Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Причина швидкої зміни редакторів полягала в їхній незгоді з

основною лінією журналу, яка не відразу була вияскравлена в його

публікаціях, а приховувалася до часу і дія самих учасників видання

з'ясовувалася лише в процесі їхньої роботи. О. Кониський приїхав у

Галичину з наміром у черговий раз замирити українців з поляками.

Визрівати дтя цього умови й в самій Австрії: міжнародне становище

погіршуватося: Європа жила під перманентною загрозою війни з Росією,

українська карта виявилася козирною. Австрійський уряд, що завжди

відзначався далекоглядністю, вирішив також зініціюватн кроки назустріч

одне одному польської й української спільноти.

Губернатор Галичини польський -.граф Казимір Бадені разом з

маршаїком крайового сейму князем Євстафієм Сангушком погодилися

задовольнити ті вимоги, з якими давно звертатися до уряду українці. З

українського боку до переговорів були затучеиі представник Старої

громади проф. В. Антонович, митрополит С. Сембратович. лідери

народовців Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Телішевський.

Наслідком переговорів була промова Ю. Романчука в Галицькому

сеймі 25 листопада І890 року, у якій він від імені українців проголосив

"Нову еру" у стосунках з поляками. "Нова ера" була ситуативної

(тактичною) політичною угодою і стратегічної політики польської

верхівки, спрямованої на ігнорування українських національних інтересів,

не стосувалася. Вона мата певні позитивні наслідки для українства:

українська мова була поширена в правах в адміністративних і судових

установах, у шкільні підручники був запроваджений фонетичний правопис,

учительські семінарії мали будуватися на засадах польсько-української

двомовності, у Коломиї створено державну українську гімназію, у

Львівському університеті відкрито кафедру східно-євронейської історії та

другу кафедру української літератури, українською мовою пачала

виходити урядова газета "Народна часопись".

Але до справжньої рівноправності було ще дуже далеко, поляки не хотіли

ділитися головним - аладою і поділити з українцями місця в адміністративних

органах. З самого початку "Нова ера" викликала заперечення з боку значної

кількості народовців, щойно створена Радикальна партія рішу че вислові пася

проти угодовського курсу. Пройшов час і самі учасники "Нової ери" з

українського боку, зокрема Ю. Романчук. розчарувалися в цій політичній

акції' і проголосили про свою відмову від неї. Це сталося в І894 році. Проте

досить вузька група народовців залишилася вірною старому курсу. Провідне

місце серед шіх займав аласшік і редактор "Правди" О. Барвінський. Таким

чином, упродовж усього третього періоду своєї історії цеп часопис у

політичному сенсі стояв на позиціях "новоерівства". що зумовило

локалізацію його значення і посту повий занепад.

О. Коннському й О. Барвінському до часу вдавалося приховати

справжнє лпце журналу. Спираючись на авторитет колишньої "Правди",

вони залучили до співпраці над першим номером журналу М.

Драгоманова. І. Франка. І. Нечуя-Левицького. Запрошені діячі ще нічого

Mиxайли .Л.

Історія української журналістики XIX століття

не знаючії про політичний напрям часопису зголосилися до

співробітництва в ньому. Велику програмову статтю подав редакції М.

Драгоманов. І. Франко запропонував дві статті "Політичний огляд" (N° і)

і "Молодіш вік Осипа Федьковича" (N°N° 1-2).

Проте статтю М. Драгоманова редакція надрукувала без підпису

автора, дозволивши собі відредагувати за своїм уподобанням її окремі

місця. Це розлютило М. Драгоманова й він відмовився від співробітництва

з часописом. Думається, що із солідарності з ним це саме зробив І. Франко.

На першому етані третього періоду "Правди" співробітничав з нею й

І. Нечун-Левнцький. У 1888 році він помістив тут повість "Пропащі" (N°N°

1-3). Традиційна любовна тема у просторі у країнського села здобувала тут

несподівано глибоке філософське витлумачення, розв'язувалася в аспекті

пошуку людиною щастя.

Красу ня Лукина Качу рівна, вдовина дочка, кохала Уласа ІІрохоренка.

