Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайин І.Л.
Картина українського письменства і науки під пером М. Драгоманова
будувалася на справді пересічних явищах: творчості О. Кониського. Б.
Грінченка. теїщенпійнігх іворах І. Нечуя-Левицького. Зате він ніколи не
зіадував такі вершини, як "Микола Джеря" і "Каі'щашева сім'я" І. Нечуя.
"Лихі люди". "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". "Повія" Панаса Мирного, "З
вершин і ннзнн". "Захар Беркут". "Борислав сміється" І. Франка. Він жодним
словом не згадав ніколи український театр корифеїв, якому рукоилескаш
Москва. Петербург та інші міста Російської імперії. І це зрозуміло, згадані
явища вщент руйнувати його концепцію у країнської літератури як ущербної,
провінційної, не здібної заповшпи межі 'Для домашнего обихода".
Нарешті, сама історія спростувала концепцію "демократичної Росії"' М.
Драгоманова. Російські поступовці, перемігшії царську деспотію, в тому
числі й за допомогою у країнців, стали ще більшими ворогами у країнського
народу , запровадивши в XX столітті справжній геноцид проти нього, але вже
нестарого царського, а нового соціалістичного зразка. Винищення українців
у найпередовішій країні збудованого соціалізму, СРСР. йшло такими
темпами, що за XX столїітя українська нація зовсім не мала природного
приросту, аластнвого сучасним націям
409
. Сталося так, що історичний процес
пішов саме шляхом, накресленим М. Драгомановим. Він виявився правим
лільки в тому, що в у країнців не вистачило державотворчих сил відстояти
збройно свою державність перед навалою армії російських більшовиків. І це
обернулося жахливою трагедією для нашого народу .
І ще в одному головному , принциповому твердженні помилявся \1.
Драгоманов. Множинність націй, у якій об'єктивно існує людство, є благом
для нього. Кожна нація мусить плекати свій світ, культуру, мову,
збагачуючи ними світову культуру. Якби всі нації розглядали свої
національні святощі як щось релятивне, перехідне, чого слід якомога
швидше позбутися, аби доп'ястися до всесвітньої правди, настав би колапс
цивілізації і людство б загинуло від одноманітності. Нація - це велика
самодостатня цінність, це спосіб існу вання людсгва. А "всесвітня правда" -
завжди національна, сформульована конкретною національною мовою,
певним представником конкретної нації.
І мова не є простим інструментом освіти, вона не є нейтральною щодо
думки, якій байдуже, якою мовою її висловлюють. Мова - це спосіб
мислення, це спосіб бачення світу представниками певної спільноти,
названими націями. Мова не передає готову думку, а формує її. Певна
думка спроможна народитися тільки цією мовою, а не іншою. Це дуже
добре зрозумів і описав у своїх працях професор Харківського університету
Олександр Потебня (1835-1891). якого нещадно критикував М. Драгоманов
за нібігго нау кову відсталість і провінціаіізм.
Концепція М. Драгоманова була цілком фальшивою й вела українство
в глухий кут. Недарма вона обурила Б. Грінченка, який відразу по
409
Див про це у кн.: Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? - К.: КМ
Асасіеппа. 1998. - С. 28 - 29.
582
Історія української журналістики XIX століття
закінченні публікації цієї праці розпочав війну з М. Драгомановпм у
'Буковинській дискусії", не злякавшись ні його авторитету, ні обширннх
знань, які він використовував для аргумент ації своїх "чудацьких" теорій.
Подібні до висловлених в своїй програмові праці "чудацькі" думки М.
Драгоманов розвивав і в своїй літературній критиці, зокрема в рецензіях і
статтях "Над Чорним морем" (1891. № 22). "Сонячний промінь". Повість
Василя Чайченка" (1893. №№ 7. 8). "Белетристика "Зорі" (1893. № 21).
"Твори Василя Чайченка" (1893. №№ 22. 23-24).
