Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин І.Л.

року став харків'янином, поновив навчання, ставши студентом універси

тету. який закінчив із званням кандидата.

У цей час навчався в Харківському університеті Орест Сомов (1793

1833) - відомий у майбутнрьому російський письменник, близький до кіл

декабристів. Будучи уродженцем м. Вовчанська він здобув вищу освіту в

Харкові і в 1818 році відправився в Петербург. Славу йому принесли твори

з української тематики.

У 1817 році в списках студентів Харківського університету, опубліко

ваних у журналі “Украинский вестник” (1817, № 10, с. 68), знаходимо ім'я

Петра Гулака-Артемовського (1790-1865) - у майбутньому знаменитого

українського поета, професора університету, що обіймав у ньому посади

декана історико-філологічного факультету з 1828 року та ректора з 1841

року (на цій посаді він перебував до виходу у відставку в 1849 році).

Закінчивши раніше (1813) Київську духовну академію і кілька років

провчителювавши в різних приватних пансіонах. П. Гулак-Артемовський

приїздить до Харкова і в 27 років знову стає студентом. Він

продемонстрував в університеті такий рівень знань і зрілість, що вже через

рік став викладачем на спеціально створеній для нього першій в Росії

кафедрі польської мови.

І, нарешті. Василь Маслович (1793-1841) - видавець “Харьковского

Демокрита”, харків'янин з походження, що в 1816 році закінчив

Харківський університет і теж відправився з нього до Петербурга на

пошуки столичних принад і кар'єри.

З відомих культурних діячів у Харкові склатося щось на зразок

літературно-наукового об'єднання, відомого під назвою “Общество

эпикурейцев” чи “Шайка рифмачей”. Слід мати на увазі, що різного роду

гуртки на початку XIX століття були не просто популярними, але й

модними, до них охоче збиралися зацікавлені особи, що обмінювалися

думками, читали й обговорювали літературні твори й наукові новини.

Такий гурток склався і в Харкові.

.Якщо додати до цього юнацького товариства значно старшого за

віком (але на той час не за літературним досвідом) Григорія Квітку (1778

1843), то можна уявити картину харківського культурного життя того часу.

Головне ядро активних діячів складала молодь 1790-1793 років народження

(тобто юнаків по 23-26 років), запалених ідеєю творчості, праці на користь

культурного піднесення рідного краю, духовного розвитку своєї

батьківщини. Вони працювали під благословенням старшого покоління,

представленого головним чином професором Іваном Срезневським,

письменником Григорієм Квіткою та неспокійним засланцем у родовий

маєток село Кручик Василем Каразішім, який часто навідувався в Харків у

справах заснованого ним недавно Філотехнічного товариства.

“Харків стосовно України порівнюють з Афінами, якими були вони по

відношенню до інших міст Греції”, - співчутливо цитують “Украинский

журнал'' 1824 року Д. І. Багаїій і Д. П. Миїлер, вважаючи, що таке

порівняння занадто сміливе, але все ж відповідає реальному значенню

ОА

Харкова в розвитку культури й освіти в Україні

У такому середовищі й виникає ідея творення журналістики в цьому

місті, відчуття готовності до подібного заходу місцевого громадянства і

достатності для реалізації задуму творчих сіп. Розгадка таємниці первісно

високого професійного рівня харківської преси 1810-1820-х років по.лягає в

її тісному зв'язку з університетом. За її творення беруться високоосвічені

люди. які. незважаючи на провінційний статус рядового губернського

міста, підносять жу рналістику в ньому до рівня кращих російських видань

того часу.

Історія української журналістики XIX століття

Батален Д. II., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его

существования. - Т. 2.- С. 58!.

Михаил нм І.Л.

Частина друга

Харківська журналістика 1810-1820-х років

Розділ четвертий

“Харьковский Демокрит”

Василь Маслович як видавець сатиричного журналу. Програма журналу.

Автори. Предмет висміювання. Журнал як фактор просвітительської

свідомості. Українська творчість на сторінках часопису

Цензурний дозвіл на перше число журналу датований 7 січня 1816 року.

