Михайлин - Історія української журналістики XIX століття
Подождите немного. Документ загружается.
Михайн .Л.
вірш, у якому поет звертався до свого товариша минулих :ііт. який, діставшись
високих щаблів службової кар'єри, занедбав юнацькі мрії про виродження
українського народу. Друга частина вірша будувалася як ланцюжок
розгорнутих риторичних запитань, які містили докори поколінню І. Білика:
Невже усі сердечні наші муки
Погинуть так. не зрушать добрих слів:
І над сльозами страдників-батьків
ІЦе насміються знівечені внуки?..
Оскарження пасивності су часників було важливим мотивом циклу П.
Грабовського "Із дневника невольника" (1895. № 6). що подавався під
псевдонімом П. Журба.
Але важливим було й те, що з першого чиста в публікаціях журналу
була започаткована й інша тенденція в ліриці: тут був опублікований
триптих сонетів У. Кравченко "Є щось в житію, чого не знала я..." (1894.
№ 1). Вони виразно тяжіти до філософської лірики, являли собою діалог
авторки з самим життям. Вона квапилася до нього в обійми, не як до
закоханого коханця, а як до друга давнього, зустрічаючи в ньому -завжди
щось нове, шукаючи ідеалу, чаруючись простотою слова, почутого під
стріхою, і красою пісні, що "б'є з лона люду". Цей невеличкий цикл У
Кравченко ніби віщу вав появу в жу рналі цілої низки філософських творів І.
Франка, які в 1898 році він віщав, об'єднавши у книжку "Мій Ізмарагд".
Надрукувавши поезії "З подорожніх заміток" (1894. № 1) і "На
пастівнику" (1895. № 5). що за жанром наближалися до віршованого нарису.
І. Франко не переобтяжував часопис своїми віршами, віщавши перевагу
перекладам. Так. під рубрикою "З чужих квітників" з'явилася його
публікація "Із Ізмарагда. З староруського переклав І. Франко" (1895. № 2 і
3). Ізмарагд (у буквальному иереклалі з грецької мови - смарагд, ізумруд) -
літературний збірник релігінно-повчального змісту, що склався в Україні в
XШ-XГY і поширювався як книга для читання до XVШ століття. І. Франко
використав мотиви і сюжепі цієї збірки, але створив "свій" Ізмарагд.
Поет глибоко пройнявся християнською філософією, в основі якої
лежить любов до конкретної людини, навіть до своїх ворогів, але не до
Божих ворогів. У вірші "Не слід усякого любити без розбору " автор
роз'яснює Святе письмо. Бог
Не мовив: "Моїх ворогів любіте!"
Отеє, брати, ви добре розумійте.
Що ворог Божий, ворог правди й воли
Не варт любовн вашої ніколи (1895. № 3. с. 323).
Ізмарагд І. Франка навчав людей ощадтивості. щирості у любові до
ближнього, поваги до мудрості, вчив розрізняти зовнішній блиск і
внутрішню потворність:
.Як сережки золотії
В ніздрях бурої свині.
Так краса не йде в пожиток
Зле вихованій жоні (1895, № 3. с. 321).
592
Історія української журналістики XIX століття
Містив Ізхіарагд І. Франка збірник коротких афористичних
висловлювань, об'єднаних під назвою "Строфи''. у яких ного талант
виблискував глибиною думки і філігранною її обробкою, як-от:
Книш - хюрська глибини:
Хто в них пірне аж до дна.
Тон. хоч і труду хіав досить.
Дивнії перли виносить (1895. № 2. с. 162).
Окрехшй жанр Ізмарагда складали притчі. Коротка історія або
картина дійсності, розказана дтя фінального повчання, пи переш І. Франка
набувала стислості й виразності. Зхііст життя. у якохіу позитивне й
негативне дивовижно переплелися, став предхіетохі осмислення у Притчі
про радість і схіуток". Живе поруч два сусіди. Один справляє похорон, а
другий - весілля; в одній хаті музика і спів, а в другій ридання і плач. Для
поета - це образ нашого жилтя. де у парі йдуть смуток і радість.
