Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михай.інн І.Л.
Y першому' числі (1890) був поданий вірш У цадика". До цадика,
рабнна-чудогворця. приходила Малка і приводила па лікування свого
чоловіка Елькуна. Хвороба його ноляї ала в тому. що в нього прокину лася
совість. Він став зампстюватнсь над тим. до чого доведе йог о і його родину
надбане на шахрайст ві багатст во, чим оберну ться безкінечні прокляття, що
сиплються на його голову з боку обманутих і покривджених ним людей.
Ду ховне полрясіиия його було таким глибоким, що він покину в родину і
найнявся до хлопа в найми, щоб спокутувати свій г ріх. Гам йог о розшу кала
дружина. Родичі сприйняли його поведінку за вияв божевілля, зв'язали
його і привезли на лікування до цадика. Вірш був побудований як монолог
дружини, яка просила лікаря: "Нехай ге су мління йог о замовчить".
Поема "По любові (оповідання конокрада)" (1890. №№ 5-6) лак само
змальовувала нестандарту агітацію. Твір також будувався як оповідання
героя Гершона. який починав з лвердження. що еврей женилъся лільки з
ґешефту, а ось він оженився з любові. Він не хотів брали у часть у шахрайствах
і крадіжках тестя, зажадав відділшліся від нього. .Vie все одно сім'я розпалася
через влручання тестя й тещі в житія його родини. Друге одруження було
щасливим, але родичі, які обіцяні допомогли молодій родині стати на ноги,
зрадили закоханих, використали у своїх цілях їхню довірливість. Чесно жити
не вдалося, і Гершон став на тестеву дорогу конокрадства, невдовзі бу в
спійманий і кинутий до криміналу. Тут і зустрів його поет.
Грегя поема "По-людськн (оповідання онучкаря)" (1890, №№ 8. 9. 11).
подавалася з приміткою "Писано в тюрмі 1-5 вересня 1889". л обто під час
третього арешту І. Франка. У творі відбуватася складна передача
оповідних прав віл героя-спостерігача. онучкаря. до героя - дійової особи,
гврея Ха'їма. до якого онучкар заїхав переховатися від дощу. У розповіді
старого розкривається його несподівана доля. Він ще за крінаїггва був
вірним панським посіпакою, догоджав графові, зате його ненавиділо все
ссло. Одного разу вся його родина вимерла під час холери, а пан виявив
невдячність до вірного слуги. І тоді Хаїм зажадав від нього: осадіть мене на
гру нті. Він керу вався думкою, що
Плем'я наше в цьому краю.
Ссучи з нього кров саму.
Сотні ліг живучи в ньому.
Сотні літ чуже йому!
Він вирішив хламатн стару традицію, але це виявилося зробити не
леї ко: сільська іромада не приймає колишнього панського управителя. Але
Хаїм упевнений у своїй правоті, долаг всі перешкоди, адаптується в
український простір, стає рівним серед українських селян, спокутує гріх
своїх співвіл чизннків перед українським народом.
Поеми з циклу "Жидівські мелодії" мали велике значення в розвитку
жу рналу "Народ". І. Франко ніби знову торкну вся традиційної д ія себе теми:
експлуатація українського народу єврейським капіталом. Але зайшов до неї з
несподіваного боку, показуючи пробудження совісті в окремих представників
єврейства, розуміння ними неприродного слану речей, коли велика група
Історія української журналістики XIX століття
еврейства залишається чу жою питомому народові цієї землі. В останній поемі
автор зупинився на прикладі співпраці, з'єднання представника єврейства з
українським народом. Про те. що ця тема постійно хвилювала І. Франка
свідчить образ єврея Вагхіана з рохіану "Перехресні стежки" (ЛНВ, 1900. №№
1-12). якнй викладав перед головним героєхі твору адвокатом Свгеніехі
Рафаловичем цілий трактат про співпрацю євреїв з українцями.
Наприкінці року І. Франко опублікував у "Народі" вірші з циклу
"Тюрехіні сонети": "Сидів пустинник біля свого скиту" і "Росіє, краю туги
та терпіння" (1890. № 23); "Сиджу в тюрхіі, як в засідці стрілець", :Як я
ненавиджу вас. ви хіашинн", "Що вовк вівцю їсть жалко, та не дивно".
"Легенда про Пілата" (1890. № 24).
