Михайлин - Історія української журналістики XIX століття

Подождите немного. Документ загружается.

Михайлин ІЛ.

Факти історії - це такі газети й журнали, без яких історична картина

розвитку нашої преси виглядатиме неповною, ущербною, відсутність їх у

загальній концепції спотворює цю останню, їх висвітлення є обов'язковим в

історії української журналістики. Це такі видання, з якими були пов'язані

провідні українські письменники і політичні діячі, які інтенсивно впливати

на громадянство, формували громадську думку свого часу, мали тяглість у

часі існування, всеукраїнський розголос. Всебічний аналіз таких видань, з

розгорнутою характеристикою тематичної спрямованості, кола авторів,

опублікованих там творів, їхнього новаторського змісту, значення та впливу

на літературний процес та суспільне життя - саме ця сукупність питань і

повинна складати справжній зміст історії української журналістики.

Варто відзначити і в цьому питанні неспівпадання завдань академічної

й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність,

домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга,

навпаки, не відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак

повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ,

звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не

принижуючись до першої.

І остання методологічна проблема, з'ясування якої необхідне для подаль

шого викладу. Це проблема самого предмета історії журналістики. Розуміння

журналістики як історії сучасності максимально розширює уявлення про її

предмет, що позначається навіть на заголовках відповідних досліджень.

Найповніша на сьогоднішній день праця наших російських колег має

назву “Нариси з історії російської журналістики та критики”

, охоплює

хронологію лише до кінця XIX століття, але й у такому вигляді налічує біля

100 др. аркушів. Наскільки нам відомо, історія преси XX століття навіть у

Росії ще не написана, незважаючи на великі сили науковців, що там

історією журналістики займаються.

Сьогодні є цілком очевидним, що історія жу рналістики має включати

в себе такі складові:

1) власне історію друкованих періодичних видань, а у ближчі до

сучасності часи - й історію електронних ЗМІ, хоча б найбільш поширених

- радіомовлення й телебачення:

2) історію критики - літературної, художньої, музичної, театральної

чи, говорячи сукупно, мистецької: журналістика є руслом, у якому існує й

розвивається критика. Але навіть тоді, коли вона певним чином

відбруньковується від журналістики і створює свій книжковий тип, вона

залишається в обсягові предмета журналістики;

3) історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгу -

куватися на головні події сучасності; пу бліцистика так само міцно зрощена з

журналістикою, як і критика, у певний період свого розвитку не може існувати

Очерки по истории русской журналистики и критики. - Ленинград: Изд-во

Ленинград, ун-та, 1950. - Т. 1: XVIII век и первая половина XIX века. - 604 с.;

1965. - Т. 2: Вторая половина XIX века. - 516 с.

Історія української журналістики XIX століття

без неї. але. навіть утворивши книжковий тни. має вивчатися журналологією.

4) історію документалісп ікн як своєрідного різновиду публіцистичної

творчості, породженого так само журналісткою, як і попередні види духовної

діяльності людини: різного роду подорожні нариси, документальні книжки

про певні історичні події, про героїв (чи персонажів) сучасності також у жур

нальному чи книжковому варіантах мають входити до історії журналістики:

5) історію літератури, ггід якою розуміємо власне красне письменство,

адже здебільшого першодруки творів здійснюються на сторінках літературно-

художніх журналів, а відтак стають безпосередніми фактами історії

журналістики, репрезентують ті чи інші її особливості, оформлюють напрями

в ниі; отже, Й художня література є істотною складовою журналістики;

6) історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною

висловлювання наукових ідей, обговорення сміливих гіпотез, а, можливо, й

критики непереконливих концепцій; історія фахової журналістики - це

також цікава сторінка духовного життя нашого суспільства, яка повинна

бути висвітлена нашою наукою.

Щодо кшіжкового типу існування журналістських творів, то пошлемося

на думку авторів колективної монографії “Основи творчої діяльності

журналіста” (СПб., 2000), які дають таке визначення: “Твір є журналістським,

якщо він виконаний як текст, розрахований на активне використання в

комунікативній діяльності, і яаляє собою систему в тому значенні, яке виникає

за підходу до тексту як до інформаційного продукту, втіленого в знаках”

Дане твердження цілком допускає існування книжкової журналістики.