Публікація віршів майбутньої книжки "Мій Ізхіарагд" бу ла великихі у спі
хом журналу "жптє і слово". Українська поезія до цього часу не знала ні
такого насичення філософськими мотивами, ні такої блиску чої обробки філо
софських жанрів пригчі. повчання, афоризму . І. Франко викривав у ній новий
напряхі. Його Ізмарагд був найконгговнішнхі здобутком в поезії жу рналу .
Розуміючи ще доволі нестабільний рівень українського віршарства. І.
Франко будував програму журналу на представленні в ньохіу світової
класики. Кріхі нього сахюго. що подав тут "Тірольські елегії"" (1894. № 1) і
поему "Цар Лаврін" (1895. № 1) К. Гаалічека-Боровського. для жу рналу як
перекладачі працювали В. Щурат і А. Кримський. Перший переклав з
старофранцузької хюви "Пісню про Роланда" (1894. №№ 1-6). класичний
зразок середньовічного європейського епосу. Другий вперше в українській
літературі виступив перекладачехі класики східного середньовіччя,
переклавши з перської хюви великі поеми: Толістан" Саалі (1894. №№ 3-4) і
"Шаг-Наме" Фірдоусі (1895. №№ 2-3. 5-6). а також лірику Гафіза (1895. № 1).
Перекладна поетична рубрика збагатила українську культуру
перекладахін класичних лворів західної і (вперше!) східної поезії. 1а них
братися знавці хюв. перекладаючи з оригіналів без посередництва
пирядника. Якість поетичних перекладів була високою, такою. що й
сьогодні задовольняє вихюгливого чіпача.
Проза в часопису "Жигє і слово" у перший період була представлена
лише рохіанохі І. Франка "Основи су спільності" (1894. №№ 1-6: 1895. №№
1-5). Твір писався за хіетодохі " Борислава схііється" для журналу "Світ",
тобто нова подача до кожного чергового нохіера. і йому судилася доля
"Борислава", він лишився не закінченим, хоча й зовсіхі з інших причин.
В основу роману були покладені хіатеріалн кукізовського судового
процесу 1889 року, у якохіу І. Франко брав участь як журналіст газети
"Кицег Іл\о\У5кі", хоча Й не писав про нього судових репортажів.
С'тенограхіа процесу "/Ьгоііпіа \\ Кикіго\хіе" ("Злочин у Кукізові") була
віиана у Львові 1889 року окрехюю книжкою. Сутність справи полягала в
тохіу. що для порятунку заборгованого маєтку дворянська родина вбила з
593
Михайн .Л.
метою пограбування заможного пароха свого села. Суд виправдав
шляхетську родину, хоча йому були подані незаперечні докази її провини.
Процес розколов галицьку спільноту на прихильників шляхти і противників
її. Польський письменник Юзеф Рогош (1844-1896) по свіжих слідах процесу
написав роман '^гаЬатее" ("Могильники"), у якому виправдовував шляхту
і перекладав провину за вбивство на представників соціальних низів. І.
Франко в романі виступив від імені народу, з викриттям аморальності
шляхти. Використавши назву драми Г. Ібсена "Основи суспільності" (1877).
з якої почався період "нової драми" у світовому мистецтві, він так само
викрив шляхту (дворянство), яка претендувала на керування країною й
нацією, але не мала для того ні моральних, ні розумових можливостей,
переживала занепад, звична до розкошів і лінощів, не була здібна до ведення
аласного господарства, не кажучи вже про страви краю чи корони.
Роман сам мав компенсувати відсутність у журнаїі інших прозових
творів, захопити читача кримінальним, пригодницьким сюжетом,
примусити очікувати його продовження. Глибоко виписані характери з
докладним викладом їх ретроспективних життєвих ліній, відкритих
поглядів і вийюалювань і прихованих підсвідомих потягів, усе це
виносило твір І. Франка на вершину української прози кінця XIX віку.
Роман залишився недописаним тоді, як до фіналу залишалося кілька
розділів, можливо, навіть один. Принаймні автори екранізації твору на
українському телебаченні легко впоралися з його завершенням. Причини
припинення роботи над романом полягали в тих нестерпних майнових,
побутових і моральних умовах, які супроводжували І. Франка в час
редагування журналу і про які йшлося на початку цього розділу.
Розпочавши віщання журналу "Жите і слово" після шестимісячної перерви.
