Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайлин І.Л.
нього самостійно розв язували питання організації свого національного
житгя. З цієї концепції згодом, у далекій перспективі, виросла ідея
української державності, хоча сам М. Костомаров не тільки до неї не
доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на
демократичне розв'язання національного питання в самій Росії, а свою
концепцію розглядав як обгрунтування необхідності такого
демократичного розв'язання, запровадження федеративного усторою
Російської держави. Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці "Думки про
федеративне начало в давній Русі". Але історія довела утопічність його
сподівань: імперія не може бути демократичною.
Третя велика праця М. Костомарова, опублікована в "Основі" "Риси
народної південноруської історії" (1861. № 3: 1862. № 6). являла собою
викладену за нашими стародавніми літпписами історію України
Київського періоду. Але аспект висвітлення обраний новаторський: це
історія не князівських дворів, а народних рухів, глибоко споріднена з
іншими "основ'янськнми" працями М. Костомарова, спрямованими на
опис українського національного характеру і узалежненого від нього
історичного розвитку народу.
Відзначимо на самому початку, що такі поняття, як "южнорусский",
"малорусскіш". "матороссийскшТ, очевидно, сьогодні слід перекладати
словом "український". Нагадаємо, що й сам часопис "Основа" мав таку
кваліфікацію: "Південно-руський літературно-науковий вісник". Цілком
зрозуміло, що у відповідності з напрямком жу рналу й М. Костомаров гшше
історію південноруського, тобто українського, краю. Отже, більш
правильний варіант перекладу назви праці М. Костомарова має звучати
так: "Риси народної української історії". Це теж одне з програмових
досліджень М. Костомарова, гцо ввібрало в себе головні риси його
історіософських поглядів.
Найважливіший елемент цієї концепції - розуміння історії як наслідку
реалізації державотворчих нахилів народу. Звідси заголовок праці, який
вражав сучасників своєю парадоксальністю. М. Костомаров виявив тут усі
аластивості свого письменницького стилю й наукового методу, його текст
читається як історичний роман. Автор виявив блискучі здібності до
прочитання літописів, беручи до уваги не тільки те. що написане, але й те,
що лишилося між рядками, будучи добре зрозумілим сучасникам і не
потребуючи, на їх думку, ні коментаря. ні пояснень літописця.
Праця складається з трьох частин. Перша охиплює час від легендарної
давнини до держави .Ярослава Мудрого, яка розглядається як найвищий
вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений
періодові міжусобиць і удільної роз'єднаності давньоукраїн-ських земель.
Третій - історії західноукраїнських територій після захоплення Київської
держави монголо-татарами.
Через усю працю проходила ідея панування вічового гіервня в нашій
давній історії: той чи інший князь здобу вав можливість утвердил ися на
престолі тільки тому, що його кандидатуру схвалювали народні збори.
180
Історія української журналістики XIX століття
Вони ж могли усунути небажану особу. І в міжусобицях і в самодержавну
епоху торжествував принцип індивідуалізму як основа національного
характеру українців. Під пером М. Костомарова південнору ська історія
поставала як узалежнена не від князівської сваволі, а від провідних засад
національного характеру народу .
Багато місій приділив дослідник описові багатств і щедрот Київської
землі. Кілька разів у Києві з'являлися поляки, гте їхній намір запанувати іуг
цілковито провалився. У характері киян було щось м яке. розкішне, сиба-
ріпське.
г
писав історш. - Не даті як через двадцять років після хрещення
Болестав. що прийшов на допомогу Святоиолку. і сам утратив свою царст-
вепно-переможну міцність, і військо своє розбестив і знесилив. Київські жінки
славились любострастям. Багатство, розкіш і веселе житгя приманювали
всякого, хто тільки міг поселишся між киянами Через піввіку після пригоди
з Болеславом Хоробрим точно те ж саме статося з ону ком його. Болеславом
Сміливим: тутполяки забули своїх жон у Польщі, і свої двори і господарства''.