Ідеальна історія журналістики повинна відтак складатися з досліджень

історії окремих журналів і газет (це мінімум), але містити ще й персонали

хоча б найбільш значних літературних (художніх, музичних, театральних і

т. д.) критиків, публіцистів, документалістів, письменників, науковців,

тобто тих творців і діячів, хто визначав обличчя української журналістики

в певну історичну епоху, чия творчість була плідною й корисною для

періодичної преси, не залишаючи без уваги їхню діяльність і поза нею.

З деякою метафоричністю можна твердити, що історія журналістики

тотожна історії цивілізації. Ставши невід’ємною частиною буття

розвиненого людського суспільства, журналістика увібрала в себе всю його

історію, відобразила всі його функції й аспекти. Чим більше розростається

й розгалужується сама журналістика, тим більше її історія наближається до

історії суспільства в цілому.

Зрозуміло, що написання історії української журналістики - дуже

складне завдання, тому його здійснення може бути розподілене на кілька

етапів щодо повноти виконання й досягнення кінцевої мети. У даному

випадку довелося обмежитися представленням історії періодичних видань

першого періоду розвитку української журналістики.

" Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для студ. вузов по

спец. "Журналистика" / Ред.-сост. С. Г. Корконосенко. - СПб.: Знание

СПбИВЭСЭП, 2000. - С. 117.

о-і

Михайлин ІЛ.

Розділ третій

Початковий етап виникнення журналістики

в Україні. Перші періодичні видання

“Gazette de Leopol” - перша тижнева газета в Україні Періодичні видання

французькою, німецькою й польською мова.ни у Львові, їх зміст, орієнтація,

видавці “Харьковский еженедельник” та його характеристика. Культурне

середовище в Харкові та умови, що склалися тут для розвитку журналістики

Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня

1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою ’’Kuryer

Lwowski”. Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а

являє собою одноденний листок (листівку, летючку), випущену з нагоди

інтронізації львівського греко-католіщького єпископа Льва Шептицького.

Архівні джерела зберегли звістку, хоча й не залишили для дослідників

жодного номера газети ‘Avertissement” (“Повідомлення”, ‘Вісті”), яку

почав видавати у Львові книгодрукар Антон Піллер відразу після

приєднання Галичини до Австрії в 1772 році. Та оскільки робив він це

свавільно, без належного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11

січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього віщання.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням

про подібного роду періодичні видання, була “Gazette de Leopol” (“Львівська

газета”), яка виходила у Львові французькою мовою впродовж усього 1776

року. Дана газета була тижневиком, хоча виходила й не суворо регулярно.

Але однаково за рік з'явилося 52 числа газети. Вона мала формат 23 на 18 см.

та об’єм 4 сторінки. До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки

по 2-4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: “Supplements”

(“Новини”) і “Les annonces” (“Оголошення”); у додатках першого типу

містилися повідомлення й новини, такі ж. як і в основній частині газети,

другий тип додатків друкував різного роду рекламні оголошення й об’яви.

У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з

квітами по боках. Гаслом газети було латинське висловлювання “Sub

umbra alarum tuarum” (у затінку твоїх крил), що, написане на стрічці,

утримував орел у своїх лапах.

Видавалася газета в друкарні знайомого нам Антона Піллера. Про її

видавця і власника ширше невідомо, знаємо лише його прізвище - Оссуді

(Ossoudi)

. Правдоподібно припустити, що походив він з львівського

шляхетського гуртка, який ще в 1774 році звертався до центрального

австрійського уряду за дозволом видавати газету.

За приклад і взірець львівському журналістові правша столична

“Gazette de Vienne” (“Віденська газета”, 1759-1788), яка в свою чергу була

“французькою сестрою” упривілейованої німецькомовної газети "Wiener

Diarium”, попередшщі урядового видання “Wiener Zeitung”.

Маценко Г. Оссуді // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М. Ро

манюка. - Львів. 1998. - Вин 5. - С. 239 - 240.

Історія української журналістики XIX століття

"Gazette de Leopol” за головне своє завдання мала всебічне

інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Є'вропи.

Повідомлення з приватного життя трашіяються рідко. Число повідомлень у

кожному числі газети в залежності від обсягу новин могло коливатися від

двох до десяти. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній

культурніш світ. Вони нагадують газетні телеграми або хронікерські новини

в сучасних часописах. Найбільш імовірне джерело походження повідомлень

- передруки з тогочасних французьких або переклади з німецьких газет.

