Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайин .Л.
був відданий москвофілам і упродовж своєї історії зробив колосальну
справу для піднесення національної свідомості українського народу.
8 грудня 1868 року у Львові засноване товариство "Просвіта". Первісно
маючи за предмет діяльності опіку над українською освітою, воно посту пово
захопило керівництво політичним життям, оскільки членами її головної
управи були обрані провідні галицькі політичні діячі. "Просвіта" домагалася
розвитку українського шкільництва, урядової підтримки українських
освітніх програм, відкриття кафедри української історії у Львівському
університеті, рівноправності української мови як викладової в середніх та
вищих навчальних закладах. З "Просвіти" вийшла ініціатива створення
пресового органу народовців - газети "Діло", утвореної 1880 року , а також
створення першої політичної народовської організації "Народйа Рада"
(1885). Важливим завданням товариства стало поширення просвіти "між
руським народом", задля чого видавалися популярні щомісячні книжечки, а
по селах створювалися читальні, що набували статусу осередків культурного
руху й були місцем згуртування національно-свідомого громадянства.
З 1891 року, у відповідності до нового статуту. "Просвіта" включила в
коло своєї діяльності економічну сферу, закладаючи при читальнях крамниці,
ощадно-позичкові каси, кооперативи, шпихліри, молочарні, дбаючи про
піднесення рівня агротехнічної культури селянських господарств. Головами
"Просвіти" були такі видатні діячі культури, як А. Вахнянин (1968-1870), О.
Огоновський (1877-1894), Ю. Романчук (1896-1906). "Просвіта" так само
проіснувала в Галичині до 1939 року і була знищена тут більшовицькою
владою, але вона залишилася там, куди не дістали руки комуністичних вождів
- серед української еміграції. У 1988 році з активізацією боротьби
українського народу за побудову своєї держави було створене й Товариство
української мови, якому згодом було присвоєно назву "Просвіта".
11 грудня 1873 року народовці з ініціативи підросійських українців (О.
Кониський та ін.) заснували у Львові Товариство ім. Т. Шевченка,
завданням якого було "спомагати розвій руської (малоруської)
словесності". Товариство передусім придбало друкарню, у якій розпочало
видавати праці своїх членів. У цій друкарні, зокрема, видавалися
народовські журнали "Правда" та "Зоря". У 1893 році Товариство
реорганізоване (з ініціативі О. Кониського та В. Антоновича) у Наукове
Товариство ім. Шевченка (знамените НТШ). яке стало праобразом
Української академії наук, залучило до співробітництва усіх помітних
українських науковців, надало їм трибуну для публікацій наслідків їхніх
досліджень, якими стали "Записки НТШ". що їх вихід розпочався ще 1892
року. Розквіт діяльності Товариства припадає на 1897-1913 роки, коли його
очолював М. Грушевськпй. НТШ розпущено 14 січня 1940 року, але воно
не загинуло: на його базі створено Львівський філіал АН УРСР. З
розбудовою Української держави відновлено 1989 року й діяльність НТШ.
24 жовтня 1885 року у Львові було проголошено про створення
політичної організації народовців - Народної Ради, що діяла під проводом Ю.
Романчука. Метою Народної Ради було домогтися здійснення програми ГРР.
310
Історія української журналістики XIX століття
Народовство швидко перетворилося на панівний серед галицьких
русинів рух. охопило більшість населення, стало справою не інтелігентської
верхівки, а саме маси простолюду. Із середовища народовців вийшли
знамениті українські журналісти й письменники цього часу (О.
Огоновський. Ю. Романчук. В. Лукич. І. Пулюй), у народовських віщаннях
співробітничали провідні діячі з підросійської України (І. Нечуй-Левицькпй,
Панас Мирний. О. Кониськіш, П. Куліш. Л. Глібов. М. Драгоманов та ін.).