Особливо глибокою духікою вражала друга добірка, у якій на
філософськохіу рівні опрацьовувалася ідея зрадництва. Я ненавиджу
хіашинн, які мусять крутитися саме так, що іноді трощать людські кістки і
ллють кров, твердив поет, але якої ненависті заслуговує "чесний чоловік,
що злому служить"? Мені він нагадує "вид Пілата". Далі в циклі з трьох
сонетів опрацьовувалася легенда про І Іілата. який нічого не зробив сам,
тільки віддав на муки катам Христа і вхшв руки, але був проклятий Богом
і людьми. В опублікованих у "Народі" "Тюремних сонетах" І. Франко
звертався до "чесних людей", які своїхі протестом могли б спішити
жорстокий хід державної хіашнші.
Другим автором рубрики "Поезії" був О. Маковей. що опублікував тут
одну поему "Молох" (1891. № 6). що хіала виразний алегоричний зхііст.
Вона була присвячена історії стародавнього світу. Під час великої посухи в
Белбеці святі жерці вирішили за звичаєхі принести людську жертву
Молохові - богові сонця, вогню і війни. Має піти до жертовного вогню й
Ада, але закоханий у неї Гурахі підняв повстання. Від його стріл розбіглися
ченці, а юрба повалила ідола. .Ада згоріла у вогні, але був порятовашш
народ. Він позбувся сваволі жерців і здобув духовну свободу.
З ху дожньою боку поема була виконана доволі професійно; вона мала
динамічний сюжет, мова її відзначалася чистотою, правильними
літературними наголосахш, десятирядкові строфи дозволяли вільно рухатися
оповіді й розвивати думки. Пнсьхіеннпк ніби обхіежнвся зображальнім
планом і нічого не нав'язував читачеві. Проте тенденційність иоехш була
очевидною: будь-яка релігія духовні кайдани, запахюрочення людей в ім'я
корисливих інтересів привілейованої касги жерців чи священиків. Поехіа на
історнчнохіу прикладі схиляла до атеїзхіу. Вона пасувала до програхш
"Народу", адже атеїзм елехіент програхш соціалістів. Инсьхіенник не
захшслювався над моральним значенняхі релігії й організаційною функцією
церкви, він виставляв на перший план лише негативне значення релігії,
зайхіав однобічну , невиправдану на сьогодні позицію.
Третіхі авторохі, чиї поетичні твори з'явилися в "Народі", була Леся
Українка. Дебюту вала вона циклом "Ридання" (1891. № 7). що пі нише
у війшов до її книжки "На крилах пісень" (1893) під назвою "Сльози-перли".
Присвячено було цикл І. Франк
;
Леся Українка розвий; іа в ньохіу
Є ПІ
Михай І.Л.
традиційний Для своєї ранньої творчості мотив ридання, сліз над долею
різного краю. Попри провідну соціальну домінанту в ідеології Народу"
плач поегкн мав своїм джерелом національне рабство. Вона жадала
визволення України в цілому, а не її збіднілого селянства.
Щоправда, соціальну проблематику вона піднесла в перекладі вірша
Віктора Гюго "Бідні люди" ( 1891. №№ 10-12). Присвятила вона свою працю
"любому і вельмнповажаному дядькові Михайлові", тобто М.
Драгоманову. Романтична картина негоди на морі, де бідний рибалка
мусить виконувати свою працю, аби прогодувати родину, чергувалася з
реалістичною картиною дому, де його жде дружина Жанні. Удосвіта вона
виходить зустріти чоловіка на берег моря. Але по дорозі завертає до
сусідки, самотньої вдовії. Жінка померла, лишивши двох маляток. Жанні
забирає їх до свого дому, потерпаючи, що скаже чоловік, адже в них своїх
п'ятеро дітей. Але чоловік, поверну вшись з моря і почувши про смерть
су сідки, наказав забрати у свою сім'ю її дітей. Поема В. Гюго зображала
високу мораль бідняків. їх готовність рятувати людей від горя, ділитися з
ними останніми статками. Такий погляд відповідав програмі часопису.