Перше число починалося відразу інформаційним повідомленням і не

містило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого

числа “Газети”, що має назву “Прилюдні оголошення з міста Львова та його

околиць з дня 1 січня 1776 року”, на самому початку друкувався виклад

завдань видання та запрошення до співробітництва в ньому зацікавлених

осіб. “Цей листок має служити до інформування громадянства про все. що

станеться цікавого в місті і в його околиці. - писав видавець. - Та ми не

зможемо зробігги його цікавим без участі самого громадянства. В його

передовсім інтересі лежить надсилкою нам документів і матеріалів причиня

тися до його складання. [...] Отже запрошуємо кожного подавати всі думки,

що їх він уважає гідними уваги. Ми обов'язуємося скористати з них і знайо

мити з ними публіку”

. Далі в цьому тексті містилося запрошення подавати

об'яви (тобто, рекламні оголошення), адресоване до широкої, розмаїтої

публіки. Митці, ремісники та купці могли поінформувати читачів газети про

нові винаходи, корисні відкриття, цікаві та приємні предмети свого мистецт

ва. Власники майна могли через газету оголосити про його продаж. Мандрів

ники - відшукали супутника для майбутньої подорожі. Безробітні - знайти

роботу. Духовні установи - оголосити про теологічні акти, що мають від

бутися в їх стінах. У зверненні до вельмож містилася пропозиція інформувати

публіку через газету про всі незвичайні події, що відбуваються в їхніх родинах.

Газета мала своє рекламне бюро, розміщене в центрі міста на площі проти

митної контори. Його діяльність була істотною складовою діяльності віщання:

майже в кожному числі друкувалося доволі приватних оголошень і об'яв.

Місцева інформація та повідомлення з українського життя в Російській

імперії становлять особливий інтерес. Повідомлень зі Львова налічується

12. Найцікавіше з них у № 5 являє собою ошіс Львівських контрактів того

часу. Решта містить описи різноманітних святкових подій, як наприклад,

іменин цісаря Йосифа II (№ 13 від 28 березня) чи коронації образу Матері

Божої (додаток до № 20 від 16 травня).

Цит. за пр.: Кревецький Ів. Перша газета на Україні. - К.: Український науковий

інститут книгознавства, 1927. - С. 8. Викладаючи львівський період в історії ран

ньої української журналістики за працями І. І. Кревецького, хочемо привернути

увагу до цієї непересічної особистості в нашій культурі. Див. про нього змістовну

працю: Качкан В. А. "Реальні образи сумної правди" (Іван Кревецький - історик,

критик, бібліограф, пресо- і книгознавець) // Збірник праць Науково-дослідного

центру періодики / За ред. М. М. Романюка. - Львів. 1998. - Внп. V. - С. 398 - 414.

Михайлин І.Л.

Усього три повідомлення стосувалося жіптя Великої України. Перше з

них з Москви інформувало про призначення графа Румянцева генерал-

губернатором України (№ 2 від 12 січня). Друге - про перенесення ним своєї

резиденції з Глухова до Києва (№ 4 від 24 січня). Третє являло собою

розгорнутий нарис про плавання на Чорному морі й освоювання його

узбережжя Росією для торгівлі (№ 40 від 3 жовтня).

Мала газета й бібліографічній! відділ, що складався з оповісток

друкаря А. Піллера про книжки, які надходили на продаж у його книгарні.

Покупцям пропонувалися книжки найрізноманітнішого змісту переважно

французькою, а також латинською, німецькою та польською мовами.

Видання “Gazette de Leopol” мало велике значення для етапу

становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису,

зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував

місцеву читаючу публіку (зрозуміло, це було в переважній більшості

шляхетство) про події в світі та в своєму ближчому довкіллі. Часопис

прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики,

створював передумови для появи нових періодичних видань.

І вони не забарилися з’явитися. Наприкінці XVIII - на початку XIX

століть на теренах України виходять періодичні видання французькою,

німецькою, польською, угорською та румунською мовами.