Обіщва вони бідні. А відтак Улас раптом покинув її. аби одружитися з

одиначкою заможного козака Гайкою Дударенко. калікуватою й

неї арною. старшою за Уласа. Стара Качурнха давно мріяла про те, щоб

віддати дочку за багатого хазяїна. Такий вже був на прикметі: Клим

Хаврусь. Під тиском обставин Лу кина погодилася одружитися з нелюбом.

Розійшлися закохані: здобули те. чого прагнули: землю, воли, корови:

досяглії заможності. Але саме лепер зрозуміли, що вони пропащі. Ніщо не

радує їх у житті. Вони сходяться в корчмі, щоб упившись забути хоч на

хвилинку своє горе змарноване жнтгя.

Окрасою повісті був образ гумориста і штукаря Івана

Радпвнловського. який ніби не брав безпосередньої участі в подіях, але

надавав їм комічного забарвлення своїми жартами й витівками. Поява

цього иозасюжетного персонажа наштовхнула автора на думку зробити

його головним і ероем окремого твору. Через два роки він і справді написав

документальний етнографічний нарис "У країнські гумористи і штукарі",

опублікувавши його в перекладі російською мовою в журналі "Киевская

старина" (1890, N°N° 10-12). Тут з'ясувалося, що Радивиловський не

він адаиа. а справжня історична особа, знайома письменникові з дитинства.

Українською мовою першодрук нарису здійснено в "Правді" (І89І. N°N° 7

12: 1892. MM35. 36, 40).

Надбанням журналу, безперечно, було оповідання І. Нечуя-

Левпцькоіо "Афонський пройдисвіт" (1890, N°N° 1-3), що змальовувало

нову постать в українському тогочасному житті: шахрая грека

Копронідоса, що втершись у довіру до багатих ченців, позичив у них великі

суми грошей, але повертати не збирався, знаючи, що ченцям заборонено

мали власність і вони не стануть правши з нього через суд позичене.

Оповідання в дусі О Генрі ст ворювало картину су спільної дійсності періоду

первісної о нагромадження капіталу. коли з'являлася група людей, що для

них особиста нажива стала единим законом їхнього життя і для якої вони

здібні відмовитися від моралі, а про богоприсутність у їхньому житті

взагалі не йшлося, незважаючи на всі зовнішні атрибути чернечого побу ту.

371

Михаіі.іии 1-Л

І. Печу й-Левицькнй сміливо ішов до створення панорами українського

життя, представлення у своїх творах всесословної української спільноти,

чим немало пишався наприкінці життя.

Але поступово, і подальшим увиразненням напрямку журналу. І.

І Іечуй-Левпцькпй відійшов від нього. Тим наче, що "Правда" вже мала

альтернативу народовськнй же часопис "Зоря", куди п віддавав

український прозаїк сь творн дтя друку.

У першому числі 1889 року в журналі з'явився й твір Панаса Мирного

Казка про Правду га Кривду ". Щоправда, появу його імені в журнаті

швидше слід віднести до випадковостей. Сам письменник віддав свій

рукопис упорядникам альманаху "Степ', ате російська цензура забороні па

твір. Тоді видавці альманаху відіслали рукопис в львівську "Правду". де він

і був опублікований. Пою читацький адресат діти. Твір і справді

виконаний у вказаному жанрі іі на підставі українських фолькторнн.х

мотивів розповідає про боротьбу ІІаравди і Кривди за панування на Землі.

Останнім тереном їхньої боротьби сгас Чоловік. Це його душу прагнуть

завоювати світла й темна сили. Оповідання, що самим Панасом Мирним у

рукописі датоване 1883 роком, с зразком первісного українського

символізму. заснованого на міфоноетнчному мисленні українського народу.

Але надалі Панас Мирний у "Правді" не дру ку вався. Пост упово жу рнал

втрачав першокласних авторів, ву жчав у своєму імісті. 1 Ірограмові ста гті дтя

нього писав у же не М. Драгоманов. а О. Кониський. людина безумовно дріб

ніша як особистість і слабша за рівнехі ху дожнього таланту. Його ста ття "Про

національно-політичне виховання" (1889. № 10) справила на читацьку публіку

тяжке враження поверненнях! до ідеї галицького герметизму. апелюванням до

у ряду із закликом допомогти в борот ьбі проти ренегатів і запроданців. На

відміну від "Правди" першого й дру гого періодів, позиція якої відзначайся

плюралізмом, не цей раз редакція не дозволила діалогу на своїх сторіках з

приводу аіасної програми. Опонентам "Правди", серед яких вже виявився й

І. Франко. довелося друку вати свій протест в краківському жу рналі "Ognis-

ко". який надав можливість опублікувати тут лист за підписом "Один з моло-

діжі" у країнською абеткою. Це зумовило підупадіння авторитету журналу .