Після цих публікацій иоепічні твори довго не друкувалися в журналі
"Народ". Лише в 1895 році несподівано знову з'явилося кілька віршів Леся
Українки. Вірш "Пророчий сон патріота" (1895, № 9) був присвячений
"шановному редакторові "Буковини". Поштовхом до написання
сатиричного двору були статті в його газеті "Наші національно-політичні
відносини". "Про своїх людей" (1895 №№ 27-32). написані з нагоди введення
у Ватікані митрополита С. Сембратовпча в чин кардинала. Леся Українка
не мала сатиричного хисту, хоч і надалі пробувала писати поетичні твори
для сатиричних журналів. Вірш не містив ні вишуканого сюжету, ні ситу ації,
ні виразних вербальних формул, і в цілому залишав бліде враження.
Зате невдовзі в "Народі" вперше побачив світ цикл Леся Українки
"Невольничі пісні" (1895. № 15-16). програмовий д ія її творчості. Д ія своєї
книжки "Думи і мрії" (1899) авторка перебудувала його композиційно,
доповнила іншими віршами, а окремі вийняла з нього, але його першодру к
мав велике значення для української літератури. Він був опублікований у
складі семи віршів: "Божа іскра". "Мати-невільниця". "І все-таки до тебе
думка лине". "81а\и - scïavus". "Ворогам ". "Північні думи", "До товаришів".
Цей цикл прикметний дія творчості Лесі Українки розвитком теми
національної неволі й імперативним закликом до визволення. Ввівши
мотив таланту поета, який є навіть від нього не залежною "Божою іскрою",
вона забезпечила собі право говорити сучасникам неприємні для них. але
правдиві речі. Вона описала мати-невольницю. яка сподівалася, що хоча б
для її своєї дитини кращого майбутнього, але раптом прш адувала. що і її
матір так само сподівалася для неї кращої долі, але відтоді нічого не
змінилася. Вона зверталася до самої себе із закликом припинити ліпи
сльози там де навіть крові мало. Вона соромила сучасників, що вони й досі
не розбії-і уявлення про слов'янина, як про раба, що склалося ще з часів
стародавнього Риму. Вона передавала розмову з товаришами, ймовірно з
Історія української журналістики XIX століття
болгарами під час гостювання в дядька М. Драгоманова. які дорікали в її
особі українцям за пасивність у боротьбі за волю, які казали: "Годі нам.
тепер черга на вас". Y цілому цикл "Невольничі пісні'' соромив читачів за
пасивність, заряджав великою енергіею визволення, будив жагу активної
діяльності. І в цьому була його величезна сила.
Поезія журналу "Народ", хоч і не чисельна за кількістю, була
видатним явищем за якістю. Тут були опубліковані видатні твори трьох
знаменитих поетів, які наміцно увійшли в історію української літератури,
відіграли величезну мобілізуючу роль дія сучасників.
Проза була представлена скромнішими здобутками. Рубрика
"Сатирично-публіцистичні казки"' мітила переважно твори І. Франка:
"Казка про Добробігг" (1890. № 2-3), "Свиня" (1890. № 9). "Як го Згода дім
будувала" (1890. № 10). Усе це були алегоричні твори, занурені своїм
змістом у сучасну політичну ситу ацію.
Добробігг. головний герой однойменної казки, втрачав усе майно і
людську гідність під тиском адміністрації краю, представленої Гопманом.
Він конфіскує на користь фатерлінду за "оплікації". тобто довідки про
конфіскації, збіжжя, землю, коней, гроші, а коли Добробігг намагається
відмовитися від шахрайських операцій, то наказу є висікти його. Казка була
призначена для дорослих і була зрозумілою тільки їм. Традиції М.
Салтпкова-ІЦедріна були добре засвоєні І. Франком, який, зрештою, й сам
мав визначний сатиричний талант.
Казка "Свиня" була закроєна за Квітчиним зразком: втілення метафори
народної приказки в жнгтя. Свиня мріяла, щоб у неї були роги, тоді б вона
повимоту вала кишки усім своїм ворогам: "най знають, що свинство також
сила і безкарно чіпали себе не дасть!" Це була байка, де в образі Свині
зображався самовдоволенні! обиватель, який купався в достатку, але не
бажав займати активну життєву позицію щодо су спільної кривди. •
Казка "Як то Згода дім буду вала" потребує вже сьогодні спеціальних
коментарів для правильного її розуміння. Бідні люди доручають Згоді
побу дувати Народний дім. Тільки ж на відведеному грунті виявилися Ру їна.
