Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайн .Л.
розумінням морального ідеалу, aie неспроможна опиратися життєвим
спокусам, через це и перетворює своє життя на ланцюжок прикрих пригод.
Твір І. Нечуя-Левицького не був позбавлений певних чеснот, але йому було
далеко до таких вершин цього автора, як "Микола Джеря" чи "Кайдашева
сім'я". Загалом він викликав швидше розчарування, ніж захват.
Містив альманах і записи усної народної творчості: 13 пісень,
записаних в Одеськім повіті.
Альманах звернув на себе увагу критики, але відгуки були негативними,
зокрема й рецензія І. Франка в журналі "Зоря" (1885, № 18). Навівши
приклади з поетичної творчості Дніпрової Чайки, критик запитував "Невже
ж таки се поезія?" Трошки переінакшивши це висловлювання можемо
вважати епіграфом до рецензії І. Франка слова: "Невже ж таки се
література?" Однак завершував аналіз рецензент на оптимістичній ноті:
важливо, щоб "Нива" не була тією однією ластівкою, що не робить весни:
бажано, щоб вона стала початком правильного і частого видавництва, при
якому згромадяться нові місцеві сили і розів'ються татанти.
На жаль, ці надії не справдились. 1887 року в Одесі серед громадівців
виникла ідея видати другий том альманаху "Нива", але навіть до збирання
матеріалу справа не дійшла. 1889 року М. Комаров підготував альманах
"Розмова", але головне управління в справах друку заборонило його. Це
остаточно підірвало ініціативу одеського гуртка, який і без того був
нечисельний і слабкий за рівнем талановитості.
Естафету одеситів підхопили херсонці. 1886 року гурток херсонських
літераторів на чолі з Д. В. Марковичем випустив у світ альманах "Степ".
Він мав підзаголовок: "Херсонський белетристичний збірник. Херсон.
1886", але виданий був у С.-Петербурзі. Це була двомовна українсько-
російська книжка обсягом на 391 сторінку.
З відомих імен зустрічаємо тут І. Нечуя-Левицького. що дав оповідання
"Невинна" і І. Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) з драмою "Бондарівна".
Твір І. Нечуя-Левицького яаляв собою монолог жінки, що розповідала
перед матушкою про участь у крадіжках свого чоловіка. Наївно вона
вважаїа себе невинною, бо лише переховувала крадене, але сама не крала.
Майстерне використання живого народного слова для самохарактеристики
героїні було доведене до досконалості, слугувало портретній виразності,
точності й широті охоплення характеру в художньому проміжку
невеликого оповідання. Героїня сподівалася на прощення. Для того вона й
сповідалася перед матушкою. На глибині душі вона розуміла, що вчинила
злочин, і прагнула очищення від гріха й спасіння. Оповідання має локальне
значення в творчості класика української прози.
Драма І. Карпенко-Карого "Бондарівна" бу дувалася на сюжеті з дале
кого минулого, належала до типу фольклорно-історичних романтичних
творів. В основі драми лежала знаменита балада "Бондарівна", а не реальні
історичні праці. За природних умов розвитку (наявності українського теат
ру. відсутності заборон на українське слово, розгалу женої журналістики й
книговидання) такті твір мав би з'явитися в добу романтизму (1820-1840).
Історія української журналістики XIX століття
У І886 році він виглядав уже анахронізмом.
Решта авторів: зовсім невідомі - П. Тулуб, А. Браунер. А. Конощенко.
Пенчуківень. і більш відомі Дніпрова Чайка. М. Заволока (псевдонім М.
Грушевського), - так само не підноситись над посереднім художнім рівнем.
Головну цінність альманаху "Степ" складати наукові розвідки. ІІ9 ве
сільних пісень, записаних в Слизаветградському повіті подата Олена Марко
вич. додавши до них невеличкий коментар російською мовою. Марія Ганенко
опублікувата цікаве дослідження звичаєвого права "Родинно-майнові
відносини сетян в Слизаветградському повіті". О. Русов запропонував статтю
"Обласний первень у земській статистиці". К. І. Іваїценко під псевдонімом К.