Ці праці М. Драгоманова є виразними зразками соціологічної
критики. Він ставився до художньої літерату ри як до дійсності і судив
героїв як реальних дійових осіб, ще й приписував їх погляди авторам. Він
спеціально добирав тенденційні романи й повісті, де діють національно
свідомі герої, які спрямовують діяльність на повернення притомності
українському народові. Саме це й викликало лють болгарського професора
й він обрушував на героїв і авторів свій гнів, навчаючи любити Росію,
игу кати всесвітньої правди, викриваючи їх уявне примусове націонагьство.
Засилля М. Драгоманова було без сумніву тією причиною, що призвела
жу рнал до загибелі після його смерті. З його думками не годилося все більше
членів партії, хоч і не наважувалися повстати проти його авторитету.
Пасивно, можливо, навіть несвідомо, протггстояв М. Драгоманову в
"Народі" І. Франко. Він був у часопису оглядачем наукових праць софійсь
кого професора, опубліку вавши статті "Болгарські праці М. Драгоманова"
(1891, №№ 15-16, 19). "Дальші болгарські праці М. Драгоманова" (1892, №
1-12). "Промова на ювілеї М. ГІ. Драгоманова" (1895. № 1-2).
Загалом у цих оглядах і рецензіях давалася висока оцінка діяльності М.
Драгоманова: ці статті підносили його авторитет, знайомили читачів з
працями видатного діяча. Інакше й не могло бути. Силове поле М.
Драгоманова було надзвичайно потужним і вийти за його межі І. Франко
ще не міг. Але опосередковано він висловлював і критичні зауваження на
адресу непорушного авторитета. В огляді "Болгарські праці М.
Драгоманова" він, наприклад, тонко вказав: "Щасливі болгари! Ми
русини-українці. як та євангельська вдова, даємо їм "от убожества
нашого", даємо їм більше, ггіж маємо, а аластиво даємо те. чого самі не
маємо" (№ 15-16, с. 225). Справа в тому, що опинившись у Болгарії. М.
Драгоманов "поставив на ноги поважне наукове видавництво", заснував
нау ковий жу рнал, до кожного тому якого подавав глибокі нау кові статт і,
тобто для болгар він робив те. чого ніколи не робив для українців, але весь
час критикував їх за те. що вони цього не мають. Щоправда, робив він це
на кошти і за моральної підтримки уряду Болгарської держави, доводячи
своїми вчинками, як благотворно позначається на відродження народу
здобуття ним національної незалежності і спростовуючи засади своєї
боротьбгг проти у країнського "приму сового національства".
Рецензія І. Франка на "болгарські праці М. Драгоманова" була
опублікована саме тоді, коли поруч \ «ти--« „„..-•—
Михайн І.Л.
адресу української науки і письменства. Обережно І. Франко пояснив, що
М. Драгоманов. даючи українцям критику і полеміку , а болг арам поважну
науку, чинить неправильно: українці так само мають право чекати від
нього глибоких наукових праць. На жаль. М. Драгоманов не прислу хався
до зауваження І. Франка.
Більш прннцннові міркування, що спростовували ідеологічних
побудов М. Драгоманова. висловив І. Франко у статті "Слов'янська
взаємність в розумінні-Яна Коллара і тепер'' (1893. №№ 16. 18. 21. 23-24).
Підставою д ія написання статті стало віщання у Відні пам'ятної книжки на
честь столітнього ювілею чеського поста .Яна Коллара. Але рецензент, як
це було завжди властивим для І. Франка, дав огляд не тільки книжки, але н
суспільно-політичного становища слов'янських народів за останні 50 років.
Необхідно виокремити бодай найважливіші його ду мки, опосередковано
(він ніде цього не оголошує) спрямовані проти М. Драгоманова.
