Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайин .Л.
газету. "День" виразно відчув спорідненість з ним москвофільської газети.
2 і жовтня 1861 року тут з'явилася стаття Володимира Ламанського
"Национальная бестактность (статья "Современника. 1861. Июль. О
львовсвом "Слове")". "День" образився на "Современник" за критику
"Слова".Як же. у Львові з'явився орган. Що проголосив єдність русинів з
Москвою. Уже за це сема видавці "Слова" були для слов'янофілів поза
критикою; москвофіли добровільно відмовлялися бути українцями, і це
дуже подобалося В. Ламанському.
"Признаємося. - писав він. - думка про можливість окремої
української літератури (а не місцевої словесності) здається нам великим
безглуздям. Далі публіцист теоретично розмежу вав поняття "словесність" і
"література". Література - це величний здобуток духовного життя, вона
всебічно задовольняє духовні потреби всіх верств суспільства в освіті,
науці, журналістиці, щоденному читанні. Словесність - це місцеве явище
виключно фольклорного чи белетристичного характеру, географічно й
суспільно обмежене, спрямоване на службову, другорядну роль. "Але якщо
неможлива самостійна література українська. - писав публіцист
слов'янофільської газети, - то можлива і корисна літературна обробка
наріччя українського, поруч із загальноруською мовою, особлива
українська словесність, поруч з російською літературою, російською
наукою й освітою". До цього місця тексту редакція подала примітку: "Для
хатнього вжитку. Згадаймо статтю Хомякова в "Р. Беседе", що з щирою
радістю привітав появу українських проповідей Гречулевича".
Визнаючи українську словесність для хатнього вжитку, слов'янофіли
не визнавали української літератури. У цьому вони розходилися з
"Основою", про що не забув згадати тут же В. Ламанський. Його головну
думку, звернену до українців, можна сформулювати так: наріччя своє
обробляйте, але не смійте тягнути його в університети чи навіть гімназії,
робити мовою освіти й науки.
Галичани якраз і задовольняли В. Ламанського суголосною з
слов'янофілами позицією. Спільну позицію він підсумував у таких словах:
"Мова школи (не лише університетського, але й гімназичного виховання),
науки, освіти для Червоної й Угорської Русі мусить бути російською
літературною мовою, яку ніколи не залишить і наша Мала Русь".
На появу газети "День" і розгляд у ній своєї статті відгукнувся
Чернпшевський в десятому числі "Современника" за 1861 рік. Новіш свій
твір він назвав "Народная бестолковость", переклавши, як він сам пояснив,
два іноземні слова із заголовку попередньої статті. Дарма, заявив він.
воював я з галицькими русинами та їхньою газетою "Слово", коли тут. у
Росії, з'явилася газета приблизно такого ж напрямку.
Дискусія показала, наскільки далекими є всі верстви російського
суспільства, включаючи й найбільш передові революційно-демократичні
елементи його, від реального розуміння української проблематики, тієї
історичної прірви, у яку ними ж самими був зіштовхнутий український
народ. Кожна сторона переслідувала свої цілі і намагалася використати у
300
Історія української журналістики XIX століття
болісних муках і стражданнях народжене українське відродженій в своїх
вузько партійних цілях.
Ру біжним для історії газети став 1866 рік. коли в ній була опублікована
в рубриці "Дописи" редакційна стаття "От Львова. (Погляд в будучность)"
(№ 59. 27 липня). Вона була підписана "Один именем многих" і
претендувала на висловлення поглядів колоредакційних діячів. Стаття
справила враження перелому в політиці газети. Але цей перелом був
підготовлений попереднім досвідом роботи видання. Царефільські
тенденції особливо посилилися під час Польського повстання 1863 року та
придушення його російськими військами. Боротьба Російського уряду з
поляками й розпочате після повстання інтенсивне російщення Царства
польського викликало симпатії москвофілів і вселяло надії, що і в себе
вдома в боротьбі проти поляків вони можуть сподіватися на допомогу
офіційного Петербурга.