Видавцем його виступив Василь Маслович. студент Харківського

університету, що закінчував курс навчання. Особа В. Масловича по-свосму

прикметна й семантична в тодішній культурній ситу ації. На той час існувала

(в цілому небезпідставна) думка, що справжню кар’єру можна зробити лише

в столиці. Для цього редактор "Харьковского Демокрита”, видавши 6 чисел

журналу, у червні 1816 року вирушив у С.-Петербург. Але не менш слушною

була й дру га ду мка: підгрунтя кар'єри можна й слід закласти ще в провінції.

Принаймні трохи згодом саме таку позицію свідомо зайняв Ізмаїл

Срезневськпй (він навіть виклав її в листах до матері), розпочавши в 1833

році видання збірника народнопоетичних і своїх власних творів під назвою

"Запорожская Старина”. Видання на останньому курсі навчання журналу й

скидається на реалізацію добре виваженого плану В. Масловича: заявити

про себе “подвигами” на терені культу ри й просвітництва в провінції, аби

потім героєм з'явитися в столиці й мати перед собою відчиненими всі двері,

леї ко пройти шляхом творения кар'єри.

Під час подорожі до Петербурга В. Маслович веде щоденник, який

опублікував через два роки. Цей твір являв собою бліде наслідування

"Сентиментальної подорожі” Л. Стерна і мав довгий заголовок:

"Замечания и чу вствования, или Путешествие, каких мало, или каких очень

много, из Харькова до Санкт-Петербу рга (писанное наскоро карандашем.

а иногда пером на станциях) Василием Масловичем. доктором изящных

наук” (СПб.: В типографии Н. Греча. 1818. - 82 с.).

У різних джерелах можна зустріти свідчення, що твори В. Масловича

петербурзького періоду не опубліковані

. -Як бачимо, публікації в С.-

Петербурзі були. Але саме вони й засвідчити слабкість літерагурного

таланту В. Масловича. Уже сходила поетична зоря О. Пушкіна, активно

виявляли себе В. Жуковський. Д. Давидов. С. Баратннський та ін. На цьому

тлі. у порівнянні з ними В. Маслович був просто неконкурентноздатний.

Очевидно, він відчу в це і замовк у північній столиці. Таким чином, вихлюп

творчості і останній харківський рік. власне, й залишився єдиним виявом

його літературної праці.

Енциклопедія українознавства. - Париж - Нью-Йорк: Молоде життя. 1962. - Т.

4. - С 1484.

Історія української журналістики XIX століття

Те. що слава складача для видавця надзвичайну вагомість, свідчить

вірш, опублікований у шостому числі "Харьковского Демокрита”. -

“Стихи по получении Докторского достоинства”. Тоді, навчаючись в

університеті, студенти могли здобути звання кандидата, а закінчити

у ніверсіггет. здобувши докторський науковий ступінь. В. Маслович пише

про цю подію один з найкращих своїх віршів:

Филиппка. в два мига к портному мой мундир.

Да вышьет сребрены на рукавах петлицы!

Дабы узнал скорей подлунный, целый мир.

Что к докторской и я принадлежу станице.

Се из школярства вдруг на славы верх взнесен!

Забыв мучительны и тяжкие уроки,

В дипломе лестные теперь читаю строки -

Завидный жребий мой с чем может быть сравнен? -

Цари и Короли. Маркграфы и Герцоги.

Хотите ль чтоб сказал всю истину я вам?

За ваши скипетры, не только черной тоги

Кусочка моего диплома не отдам!!

Слабкість літературного таланту видавця позначилася й на журналі

“Харьковский Демокрит”. Це була друга (після мрії про кар'єру в

Петербурзі і від'їзду до столиці) причина короткого віку журналу. За третю

причину можна вважати нерозвиненість літературного життя в харківській

глибинці, відсутність широкої громадської, а головне - творчої підтримки

журналу подібного гу мористичного напрямку.