І. Франко по суті під старою назвою започаткував нове віщання, з
відмінною від старого часопису програмою, завданнями, колом авторів.
Журналістська праця відволікала від тривалих проеклїв, до завершення
роману взятися не було ніякої можливості, його пером водила потреба
вічного заробітку, а журнал тільки висмоктував родинні заощадження, що
складалися з посагу дружини. Так видатний твір української прози роман
"Основи суспільності" не був дописаний І. Франком до кінця.
Деякі автори вказують, що в журналі "Житє і слово" друкувався й
роман І. Франка "Для домашнього вогнища". Це не так. Цеп роман, що був
створений польською мовою, в автоперекладі 1. Франка друкувався в
додатку до "Житя і слова" і вийшов окремою книжкою у Львові 1897 року
накладом журналу, але вже після його припинення.
Проза І. Франка, опублікована в журналі, мала велике значення для
становлення української літератури. Віт часу Панаса Мирного в ній ніхто
не брався за кримінальні сюжети, не намагався писати цікаво для читача,
захоплювати його у вагу , давати в художньому слові панораму су спільного
життя, розгорнуті з епічною широтою характери. І. Франко ніби для
експерименту показав, що йому й такий тип творчості цілком доступний,
його талані і туг дав блискучі ху дожні досяїнення. а показавши це. вважав
594
4
Історія української журналістики XIX століття
свою місію виконаною, і покинув писати, лишивши заінтригованого
читача навічно з непогамованим читацьким інтересом.
Особливістю белетристики журналу є представлення в ньому
несподівано великої кількості драматичних творів. Усе розпочалося з
публікації Франкового перекладу знаменитої трагедії Софокла "Едіп цар"
(1894. №№ 3-5). Цей твір вважається найкращим із сімох, що вціліти від
Софокла, а сама його творчість розглядається як найбільш гармонійне
втілення концепції людини епохи Перікла, тобто розквіту давньогрецької
демократії. Кращого вибору для журналу й не можна було зробити.
У 1895 році І. Франко опублікував тут уже два свої драматичні твори:
історичну драму "Сон князя Святослава" (№№ 1-2) і драматичний етюд
"Кам'яна душа" (№ 3). їх поява в журналі, до предмета якого входив
фольклор, була більш ніж виправданою. Обіщва твори будувалися на
народнопоетичних сюжетах.
Драма "Сон князя Святослава" виростала з казки "-Як король Карло
Великий ходив красти". До київського князя з'явилася жінка ізгоя Овлура.
щоб попередити про небезпеку, але він не захотів її вислухати. Але вночі
йому наснився ангел, який наказав негайно полишити палати й
відправігпіся світ за очі. Князь скорився ангелові і потрапив уночі до
розбійницького товариства, у якому ватажком той самий Овлур.
Випадково Святослав і його колишній бояріш стали свідками змови проти
князя. Князь з розбійниками, які віивляються вірними йому, прийшов у
Київ і врятував свій престол від державного перевороту.
Це був твір про оманливість зовнішніх чеснот, якщо воші не підкріплені
внутрішнім моральним стрижнем. Драма розвивала один з мотивів Ізмарагда.
який проголошував: цінуй правду, хоч би її говорила й бідна людина,
відвернись від кривди хоч би її промовляли вуста святого. М. Драгоманов
різко розкріггикував драму І. Франка за відсутність у ній реалізму. І. Франко
захищався, пояснюючи, що й справді почувається більше романтиком, ніж
реалістом. "Сон князя Святослава" справді оповістив з'яву в українській
літературі неоромантизму, зокрема фольклорного напряму в ньому,
предстааленого на світових теренах у цей час рясно драматичними етюдами
М. Мегерлінка. "Затоптеним дзвоном" Г. Гауптмана та іншими творами.
В основу сюжету драматичного етюду "Кам'яна душа" була покладена
народна пісня "Ііаало Марусяк і попадя". І. Франко виявив себе майстром
одноактівки, стислого драматичного письма. Етюд нагадував п'ятий акт
рохлогої драми, стільки розмаїтих мотивів містив він. Розбишацька ватага
Марусяка вистежена чоловіком його коханки паном Крайником: ось-ось у
таборі з'явиться військо. До ватаги Крайник підсилає парубка Івана
Баюрака. ніби для вступу в опришки, а насправді попередити дружину і
умовити її повернутися. Маруся ж не може цього зробити: з величезної
любові вона покинула дім. чоловіка, двох коханих діток, становище пані
Усе віддала вона за кохання до ватажка опришків, тому її вибір - прийняти
смерть разом з коханим, а виявляється - від коханого, запаленого
ревнощами через розмову Марусі з Баюраком. "Кам'яна душа" - це Мару ся.