Шрам подав статтю "Українське село за творами пп. Старицького й
Кропивницького". Усі статті були нашісані російською мовою, ате торкатися
українського матеріалу. Стаття К. ІІІрама являла собою зразок
соціологічного методу в літературній критиці. Автор зістаатяв драму М.
Старицького "Не судилось" і М. Кропивницького "Доки сонце зійде, роса очі
виїсть", дуже подібні за сюжетом, типом художнього конфлікту', характерами
героїв. Він сприймав художні твори за дійсність і героїв судив як реальних
дійових осіб. У наслідок цього стаття була цілком позбаалена естетичного
значення, а відігравала роль соціологічного дослідження.
Наступного. І887, року літературним альманахом порадував Україну
й Харків. Володимир Александров (1825-1893). син автора поеми
"Вовкулака" Степана Атександрова. "спорудив" альманах "Складка",
якому судилося стати більш тривалим, ніж попередники, видавничим
проектом і витримати упродовж десяти років чотири випуски.
Загатом це видання було упорядковане на засадах попередніх
аналогів. У прозі прикметними були оповідання Б. Грінченка "Одна, зовсім
одна". Цезаря Білиловського "Загублене життя" та Ганни Барвінок
"П'яниця". Два останніх реанімували оповідну манеру Олекси Стороженка
з часів "Основи". Оповідач з народу, передача оповідних функцій від
автора до героя, примітивні прямолінійні характери, подані без
психологічної мотивації їхніх вчинків, невибагливий сюжет, - усе це не
могло привабити читача кінця XIX століття, який читав Г. Ібсена й К.
Гамсуна. Е. Золя й Г. Гауптмана, JI. Толстого й А. Чехова.
Оповідання Б. Грінченка виразно виділялося на тлі альманаху. Воно роз
повідало про шістнадцятилітню дівчину, яка по смерті матері залишилася
самотньою в місті і. не знайшовши ні співчуття, ні допомопі від довкілля,
кінчила життя самогубством. Спрямований на оскарження соціальної дій
сності твір все ж подавав трансформацію характеру ескізно, спрощено, моло
да людина занадто легко відмоалялася від права на жіптя. Твір не досягав
своєї мети, відгонш штучністю, навмисним, авторським волюнтаршмом.
Поезія так само відзначалася посереднім рівнем. .Але були приємні
винятки. Два вірші з цього атьманаху увійшли в народну свідомість і стали
народними піснями. Це сталося з віршем В. Александрова "Розбите серце".
У підзаголовку значилося, що це "переклад з німецького". Український
поет справді переклав вірш маловідомого німецького автора Левенштайна,
але зробив це так блискуче, що українською мовою з'явився новий
поетичний шедевр.
Вірш будувався на пісенній засаді: він розвивав у варіаціях один
змістовий мотив: прощання героя з померлою коханою дружиною.
1 Ірикрашалн вірш анафори "_Я.бачив". Я бачив, як вітер березку зломив''.
Я бачив, як серну підстрелив стрілець". Я бачив: метелик пораненіш
млів". Але усі вони боролися за життя, поки не сховалося за обрій сонце.
Так і кожен з нас живе, осяяний сонцем коханої. Але
Зо мною розсталась дружина моя.
Зостався на світі без сонечка я:
Одначе на себе як смерть не зову.
А з серцем розбитим живу та й живу (с. 69).
Перекладацьке мистецтво В. Александрова було засвідчене ще одним
віршем "Вечірній дзвін'. Це була знаменігга пісня Івана Козлова, який у свою
чергу переклав з англійської однойменний вірш Т. Мура. В. Атександров дав
блискучий український варіант: "Вечірній дзвін, вечірній дзвін... Багато дум
наводе він Про молоді, щасливі дні В коханій рідній стороні" (с. 91).
Можливо, призначення В. Атександрова полягало в тому, щоб стати
майстром українського поетичного перекладу? Але час до того ще не наспів.
Переклади українською мовою були заборонені ще Валуевським циркуляром.