Раніше за культурно-освітні установи та громадські організації
народовці створили свою журналістику, яка відіграла консолідаційну роль
на етапі становлення напрямку, допомогла сформулювати його засади й
визначити завдання, а надалі залишалася його трибуною, місцем виявлення
й обговорення проблем та вироблення оптимальних рішень. Народовська
журналістика, хоч і не переважала кількісно москвофільську пресу, завдяки
своїй якісній відмінності від неї, орієнтацією на захист інтересів
українського народу, завоювала центральне місце в історії української
журналістики цього часу. На ній позначилися слабкості самого
народовського руху, але вона відбила торування ним дороги до політичної
зрілості, завоювання дедалі ширшої аудиторії, яка поступово починала
сприймати її як дітшце українського народу.
В історії народовської журналістики можна виділити три періоди:
перший: 1862-1866 роки, час послідовного існування кількох невеликих
за обсягом і короткотривалих часописів, що віщаються з перервами, не
мають надійного читача ("Верерниці", "Мета", "Нива", "Русалка");
другий: 1867-1880 роки, час існування єдиного народовського журналу
"Правда", який, хоч і має перерви у віщанні, але демонструє дивовижну
життєспроможність. консолідує на своїх сторінках діячів різної політичної
орієнтації, що стоять на позиціях українського народу;
третій: 1880-1900 роки, час бурхливого розвитку народовської
журналістики, коли паралельно існують великі, з тенденцією до щоденного
виходу, газети "Батьківщина", "Діло", "Буковина", журнали "Правда",
"Зоря", які заповнюють пресовий ринок і повноцінно забезпечують
інформаційні інтереси українського читача.
Наприкінці 1861 року у Львові під впливом процесів відродження
підросійських українців, засвідчених зокрема існуванням журналу
"Основа", складається з молоді гурток "Молода Русь", який підтримують
окремі представники старшого покоління Ю. Лаврівський, С. Качала, Т.
Ревакович. Найбільш талановитими діячами цього гуртка були Федір
Заревич. Ксенофонт Клпмкович і Володимир Шашкевич (син Маркіяна).
Іноді їх називали другою "Руською Трійцею". У іх середовищі й зародилася
ідея віщання нового українського журналу, цілком відмінного за напрямком
і мовою від попередніх москвофільських віщань. Ним став часопис
"Вечерниці", який засвідчив появу в Галичині народовців. Противники
народної ідеї прозвали громадку молодих . "вечерничниками".
Виходив журнал з 1 лютого 1862 до 2 травня 1863 року з перервою, яка
припала між 20 вересня й 1 листопада 1862 року. Причини перерви і
.41 і
Mиxайин .Л.
припинення журналу: брак коштів на видання, недостатність досвіду в
молодих письменників дтя здійснення поважного інформаційного проекту,
недостатня зрілість читацької аудиторії, що не підтримала новий часопис
достатньою передплатою.
Про відсутність диференціації між москвофілами й народовцями
свідчить не тільки те, що ''Молода Русь" друкувалася й співробітничала в
"Слові" І86І року, сприймаючи газету як свою, але й те. що й Б. Дідицький
з своїм часописом розсилав запросини до передплати "Вечерниць". а отже,
сприймав журнал як споріднене віщання. Проте, побачивши, якого
напрямку він дотримується і якою мовою видається, редактор "Слова"
змінив своє прихильне ставлення до нового віщання. Щодалі, то розкол
поглиблювався. А згодом у занепаді віщання важливу роль відіграла газета
"Слово", яка повела інформаційну кампанію, спрямовану на підрив
авторитету альтернативного віщання. Поява народовського журналу
справді спричинилася до відторгнення певної групи передплатників від
"Слова", але не настільки значної, щоб вона могла своїми силами
забезпечити фінансування тижневика.
Спочатку "Вечерниці" назбирали 600 передплатників. Але згодом їх
число почало скорочуватися. Тит Ревакович у спогадах про Ф. Заревича
вказував більш прозаїчну причину занепаду журналу: "Те гуляще жтггє
молодої нашої громадки з років І86І, 1862 і початку 1863 р. було
причиною, що "Верерниці", котрі спершу мали 600 перенумерантів, через
легкодушнівсть їх редакторів в половші 1863 р. впали"
232
.