595
Михай.іин І.Л.
яка справді виявити кам'яну наполегливість у доведенні до логічного кінця
свого життєвого шляху. Це була теж романтична драма і максимально
загостреними пристрастями, могутніми героями, що прагнули змінити
обставини звичного людського життя, а ні - то померти за свої ідеали.
Драма пічний доробок жу рналу "Житє і слово" ознаменував прихід в ук
раїнську літерату ру неоромантизму. Пройде час. і на самому початку XX сто
ліття цей напрямок розквітне в творчості Лесі Українки і В. Внншіченка. С.
Черкасенка її О. Олеся. Vie його джерела у геніальній творчості І. Франка.
Y науковій частині журналу лідерство захопили матеріали трьох
авт орів: М. Драгохіанова. А. Кримського і О. Герлецької о.
М. Драгоманов запропонував І. Франкові велику працю "Старі хартії
вольності. Історичні начерки" (1894. №№ 1-2. 4-6). Він підготував дослідженій
д ія болгарського видавництва, але поюдився на паралельне опу бліку вання
його українською хювою. Це була велика праця з історії європейського
лібералізму. Драгомацов простежив виникнення ідеї свободи та її правового
закріплення у Великій хартії вольності. підписаній англійські™ королем
Іоанохі Безземельним 15 червня 1215 року. Її автор вважав першою
європейською конституцією. Ця наукова праця хіала значний вплив на
формування наукових поглядів молодих українських партій на правові хіежі
їх діяльності, вироблення в Україні покоління професійних політиків.
М. Драгоманов і далі співробітничав з журналохі "Жіггє і слово",
подавши до етнографічного відділу "Матеріали до історії віршів
українських. Зібрав і впорядкував М. Драгохіанов" (1894, №№ 1, 4). а
наступного року пращо "Освіта на Україні в XVIII ст." (1895, № 3), а також
ряд дрібних заміток "До історії української хлоцоманії в 1860-ті роки", "Дві
студентські пісеньки з Києва 1863 p.". "Народний геатр на Україні",
"Неповний варіант думи [про Івана Богуславця]" (1895. № 3).
А. Крихіськші написав для "Життя і слова" оглядову статтю "Про
Румянцевський му зей у Москві" (1894. №№ 3. 5). Цей музей хіав найбільшу
в Росії бібліотеку. яка в майбутньому дістала назву "Бібліотека СРСР імені
В. І. Леніна". Вона була заснована 1862 року в складі Рухіянцевського
.музею. А. Кримській! головну увагу приділив сахіе форхіуванню бібліотеки,
оглядові рукописів і стародру ків церковних і слов'янських.
Нарешлі. О. Терлецький під псевдонімом І. Заневич подав працю
"Літературні стремління галицьких русинів вії 1772 до 1872" (1894, №№ 2
6: 1895. №№ 1-6). Це була найголовніша праця О. Терлецького, до якої він
збирав матеріали все життя. Він усе не наважу вався її писати, завалений
безхіежніслю матеріалу, якому не міг дати ради, згрупувати її
систематизувати його. Праця гак і залишилася ехіпірпчною, у ній було
наведено багато фактів, безліч цитат, але не було авторського аналітичного
слрнжня. Усе ж з ехіпіричного хіатеріалу вимальовувалася безкінечна
боротьба галицьких русинів за рівноправність і свободу, наполегліші
зусилля у відстоюванні свого українського світу, нарощування духовної
праці, що приводило до піднесення національної свідохюсті маси лру дарів.
Праця О. Терлецького є важливою пахіяткою у країнської публіцистики.
596
Історія української журналістики XIX століття
Розвиваючи традиції журналу "Світ", І. Франко вів у "Житті і слові"
рубрику "Сучасні діячі слов'янської науки і літератури", сподіваючись
подавати на початку кожного чиста фотографічний портрет, а в кінці книжки
біографічні статті. .Ллє вдатося вмістити портрети лише в перших двох чисіах
журналу. Це були портрети М. Драгоманова і М. С. Тнхонравова.
