Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Мнхайлин ІЛ.
торжество Омеляна. У цю урочисту мить він отримував нове призначення у
ще більш віддалене село, де селяни так само поки що чинять опір діяльності
школи. Твір був пройнятий все тією ж дидактичною метою: навчити читача
боротися за себе, за правду, відстоювати справедливість. Свої ідеї
письменник нав'язував, робив їх гїрозорими, доступними для читачів.
Певною мірою це стосувалося й поезії. Цикл "Сучасні образкн" (1896,
№ 1) об'єднував два вірші: "Коли почуєш, як в тиші нічній" і "Два панки
йдуть попри них", - і був присвячений темі еміграції. Першігіі вірш містив
узагальнену картину емігрантів, побачену на залізничному двірці.
Коли побачиш - не пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь.
Зів'ялих, мов побите градом жито.
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти.
Навалені під ними і при них.
На лицях слід терпінь, надій марних.
Се - емігранти (с. 12).
Другий твір був віршованою замальовкою. Автор випадково підслухав
розмову двох панків, що йшли по зайнятому емігрантами перону. Один
панок зітхнув: "От бідацтво!" Другий відмовив йому: "Ні, то лайдацтво!"
Другий лаяв селян, що міняють рідний край на пшик. Перший вважав
процес еміграції неминучим, оскітьки батьківщина не піклується про них, а
лише дере з них шкуру. Юрба розлучила автора з цими панками. З усього
контексту творів у цій суперечці авторська позиція була близькою до
першого співрозмовника. І. Франко розумів об'єктивність тих обставин, що
штовхають русинів до еміграції, але й глибоко сумував над їхньою долею.
Як відхилення від загальної тенденції сприймалися опубліковані в
журналі вірші інтимної лірики, що увійшли згодом до "другого жмутка"
книжки віршів І. Франка "Зів'яле листя", що з'явилася в грудні 1896 року. У
"Жіггі і слові" І. Франко опублікував вірші "Сипле, сниле, сниле сніг...",
"Як віл в ярмі...", "Хочти не будеш цвіткою цвісти..." (1896. № 2): "Отеєтая
стежечка...", "Якби знав я чари". "Що щастя? Се ж ілюзія..." (1896. № 3).
Як виняток підтверджує правило, так і наявність цього циклу лише
підтвердила загальну політичну настанову при доборі художніх творі до
часопису. І. Франко міг опублікувати тут значно більше своїх віршів, а при
бажанні - і всю книжку, адже в ній усього шістдесят віршів. Він же обрав
для публікації найбільш нейтральні з шіх. Ліричний герой вже спізнав горе
нерозділеного кохання, але він тільки приходить до опанування думки: "З
тобою жить не доветось. Без тебе жить несила". Він ще не здогадується про
ті душевні тортури від байдужості коханої, які доведуть його до страти
свого життя. Саме політична домінанта журнату унеможливила появу в
ньому віршів "Зів'ялого листя" і І. Франко припинив їх друку вати.
Паралельно до поезій із "Зів'ялого листя" І. Франко друкує у "Житі і
слові" суголосну з ними драматичну поему Л. Старпцької "Сапфо" (1896,
ЄЛ9
Історія української журналістики XIX століття
№№ 2-3). ІДе була перша спроба в драматургії в майбутньому відомої
письменниці Л. Старіщької-Черняхівської. доньки Михайла Старицького.
Драматичний етюд розкривав трагедію дівчини, що скоріша весь світ
своїми піснями про кохання, але не змогла підкорити серце коханого нею
Феона. У нього інша обраниця - Ерінна. Сапфо вияаляється безсилою
перед природою. Відчувши це. вона кидається у хвилі .моря. .Як і Франкові
любовні вірші, ця поема була відступом від правіша.
Посилення політичного дискурсу обумовило розширення присутності
в "Житі і слові" П. Грабовського, поета вузького тематичного діапазону ,
безбарвного ліричного героя, заклопотаного абстрактними гаслами
співчуття до знедоленого народу. У "Житі і слові" І. Франко друкує в цей
час три його цикли: "Із Сибіру" (1896. № 3, "Вчора і сьогодні" (1897, № 2)
"Невольницькі пісні" (1897, № 4). Ліричний герой жалівся у віршах на
"хворобу", яка виявлялася недугою духу, зневірою у майбутній перемозі.