Історики української преси називають "Вечерниці" журналом, хоча як
на сьогоднішні виміри важко вжити це поняття до тижневика обсягом 0,5
др. арк. "Вечерниці" супроводжував підзаголовок: "Літературне письмо
для забави і науки".
Першим видавцем і редактором часопису був Федір Заревич (1835
1879). 34 числа журналу 1862 року підписані до друку ним, між 34 і 35
числами запала п'ятитижнева перерва, у наступному числі поруч з
прізвищем головного редактора стояли слова: "Головний сотрудник
Володимир Шашкевич", а з восьмого номера 1863 року за редактора
залишився сам В. Шашкевич (І839-І885).
У програмі журналу провідною була думка про Велику Україну,
частку якої складає Галичина. З історичних причин український народ
перебуває в стані національної непритомності, але він ні чим не гірший від
інших народів світу, а тим паче слов'янства. "Зріс він собі на свою
піггоменну стать, яко кождий інший, - відзначалося в редакційній статті
"Переднє слово", що відкривала перше число журналу, - його такого
виховало время, і уже йому зростися з яким-небудь іншим народом не
можна". Він може піднятися із занепаду, лише усвідомивши свою велич,
могутність, історичні корені, соборність своєї батьківщини.
232
Ревакович Тит. До історії українсько-руського письменства. Споминки про
Федора Заревича // Правда. - 1889. - № 2. - С. 283 - 284.
312
Історія української журналістики XIX століття
На реалізацію цієї цілком нової для галицького русниства програми,
епізодично заяаленої в розпал революції І848 року вже призабутим о. В.
Подолинським. була спрямована вся діяльність редакції журналу. З цією
метою "Вечерниці" щедро передруковували твори українських авторів з
Росії, не відомі галицьким читачам. Це був нечастий випадок в історії
журналістики, коли за дайджестами слід визнати не просто позитивне, але
велике значення. За думкою видавців, підросійська У країна вже виробила
літературну мову й створила зразки літератури, вони й повинні правити за
орієнтир для західноукраїнських письменників, з їх доробком необхідно
ознайомити галицького читача, аби почував він себе на рівні сучасних
досягнень українства в цілому.
У "Вечерницях" широко була представлена поетична творчість Т.
Шевченка. У цьому невеличкому за обсягом журналі опубліковано 15 його
творів, у тому числі "Відьма", "Неофіти", "Кавказ", "І мертвим, і живим...",
"Холодний яр", Тамаїія", тобто програмові поеми Кобзаря, що складали
серцевину його творчості й містили головні Шевченкові ідеї.
П. Куліш був представлений віршованими творами "Кумейки", "До
братів на Вкраїну", прозовими - "Огненний змій", "Дівоче серце". З
доробку Марка Вовчка тут опубліковано оповідання "Козачка" і
"Пройдисвіт". У журналі з'явилися оповідання О. Стороженка "Матусине
благословення". "Скарб". Байками був представлений Л. Глібов,
ліричними віршами - О. Афанасьев-Чужбинськнп, М. Костомаров.
З літературної критики та публіцистики тут були представлені статті
П. Куліша "Чого стоїть Шевченко яко поет народний" з циклу "Листи з
хутора". Л. Жемчужникова "Згадка за Шевченка, його смерть і похорон",
О. Лазаревського "Дитинний вік Шевченка'.'. Головним постачальником
творів російських українців був журнал "Основа" та окремі книжки:
"Народні оповідання" Марка Вовчка, "Кобзар" Т. Шевченка. Окремо слід
наголосити на тому, що у "Вечерницях" з'явилися заборонені в Росії поеми
Шевченка "Кавказ", "І мертвим, і живим", "Холодний яр". Вони були вже
надруковані в книжці видавця В. Гергардта "Новые стихотворения
Пу шкина и Шевченки", що вийшла в світ у Лейпцігу І859 року.