Біографічні статті І. Франкові довелося писати самому. Спочатку він
попросив М. Драгоманова написати сталлю про Тихонравова, але той
відмовився це зробити, а відтак знову довелося братися за перо І. Франкові.
Часу до виходу номера лишалося мало, тому він змушений був скористатися
готовими матеріалами, що з'явилися в пресі до смерті видатного дослідника
давньої літератури, зокрема некрологом в "Русских ведомостях". Надалі
рубрика продовжувалася, але не регулярно. Так. зокрехіа. у ній з'явилися
біографічні нариси польського пнсь.менника Леона Василевського "Еліза
Ожешкова" (1895, № 4), П. Грабовського "Микола Гаврилович
Чернишевськпй" (1895. №
6) і "Михайло Ларіоновнч Михаилов" (1895. №6).
Важливу складову наукової діяльності І. Франка в журналі становили
публікації творів давньої літератури й записів фольклору . Так з першого
числа він розпочав вести рубрику "Із старих рукописів", де були
опубліковані з його невелнчкихіи кохіентаряхш такі тексти: "Соломон і
чорти в бочці" (1894. № 1). "Апокриф про дітство Ісусове" (1894. № 2).
"Вандрівка богородиці по пеклі" (1894. № 4. 5), "Слово о сотвореню ангел
і архангел и о прочінх безплотных силах" (1895. № 1), "Слово о Сивидле
пророчицп и о Давиде цару" (1895, № 1). "Св. Василий і Евладій" (1895. №
2), "Зразок релігійної сатири: песій піст" (1895. № 3).
Розпочинаючи рубрику, І. Франко зазначив, що "в історії 1000-
літнього розвою руського народу бачимо дивний факт: твори старої
літератури, писані мовою більш або менш далекою від народної, здобули
собі в протягу століть таку популярність серед мас народних, мали такий
вилив на духовий розвій тих мас. якого не мали твори новіших "народних"
писателів, не виключаючи й такого генія, як Т. Шевченко" (1894, № 1. с.
136). Думка про величезний вплив старої літератури на громадську думку,
політичну й естетичну свідохіість народу була головною засадою І. Франка
в публікалорськіп діяльності й дослідженні старої літератури.
Важливі хіатеріали до історії духовного життя України були
представлені в загальній рубриці "Із переписки наших літературних і
політичних діячів", де були опубліковані вперше листи О. Федьковича. М.
Шашкевича. С. Качали,"Ф. Заревича (1894. № 1: 1895. № 3)
Важливу роль в журналі відігравала фольклорна рубрика "Із уст
народа". Назву редактор "позичив" в "Основи" і вів її з наполегливою
постійністю, зробивши постійною в журнал У ній була опублікована
велика праця Леся Українки "Купала на Волині" (1894. № 1-3). що хіістпла
дослідження свята, процедури його відзначення, записи народних пісень,
що співалися на ньохіу.
Фольклорні записи відзначалися жанровихі і те.матичнихі розхіаїттяхі.
Гак у 1894-1895 роках тут були опубліковані легенди "Початок і кінець
597
Михайин .Л.
світа" (1894. № 1). "Рабин і ангел" (1895. № 1). "Звідки взявся вогонь у
кремені?" (1895. № 2) та ін.: казки "Царівна-чарівниня і вдячні звірі" (1895.
№ 1). "ІІро царівну, з котрою батько хотів женитися" (1895. № 3) тощо:
новезн і фабльо "Добра баба і чорт" (1894. № 4). "Брехач і побрехач" (1895.
№ 4): міфи і вірування "Про вовкулаків" (1895. № 5). "Про упирів" (1895. №
5): оповідання про історичні особи "Цісарева Марія Тереса" (1895. № 2).
"Про Довбуша" (1895. № 5): оповідання про місцевості "Відкн пішла назва
Київ?", "Диво в Логинці", "Собака з-Явори" (1895. № 5): друкувалися
також анекдоти і фацецїї. Серед постачальників записів зустрічаються
імена самого Івана Франка, а також Ольги Франко. Генріка Бігеляйзена.