'З праці М. Костомарова вишивали вижливі висновки: 1) його иівденно-
руси були українцями, принаймні протоукраінцями. їх національний
характер відповідав тому взірцю, що був змальований у статті "Дві руські
народності": 2) був відкритий механізм становлення національного
характеру, віл походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний
народ; 3) історія південноруського краю виявлялася реалізацією
українського національного характеру, прихід варязького княжо; о дому
лише на короткий час у повільнив його дію. але чс; L к: лька поколінь варяги
зукраїнщилися. і знову були приведені в .дію відцентрові сіли заґру нтовані
на засаді індивідуалізму; 4) головною особливістю Київської землі, що
сформувала костомарівських південноросів. були природні багатства,
родючість грунтів даного краю, це породжувало доброду шність і терпимість,
індивідуалізм і волелюбність, яскраво вияалені в характері українців як у
давню, так і в нову добу. Праця М. Костомарова "Риси народної
південноруської історії"" стала окрасою жу рналу, розглядалася в ньому як
програмова, як така, що формує його ідеологічне обличчя.
Четверта праця М. Костомарова в Основі "Гетьманство Внговського"
(1861. №№ 6-7) - являла собою цікаву історичну епопею з початкових років
Руїни. Образ бунтівного гетьмана, що першим наважився здійснити заповіт
Богдана Хмельницького й повстати проти Москви, був змальовнний
соковитими романгичннми барвами. Пор; шення Москвою Переяславського
договору. Березневих статей породшп в середовиші української козачої
старшини потяг тікати від ганебного сою'.у з північною су сідкою. Ллє
здійснення цього наміру відразу наштої ■ > лося на непереборні тру днощі: не
маючи самостійних державотворчих .радішій Україна стала ареною
реалізації загарбницьких ідей своїх мої утніх сусідів. Блискуча військова
перемога Впговської о під Конотопом, у якій він розбив російське військо, не
дала бажаних політичних наслідків. Українська військова еліта виявилася на
роздоріжжі, роз'єднана й деморалізована множинністю вибору засвідчила
свою неспроможність в екстремальних умовах протистояти потужній
1Я1
експансії Московського царства, яке в приєднанні й утриманні України
побачило шлях до імперського майбутнього й вирішило будь-що-будь не
випу стити її з свого політичного простору.
Історичні праці М. Костомарова стали вагомим здобутком журналу
"Основа". За різного тематичного спрямування вони були об'єднані спільною
історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу,
показати його відмінність від російського етносу , засвідчіпп цю відмінність у
глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної свободи в
добу козацтва. Це був той комплекс ідей, який об'єктивно, попри авторську
волю, торував шлях до вироблення уяалень про необхідність д.ля України
самостійного політичного життя і в кінцевиМу підсумку, у наступних
поколіннях привів до формулювання ідеї' самостійної Української держави й
наполегливої боротьби за її здобуття й утримання. Тому "основ'янські" праці
М. Костомарова мали й мають непроминуще значення, вони формували в
читача уяалення про у країнську самостійність, переконували його в цьому
науковими аргументами. Автор сам розумів їхню значимість і завжди
включав розгляну ті праці в перші томи зібрання своїх творів, що виходили
кілька разів під назвою Історичні монографії та дослідження".
Виступив М. Костомаров в "Основі" і як літературний критик,
опублікувавши працю "Спогад про двох малярів" (1861. № 4). Це мало не
перший мемуарний твір про Т. Шевченка, датований "14 квітня 1861 р.".
тобто написаний невдовзі після смерті великого поета. Проте дана стаття
цінна не лише тим. що авт ор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря,
але й тими блискучими дефініціями його творчості, які запропонував
чутливий і спостережливий критик
124
.
"З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. Попервах
у ньому не вцдно було нічого привабливого, нічого теплого; навпаки, він був
холодний, стриманий, хоча простий і нецеремонний. - так почав М. Костома
ров свою розповідь про Т. Шевченка. -(...) Швидко, одначе, ми зійшлись і
подру жили. Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене
охопив сірах: враження, яке вони спрааляли. нагадало мені Щіллерову бала
ду "Занавішений санський ідол". Я побачив, що муза Шевченка роздирала
завісу народного жіптя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було
зазирнули туди!!! (...) Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже
кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями,
засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати віл нащадків
навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча"
125
.
'-
4
Див. про це докладніше в праці: Мнханлин І. Л. Тарас Шевченко в
літературознавчих інтерпретаціях Миколи Костомарова // Доробок Миколи
Костомарова: Матеріали ювілейної науково-практичної, міжвузівської
конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М. Костомарова. -
Харків. 1998.-С. 29- 34.
1:5
Костомаров М. І. Спогад про двох малярів //Спогади про Тараса Шевченка.