Але він зайнявся самонавіюванням, переконав себе в тому, що не можна
коритися слабкості; і знову продовжив закликати:
Наперед до завзятого бою
За громадські і людські права.
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!
Наперед до звершення замірів.
Що поклав дев'ятнадцятий вік;
Скиньмо владу катів-бузувірів.
Щоб людиною став чоловік! (1897. № 2, с, 107)
І так далі в дусі абстрактних категорій: людина, свобода, народ,
громадські та власні права. П. Грабовський міг би в своєму житті більше
нічого не писати, оскільки за межі цієї проблематики й подібного рівня
версифікації так ніколи й не вийшов. Такі вірші сучасного читача схильні
швидше спровокувати на пародію, ніж на співчу ття ліричному героєві.
У другому періоді історії журнату різко посилилася присутність Лесі
Українки, а те, що вона опублікувала тут продовження циклу
"Невольницькі пісні", розпочатого в часопису "Народ", свідчило про
спадковість цих органів радикальної партії.
Леся Українка тричі виступала в журналі "Житє і слово". У цей час тут
були опубліковані поема "Давня казка" (1896, № 6) і дві добірки віршів
0 897. № 1 і № 5-6).
"Давня казка" - хрестоматійний твір Лесі Українки про могутність
поетичного (й просто публічного) слова, яка вияаляється у взаємодії' графа
Бертольда і безіхіенного поета. Бертольд предстааляв аладу. йому служили
тисячі підданих і виконували його волю; він красивий і мужній, хоробріш воїн
1 безстрашний ватажок. Поет не лише позбавлений алади й будь-якого виливу
на неї, але й кволіш фізично, хвороба відібрала йому ноги, вш самостійно не
здужає покинути аласну хату. Але дивовижніш чішом до.ля Бертольда
вияаляється в руках поета. Без нього він не може завоювати серце коханої
дівчини. Без нього він не спроможний здолати ворога в далекохіу поході.
603
Михайин .Л.
Скрізь його аіада виявляється безсилою. а перемаї ас поетове слово. Воно має
сі иг у привабіпп жіноче серце, запалиш воїнів до переможного бою. Слово,
виявляється, має справжню владу, а влада без слова демонструє своє безсилля.
Влада перемагала, поки на її боні було слово. Аж ось вони зайшли в супе
речність. Бертольд на вершині слави став пригнічувати народ. І цього не міг
не помітиш поет, бо його слово завжди перебувало на боці справедливості.
Слово розпочало свою роботу над знищенням влади Бертольда. Спроби
графа купити слово виявитися марними. Не змігши скорити слово, він
вирішив знищити його творця поета. Ате народ помстнвся. скинувшії владу
ненависного графа. Леся Українка лишила розімкнупш фінал, вона не знала,
якою подією завершиш поему, адже вона відкрита вічний конфлікт влади и
публічного слова. Тому вона закінчила "давню казку", але не розпочала
"казку нову". Її мета досягнута і полягала вона у філософському опануванні
ідеї свободи слова, його могу тності, опозиційності до аладн.
Близька проблематика опрпявніїлася у першій добірці віршів, що
складалася з творів "На вічну пам'ять листочкові ". "Слово, чому ти не
твердая криця" і "Fiat пох!"
І Іісня. яка була настільки палкою, що спалила листочок паперу, де була
записана, є головною "героїнею" першого вірша. Слово є головним героєм
дру гого вірша. Твір трнмаєлься на поетичній паралелі слова і зброї. Поетка
виступає як зброяр, вона вигострює і виточує "зброю іскристу", але сама
через хворобу не може скористатися нею. Вона вішає її прп стіні Іншим на
втіху, на смуток мені". Вона чекає, коли прийдуть справжні вояки і візьмуть
на озброєння її зброю. "Вірш "слово, чому ти не твердая криця" дозволяє
припустити, що середньовічний поет з "Давньої казки" це алюзія на саму
авторку. тяжко хвору й фізично знесилену, але могутню духом і словом.