Стаття "Погляд в будучность" була викликана важливими політичними
подіями в історії Австрії. Імперія Габсбургів вела безперервні війни з
пробудженими "Весною народів" національними меншинами. Від 1848 року
тривали національно-визвольні війни італійського народу. У ся Європа
співчувала повстанцям, а ім'я їх лідера Дж Гарібальді було загальновідоме.
1859 року від Австрії була відірвана Ломбардія. У* 1866 році дійшло до
приєднанння до Італії Венеціанської області. Йшла запекла боротьба між
Австрією і Пруссією за лідерство у німецькому світі. 1866 року розгорілася
Австро-Присська війна. З липня 1866 року австрійське військо було розбите
під Садовою. За Паризьким мирним договором Австрія втратила Шлезвіг і
Гольштейн, визнала передачу Венеціанської області Італії.
Натхненні прикладом сусідів істотно пожвавилися поляки, прпагнучи
й собі домогтися розширення політичних прав. Після поразки під Садовою
вони направили до Відня делегацію, що складалася з аристократичної
верхівки Галичини, яка вимагала визнання за Галичиною особливого
статусу Польського канилерства. По суті це означало б створення
автономного Польського королівства в межах Австрії. На канилера
польська верхівка пропону вала призначити графа Агенора Голуховського.
відомого своїми антиукраїнськими настроями. Він не визнавав самого
факту існування українського народу.
Ці події й спричинили розпач українців, що гуртувалися навколо
газети "Слово". Від їх імені й виступав "Один именем многих".
Чим буде те польське канцлерство? - запитував він. І. зазираючи в май
бутнє, відповідав: "Представляєм бо собі канилера нашого будущого не яко
человека безстороннего. умеющего вознестися по-над предразсудки и тен
денции своего племени, не яко человека, поседающего доверие всего Галиц
кого жительства, но видим в нем одностороннее орудне ультрамонтангства,
мужа, одушеаленного вправде для римского католичества и добра своей
польской народности и положившего для ней великие заслуги, но видящего в
руском чеювеце мятежника против Полыци и шизматпка. которого в имени
Рима и Польши покоритн ба уничтожігги подобает".
301
Створення Польського канцлерства означало б знищення усіх
українських, поки ще доволі скромних, завоювань. Ми помилилися в 1848
році, заяаляв автор статті, коли назвати себе перед австрійськії урядом
Ruthenen. а не Russen: коли сказати, що наша границя по Збруч, що нас
двадцять повітів у Гатчині; тому з нами й не рахуються. Покладати надії на
підтримку також бездержавної Малоросії, де так само урядом переслідуються
свідомі українці, заборонена українська мова, було надалі неможливо. Тому
автор робив такий висновок: настав час заявити, "що все усилия дипломаци й
по.ляків сотворити з нас особный народ рутеиов-унптов оказалися тщетными,
и що Русь Галицка, Угорска. Кпевска. Московска. Тобольска и пр. под
взглядом етнографическим. историческим, лексикальным. литературным,
образовым есть одна и тая ж самая Русь, мимо того, що в Галичине она вірно
предана своему возлюбленому Монарху и его светлой династии, а там за
границею она тоже предана своему Монарху и своей династии".
У такому рішенні автор вбачав можливість порятунку українців у
боротьбі з польською перевагою в Галичині. "Время уже перейти Рубикон.
заявив він у кінці своєї програмової статті, - и сказати откровенно вслух
всем: не можем отделитися хинським муром от братей наших и отстояти от
языковой, литературной, церковной и народной связи со всем русским
миром! Мы не Рутены з 1848 року, мы настоящие Русскіе: но як всегда
были, так есьмо и останем в будуще непоколебимо верны нашому
авгу стейшому австрийскому Монарху и светлейшей династии Габсбургов!
Зложивши такое вероисповедание, не будем потребовати боятися
польского канцлерства, не будет нам тое могло закинути, що язык наш
неспособен до высших училищ, не образованый до урядованья и пр.. юо
язык наш и литература наша русска давно и далеко перестигла польску,
чого нам н самы Поляки в сойме и всюда заперечити не здужають".