Попри це. на думку А. Животка. "поза національно-політичним

становищем, що його зайняла "Правда", пощастило їм (віщайцям. І. М.)

зробити часопис цікавим у лїтературно-нау ковій та інформаційній частині"

Цінний матеріал містила стаття Г. Реваковича "До історії українсько-

руського письменства. Споминки про Федора Заревича" (1889. №№ 1-3). де

були зібрані відомості про зачинателя народовської журнатістикн в

Галичині, пропону валися прийнятні й сьогодні оцінки його творчості та

журналістської діяльності.

Критика "Правди" третього періоду виявляла свою зрілість,

залучаючи авторів з російської України. Програмового значення набула

' Животко Аркадій. Ісюрія української преси. - К.: Наша к\льз vpa і на\ка.

1999. -С. 143.

огтг»

Історія української журналістики XIX століття

тут стаття Б. Грінченка "Галицькі вірші" (1891, № 7-9). Три головні ідеї

розвиває критик.

По-перше, аналізу ючи поетичні твори галицьких поетів, опубліковані

в часописах "Зоря" і "Дзвінок", він стверджує, що вони цілком непридатні

дтя читання. На перешкоді стають "зіпсована мова з боку лексики, з боку

граматичних форм та з боку наголосів і здебільшого неможливий вірш",

тобто усе те. що ми відзначали, розглядаючи літературні відділи галицьких

часописів, починаючи від "Зорі Галицької"" 1848 року.

По-друге, переходить до нової думки Б. Грінченко, мені можуть запе

речити: погана форма - зате патріотичний зміст. Але форма не є нейтральною

щодо змісту, твердить кріггик. Не може йги мова про красу, якщо вірш

написаний жаргоном, язичієм. "Се язичіє, сей жаргон вбиває у галицьких

поетів не саме почування краси в слові, а й почування краси в образі".

По-третє, за такого становища в галицькій поезії неможлива ніяка

єдність України ц Галичини. "Лка ж се буде єдність, коли вкраїнець з Росії

не розуміє вкраїнця з Галичини?" - запитує Б. Грінченко. От і виходить, що

ми самі собі шкодимо. "А коли так, то мусять галицькі поети, - маючи на

увазі свої ж власні інтереси, запобігти лихові, - розвиває прагматичну

ідею Б. Грінченко. - Запобігти ж лихові се значить вернутися до справжніх

українських форм в мові та в віршу" і "писати так. як Квітка та Шевченко".

Стаття була викликана турботою Б. Грінченка про стан української

поезії та її авторитет серед читачів, вона сприяла виробленню єдиної

української літературної мови, процес творення якої розтягся в часі через

складні політичні умови існування українського народу.

У третій період у журналі "Правда" було надруковано багато цінних

праць О. К-го (О. Кониського) "З життя в Полтаві", Т. Звіздочота "Російсь

ка школа на Україні", "Російські журналіста про Україну ", "Україна в циф

рах". що містили принципову критику політики російського уряду в Україні.

Новим словом у науці була Шевченкіана "Правди": цінні дослідження

Д. Дяченка "Психічне становище Т. Шевченка за час від звістки про волю

Лазаревського до офіціяльної звістки". Т. Звіздочота "Т. Шевченко в світлі

європейської критики". Любенького "Суспільні і національні ідеали

Шевченка" та інші.

Цікавими були історичні розвідки: "Займанщина і форми займанщини

на Україні" І. Кульчицького, "Причинки до історії Унії" та "Пересторога"

К. Студинського, "Нужди і потреби України перед комісією Катерини II"

II. Крутіня, "Антін Головатий, запорожський депутат і кобзар" та

"Колонізація України від половини XIII до половини XVI ст." М. Уманця

та інші.