Багно і купа Сміггя. При спробі ліквідувати їх вони опираються, називають
себе одвічними традиціями непорушними на цій землі. Нарешті, Згода
придуму є побуду вати дім з використанням стін старої Ру їни, залишивши в
будівлі Багно і Сміггя. Внаслідок цього побудований дім завалився при
його відкритії. В алегоричних образах І. Франко зобразив провідні
політичні сиди свого часу: москвофілів, народовців, прихильників "нової
ери". Казка була наповнена алюзіями на періодичні видання згаданих
напрямків, відкритими і прихованими цитатами з їх політичного
лексикону. Вона утверджувала думку про те. що Згода неспроможна
побудувати український народний дім. якщо за цим не стоїть моральне
очищення, оздороалення політичної атмосфери.
Близьким за сатиричним спрямуванням до І. Франка, але не за
алегоричною формою викладу був Лесь Мартович. У "Народі" він
опубліку вав сатиричне оповідання "Лумера" (1891. №№ 3-4).
tenu
Михайн І.Л.
Історія бідняків Івана і Аннці Притик, що за снопи жали попівський
лан о. Кабановнча, була розказана з блискучою вигадкою й дотепністю.
Зголоднівши на роботі, Іван так захотівся порожнім борщем, що прийняв
за бобн тарганів, які нападати в тарілку. Відтоді він захворів. Піп вимагав,
щоб наймити жалі й даті, аіе ні чоловік, ні жінка не могли повернутися до
роботи: Іван занедужав, а Аниця доглядала його. "Упередвечорі по тій
дорозі, що попри Иванову хату, так то не бочка котіггься. не віз із снопами
сунеться, не отець Кабановнч не то качається, не то йде: неначе та в байці,
що одного часу та якось, бачу, таку штуку втяла, що ні їхала. ні йшла, ні
летіла, ні пливла: отак і отець Кабановнч". Так зображав Л. Мартовнч
свого героя. Він прийшов лаятися з Притиками, що не йдуть дожинати його
лан. Заледве Аниця впрохаїа його дати на завтра кобилу одвезти Івана в
місто до лікаря. Лікар наговорив такого, що бідним селяна.м ніколи не
настачитися на лікування. Але. вертаючись додохіу. Аниця заїхала до
знахарки в сусіднє село. Та дала зілля і порадила знайти іншу службу:
найнятися до професора у "їхнє село. Увечері Іван розповідав жінці, чихі
мужик живе. А живе він "лумерахш" (тобто, номерами): "перше лумеро -
мужик несе, де кажуть, друге лумеро - мужик несе... третє... та цих. мой,
таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!" Іншими словами, усе
жіггтя мужика складається з обов'язків за відсутності будь-яких прав.
У перший рік віщання в жу рналі велике хіісце займали переклади з
російської літератури. Здійснював їх сахі редактор М. ГІаалик. За 1890 рік тут
були опубліковані твори І". Успенського "Народна совість" (№ 1). М.
іЦедріна "Сусіди" (№ 7). М. Лескова "На краю світа" (№№ 12-15). Л.
Толстого "Влада темноти" (№№ 17-23). З багатої й розхіаїтої російської
літератури М. Павлик обирав твори з народного жігггя. Вони відображали
безправне становище простолюду, збиткування над ніш панів, викривали
поліцейський режим Російської іхпіерії та деспотію в російській родині, яку
М. Паалик похіилково вважав прнтахіанною й у країнцям. Показовий з цього
погляду вибір драми "Влада техіноти" з величезної творчості Л. Толстого,
твору, що здається посталихі під вилнвохі українського театру корифеїв,
зокрема таких п'єс, як "Наймичка" І. Карпенка- арого, "Глитай, або ж
Павук". "Дві сім'ї" М. Кропнвннцького. Твори з вищими філософськими
ідеями, спряхювані на відображення вищих верств російською су спільства,
наснажені модерністнчннми шуканнями, до "Народу " не потрапляли
Але й у публікаціях таких творів настала перерва після проголошення
часопису партійним органохі. До друкування художньої прози М. Ііаалпк
поверну вся лише в останній, львівський, період іст орії жу рналу. Так тут було
опубліковано оповідання II. Кобринської "Відьхіа. По народним казкахі і
оповіданнях!" (1894. № 22). Поява цього твору, .містичного, заснованого на
народній дехіонології. була алогічною, цілком суперечила програмі
соціалістичного часопису. Оповідання складалося з цілого ряду сюжетів.