З оригінальними творами (переважно віршами) в часописі виступати

Г. Квітка, О. Сомов. Іван Срезневський, Д. .Ярославський: широко

друкувалися твори талановитого харківського автора, майстра жанру

байки й сатиричного вірша, Лкима Миколайовича Нахімова (на той час

уже покійного, 1782-1814): серед перекладачів зустрічаємо ім'я Р.

Ґонорського. Але головним автором журналу був сам його видавець В.

Маслович.

У першому числі часопису в замітці “Від видавця” він декларує свій

намір спертись на місцеву автуру: “За обов'язок особливий у важаю згадати

про те. що цей журнал буде наповнюватися творами нашого краю.

Видавець дозволяє собі поміщати й надруковані п'єси, але тільки ті. автори

яких належать нашому ж краю. По-перше, для того, щоб познайомити

віддалених читачів цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що

такі знайдуться) з творами нашими: а по-друге, аби цілком дотриматися

назви “Харківського Демокріта” (№ 1, с. 3. Підкреслення автора. - І. М.).

_Як бачимо, наміри були благородні й поважні. Утому, що реалізувати

їх у повному обсязі не вдалося, винні об'єктивні та суб'єктивні обставини,

серед котрих за головні слід вважати брак плідного суспільного й

літературного середовища й слабкість хисту самого видавця. У всякому

Михайлин І.Л.

разі в журналі не було надруковано жодного такого твору, який би пережив

свій час і увійшов в історію літератури.

Назва журналу склалася під впливом тодішньої журналістики. У С.-

Петербурзі в 1815 році А. Ф. Кропотов видавав сатиричний часопис під

назвою "Демокрит”. Вдалося видати, однак, лише два числа. Використання

імені старогрецького філософа, що відомий нам як творець атомарної

теорії будови матеріального світу. Демокріта (460-371 до р. Хр.) здається

сучасникові дещо несподіваним. Але все стає зрозумілим, якщо врахувати,

що за свідченнями біографів Демокріт був наділений глибоким сатиричним

сприйняттям дійсності й не міг без сміху дивитися на людські пристрасті й

клопоти. У другому числі свого журналу В. Маслович умістив епіграму

"Комплімент "Харьковському Демокриту”, де співставив своє дітище з

столичним взірцем:

.Явился новый "Демокрит’,

оторый старому ни в чем не уступает

II так же чудеса творит:

Тот сон производил, а этот сна лишает.

Журнал мав три відділи: "Поезія”. "Проза”, "Суміш”. Але величезну

перевагу складали жанри поетичні. “Загалом літературний зміст журналу, -

відзначає його дослідник О. І. Борзенко, - відображає важливі риси

просвітницького світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм,

поєднання іронічного та ідилічного поглядів”“'. Головна ідея, що

поставала з гворів. опублікованих у часописі, полягала в утвердженні

природності людської моралі, запровадженні в читацьку свідомість

просвітницького варіанту народності, самоцінності простонародності, як

незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального

буття. Утвердження цієї загальної філософської просвітницької концепції

здійснювалося в розробці конкретних тем: у викритті хабарництва й

продажності суду, галломанії. хвальковитості та духовної обмеженості

дворян, підлабузництва, пристосуванства, кар’єризму. Гумористична

спрямованість журналу, однак, рідко мала виразну суспільну адресу, а

найчастіше лишалася в межах загальної моральної проблематики.

"Харьковский Демокрит” прикметний як свідчення слобожанського

патріотизму. Це позначилося не лише на заяві "Від видавця”, але й на

численних матеріалах журналу. Уже перший номер його відкривався

поемою "Заснування Харкова”, що мала таку посвяту: “Сердечно

присвячується шановним громадянам Слобідсько-Української губернії”.

Слобожанський патріотизм виявився в прагненні реалізувати журнал

силами харківських авторів, у вірі в їхні творчі можливості, талановитість,

у прагненні розбудити за допомогою часопису внутрішній потенціал

Слобожанщини. Цілком слушно гадати, що у В. Масловича була

можливість залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у тому числі

Борзенко О.І. "Харьковский Демокрит" як феномен українського

Просвітництва // Українська періодика: історія і сучасність. - X.. 1998. - С. 57.