Жу рнал виконував корисну місію носія культури, а відтак сьогодні

наша історія журналістики мусить переглянути оцінку цього журналу,

усталену в радянський період як "реакційного буржуазно-

націоналістичного часопису",

У третій період жу рнал втратив те центральне місце, яке він посідав у

народовеькій журналістиці в два попередні періоди своєї історії. Але він же

сам і був причиною даного наслідку. Його існування призвело до

бурхливого розвитку української національної свідомості в Галичині,

вняскравило необхідність перейти в журналістиці від чисто

культурницьких проектів до політичних. Народження нових періодичних

видань зумовило можливість для політичної спеціалізації журналу.

Залишаючись за характером загальним літературно-науковим виданням,

журнал "Правда" відновлювався вже як орган (прихований) правого крила

народовців, що й локалізувало ного сферу впливу, поставило в опозицію до

переважної частини сил української орієнтації.

А відтак першою причиною припинення ивдання журналу став

саморозвиток української народовської жу рналістики, породжений самою

"Правдою". За другу причину слід сприйняти той факт, що редакція жу рналу

в третій період його історії не виявила достатньої гнучкості, аби

перебудувати свою роботу у відповідності до потреб часу, зійшла з позицій

плюралізму, який був найбільш цінною ознакою редакційної політики

попередніх періодів. Редакція залишалася на позиціях консервативного,

реакційного народовства. тоді як більшість українців, зокрема молоді,

шукали свіжих ідей, прямували до з'єднання з передовими суспільними

напрямками Європи. Журнал "Правда" "помер своєю смертю", покинутий

читачами, чия увага була відтягнута від нього спочатку до газети "Діло",

журналів "Зоря", "Жіггє і слово", а потім і "Літературно-наукового вісника".

Тим не менше значення часопису "Правда" не може бути применшене

ніякими невдачами останнього періоду його історії. Воно полягало в тому,

що

1) це був перший довготривалий проект в українській народовській

журналістиці; журнал довів продуктивність народовської моделі

періодичного видання, зорієнтаваного на живу народну мову і

відстоювання інтересів у країнського народу;

2) про життєспроможність такого типу часопису свідчиль його

здатність до відродження, яке наставало після двох припинень його

віщання:

3) журнал став місцем першодруку численних творів красного

письменства, які складають скарбівню української літератури XIX століття

(І. Нечуя-Левицького. О. Федьковича. П. Куліша, О. Єтороженка. І.

Франка та іи):

4) жу рнал став місцем першодруку численних творів, що увійшли в

історію української літературної критики (М. Драгоманова. І. Нечуя-

Левицького. І. Бітика. Б. Грінченка. О. Кониського та іи):

5) журнал став активним чинником розвитку української науки

(публікації М. Драгоманова. І. Нечуя-Левнцького, О. Терлецького. В.

Навроцького. Т. Реваковича та ін.):

6) журнал став реальним плацдармом єднання письменників і

журналістів підавстрійської Галичини і підросійської України, завдяки

цьому єднанню привертав увагу читачів, здійснював згуртування навколо

української ідеї різноснрямованих політичних сил:

Mиxайин .Л.

Я7Д

Історія української журналістики XIX століття

7) завдяки своїй плюралістичній позиції надавав можливість своїм

авторам не лише формулювати програмові положення народовців, але й

критикувати їх діяльність, унаслідок чого відбувався безупинний рух

уперед, здійснювалося вироблення нових уявлень і оформлення засад, а

відтак журнал став важливим чинником внутрішнього розвитку самого

народовства:

8) журнал став важливим чинником вироблення єдиної української

літературної мови і застосування наукового правопису, що було зумовлене

участю в журналі представників усіх регіонів України:

9) важливим історичним уроком, що потребує свого осмислення, с

третій період історії журналу, коли втрата загальнонаціональних

пріоритетів і угодовська щодо польської адміністрації краю політика

призвела до знецінення часопису в очах громадськості й його поступового

занепаду:

10) видання журналу спричинило різке зростання національної

свідомості українців Галичини, прискорило їх внутрішній саморозвиток,

перехід українства з позицій культурницьких до позицій політичних;

завдяки Правді" українці перестали бути етнографічним матеріалом і

зробили рішучий крок до формування політичної нації.

Журнал "Правда", упереджено оцінюваний у попередні епохи,

заслуговує сьогодні стати предметом спеціальних монографічних

досліджень, здобутися, нарешті, від істориків української журналістики на

об'єктивне висвітлення його тривалого й цікавого шляху.