зхіісг яких зводився до нехитрої схеми: у момент народження дитини хтось
виявлявся випадковіш свідком розмови двох срібнонерих птахів, які
сповіщали долю новонародженій істоті; далі викладалася історія життя цієї
Я7Й
Історія української журналістики XIX століття
людини, яка підтверджувала справедливість пророцтва і лунав висновок: хто
в яку годину родиться, така його доля. Подібна немудра філософія цілком
суперечила ідеям радикального руху, в основі якого лежала думка про
можливість суб'єктивного виливу людини на свою долю і су спільні процеси.
Важко пояснити, чим керу вався М. Паалик. приймаючи твір до друку . Хіба
тим. що Н. Кобрннська присвятила його М. Драгоманову в честь його 30-
літньої письменської праці, адже це була та подія, якій М. Паалик намагався
надаллі якомога більшого значення й ширшого розголосу.
ГІрозу. окрім поетнчннх творів, запропонувала журналові й Леся Україн
ка. Так тут з'явилося оповідання "Волинські образки. Школа" (1895. № 3-4).
Цей текст справді швидше слід віднести до жанру художнього нарису, а не
оповідання. Хоча він і позбаатений документальності, але мова в ньому йде
про цілком реальні ситу ації й жігггсві типи. Оповідачка приїздіпь у гості до
своєї подруги, яка вчіпелює в селі за двадцять верст від Луцька. Авторка ста-
впть собі за мету якомога виразніше описати красномовні деталі шкільного
побуту" калюжу перед школою, яку треба перебрідати, аби потрапіпн на ґа
нок: вікно, заткнуте подушкою, бо шибка давно вибігга: вогкий клас зі слі
дами крейди на чорній дошці: цілковита залежність учительки від попа, який
"скупенький трохи", але "з шім можна аладнтись". Від нарису залишалося
враження про цілковите приниження учителя церковноприходської школи,
низький рівень знань, який може дати така "освіта".
Це були й усі художні твори, опубліковані в журналі "Народ". Цілком
очевидно, що добиралися вони до жу рналу за певною тенденцією. Вони
повинні були відбивати програму часопису, задовольняти його
публіцистичні завдання: викриття існуючих соціальних порядків, критику
уг одовсгва. заклики до реформу вання суспільства в напрямку розширення
демократичних свобод. Однак вузька партійна програма не завадила
з'явитися в журналі видатним творам свого часу. Самі імена І. Франка. Лесі
Українки. О. Маковея і Л. Мартовича свідчили про те. що редактор не
робив головної помилки: не знижу вав планку художності задля ідейності.
Перетворення часопису на партійний орган призвело до
трансформації "Народу" на політичний журнал. Головне місце зайняла в
ньому інформація про радикальний рух у Галичині і в світі. Обов'язковими
стали публікації партійних документів та інформаційних матеріалів, як-от:
"Програма русько-української радикальної партії" (1890, № 20). "Відозва з
приводу кандидатури С. Даниловича на посла до ради державної" (1891, №
4). "Матеріали до ревізії програми русько-української радикальної партії"'
(1891. № 7. 8. 9). "II з'їзд українських радикалів" (1891. № 20-21). "З'їзд
нашої радикальної партії" (1892. № 19).
Провідне місце відводилося партійній публіцистиці, полемічним
статтям, спрямованим проти москвофілів, народовців, боротьбі з "новою
ерою". Позиція радикатьної партії у політичній боротьбі того часу
висвітлювалася в статтях Є. Левнцького "Безпрограмність "народовців" і
їх будучність" (1890. №№ 15. 16. 19. 20. 24), С. Даниловича "Коломийське
віче і премудрість "Діла" (1891. № 23). В. Охримовича "Куди нам іти і що
Михайн .Л.
нам робиш? (Квестіонар для другого з'їзду русько-українських радикалів)"
(1891. № 15-16. 17-18). М. Драгоманова "Новоерівські овочі з
усеукраїнського погляду "' (1892. № 13-14), В. Будзиновського "Народні
■•засту пники'' (1892, № 22-23). Л. Васпіевського Талицько-руські радикали
перед російською публікою"' (1892. № 24). М. ГІавлика "Похорони "нової
ери (1893. № 1). "Нова -нова" ера" (1893. №№ 4. 5. 8. 12-13), "Моя
бродська Одіссея" (1894. №№ 3. 4. 5). В. Стефаника "Польські соціалісти як
реставратори Польщі о(і тог/а сі о тога" (1895. № 13-14).