Але історики журналістики вважають, що у "Вечерницях" вони
з'явилися з рукописних копій, що прішіз до Львова студент медицини
Київського університету Володимир Бернатович
233
. Цей молодий чоловік
відіграв не лише роль кур'єра, а справив глибокий вилив на Молоду Русь,
познайомивши її учасників з ідеологією Кирило-Мефодіївського братства,
ідеями Т. Шевченка П. Куліша. М. Костомарова, засадами "Основи".
Глибокій вплів справив В. Бернатович на Данила Танячкевича (1842-
І906), якого М. Возняк вважав "батьком українського народовства".
Участь Д. Танячкевича у "Вечерницях" старанно приховувалася. Саме в
І86І році юнак всту пив на теологічний факультет Львівського університету і
33
Нечиталюк М. Ф. Танячкевич Данило // Українська журналістика в іменах. -
Львів, І995. -Вип. 2. - С. 210.
Михайлин ГЛ.
одночасно - у Львівську греко-католнцьку семінарію. Участь у світських
справах і народовському виданні могла йому зашкодити, адже панівним
настроєм духовенства на той час лишалося москвофільство. І. Франко давав
Д. Танячкевпчеві суперечливі оцінки. У праці "Южнорусская литература" він
відзначав: "Душею і ніби патроном щіх гуртків (народовців. І. М). що скла
далися із студентів і гімназистів, зробився Данило Танячкевич. вихованець
духовної семінарії, який з великою часткою ентузіазму й полум'яною вірою в
краще майбуття свого народу поєднував відсутність. поважної освіти і ясно
визначеної' програми’*
11
' Але в "Нарисі історії украінсько-руської ' літерату ри
до 1890 р." ця оцінка посуворішала. "Танячкевич, - відзначав тут І. Франко. -
писав на своїм віці дуже багато про найрізніші справи, але визначаючися
скрізь надміром запалу і браком основного знання, не здобув собі визначного
місця в письменстві (...). І пізніше у всіх народовських організаціях він любив
виступати в ролі пророка і патріота, але ні в одну справу не вмів вглянути
розумно і фахово, і був визначним чинником радше забагнення. ніж розвою
галицького українофільства"
235
.
До часу співробітництва Д. Танячкевича з першим народовським
журнатом "Вечерниці" відноситься розквіт його публіцистичної творчості.
Зокрема як програма журналу має бути поцінована його стаття "Слівце
правди ’^еппік-ові Literack-ому" про нашого батька Тараса Шевченка",
опубліковану в кількох числах на початку 1863 року під псевдонімом
Грицько Будеволя. Полемізуючи з польськими часописами, що прагнули
прннизити значення Шевченка й висміювали його порівняння з Міцкевичем.
автор висловив думки, надзвичайно важливі для галицького українства.
Перша ідея, на якій зупинився публіцист, стосувалася значення
Кобзаря в українському житті. Т. Шевченко відродив нашу народність
через літературу, вважає Д. Танячкевич: "он збогатив нашу літературу
такими скарбами предорогими, якими пишалися літератури інших народів,
а з самої літератури зробив річ святу", тому Шевченко для українців має
значно більше значення, ніж Міцкевич для поляків.
Друга ідея, яку розвиває Д. Танячкевич: значення Шевченка для Га
лицької Ру сі. Пробудившись з тяжкого сну. галичани не могли відразу "найти
праву дорогу, одразу зрозуміти своє завдання, подібно як той заспаний не раз
вхопиться за таке діло, котре або не зовсім конечне, або таки й непотрібне".
Так образно описував автор появу серед русинів москвофільства. Тим-то й
"чужий був нам Тарас, що не тим-то рідним, народним словом обзивалися
наші письменники, і не ту взяли собі народню основу до пнсьментва". Щоб ми
пізнали в Шевченкові свого батька, необхідно було, аби хтось "бескидським
голосом завторував до степової Тарасової нути: то єсть, щоб ми самі
призналися за Тарасових дітей, підклонплися під його закони". І така людина
14
Франко І Я. Южнорусская литература И Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. -
К., 1984. - Т. 41. - С. 138.
35
Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Там
само. -С. 318.