- К. 1982 -С. 133.
Михайли» І.Л.
Історія української журналістики XIX століття
І трохи далі: "Шевченко не наслідував народні пісні. Шевченко не мав
на меті ні описувати свій народ, ні піддаш і овуватись під народний тон.
йому не було потреби нідташтовува тпсь. бо він по природі своїй інакше не
розмовляв. Шевченко як поет - це був сам народ, що продовжував свою
поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею,
яку міі би заспівати тепер увесь народ, яка повинна була вшитись з
народної душі відповідно до стану сучасної народної історії'
-126
.
У відповідності до своєї ідеї "двох руських народностей" М. Косто
маров проголосив Т. Шевченка "поетом загальноруським". Цю думку взяв
потім на озброєння М. Драгоманов, будуючи свою концепцію "літератури
російської, великоруської, української і галицької", суперечливої й далеко
не в усьому прийнятної сьогодні. Але тоді, в 1861 році. М. Костомаров
уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське,
всеслов'янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв'язок
його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття
мата програмовий характер для шевченкознавства.
Важливу методологячну роль відіграш дві полемічні статті М. Кос
томарова. спрямовані на захист спадщини Г. Сковороди. У 1860 році у
С.-Петербурзі вийшло зібрання творів філософа, упорядковане Із.
Срезневським. Специфічний характер творчості Г. Сковороди, його епічна
концепція, архаїчна стилістика різко відрізнялися від загостреної
публіцистичності епохи революційного піднесення й революції згори 1860-х
років. Особливим радикалізмом відзначалася молодь. Двадцятиоднорічнип
Всеволод Кресговський у журналі "Русское слово" опублікував нищівний
відгук на віщання Г. Сковороди, написаний під знаком нігілізму. Нам
непотрібна така творчість, заклики до Морального вдосконалення на тлі
суспільних негараздів - такою бу ла думка молодого письменника.
М. Костомаров відповів статтею "Слово про Сковороду з приводу
рецензії на його твори в "Ру сском слове" (1861. № 7). а полім, після репліки
В. Креетовського. опублікував ще один виступ Відповідь на сталтю
Всеволода Креетовського: "Клопотання Костомарова за Сковороду і
Срезневського" (1861, № 8). Сумарно позиція М. Костомарова зводилася
до запровадження історичної методології в літерату рознавчі оцшки. Так.
погоджувався він, з погляду бурхливої сучасності ці вірші, байки й
філософські трактати, що писалися близько ста років тому, виглядають
непереконливими й застарілими. Але історизм як науковий метод вимагає
від нас іншого: поглянути на ці твори очима тієї енохн. коли вони були
створені. Всінчезна популярність творів та ідей Г. Сковороди в Україні
ніким не може бути спростована іі заперечена. От у цьому історичному
значенні й полягає вагомість спадщини Г. Сковороди для су часності.
Замість відкидати її. краще зайнятися її перечитуванням і дослідженням,
аби зрозуміти її сутність і збагатити надійними, перевіреними часом
скарбами ду ховність нашої доби.
126
Там само. - С. 134.
183
Мнхайлин .Л.
М. Костомаров виявився блискучим полемістом не тільки в цих
виступах на захист Г Сковороди. Неможливо уявити публіцистику
"Основи без його статей "Правда полякам про Русь" (І86І, № 10) і
"Правда москвичам про Русь" (І86І. № 10). Знову ж таки обминаючи
складну іі розгалужену історичну аргументацію М. Костомарова,
відзначимо, що головним предметом дискусії тут була Україна. Дискусія
була породжена попередніми, опублікованими в "Основі" історичними
працями М. Костомарова, а головним її змістом було заперечення як
польських, так і російських претензій на володіння Південною Руссю, тобто
Україною. Поставлені поруч в одній книзі "Основи" ці дві статті дати
несподіваний ефект: у них прирівнювалися одна до одної і спростову валися
як рівнозначно несправедливі колонізаційні політики щодо У країни її
колишнього володаря. Польщі, і су часного володаря. Росії.
Полемічна стаття М. Костомарова іудеям" (І862. № і) поклала край
іншій полеміці, у яку була втягну та "Основа"
1
* . Історія цієї диску сії така. V
відповідності з українською лексичною традицією часопис використову вав
для назви єврейського населення краю, зокрема в автентичних
фольклорних записах, слово "жид". І от до редакції полетіли листи
"обурених читачів", у яких "Основа" звинувачувалася мало не в
підбурюванні до нової Коліївщини. Зі сторінок газети "Сион" залу нали й
публічні образи і закиди. "Основі" довелося відповідати.