Традиційно велика увага приділялася в журналі економічному
становищу народу. Зокрема у статтях І. Франка "Як би нам поряту ватися"
(1890. № 4). "Що таке громада і чим би вона повинна бути?" (1890, № 5).
"Машини і порядки громадські" (1890. № 7), "Кілька слів о проекті
фільваркової господарки на селянських грунтах" (1890. № 11)
пропонувалися шляхи виходу з нужди й бідності шляхом утворення
кооперативних об'єднань селянських господарств, які зможуть діяти як
фільварки: запроваджувати спеціалізацію в сільськогосподарській праці,
застосову вати машини, захищати себе юридично.
Темою багатьох дописів було тяжке становище українського
селянства. Про це писали, наприклад. С. Данилович у дописі "Про
неподільність мужицьких грунтів" (1890. № 4). М. Павлик у статті "Нужда
в Галичині" (1890, № 5). В. Охримович у працях "Про схіертність в
Галичині та її причини" (1892. №№ 20-21, 22-23. 24: 1893. №№ 3. 5). "Чохіу
русини так численно на тахггой світ ехіігрують" (1893. №№ 10. 12-13. 15) та
численні аноніхіні кореспонденти з хіісць.
Публіцисти "Народу" пильно досліджувати причини еміграції та
становище українців в інших країнах. Цього питання стосувалася велика
група хіатеріаіів. як-от: статті М. ІІаатика "Про ехііграцію наших людей"
(1890. № 1). "Про а.мернканську Русь" (1890. № 9). І. Горошинського "Про
життя наших емігрантів в Америці" (1890. № 18), А. Марцинюка
"Причинки до пояснення ехйграції" (1893, №№ 9. 10. 11-13. 15). Ю.
Бачинського "По поводу еміграції" (1893, №№4, 5. 6. 7, 14). А. Гончаренко
"Країна козаків у Північній Ахіернці. або Атяска" (1894. № 2). Розвиваючи
гехіу виїзду у країнців з шітомих зехіеть. П. Г'рабовський подав дослідження
"Сектанти-українці в Сибірі" (1892, №№ 2. 4, 5-6).
З хіатеріатів, присвячених просвіті, варто відзначиш інфорхіаційні
"дописи з села" Є. Лрошинської "Дещо про буковннсько-руську
інтелігенцію" (1890. № 2-3). "Ще про руську інтелігенцію та про народ на
Бу ковині" (1890. № 4). проблехіні статті М. Павлика "Ще про львівську гр,-
к. семінарію" (1890. № 9). "Про перестрій руських чіггатень" (1890. № 10).
"Про народну просвіту" (1894. № 2).
Необхідно відзначити дохіінанту людинознавчого аспекту в
хіатеріаіах. присвячених діячахі у країнської освіти '3 почуттяхш теитоти і
щирої вдячності описав М. Драгохіанов своїх учителів у Полтавській
гімназії К. І. ГІолевича і О. І. Строніна у спогадах "Два у чителі" (1894. №№
11-12. 13-14. 15). Обом судилася нелегка доля сахіе за те. що були вони
57«
Історія української журналістики XIX століття
гарнішії педагогами, користувалися авторитетом в учнів. К. Полевнча
перевели на роботу з Полтави у Варшаву, а О. Строніну взагалі довелося
пережити адміністративне заслання. Усе це за невинні симпатії до
українського народу, прагнення бути корисним йому. Сам М. Драгоманов
усе життя підтримував добрі стосунки зі своїми вчителями, зу стрічався з
ними, як тільки надавалася для цього можливість.
І. Франко створив глибокий, науково виважений портрет у некролозі
"Професор Омелян ОгоновськшТ (1894. № 20. 21. 23). де вперше дав цілісну
оцінку праці свого вчіпеля у Львівському університеті. Досить критично
сприймаючи біографічно-бібліографічнпй метод Ом. Огоновського в історії
літератури руської", він все ж назвав її "фу ндаментальним ділом покійника,
котре помимо всіх його недостач довго ще лишиться найвиднішнм
пам'ятником його невтомної і совісної праці, а для вчених-спеціалістів буде
багаллім магазином відомостей про нашу літературу, особливо новішу"
408
.
Журнал "Народ" подавав широку інформацію про жіночий рух у
Галичині, про що свідчать публікації Н. Кобринської "В справі петиції до
ради державної" (1891, № 10-12). М. Павлика "Дещо про рух русинок" (1894.