ІЦе один твір з доробку "Складки" став народною піснею. Таке доля
судилася віршеві Цезаря Білиловського "Дайте бо жіггь!" Композиційно
він теж був побудований за пісенними законами: мав рефрен до кожної
строфи, оригінальну строфу з багатими внутрішніми римами. Але головне
- розвиток мотиву кохання, поданий у монолозі пристрасної дівчини.
В чарах кохання, моє дівування,
Хочу я вільно, як пташка прожить:
Вільне обрання і вільне коханій.
Серденьку во.ля. як хоче любить!
Шкода й розмови: святої любови
Силою в серце не можна вложнть...
Поки шовкові чорнітиму ть брови, -
Дайте бо жить мені, дайге бо жить! (с. 131).
До героїні залицяється багато, але її серце лежить тільки до одного,
кохання дужче за родинні почуття, воно байдуже до глуму і людського
поговору, - так розповідаїа героїня про свій душевний стан.
Ці твори у "Складці" стали свідченням величезних можливостей
української поезії. її торжеством і перемогою. Вони компенсували ті
численні посередні вірші, якими були заповнені решта сторінок альманаху.
Серед поетичних творів варто також відзначити вірш В. Саміпленка
"Горе-піїти". Цей автор опублікував у "Складці" не один вірш, аіе саме тут
він віднайшов свій шлях в українській поезії. Це був шлях сатиричного
вірша, що виблискував дотепністю ситу ації та її вербального вираження.
Предметом сатири В. Самійленка були ті ж горе-поети. що заповнювати
бездарними віршами українські альманахи. Герой розповідає про свою
Михайн 1.Л.
Історія української журналістики XIX століття
"трагедію"'. Аби усю ніч писати свої "безсмертні" твори, він пішов у
крамницю купити свічку.
І мені ту свічку крамар...
Чи бува що в світі гірше?!..
Загорнув як назнарошне
У мої ж чудовні вірші!!!..
Від зневаги, від досади
Не заснув я цілу нічку.
Боже!! У мою поему
Лойову вгорнули свічку?!?... (є. 221).
Завертався альманах публікацією нот пісні на слова В. С'амійленка
Торе-піїти", яку написав М. Лисенко.
Альманах "Складка" виглядав таким чином як сіре рядно з нашитими
на нього перлами. Зрештою, в кожній національній літературі таких
книжок виходить багато щороку, але вони розчиняються в загальному
потокові книжкової продукції. У нас же через їх малу кількість кожна
книжка на обліку, стає літературним явищем, від якого чекають того, чого
вона за своєю природою не може дати, адже генії (й навіть таланти) не
родяться щодня. _Якщо оцінювати "Складку" за тим. що вона дала, а не
чого не дала, то слід прнйтн до висновку, що дала вона багато.
Перша книжка альманаху вийшла тиражем 1500 примірників і
розійшлася. Натхненний її успіхом В. Александров негайно підготував другий
випуск і відніс 1888 року його в цензуру . Там книжка пролежала до 1893 року
і вийшла в світ незадовго до смерті упорядника. Вона була вдвічі менша за
обсягом, ніж перший випуск і нарахову вала 113 сторінок. Заповнена вона
була переважно віршахш В. Александрова. Ц. Білиловського. Б. Грінченка. В.
С'амійленка. Під рештою творів стояли імена: II. Річнцький, Денезький.
Маруся. М. П...ь, Твердохліб. А. Перейма, М 3. З похіітніших хіатеріаіів
заслуговує на відзначення публікація твору давньої української літератури
"Різдвяна орація. Старосвітська бурсацька вірша". "Пісня про гарбуз" В.
Александрова - "рослинний епос по народній темі'' ("Ходив гарбуз по
городу") і доданий авторохі до твору покажчик "Нохіенклатура рослин", а
також народне оповідання "Про війну і про те. з чого вона буває".
Після смерлі В. Александрова "Складку" взяв під опіку поет Цезар
Білиловськнй (1859-1934). виступивши упоряднпкохі третього тохіу
альманаху, присвятивши його пахі'яті її першого видавця. Тохі вийшов у
Харкові 1896 року обсягом на 271 сторінку . Відкривалася книжка портрегохі
В. Александрова, короткнхш спогадахш про нього та бібліографією творів
поета. Йому ж були присвячені деякі вірші, наприклад якої ось Л. Грнгорова
"На спомин В. С. Александрова" ("Замовк неборака..."). Вячеслава
Александрова "Духіа на могилі (Посвята покійному батькові)".
