгорнутій картині: наймитська робота тяжка, від колиски
він пережив у недолі свій вік. але там. де пройде його плуг, виростає великий
урожай хліба, та корнстаються ним чужі папи. .Але в другій частині вірша
розкривайся паралельна тема: той наймит - то наш народ, що ллє піт на
чужій нпві. він проніс свою наймитську долю крізь століття: він - "велетень
закутий", про його духовну велич свідчать його пісні, невдовзі він розірве
кайдани і оратиме свій лан "щаслив зі свого труду". Цей вірш доводив, що.
як не намагався М. Драгоманов прищепити І. Франкові космополітичний
соціалізм, а той все повертав на своє: на думи про український народ.
У наступному 21 числі "Друга" був опублікований вірш І. Франка
"Поступовець", замислений як сатира на народовців, які виступають за
народ, за поступ, але без "екстремів". Проте сатиричний образ був
позбавлений потрібної конкретики, вийшов занадно загальним,
абстрактним. Як у першому, так і в другому вірші шкутильгала
версифікація, але в порівнянні з поезіями першої половини року,
наприклад, з твором "Схід сонця" (І876, № 2), зложеним на пам'ять
першого з'їзду "Общества імені М. Качковського" і виголошеному на
декламаційному вечері 8 (20) січня, був відчутніш прогрес.
18 листопада І876 року правління "Академнческого Кружка"
затвердив такий склад редакційного комітету журналу "Друг": А,.Павлнш
(відповідальний редактор), І. Белей. І. Франко, М. Паалик. І. Кич. І.
Мандичевський, С. .Ярема, І. Грбачевськнй. Т. Турула. В. Левниький
(Лукич). Тимчасом між редакцією журналу "Друг" і галицьким
громадянством дедалі загострювалися суперечності. Розвилок
соціалістичної пропаганди українською мовою не пройшов непомічений
австрійським урядом. Продовження праці С. Подолинського. зокрема
віщання брошури "Правда" наприкінці І875 року, де містилися заклики до
збройного повалення царату, призвели до конфіскації брошури і арешту її
віщавців (О. Терлецького і Я. Ковачева) 14 квітня І876 року. Слідство
триваю довго, лише в жовтні І876 року суд у Відні розглянув їхню справу.
Вона увійшла в історію як перший соціалістичний процес. На цей раз
підсудним вдалося виправдатися на тій підставі, що заарештована
брошюра викривала політичні порядки Росії, а відтак, усе. що містилоя в
ній. не мало ніякого відношення до Австрії. На процесі як документи
обвинувачення виступали листи М. Драгоманова. а його самого відтоді
почали вважати за головного представника українського соціалізму.
Поліція в Галичині зайнялася активним пошуком крамоли в своєму краю.
Нагода трапилася невдовзі. На початку січня І877 року до Львова з
Женеви приїхав якийсь Сергій Ястшембський нібито з метою встутипи до
політехнічного інститу ту . Він замешкав на квартирі М. Паалика. 'З випадкової
причини він був заарештований поліцейським у ресторані. Відбувся трус на
його помешканні, тобто в квартирі М. Павлнка, де знайшли велике
Михайл .Л.
листування з М. Драї омановим. Воно стаю підставою для апрешту М.
ІІаатпка 9 січня 1877 року . Згодом були заарештовані О. Черепахін. студент
медицини з Киева, і О. Куртієв. бітетер львівського українського театру ,
родом з Одеси. У Черепахіна знайдено політичну літературу , призначену дія
контрабандного перевезення в Росію: у Лстшембського - листи редактора
соціалістичної газети Вперед" Лаврова. 16 березня 1877 року у Львові
розпочався другий соціалістичний процес. Суд намагався довести існування в
Галичині таємного соціалістичного товариства і звинуватиш підсудних у
діях, шкідливих Для суспільною ладу . Проте і на цей раз звину ваченню
перемогти не вдалося 21 березня М. ІІаалик вийшов на свободу .