№ 13-14). О. Кобилянської "Дещо про ідею жіночого руху" (1894. № 19).
Охоче часопис подавав матеріали з культурного життя. Особливо
ґрунтовно висвітлювалися проблеми українського театру, якому
присвячені статті Є. Левицького "Руський театр у Львові" (1891. № 3). Л.
Лопатинського "Дещо про театр" (1891. №№4-5, 6). І. Франка "Наш театр"
(1892. №№ 9, 10. 13-18). Особливою ґрунтовністю й широким поглядом на
предмет висвітлення відзначалася остання стаття.
У ній І. Франко висловив цілий ряд програмових положень. Театр не
може бути інституцією класовою. - твердив він всупереч марксистській
догмі про класовість мистецтва. - театр повинен обіймати все суспільство,
зображувати всі його верстви. Хлібом театру є драма, до розквіту якої
приводить його успішніш розвиток. У Європі підтримують театр заможне
міщанство, численне чиновництво, шляхта. У нас ці верстви заступає
духовенство. Тому наш театр схильний до проповідництва, дрібної
моралізації. Його справжній розквіт можливий лише на народному грунті.
Му жицький театр: що це за диво? Його не має в жодній країні Європи. Але
для нас створення такого театру - поряту нок, тільки тоді він перетвориться
на підойму посту пу і просвіти.
Автор висловив три імперативні ідеї, сформулював завдання розвитку
українського театру в Галичині: 1) перенести театр з міст у села, не чекати
глядача, а шукати ного, йти самим до нього; 2) зробити театр настільки
дешевим, щоб справді ціла селянська маса могла користатися ним; 3)
зробити його за змістом справді пропагандою поступових і світлих ду мок.
Стаття І. Франка мала велике значення для у країнського театру. містила в
собі програму його діяльності.
418
Франко І. Я. Професор Омелян Огоновськнй // Франко І. Я. Зібр. творів: У
50 т. - К..1986. - Т. 43. - С. 371 - 372.
Названі дописи і статті можна винести до тактичних матеріалів. До
стратегічних же належали праці М. Драгоманова "Чудацькі думки про
українську національну справу" (1891. №№ 7-24). ""Австро-руські спомини
(1875 рік і мін об'їзд австрійської Русі)" (1892. №№ 2-18). " Листи на
Наддніпрянську Україну. Додаткові листи" (1893. №№ 15-22: 1894. №№ 1. 2).
Ці великі за обсягом публіцистичні праці дру кувалися поруч з дрібнішими
статтями, дописами й рецензіями М. Драгоманова. які з'яалялнея майже в
кожному числі журналу. Усе це свідчить про те. що М. Драгоманов сприймав
" Народ" мало не як свою особисту трибуну; М. Павлнк підтриму вав це його
переконання. А оскільки погляди М. Драгоманова не завади збігалися з
партійною програмою й позицією більшості, то засилля М. Драгоманова
викликало справедливі нарікання провідних членів партії. Не дивно, що
смерть одного чоловіка викликала загибель цілого жу рналу , який, щоб там
не було, а мав статус партійного органу і не повинен би так закінчити.
"Листи на Наддніпрянську Україну" розглянуті нами в межах
•Буковинської дискусії", "Австро-руські спомини" являють собою
документальний, мемуарний твір. Програмове значення має праця
'Чудацькі думки про українську національну справу", яку слід розглядати
як видатну пам'ятку української публіцистики. Отримавши можливість
друкуватися в "Народі", М. Драгоманов переніс сюди дискусію, яку вів з
українськими національннмп силами в "Зорі". Диску сія із вну трішньої стала
зовнішньою, набула ширшого розмаху й всеукраїнського значення.
Народжений у "Зорі" Чудак перекочував у "Народ" разом зі своїми
чудацькими думками. Вони почасти вже відомі нам з написаних пізніше
"Листів на Україну Наддніпрянську", які нам за логікою історнко-
журналістського процесу довелося розглянути раніше. "Чудацькі ду мки"
виявилися чудацькими тому, що були спрямовані не на опанування і
роз'яснення української національної справи, а на цілковите заплутування її.
на спростування того, що складаю її сутність. Полемізуючи з народовцями.
М. Драгоманов нищив самий грунт української національної політики.