оте

Михайлин І.Л.

' Розділ сьомий

Газети "Батьківщина" і "Діло"

Суспільно-політичні обставини виникнення газет "Батьківщина" і "Дію".

Засновник "Батьківщини" Ю. Романчук. Програш часопису. І. Франко в

оцінках газети. П найважливіші матеріали. Історія заснування газети

"Дію", загальна характериспшка часопису. Періодизація історії газети.

Найважливіші матеріали першого періоду. Співробіпшицтво І. Франка в

"Ділі": художня проза, економічна та історіософська публіцистика. Другий

період. Інформаційна діяльність газети: рубрики, звіпш про по літичні події,

судові репортажі, виборчі кампанії Історична публіцистика. Полеміка

"Діла" з О. Пипіниму працях Ом. Огоновського та І. Нечуя-Левицького (І.

Баштового). Відображення в "Ділі" політики, економіки, еміграційного

руху, теми шкільництва. Художня література в "Ділі". Національна

толерантність "Діла". Значення часопису.

Поштовх до дальшого розвитку народовської журналістики дали

иолітичні'иодії. У 1860 році в Австрії було проголошено нову конституцію.

Цілком відійшла в минуле епоха абсолютизму. Політична система країни

була трансформована в напрямку до парламентаризму. Галичина, разом з

іншими коронними краями, дістала автономію з Власним сеймом - органом

місцевого самоврядування, що мав широкі повноваження розв'язувати

економічні, освітні, культурні справи краю.

Спочатку українці дістали змогу поважної опозиції в Галицькому

крайовому сеймі. У 1861 році до нього було обрано 49 українських

депутатів (послів) з 150. Але надалі ситуація різко погіршала. 1867 року

після поразки Австрії в Австро-Прусській війні полякам не вдалося

домогтися від центрального уряду проголошення Галичини Польським

канцлерством, але все ж вони витиснули з Відня визнання своєї переваги в

цій провінції. Вони прагнули перетворити Галичину на плацдарм для

відродження майбутньої польської держави. Невдовзі вся адміністрація,

судочинство, органи самоуправління були опановані поляками. 1867 року

урядовою мовою, замість німецької, проголошена польська. Львівський

університет став польським центром освіти. Швидко полонізувалися міста.

Виборча ординація 1873 року остаточно розбита Ілюзії українців на

можливість відстояти свою рівноправність на своїй же землі. Згідно з цим

законом вибори відбувалися в чотирьох станових куріях: великих

землевласників: торгових і промислових палат; міських громад; сільських

громад. У перших трьох куріях українців було так мало, що їхні голоси

істотно не впливали на вибори; від цих курій до сейму обиралися лігше

поляки. Українці могли вибирати депутатів тільки від сільських громад.

Через це кількість українськоих послів відразу поменшала. На виборах 1877

року їх пройшло лише 14. Це була відчутна поразка.

Перша половина 1879 року проходила під знаком кампанії по виборах

до рейстагу, всеавстрійського парламенту. Вибори відбулися в червні 1879

року. Народовці програли їх. спромігшися здобути лише три депутатські

опа

Історія української журналістики XIX століття

мандати. Це призвело до переоцінки методів їх власної роботи,

вняскравило її слабкі місця. Найважливіше полягало в тому, що об'єднання

не мало своєї преси, а очікуване припинення віщання журналу "Правда"

загрожувало українцям тим. що єдиним їх друкованим органом

залишиться москвофільська газета "Слово".

У колах народовців, на зборах "Просвіти" від 1978 року велись розмови

про потребу заснування громадсько-політичної газети, яка б оперативно

відгукувалася на су часні події, давала відсіч польській пресі в політичних і

культурних питаннях, служила чинником формування громадської думки,

об'єднувала українських діячів навколо спільних завдань.