Вірш "Fiat пох!" (Хай бу де тьма!) теж побудований на поетичній парале
лі: тьми і смерті. Тьма, проголошена богом, несе хаос, голод, злидні, жах. І Іід
перохі Лесі Українки це образ цілої політичної системи, що трихіається на
придушенні слова й людини. Тьхй вічно загрожу є Прометей. Він готовий що
миті повсталлі. иробудіпліся в тисячах людей. Уже несила царю тьхш утриму
вати свою владу . Йому доведеться придумати інше гасло: "Хай буде схіерть!"
Вірші Циклу подавали філософське осмислення гехш свободи, слова,
боротьби з техірявою. Розвиток цих філософських хютпвів хіістпла друга
добірка, що складалася з віршів "Грішниця". "О знаю я. багато ще
прохічпть..." і "Хвилина розпачу".
"Грішниця" була першою спробою Лесі Українки в галузі поетичної
драхіатургії. Текст хіістнв авторську частину , а потім у дусі байронічної
поехш передавав слово героям. їх було два: хвора і черниця. Хвора
сповідалася перед хюнашкою і пояснювала їй мотиви свого вчинку . Вона
заклала бохібу в хіури ворожого хііста. вибух пошкодив її осколком, а
ворогові шкоди не завдав. Її віддали на лікування в монастир, щоб потім,
коли вона оду жає, вчинити над нею суд і повісити. Мотив ненависті й
любові стає далі тихі стрижнем, навколо якого обертається діалог Героїнь.
Черниця вчить хвору христовій любові, радить їй каяття. Але хвора
604
Історія української журналістики XIX століття
пояснює їй: "Мене любов ненависті навчала", "Тоді в мені спалахнула
ненависть До тих. що нищили мою любов". Мотив вічної війни, бойових
дій лише в темряві дозволяє зробити висновок, що мова йде про
терористичні дії революціонерів, розпочаті в 1860-х роках. Це була справді
прихована війна з владою. Учасницею такої боротьби виступала й хвора з
цієї невеличкої поеми. Мотив переливання любові у ненависть і навпаки
традиційний для Лесі Українки. Любов до батьківщини народжує
ненависть до її ворогів. Прагнення авторки розбудити сплячий український
народ сягало аж до виправдання грішниці.
Почу ття відчаю стає домінуючим у двох наступних віршах. У першому
з них на чільне місце висунуто образ ліричної героїні. Ще промчить наді
мною багато злих хуртовин, говорила вона, свідомість обгорне туман
розпачу, але я жду. що серед ночей загоріпься той вогонь, у якому
"гартується ясна і тверда криця". Це я зроблюся крицею на тому вогні, у
мені народиться нова людина, а як зломлюся, то не плачте по мені.
Вірш "Хвилина розпачу " у заголовку давав настанову на те. що в
ньому відображено миттєвий настрій. Насправді ж весь цикл перекону вав у
протилежному: розпач був сталим для Лесі Українки, вона не могла
виоратися з ним. Горе тим, що народилися в темниці, - говорила поетка.
Вони бачать світ через тюремне вікно, оточені сірим камінням, цвілим
муром. Вони навіть не знають, яким є насправді світ і що таке свобода.
Поетка перетворює свій вірш на замовляння: нехай впаде тюремна стіна,
нехай вона навіть нас покриє камінням, але у світі запанує воля.
Поетичний доробок Леся Українки у "Житі і слові" був представлений
класикою. Головні мотиви її творів: могутність елова як зброї в боротьбі з тем
рявою. політичною заду хою, певніш вілчай і розпач від того, що ця боротьба
не дає негайних наслідків, - це були ті аспекти, що відповідали політичній
програмі радикальної партії і світогляду Лесі Українки. У цей час поетка
пережила період соціалістичних захоплень, цілком щирих у своїй суті, аж поки
революція 1905 року не протверезила її і вона услід за І. Франком не покину ла
соціалістичну ідеологію й не перейшла на позиції національної демократії.