Друкувалися ноти хіузики М. Лисенка на слова В. Александрова "Моя
.могила". Але творів самого В. Александрова в третьо.му тохіі вже не було -
очевіщно. шу хляда його виявилася порожньою.
Серед авторів зустрічаємо упорядника Ц. Білиловського. Б. Грінченка.
655
Д. Мордовця. І. С'тешенка. М. Вороного, М. Кононенка. Н. М. ІІІамраева.
Г. Гурина. Л. Старнцької. І. Ружного, Лесі Українки.
Видатні поети представлені переважно одним твором. Леся Українка -
прозовою легендою "Щастя", обсягом не неповні три сторінки. Злий дух
шукає дія себе втілення на землі: він знищує природу, морпгь голодом
людей, ате не може досягти своєї мети: і природа, і люди відроджуються. Тоді
зліш дух створив дивну постать і назвав її щастям. Вона зіркою впата з неба
і пастухи пішли її шукати. Йшли вони не один день, ате не могли наздогнати
щастя, воно все маячіло на обрії. Вони падати і вмирати по одному, вони
склали пісню про загублене щастя. Кожен бачив його, воно кожному
яатялося хоч уві сні, хоч на мить. Але ніхто не міг знайти його. З того часу
потьмарилася на землі Божа мрія, а злий дух утішився працею своєю.
Суголосним з цим твором було оповідання Л. Старнцької "Навіщо".
Великий творець усе дав людині: життя, світлий розум, чуле серце, - але не
дав пізнати двох маленьких таємниць: навіщо і куди? Людина б'ється над
розв'язанням цих питань, ате ніколи не опанує ними.
Цими творами в "Складку" приникав модернізм. Не відображення
життя в його життєподібних формах, не пошук джерел соціального хта у
класовій нерівності, а спроби хоча б конспективно відповісти на ці питання
на засадах загальнолюдської моралі, на рівні базових понять людського
буття, - такі риси були властиві цим творам молодих авторок.
А втім на тлі посередньої поезії і оригінатьної, ате предстаатеної
ескізами прози, справжньою знахідкою альманаху була драматургія.
Тут уперше було опубліковано твір М. Кропивннцького "Вій: опера у
п'яти діях". Переробка знаменитого твору М. Гоголя супроводжуватася
осучасненням тексту, перенесенням ситуацій у життя кінця XIX століття.
М. Кропивницький відкрив шлях, по якому пішла сатирична драматургія і
в XX столітті. Переробкою п'єси "Вій" (за М. Гоголем і М.
Кропивницьким) у 1927 році зайнявся Остап Вишня.
Але вершинним твором аїьманаху. який зайняв у ньому біля половини
обсягу, була драма В. Самійленка "Маруся Чураївна". Опрацювавши сюжет,
якому судилося стати "вічним" для української літерату ри, В. Самійленко дав
твір неоромантизму. Могутні герої, що виділялися з юрби, і могутні прист
расті. які володіли ними, представлялися на тлі історичної доби Визвольної
війни Богдана Хмельницького проти Польщі. На пісенному дарі Марусі
Чурай особливо не наголошуватося. ате вона поставала носієм гуманного
світогляду, несумісного з часами війни. Ніби закоханий у неї Гриць, насправді
сприймав зовнішню красу Марусі. Але аж ніяк у силу своєї традиційності не
міг оцінити її м'який характер і величну душу. Тому й перекидався до цілком
зрозумілої для нього, жартіаливої Галі, знайшовши в ній адекватну істоту і
щастя. Маруся сприйняла це як зраду. Але отруїти Гриця вона може хіба що
в своїй уяві. На справді ж сприйняття людини як самодостатньої цінності не
дозволило їй заподіяти смерть коханому. Вона здатна вбігти себе, аби не жити
в цьому світі. Конфлікт могутньої особи й суспільства кінчався перемогою
суспільства, але ідеали особи утверджу валися через цю найвищу жертву.