.414
Історія української журналістики XIX століття
т явшася. Ним став Ю. Федьковіїч. який хоч і має менший талант, aie узяв
собі у творчості ту саму основу, що й Тарас: це народна поезія, народна душа.
Аж через Федьковича злучені ми на віки с Тарасом і закордонськими
нашими братами: тепер поправді Тарас нам батько, а ми його діти (...). Нема
дтя нас ніякого переділу, бо ми сполучені духом і одною, святою роботою".
Таким чином, Д. Танячкевич дав першу глибоку оцінку творчості
Федьковича й роз'яснення її націонатьно-історнчного значення.
Шевченко не просто поет, а "батько-пророк", тому його місце в
українській свідомості незрівняне з місцем Міцкевича дтя поляків.
Третя ідея, що складає основу ідеологічної побудови Д. Танячкевича.
може бути названа ідеєю містичного призначення України. Автор ставить
запитання: яким чудом стаїося, що ми "так щиро приголубити
безсмертного Тараса, що піддатися під його закони, що огласилися за його
дітей"? Адже ми не чули про нього ні словечка ні вдома, ні в школі, ніхто
до нас підшептачів од нього не присилав. Це справжнє чудо Д. Танячкевич
пояснює так: "Ото сам Бог дунув животворним духом в наші молоді душі,
щоб ми спознали в Тарасі нашого народного му ченика, пророка і добродія,
- ото он сам наказав, щоб ми вступити на ту дорогу, котру он Тарасовими
устами для нашого народу зазначив; ото он сам нам натякнув, щоб ми в
Тарасовім співі почули запознану нашу народну правду, в його голосі
порозуміли голос замогильний наших старих батьків..."
У такому витлумаченні слід вбачати вшив на концепція Д. Танячкевича
ідей праці П. Куліша • Простонародність в українській словесності" ("Осно
ва", 1862, № 1), де автор висловював думку про те, що людство не вико
ристовує одночасно усі свої запаси, а щось залишає на майбутнє. "До таких
див, зміст яких усе ще не розгадала наука, - писав ідеолог "Основи", -
належить воскресіння слов'янського світу, а в слов'янському світі -
воскресіння української словесності"
236
. У такому підхопленні ідей "Основи"
так само слід вбачати проведення програми журналу, як і в публікаціях
художніх творів та публіцистичних праць підросійських українців.
На цю ж ідею працювали й численні публікації у "Вечерницях" творів
Ю. Федьковича. З поетичного доробку буковинського автора тут
опубліковано 1862 року вірші "Барвінок" (№ 6), "Шельвах" (№ 7), "Зілє"
(№ 8), "Лист" (№ 9), "Золотий лев" (№ 11), "Хустка" (№ 15), "Гуцулка" (№
18), Гуцулки" (№ 20), "Не знаю" (№ 26), "З поеми "Квіти-діти" (№ 27),
"Сему-тому, хто цураєсь свого дому" (№ 29). "Думки" (№№ 25, 28. ЗО, 34,
43): уривок з поеми "Новобранчнк" (№ 36) і поему "Пуга" (№ 37, 38); у 1863
році,- "Нива" (№ 9), "До мого брата Олекси Чернявського" (№ 14).
Скорочення публікацій поетичних творів Ю. Федьковича у 1863 році було
компенсоване широким представленням у "Вечерницях" його прози. Так,
тут були надруковані повість "Люба-згуба" (№ 1 -5). оповідання "Серце не
навчити" (№ 8. 9), повість "Штефан Славнч" (№ 13-16).
236
Куліш П. О. Простонародность в украинской словесности // Куліш П. О.
Твори: У 2 т. - К.. 1989. - Т. 2. - С. 530."
315
Mиxайин .Л.
Поетична творчість Ю. Федьковича у "Вечерницях" характеризується
трьома важливими ознаками.
По-періис. у порівнянні з віршами, опублікованими в "Слові" і в
першій збірці "Поезії", що була відредагована Б. Дідицькнм, у
"Вечерницях" Федькович здійснив подальший крок у напрямку до
народної української мови. Припинилося не тільки втручання
москвофільського редактора, але й навпаки, народовський журнал
підтримував рух молодого поета в напрямку до мови Шевченка, як уже ми
бачили із статті Д. Танячкевича, розглядав творчість Федьковича як
доведення тотожності галицької й української словесності.