Спочатку
7
редакція опублікувала без підпису статтю "Непорозу міння з
приводу слова "Жид" (І86І. № 6). яку. очевидно, написав В. Білозерський.
Потім довелося взяти слово П. Ку-лішеві. що висту пив зі статтею "Передові
жиди" (І86І. № 9). але й після цього нападки на часопис не припинились. І
лише втручання М. Костомарова з його залізною логікою, вбивчою
аргументацією, гострим, саркастичним пером поклало цій дискусії край.
Науковець і тут виступив як глибокий історіософ, продемонстрував
блискуче у міння бачити глибинні корені подій і явищ. Статтю "Іудеям" він
також наповнив історичною аргументацією, визначив те місце, яке зайняли
євреї в польському державному механізмі по відношенню до українців.
На Заході між високою (дворянство) і низькою (селянство) верствами
за допомогою промислів, ремесел і торгіаті висувався з народу ж середній
клас, тобто майбутня буржу азія. Середній клас протидіяв сваволі шляхти,
захищав народ, виступав на його боці в конфліктних ситуаціях, загартував
народну самобутню цивілізацію. "У Польщі й Малоросії. - провадив даті
М. Костомаров. - ця роль не дісталась народу : її зайняли іудеї, народ, який,
за своєю давньою історичною природою, не міг діяти інакше, як для
власних, відокремлених від туземців ціїей" (с. 42). Ідея богообраності не
дозволяла євреям асимілюватися з місцевим населенням. "Живучи серед
Про її початковий етап та всеросійський контекст див. у праці: Нечиталюк М.
Ф. До історії міжжурнальної полеміки навколо єврейського питання // Збірник
праць Науково-дослідного центру періодики / За ред. М. М. Романюка. - Львів.
І998. - Вин. V. - С. 466 - 492.
Історія української журналістики XIX століття
іновірні їх та іноплемінних народів, іудеї не змішуватись з ними і шукали
серед них тільки засобів уласної вигоди, хоча б вона сполучена була з
невигодою чужого їм населення" (с. 43).
Так, погоджувався М. Костомаров, євреї - талановитий і розумніш
народ, що істотно посприяв розвиткові освіченості людства, але. з другого
боку, і перешкоджав їй. бо свої прагнення спрямовував на найближчий
прагматичний шлях; це був шлях догоджання існуючій, хоча б і
несправедливій, силі, панській сваволі.
Після цього загальнотеоретичного вступу М. Костомаров повертався
на рідні терени. "Таким чином, коли іудеї розселилися в Польщі й
Малоросії, вони зайняли місце середньої верстви, зробилися вільними
слугами й агентами могутнього панства: вони приєдналися до сильнішої
сторони, і їм було дуже добре, поки народ, повставши проти панства, не
піддав своєму засудженню й помічників останнього" (с. 43). Народ
поставився до євреїв так, як євреї до нього. Українська народна творчість
наповнена скаргами народу на зловживання єврейських орендарів та
підпанків. Але не українці виступили ініціаторами таких напружених
відносин між двома етносами, а євреї. Українці лише адекватно відповідали
на ставлення єврейства до них. "Козаки, повставши проти панства,
винищували євреїв нещадно" (с. 44). Та це був наслідок не питомої
української жорстокості й кровожерності, а крутійства й шахрайства,
виявлених євреями в експлуатації українців.
Зрозуміло, найменше можна звинуватити М. Костомарова в спробі
трансполювати стосунки минулої доби на сучасність, але пояснити дійсний
стан цих стосунків його історичними коренями було необхідно. Публіцист
полемізував відразу з трьома віщаннями різного спряму-вання: єврейською
газетою "Сион", журналом слов'янофілів "Русский вестник" і журналом
революційної демократії "Русское слово". Після цього виступу М.
Костомарова, хоча опоненти й не замовкли, "Основа" вважала для себе
питання вичерпаним і більше до нього не поверталася.
Проте неспідіваний резонанс мала ще одна публіцистична праця М.
