Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михаімин 1.Л.

Драї омановим. > такому становищі звинувачуватися українці: вони вияаіялн

недостатню енергійність і наполегливість у творенні власної літерату ри. 1 Іро

переслідування українського слова, що мато в Росії тотальні масштаби і

охоплювало як приватну журналістику з демократичною включно, так і

офіційну урядову політику, говорилося глухо й невиразно як про фактор

другорядний і маловажлнвий.

Y своїх звину ваченнях, звернених проти у країнської літератури. М. Дра

гоманов розкидав у своїй статті численні у переджені судження. Пропустивши

самого лише Т. Шевченка до рівня російської літератури, публіцист тут же

висловив щодо нього абсу рдні оцінки. Патріотизм Т. Шевченка в посланні "І

мертвим, і живим...", оголосив М. Драгоманов. "це той самий квасний

патріотизм московських слов'янофілів, ті ж самі старопольські ідеї Міцкевнча.

В. Поля і г. д. пріпожені до України" (109. Підкреслено автором. 1. М.).

Су часному читачеві дивно чіпати про те. що "у гіервих п'єсах Шевченко ст ояв

дуже близько до манери "Полтави" (114-115). Мається на увазі

антиукраїнський твір О. Пушкіна. Нічого більш несправедливого й

неправдивого сказати про Т. Шевченка було не можна. Дивно чіггаллі

звинувачення української літератури в тому, що вона не створила своїх

образів "лишних людей" і нігілістів. М. Драгоманов не відчув чисто

російський національний характер цих явищ, відсутність їх в українському

житті. Хоча б через це їх не могла змалювати українська література, і

вису вати до неї такі претензії означало вияаіяти аласне нерозу міння ду ху й

характеру самої літератури і тих політичних умов, у яких вона опинимся.

Не відповідало істині твердження М. Драгоманова про те. що

"передові українофіли хотіли зразу піднята до монопольного панування у

школах мову і елемент українській! і витісніп н елемент російський, буцімто

тільки крайовий, великоруський" (130). Українці були зовсім позбавлені

освіти в Російській імперії, не мали жодного університету й жодної

середньої школи. Лише в недільних школах могла бути запроваджена

у країнська мова. Але дозволивши їхнє створення в 1859. царський уряд їх

негайно заборонив у 1862 році, аби перешкодити зростанню у країнської

національної самосвідомості. Говорити за цих умов про прагнення

"передових українців" витіснити російську мову з шкіл і запровадити

замість неї у країнську. було щонайменше блюзнірством.

і Іомитявся М. Драгоманов і тоді, коли говорив, що російські українці

"мають найменше шансів виробіпн рядом з російською літературою свою,

не тільки рівну з нею. але й таку, яку можуть мати другі даіьше стоячі од

Росії слов'янські племена" (137). Історія спростувала його твердження:

українці сьогодні мають свою велику літерату ру. яка. хоча вона й не набу ла

розмаху російської літерату ри через сталий недержавний стату с у країнської

нації до створення своєї держави в 1991 ропі й тривале переслідування її

російською державою (царського й радянського зразка).

Помилився М. Драгоманов у своєму твердженні, що "література

українська є тілько різновидністю культури російської" (189). Вона

сміливо, від часів Квітки й Шевченка, заявила про свій самостійний статус.

ППА

Історія української журналістики XIX століття

І не бачити це могла лише така упереджена людина, як М. Драї оманов.

Помилився М. Драгоманов, коли завданням українофільства оголосив

"не виділятись з Росії і навіть її загальної літератури, а старатись, розвивши

свої народні елементи рядом з великоруськими, унести їх у загальну

російську культуру і силою її. ситою Росії піднімати свій народ і через

Росію, через російську літературу і культуру подавати свій голос і у

Слов'янстві і в Свропі" (174). Росіяни не погодитися з такою роллю

українців, не захотіли поступитися їм хоча б часткою свого політичного й

культурного простору , а відтак рекомендації українського публіциста

виявилися черговою ілюзією.