По-щ>уге, буковинському авторові вдалося відразу відшукати свою
тему в літературі, що стало цілком очевидним саме в публікаціях
"Вечерниць". Цією темою стало жовнірське життя русинського
новобранця, узяте в трагічних виявах служби, яка завжди розміщує людину
між життям і смертю, а батьків ставить перед загрозою втрати часто
єдиного сина-годувальника. Вірші Федькович часто будував як сюжетні,
епічні, для них характерна відсутність образу автора, але широке
використання народнопоетичних мотивів і прийомів.
По-третє, у публікаціях "Вечерниць" могутньо зазвучала тема
України. З цього погляду особливо прикметним є вірш "Сему-тому, хто
цураєсь свого дому". Він побудований у формі козака, звернений до
побратима, який збирається в далеку дорогу. Він умовляє його не
від'їздити, бо ніде йому не буде так гарно, як в Україні:
Бо то в нас лиш. на Вкраїні,
Тепле сонце гріє,
Де не станеш, де не глянеш.
Всьо щебече, піє.
Герой Федьковича покіщав. проте, не Буковину, а "рідне Запороже". У
цьому слід вбачати розширення обріїв художнього мислення автора,
включення до нього всеукраїнських обширів. Ліричний герой вірша
закликав товариша залишитися: "А ми, браття, не покинем Наше
Запороже". Вірш розвивав традиції Шевченкових історичних віршів і поем.
Під цим кутом зору цілком виправданими виглядали судження Д.
Танячкевича про те. що через посередництво Федьковича відбувалася
адаптація галицького чіггача-українця до Шевченкової творчості.
Проза Ю. Федьковича, представлена мало не в кожному числі І863
року, закріпила за шім значення провідного українського письменника
Австрії. Для неї характерні такі художні ознаки.
По-перше, в особі Ю. Федьковича західноукраїнська проза стрімкими
кроками надолужила рівень сучасних світових досягнень. Вона вбирає в
себе щаблі попереднього , художнього розвитку, позначеного а)
поширенням етнографічного реалізму; б) оповідної розмовної манери
повіствування: в) з'єднанням в одній особі оповідача й героя.
По-друге. Ю. Федькович стало дотримувався у своїй прозі романтизму
як провідного стилю початку XIX століття, від якого світова література вже
316
Історія української журналістики XIX століття
відходила в бік класичного реалізму позіггивістнчного зразка. Романтичні
елементи в більшій чи меншій мірі присутні в українській літературі завжди,
обіймаючи все XIX століття від романтизму на його початку до
неоромантизму при його завершгенні. Творчість Федьковича. що припадає
на середину XIX століття, відіграє роль проміжної ланки. Він не дає
фантастичних картин, не заселяє простір своїх творів надприродними
силами, його романтизм тяжіє до життєподібних реалістичних зразків. Але
могутність людських пристрастей, трагічні наслідки боротьби героїв з
своїми почуттями, незвичайні обставини їхнього життя, за які мала правити
розкішна природа екзотичної Буковини, невміння героїв бути наслідком дії
на них соціальних відносин. - усе це спонукає до цілком однозначного
висновку: перед нами твори взірцевого романтизму.
По-третє, у філософській концепції письменник стоїть на загальнолюдсь
ких засадах, не вдовольняється й не шукає навіть соціальні причини трагедій
своїх героїв, бачить їх у неминучому зіткненні людських почуттів навколо
вічних пристрастей кохання, прагнення до оволодіння красивою жінкою, до
схиляння перед коханим чоловіком. Герої Федьковича відповідають народ
ному ідеалові волелюбності, з фольклорною простотою й прямолінійністю,
відсутністю навіть претензій на поглиблений психологізм створює
письменник їхні портрети. Широко використовуючи діалектизми для
характеристики персонажів, він домагається відтворення місцевого колориту,
предстаалення Буковини як частішії українського етнічного простору.