1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати у Львові тижневик

польською мовою “Pismo uwiadamijace Galicyi”, що виходив півроку: з

липня до грудня включно. Від січня 1784 року назва цієї газети змінюється

на таку: “Lwowskie pismo uwiadamijace”, а и власницею стає пані

Піллерова, дружина відомого нам книгодрукаря; дане видання проіснувало

цілий рік. Ця сама жінка відзначилася ще двома важливими видавничими

ініціативами: 1786 року вона почала видавати німецькою й польською

мовами газету “Львівські тижневі новини”, відповідно - “Lemberger

wöchentliche Anzeigen” і “Lwowski tygodniowe wiadomosci”, періодичністю

два рази на тиждень. І якщо видання польського варіанту довелося

зупинити через рік, то газета німецькою мовою проіснувала до 1795 року.

У 1796-1811 роках у Львові виходила німецькою мовою газета

“Lemberger k. k. privilegirtes Intelligentz-Blatt” (Львівський цісарсько-

королівський привілейований листок для інтелігенції).

Провідна ознака перелічених періодичних віщань - їхня цілковита

національна індиферентність. Інформація, пропонована ними відзначається

нейтральністю щодо проблем національного життя, має цілковито

космополітичний характер. Даний висновок стосується й польської преси,

хоча традиції національного патріотизму серед поляків були розвинені

значно дужче, ніж серед інших народів Австрії, включаючи й український.

Тож не дивно, що невдовзі у Львові почала виходити перша газета, яку

вже не лише за мовою, але й за ду хом і характером слід вважати польською

газетою. Йдеться про часошіс "Dziennik patriotycznych politykow” (Щоден

ник патріотичних політиків), що видавався у вересні 1792 - червні 1793 років

і від квітня 1794 до березня 1798 років. У перший рік періодичність видання

Історія української журналістики XIX століття

газет складала один раз на тиждень, у 1793 році газета виходила раз на 3-4

дні. а після перерви, у другий період свого існу вання, стала виходити щодня.

Відтак дана газета - перший щоденний часопис в Україні. Видавцем Газети

був о. Михайло Гарасевпч, українець за походженням.

У Львові вперше в Україні почав видаватися, ц журнал. Це був

Ілюстрований літерату рно-науковий місячник, що виходив з січня цо червень

1795 року польською мовою з довгою назвою - "Zbior pism ciekawych, sluza-

cy do poznania roznych narodow і krajow, wvjety z dziennikow і innych dziel pery-

odycznych” (Зібрання творів цікавії», що служать для пізнання різних народів

і країв, вийнятих з щоденних та інших періодичних видань). У шести числах

журналу представлені матеріали з історії, географії, фізики, виховання:

майже всі вони перекладені з французьких часописів того часу.

У Львові зародилася й галузева журналістика в Україні. 'S' 1801 році

тут починає виходити журнал з правознавства ‘‘Annales Jurispruflfntiae”

(Правознавчі анали) (існував до 1811 p.). а в 1803 р. - журнал з воєнних наук

"Militärische Zeitschrift” (Військовий журнал). ■<

„ці

У 1811 році у Львові починає виходити "Gazeta Lwowska” (Львівська

газета), якій судилося стати найтривалішим періодичним виданцям

України. Вона існувала до 1939 року, певний час мала й німецький

паралельний варіант - "Lemberger Zeitung”. .

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли

в Харкові з 4 травня до 20 літня існувала газета під назвою "Харьковскдй еже

недельник”. Вийшло усього 12 чисел. Друкувався великій як на ті часи тираж

- 600 примірників. З'являлася вона щосуботи в обсязі 1 -1.5 друкованого арку

ша. Передплата для Харкова дорівнювала 10 крб. на рік. а з пересилкою - .1,2.

Видавцем газети був університетський книгар Лангнер, а редактором*-

професор Карл Нельдехен, німець з Берліна, запрошений для викладання в

Харківському університеті сільськогосподарських наук ще першим

попечителем Харківської навчальної окрупі графом С. О. Потоцьким.

Його сучасник і співвітчизник професор Христофор Роммель у спогадах

про своє перебування в Харкові залишив кілька слів про свого колегу:

“До списку німців додам ще одну групу. Політичну економію читав Ланг.

родом шваб, який ду мав наробити чудес своїм розв'язанням політичних і со

ціальній питань. Рейт. учений, філософськи освічений і дещо фантастичніш

історик, був відомий своєю історією Франції. Нельдехен, професор сільського

господарства, приїхав з Берліна і. не знаючи нічого про жирні грунти України,

з перших же лекцій викликав сміх студентів своїм ученням про щдживленням

навозом: потім мало-помалу за допомогою своєї дружини польки, зайнявся

власне економією”

(Підкреслено автором. -1. М.).