Михайлин .Л.
656
Історія української журналістики XIX століття
Віршована трагедія В. Самійленка увібрала в себе національний сюжет,
але була наснажена загальнолюдськими ідеями, це був тон рівень літератури,
про який мріяли українські письменники й критики, прагнучи відірвати наше
мистецтво від народніщького дискурсу, підняти його до світових вершин.
І Іа жаль, четвер пій том "Складки". упорядкований тим же І Білиловсь-
кнм і виданий І897 року, aie вже не в Харкові, а в С.-Петербурзі, не дозволив
утриматися па попередньому високому рівні. Тут були зібрані твори Я.
ІЦоголева. М. Шамрасва. Д. Мордовия. Хв. Коржа. А. П. Гаткіна. В'ячеслава
Александрова. І. Нечуя-Левицького. І. Франка. П. Грабовського, В. Щурата.
П. Н. Річицького. А. Кримського, Д. Лворннцького. Ц. Білиловського.
Незважаючи на сузір'я відомих імен, альманах не мав цілісного задуму і
відзначався художньою розхристаністю. В історико-літературних працях
зустрічається вживання щодо цієї книжки назви "антологія". Це не
позбавлено змісту, оскільки деякі твори були передруковані тут з попередніх
першодруків. Це можна сказати про вірші N1. Вороного. П. Грабовського. І.
Франка. В. Щурата, оповідання І. Нечуя-Левицького.
Сталося л ак. іцо більш значні твори відомих письменників з'явилися тут
у передруках. а твори маловідомих авторів - у першодруках. Але саме вони
відзначалися невисоким художнім рівнем. В останньому випуску "Складки"
ІД. Білиловському не вдалося утримати й у країномовний режим: Д.Лворннць-
кігіі подав російською мовою нарис "Поездка на пепелище Чортомлыцкой
Сичи". Було зрозуміло, що сили упорядника вичерпуються. "Складка"
припинила виходити. Тим паче, що саме з І897 року було дозволено
друкувати у країнською мовою белетристику в журналі "Киевская старина".
Значення альманахової журналістики кінця XIX століття полягало в
тому, що
1) вона засвідчила невгасаючнй духовний зріст українського народу,
стала способом вияву української журналістики в умовах поліцейського
режиму Російської імперії;
2) альманахова журналістика засвідчила стійку тенденцію української
творчої еліти хіати свій літерату рно-художній жу рнал:
3) розвиваючись у хіежах переважно літералурного дискурсу, аль
манахи стали хіісцехі публікації видатних літерату рних творів свого часу :
4) поруч із цим запровадження журналістської засади призвето до
публікації в альманахах і наукових праць, які збагатили українську науку
того часу;
5) найвіщатнішнхі явищем альхіанахової журналістики став двотохю-
вий альхіанах "Рада":
6) на жаль, альманахова жу рналістика засвідчила, що найгалановитіша
частина української творчої етітн, внаслідок переслідування українського
слова, знищення української освіти, відсутності української книги на російсь
кому ринку, втягу валася в творення російської літерату ри, як те сталося з пол-
тавцехі В. Короленкохі. охтпрчанішом M Арщібашевихі, таганрожцехі А. Че-
ховііхі: українські альхіанахи часто у порядкову валися другорядних«! письхіен-
никами. які запрошували до у часті в них таких сахю, як і вони, учасників.
Розділ сімнадцятий
Російськомовна українська журналістика:
"Киевский телеграф", "Киевская старина"
Формування ідеї українського наукового журна.іу російською мовою. Стара
громада у пошуках свого часопису. Видання газети "Киевский телеграф" за
часів редактора А. фон Юнка. Придбання газепш А. Гогоцькою і
запрошення до її ведення членів Старої громади. Організація журналу
"Киевская старина", його програма, періодизація історіїФ. Лебединцевяк
редактор. Перший період видання журналу. "Люди старої Малоросії" О.
Лазаревського. Публікація В. Антоновичем "Щоденника Освецина" і
"Записок Карла Хасцького", його власні статтіМ. Костомаров в
"Киевской старине". Харківська присутність: Д. БагалійіМ. Сумцов.