У другому періоді відчутно скорочуються публікації художніх
перекладів. З помітних явищ тут було подано два у ривки з роману Е. Золя
"Рим". Друкувалися вони під загальною назвою "РапШіс тахіїтиь" (1897.
№№ 3. 5-6) і містили розділи "Щоденне життя" і "Прийняття паломників",
у яких розповідалося про епізоди з життя Папи Римського. Журнал
продовжував політику виховання в читачів матеріалістичного світогляду,
викригтя церкви й критики релігії.
Загалом белетристика журналу "Житє і слово" другого періоду
демонструє зміни в характері видання, наближення його до політичних,
партійних завдань. Тут посилилися декларативні твори, з виразним
публіцистичним дискурсом і нарисовою стихією. У цілому це відповідало
завданням часопису. Публіцистичність зовсім не означала другосортності
чи художньої невибагливості. Навпаки, у журналі в цей час з'явилися
твори, яким судилося у війти до у країнської класики. Зрештою, це можна
605
сказати більшою чи меншою мірою про доробок І. Франка. Лесі Українки,
Л. Старнцької-Черняхівської. М. Коцюбинського і навіть П. Грабовського.
Інша справа, що їх твори відзначаються певної вузькістю, тяжінням до
розробки однакових тем і їх одноманітного художнього втілення.
Обвуженим. зредукованим виглядав і відділ літературної критики. Із
творів, що увійшли до ктаспки. тут з'явилася в цей час лише стаття І. Франка
"Слово про критику'' (І896, № і). де були викладені Франкові погляди на її
сутність і завдання. Можна ще й зараз почути голоси, що в слабкості нашого
письменства винна літературна крігпіка. яка повинна, моатяв. кермувати
літературним процесом. Це неправильний погляд, наголосив актор. Критика
не може виконувати функції командира літерату рного процесу. Командуюча
критика - це нісенітниця. Функції кріггикн полягають у тому , щоб "мову
чуття перектасти на мову розуму" (с. 32). Завдання кригики. за І. Франком,
давати інтерпретації літературних творів, роз'яснювати їх дтя читача, а не
виробляти керівні ідеї дтя письменників. Він писав про критику: "Вона мусить
бути не догматичною, а аналгпгчною. не деду ктивною, а індуктивною" (с. Зі).
Художня творчість завжди ширша за критику. Сучасна літературна теорія і
практика безмірно розширити межі літературної творчості, розширили права
індивідуальності, особи автора. Це тріумф індивідуалізму в сучасній
літературній творчості. "Все вільно поетові: він чоловік, і йому вільно
інтересу валліся. пройматися всім тим. чим інтересуються люди" (с. 34). У
радянській теорії літератури завжди підкреслювався захист І. Франком
поетового права на пропаганду певних політичних ідей і цілком забуватися
інші цілі статті. А швидше за все поет-трпбун який якраз усе жіггтя займався
пропагандою, обґрунтовував можливість надаті нею не займатися і
напередодні виходу в світ книжки "Зів'яле листя" готу вав громадську думку
до визнання свого права писати не про народне горе, а про світ своєї ду ші.
У другий період існування "Житя і слова" акценти в журналі
перемістилися на власне політичну публіцистику. Навіть у розділі
"Матеріали історичні та літературні" тепер друкувалися не листи М.
Шашкевпча чи Ю. Федьковнча, а М. Драгоманова. У веденій М. Павликом
рубриці "Із переписки М. П. Драгоманова" (І896. №№ 2. 5. :; І897. №№ і.
2. 4. 5-6). що була започаткована невдовзі після смерті публіциста, були
опубліковані його листи до О. Борковського. Ол. Огоновського, Ю.
Бачннського та деяких інших у країнських діячів.
З перекладних наукових праць у цей час був поданий виконаний І.
Франком реферат дослідження П. Еванса "Боротьба теології з наукою" (І897,
№ 3). Твір був спрямований на вивчення історії протистояння церкви й науки,
викривав постійніш опір, що його чинила церква науковим відкріптям. як
неохоче визнавала факлп нау ки, які змінювали теологічну картину світу .