ЛСГ ' >• . Щ3І , s , ,

Роммель Христофор. Пять лет из истории Харьковского университета: Вос-

’ггомннания профессора Роммеля о своём временП

Q Харькове и Харьковском

университете. - X.: В ун-тской типографии. 1868. - С. 68. Тут і далі назви творів

і цитати з російських джерел подаю у своєму перекладі, залишаючи в оригіналі

лише назви часописів. - І. М. .

ок

Михайлин І.Л.

Харьковскнн еженедельник' вишік з бажання задовольнити запити

промисловості й торгівлі. У' відповідності до своїх наукових інтересів К.

Нельдехен вміщував у своїй газеті переважно матеріали з господарського

життя, давав сільськогосподарські поради.

Предметом цих листків, писав редактор у вступному слові. - с

загальнокорисні знання економії і технології, засновані на досвіді славних

мужів, також важливі комерційні повідомлення і наостанок предмети, що

слу жать для приємної бесіди, як-от: невеликі вірші, анекдоти та под.”("ХЕ”.

4 травня 1812). Первісно часопис мав відділи економії, технології, комерції

й суміші.

З матеріалів газети привертають увагу статті про спосіб очищення

прогірклої олії, про новіш спосіб полірування сталі та скла, велика розвідка

самого К. Нельдехена під довгою назвою "Про причини, чому в багатьох

від природи дуже родючих країнах господар не отримує від свого

домоведення того достатку , який він міг би отримувати”. _Як бачимо, цілі

газети лежали цілком у площині завдань Філотехнічного товариства,

створеного В. Н. Каразіннм в 1811 році.

З самого початку, проте, відчувався брак знайомства редактора з

українським та російським життям. Уже в рукописі першого числа газети,

поданого до цензурного комітету, було знайдено багато граматичних

помилок та стилістичних огріхів. Відчувалася властива німцям

затеоретизованість пропонованих читачам матеріалів, відірваність їх від

практичних потреб тодішнього життя.

Аби надати газеті більшої популярності, видавець Ланґнер уніс зміни

в її програму, замість торгових бюлетенів став друкувати звіти про

діяльність Харківського добродійного товариства, вміщувати статті з

історії та естетики. Так, у газеті з’явлася перекладна стаття Ф. Шіллера

"Про призначення ліричної поезії”. Вона свідчила про інтерес харківських

читачів до творчості видатного німецького поета та про захоплення

романтичним напрямком, який він представляв.

У всіх числах газети друкувалася з продовженням велика розвідка

"Про стан російської армії в часи Катерини II”. яка навіть не була закінчена

у зв'язку з припиненням видання. П. Я. Лещенко, дослідник історії

харківської преси початку XIX століття, припускає, що цю статтю написав

професор університету Г. Успенський, автор монографії “'Про стан

збройних сил Росії часів Петра Великого”

До редагування газета були залучені викладачі й сту денти університету

В.Маслович, Я. Матес. У відділі суміші стали друкуватися вірші та

епіграми згаданого В. Масловича.

Становить інтерес для сучасного дослідника й відділ об'яв, який дає

цікаві матеріали для характеристики приватного життя тодішнього

громадянства. У цьому ж відділі друкуватися метеорологічні

Лещенко П.Я. "Харьковскнн еженедельннк" (1812 р.) // XIII звітно-наукова

сесія. Секція української мови та літератури: Тези доповідей. - X.. 1958. - С. 22.

Історія української журналістики XIX століття

спостереження магістра університету Комлншннського .за термометром,

гідрометром і барометром.

Широко висвітлювалася на сторінках "Харьковского еженедельника'’

торгівля в місті, а також ярмаркові товари н ціни на них в інших містах

України й Росії. В оголошеннях повідомлялося про громадські заходи, які

провадив відомий уже тоді Г. Квітка з добродійною метою. З інших

приватних об'яв дізнаємося про відкрігггя нових навчальних закладів, про

вчителів, що шукають учнів дія репетиторства, про різні концерти, продаж

нерухомості та ін.

Дана газета була першою ластівкою

. Вона не користувалася

достатньою підтримкою громадськості й мала лише 25 передплатшіків.