Фольклорист І. Манжура Авторська праця Ф. Лебединцева. Художня
література в часопису, дотичність до історичноїй київськоїпроблемапшки.
Публікації Шевченкових повістей. Фінансове становище журналу. Криза,
пов'язана з відмовою Ф. Лебединцева далі видавати його. Пошук Старою
громадою нового редактора. О. С. Лашкевич як редакпюр часопису.
Реформи в журналі та його здобутки: монографічні праці П. Житецького
"Нариси літературноїісторіїМалоруського наріччя в XVII столітті", М.
Сумцова "Культурні переживання", Д. Багалія, В. Науменка, запрошення
до співробітництва І. Франка. Художня література в журналі за О.
Лашкевич а: Г. Барвінок, Г. Мачтет, І. Франко. Зміни на краще і тривання
фінансової кризи. Смерть О. Лашкевича й придбання журналу Старою
громадою. Є. Кивлицький як тимчасовий редакпюр. Затвердження
редактором В. П. Науменка. Його організаційна діяльність. Вихід журналу
з дефіцитного бюджету. Дозвіл на друкування української белетриі пшки.
Проза і драматургія М. Старицького, драми М. Кропивницького, І.
Карпенка- арого, Л. ЯиовськоїПроза Панаса Мирного, Б. Грінченка, М.
Коцюбинського, В. Винниченка. Видатні наукові праці журналу третього
періоду: П. Єфименка "Нариси з історії Правобережної України ", О.
Лазаревського "Опис старої Малоросії Історичний нарис місцевості, що
скіадала Прилуцький полк", Ореста Левицького "Тривожніроки. Нарис з
суспільного й політичного життя м. Києва і Південно-Західного краю в
1811-1812 рр. " "Нариси народного життя Малоросіїу другій половині XVII
ст", М. Сумцова "Сучаснамалоруська етнографія", В. Милорадовича
"Народна медицина в Лубенському повіті Полтавської губернії", "Життя-
буття лубенського селянина ". Полемічні праці в журналі Висвітлення
діяльності попередніх редакторів. Нова українська література: персонали І.
Котляревського, Т. Шевченка. Літературна крипшка: С. Єфремов, Л.
Старицька-Черняхівська. Праці В. Науменка. Спадщина М. Драгоманова
під час революції. Значення журналу.
Другим, окрім україномовних белетристичних альманахів, способом
існування української журналістики в Росії була російськомовна
журналістика українська за духом і спрямуванням. В умовах урядових
Михайн .Л.
Історія української журналістики XIX століття
заборон на публічне українське слово ще залишався вузький простір для
існування української белетристичної книжки, але наукова чи науково-
популярна. публіцистична чи призначена для початкового читання кшіжка
була цілковито неможлива.
Тнмчасом у середовищі української інтелігенції, що єдналася навколо
Київської старої громади, ідея створення українського журналу існувала
давно. Ще 6 червня 1861 року під час перепоховання Шевченкового тіла з
Петербурга на Чернечу гору у Києві, у помешканні інспектора,
майбутнього директора Другої гімназії М. К. Чалого, зібралися
представники старої громади для обговорення видання журналу про
минуле України. Уже тоді визначилися лідери цієї справи: Володимир
Боніфатійович Антонович (1834-1908) і Олександр Матвійович
Лазаревський (1834-1902). Але до практичних наслідків справа тоді не
дійшла. Гострота її була знята існуванням у Петербурзі журналу "Основа",
а в Чернігові - газети "Черниговский листок".
У серпні 1874 року в Києві під час роботи Третього археологічного
з'їзду за участю тих же осіб знову відбулася нарада з проблеми створення
українського наукового журналу. .Але знову розв'язана не була, бо
втратила актуальність. Саме в цей час до Стара громада працювала
практично в повному складі в Південно-Західному відділі Російського
імператорського географічного товариства. Окрім того, до неї практично
перейшло керівництво газетою "Киевский телеграф", що розв'язало на той
час проблему створення аласного друкованого органа. Про цю газету
необхідно сказали докладніше.