Глибоко помилковою є концепція М. Драгоманова творення у країнської

літератури "знизу вгору" (176). Своїм джерелом вона має слов'янофільську

теорію української літератури як такої, що призначена "дтя домашнего

обихода". На жать, вона була свого часу підтримана й М. Костомаровим. М.

Драгоманов запропону вав дтя цієї фальшивої теорії нову вербальну форму лу.

І Іомилковість цієї настанови полягала в тому, що шляхом створення спочатку

літерату ри для низів, а потім - дія верхів не йшла жодна літерату ра світу. Це

був згубний шлях, який і прирікав національну літературу на вічну

провінційність. Літератури французька, англійська, російська творилися

протилежним шлахом "згори вниз", що й забезпечило їм успішний розвиток.

М. Драгоманов робив вигляд, що не розуміє цього. І навіть заявляв, що межі

літератури для домашнього побуту ще й заширокі для українського

письменст ва, воно, моаіяв. їх ще не заповнило.

М. Драгоманов договорився до того, що й заборону російським

урядом української літератури розглядав як позитивне явище. "Ми

думаємо, що ле. писав він. - що тепер у Росії офіціально не допущений

язик український у школу, має свої вигоди" (177). Цим часом треба

покористуватись, аби виготовити українську популярну енциклопедію. Що

тут можна сказати? Ще М. Костомаров у статті "Про викладання

у країнською мовою" ("Основа". 1862. № 5) проголосив, що без у країнської

освіти виховання українського народу неможливе. Хто буде читачем тієї

енциклопедії за відсутності українського читача, української школи. М.

Драгоманов не заду мався.

Помилявся М. Драгоманов, коли твердив, що "цілі, народу

великоруського такі ж самі, як і малоруського" (185). а відтак завдання

у країнців, включно з галицькими народовцями, "звернути увагу (...) не ты

історичний націоналізм, а на порив до волі моральної і соціальної" (199).

Історія показала, що не здобувши національної незалежності, народ не

спроможний алаштувати свою долю, а для досягнення визволення необхідна

внулрішньонаціонаїьна консолідація, а не розбраті громадянська віііна.

Помилявся М. Драгоманов, коли розділив українську літературу на дві

за географічним принципом: на власне українську й галицьку. У його

концепції інакше й бути не могло. Українська література, перебуваючи в

середині російського культу рного простору й будучи різновидом ку льту ри

російської, не могла бути спільною з літературою галицькою, що твориться

ЯЛІ

в Австро-Уі орщіїні й наснажена зовсім іншими ідеями. Помилковість позиції

публіциста полягала в тому, що ігнорувалася мовна засада як визначальна

прн ідентифікації культурних явищ. Українська літерату ра розвивалася не за

рецептами М. Драгоманова. а йшла природним шляхом розвитку. долаючи

з величезними зусиллями спроби російського уряду приборкані її. Сам

журнал "Правда", у якому друкувалася статгя "Література російська,

великоруська, у країнська і галицька", був плацдармом єднання українців з

галичанами, а відтак і місцем творення єдиної у країнської літерату ри.

У підсумку розгляду слатті необхідно сказати про головну мето

дологічну помилку М. Драгоманова. Вона полягає в розрізненні й навіть

протиставленні попять "російська держава" і "російський народ". Держава

лиха, деспотична. Народ добрий, лагідний, чуйний. Насправді ж у світі

немає жодної національної держави, яка б не була побудована внаслідок

державотворчих зусиль її титульної нації у відповідності з її потребами й

особливостями національного характеру

264

. А відтак і Російська держава

реалізу є державотворчу працю російського народу . Історія спросту вала всі

надії українців за плідну співпрацю з російською демократією, яка у

стааленні до українців не могла вийти за межі імперського мислення.

Зрештою, приклади цього мав перед очима й М. Драгоманов у тотожності

позиції щодо у країнської літератури лідера революційної демократії В.

Бєлінського й міністра внутрішніх справ імператорської Росії П. Валуєва.

Але М. Драгоманов не бажав помічати цієї спільності.