Все в світі стає інтернаціональним, доводив публіцист, наука, освіта,
соціаіьний рух. навіть культурні справи. Боротися в цих умовах за
відродження своєї нації - абсурд. Українцям боротися проти Росії безглу здо,
бо національність - то одно, а держава - то інше. Звинувачення Росії в
політиці денаціоналізації українців ("обрусенії". за М. Драгомановим) не
витримує критики. Система примусової національності є такою ж
всесвітньою проявою, як і примусова релії ія. Церква була наймогутнішнм
інститутом, що привів до помосковлення українців. М. Драгоманов
витратив найбільше сил у четвертому розділі своєї праці, викладаючи
історичні аналогії з французької, англійської, німецької, бельгійської історії,
щоб довести невинність росіян у політиці ру сифікації: моаляв. усі держави
займалися тим самим. Росіяни не винні в тому , що їх Російська держава
ншцить український народ. Вони так само страждають від державної
деспотії. А відтак українці повинні виступати не проти Росії, а проти
деспотизму в Російській імперії, який є ворогом і поступових росіян.
Михайн .Л.
Історія української журналістики XIX століття
Українцям треба шукати всесвітньої правди, а не способу побудувати свою
державу. А щоб поступові росіяни не дратувалися віл національних
претензій українців, цим останнім треба боротися не за національну, а за
адміністративну автономію. Судячи з нинішнього ставлення деяких
українців до росіян, по.ляків і євреїв. отримавши владу, вони нав'яжуть їм ще
більше примусове національство. ніж ге. Що існу є зараз.
М. Драгоманов говорить, що ніде не бачить сили і грунту для політики
державного відриву (сепаратизму) України віл Росії. Українська наука і
література стоять далеко нижче, ніж російські аналоги. Автор втратив великі
сили на доведення того, що українське письменство гірше за російське, що
українці дарма нарікали на слов'янофільських публіцистів, які відвели
українській літерату рі рахікп "для дохіашнего обихода", насправді у країнське
иисьхіенство не заповнило навіть них рамок. Причина у добровільній
реакції українських діячів, які чохіуеь не хочуть шу кати всесвітньої правди, а
все хочуть дохіогтпся національного відродження українців. Порятунок
у країнців - у російському тпісьменстві. Чихі більше вони покористу ються з
нього, тихі краще для них. тихі швидше вони покинуть своє національство і
пристануть до інтернаціональних Ідей. А оскільки існу ють хіільйонні хіаси
українського народу, які ще не розуміють російської хіови. то треба освіченим
українцях! нанружітіся для створення свого ішсьхіенства.
Нехіає нічого постійного, твердив наприкінці "Чудацьких духюк" М.
Драгохіанов. усе в світі релятивне, і цього погляду українцях! слід
відмовитися чихштвіїдше від національних святощів, бо вони консерву ють і
живлять обов'язковий націоналізм. До національних святощів М.
Драгохіанов відніс релігію (очевидно, передусіхі греко-католнцьку як
специфічне українське явище), український алфавіт кирилицю, юліанський
календар і... українську хюву (?!). Публіцист висунув гасло: мова слуга
людини, а не пан: хюва - інструмент освіти, а не сахюдосгатня цінність.
Загальний висновок, який витікав з праці М. Драгохіанова полягав у
тому, що хіета українців - не Україна, а дехюкратична Росія: вона
задовольнить усі їхні потреби, у тохіу числі й національні: українці не
повинні боротися за своє національне відродження, а прагнути опанувати
всесвітню правду, добровільно полпшаючи свій національний ґрунт, бо
прихіусове національство є лише перешкодою на цьохіу шляху. Це і були
"чудацькі думки" М. Драгохіанова.
Багато що в них потребує критичного ставлення сьогодні. Що таке,
наприклад, примусове національство. проти якого так воював М.
Драгохіанов? Невже він не розухіів відстані хііж державною політикою
русифікації, на запровадження якої була спряхювана вся могутність
Російської іхіперії. і скрохіші.ми спробахш хіалочисельної української еліти
навернути на український грунт зросійщенпх освітою, журналістикою,
книгою, театром у країнців і пояснити їм. що вони хіу сять бути українцяхш.
Але М. Драгохіанов з величезним запалохі перевертав картину з ніг на
голову : виправдовував зросійщення як природну для держави річ і викривав
свідохшх українців за те. що прагнули розширити український простір.