Таким чином, счтаття "Погляд в будучность" скеровувала український
рух зовсім у нове русло. Ситуативно пов'язана з битвою австрійських
військ з пруською армією під Садовою, стаття остаточно визначила
перелом у позиції газети до москвофільства. Практичним її наслідком було
те. що австрійський уряд не задовольнив вимогу польської аристократії
про запровадження в Галичині Польського канилерства. а лише призначив
графа А. Голуховського вдруге намісником уряду в Галичині. Це був
своєрідний компроміс з боку центру. Через два роки Голуховський був
усунутий від урядування. Таким чином, українству в 1866 році вдалося
вистояти і з мінімальними втратами пройти складний для себе історичніш
період. Але стара партія принесла в жертву свою національну тотожність і
вже відтоді не змогла повернутися до народшіх джерел.
Широкого розголосу в цей час набула анонімна брошура "В один час
научиться Малорусину по Великорусски", автором якої виступив Б.
Дідицький. що не було таємницею й для су часників. Тут він переконував
читачів, що у країнська мова має лише невеликі відхилення проти російської,
є її варіантом, а відтак українці мають визнати її своєю і припинити
формування у країнської літературної мови, а користуватися російською.
Михайин .Л.
02
Історія української журналістики XIX століття
"Слово" посилює роботу над наближенням своєї мови до російського
літературного взірця, у рубриці "Заграничье" віддає перевагу
повідомленням з Росії, вміщує багато дайджестових матеріалів з російської
преси, переважно проурядового спрямування.
Авторитет газети серед читачів разом з її поворотом до
москвофільства падає. Від неї відвернулися українські діячі: Федькович.
Романчук, Заревич. які заснували свою народовську журналістику. Згодом
емігрували до Росії кращі сили старої партії, що гуртувалися довкола
"Слова": Головацький, Ливчак. Лнсикевич. Цибак, ІІопель, Куземський.
Покинув редакторську посаду й Б. Діднцькпй. залишивши її
"неспособному", за висловом І. Франка
111
. В. Площанському. Лк людина
слабохарактерна він не вмів наполягти на своєму, легко піддавався
натискові своїх агресивних співробітників, серед яких виділялися запеклі
симпатпки Росії: Осип Марков. Орест Авдиковський, Клемертович.
Мончаловський. Великим був вплив на газету І. Наумовича, що міцнішав у
своїй прихильності до Росії. Газета вже ніколи не повернула собі того
авторитету, який вона мала в перші роки свого існування. А в 1876 році
"Слово" переходить на утримання Російського уряду, що врятувало газету
від смерті і продовжило її вік ще на добрих десять років.
ІЦе в 1875 році начальник Варшавської жандармської округи генерал
П. Оржевський подав клопотання шефу жандармів про тризначення таємної
субсидії для "Слова" як єдиної за кордоном газети, що віивляє виразні
симпатії до Росії та православ'я, але на той час отримав відмову. Але через
рік справа призначення таємної субсидії для цієї газети потрапила в іншііїі
політичний контекст. За доносом знаменитого українофоба М. В.
Юзефовича в Петербурзі була скликана Комісія "для пресечения
украинофпльской пропаганды". Головним наслідком її діяльності стало
підписання імператором Олександром II Емского указу про заборону
вживання українського слова в Росії. Побічним наслідком її діяльності стало
рішення про доцільність виділяти щорічну таємну субсидію для
москвофільської газети. Дотація передавалася приватним шляхом, спочатку
в розмірі 2 тис, гульденів, оскільки саме таку суму назвав Юзефовнч як
достатню для підтримки віщання. Але апетити москвофільських журналістів
розросталися і згодом вони стали вимагати збільшення допомоги.
Унаслідок цього сума субсидії невдовзі зросла до 6 тис. гульденів. Від 1876
року таємне утримання російським урядом москвофільскої журналістики
стало Традиційним і ніколи не припинялося. Після закриття "Слова"
субсидію перехопили спритні журналісти: О. Марков та інші. - які
використовували її вже для фінансування своїх віщань.
У цей час у газеті з'яаляються такі помітні матеріали:
У 1871-1872 роках газета публікує "Путевые письма" М.
Качковського. який наприкінці життя відправився в подорож по Західній і
211
Франко І. Я. Южнорусская литература // Франко І. Л. Зібр. творів: У 50 т. -
К„ 1984. - Т. 41. -С. 140.