І. Франко спростував думку М. Драгоманова про те, що залежним
народам (а серед слов'ян таких більшість) не потрібні держави, аби лише
досягти всесвітньої правди. Більше того, він встановлює механізм
нарощування сил для боротьби за незалежність. "Слов'янство
переконалося за тих 50 літ. - підкреслив він. - що розвій національний без
розвою політичного майже немислимий і що розвій духовий. літерату рний,
хоч звичайно випереджує розвій думок і змагань політичних, все-таки
тільки поруч із сим другим набирає живості і сили, а звичайно є його
предтечею, приготуванням"
410
. На підставі досвіду усіх слов'янських
народів І. Франко ствердив: метою літерату рного розвитку є нарощування
сил для політичної боротьби за незалежність.
І. Франко погодився з тим. що москвофільство існує не тільки в ру синів,
але й у словаків, хорватів, сербів, чорногорців, проте воно народжується не
з питомого грунту, а є наслідком незадовільних умов жптгя цих народів у
своїх державах. Але менші й більші конфлікти між слов'янами "вказують,
що розвій жн гтя політичного між слов'янами за тих 50 літ і не думав іти в
напрямі якогось панславізму , а тим менше панруснзму"
411
. Метою розви тку
кожної нації є вона сама. Кожна нація пересліду є свої цілі, кінцевою метою
яких є досягнення політичної незалежності. Цим шляхом мусять піти й
у країнці. Ця теза внутрішньо протистояла драгоманівській ідеї боротьби за
демократичну Росію, а не сво
л
державу .
Праця І. Франка в жу рналі "Народ" була важливою й плідною. За
його публікаціями в цьому часопису можна спостерігати, як у -його
свідомості нарощувалися лї ідеї, що приведуть його згодом у табір
національної демократії.
Супутником журналу "Народ" був часопис "Хлібороб", кваліфікований
як "Письмо політичне, літературне і наукове для руських селян і міщан". Це
410
Франко 1. Я. Слов'янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер //
Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1981. - С. 65
411
Там само. - С. 66.
Історія української журналістики XIX століття
видання так само називають і журналом і газетою, aie з погляду сучасних
стандартів 'Хлібороб" перебуває ближче до газета. Перше його число вийшло
у Львові 25 квітня 1891 року, але вже в грудні редакцію переведено до Коломиї.
Спочатку редагував часопис І. Франко. далі M Паалпк. І. Гарасимовнч і С.
Данилович. Періодичність виходу становила - два рази на місяць. Журнал
проіснував до сімнадцятого числа 1895 року і завмер разом з "Народом".
_Якщо "Народ" претендував, хоч і не завжди вдало, стати теоретичним
органом радикальної партії, розрахованим на обмін думками між її
лідерами, то "Хлібороб" адресувався простолюду, мав залучати у партійні
ряди нових членів з робітничого середовища. У першому числі редакція
роз'яснила читачам свої завдання: "Ото будемо стояти на стороні наших
руських хліборобів, то значить наших селян, міщан та ремісників, взагалі
по стороні всіх тих Русинів, що чорною працею на свій шматок хліба
заробляють. Будемо лиш їх долею займатися і їх справі, по нашій найліпшій
волі і змозі, служити. Будемо показувати, які їм права вже тепер послугують
та яким способом можуть з них користати, будемо показувати їм правні-
конституційні способи, якими би можна тоті права розширити".
Часопис ревно виконував свої завдання. Творів художньої літератури
в ньому опубліковано мало і лише трьох авторів: І. Франка "Як Русин
товкся по тамтім світі" (1891. № 2, 3. 4-5), знову "Домашній промисел"
(1892. № 13-17). "Історія кожуха. Сучасна казка" (1892. № 18-19), поема Лесі
Українки "Роберт Брюс, король шотландський" (1894, №№ 8-9, 10-11),
сатиричне оповідання Л. Мартовича "Іван Рішо. Не для слави - а для
народа" (1895, №№ 4-9). Прозові твори І. Франка і Л. Мартовича являли
собою алегоричні картини, близькі за жанром і змістом до тих, що йшли в
"Народі". Поема Лесі Українки, присвячена борцеві за шотландську
незалежність, відзначалася певною наївністю в опрацюванні історичного
матеріалу й творенні сюжету. Це був твір, швидше пристосованій для
дитячої аудиторії, про що свідчило одночасне його розміщення в журналі
"Дзвінок" (1894. №№11. 12-13).