"Киевский телеграф" як приватний політичний і літературний часопис
заснував на хвилі газетного буму в Росії відставний поручик Альфред фон
Юнк (за іншими джерелами - Юнг) 1 липня 1859 року. .Альфред фон Юнк
був поганенький російський поет і сподівався за допомогою газети
задовольиігги свої літературні амбіції. М. С. Лесков у книзі "Печерські
антики: Уривки з юнацьких спогадів" (першодрук у журнаїі "Киевская
старина", 1883, № 2-4) назвав "Киевский телеграф" дідусем київських газет.
А її засновник і перший редактор, на його думку, що мав нездоланну і
вельми руїнницьку пристрасть до літератури, заслуговував на вдячний
спогад киян, якщо не як поет, то як самовідданий піонер періодичного
видавництва в Києві. У Юнка не було коштів на задумане віщання газети,
але під час Кримської війни він дещо заробив на військових поставках,
зберіг якісь заощадження, які потім спалив на олтарі літератури.
"Це був справжній літературний маніяк. - розповідав далі М. Лесков.
- якого не могло зупинити ніщо, він усе видавав, поки зовсім ні за що стало
видавати. Літературна нездібність його була зразковою, але. крім того,
його переслідувала якась зла доля. Так. наприклад, з "Телеграфом" на
початку траплялися такі анекдоти, у які. напевно, важко й повірити:
наприклад, газету цю цензор Лазов вважав за корисне заборонити "за
неможливі друкарські помилки". Виправлення ж Юнку іноді коштували
дорожче за самі помилки: одного разу, наприклад, у нього з'явилася
659
Михайлин 1Л.
поправка, у якій значилося дослівно таке: "у вчорашньому №. на шпальті
такій-то у нас надру ковано: пуговица, читай: Богородица''. Юнк вжахну вся
більше від того, що цензор йому дорікав: " Навіщо, мовляв, виправлявся!"
Як же не виправлятися? запитував Юнк. і насправді слід було
виправитися.
Та ледве це минулося, як Юнк знову ходив по місту у ще більшому горі:
він зу пиняв перехожих і. виймаючи з жилетної кишені маленького папірця
говорив:
- Подивіться, будь ласка. - гарний цензор! ІЦо він зі мною робить! -
він мені не дозволяє виправити вчорашню помилку.
У поправці оголошувалося таке: "Вчора у нас надруковано: кияни
переважно всі онаністи, читай: оптимісти".
-Яке становище! - вигукував Юнк.
Через якийсь час Олексій Олексійович Лазов. однак, дозволив цю
насправді необхідну поправку . .Ллє був і такий випадок цензорської сваволі,
коли поправка не була дозволена. Трапилося якось, що в ста гті було сказано:
"не дивно, що за такого виховання виростаю ть недоблуди". Лазов здивувався,
що це за слово: Йому пояснили, що хотіли сказати "лизоблюди"; але коли
увечері принесли зведення номера, то там стояло: "помилково надру ковано:
недоблуди, - слід читати: переблуди". Цензор у відчаї й зовсім викреслив
поправку, остерігаючись, щоб не надрукували чогось ще гіршого"
4 6
.
Проте газета поступово виходила із смішного становища, здобувата
читача і після смерті А. фон Юнка (І870) не припинила свого існування. У
І874 році почався новий період в історії віщання: дружина професора
Київського університету А. Гогоцька придбала друкарню і викупила права на
часопГіс Очевидно, нею керму вала ідея можливості перетворення " Киевского
тетеїрафа" на прибуткове підприємство. З метою досягнення цієї мети вона
запросила до участі в редакції провідних професорів університету та
визначних українських діячів: В. Антоновича, М. Драгоманова, П.
Житецького, VI. Зібера. О. Русова, П. Чубинського, Ф. Вовка. В. Беренштама,
С. Подолинського та інших. Обов'язки відповідатьного редактора виконував
Ю. Цвітковський. а фактично редакцією керував М. Драгоманов, ведучи
часопис за програмою Киршо-Мефодіївського братства й "Основи".