Помірковані члени редакційного комітету були налякані цими подіями і
сприймали їх як загрозу д ія своєї майбутньої кар'єри. Вони були абсолютно
праві, про що свідчить подальша доля І. Франка. Жу рнал, автором якого був
М. Драгоманов, опинився піл загрозою. Під кутом зору останніх подій
з'ясувалося, що перемога народовського крала в "Академическом кру жке''
не є остаточною. Москвофіли захопили касу товариства і не виділяли кошти
на оплагу віщання жу рналу . Арешт М. Павлика 9 січня призвів до того, що
І. Франко залишився на той час єдиним діючим членом редакційного
комітету. Проте саме він і не дав загинути журналові. У 1877 році він
продовжував виходити, але нерегулярно. Вдалося віщати лише 6 номерів,
причому переїли на місячний інтервал і випустити одне число (№ 3-4)
здвоєне. Кількість передплатників скорочувалася. Видавці зменшили тираж
на початку року з 550 до 400 примірників. Розбігся не лише редакційний
комітет, але й автори: у 1877 році в журналі публікувалися матеріали лише
п'ятьох діячів: І. Франка. М. ГІавлпка. М. Драгоманова. І. Мацдичевського і
І. Белея. Останні були єдиними членами редаційного комітету, хто не
злякався і працював даті з І. Франком, хоча й намагалися внесл и в діяльність
жу рналу дух поміркованості. Коштами допоміг М. Драгоманов'
І. Франко вперше залитися з журналом на руках, але він не розгубився
і прийняв правильне рішення: зоповннти його сторінки своїми творами,
тим паче, що його всебічного таланту вистачало на забезпечення усіх боків
його діяльності. -Як підрахував О. І. Ден І. Франкові належить 80 з 110
сторінок шести чисел журналу
153
. Щоправда, йому довелося перенести
акценг з літературної критики й публіцистики июву на белетристику,
найбільш зру чну для нього галузь діяльності.
В усіх числах "Друга" 1877 року дру ку вався цикл І. Франка "Борислав:
Картини з життя підгірського народу". Він складався з трьох оповідань:
"Ріпник" (1877. №№ 1-2). На роботі" (1877. №№ 2-3-4) і "Навернений
грішник" (1877. №№ 3-4-6). І. Франкові пощастило після завершення
жу рнальної публікації видати "Борислав" окремою книжко, як другий том
своїх "Писем". Під заголовком зазначалося: Передрук з "Друга".
Борнславський цикл відзначався цілим рядом новаторських рис.
55:
Ден О. І. Українська революційно-демократична журналістика. - С. 179.
555
Там само. - С. 153.
Історія української журналістики XIX століття
По-перше, він ознаменував появу в українській літератури нової теми і
відповідно нового героя. Життя робітничого Борислава, куди сюиваються
і навколишніх сіл і усього Підгір'я безземельні селяни у сподівання
заробітку, було подане І. Франком виразно і яскраво. Головних! предметом
відображення прозаїка став той .моральний занепад, який приніс в
українське хіістечко чужий капітал. І. Франко обирає за героїв заможних
селян, які мають поважне ґаздівство. Але вони не в силі опертися спокусі
розбагатіти на кип'ячці і самі руйнують свої долі.
По-.іруте. Борнславський цикл ознахіенував народження в українській
літературі натуралізму. І. Франко орієнту вався в зображенні робітничої гехін
на Е. Золя. творчість якого старанно вивчав у цей час. Злиденність про
летарського існу вання дикту вала необхідність документально засвідчіпи її в
точних картинах. І Франко докладно спиняється на описі одягу своїх героїв,
виписує їхні портрети, умови життя, хіетодохі наслідування передає мову
героїв. "Французький натуралізм хіав певний вплив на художнє моделювання
житія Франком у бориславсько.му циклі творів. - слу шно відзначив су часний
дослідник М. П. Ткачук. але у нього нехіає крайнощів натуралістів у
трактуванні фатальної сили спадковості, яка переслідує людину"
354
.
По-третє І. Франко використав і традицію утопічного, тенденційного
рохіану. сполучивши в своєхіу циклі натуралізм з умовним способохі
відображення життя і прохіовистихш висновкахш. які він пропонував
читачеві. Оповідання "На роботі" будувалося як сон головного героя
Гриця, якому нрихіарна Задуха, володарка нафтових закопів, показувала
своє царство. Його наповнювали жертви промислового виробництва. Від
моторошних видінь герой вирішив тікати з її хіертвого царства, на яке вона
прагне перетворити Борислав. Автор тут використав художній досвід М.