Після усього сказаного важко говорити про позитивне значення цієї

великої статті (її обсяг трохи менший за 9 др. арк.). М. Драгоманов

пропонував російським українцям і галицьким народовцям цілком

неприйнятну програму, здібну завести хіба що у глухий кут. а не

забезпечити поступальний розвиток. Стаття була наповнена численними

помилковими судженнями. Лише деякі конкретні спостереження М.

Драгоманова. його критика москвофільства й обмеженості народовства,

розгляд української літератури в контексті світових естетичних ідей і

ху дожнього мислення, заклик до освіти, праці. - мали позитивне значення.

Стаття сколихнула галицьку народовську громаду, як і російських

українців. Проте на той час ніхто не наважився відкрило виступити проти

авторигел у М. Драгоманова. Прихована ж полеміка з ним на сторінках тієї

ж "Правди" відчувається в окремих положеннях праць І. Бойка. О.

Терлецького. В. Барвінського. І. Нечуя-Левнцького. Положення, зачеплені

М. Драгомановим виявилися винесені на обговорення. У відкритий же бій

з ним зміг вступити лише представник нового покоління свідомого

українства Борне Грінченко. розпочавши через двадцять років (І893)

публікацію в газеті "Буковина" видатної публіцистичної праці "Листи з

України Наддіпрянської". Таким чином, стаття М. Драгоманова

"Література російська...", при всіх її негативах, може розглядатися як

264

Див про не у нашій праці: Михайлин і. Л. Достоевськии і Шевченко:

Науково-літературне есе. - Харків: Видавець. 1994. - 66 с.

осо

Mиxайли І.Л.

Історія української журналістики XIX століття

першопоштовх у тому процесі, який через багато років, наприкінці XIX

століття призвів до народження нової якості - політичного українства.

Інші публікації М. Драгоманова в "Правді" не мати того рубіжного

значеній, як щойно розглянута стаття. Опублікована після чотирирічного

лежання в редакції праця "Антракт з історії українофільства (1863-1872)"

розглядала українську освіту й літературу в окреслені роки, тобто в період

після Ваіусвського циркуляра. Тут історик зрівноважу вав політика. Ста ття

наповнена важливим інформаційним матеріалом. Ідеологічна ж позиція

публіциста зводилася, з одного боку, до засудження російського уряду, що

поліцейськими методами бореться з українською літературою,

адміністративно забороняючи її. не допускаючи українську мову навіть у

недільні школи, а. з другого боку, до засудження й самих українців, які

мато працюють над створенням своєї художньої й нау кової літератури,

недостатньо енергійно протесту ють проти деспотичних способів зупинити

духовний розвиток українців. Силою статті було наведення численних

прикладів переслідування українського слова в Росії, що породжувато

протидію цьому українських сил в Австро-Угорщині, активізувало їх

реальну працю на теренах духовної ку льтури.

Праця "Літерату ра українська, проскрибована у рядом російським" яаля-

ла собою переклад українською мовою доповіді М. Драгоманова. виголо

шеної на міжнародному літературному конгресі в Парижі 1878 року . Вона

була написана з метою привернути увагу світової письменницької спільноти

до утисків, що їх зазнає українська література з боку царського уряду. Нещо

давно був підписаний Емський у каз, який офіційно устатив нелегальний ста

тус української .мови в Російській імперії. Реальних наслідків промова М.

Драгоманова не мала. Конгрес був скликаний зовсім з іншою метою

домогтися майнового врегулювання справи перекладів і надходжєення

гонорарів до авторів за віщання їхніх творів в інших країнах. Тому голос М.

Драгоманова в Парижі був заледве що почутий. Пу блікація ж його доповіді в

"Правді" оприлюднила дія українського читача загалом відомі фати і ав

торські коментарі до них. Стаття сприяла виробленню в галицьких у країнців

відповідальності за ге. що тепер на їх плечі поклатено справу розвитку всієї

української літерату ри, остаточно вигнаної з своєї батьківщини в Росії.