Костомарова. Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п'ятого номера
1862 року "Основа" розпочала вести рубрику "Думки південноруса", у якій
надавалося слово різним авторам з питань політичного й культурного
життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М. Костомарова
"Про викладання південноруською мовою". Цей твір є взірцем
прагматичної, ужиткової журналістики, а його наслідки - хрестоматійним
прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.
Українська народність відроджується, вказував публіцист, свідченням
чого є прикметні успіхи в галузі нашого слова, поява самої "Основи". Усе
це втішає, але відчутно бракує чогось найістотнішого, того, що надало б
плідності й ґрунтовності нашим прагненням. Народ не можна нагодували
повістями й віршиками - йому потрібна споживна страва: знання й освіта.
Без розгортання цих галузей на українській основі усякі спроби
відродження будуть марним дон-кіхотством.
Михайлин І.Л.
А відтак необхідний розвиток української освіти. "Нам потрібне
викладання науки нашою рідною мовою, викладання не для тих, - писав
публіцист, - які вже звикли не тільки говорити, але й мислити
загальноруською мовою, але для того народу, дтя якого рідна мова до сих
пір - найзручніша й найлегша форма передавання й вираження думки"
(І862, №5, с. 2).
М. Костомаров був першим, хто заговорив про те. що для
повноцінного українського відродження необхідна українська наукова
книжка, кинув гасло: "Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові
книжки" (с. 2). Вони повинні забезпечити українську освіту. Далі публіцист
накреслив план початкового виховання, що включало, на його думку, дві
груші творів. Оскільки український народ має міцну релігійну свідомість,
то першу групу творів мають скласти "коротка священна й церковна
історія, катехизис, уривки з повчань святих отців церкви, з житій
улюблених народом святих і пояснення богослуження" (с. 3). Другу групу
книжок мають скласти ті, що забезпечать для народу знайомство з
природою: "Потрібно написати дтя народу арифметику, космографію,
географію і легкі для читання твори, які б знайомили його, з
найважливішими сторонами природознавства взагалі" (с. 3).
На закінчення статті М. Костомаров наводив міркування про
нешкідливість пропонованих ним заходів для благоденства Російської
держави. "Народ південноруськігіі своєю повагою до законності й порядку.
- писав М. Костомаров. - своїм постійним усвідомленням необхідності
органічного зв'язку з великоруським заслужив, здається, від влади стільки
довір'я, аби не вважали його мови й саморозвитку шкідливим для цілісності
держави" (с. 5).
М. Костомаров глибоко й прикро помітився в своїх оцінках намірів
російського уряду щодо українського народу та його мови. Саме ця
безневенна стаття, що зайняла в часописі неповних шість сторінок,
спричинилася до появи через рік так званого Ватуєвського циркуляру.
Щоправда, підстави для такого роду кардинальних репресивних заходів, на
думку уряду, були більш ніж достатні.
Своєю статтею "Про викладання південноруською мовою" М.
Костомаров розбудив національно свідомих українців у різних куточках
Росії. Уже в сьомому числі (І862) було опубліковано статтю Степана
Погарського з Варшави "Про народну освіту і про кошти для віщання
підручників українською мовою". Це була п'ята стаття в рубриці "Думки
південноруса". Цей автор запропонував практичний шлях до реалізації
накресленої М. Костомаровим програми. Не чекаймо, поки знайдуться
заможні люди, пройняті ідеєю українського відродження, закликав С.
Погарський. Звернімося за допомогою до всякого свідомого у країнця, до
самого народу. Нехай кожний, хто співчуває ідеї' народної освіти і вболіває
за неї, запропонує своїм друзям і знайомим пожертвувати четвертак,
полтиник, карбованець на віщання книг для українського народу. Коли
набереться 50 крб., їх слід переслати відомим і шанованим у нас людям. А
1ЯА
Історія української журналістики XIX століття
коли назбирається сума до 2 тис. крб. ср., можна буде оголосити конкурс на
найнеобхідніші книжки.
Через місяць (1862. № 8) у тих же "Думках південноруса" з'явилася
стаття Зоснма Недоборовського "І моя лепта", у якій він у відповідь на
програму М. Костомарова і заклик С. Погарського з цнм листом присилав
на адресу редакції "Основи" і своїх 50 крб. "на добре діло". Редакція
змушена була опублікувати додаток до статті 3. Недоборовського, де
висловила прохання слати свої гроші й праці на руки професору М.
Костомарову й давала його адресу.