Осипа Роздольського, Анато.ля Краліцького. Михайла ГІаалика. Михайла
Зубрицького, Володимира Гнатюка та деяких інших. їх публікації
супроводжуються ґрунтовними коментарями та вступними роз'ясненнями.
З помітних етнографічних праць у перший період історії журналу
"Жіггє і слово" була опублікована стаття В. Охримовича "Знадоби до
пізнання народних звичаїв і поглядів правничих" (1895. №№ 2. 3). яка була
одним з перших цікавих нарисів з питань українського звичаєвого права,
зображала український народ таким, що без державних законів за
допомогою звичаєвого права вмів регулювати всі боки свого життя.
Цілком у дусі наукового напрямку часопису містилися в ньому
перекладні наукові праці: Леона Фера "Будда і буддизм" у перекладі І.
Франка (1894. №№ 1-2. 4-6) та Моріса Верна "Євангеліє" (1895. №№ 1-2) і
"Історія і релігія жидів" (1895, №№ 1, 5) обидві в перекладі Лесі Українки.
Дані праці розглядали походження релігії з народних вірувань,
витлумачували релігію як неминучу світоглядну концепцію світобудови й
правил людської поведінки. По суті ці праці також торували шлях до
атеїзму , улюбленої ідеї радикалів, складової соціалістичного погляду на
світ, адже вони розглядали релігію, хоч і в об'єктивності її' виникнення, але
як тимчасову, переднаукову концепцію світу: наука мусить витіснити її з
часом. До ідеї можливості й необхідності співіснування науки і релігії
суспільно-політична думка тоді ще не дійшла. Тож не дивно і в позиції
журналу "Жнтє і слово" зустрічати як базову, покладену в основу
редакційної політики думку про релятивність релігії, витіснення її в
майбутньому науковою концепцією світобудови.
З самого початку часопис мав від діл критики і бібліографії та хроніки.
І. Франко намагався надати їм інформаційного, аналітнко-дослідннцького
характеру, розу міючи рецензію як жанр нау кової творчості, у якому автор,
оцінюючи працю колеги, вислоалює і свої важливі наукові ідеї. Про це
свідчать такі рецензії І. Франка, як "Фольклорні праці д-ра Ченька Зібрта"
(1894. № 5). "Дві школи в фольклористиці (По поводу сьомого тому
"ИЫу")" (1895. № 1). де запропоновано спокійний і врівноважений тон
розгляду наукових здобутків і недоліків поважних наукових досліджень.
Але такий настрій руйну вав старий полеміст М. Драгоманов. який вносив
у відділ інтонації роздратованого критикантства. У рецензії "Наукові
методи пр. Сумцова" (1894. № 1), де розглядалася праця у ченого "Народні
598
Історія української журналістики XIX століття
пісні про отруєння зміїною отрутою", що перед тим з'явилася в "Киевской
старіше", він розкріпнкував наукові засади харківського професора. А в
рецензії "Непорозуміння між проф. Ом. Огоновським і єго наукою" (1894.
№ 3> він теж саме застосував до львівського науковця. На щастя,
тональність І. Франка була підтримана іншими авторами рубрики, де
виступали А. Кримський. М. Могилянський. С. Томашівський та ін.
У відділі "Хроніка" подавалися повідомлення з сучасного наукового й
літературного життя. Тут були опубліковані некрологи по В. Александрову
і Л. Глібову (1894. № 2). М. Драгоманову (1895, № 4), "Квестіціонар" (тобто
питальник) дтя збирачів фольклору Ф. Вовка (1895. № 3). запросини до
передплати та інші матеріали.
Підсумовуючи розвиток журналу "Жіггє і слово" в перший період його
історії, необхідно відзначити, що Україна вперше отримала ґрунтовний
науковий часопис, який редагувався не дилетантом, а науковцем, глибоко
знаючим свою справу. Літературна частина не домінувала в журналі, а
слу жила окрасою його, а головний простір відводився під публікації нау кових
матеріалів і розвідок. Найближчим аналогом до "Жиля і слова" цього часу є
"Киевская старина", яка в свою чергу орієнтувалася на якісну російську
журналістику: "Исторический вестник", "Русская сгарина", "Русская мысль"
і т. ін. Це були журнали, що, уникаючи вузької заполілпзованості, робили
свою велику справу розвитку й поширення науки і освіти, сприяли зростанню
рівня освіченості суспільства. Але російській! ринок читачів для такого типу
журналів був незміримо більший, ніж український, та ще й зву жений до
галицького через заборону передплати журналу в Росії. Через це І. Франкові
за умов ідеального ведення журналу не вдалося зібрати достатньої кількості
передплатників, аби вийти з негативного кошторису. По двох роках ведення
журналу І. Франко вирішив припинити його віщання.