На чільне місце висунулася рубрика "'Статті про справи політичні". Її
започаткувала стаття і ми в Свропі: Протест галицьких русинів проти
мадярського тисячоліття" (І896. № і). Під нею стояв підпис "Русько-
українська молодіж академічна, комітет для справ угро-руськнх". За
свідченням істориків, текст написали І. Франко і В. Гнатюк. Стаття була
Михай.іин І.Л.
606
Історія української журналістики XIX століття
спрямована на захист "угро-руських" селян, які своєю працею приумножують
силу й могутність Угорщини, а віл неї мають тільки зневагу й презирство.
Святкування тисячоліття Угорщини, що провадилося з великим розмахом,
стало підставою нагадати "цивілізованій Європі" про гі негативні явища,
якими наповнена її сучасність. Вона величається свободою, але її не мають
залежні народи, а серед них і русини Ми "підносимо торжественно протест. -
писали автори. - проти брутаїьного вннародовлення. економічного
районування, духовому стемнюванню і моральному увідлюдуванню угро-
руського народу, не меншому, коли не більшому, як те. якого дізнають інші
нематярські народності Угорщшини" (с. 9).
У наступному числі журналу бала опублікована стаття Г. В. Плеханова
"Робітницький і революційний рух в Росії" (1896. № 2). Вона була
підписана криптонімом Г. В. Дослідники довели, що її авторство справді
належить керівникові групи "Визволення праці". Він і Віра Засулич у цей
час уважно читали радикальні галицькі віщання. Відомо, зокрема, що Г. В.
Плеханов високо оцінював газету "Хлібороб" і вважав її найкращою на той
час газетою для селян.
' У статті "Робітницький і революційний рух у Росії" було зроблено
огляд робітничих страйків у Петербурзі, діяльності політичних
пролетарських організацій, зокрема й Союзу боротьби з визволення
робіллпічого класу, повідомлялося про арешти революціонерів, а між ними
вперше згадувалося її про майбутнього В. І. Леніна - адвоката Ульянова,
брата повішеного в 1887 р. Цей факт неодмінно підносився до
найважливіших радянськими істориками журналістики.
Вагомого значення в журналі набула рубрика "Вісті з Росії", яку ре
гулярно вів М. Вороний під псевдонімом Ното. Це був загальнополітичний
огляд, побудований на фактах, що висвітлювалися в російській пресі.
У відділі "Хроніка" тривала традиція друку вання некрологів, наприклад.
ТІанько Куліш" (1897. № 1), повідомлень про вихід нових книжок, зокрема
ліричної драми І. Франка "Зів'яле листя" (1897. № 1). але збільшилася питома
вага матеріалів з російського житія; так була опублікована сталтя М.
Вороного "Маруся Вітрова" (1897. № 2). присвячена трагічній загибелі
революціонерки, що наклала на себе руки після того, як була зґвалтована
тюремником. Ця подія облетіла всі газети Росії. Б. Грінченко написав вірш
"Марусі Вітровій, мучениці, що спалила сама себе у ІІелропаалівській тюрмі
в Петербурзі", що був уміщений у цьому ж числі журналу.
Сам І. Франко від числа до числа вів рубрику "Хроніка політична",
уміщуючи в ній то окремі статті на визначені теми, то політичні огляди
поточних подій. Наприклад у другому числі 1896 року пу бліку валася сталтя
І. Франка "Реалісти чи кар'єристи?", а в четвертому числі 1896 року
політичний огляд мав такий підзаголовок: "П'ятий з'їзд ру сько-у країнської
радикальної партії. Передвиборні заходи. Галицька конституція в
австрійському парламенті. Нова руська партія. Заява".
У статті "Зміна системи" (1896. № 3) І. Франко вдався до рефлекеїй з
приводу вірнопідданської "нової ери", оскільки її ідеї ще й тоді носилися в
607
Михайи І.Л.
повітрі. їх живлять вже скоро п'ятдесятилітні очіку вання, що австрійський
уряд, нарешті, почне інакше ставишся до українців. Але ще при ухваленні
"нової ерп" граф К. Бадені заявив, що Австрія буде підтримувати тільки тих
русинів, що бажають розвивати свою народність в напрямі, згіднім з ідеєю
державною, і рішучо звільняться від того, що спиняє розвиток руської
народності на основі чисто австрійській. У І Франка ця заява викликала
опір. .Якщо розвиватися на австрійській основі, то що буде з нами далі?