Публікації М. Драгоманова в "Правді", попри їх негативну

тенденційність, підносили престиж часопису. М. Драгоманов належав до

найвидатніших українців свого часу. Багато своїх творів він друкував у

провідних іншомовних періодичних виданнях. За рівнем освіченості,

нау кової ерудиції, публіцистичної майстерності йому не було рівних тоді.

Не погоджуючись з багатьма його думками й судженнями. Правда"

просто не могла не друкувати М. Драгоманова. І в цих публікаціях теж

реалізувалася настанова на плюралізм, властивий для політики часопису ,

залучення до участі в ньому усіх значних діячів українського руху.

У другому періоді посилилося співробітництво З "Правдою" інших

авторів з підросійської України на терені публіцистики й літературної

критики Важливе місце в публікаціях журналу належить І. Білнкові. Іван

Михайин .Л.

Ьі.іпк літературний псевдонім старшою брата Панаса Мирного. Івана

Рудченка (1845-1905) упродовж 1873-1875 років у багатьох числах

публікував тут велику статтю "Перегляд літературних новин''.

і опрацювання ідей II. Куліша. з статті "Характер і завдання

української критики", починає свої роздуми І. Біліпс. Українська література

усе ще справа молода. Три типи ставлення до неї існують серед читацької

публіки. Одні її цілком заперечують, вважають непотрібною, зайвою. Другі

згодні та те. аби вона існувала, але у вузьких рамках: "дтя хатнього

вжитку". Треті захищають її повноцінність і говорять: якщо вже вона

виникла, то нащо ж "одводити їй такий тісний куток? ... Вона піде й поза

хатами, і стане на користь всьому освітньому людові". У цьому

різноголоссі українська література губиться й сама не знає, куди йти. Тут і

вияскравлюється провідна роль критики: її завдання освітити дорогу

літературі. Це й прагне зробити І. Біліпс.

Український народ, що налічує понад 15 млн. людності, все ще має дуже

бідну літературу . Два шляхи відкривається українцеві, що здобу ває освіту:

один то назад у темний морок, дру гий у перед, у перевертні. Середнього

шляху немає. А саме на ньому виховується той тонкий прошарок, що

становить розу хі народу, формує його самосвідомість. Прочитавши

"Кобзар", захоче людина стати українцем, просить ще книжок з історії,

граматику. ху дожню літературу. А ми можемо дати лише Котляревського.

Квітку. Марка Вовчка, Куліша. Стороженка. Людина прочитає це за

півроку і знову просить нових книжок, а в нас їх просто немає. І тоді така

людина вертається ту ди, звідки до нас прийшла, до сусіди нашого.

І. Білик накреслив програму розвитку української літератури. їй

належить йти або перед народом, або разом з народом. Перед народом

може йти лише геній, подібний до нашого Шевченка. Разом з народом

повинен іти просто кожен талановитий письменник. Це не шлях у темряву,

це шлях у громаду. Під громадою критик розуміє українську сільську

спільноту, яка своєї моральною позицією визначає становище у сього села й

кожного свого члена. Завдання письменника - "правдиво виявити мирові

все. що не наглядиш між людом; показати: що то за люд; якими він

обложився обставинами: якими звичаями поводиться; яким живе побитом

- на громаді, в селі, у себе в хаті між сім'янамн: які клопоти обіймають його

голову. і вивести гірішюдно народ свій не прибраним та умитим,

прилизаним, як дехто силувавсь виводити, а без жодної прикраси - таким,

який він і справді живе на світі".

Не важко зрозуміти, що І. Білик розгортає широку картину розвитку

української літерату ри на шляху реалізму. Він глибоко переконаний, що

така література поведе українську громаду вперед, виведе її з темряви й

застою, забезпечить їй майбутнє. 1 письменник такий не запіне в пам'яті

нащадків, як би не склалася далі доля у країнського народу . Концепція І.

Бі.лика була актуальною для України, відповідала світовим ідеям

мистецького розвитку, найвидатніші досягнення якого на той час

вимірювалися реалізмом.