Взагалі, прикметною особливістю матеріалів "Хлібороба" є їх
моралізаторство, певна примітивність, розрахована на непідготоаленого
читача. Розжовуванням сентенцій відзначаються тут праці М. Драгоманова
Про братство хрестителів або баптистів" (1892, №№ 21-22, 23-24: 1893, №
1), "Оповідання про заздрих богів" (1894, 33 1-2, 3-4, 5, 6).
Популяризаторський характер мали статті І. Франка "Іван Наумович";
(1891. №№ 6-7. 8-9), "Іван Вишенський - руський писатель XVI віку" (1892,
№№ 8-11): Северина Даниловича "На чім стоїмо?" (1891, № 1) з
роз'ясненням основ соціалізму і завдань радикальної партії. "Кароль
Маркс" (1893, № 5). до десятиріччя смерті засновника марксизму; М.
Паалика "Робітницьке свято першого мая" (1891. № 1).
Прихід М. Паалика до редагування журналу потягнув у нього його
улюблену антішопівську тему, як-от у статтях М. Драгоманова "Церковне
панство, а світські чоловіколюбці" (1893. № 4). М. Паалика "Побитє попа за
проповідь протів народних віч" (1893, № 5). Це й були два автори, які писали
Михайин .Л.
на цю тему. Зате редакція організовувала чимало анонімних хронікальних
матеріалів. Y дописі "На православіе" (1891, № 2) йшлося про перехід у
православну віру українських емігрантів в Амеріщі. Автор допису "Процес
із-за треб" (1892, № 18-19) розповідав про судову справу в коломийському
суді, яку розпочали парафіяни проти попа Миссули. У кореспонденції "Хто
винен?" (1893, № 1) йшлося про перехід села Тупчани на латинський обряд.
У всіх цих та багатьох інших матеріалах попи розглядалися як
експлуататорська верства, що визискує народ, а релігія як спосіб
задурманювати народну свідомість і тримати людей у покорі. Це була
шкідлива позиція, яка й тактично, і стратегічно шкодила журналові,
обмежувала сферу його впливу й читацьку аудиторію. Це розуміли, здається,
всі, крім М. Паалика и М. Драгоманова. І. Франко 17 квітня 1894 року писав
М. Пааликові після прочитання чергового числа "Хлібороба": "З гецою на
попів треба раз дати собі спокій хоч на якийсь час: будиться лютість і
завзяття з противної сторони, а не зискується нічогісінько, але то буквально
нічогісінько, бо попів не позбудетеся, а такою гецою підбурите проти себе не
тільки злих, але й добрих. Не розумі., пощо се? І коли вже гецуватн, то чи
нема інших ворогів? І чи взагалі мусить і снувати? .Я думаю, щодалеко ліпше
було б натомість освічувати мужика, даючи йому коли вже не статті, то хоч
орієнтуючі замітки о всяких справах економічних і політичних, як се
робилося в перших роках"
412
. На думку І. Франка, значно більшого ефекту
можна було досягти завдяки політиці розумного компромісу, але М. Паалик,
заохочу ваний з-за кордону М. Драгомановим, не був готовий до цього.
В основному часопис займався питаннями поточної політики, друкуючи
практично в кожному числі різноманітні відозви, анонімні хронікальні
повідомлення, наприклад: "Про податки і їх реформу " (1893. № 2-3), "Збори
партійні в Коломиї" (1894, № 1-2), "Москвофільська підлість" (1894, № 7),
"Намісник гр. Бадені проти селянських віч" (1894. № 7), "Хто розбиває наші
народні віча" (1894, № 10-11), "Відозва до народу" (1894, № 11-13). "Общество
Качковского проти радикалів" (1894, № 14-16). "Відозва до всіх товаришів
радикалів і всіх руських селян Галичини і Буковини" (1895, № 13-17).