Значно меншу роль у прокладанні шляху галичанам до духовного
єднання з українцями відіграли твори В. Шашкевича, опубліковані у
•"Вечерницях". Хоч було їх і не мало, але за талантом вони значно
поступалися творам Федьковича; менш досконалою була також і їх мова.
На провідну програмову ідею журналу "працювала" й повість Ф.
Заревича "Хлопська дитина", яку він друкував під псевдонімом Юрко
Ворона в багатьох числах "Вечерниць" в 1862 році (№№ 1-18). Її сюжет
складала історія Стефана, сина наймички-сироти. Вихований у родині
сільського попа, юнак здобув університетську освіту, став відомим
адвокатом і виступив в обороні селянських інтересів. Задум письменника
полягав у тому, щоб зобразити зрушення в свідомості й соціальній
структурі галицького русинства після революції 1848 року. Досить
спостережливо прозаїк описав чванство й станові передсуди попівства і
шляхти, їхні глузування зі Стефана, який, однак, сповнений почуття власної
гідності, усвідомлення свого призначення - служити українському
народові. Твір написаний в об'єктивно-оповідній манері, має в цілому
реалістичний характер з деякими елементами сентименталізму й бурлеску.
І. Франко вважав цю повість 'примітивною за мовою й письменницькою
технікою, чале все-таки наділену певним значенням як перша спроба
зображення жігття й пог.лядів сучасного інтелігентного русина"
23
.
257
Фрвнко І. Я. Южнорусская литература // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. -
К„ 1984. - Т. 41. -С. 138".
.417
Mиxайи .Л.
На роль провідного публіциста "Вечерниць" поруч з Д. Танячкевичем
висунувся Ксенофонт Климкович (І835-І88І). Почавши співробітничати в
"Слові", він швидко ідейно розійшовся з Б. Дідицьким. і органічно увійшов
до табору народовців. Стаття 'Народність і словесність" (І862. №№ 2-8)
розв'язує проблему мовп. якою мають послуговуватися галицькі русини.
Дтя публіциста вже однозначно вирішено: ми - малоруський народ, що
займає величезну територію на південному сході Європи. А "народ і
словесність суть отже якби нероздільні понятія; є он то і вона довжна бути
конечно", - твердить К. Климкович. Тнмчасом знаходяться люди, які
радять малоросам відмовитися від своєї мови. Але автор статті
переконаний: "Для малоруського народу нема уже і не може бути наколи
іншої словесності, як тільки своєї питомої малоруської".
Посилаючись на думку II. Куліша, який назвав українську літерату ру
"новим словом між народами". К. Климкович виправляє авторитетного
літератора: яке ж це "нове слово", коли нашій словесності тисяча років.
Словесність буває писемна і усна. Наша усна народна творчість є окрасою
слов'янщини. А писемна література розпочалася в літописах стародавніх.
Те. [До великоруська народність, спираючись на спільний історичний
початок наших народів, вважає цю давню писемність за свою, зовсім не
означає, що вона не належить у країнцям. Вона так само наша, як і їхня. А
відтак, твердить К. Климкович. ми не народжуємося, а відроджуємося, і
наше "нове слово" виявляється одночасно й словом стародавнім.
Думка про українське відродження збудилася "у нашій
Наддніпрянській Україні! їй належиль слава сеї превеликої мислі; їй
належатиме і слава доконаного діла!" Гї діячі першими відкинули думку про
те, що український народ може задовольнитися якоюсь міфічною
общеруською мовою. Під цим оглядом і великоруська мова виглядає
обласним наріччям слов'янської мови. Але ж росіяни, творячи свою
літературу, узяли за взірець "язик московського люду", а не малозрозумілу
вже книжну мову. Українська мова цілком самостійна в колі слов'янських
мов. "Малоруський язик.
л
твердить К. Климкович, - од великоруського
тим внішним видом совсім розрозняється, а то майже в такій самій степені,
як чеський від польського".