Але виявилося не назавжди.
Після відмови М. Павлика видавати часописи "Народ" і "Хлібороб"
та припинення цих віщань радикальна партія залишилася без періодики.
Спроби налагодити віщання газети "Радикал" зазнали поразки, а відтак
наприкінці 1895 року партійні лідери звернулися до І. Франка з
пропозицією перетворити "Житє і слово" з наукового журналу на
політичний і зробити з нього хоч і не цітком орган радикальної партії, але
ж хоча б наблизити до партійної проблематики.
У п'ятому числі (за жовтень-листопад) 1895 року журнал умістив у
відділі "Хроніка" оповістку, де повідомив, що бере на себе роль спадкоємця
газети "Радикал". Редакція умістила тут програму часопису й писала:
"Вповні згоджуючись на сю програму , ми й зважили по упадку "Радикала"
обняти, що так скажемо, єго спадщину, т. е. зреформувати "Житє і слово"
в такий спосіб, щоб воно, не тратячи свого дотеперішнього нау кового
характеру, розширило свої рамки також на справи політичні і провадило їх
в дусі виложеної програми". Проте далі редакція зауважила дещо й
несподіване: "Своїм віщанням ми хочемо служити цілому народові, а не
одній партії" (1895. № 5. с. 487-488).
599
-Як бачимо. І. Франко вимушено погодився на трансформацію
журналу, відразу ж заперечивши те, до чого нібито пристав, бо тому
опиралася його душа. Він не погоджувався на дві речі, необхідні його
партії: 1) відмовитися від високого наукового рівня матеріалів журналу
задля переваги популяризаторського дискурсу і 2) відмовитися від
загальнонародної всеукраїнської позиції в ньому й перейти на вузько
класову позицію радикальної партії. Між цими двома вогнями й
розгорнулася історія журналу "Житє і слово" у його другий період, який
розпочався після піврічної перерви в липні 1896 року, коли вийшло його
перше число, і тривав рік.
У другій період історії "Житє і слово" набуло характеру суспільно-полі
тичного часоййсу, що зосереджується на проблемах сучасного життя, зану
рюється у політичну проблематику. Зростає його періодичність: він починає
виходити щомісяця. З нього зникають фольклорно-етнбграфічні та історичні
матеріали, провідне місце зайняла публіцистика. Зокрема. Була започатковані
рубрики "Статті про справи політичні і суспільні". "Вісті з Росії".
Трансформувалася белетристика журналу , яка. за деякими винятками,
буду валася тепер на домінанті публіцистичного дискурсу. Найвиразніше це
помітно; на творах самого І. Франка, опублікованих у цей час у "Житі і
слові".-Як яскравий і красномовний факт слід сприймати відмову І. Франка
продовжувати працю над романом "Основи суспільності". Хоча цей твір і
не був позбавлений політичних аспектів у проблематиці, aie вони
розгорталися у філософській і моральній площині, не володіли пекучою
актуальністю, не були змістово оголені, а випливали з епічних картин
дійсності. І. Франко припинив роботу над романом, але надрукував в
жу рналі оповідання "Панщизняний хліб" (1896. № 1). "Чиста раса" (1896.
№ 2) і "Опозиція" (1897, № 1).
Усі вони одночасно належали до літерату ри і до жу рналістики. Перші
два оповідання будувалися на стрижні нарисового первня. Оповідання
"Панщизняний хліб" розпочиналося як нарис: "Було се зимою в початку
1896 року. По вічу в Перемишлі запросили мене торецькі читатьшіки, а
головно посол Новаківський. поїхати з ними до Торок". У дорозі автор
розмоаляє з селянином Андрієм Крицькнм, від якого й почув історію
старого діда Онопрія. Він був настільки бідний, що навіть панській
отаман, що збиткувався над людьми, побачивши, чим харчується селянин,
розчулився до сліз. Скасування панщннн застало його в старому віці. У
відповідності до народного світогляду Онопрій ототожнив два поняття:
хліба і свободи, відчувши необхідність матеріального забезпечення волі.