Історія української журналістики XIX століття

й столичних, але він навіть не намагався скористатися нею.

З просвітницького ідеалу простонародності, потягу до ідеальної, не

засміченої цивілізаційними нашаруваннями природи виростає й

проукраїнська орієнтація часопису. Прикметним є те. що первістки

української журналістики, як і літератури, пов'язані з сатирико-

гумористичною творчістю, що відповідало національній вдачі українців,

особливостям їхнього світосприйняття.

Майже фізично відчувається в журналі могутня українська стихія

Харкова. Уже на сторінці шостій першого числа в ньому зазвучала

українська мова. Герої поеми "Заснування Харкова” В. Масловича .Яків

(наймит) і Гайка (дочка господаря), закохані одне в одного, журилися з

приводу несприйняття батьком Харком їхніх стосунків.

.Яків:

Гапко! ІДо мені робить?

.Як без тебе різно жить?

_Я убогий сиротинка

Полюбив тебе!

А Харко твій пан-отець

Не сплете наших сердець -

.Як любов мою пронюха,

Лихо буде нам.

Г апка:

.Яків любий, не жал куті

Та Гапусю поцілуй.

Хто іміє добру душу.

Не богат хіба?

Розум має, хто' здоров.

Має хто таку Любов,

-Як голубчик Лків має

Чи ще не богат?

Цей діалог демонструє шляхи вироблення української літературної

мови. Є в ньому лексично невластиві українській мові слова (‘’іміє”), є

неправильні граматичні форми, відкинуті пізніше як непритаманні

українській мові (“не богат” “здоров”), є рядок, що примушує ставити

невірні наголоси в словах (у шостому рядку слово "наших” відповідно до

розміру мусить вимовлятися з наголосом на другому складі).

Проте, українська мова не була випадковим явищем в журналі. Вона

використовувалася й у наступних числах, більше того даті нею були

написані не окремі частини тексту, як наприклад, діатоги героїв у поемі

“Заснування Харкова”, а цілі завершені твори, яким автор, попри їх

українські тексти, дає російські назви: "Отъезд студента на учительство в

Олешкн ”(№ 5) та “Песня семейству” (№ 6), мові яких властиві, однак, такі

3«

Михайлин І.Л.

самі вади, як і діалогам героїв у поемі. В. Маслович відчував

недосконалість запропонованих творів і до першого вірша зробив

примітку: "Пісня ця не цілком малоросійською мовою написана, а

змішаною, або. так би мовити, українською”. М.” (Підкреслення В.

Масловича. - І. М.).

Під українською мовою В. Маслович розуміє її слобідський варіант, бо

в ті часи на відміну від Малоросії. Україною вважалася Слобожанщина, що

й було відбите в її назві Слобідсько-У країнська губернія. Лише з 1835

року вона була перейменована на Харківську.

Особливою довершеністю відзначався вірш "Від'їзд студента”. Була

тут і оригінальна думка, і образна винахідливість. Автор використав мотив

народної пісні “Ой почула моя доля”, що наштовхнуло його на пошуки

цікавих фігур поетичного синтаксису, анафор, вербальних формул,

викликаних до життя пісенним жанром.

Ліричний герой дорікає професорам за те, що шлють його “в уїзд

поганий” учителювати. І далі порівнює майбутню працю з військовою

службою, віддаючи перевагу останній:

Гей, товариші! Прощайте.

Жалость к бідному ви майте.

Він не їде воювати,

їде хлопців научати,

Букви знали щоб складати,

Та щоб знали, як писати.

Лучше б мені при шаблиці,

Чим при гаспидській таблиці.

Лучше б в платьї був сребреном.

Чим стоять при дошці с мелом.

Лучше б мені в караулі,

В школі чим сидіть на стулі.

Лучше б мені буть при шпорах,

Чим ходити по конторах. І т. д . (№ 5, с. 60).

Військова кар'єра приваблює героя не тільки зовнішньою

романтикою, але й можливістю швидкого просування по службових

східцях. Учительська ж посада в повітовому містечку, на думку героя,

назавжди залишить його в чині тіггулярного радника. З таким настроєм

відчаю й безперспективності й від'їжджає він в Олешки.