Мова - це складне явище. Публіцист виділяє
в
ній два найголовніші
стилі: популярний і науковий. Під популярним він розуміє й стиль
художньої літератури. "О наукових предметах малоруським язиком писати
єще не пробовати на Україні, бо до тепер ще і способності не було",
вказує публіцист. Але "малоруська мова має уже вироблений стиль
популярний". "А понеже у нас в Галичині нема ще виробленого
попу лярного стиля, - завершу є він свої міркування. - і без уйми вспільному
малору ському слову такий стиль у нас окремішно вироблятися не може, то
слідує нам безусловно прійміггн наш письменний язпк з України".
Стаття "Народ і словесність" вражала глибиною аргументації,
почерпнутої автором з історії, залізною логікою в розвшку своїх мірку вань.
К. Климкович доводив важливу для "Вечерниць" думку про необхідність
.418
Історія української журналістики XIX століття
для українців користуватися єдиною української мовою, у виробленні якої
Наддніпрянщина випередила Галичину, а відтак останній необхідно просто
скористатися вже готовими надбаннями своїх же братів зі Сходу.
Мистецтво полеміки демонструє К. Климкович і в статті "Гадка
ученого о руській словесності" (1862. №№ 19-22). Гловним суб'єктом
дискусії стає тут М. Максимович, який у статті "Червоноруські вірші"
("Киевлянин", 1841. кн. 2) необачно похвалив вірші поетів, як-от
Левпцького. які "з малоруської мови у своїх писаннях якесь великоруське
байстря зробити намагають". Публіцист використав давню статтю М.
Максимовича як привід для розв'язання важливого дія тодішньої
Галичини актуального питання про мову української літератури. На думку
К. Ктимковича нею може бути лише українська мова, заснована на живих
розмовних зразках. Він навіть не зупиняється перед звинуваченням М.
Максимовича в прихильності до "офіціальної привички: міркувати о
народно-літературнім єдпнстві тих руських людів. котрі нині складають
великанську державу всіх Россій. і що условієм сего народно-літературного
единства повинен бути як і досі язик московській".
Мимохідь дісталося й Шафарикові. котрий "колись-там сказав, що ми
малорусини обійдемся без окремішної аласної літератури, бо, каже, ми
повинні управляти одну загально-руську словесність".
N1. Максимовичеві К. Климкович протиставляє Маркіяна Шашке-
вича. Він для нього ідеал поета і вченого, "бо вчився не на чому, але на
своєму власному народі та і повчає щиро усіх тнх, од котрих тієму народові
має бути помочна праця на словесному полі". І Пашкевич заслуговує на
високу назву "Маркіяна-ІІредтечі", за той знаменитий урок свого життя,
яким він обдаровує сучасників.
Суголосними ду мками наповнена стаття К. Климковича "Ми і вони"
(1863). спрямована на відмежування народовців від польського табору, з
одного боку, і від москвофільського, з другого боку. Вона сприяла
самовизначенню українців, згу ртуванню їх навколо народовців, показувала
шлях практичної діяльності, на якому мусить розгортатися їхня праця.
Свідченням того, що "Вечернпці" мали всеукраїнське значення і могли
перетворитися на всеу країнську трибуну свідчіггь опублікований тут в числах
14 і 15 "Лист Харківської громади до галицької молоді". Він не лише
опріивнює те. що "Вечерниці" доходили до Харкова й читалися тут. але й
став фактом діалогу, що народжувався між Заходом і Сходом України
Головні ідеї цього листа, що має підпис "Харківці", а за ду мкою дослідників
238
його автором є сту дент Харківського у ніверсіггету того часу, а в майбутньому
відомий український письменник Василь Мова, можна представити так.
По-нерше. автор листа прагне донестп до галицьких братів своєрідність
ситуації на сході України Вона, за думкою В. Мови, найбільш істотно
відрізняється тому. що в підросійській Україні попівство виступає як ворожа
рогіронюк Оксана. Харківська громада наприкінці 1862 р. // Київська
Старовина. - 1998. - № 2. - С. 178 - 190.
319