303
Михайин .Л.
північній Європі й надсилав з дороги до редакції описи тих міст, що їх він
відвідував.
У 1877-1878 роках у фейлетонах "Слова" друкувалася повість
тодішнього лідера москвофільської белетристики Володимира Хиляка
(1843-1893) "ІІІибеничний верх", що не була позбавлена таланту і двічі
видавалася окремим віщанням у перекладі українською мовою і в перекладі
російською мовою друкувалася в журналі "Славянскіпї мир". Цей автор
шідно співробітничав зі "Словом" упродовж усіх 1870-1880-х років,
вміщу ючи тут під псевдонімом "Я сам" свої гумористичні фейлетони.
Праця А. Петрушевича "Любушпн суд" й "Краледворская рукопись" и
оспорщики подлинности их" друкувалася в "Слові" 1879 року (№ 131).
Автор тут дуже переконливо й аргументовано доводив неавтентичність цієї
літературної пам'ятки: тоді ж з'явилися його ж статті про Кирила і Мефодія
та про Івана Федорова.
У 1880-1882 році сторінки газети відводяться під публікацію великої
праці Венедикта Ружнцького "Славяны и турки"; у 1882 році він же
помістив історичну працю про Ірландію. 1881 року тут друкується праця
Теодора Білоуса "Родина князей Острожскнх. защитителен Юго-Западной
Руси".
В 1880 й подальших роках о. Тит Блонський друкував у "Слові"
документальну книжку "Из записок русского туриста" та вів рубрику
"Литературные записки".
Глибока криза охопила москвофільський рух у 1881-1882 роках.
Пов'язана вона з появою у Львові визначного закарпатського москвофіла
Адольфа Добрянського (1817-1901) з родиною. Будучи великим
прихильником єднання русинів з росіянами ще з часів придушення
угорського повстання, під час якого він був призначений австрійським
комісаром при російській армії, він займав за життя високі урядові посади,
тричі обирався депутатом угорського парламенту, де відстоював
автономність Карпатської Ру сі, але безуспішно. У 1879 році він опублікував
у Петербурзі в "Жу рнале Министерства народного просвещения" статтю "О
западных границах Подкарпатской Руси со времен св. Владимира", де
доводив, що Галичина й Закорпатська Україна - то властиво Росія, а русини
-то росіяни. "Слово" в 1880 році потрудилося ту статтю передрукувати для
ознайомлення свого громадянства з концепцією А. Добрянського.
Вийшовши у відставку в 1881 році, він оселився у Львові,
перетворивши свій дім на місце вечірок і розваг, прагнучи об'єднати
молодь зі старшим поколінням і домогтися утворення справжньої
москвофільської партії в Галичині, здібної не тільки до балачок. .Але й до
діла на користь Росії. Зокрема. А. Добрянський узявся за організацію
справжньої шпіонської служби з розгалуженою мережею, метою котрої
було не тільки відстежу вання політичних втікачів з Росії, але й постачання
військових даних на випадок війни Австрії з Росією.
Змовники діяли таємно, але необачний крок І. Наумовича несподівано
виявив далекоглядні наміри москвофілів. Користуючись спором села
япд
Історія української журналістики XIX століття
Гнилички з своїм греко-католицьким парохом. І. Наумович довів громаду
до заяви, яку вона подала до Тернопільського староства про перехід парафії
на православ'я. Ця заява справила враження внбухлої бомби. Польська
газета "Czas" назвала Гнилички "безкровною Боснією", у якій щойно було
придушене повстання боснійців проти Австрії. Львівська поліція почала
слідство, яке відразу з'ясувала ідейних натхненників заяви селян. На початку
1882 року були заарештовані А. Добрянськнй. його дочка Ольга Грабар. І.
Наумович і його син Володимир, редактор "Слова" В. Площанський та
його співробітншш-журналісти О. Марков та інші. Усі воші отінилися на
лаві підсудних. їх звинувачували в державній зразі й шпигунстві на користь
Росії. Однак обвинувачувальний вирок на суді винесено не було, бо тоді
більш-менш локальній конфлікт загрожував перерости на міжнародний
скандал з непередбачуваними наслідками: нитки від львівських змовників
тягліїся у надто високі російські урядові сфери.