Адже кожен народ розвивається лише на своїй національній основі. І що це
за у ряд, котрий дикту є нам. якими нам русинами бути? "Будемо такими,
наголошував І. Франко, якими нам хочеться, якими нас зроблять природні
закони розвою. котрих ніякий уряд не в ситі змінити" (с. 163). Через це
українцям не слід шукати компромісу з урядом, це згубний шлях. За
півстоліття вже слід збагнути, що лише розвиток на своїй національній
основі - це єдино правильна засада розвитку українського народу. Уже ця
стаття намітила еволюцію І. Франка до національної демократії.
Наближалися чергові вибори до австрійського парламенту. Селяни
ряду сіл Перемиської округи звернулися з пропозицією до І. Франка
балотуватися їхнім послом. Проти І. Франка розпочалася публічна
кампанія в москвофільській газеті "Галичанин" і в народовській "Діло".
Деякі виборці підпали під видив агітації. І. Франко відповів статтею :Як я
став казенним радикалом" (1896. № 6). де розповів про свій шлях до
радикальної партії, а ще важливіше - про еволюцію свого світогляду . Він
все більше знеохочу вався до політики й розчарову вався в радикалах.
У листі до селянського агітатора Тимофія Микити від 14 січня 1897
року І. Франко писав: "Ваша відповідь ще раз переконує мене, що я не
політик, а особливо не політик для наших руських обставин у Галичині, і
трохи далі пояснював: Я не хочу своєю особою вносіпи роздор в ряди
русинів, котрі ґвалтом пруться в такий бік. де. по моїй думці, нічого
хосенного здобути не можна"
416
.
Сутність позиції І. Франка зводиться до думки, що ніяка соціальна
праця не врятує українців від занепаду , якщо вони не зосередяться на
боротьбі за національне визволення. Про це статті "З кінцем року" (1896, №
6). "Український і галицький радикалізм" (1897. № 3), "Соціалізм і соціал-
демократизм" (1897. № 4). яким уже радянські упорядники не знайшли
місця в академічному 50-титомнику 1. Франка.
Найбіїьш прикметною серед них є остання стаття. Спираючись на праці
Маркса. Енгельса. Каутського. Черкезова. він довів, що соціал-демократи
давно зрадили сутність соціалізму. Для І. Франка соціалізм був і лишився
способом життя суспільства, який дозволить найбільш повно виявитися
свободі національній та індивідуальній, а відтак призведе до розкріпачення
людини, невичерпного зростання її ініціативи, творчості. "Для якого ж
добра. - зашпував 1. Франко, ті люди, котрих ідеалом є казарма, армія
416
Франко І. Я. До Тимофія Микити від 14 січня 1897 р. // Франко 1. Я. Зібр.
творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 50. - С. 87.
608
Історія української журналістики XIX століття
праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи,
ініціативи і солідарності?" (1897. № 4. с. 291). За І. Франком, "соціалізм, по
думці перших його апостолів, кладе своєю основою право кожної людини до
свободи без ограничены до повного її гармонійного розвою: він противиться
всякому визискові чоловіка чоловіком, суспільністю. державою[...]" (1897. №
4. с. 292). Ідеологи ж соціал-демократів "дурять себе і других, твердячи, що їх
держава демократична, по-воєнному зорганізована, з захованою системою
плати має ще якийсь зв'язок з соціалізмом" (1897. № 4. с. 292). І. Франко
пророчо вдивлявся в майбутнє і бачив уже тоді жахливі наслідки
запровадження соціал-демократичних ідеалів у життя. Соціалізм він розумів
зовсім інакше, ніж його соціат-демократичиі сучасники, вкладав у нього
гуманний зміст, бачив у ньому справжню вершин)' суспільного розвитку.