Шкода, що цей вірш загубився серед доволі посередніх

російськомовних творів В. Масловича. Він свідчить, що видавець

"Харьковского Демокрига” з охотою звертався до творчості українською

мовою і після певного навчання й тренувань міг би набути вправності. Тим

паче, що самотнім у цих своїх прагненнях у Харкові він не виглядав - поруч

з ним трохи згодом в такому ж аспекті спробують свої сили й П. Гулак-

Артемовськин, і Г. Квітка, і М. Костомаров, і А. Метлинський та ін.

ї В. Маслович був по суті другим автором (після І. Котляревського), хто

спробував писати художні твори жпвою народною українською мовою, а

Історія української журналістики XIX століття

його журнал, як слушно зауважив П Л. Левченко

, був першим часописом,

який надрукував українські літературні твори, започаткувавши тим самим

традицію, підхоплену пізніше й "Украинским вестником” і “Вестником

Европы” та ін. журналами. Він торував шлях наступним, щойно

переліченим авторам. І в цьому його непроминуще значення в історії

української духовності.

Припинена від’їздом до Петербурга журналістська праця В.

Масловича мала все ж велике значення як перша (і на тривалий час єднна)

спроба видавати в Україні сатирико-гумористичшш журнал, згуртувати

літературні сили, надати їм трибуну для систематичних виступів. Видавець

“Харьковского Демокрита” сміливо заявив про поважні наміри до

творення власного літературного життя в провінції, засвідчив

продуктивність місцевої естетичної окремішності та бодай прихованого

пародіювання естетичних канонів імперського столичного центру.

Левченко П.-Я. ''Харьковский Демокрит" // Радянське літературознавство.

1957. - № 4. - С. 9*5. ” '

Михайлин ІЛ.

Розділ п’ятий

“Украинский вестник”

Загальна характеристика. Рубрики журналу. Наукові матеріали часопису.

Природничі та гуманітарні науки в ньому. Розумник Ґонорський пш його

теорія наслідувальної гармонії слова. Концепція “мальовничої прози” як

естетична програма журналу. Художня література в часописі та

творчість Івана Вернета. “Харківські записки”. “Суміш”. Театральна

критика в журналі. “Лиспш до видавців” Фалаїся Повіну хіна (Г. Квітки)

“Украинский вестник" став першим в підросійській Україні

літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним місячником,

що почав виходити одночасно з “Харьковским Демокритом”, але видання

якого продовжувалося чотири роки (1816-1819).

Ініціатива створення в Харкові поважного часопису загального типу

для реалізації літературних талантів краю належала професорові

університету Іванові Срезневському.

Редагування журналу узяли на себе Є. Філомафітський, Р. Ґонорський

та Г. Квітка. Проте на початку 1817 року (у № 1) часопис опублікував лист

Г. Квітки з відмовою вважатися надалі видавцем "Украинского вестника”

у зв’язку з обранням його Предводителем дворянства Харківського повіту.

Хоча свою співпрацю з журналом як автор Г. Квітка не припинив,

продовжуючи друкуватися в ньому, але сама інтенсивність його

письменницької творчості істотно знизилася. У 1818 році відмовився від

редакторської праці й Р. Ґонорський, посилаючись на зайнятість

навчальною й науковою працею для університету. А в серпні 1819 року

смерть відібрала йому життя. Є. Філомафітський залишився наодинці

редагувати журнал. Його й слід вважати головним і найбільш активним

редактором “Украинского вестника”.