Судовий процес мав величезний розголос у Галичині та усій Австрії в
цілому. Його головним наслідком була цілковита компрометація перед
громадською думкою москвофільського руху і перехід значної кількості
їхніх симпатиків до народовського табору. Майже нищівного удару
зазнала газета "Слово". В. Площанський ще кілька років утримував її, але
в 1886 році, продавши у Львові приватний будішок, вш'хав на еміграцію до
Росії. У 1887 році "Слово" перестало існувати.
З прикінцевих матеріалів газети варті уваги написані до її
двадцятип'ятилітнього ювілею спогади Б. Дідицького ".Як я стал
редактором "Слова" та приурочені до цієї ж події спомини про м.
Качковського. Сам В. Площанський у 1885 році надрукував тут свої
"Записки из поездки в Прагу 1883 р."
У лідери москвофільської журналістики після занепаду "Слова"
висунувся О. Марков, який вже з 1881 року разом з О. Авдиковським під
активним впливом А. Добрянського розпочав віщання газети "Пролом",
заґрунтовану на нових засадах москвофільства. Вони характеризуватися
переходом від тихих симпатій до Росії та австрійського вірнопід данства до
неприхованої орієнтації на Росію і опозіщію до своєї держави. "Пролом"
зазнає частих конфіскацій через протиурядову діяльність. О. Марков час
від часу закриває свої газети й відкриває нові, що віщаються за
попередньою програмою, тобто по суті змінює лише назви. Архаїчне язичіє
поступилося в газетах О. Маркова російській літературній мові, хіба що
присмаченій галнцнзмами. Проте, демократична Австро-Угорщина,
караючи газети за конкретні протиурядові виступи, жодного разу не
поставила питання про заборону москвофільського руху в цілому чи
москвофільської журналістики. Тут пролягла прірва між європейською
Австро-Угорщиною і азіатською Росією, яка не лише заборонила на своїй
території публічно вживати українське слово, але й увірвавшися в
Галичину в 1914 році знищила тут усю українську журналістику.
Так газета "Слово" загинула, москвофільська журналістика
продовжувала існувати.
ЗОЯ
Значення газети "Слово":
1) на етапі свого виникнення вона була спільнім проектом усіх
українських сій і виражала всеукраїнську політичну позицію:
2) це була політична газета, що розпочала виходити після великої
перерви в існуванні української політичної жу рналістики (її попередниками
були "Зоря Галицька" в перший період свого існування і "Новины" І.
Гушалевича 1849 року); "Слово" залишило за собою статус політичної
газети до кінця свого існування;
3) поява газети розбудила гапщьке громадянство, про що свідчать
дискусії як у Галичині, так і в Росії, які супроводжували появу її перших
номерів;
4) газета стала місцем початку співпраці Ю. Федьковича з українською
журналістикою, та дебюту в пресі Ю. Романчука, Ф. Заревича та інших
знаменитих у майбутньому журналістів;
5) перехід редакції на позиції москвофільства призвів до втрати
читацької аудиторії та авторитету газети, унаслідок чого вона змушена
шукати зовнішньої підтримки, приймати субсидії російського уряду, а відтак
цілковито узалежнитися від нього в проведенні інформаційної політики;
6) занепад газети і припинення її віщання засвідчили політичне
банкрутство москвофільства, втрату ним внутрішнього ґрунту серед
українців Галичини і забезпечення свого існування лише за рахунок
активної зовнішньої підтримки.
Упродовж розглянутого нами часу москвофільство цілковито виявило
себе як вороже українському народові явище, яке несумісне з його
історичною долею, а відтак подальший розгляд історії москвофільської
журналістики є недоцільним в нашому курсі, оскільки вона остаточно
перетворюється на російську журналістику в Галичині, політично й
культурно чужу інтересам українства.
Михайин .Л.
япв
Історія української журналістики XIX століття
ЧАСТИНА ДРУГА
НАРОДОВСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА
Розділ п'ятий
Журнали "Вечерниці", "Mета", "Нива", "Русалка"
Народовство як культурна й суспільно-політична течія. Програма
напрямку. Культурно-просвітні установи та громадські органЬації
народовців. "Вечерниці" - перший журнал, що зананіфестував появу
народовців. Художня література в журналі, зокрема твори Ю.