,У 1 §91-1893 роках часопис мав спеціальну інформаційну рубрику
"Дрібні вісті"; у 1894-1895 роках вона була перейменована й дістала назву
"Вісті з краю і світа". З хронікальних матеріалів журналу можна було
дізнатися про діяльність керівників партії, наприклад сповіщалося
"Адвокат д-р Северин Данилович отворив канцелярію в Коломиї" (1892,
№№ 6, 7).
Особливістю "Хлібороба" було те. що в ньому й справді був
продуктивно використаний урок народовської "Батьківщини": надавати
багато місця для непрофесійних авторів з народу , які прагнули розповісти
про свою долю, переважно про заподіяні їм кривди, поділитися своїми
роздумами про становище у країнців на своїй батьківщині.
''"Франко І.Я. До М. Павлика від 17 квітня 1894 р. //Франко І.Я. Зібр. творів:
У 50 т. - К„ 1986. -Т. 49. - С. 494.
586
Історія української журналістики XIX століття
Після припинення "Народу" і "Хлібороба" як партійний орган
упродовж 1895-1896 років за редакцією В. Будзиновського (1868-1935)
виходив двотижневик "Радикал". М. Павлика вже не запросили до його
керівництва та й позбавлений підтримки М. Драгоманова він відразу
втратив половину своєї політичної й журналістської ваги. В.
Будзнновський. що в після розколу радикальної партії (1899) став
провідником Української національно-демократичної партії, вперше
формулюючи завдання "Радикала", висловився за боротьбу проти
централістичних змагань російських партій, незалежно від їх політичного
забарвлення, навіть якби вони стояли на радикальних чи революційних
позиціях. Разом з тим часопис проголосив себе органом тих українців у
Росії, що пряхіують до тої ж цілі, що й галицькі радикали. Це була нова
антндрвагоманівська настанова, яка визріла в радикальній партії: єднатися
з українцяхіи навколо завдань української незалежності, а поборювати
споріднені російські партії, оскільки вони стоять на позиціях централізму.
З 1 червня 1896 року в Коломиї за редакцією д-ра Кирила
Трильовського (1864-1941), відомого діяча радикальної партії, в
хіайбутньохіу депутата крайового сейму й державної ради, розпочалося
віщання радикального хйсячника "Громада", але вийшло лише 5 його
чисел. Якихось значних матеріалів, що увійшло в історію наукової чи
суспільно-політичної думки, тут не з'явилося.
Та ж частина радикалів, яка еволюціонувала вліво і в майбутньому (10
вересня 1899) утворила Українську соціалістично-демократичну партію
(УСДП), 1 січня 1897 року розпочала видавати свій двотижневик. З огляду
на те, що українське робітництво в галицьких хіістах було сполыцене,
газета друкувалася латинкою і хіаіа назву "КоЬіїпук".
Найбільш вдалим і тривалим інфорхіаційннм проектом радикалів було
віщання газети 'Трохіадський голос", що існувала з 1895 до 1939 року.
Першіш його видавцехі і редактором був невтомний В. Будзнновський, але
він на цей раз запропонував таку програму національно-соціального
співробітництва, яка змогла подолати відцентрові тенденції, що розривали
радикальну партію, і сконсолідувати в газеті діячів різного спряхіування.
"Громадський голос" виходив спочатку місячними газетними випу сками,
але вже в 1906-1909 періодичність виходу його зросла до двох разів на
тиждень. У віщанні співробітничали І. Франко, М. Паалик, О. Маковей, В.
Стефаник. Л. Мартовнч. Марко Черемшина. Проте, розквіт віщання
прпйшовся вже на XX століття.