Чернишевського. який у снах Віри Павлівни з "Що робити?" зосередив
утопічні картини хіайбутнього соціалістичного ладу. Але не лише в цьохіу
виявилася тенденційність оповідань циклу. Його герої залишали простір
Борислава. Іван з оповідання "Ріпник", прозрівши після схіерті закоханої в
нього Фрузі. тікав з Борислава знову до селянського світу, сподіваючись не
допустити свого сина до повторення своєї долі. Залишав, щоправда
внаслідок схіерті. світ Борислава й Василь ІІівторак. герой оповідання
"Навернений грішник". Кожним творохі І. Франко показував несумісність
промпстового виробництва з українським життяхі. український робітник
гине тут. бо потрапляє в цілкохі протиприродні для себе умови.
По-четверте, прагнення стати цілком на засади соціалізму в художній
творчості дало суперечливі наслідки. З одного боку, авлор зобразив
негативну роль попівства в Бориславі, яке не боронить паству від
розтлінного впливу буржуазії, а коли н береться до того, то тільки
пильнуючи власний інтерес: зубожіння селян обертасгься зхіеншенням
доходів духівництва. З другого боку, показати розшарування української
нації на багатих і бідних, утворення у країнської бу ржу азії, яка експлу ату є
54
Ткачук М. П. Жяітропм структура романів І. Франка. - Тернопіль. 1996. - С. 3.
Михайин .Л.
свій народ, не вдалося. Це було неможливо внаслідок сповідування
принципу реалізму й натуралізму. Української буржуазії в Галичині не
існувало. Як тільки І. Франко звернувся до теми українського робітничого
класу, то відразу з'ясувалося. що його визискувачами є євреї. Вони н
оппнилипся під пером реаліста І. Франка експлуататорами українського
пролетаріату. І. Франко й тут залишився на позиціях свого народу, не
поступившись життєвою правдою соціалістичним догмам.
Крім. Бориславського циклу. І. Франко не опублікував у "Друзі"
ніяких інших оригінальних художніх творів. Це стосувалося й віршів.
Натомість досить широко був предстааленпй перекладний відділ. У
перекладі самого І. Франка друкувався роман М. Чернишевського "Що
робити?" під заголовком "Що діяти? Із оповідань про нових людей" (1877.
№№ 1-5). Високо цінуючи на той час цей твір. І. Франко мав намір подати
його в журналі цілком, але змушений був друкувати його невеликими
подачами, а відтак представив лише його початкову частину. Ні образу
Рахметова, ні четвертого сну Віри Паалівни подача "Що робити?" в
"Другові" не містила - це був холостий постріл.
І. Франко, попри поверховий рівень "Поступовця", мав нахил до
сатири, а відтак високо цінував творчість М. Салтикова-Щедріна. У його
перекладі в 1877 році в "Друзі" з'явилися два твори російського сатирика:
у числі п'ятому "Супокійне життя" (в оригіналі - "Деревенская тишь") і у
числі шостому - "З якого кореня походять Дуреньки ("О корени
происхождения глуповцев" - розділ з роману "Історія одного міста").
Представлення М. Салтикова-Щедріна на сторінках "Друга" також
мало суперечливе значення. З одного боку. І. Франко в перекладах прагнув
пристосувати сатиру до галицьких реалій, аж надто своєрідно
перекладаючи власні назви, наприклад ім'я Добромисл він переклав як
Дмитро Політа. З другого боку, твори залишалися картинами російського
життя, висміювали лінощі російського панства, неосвіченість і
забобонність міщан: з творів поставав жахливий світ російської
поліцейської держави, несумісний з волелюбним українським
національним характером. Об'єктивно ці переклади працювали на два
фронти: проти москвофілів, розвінчуючи ідеалізацію ними російського
життя, і проти драгоманівського космополітизму на російському ґрунті,
показуючи до спілки з яким життям тягне цей діяч у країнство.