364

Історія української журналістики XIX століття

"Правда" чат шпал а ся єдиним органом, у якому вироблялася ідеологія й

практична політика народовців. У цьому сенсі надзвичайно важливою є стат

тя Остапа Терлецького Ташцько-руський нарід і галицько-руські народовці

(Замість справоздання з київської археологічної подорожі)" (1874. № 17-18).

Остап Терлецький (1850-1902) - видатний діяч свого часу; закінчив філо

софський факультет Львівського і правничий Віденського у ніверситетів; був

одним із перших високоосвічених українців Гатчини, що здобули світську

освіту європейського рівня і занесли зовсім нову хвилю ідей в український ру х.

Недарма дещо згодом, у 1877 році, бачимо його поруч із І. Франком га М.

Павликом як творців нового, соціалістичного, напряхіку в західноукраїнській

журналістці. У' 1874 році він ще був студентом Віденського університету і

головою товариства у країнських студентів "Січ" у столиці Австро-Угорщини.

Від імені нового покоління українських народовців і писав він свою статтю.

Вона стала наслідком його перебу вання в Києві на археологічному з'їзді, де

він познайомився з діячами Старої громади, що гурту валися навколо ГІівден-

но-західного відділу Російського імператорськог о г еографічного товариства.

Велике місце в статті займає критика москвофілів. "Ви не побачите у

всім життю політичнім староруської партії, писав автор. ні одного

серйозного діла для народної просвіти; а зате, куди не повернетеся, усюди

вам в очі впаде тс сліпе наслідування панських обстанов". У творенні

літератури москвофіли захопилися зараз князівським періодом української

історії, але прагнуть побачити в історії не народ, а реаніхіувати "славу

князівську та боярську". "Староруська партія, твердив публіцист. - сахіа

починає бачити, яка велика пропасть її ділить віл російської демократії, і

починає догаду ватися, що їй нічого ждати від Росії підпомоги. Інші ідеали

у неї. а інші у Росії; і вона у своїх політичних стрехпіннях так само тепер

покинута Росією, як була недавно покинута німецькою політикою".

ГІроле О. Герлецький кригпчно ставився і й до народовців, не сприйма

ючи їхню пасивність, провінційну замкнутість, відгородженість від

провідних європейських ідей. Наша бща. підкреслював він. по.лягає в тому,

що народовська програма була сформульована у віршах Шевченка, а

відтак, "дісталася в руки найнебезпечнішій клясі народній декламаторам; і

що вона більш говорила до фанта зії як до розуму ". І Іракл пчного підходу до

народного жигтя. прагматичних аспектів у програмі й досі бракує

народовцям. Тому загинули Вечернпці". впала "Niera" перша й друга. А

наявність москвофілів призводила до того, що більше сил витрачалося на

негативні сторони народної програми; народна парлія більш силу валася

сказати те. чого вотіа не хоче, як те, чого вона хоче; більш силкувалася

відвернути від Себе ШКОДЛИВІ впливи, як добу ти своєю роботою позіплівнііх

результатів". І в підсумку склалося лак. що "народна партія, зашкаралупив-

шися у свій тісний світогляд виключного націоналізму і не давши навіть у

тих ву зьких границях силам духовним відповідною простору, сама собі і

народові заперла дороіу до дальшого житія і розвою".

Публіцист доводі критично виклав програму народовців. Народна

пар тія, на його думку, "поставивши собі оборону етнографічної відрубності

олг

Михайли .Л.

свого народу за сдпну майже ціль свою, дуже швидко дійшла до того, що

окрім свого народу нічої о бідьше не бачила на світі: дія усьоїо. що було не

своє, не народне, ставалася байдужною, часом навіть неприхильною: що

почала ідеалізувати все. що складало власноти народа, а зневажати усе. що

діялося поза ву зькими його границями. Вона попала в гакий ексклюзивний

націоналізм, що майже ювсім відступилася від ширшого духовного життя ".