Крига скресла 1 жовтня 1879 року, коли у Львові вийшло перше число

газети "Батьківщина". Заснував газету як своє приватне підприємство

Юліан Романчук. Тому при цій нагоді слід сказати докладніше про цього

діяча, якого можна вважати легендою українського національного руху. _

Юліан Романчук (1842-1932) був одним з найбільш шанованих діячів

українського табору. Народився він в родині народного вчителя (а не

священика, як це траплялося раніше), закінчив класичну філологію у

Львівському університеті. У 1863-1900 роках працював гімназійним

учителем у Львові. Про величезний авторитет свідчить його політична

діяльність. У 1883-1895 роках він посол до галицького сейму 1(з 1889 року

голова Українського сеймового клубу). У 1891-1897 і 1901-1918 роках він

посол до австрійського парламенту (рейхстагу). У 1907-1910 і 1916-1917

роках - голова Української парламентської Репрезентації, аз 1910 року -

віцепрезіщент парламенту.

Ю. Романчук уславився багатьма корисними справами. Він виступив

членом-засновником Товариства "Просвіта", згодом був обраний його

почесним членом, а в 1896-1906 роках виконував обов'язки голови. Він був

членом-засновником і дійсним членом НТШ. 24 жовтня 1885 року у Львові

під проводом Ю. Романчука була заснована Народна Рада, політична

організація народовців, створена з метою продовжувати традиції ГРР.

Органами Народної Ради були частково газети "Батьківщина" і "Діло". До

Народної Ради входила лише інтелігенція, філій вона не мала, це був

інтелектуальний штаб народовців. У 1899 році з Народної Ради постала

Українська національно-демократична партія, співзасновником якої так

само виступив Ю. Романчук. У 1890 році як голова української фракції в

галицькому сеймі він виступив ініціатором "нової ери", від якої сам же й

відмовився 1894 року, визнавши цілковіггу неможливість добросусідських

стосу нків з поляками.

Ного авторитет патріарха українського національного руху був таким

великим, що йому було запропоновано прийняти присягу від членів

Державного Секретаріату (уряду) Західно-Української народної Республіки

(ЗУНР). і він таку пригягу прийняв 10 листопада 1918 року. По відданні

Галичини Польській державі в 1923 році 81-річний Ю. Романчук

заприсягнув на вірність у країнській державності багатотисячний мітинг на

площі Святого Юра у Львові.

Михайли .Л.

V галузі української журналістики Ю. Романчукові належить, окрім

заснування Батьківщини", ще один подвиг . Його бачимо серед засновників

німецькомовного жу рналу "Ukrainische Rundschau" ("Український огляд"),

що виходив у Вині Й мав на меті ознайомити австрійський і взагалі

німецький світ з Україною, у країнською ку льту рою та літерату рою. Журнал

існував у 1903-1915 роках, у 1903-1905 роках під назвою "Ruthenische

Revue". Ю. Романчук представляв ті кола, які дбати про міжнародний

престиж України, прагнули ширити про неї відомості в світі, розуміти, що

через здобу ття міжнародного авторитету у країнці можуть стати політичною

нацією. Такі ж завдання перетворення за допомогою газетп у країнців на

політичну націю - ставилися у внутрішньому аспекті й перед газетою.

"Батьківщина" була тією першою великою справою, яку р> іпочав К).

Романчук. що тоді ступив на свій великий шлях до місії національного

літера. Розуміючи, що основна маса у країнців, незаможні селяни, видавець

спряму вав головну увагу на українське село. Спочатку газета виходила раз

на два тижні, а потім тижнево.

"Батьківщина", віщавана зразу дуже добре, відзначав Іван Франко, -

робила величезне враження на селян, головне завдяки великій масі

кореспонденцій, переважно писаних самими селянами, які малі тут нагоду

підносити найрізнорідніші свої місцеві кривди та потреби"" .

"Батьківщина" була загальнополітичною інформаційною газетою, яка

не тільки повідомляла читачів про події довкола ннх: у краю, в державі і в

світі, але й говорила з селянами їх мовою про їхні ж потреби. Ю. Романчу к

зумів знайти правильний тон. і читачі з охотою і задавненою потребою

поділитися своїми чуттями і думами потяглися до діалогу з газетою.

"Батьківщина" у великому обсязі вміщувала на своїх сторінках селянські

дописи. Аудигорія газети шводко зростала.