Система державної централізації, яка нищить національну свободу:
насильницьке захоплення державної влади з метою силоміць заганяти
суспільство в соціалізм, яка нищить свободу індивідуальну, - усе це було
неприйнятним для нього. Він все більш рішуче рухався в своєму світогляді в
напрямку національної демократії, опинившись згодом у числі засновників
Української націонал-демократичної партії.
І. Франка не зрозуміла частина товаришів по партії і навіть Леся
Українка. У статті "Не так тії вороги, як добрії люди" (1897. № 3) вона
кинулася розвінчувати помилкову на її погляд позицію редактора "Жіггя і
слова", який вважав, що українцям слід зосередитися на розв'язанні своїх
національних завдань, годі марно гинути за чужі цілі. -Як на приклад І.
Франко посилався на долі Желябова і Кибальчича, вказавши, що "їх праця
вийшла поза рамки нашої національності і смерть їх не вийшла нам на
користь" (1896. № 3. с. 252). Леся Українка захищала позицію М.
Драгоманова і прагнула довести, що жертви українців на олтар російської
демократії були корисними. І. Франко відповів їй у статті "Коли не по
конях, то хоч по голоблях" (1897, № 3).
У журналі наростали внутрішні суперечності, які руйнували його.
Часопис, створений дтя публічної репрезентації радикальної партії, не
дотримувався її програми, а форму вав у ній національно-демократичне
крило. Це не могло задовольняти партійних лідерів. Воші все більше
відходили від журналу, чому сприяла наявність партійної газети
"Громадський голос". "Житє і слово" і в новому форматі соціально-
політпчного віщання не зібрало достатньої кількості передплатників для
розв'язання фінансових проблем. На шостому числі 1897 року журнал
довелося припинити. Гіркота втрати присмачувалася для І. Франка
сподіваннями на заснування журналу "Літературно-науковий вісник", який
і справді розпочався з 1 січня 1898 року.
Значення журналу "Житє і слово" полягало в тому, що
1) це був перший часопис, який належав родині І Франка і в якому він
сам висту пав як редактор, тобто був його цілковитим господарем:
2) завдяки високій культурі редагування журнал відійшов від політич
ної вузькості радикальних партійних віщань і формувався на загатьно-
609
Михайин І.Л.
людських засадах:
3) з цієї ж причини в часопису вдалося опублікувати видатні твори
художньої літератури І. Франка. Лесі Українки, М. Коцюбинського. Л.
Старицької-Черняхівської. П. Грабовського. У. Кравченко:
4) га переклади світової класики "Пісню про Роланда", твори Е. Золя. а
також вперше - взірці шедеври східної поезії - твори Гафіза. Фірдоусі. Сааді:
5) у перший період жу рнал дав дуже багато публікацій з етнографії,
фольклористики, історії старого письменства;
6) у другий період існування журнал перетворився з наукового на
суспільно-політичний часопис:
7) це перетворення засвідчило політичну кризу в радикальній партії,
формування навколо І. Франка та ного журналу тих діячів, що в
майбутньому склали ядро національно-демократичної партії:
8) "Житє і слово" став першим товстим літературно-науковим журна
лом. що вівся на засадах кращих зарубіжних наукових вісників, а відтак
його можна розглядати як безпосереднього попередника "Літературно-
наукового вісника".
Значення радикальної журналістики в цілому полягало в тому, що:
1) вона стаза можливою завдяки демократичним політичним порядкам,
конститу ційному у строєві Австро-Угорщини, у якій існували можливості д ія
легітимної боротьби з реакцією, в тому числі й за допомогою преси:
2) вона стала ознакою внутрішнього зростання у країнства як такого і
у країнської журналістики як дзеркала політичного життя, вона засвідчила
урізноманітнення українського руху, де поруч з правим, консервативним
крилом з'явилося ліве, поява якого відіграла позитивну роль;
3) прогресивний характер радикальної журналістики визначався
увагою до тем народної недолі, викриттям незадовільних політичних
порядків, критикою українських діячів з інших партій, орієнтацією на
єднання з європейськими центрами культури й соціалістичного руху;
4) вона послужила каталізатором суспільного життя, призвела за допо
могою діалогу до зняття обмеженості народовського й москвофільського
рухів, поверненню їх до реальних потреб у країнського народу Галичини;
5) вона перебувала під величезним ду ховним впливом М. Драгоманова.