"От би мені хлібця житнього з власного поля покушати! - говорив не раз. -
Може би. я аж тоді засмакував свободу". Цього, на жаль, не сталося.
Старий похіер у перший рік волі, якраз заносячи снопи в хату . Історія
старого Онопрія розгорталася як ілюстрація до думки про жахливість
панської сваволі, вчила ціну вати свободу.
Оповідання "Чиста раса" ще ближче стояло до нарису. Автор розповів
у ньому так само про, своє спілкування з подорожніхі. На цей раз зу стріч
Михайли» І.Л.
600
Історія української журналістики XIX століття
відбувалася в купе потяга, а сусідом автора виявився пан 3. із сином,
угорський дворянин. Він у сю дорої у втішався піднесенням у горської нації,
протиставляв її русинам, яких вважав расою дикою, нездібною до
цивілізації. Прикладом "чистої раси він назвав свого слугу Я ноша, який
нібито настільки любив свого пана, що і без попередження виїхав
зустрічати ного на залізничну станцію. Через деякий час автор прочитав у
газеті, що пана 3 і його сина вошо й пограбовано, підозріння падає на
слугуЛ ноша і ного прибічників. Письменник закінчив текст саркастичною
фразою: Нема то. як чиста хіадярська раса!" Оповідання викривало
вихваляння національної вищості, приниження інших націй панівними,
засвідчувало безперспективність цього шляху.
Жанр "Опозиції" І. Франко визначив як казку. Вона дуже близько
стояла до тих творів, що друкувалися в журналі Народ". Була собі раз
Опозиція, годі було до неї доступитися, боролася вона за етимологію,
сумувала над народною кривдою. Але скінчилося все тихі, що за невеличку
подачку Опозиція цілком присмирніла, стала вірнопідданською
Опозицією. У тексті згадувалися іхіена Рохіанчука. Озаркевнча. що
надавало казці фельетонного звучання. Твір висміював українських
політичних діячів, які горі у вали своєю опозиційністю.
На нарисовому дискурсі було побудовано й оповідання М.
Коцюбинського " Посол від чорного царя" (1897. № 2). Автор, мандруючи
Бессарабією. зустрів свого давнього знайомого Солонину й залишився в
нього у гостях на ніч. Права оповідача далі передавалися господареві, який
розповів про історію свого життя. Захоплюючись фотографією, він якось
приїхав у село, що вразило його народними типажами. Але селяни
сприйняли його за посла віл чорного царя, адже він накривався чорним
покривалом, аби зробити знімок. Герой ледве вряту вався втечею. Після
тривалих роздумів він повернувся в село і став у ньому крамарювати. У
такий спосіб він здійснив своє "ходіння в народ". М. Коцюбинський
розгортав тут улюблену свою тему: відірваність інтелігенції від народу ,
сприйняття народом інтелігенції як папства, від якого не можна чекати
нічого гарного. З величезною силою ця техіа прозвучить пізніше в
класичній новелі пізнього М. Коцюбинського "Сміх" (1906).
Проза в другому періоді журналу "'Житє і слово" була побудована з
широким використанням дидактичних елементів, відзначалася
публіцистичністю в змісті й нарисовістю у форхіі і. зрештою, виконувала
вчительські фу нкції. Вони ж домінувати у п'єсі І. Франка Учіпель" (1896.
№№ 4-6). Історія Омеляна Ткача, який був переведений на вчительство у
глухе гірське село, яке не знало освіти, не хотіло вчитися й не розумію
потреби в цьому, була предстаалена в полегшенохіу варіанті розв'язання
конфлікту . Перешкода на шляху до перемоги над селянським невігластвохі
несподівано у су валася. Нею бу в хіісцевпй єврей, який передбачав, що освіта
припинить його здирство неосвіченпх селян. Але його самого заарешту вати
за кримінальний злочин. Селяни потяглися до школи й симпатичного
вчителя. Заключна сцена зображала перший іспиту школі й демонструвала
601