У наступному числі (1862, № 9) М. Костомаров уже повідомив список
добродіїв, що пожертву вали свої гроші на віщання підру чників для народу.
Ця сума склала 538 крб. гроші немалі для того часу. Розпочалося й
наукове обговорення проблеми - тут же з'явилася велика стаття А.
Городинського "Чому і як учити наш народ".
Через багато років згадуючи свою статтю "Про викладання південно-
руською мовою" і її резонанс. М. Костомаров писав в "Автобіографії":
"Гроші надсилалися переважно з Малоросії, з лівого боку Дніпра і особливо
з Харківської губернії, але прикметно, що я отримав кілька запрошень на
подібне діло з великоруських губерній, з Сибіру й Кавказу, але жодного кар
бованця не дістав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, уся інтелігенція
перебувала в руках по.ляків. Між тим згодом, коли з цього приводу піднялася
проти мене буря звинувачень у "сепаратизмі", то публічно заяалялася думка,
що намір видавати популярні малоруські книжки наукового змісту є виплід
польської інтриги"
128
. Поява Валуєвського циркуляру зірвала илаші М.
Костомарова: власне, проти них він і був спрямований.
Підсумовуючи в цілому працю М. Костомарова в "Основі"
відзначимо, що він був одним з провідних її авторів і опублікував на її
сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці, які потім
увіходили в його зібрання творів і багато разів перевидавалися. Плідною
була полемічна діяльність М. Костомарова, спрямована на захист
історичної правди про Україну, об'єктивно пробуджували національну
свідомість українського народу. Але навіть такий обмежений ідеєю
федералізму, українсько-російської єдності в межах нібито єдиного
"руського" етнічного масиву погляд викликав шалений опір освіченої (як
офіційної, так і ревелюційно-демократичноі) Росії. М. Костомаров підніс
наступним поколінням українців важливий урок: російське громадянство
різних політичних орієнтацій нетерпимо ставиться до пробудження шляхом
освіти української національної свідомості, шукати між нього спільників
для досягнення власних, хоча б і мінімальних, цілей виявилося
неможливим, небезпечним і безперспективним.
Другим видатним публіцистом "Основи" і взагалі видатним її автором
був П. Куліш. Ного часто протистааляють М. Костомарову , називаючи саме
128
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. - К.. 1990. -
С. 579.
187
Михайлин .Л.
М. Костомарова публіцистом, а П. Куліша - провідним літературним
критиком "Основи". Це не так. Л к уже мовилося, в журналі були опубліковані
видатні літературно-критичні твори М. Костомарова ("Спогад про двох
малярів"), а також видатний публіцистичний твір П. Куліша "Листи з хутора"
(1861, №№ 1-4,11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія
хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.
Відзначимо, що за формою цей твір наслідував іншу публіцистичну
пам'ятку української літератури: "Листи до любезшіх земляків" (1839) Г.
Квітки, що теж були створені з моралізаторською метою як вільна бесіда
автора з уявними слухачами. "Листи з хутора" по суті - другий
публіцистичній твір такого тішу в історії нової української літератури. За
законами есеїстики вони написані на різноманітні теми: перші два листи
об'єднані заголовком "Про городи й села"; третій лист озаглавлений "Чого
стоїть Шевченко яко поет народній" і є фрагментом літературної критики
в системі публіцистичних роздумів автора; четвертий - яаляє собою цілу
новелу з яскраво вираженою, як у байки, мораллю; п'ятий - підсумковій -
завершав створення образу ідеалізованого П. Кулішем українського
хуторянина й мав відповідну назву: "Хто такий хуторянин".
Передусім П. Кулішеві йшлося про утвердження засад питомого укра
їнського національного життя. Його осередком і обирався хутір. У селі жили
убогі, змучені тяжкою працею селяни; село було українським, але поз-
бааленим структури, головним чином інтелігенції, розумової еліти, - і тому не
могло дати імпульси для українського національного відродження. Міста в
Україні були поросішцені чи попольщені; тут зосереджувалися освіта й
культура, працювала інтелігенція, але все те було відірваним від українського
ґрунту, народного життя, більше того - слугувало його знищенню.