Тираж часопису був як на ті часи досить значним, він коливався від З50

до 500 примірників

. У № 9 за 1816 рік редактори опублікували список

передплатників свого журналу, який демонструє географію його

поширення. Тут обидві столиці - С-Петербург і Москва: губернські міста -

Чернігів, Іркутськ, Володимир-над-Клязьмою, Тифліс, Рига. Воронеж,

Астрахань, Одеса та ін.; повітові містечка - Бєлгород, Ізюм, Куп'янка,

Лохвиця, Хорол, Павлоград. У спогадах Валеріяна Ревуцького “По обрію

Лише в 1830-ты роки у Росії виник "торговий напрямок" у журналістиці і

тиражі часописів комерційного типу починають зростати. Так. наклад

"Библиотеки для чтения" досягає п'яти тисяч, а "Северной пчелы" - трьох тисяч

примірників. Але тиражі журналів, у яких зосереджувалася опозиція О.

Сепковському й Ф. Булгаріну, навіть тоді коливатися від 400 до 600 примірників

("Телескоп", "Московский наблюдатель"). Див. про це в кн.: Очерки по истории

русской журналистики и критики. - Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1950. - Т. I. - С. 252

- 253. Якщо зважнтн, що йдеться нро столичні журнали середини 1830-х років, то

тираж 500 прим, для провінційного видання 1810-х років слід визнати значним:

він свідчив про популярність "Украинского вестника".

З8

Історія української журналістики XIX століття

життя'’ зустрічаємо згадку про те. що в 1969 році під час наукового

відрядження до Гельсінкі з університету Британської Колумбії, де тоді

працював, він із здивуванням виявив в університетській бібліотеці “багато

матеріалів щодо слов'янської літератури XIX століття (наприклад,

“Украинский вестник” Харківського університету 1816-1819 років)’

-25

. У

Харківській навчальній окрузі часопис передплачували всі гімназії й

училища, бо сприймався він як дітище Харківського університету і

слобожанської культури в цілому . Передплата складала значну як на ті

часи суму: 15 крб. у Харкові й 18 крб. з пересилкою. Інфляція була відома й

тоді, у зв'язку з цим журнал подорожчав, і в останній рік видання його

передплата коштувала відповідно 17 і 20 крб., що істотно не позначилося на

кількості охочих читати його.

Потребує пояснення назва часопису, особливо під оглядом того,

наскільки наполегливо й послідовно варіюється вона в харківських

віщаннях: “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Украинский

альманах”. Слід зрозуміти, чому в цілому російськомовні харків’яни

прагнули заявити про свою українськість. Справа в тому, що на відміну' від

офіційної назви “Малоросія”, яка застосовувалась до території колишньої

Гетьманщини і приєднаних до Російської імперії після розподілу Речі

Посполитої Польської земель Правобережжя, назва “Україна” тоді

вживалася частіше щодо території колишніх Слобідських полків. Південь

нинішньої України називався Новоросією. Звичайно, значення цих слів і

межі понять, що ними означалися, на той час ще далеко не усталилися. Але

після ліквідації Харківського намісництва в 1796 році на його місці була

заснована Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові - єдина з

губерній, населених українцями, де в назві був зафіксований етнічний

корінь. У 1835 році у відповідності до політики царського двору,

спрямованої на винищення історичної пам’яті українців, Слобідсько-

Українська губернія перейменована на Харківську. Отже, слово

“Український” у назвах харківської журналістики було виявом місцевого

патріотизму, складаю цілу програму часописів, декларувало орієнтацію на

місцеву а) тематику, б) автуру, в) читачів. Саме така орієнтація й

спричинилася до великого успіху часописів, які не передруковували

інформацію з столичних джерел, а пропонували читачам, говорячи

сучасною мовою, ексклюзивні місцеві повідомлення та новини, що їх не

могли дати ніякі інші часописи: ні російські, ні навіть закордонні.

Сама ж назва - “Український вісник” - виявилася настільки вдалою,

що вона кілька разів використовувалася українськими журналістами вже в

XX столітті. У 1906 році Українська думська громада' (тобто українська

фракція Першої Державної Думи Росії) починає видавати в С.-Петербурзі

російською мовою своє періодичне видання “Украинский вестник . А в

Ревуцький В. Д. По обрію життя. Спогади. - К.: Час, 1998. - С. 265.

Див. про це у пр.: Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині

двадцятого століття (1900 - 1941): Стан і статус. - Чернівці: Рута, 1998. - С. 45.