Стаття О. Терлецького позначена усіма тими вадами, які він викрив у

иародовськііі полі піці: вона мас сильну негативну сторону , аргументовано

викриває вади москвофільського та народовського руху і слабка у

форму люванні позитивної прої рами діяльності. Дійшовши до цієї проблеми,

публіцист не зумів сказати нічого, крім утвердження "потреби зрозуміння

положення народного, потреби наукової праці, великого знання ".

1. Франко в некролозі. присвяченому пам'яті О. Терлецького, оцінюючи

дану статтю, писав: "Специфікації . що й як треба робити, не бачимо й у

Терлецького: не бачимо в нього також переіляду готових сіп. що могли б

узятися до реальної роботи, ані навіть ясної свідомості того, наскільки

малочисленна та вбога ін телігенція може сама причинитися до залагодження

соціального питання та піднесення економічного побуту народу

' . Проте,

вважає І. Франко, не можна винуватити О. Терлецького в такому погляді на

п роки "усі мн поділяли його". Разом з тим І. Франко вважає цю програмову

стаітю незакінченою. Автор надру ку вав лише критичну, негативну її частину:

ані задатків нового звороту, ані конкретної програми він не пробував

сформулювати: можливо, зрештою, що и сама редакція Правди" дата йому

до пізнання, що дальшої часті не могла б друку вати (...) "

Проте і такому вигляді публіцистична праця О. Терлецького займає

визначне місце в історії української журналістики. Це було перше слово тої о

покоління у країнської інтелігенції, що перебувала під великим впливом М.

Драї оманова, еповіду вала соціалістичні ідеї і з чийого кола вийшов великий

І. Франко. Це була заявка про існування тієї нової сіиш, що виростала в

надрах народовства і лише пробу вала вийти на самостійну дороіу

Зауваження в обмеженості народовців викликані цілу дискусію, яка

розт яглася в часі на кілька років. У статті тодішнього редактора "Правди"

Володимира Барвінського "Слівце до опїзнання'. яка була відповіддю на

статтю все того ж М. Драгоманова в журналі "Друг". заперечувалася

попередня герметичність, утверджувалася нова концепція народовства.

Бу ти народовцем, за В. Барвінським. це не значить не знати інших народів

і досягнень світової думки. "Галицьке у країнофільство, твердив він. "се

визнавання самостійності руського народу і його відрубності як від

польського, так і від російського народу змагання до самостійного

словесного і політичного життя ру ського народу і получшення його долі в

просвіті іі добробуті, праця для такого розвою самостійного життя яко

265

Франко І. Я. Д-р Остап Терлецькнй: Спомини і матеріали //Франко І. Я. Зібр.

іворів: У 50 і,- К 1982. - С. 327.

** Там само. - С. 329.

Історія української журналістики XIX століття

народу поруч сусідніх народів російського й Польського

' (Підкреслено В.

Барвінським. І. М ).

Ате відстоюючи історичні права українського народу, галицькі українці

розуміють, що вони працюють для "відроджуючогося пароду", у якого ще

багато чого бракує дтя повноцінного духовного житія. Через те ми ще

зовсім не легковажимо значення ні російської, ні якої-небудь другої

словесності, твердив В. Барвінськнй. гак як кожда словесність народна

побіч свого народного значення має також значення загальноєвропейське і

всесвітнє. Дтя того ми можемо тільки заохочу вати всіх до пізнання не тільки

російської словесності (...). але всіх славянськнх і європейських етовссностей".

Збагачення через науку і літературу іншими мовами повинно стати

законом дія українського народовця і забезпечити його духовний розвиток

дія праці вже на своєму рідному полі.

Прикладом плідної наукової праці с тат а розвідка І. Нечуя-Левицького

"Світогляд українського народу: Ескіз української міфології" (1876. №№ 1

9. 13-17. 20. 22. 23). Це блискуча реконструкція стародавнього

язичницького божественного пантеону, а відтак моральних та естетичних

засад та уявлень, здійснена за українським обрядовим фольклором,

передусім за колядками й щедрівками. І. Нечуй вважав ні жанри

найдавнішими, такими, що дійшли до нас із дохристиянської доби.