Через три місяці при прямому втручанні столичної цензури вона припинила

своє існування. Справа в тому, що "Харьковский еженедельник” почав

виходити з дозволу губернської, а не столичної влади, і згодом цензурному

комітетові універсіггету було зауважено, що він не повинен був без ухвати

вищого начальства дозволяти видання цієї газети. Час тоді був важкий

французьке військо просувалося до Москви; у Росії розпочаїася фінансова

криза: це не дозволило ініціативі німецького професора пустити глибші

корені й мати більш поважні наслідки в історії української жу рналістки.

Але на цьому енту зіазм харківської творчої інтелігенції не вичах. К.

Нельдехен проклав дорогу й показав взірець. Отож через чотири роки в

Харкові з'явилися відразу два журнали “Харьковский Демокрнт” і

"Украинский вестник”, що закріпили й розвинули успіх газети-первістка.

стали тими віщаннями, які засвщчили поважність намірів і глибину

можливостей харківських жу рналістів.

У підросійській Україні журналістика виникла в Харкові, тому що

саме тут склатнся найкращі передумови дія цього.

Епоха імператора Олександра Першого, що царював у 1801-1825

роках, була видатним періодом в історії Росії. Він прийшов на царський

престол з твердим наміром і даті європеїзувати Росію, перенести сюди дух

освіти й цивілізованості, який у добу Просвітництва оволодів Європою.

Варто відзначити хоча б два напрямки в діяльності молодого царя:

адміністративний і освітній. Перший було зреаіізовано заснуванням у Росії

на самому початку його правління міністерств, що усталило спеціатізацію

в роботі державного апарату. Другий було зреалізовано в реформуванні

освітньої діяльності держави, запровадженні нових університетів і

створенні навколо них навчальних округів.

Допомагаю Олександру Першому в розробці програми

реформування Росії освічене дворянство. Найяскравішим його

представником був Василь Назарович Каразін (177З-1842). який переконав

молодого царя в потребі й можливості відкрита в глибоко провінційному

на той час Харкові Імператорський університет. Можна сказати, що ця

Зараз газета г бібліографічною рідкістю: єдиний її комплект знаходиться в Дер

жавній публічній бібліотеці ім. М.С. Салтпкова-Щедріна (Росія. С.-Петербург).

Михайлин І.Л.

пода була кульмінаційною в історії цього міста, а наука зробила з

Харковом те. що тбргівля з Нижнім Новгородом і Одесою. Університет

запрацював з вересня 1804 року, хоча його офіційне відкриття відбулося 28

січня 1805 року.

Заснування університетів і запровадження навчальних округів

супроводжувалося й реформуванням друкарської й книговидавничої

справи. Буй прийнятий "Устав про цензуру 1804 року”, у відповідності з

яким 'з професорів і магістрів при університетах утворюватися цензурні

комітети, що перебували в їхньому безпосередньому віданні. Кожен комітет

розглядав книги і твори, що виходити в усіх друкарнях даної навчальної

округи. Ці ж цензурні комітети мати повноваження розглядати й допускати

до друку періодичні видання та атьманахи.

"'Перший устав університету, затверджений 5 листопада 1805 року,

передбачав: "Університет має друкарню і власну цензуру для всіх творів,

що видаються його членами і в його окрузі друкуються, а також ятя

книжок, що виписуються ним для власного використання з чужих країв”.

Цензурний комітет засновувався з деканів усіх відділень, а лекторами

цензури оголошувались усі професори, ад'юнкти й магістри.

Щоправда, контроль за цензурою й обігом друкованої продукції

"Циркуляром про заснування Міністерства поліції” (1811) було поктадено

Па це нове міністерство; але все одгіо права наукової еліти в справі

організації цензури затншілися істотними.

Харків завдяки університетові перетворився на великий культурний

центр. У №03 році на прохання Попечителя Харківської навчальної округи

і куратора університету Тр. С. О. Потоцького підбором професорів для

•роботи в цьому вищому навчальному закладі займався сам її. В. Гете. За

його рекомендацією до Харкова приїжджають на працю професори Ж.-Б.

Шад. X. Роммель, К. Неяьдехен. Ф Делявінь. Ф. Пільгер та багато інших.