16 грудня І874 року газета опублікувата складену М. Драгомановим
заяву, у якій передбачаюся висвітлювати життя різних верств південно-
західного краю, але передусім тієї його частини, яка складає переважну
більшість, звертати особливу увагу на потреби і прояви життя народної
маси. З цього часу "Киевский телеграф" фактично перетворився на трибуну
новітніх суспільних ідей. 23 грудня І874 року газета опублікувала статтюЛ.
Новнцького "Про козацьку вольницю", у якій українською мовою були
наведені автентичні уривки зі спогадів старих запорожців, а в передмові
науковими цілями обгрунтоване право на це.
476
Лесков Н. С. Печерские ангнки (Отрывки из юношеских воспоминании) //
Лесков Н. С. Собр. соч.: В 12 т. - М.. 1989. - Т. 10. - С. 290.
660
Історія української журналістики XIX століття
У статтях М. Драї оманова "Політичні й культурні сили південних
слов'ян" (1875. № 17) і " Боротьба національних чеських партій" (1875. №
38) висвітлене змагання слов'янських народів за свою державність.
Особливу вагу мала перша стаття, у підтексті якої містилося спросту вання
ідеї російсько-українського об'єдиннтельства. оскільки йшлося в ній про
неможливість погодити інтереси таких близьких народів, як серби і
хорвати. Про їх єдність можна лише мріяти але насправді вона недосяжна,
такий висновок випшвав з авторського викладу.
Газета приділяла велику увагу висвітленню становища українців у
Галичині. Цьохіу. зокрема, були присвячені статті С. Полонинського
"Руське і польське населення Галичини" (1875. №№ 34. 35). "Міщансько-
робітничі товариства самодопомоги в Галичині" (1875, № 53) і цілий ряд
подорожніх нотаток (1875. №№ 63. 67. 70. 80. 89). що постали внаслідок
його подорожі по Австрії.
Проти напряхіку оновленого "Киевского телеграфа" виступили проуря-
дові газети "Киевлянин" (Київ). "Голос" (Петербу рг), орг ани польської преси.
Вони відверто сигналізували урядові про появу в Києві українського
демократичного віщання. Цензор Пузиревський отрпхіав з Петербурга
застереження про необхідність особливої причепливості до хіатеріалів газети,
аби не допустити в ній статей, що провадять українські тенденції.
Популярність газета росла, але це вже не радувало її аласницю. Перелякана
можливими політичними наслідками й донесеними до неї чуткахш про нахіірн
жандархіерії закрити газету , вона надіслала редакції ультимату м, вихіагаючи
зхпнп курсу газети. На знак протесту українські автори залишили редакцію,
опубліку вавши заяву "От выходящих сотрудников" (1875. № 90).
Сподівання а. Гогоцької. що газета зхюже н далі хщштіі в інших руках
не справдилися. "Киевский телеграф" невдовзі занепав, став збитковім і
власниця припинила його віщання. Газетою зацікавився В. М. Юзефовнч.
який на підставі аналізу її діяльності і праці Південно-західного відділення
Російського імператорського географічного товариства подав до уряду
записку "О пресечении хіалоросснйской деятельности", наслідкохі розгляду
якої став Ехіський указ. Знову на кілька років в Україні було придушене
ду ховне жштя.
Але царський уряд відчував все хііцніші хвилі народного обурення,
наростання революційного руху. 1880 року для з'ясування дійсного стану
справ на місцях у провінції неосяжної імперії були наираалені урядові
ревізори. До Києва з цією хіетою прибув сенатор Половцев. За наслідкахш
своєї місії він подав до уряду доповідь, де висловився за необхідність
послаблення національного тиску на все українське. Ця полія співпала з
іншою: у 1880 ж році до Києва з Полтави переїхав на постійне проживання
О. Лазаревський - палкий прихильник віщання наукового українського
журналу. Разохі з В. Антоновичехі він у зявся знову за цю справу.
Ініціатори журналу добре розуміли що видавати його від іхіені Старої
іромади немає ніякої хюжлнвості. Більше того, часопис хііг відбутися .лише за
умов. якщо справжніх його організаторів старанно замаскувати Необхідно