У країнський народ, твердив І. Нечуй. створив свій пантеон богів на

засадах естетизму, уникаючи потворних, негарних образів: у небожителях

він відтворив українську родину, у якій на чількому місці сидить пан

Господар в оточенні дружини Господині і детей дочки її сина. У весь

господарський і природний світ було персоніфіковано українцями в

образах їхніх богів.

І. Франко, необережно написавши в статті "Ювілей Івана Левнцького

(Нечуя)" (1905) про цю працю як про "вибір тез і матеріалів із

"Поэтических воззрений" Афанасьева"

. посіяв недовіру до твору

українського автора. Лише в незалежній У країні ця праця дочекалася

перевидання

268

і реабілітації від звинувачень у наслідуванні російського

зразка. За нею визнане значення видатного досягнення української

етнографії XIX століття. Публікація її в "Правді" мала велике значення для

журналу і збагачувала українську культуру.

Велике значення дтя форхіування програми журналу мала стаття І.

Нечуя-Левпцького "Сьогочасне літературне пряхіування". що була

опу блікована анонімно (тобто від імені редакції) в дру гій книзі літерату рної

частини жу рналу "Правда" 1878 року. Не зачіпаючи особисто, пнсьхіенннк.

Франко І. Я. Ювілей Івана Левнцького (ІІечуя) II Франко І. Я. Зібр. творів: у

50 т. - К.. 1982. - Т. 35. - С. 372. Згадується праця російського фольклориста О.

М. Афанасьева (1826 - 1871) "Поэтические воззрения славян на природу" (тт. I

- 3; 1866 - 1869).

Нечуп-Левнцькпй 1. Світогляд українського народу: Иски української

міфології. - К.: АТ "Обереги". 1992. - 88 с.

ост

Михайин .Л.

спряму вав вісгря своєї концепції проти лрагоманівського москвоцентризму

й ідолопоклонства перед російською літерат урою.

Замість офіційної гріадн російської самодержавної ідеології, виробле

ної в надрах слов'янофільства: православ'я, самодержавство, народність (І.

Нечуй-Левнцькпн завжди додавав: великоруська народність, тобто

поросішцення національних окраїн), автор запропонував і обгрунтував

іншу тріаду як формулу розвитку української літератури: реальність,

національність, народність.

Під реальністю він розумів життєнодібність, точність, адекватність у

відображенні навколишньої дійсності. Зрештою, це був час панування

реалізму і лише первісного зародження у францу зькій літературі тих його

напрямків (нату ралізм і імпресіонізм), що в майбу тньому проклали дорогу

модернізму. І. Нечуй-Левицькнй зберігав вірність прапорові реалізму й у

значно пізніші часи.

Під національністю він розумів українську національність га

відображення крізь її призму реальної дійсності. Ця засада передбачала

створення художньої моделі дійсності у світлі у країнського національного

ідеалу: відтворення в літературі українських національних характерів,

картин дійсності, що характеризують у країнське жіпл я. вимагала в цілохіу

дивитися на світ очима у країнця.

Під народністю письменник розумів, аташе те. що в П. Куліціа називаю

ся простонародністю, тобто відображення українського народного життя, ви

користання живої народної мови для створення картин дійсності. Вищі верст

ви українського життя зденаціоналізовані, тому література, аби лишилися в

межах народності, му сить звертатися найчастіше до життя простого народу.

Сьогодні можна говорити про обмеженість цієї концепції, але на ті

часи для досить ще небагатої української літерату ри викладена І. Печу єм

програхіа бу ла прийнятною й доцільною, вказувала українській літерату рі

шлях самостійного розвитку , а не пропоноване М. Драгомановнм вічне

наслідування російських зразків.

Цього не міг не розу міти молодий І. Франко. Написавши протії 1.1 Іечуя-

Левпцького гостру полемічну сталтю "Література, її завдання і найважливіші

ціхіГ (Молот. 1878), як здається, з чужого голосу. Під впливом М.