За свідченнями Д. І. Багатія та Д. П. Міллера. авторів знаменитої праці

“Історія міста Харкова за 250 років його існування” (1912), “з 47 викладачів

Харківського університету за перше десятиліття іноземців було 29; більш за

все дата Німеччина (18 Душ), потім Слов'янські землі (7) і Франція (4)”

. У

1827 році Й. В. Іете був обраний почесним членом Ради Харківського

університету за сприяння в ного розбудові в період становлення.

Поруч з іноземцями активно скликатися до Харкова професори з уже

діючих вййпіх ИЙвЧальних- зактадів Росії. У зв'язку з нашою темою варто

вШкачіпи передусім філологів. З огляду на фах вони вже не могли бути

іноземцями.

Першим ректором Харківського університету; що обіймав цю посаду з

1804 по 1811 рік. був видатний учений-філолог. дійсний член Російської

Академії наук (з *1802) Іван Степанович Рижський. Він народився в м. Ризі

-------------------------

Багалей Д. М., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его

существования (1655 - 1905). Историч. монография. В 2 т. - X., 1993. - Репринт,

изд. - Т. 2. - С. 579.

Історія української журналістики XIX століття

в сім'ї священника, навчався в Псковській та Троїцько-Сергіївськіи

семінаріях: деякий час працював в останній викладачем риторики, поезії та

історії. 1785 року переїхав до Петербурга й став професором Кадетського

іїрничого корпусу, і цієї посади він і був запрошений до Харківського

університету, де повною мірою розквітнув його талант. Він викладав

словесність, логіку, риторику та інші філологічні дисципліни. Тут написав

свої головні праці "Вступ у коло словесності’' (1806) та "Наука віршування”

(1811): допрацював і видав нове видання написаної раніше книги "Спроба

риторики" (СПб. 1796; 2 вид. X.. 1805). Хоча він уже помер на час розквіту

харківської журналістики, але його діяльність справила глибокий вплив на

освічену публіку і ще довго залишалася відчу гною.

Другою людиною, яка безпосередньо вплинула на виникнення

журналістики в Харкові, був Іван Овсійовнч Срезневськпй (1770-1820).

батько знаменитого мовознавця-славіста, академіка Петербурзької АН (з

1851) Ізмаїла Срезневського (1812-1880). Іван Срезневськпй відомий поет-

класишіст і науковець. Він був запрошений до Харківського університету в

1813 ропі на посаду професора красномовства, поезії і слов'янських мов з

.Ярославля, де працював у Демидівському училищі вищих наук.

З'явившись у Харкові. Іван Срезневськпй приніс сюди культ літерату р-

ної творчості. плекання талантів, виховання письменників-иочатківців. Він

був відомий як оригінальний автор класицистичних од та епіграм і перекла

дач творів Овідія. Горація. старозавітної релігійної лірики (Псалмів та Кни

ги пісень). Він прищеплював студентам потяг до творчості, смак до розу

міння літературних явищ і теоретичних проблем естетики, а відтак цілком

природно ідея видання жу рналів зароджугться в середовищі його учнів.

Формування культурного середовища в Харкові того часу ще недо

статньо досліджене і залишається вдячним полем для прикладання зусиль

наших науковців, журналістів і письменників. Але можна і слід все ж зробити

попередні накреслення, необхідні для повнішого бачення історії преси.

У 1812 році до числа студентів Харківського університету був зара

хований Свграф Філомафітський (1790-1831)

. У родженець сала Малахово

.Ярославської губернії він у 1810-1812 роках навчався в Демидівському

училищі вищих наук, але визнав за краще продовжити освіту в Харкові.

1812 року він перевівся в універсіггет. закінчив його 1819 року і був

запрошений викладати в ньому . Успішно зробив наукову кар'єру і в 1826

році зайняв посаду професора загальної історії, географії і статистики.

1816 року був запрошений у Харківський універсіггет дтя викладання

літератури, географії й статистики Розумник Ґонорськпй (1791-1819)

випускник Иетербургського педагогічного інституту , де він вчився в 1810

1813 роках. Після його закінчення він вчителював у Новому Осколі. а з 1814

Маиенко Г. Філомафітський Свграф Матвійович // Українська журналістика

в іменах / За ред. М. М. Романюка. - Львів. 1995. - Віііі. 2. - С. 233 - 234.

Дисак Ф. Гонорськпй Розумник Тимофійовпч // Українська журналістика в

іменах / За ред. М. М. Романюка. - Львів. 1994. - Впп. І. - С. 44 - 47.