Крім цих творів, І. Франко під псевдонімом Мирон*** постав
перекладачем двох віршів Г. Гайне "Бабуся Грижа" і "Вандруючі щурі". Це
були теж сатиричні вірші з пізньої творчості німецького поета. Особливо в
останньому з них змальовувалося в образах щурів людське суспільство. Це
були єдині вірші, опубліковані в часописі 1877 року.
І. Белей запропонував журналові оповідання Еркмана-ІІІатріана
"Виховання феодала" і Педро де Алякорна "Труба". Це були добротні
реалістичні твори: але позбаалені особливої соціальної гостроти.
Таким чином, у белетристиці журналу "Друг" 1877 року домінував І.
Франко з новаторсьмим циклом Бориславськнх оповідань,
чп»
Історія української журналістики XIX століття
V відділі літературної крнтнки. крім поточних рецензій, переважали
публіцистичні матеріали. Провідне місце тут належало М. Драгоманов) ,
який подав статті "Опізнаймося" за підписом Українець. "Помилка
хорватського професора, не поправлена рускнм" за підписом .V. П..
"Матеріали дія малоруської історії в ітаїьянських архівах" за підписом М.
Дві останні статті мали виключно науковий характер. Перша належала до
політичної публіцистики й викликала дискусію. Історія її така. У 1876 році
журнал "Правда" опублікував велику статтю М. Драгоманова "Антракт в
історії українофільства (1863-1872)". де зробив огляд становища
української справи в Росії після Валуевського циркуляру . Редакція подала
примітки до тексту. вказуючи на те. що в Галичині розвиток у країнської
журналістики й письменства не припинявся, а відтак ніякого антракту не
було, значення Галичини при цьому було, з погляду М. Драгоманова.
перебільшене. .Адже він тільки-но завершив публікацію листів до редакції
"Друга", де висловив негативну оцінку всім здобуткам галицьких у країнців.
М. Драгоманов образився з таких приміток до свого тексту і прислав до
"Правди" розсерженого листа під назвою "Опізнаймося". В. Барвінськпй.
тодішній редактор "Правди", надрукувати листа візмовився. проте вчинив
благородно - передав його М. Павлнкові. Очевидно, він вже тоді уявляв
потребу своєї відповіді на публікацію женевського соціаліста. Так стаття
з'явилася на сторінках "Друга" (1877. №№ 1-2).
У статті М. Драгоманова можна виділити два змістові центри. Перший
пов'язаний з розробкою його улюблених ідей: у країнська література бідна,
без російського посередництва українській молоді нізвідки взяти матеріалу
для розвитку, усіляка українська самостійність у цих умовах - порожня
балачка. Ці думки були висловлені на цей раз в образливій формі. Автор,
наприклад, твердив, що "в одній книжці петербурзького журналу більш
живого матеріалу, ніж в усій галицькій літературі за ЗО років" або що "одна
статейка Щедрина у майській книжці "Отечественных записок" про
"государственность" бітьше зробила для у країнського автономізму, ніж уся
галицька публіцистика" (1877, № 2. с. ЗО, Зі).
Другий змістовий центр був пов'язаний з представленням галицькій
публіці нової радикальної партії. Група молоді виділилася з обох старих
партій (москвофілів і народовців), завдяки знайомству з російською
літературою і через неї з європейськими ідеями, вона є конечною для
забезпечення культурної самостійності у країнського народу . М. Драгоманов
оголосив народовців реакційною, клерикальною, консервативною сплою, а
радикалів поступовою, прогресивною. Народовці виходили в нього
капіталістами (???), а радикали - демократами, соціалістами.
В. Барвінськпй відповів статтею "Слівце до опїзнання. Відповідь п. Укра
їнцеві (М. Драгоманову) на лист "Опізнаймося". ч. і і 2 "Друга" ("Правда",
1877. №№ 3-5). що належить до числа його найкращих творів і класики укра
їнської публіцистики. Він практично вперше в українській публіцистиці по
ставив питання про те. що таке соціалізм. .Якщо це справедливіш су спільний
лад. описаний у "Паровій машині" С'. Подолинського. то він ніколи не може
509