Драгоманова він причепився до словесних формул письменника, не маючи

підстав занеречіпн його залізну логіку й глибоку сутність запропонованої

програми. Витративши на нібито спростування опонент а багато запалу. він

дивовижно - у кінці цілком погодився з ним. сказавши, що засади І. Нечуя-

Левицького - "речі конечні й природні, але зовсім не жодні провідні

принципи, так як принципом не можна назвати спання, ідіння. дихання і т. п..

хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні"

269

Полеміка вийшла невдалою, вимушеною з боку І. Франка. Після

припинення "Правди" у другий антракт у її історії помер у 1883 році її

269

Франко І. Я. Література. її завдання і найважншн ціхи // Франко 1. Я. Зібр.

творів: У 50 т. - К.. 1980! - Т. 26. - С. 14.

368

Історія української журналістики XIX століття

редактор В. Барвінський. і в 1884 році І. Оранко видав окремий том

журналу, включивши до нього другу частину статті І. Нечуя "Сьогочасне

літерату рне прямування", з першою частиною якої полемізував кілька років

тому. Якщо перша частина статті мала теоретичний характер, то друга

ужитковий, практичний: доводила правильність теоретичних суджень

письменника. Тут він зосередився на аналізі сучасного стану російської

літератури, тих її творів, що вважалися окрасою російського письменства. У

цілому йому вдалося довести, що російська література не с дзеркалом

українського життя, а створювані нею образи не відображають рис

українського національного характеру. Таким чином була аргументовано

спростована думка М. Драгоманова про те. що російська література

відображає провідні типи українського житгтя і може служити духовному

розвитку у країнців. І. Печу лї-Левіщькпй довів, що такі фу нкції вона виконує

не більше, ніж французька, англійська та ін. літератури, що мають для

у країнців значення з пог ляду втілення в них загатьнолюдськпх .мотивів.

Причини другого припинення видання "Правди" були складніші, ніж

першого разу. Народовство під впливом внутрішнього саморозвитку,

забезпеченого самою ж "Правдою", наприкінці 1870-х років стало

змістовно баї ал шпм і потребувало внутрішнього стру кту ру ваиня. У цей час

від нього відділився радикальний напрямок, що забрав із собою частину

передплатників. Саме на рубежі 1879-1880 років народовці створили нові

періодичні віщання: газети Батьківщина" й "Діло", журнал "Зоря"; які так

само скоротиш число передплатників Правди". Розвиток революційного

руху в Росії й на еміграції і спроби російських діячів покористуватися в

своїх цілях й українським рухом поставили піл загрозу головну ідею

"Правди" українсько-росїііське співробітництво. Усі ці причини, разом

узят і, призвели до того, що в 1880 році видання жу рналу довелося зупинил и

через відплив передплатників.

Відродження "Правди" сталося лише через вісім років у зовсім інших

політичних умовах. Розвиток українства в Росії й Австро-Угорщині,

наявність певної кількості народовськнх видань створили умови для

спеціалізації жу рналу. Він став орі аном правого крила нородовців.

Інаціатором його поновлення став О. Кониськнй. який спеціально для

цього приїхав з Києва до Львова. Перший номер поновленої Правди"

вийшов у жовтні 1888 року, кваліфікувався він як місячник політики,

нау ки і письменства", виходив з періодичністю раз. а в окремі роки два рази

на місяць. У програмі своїй так само хіав ідею єднання російських і

галицьких українців. Редагувати журнал О. Кониськин запросив

Олександра Баронського (1847-1927) - брата останнього редактора

"Правди" перед її другою зупинкою. О. Барвінський співробітничав з

часописом від його виникнення, а саме в 1888 році переїхав на постійне

.мешкання з Тернополя до Львова. Він виступив видавцем і був фактичним

редактором жу рналу , хоча номінальними редакторами висту па пі інші

журналіст: С. Одеснпиький (1888). І. С тройський (1889). II. Кирчів (1890

1891) та А. Березшщькнй (1892 і далі).

369