Таким чином журнали "Народ" і "Хлібороб" залишилися найбільш
прикхіетними явищахш радикальної журналістики періоду існування РУРП.
Значення журналів "Народ" і "Хлібороб" полягало в тому, що вони
1) започаткували власне партійну українську журналістику, були
першими виданняхш. які деклару вали себе як органи політичних партій;
2) вели активну боротьбу за народні інтереси, показували реальний
шлях до боротьби з ну ждою. політичним безправ'яхі, широко висвітлювали
соціалістичний рух в Галичині, Австрії й за кордоном; підносили культ
587
Михайин І.Л.
освіти, науки, боротьби з галицькою герметичністю, провінційним рівнем
політичної, освітньої й мистецької культури в ній:
3) опублікували класичні твори української літератури, зокрема І.
Франка, Лесі Українки. Л. Мартовича. Н. Кобрннської;
4) опублікували класику української публіцистики, представлену,
зокрема, у працях М. Драгоманова. І. Франка. Ю Бачинського;
5) виховати й загартувати журналістський талант В. Будзиновського.
Ю. Бачинського, К. Трнльовського, які згодом заснували свої періодичні
видання, зробили свій помітний внесок у розвиток української
журналістики;
6) засвідчили цілковиту поразку космополітичної драгоманівщиии.
відмову від неї навіть провідників радикального руху, які бачили
ущербність і безперспективність того шляху, на який спроваджував їх М.
Драгоманов.
588
Історія української журналістики XIX століття
Розділ чотирнадцятий
Журнал "Житє і слово"
Заснування журналу, І. Франко як його організатор. Два періоди в історії
журналу. Характериспиіка обличчя журналу в перший період.
Белетриспшка журналу. Поема "Новик" О. Маковея, лірика П.
Грабовського, У. Кравченко. Формування в "Житі і слові" книжки І. Франка
"Мій Ізмарагд". Перекладна поезія: І. Франко, А. Кримський і В. Щурат як
перекладачі журналу. Проза в журналі: роман І. Франка "Основи
суспільності". Драматургія в журналі: перекладна "Едіп цар" Софокла;
оригінальна - "Сон князя Святослава" і "Кам'яна душа" І. Франка,
фольклорні джерела і неоро мантичний характер творів. Науковий відділ
журналу пш його головні автори. Праці М. Драгоманова "Старі хартії
вольності. Історичні начерки"; А, Кримського "Про Румянцевський музей у
Москві"; О. Терлецького "Літературні стремління галицьких русинів від
1772 до 1872". Портрети діячів слов'янської науки і літератури. І. Франко
як автор рубрики "Із епшрих рукописів ". Рубрика "Із пере писки наших
літературних і політичних діячів". Розділ "Ізуст народи": жанрове
розмаїття. Етнографічні праиі; дослідження В. Охримовича "Знадоби до
пізнання народних звичаїв і поглядів правничих ". Перекладні наукові праці:
Леона Фера "Будда і буддиз м", Моріса Верна "Євангеліє" і "Історія і релігія
жидів". Відділ крипшки і бібліографії пш хроніки. Підсумки першого періоду
і причини закриття журналу. Переговори з І. Франком лідерів радикальної
партії Його згода перетворипш журнал на партійне видання і умови
такого кроку. Суспільно-політичний характер журналу в другий період його
іспюріїБелетристика І. Франка: оповідання "Панщизняний хліб", "Чиста
раса" і "Опозиція", нарисова спшхія в них. "Посло від чорного царя" М.
Коцюбинчського. Дидактичний дискурс драми І. Франка "Учитель ". Поезія
І. Франка: "Сучасні образки", вірші з книжки "Зів'ялелистя". Драматична
поема Л. Старицької-Черняхівської "Сапфо". Публіцистична лірика П.
Грабюовського. Поезія Лесі Українки: "Давня казка" й добірки віршів.
Літературна крипшка в журналі: "Слово про крипшку" І. Франка.