Федьковича. Публіцисти журналу К. КлимковичіД. Танячкевич.
Дайджестова політика. Матеріали зі Східної України. Журнал "Мета" та
два періоди в його історії. "Мета як літературно-науковий часопис:
художні твори, публіциспшка. "Мета " як політичне видання: програма,
головні матеріали. "Нива " як літературна газета, співробітництво на її
сторінках авторів з австрійської і російської України. "Русалка" як
літературна газета, її програма та твори. Газета "Русь" як провал спроби
польської адміністрації поставити під свій контроль народовське видання.
Народовці належали до другого покоління (після москвофілів)
української інтелігенції в Галичині. Назва їхнього напрямку, що склалася
стихійно, сьогодні потребує пояснення. З одного боку, вона походить від
слова "народ" і може бути зближена з російським словом "народничество".
Але це було б помилкове припущення. Російські народники були
соціалістами, які намагалися теорію К. Маркса пристосувати до умов
аграрної Росії. А відтак витворити свій варіант марксизму - народницький
соціалізм. Українські народовці не тільки не були соціалістами, а
максимально вороже ставилися до цієї новомодної в Європі течії. При
поясненні назви напрямку слід врахувати, що галицьке русинство
перебувало під таким же величезним тиском польської мови й культури, як
російське українство під тиском російської. Слово "народовці" насправді
походить від польського слова "пагос1о\уу", що, як уже мовилося,
перекладається українською мовою як "національний". Таким чином, з
погляду сучасної української мови, народовці - це не народники, а
національники (дозволимо собі для роз'яснення утворити такий неологізм),
тобто така група осіб (І. Франко, М. Драгоманов та інші сучасники сміливо
вживати для їх позначення слово "партія"), яка свою працю скеровувала на
національне пробудження та освідомлення українського народу.
їх духовний досвід був збагачений працею попередників, у якій їм уже
бачилися позитивні й негативні боки. До позитивів слід було віднести саме
національне пробудження русинів, розгортання наукової й літературної
праці, створення журналістики; до негативів - цілковитий відрив від
національного грунту, відсутність зв'язку "верхів" з "низами", орієнтацію
на реакційну Росію.
Врахувавши все це. народовці вирішили піти своїм шляхом. Політична
концепція народовства так і не була сформульована остаточно у вигляді
.307
Михайин .Л.
певної програми, але сумарно її можна представши так:
1) галицькі русини - це не великороси, а українці, тобто нащадки
русичів Київської Ру сі, від яких і ведуть свою назву; вони е одноплемінники
сучасних малоросів (південноросів), що замешкують південь Росії;
2) українці. - могутній народ, що кількісно перевищує поляків, чехів,
болгар; у силу історичних обставин, а не іманентних причин він перебуває
в занедбаності, перетворений сусідами на об'єкт історії;
3) маючи величезний потенційний запас внутрішньої енергії, українці
не потребують орієнтації на зовнішні сили (наприклад, на офіційну Росію),
а здібні усі свої культурні й політичні проблеми розв'язати самотужки; на
відміну від зовнішньої орієнтації, якою кермувалися москвофіли, народовці
проголосили стрижнем своєї діяльності внутрішню орієнтацію;
4) орієнтація на внутрішні сили означала, передусім, культурно-
освітню працю, пробудження національної свідомості в багатомільйонній
масі українського народу, утворення української світської інтелігенції,
здатної очолити національно-визвольні змагання народу; народовці були
не революційниками, а еволюційниками, заперечували радикальні методи
проведення своєї політики, засадничо визнавали лише легальні шляхи
досягнення політичних цілей;
5) комунікаційним каналом зв'язку по горизонталі (між географічними
регіонами) і вертикалі (між різними соціальними групами) мусить стати
українська літературна мова, заснована на її розмовному народному
варіанті; це має бути така мова, яка є зрозумілою для всіх українців і
утворена спільними зусиллями письменників і науковців усіх регіонів
України; мовне питання, аксіоматичне й самозрозуміле для багатьох народів
навіть у періоди їхнього національного відродження, для українців набуло
несподіваної актуальності й гостроти, стало визначальним у витлумаченні