У цих умовах на ідеал для П. Куліша перетворювався хутір, що займав
проміжне становище між містом і селом, де жив заможний, переважно
походженням з козацької старшини українець, якій дорожив Україною як
батьківщиною, кохався в її минулому, дбав про сучасне й майбутнє. Від
імені цього заможного, національно свідомого хуторянина-українця й
виступав П. Куліш. Його хуторяшш сприймався як представник вищої
верстви українського суспільства, як потенційна можливість для
української мужичої нації створити свою національну інтелігенцію.
Важливе місце в концепції П. Куліша займала проблема освіти. Вона
була монополією міста, тобто, за концепцією П. Куліша, не відповідала на
родним потребам і загаггам. "Ото ж нічого нам, панове городяне, сим доріка
ти, - писав публіцист, - що ми, мужикуючи по хуторах, не так-то квапимось
до всякої нової всемирно! науки, остаючись у панів і в жидів позаду"
129
.1 далі
йшло пояснення: "Розум наш лежнем ізвик .лежати? Л к же б воно інше
сталося, коли дитину для науки треба із сем "і вирвати і між такі люде заслати.
129
Куліш П. О. Листи з хутора // Куліш П. О. Твори: У 2 т. - К., 1989. - Т. 2. - С.
246. Далі посилання на це джерело вміщуємо в тексті, вказуючи в дужках номер
сторінки. -І.М.
188
Історія української журналістики XIX століття
которих не знаєш і не відаєш. яким вони духом диш\ть і що з твоєї' дитини
зроблять? (...) Усе ж воно, учившись там між городськими дітьми, і од простої
свігтннн. і од простих звичаїв, та й од рідної мови одвикне"(с. 246).
Так само критично оцінювалася в системі "хутірської філософії" П.
Куліша й книжна культура, література. "Що ж нам ваша словесность
друкована, - запитував він. - коли самі ви нам ізневірились?"(с. 248) Замість
облудної книжності П. Куліш проголошував орієнтацію на правдиве слово
"Учителя всеблагого" (тобто Ісуса Христа). Український національний
одяг - свитка - стає для публіциста символом істинності українського світу.
"Ми так собі міркуємо, - писав він. - що нема і в світі кращої одежини, як
наша проста свита"(с. 249). Для нього це - "своя дешева тисячолітня
одежа"(с. 250). Тому проголошувався імператив: "А по-нашому, так
чоловікові за свою просту домоткану свитку треба обома руками
держатися. Се його воля!"(с. 251)
Щоправда в другому листі, очевіщно, унаслідок кришки, П. Куліш
мусив пом'якшити свою позицію несприйняття міста та його книжної
культури. Так, довелося погодитись йому, міста - наслідок розвитку
цивілізації, постали з потреби оборони краю, стали осередками освіти й
культу ри. "Ми тілько против тих городів листи пишемо. - пояснював він. -
которі. як-от в нас на Вкраїні, не знать по якому постали та й до добра
нічого не подоводили, а тілько людям розум зав'язали і по своїй уподобі
жити заборонили" (с. 253).
Довелося давати пояснення і з приводу єдиної книжки. Але ж тільки
через неї можна збагнути, "що таке істина" (с. 254), - розтлумачував П.
Куліш. Не нав'язуючи свої погляди силоміць нікому, він все ж таки
наполегливо декларував свою позицію: "Оставайтесь собі при своїй
городянській філософії, а нам дозвольте нову селянську філософію
проповідати взявши її прямісінько з тої книжки, котору сотнями років
великі городи зату манюють, та й досі не затуманили" (с. 254-255).
У кінці листа П. Куліш, зрештою, погодився на компроміс: "Воно-то
не яка біда і вашу словесность перечитувати і до вас у городи навідуватись,
тілько не треба вам повної віри давати, а свого хуторського смаку й розуму
треба придержуватись" (с. 255).
Два перших листи містили програму хуторянства. Три наступні були
Ілюстраціями, доповненнями, розвитком окремих, щвидше приватних,
аніж програмових положень.
Третій лист "Чого стоїть Шевченко яко поет народний" був
присвячений становленню альтернативної до городянської книжності -
українській літературі. П. Куліш проголошував тут ідею, яку можна назвати
ідеєю "націобудівної функції української літератури"
130
. "Оддаючи тоді в
школи дітей. - писав він. наші хуторяне все одно, що в москалі од давали, бо
150
Михаилин І. Л. Українська література як художній феномен в літературній
критиці Пантелеймона Куліша // Пантелеймон Куліш і українське національне
відродження. - Харків. 1995. - С. 17-22.
189