Публікація листування М. Драго манова. Політичні статті: "І ми в Європі:
протест проти мадярського тисячоліття", "Робітницький і революційний
рух в Росії" Г. В. Плеханова Рубрика "Вісті з Росії". Розділ "Політичний
огляд" та його матеріали. Стаття І. Франка "Зміна системи". "Соціалізм
і соціал-демократизм". Припинення видання журналу. Значення журналу.
Підсумки розвитку радикальної журналістики.
1 липня 1893 року газета "Діло" опублікувала повідомлення про
надання І. Франкові ступеня доктора філософії. Він повернувся з Відня до
Львова з мрією видавати свій науковий журнат. Були зважені фінансові
можливості: на видання журнаїу віддата значну частину свого посагу
дружина письменника Ольга Франко, запропонувати певні суми українській
співак Олександр Пилипович Мишуга (1853-1922) та російський філолог-
орієнталіст Костянтин Андрійович Фрейтаг. учень А. Кримського. Журнат
589
Михайин .Л.
мав виходити раз на два місяці обсягом по 10 дру кованих аркушів. Половина
його відводизася під літературу: оригінальну й перекладну белетристику,
літературну критику і історпко-літерату рні статті: другу половину мати б
займати матеріали фольклористичні. Це був перший журнаї, у якому
повноправним редактором висту пив І. Франко. Він проектував йому назву
"Русалка". .Ллє й сам був невдоволенні! з неї', бо невдовзі в листах до
ймовірних співробітників називає вже свій часопис "Живе слово", але
остаточний варіант підказав М. Драгоманов - "Жптє і слово".
І. Франко планував журнал, "з котрого виключена буде всяка
політика"
413
. Були для цього дві причини: зовнішня і внутрішня. Зовнішня
полягала в тому, що І. Франко сподівався для неполітичного журналу
широкої передплати в Росії: політичний журнал просто був позбавлений
усяких перспеклив. Внутрішня полягала в тому, що І. Франко відчував
дедалі більшу нехіть до політичної роботи: це не була його "сродна", за Г.
Сковородою, праця; він займався нею тому, що професіоналів серед
українців для неї браку вало; але з появою партійного жпття вироблялася
дедалі чисельніша група, схильна професійно до політики; у листі від 13
травня 1894 року до М Драгохіанова І. Франко роз'яснював щодо
політики: Я нею не хочу займатися, і аласне рад (...) усунутися від
політичної діяльності, до котрої у хіене поперед усього нема нервів"
414
.
Життя довело ілюзорність сподівань І. Франка на широку передплату
неполітичного журналу в Росії: по-перше, цензу ра не допустила передплати
жу риалу в цій іхшерії; по-друге, нау ковий журнал не зібрав у Галичині такої
кількості передплатників, яка б зробила його віщання хоча б
бездефіцитним; по-третє, йому й самому не вдалося створити
позаполітнчний журнал.
Як і в деяких інших видавничих проектах, на плечі І. Франка ліг увесь
тягар ведення часопису. У листі до А. Крихіського він писав 22 березня 1894
року: "А ще ж треба Вам знати, що я сам-самісінький, хіба при помочі
хворої жінки, веду весь технічний бік віщання, коректуру, перегляд
рукописів, кореспонденцію і заграничну розсилку, (...) мушу півдня сидіти
в редакції "Кигіега Lwowskiego" і писати січку для щоденної газета, а
другого півдня бавити дітей, котрі не дають ні писати, ні чіггати, так що до
своєї роботи сідаю тільки о 9 або 10 годині ночі і сіщжу до 12, 1 або й до 2,
а в додатку ще й очі в .мене болять, то будете хіати образ тих обставин, серед
яких виходить "Жите і слово"
415
.