політичних питань; за мовою книжки чи часопису можна й зараз встановити
партійну приналежність їхніх авторів чи видавців; з цією особливістю слід
рахуватися, сприймаючи її як константу, специфічну для українців;
6) вироблення української літературної мови як найважливішої
підойми національного пробудження українців можливе шляхом розвитку
журналістики й літератури на народній основі, за допомогою розвитку
українського театру, утворення культурно-освітніх та наукових інституцій
і громадських організацій, які мають організувати вивчення свого народу,
формувати його історичну й сучасну політичну свідомість:
7) з цією ж метою необхідно розвивати освіту українською мовою,
створювати приватні школи й гімназії, домагатися від уряду відкриття
державних освітніх закладів з викладанням українською мовою, створення
українських підручників для забезпечення викладання усіх навчальних
дисциплін та віщання їх за скарбові кошти;
8) у галузі стосунків з Росією народовці виступали за спілку з
українським народом, а не Російською державою; у царизмі вбачали ворога
українського народу; залучали до співпраці в народовській журналістиці
широке коло діячів з підросійської України, позбавлешіх жандармським
308
Історія української журналістики XIX століття
режимом Росії права на публічне вживання українського слова;
9) у галузі стосунків з Австрією народовці стояли на грунті вимог ГРР
про створення українського коронного краю з усіх українських територій
держави і про забезпечення національно-культурної автономії для українців.
Жодна з програмових вимог народовців не була утопічною чи
нерозв'язною в політичних умовах тодішньої Австрійської держави, яка
забезпечувала українцям можливість легальним конституційним шляхом
боротися за їх здійснення.
Часом стихійного зародження народовства вважають кінець 1850 -
початок 1860-х років; остаточне відділення народовства від москвофільства
відбулося ближче до середини 1860-х років, що можна було спостерігати в
історії газети "Слово".
Головну енергію народовці спрямували на народ, працюючи над
піднесенням його освіти, культурного рівня. Використовуючи нові
австрійські конституційні закони, народовці заснували свої культурно-
освітні й наукові громадські організації, які відіграли важливу роль в історії
українського народу.
1861 року, незабаром після відкриття газети "Слово", виникає
товариство "Руська Бесіда" у Львові, яке на довгі роки стало головним
осередком українського публічного життя. Воно влаштовувало
літературно-музичні вечори, доповіді, концерти вечорниці на відзначення
роковин Шевченка, тут відбувалися зустрічі із земляками з України.
Товариство мало представництва в усіх більших галицьких містах
(Перемишлі, Станіславі, Тернополі та ін.) і проіснувало до 1939 року, коли
воно було заборонене більшовиками як буржуазна культурна інституція.
Утворене в період нерозмежованості українського руху, товариство згодом
самовизначилося як народовське; переживши короткий період переваги в
ньому москвофілів у 1866-1871 роках, надалі залишалося на позиціях
українського народу.
Каталізатором диференціації напрямків москвофілів і народовців
послужило утворення товариством у 1864 році свого театру. Це був перший
професійний український театр, що існував на кошти товариства до 1924
року і ввійшов в історію під назвою "Театр товариства "Руська Бесіда".
Його створення справило революційний вплив на українську національну
свідомість. На початковому етапі його існування москвофіли спробували
закріпити за собою право форму вання репертуарної політики, нав'язуючи
театрові художньо немічні й .убогі за змістом драми І. Наумовича. І.
Гушалевича та інших бездарних авторів. Але вже першігіі директор театру
О. Бачішський. спираючись на підтримку тругаї й глядачів, учинив цьому
опір і домігся включення в репертуар творів І. Котляревського, Г. Квітки, Т.
Шевченка, західноєвропейської класичної та сучасної п'єси, перекладеної
народною українською мовою. Розлючені таким поворотом справи,
москвофіли ультимативно зажадати від театру і самого товариства "Руська
Бесіда" залишити приміщення Народного Дому. Народовці вирішили
краще огаїнігпіся на вулиці, аніж зрадити свої переконання. Театр так і не
9ПП