"Треба пригадати собі ті часи і той ентузіазм, писав в іншій праці Іван

Франко, - який будили номери "Батьківщини" по наших селах. Від часів

перших річників Наумовичевої "Науки" наші селяни не чули такого

простого, ясного і симпатією навіяного слова; а про політичні та громадські

справи Наумович ніколи не говорив гак ясно й сміло. Гож не диво, що

"Батьківщина" робила всюди глибоке враження: її дожидали .люди цілими

гуртами геть за селом, визираючи пісганця. що мав принести номер із

поштн; її відчитували письменні на цвинтарях піл церквою по неділях перед

цілою зібраною громадою, що. слухаючи непрпвичних для себе слів, звісток

і порад, забу вала про їду й недільний відпочинок. Її слово було святе: кожда

громада, де було хоч кілька людей живішої вдачі, вважала собі пунктом

амбіції описали в "Батьківщині" свої г ромадські порядки чи злидні: з якого

повіту , з якого кута не було звісток у "Батьківщині", і то звісток, майже

виключно писаних селянами, там люди ходили мов осоромлені на.ціле

сусідство, на весь край. Зерна духового життя, політичної і національної

Г1

Франко І.Я. Нарис... //Франко 1.Я. Зібр. творів: У 50т. - К.. 1984. - Т. 41. -

С. 426.

огто

Історія української журналістики XIX століття

свідомості, кннені "Батьківщиною" під наші вбогі сільські стріхи, треба

вважати одним із найцінніших здобугків нашого відродження. Вони

принесли вже й не перестають і досі приносити свої плодп"

У більшості матеріалів газети пропагувалася ідея національної сдності.

класового миру серед українців, розвивалася думка про те. що політичне

визволення може стати лише наслідком економічного та культурного

піднесення українців, на що й повинна бути спрямована праця патріотів.

У літературній частині газети друкувалися твори Ю. Федьковича. К.

Устияновича. В. Шашкевнча, А. Чайковського. С. Ковалева. II. Думки.

Вміщувала газета переклади з російської (М. Гоголь. О. Кольцов),

норвезької (Б. Б'ерстена) та ін. літератур. Редакцією добиратися твори з

народного життя, які вібображали побут простолюду .

1886 року існувало щомісячне віщання "Додаток до "Батьківщини"

літературно-наукового спрямування. Організувала "Додаток" київська

студентка, слухачка вищих жіночіх курсів у Києві Олена Доброграєва (1864

1888). Вона зібрала кошти серед київської студентської громади і

запропонувала до друку твори. У Львові редагування "Додатку до

"Батьківщини" здійснював Василь Нагорний. Тут були вміщені недруковані

раніше твори Михайла Максимовича та І. Нечуя-Левицького. популярні

історичні нариси "Запорозька спілка". "Січове товариство", літературний

огляд "Про наше русько-українське письменство", публіцистичні праці

"Чого треба сільській школі?", "Сільський схід на У країні і його права",

"Волосний схід", політичний огляд "Що робиться на Україні?"

Найголовнішими співробітниками Ю. Романчука були Антін

Дольннцький (1853-1954) та Михайло Дорундяк (1857-1908). Обидва вони

належали до світської інтелігенції, закінчили юридичний факультет

Львівського університету. Особливо авлоритетною людиною був А.

Дольницький. який дослужився до посади судці найвищого трибуналу у

Відні. Ще в університеті він очолював студентське товариство

"Академическій Кружок" та був редактором його органу журналу "Друг".

Він підтримав Івана Франка та Михайла Паалика в їхньому курсі на зміну

програми жу рналу з москвофільської на народовську.

У газегі "Бальківщнна" він виступав під псевдонімом Харко Таран або

X. Нарат. Кожного року він друкував великі статті, що йшли кількома

подачами і становили, як правило, юридичний лікнеп д ія селян. У 1880 році

таку роль відіграла стаття "Податок ґрунтовий і новелі о нім"; у 1881

"Про вивлаїцення під желізниці". "Про рекламації податку ґрунтового" і

"Такса військова": у 1882 "Податок віл кас позичкових і оплати від них"

і друга стаття "Про виаіащення під желізниці".

Михайло Дорундяк - довголітній громадський і культурно-освітній

діяч Борщпвщини. організатор товариства "Просвіта". У 1886 році він

опублікував у "Батьківщині" статтю "Про ліцитацію селянських грунтів і

г:

Франко І. Я. З останніх десятиліть XIX віку // Франко І _Я. Зібр. творів: V 50

т. - К.. 1984. - Т. 41. - С. 487 - 488.

Q70