Історія журналу "Житє і слово" нараховує два періоди. Перший номер
часопису вийшов у світ 1 лютого 1894 року з підзаголовком "вісник літерату
ри. історії і фольклору". Він хіав рубрики: І. Белетристика; II. Статті наукові;
413
Франко І..Я. До А. Ю. Кримського від 7 жовтня 1893р. //Франко І.Я. Зібр.
творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 49. - С. 422.
4
>
4
1.-Я. Франко До М.П. Драгоманова від 13 травня 1894 р. // Там само. - С. 499.
415
Франко І.Я. До А. Ю. Кримського від 22 березня 1894 р. // Франко І.Я. Зібр.
творів: У 50 т. - К., 1986. - Т. 49. - С.481.
590
Історія української журналістики XIX століття
III. Матеріали історичні, літерату рні, етнографічні: IV. Критика, бібліографія:
V. Хроніка. У такому форматі журнал виходив у 1894-1895 роках, вийшло
чотири томи по три книжки жу рналу в кожному , у сього 12 книжок. V березні
1894 року він мав 160 передплатників, до кінця року - 220. Це бу ло дуже мато
дтя самооплатності часопису . Разом з тим с багато свідчень про успіх жур-
нату. високі оцінки його змістового наповнення. "Жіггє і слово" охоче читала
молодь, передплачували бібліотеки в Галичини, схвальні відгу ки надходили з
Росії, куди І. Франко мусив надсилати жу рнал не за передплатою, а у закритих
конвертах як бандеролі. Для у спіху жу риалу було достатньо підстав.
Відділ белетристики редактор формував на засадах естетичних,
намагаючись, наскільки це було можливо в тих у мовах, відгортали твори
художньо немічні.
У першому ж тому він опублікував один з нанвидатніших творів з
поетичного доробку О. Маковея - поему "Новик" (1894. - №№ 1-3). Твір,
створений у 1892 році, нагадував поему І. Франка "Іван Вншенськнй". але
її сюжет був перенесений у сучасну дійсність. Новик - чернець-у чень. Ним
став молодий хлопець Іван, знесилений боротьбою з життям. Ного мати,
вдова, спродала все господарство, щоб вивчити сина, сам Івась тяжко
працював, щоб заробили на прожиток, але грошей не вистачало. У хвилину
відчаю він прийняв рішення піти в ченці. Для нього розпочався
випробувальний термін - він став новиком монастиря в Красному Лузі.
Поема була присвячена зображенню його випробувань. Його
розшукала матір і найнялася до місцевого пароха за слу жницю, аби бути
біля сина. Івасеві докоряє попівна, дівчина-красуня Ольга, пояснюючи
йому, що він зробив егоїстичний вибір, він втік від життя і його турбот,
шукає спокою для самого себе; але жити для матері, для людей важче, проте
й почесніше, такий вчинок більше узгоджується з Божим призначенням
людини. Сумніви загніздилися в душі Івася:
Все ж ціль до життя я найшов би якусь,
не дав би бідігги хоч мамі,
а я молодий і здоров - і сховавсь
в тих мурах навіки, як в ямі.
Поема була позбавлена сюжетного примітивізму: новик не кидав
монастир. Ольга не виходила за нього заміж. їх не ждало щасливе життя зі
старою матір'ю. Все було навпаки: серце Івана точила ту га, Ольга виходила
заміж за свого жениха, матір повернулася додому, не в силах жити на
чу жині. Поема обривалася на кульмінаційному моменті: ігумен приносив
новнкові депешу про смерть матері.
Моральний досвід, який повинен був винести читач, по.лягав у тому,
що людина не повинна ховатися від життя, його клопотів і турбот, а
сміливо вступати в боротьбу з ними. Поема містила певний елемент
критики релігії, яка штовхає людину до втечі від життя, благослоаляє
егоїстичне розв'язання внутрішньо-психологічних конфліктів.
Близький мотив розвішав М. Старіщькнй у добірці з двох віршів "Пам'я
ті М. Ф. Л." і "До І. Білика" (1895. № 5).Особлнво змістовним був другий
591