людини неоднозначної, у світогляді якої переважала орієнтація не на
українські національні цінності, а на космополітичні демократичні ідеати:
скомпрометованість цього шляху інтуїтивно відчувався в колах радикалів
у же давно, а зі смертю лідера став цілком очевидним;
6) вона засвідчила кризу соціалістичної ідеології, яка не прищеплюва
лася на українському грунті і від якої відійшла значна кількість найбільш
талановитих представників радикального руху, подолавши шлях від
соціалізму до національної демократії;
7) цей рух засвідчив у своїй духовній еволюції І. Франко - справжній
велетень радикальної журналістики, який авторитетом свого генія
утриму вав переважну кількість радикальних віщань цього часу, призвів до
поширення радикальної ідеології і зближення з нею певних кіл народовців.
610
Історія української журналістики XIX століття
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ЕМІГРАЦІЙНА ЖУРНАЛІСТИКА
Розділ п'ятнадцятий
Еміграційна журналістика.
"Громади" М. Драгоманова
Загальні уявлення про еміграцію та діаспору. Ті типи. Три хвилі української
еміграції Зародження української журналістики на еміграції. Видавнича
діяльність Агапія Гончаренка: газета "Веспшик Аляски" (1868-1872) пиі її
українські матеріали. М. Драгоманов як видавець "Громади". Громади як
явища суспільно-культурного життя України. Громадівство в
інтерпретації М. Драгоманова Почапюк видавничої діяльності: "Лихі люди"
Панаса Мирного як третя книжка "Громади": новаторство змісту і
форми. Перший том "Громади" і програнаМ. Драгоманова; теоретична:
громадівство, безначальство, еволюція, федералізм; і ужиткова: добивапшсь
скасування царської і чиновницької сваволі, працювапш для українського
мужика, виступити проти попівства, закласти українську пресу. Другий
пюм "Громади": відділ "Вісті з України" з рубриками "Здирство",
"Начальство", "Темнота"; праця М. Драгоманова "Народні школи" в
рубриці "Темнота"; огляд Ф. Вовка "Що нового по газепшх?"; праця М.
Драгоманова "Україна і центри"; логіка розвитку зміспювого дискурсу
книжки. Четвертий тон "Громади": шевченківські матеріали: стаття Ф.
Вовка "Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя " і праця М.
Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Система аргументів М.
Драгоманова: відсутність належного опючення, ре лігійна концепція особи в
творчості, віра в Бога, відсупшість творів про нерівність у родині, жіночу
емансипацію, дитячу неволю, прихильність до своєї породи, а не до
інтернаціональних ідей, неправильна картина майбутнього, де панує
індивідуальна, а не спільна праця, відсупшість уяв лень про суспільний поступ.
Висновок: Шевченко не соціаліст. Форма його поезій необроблена. Завдання
гро надівців у Росії: затринати українську породу. Інші матеріали
четвертого тому. Перетворення збірників на журнал "Громада ". Його
загальна характериспшка та найголовніші матеріали: "Програма
"Громади", статті С. Подо.линського "Громадівство й теорія Дарвіна",
"Гро.надівський рух в Англії й Ірландії", "Перегляд громад 'ївського руху в
Західній Європі". Участь М. Павлика в журналі: початок повісті "Вихора",
огляди "Україна Австрійська", "Новини з Австрійської України". Спилтті
сестер М. Пав лика: Анни "Мої й людські гріхи, а панська та попівська
правда" та Параски, "Он хто робить порядок межи людьми". Праця М.
Драгоманова в журналі, зокрема стаття "Україна Російська: мужицькі
бунпш й письменні бунпшрі в 1880р." та інші твори. Припинення видання
журналу. П'ята книжка "Гро.нади" та її натеріали: нарис Л. Л. "Дорога по
Полтавщині в 1876р.", стаття В. Навроцького "П'янство й пропікшая в
Галичині", розділ М. Драгоманова "Звіспи<и з України" та інші статті.
611