Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

дження і визначником невидимих національних кордонів. “У

світі, що кориться культурній гомогенізації за посередництвом

ідеології модернізації і сили глобальних медіа, мова, як безпо-

середнє вираження культурного, стає засобом захисту культур-

ного виживання, останнім бастіоном самоконтролю, сховищем

для ідентифікаційного значення” [3]. У цьому випадку нація

втілюється в спільнотних образах мови, під час чого першою

категорією є “ми”, другою — “нас”, третьою — “вони”.

Сучасні комунікаційні умови, звичайно, створюють нове

підґрунтя для таких досліджень. Однак у своїх висновках М. Кас-

телс не оригінальний. Багато вчених вважає мову чи не найваж-

ливішою ознакою нації. Хоч такий лінгвістичний детермінізм

нації став особливо популярним у ХІХ сторіччі, ще наприкінці

ХІІ сторіччя був відомий вислів німецького поета Вальтера фон

дер Фогельвайде про те, що німецький народ поширений скрізь,

де звучить німецька мова. Про це, зокрема, згадує О.-І. Бочков-

ський у “Вступі до націології” [4]. Йоган Готфрід фон Гердер

вважав, що мова допомагає людині усвідомити своє внутрішнє

“я” і одночасно є тим засобом, що пов’язує її зі своїм народом.

Колективний досвід кожного народу переходить до майбутніх

поколінь, залишаючись на рівні несвідомого і виявляючись в

індивідуальній самості. Для того, щоб їх сприйняла індивіду-

альна свідомість, “етнічні архетипи повинні бути вербалізовані,

тобто висловлені” [5].

Прихильником категоричного зв’язку між мовою і реаль-

ністю був К. Кавтський. У своїх дослідженнях він доводив, що

мова і нація — тотожні, тобто нація — це “мовна спільнота, а

модерна нація — це спільнота літературної мови” [4]. Інші вчені

стверджували, що мова детермінує націю на прикінцевих ета-

пах її утвердження. Зокрема шведський соціолог Р. Челлен був

переконаний, що націотворчий процес досягає свого апогею,

коли народ витворює свою мову. Український дослідник цього

питання В. Томашевський, автор праці “Мова і національність”

(1912), вважав рідну мову критерієм культурної своєрідності й са-

модостатності нації. Чесько-єврейський націолог Б. Клінебергер

у розвідці “Народ і народність” (1919) стверджував, що без мови

не може бути народу.

Звичайно, мовний чинник у національній ідентифікації

перебільшувати не треба. Приміром, мова Ронсара не стала га-

рантом збереження належного статусу провансальців як нації.

Промовистим у цьому контексті є ірландський (кельтський),

єврейський, український досвіди. Латиноамериканські народи

втратили матірні мови, але зберегли національну ідентичність.

Зрештою, одне з найглибших визначень онтологічного по-

тенціалу української мови подано російською у вірші Леоніда

Кисельова:

“Я постою у края бездны,

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке” [6].

Однак, не випадково, всі колоніальні режими забороняли не

просто вільнодумства поневолених, а насамперед думки, вислов-

лені національною мовою. Закономірним є і те, що національне

відродження українців другої половини 1980-х років розпочалося

зі створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

Мова є важливим ідентифікаційним чинником у період одер-

жавлення національного життя. “Є мова — є нація, а є нація — є

держава. Отже, нема мови — нема держави” [7].

Значення мови не втрачається і на наступних рівнях на-

ціональної ідентифікації, зокрема на рівні інтеграції інфор-

маційного поля нації, єдність якого забезпечують не тільки

системи національних ідей і національних образів світу, канали

циркуляції інформації, а й “загальнонаціональна мова — склад-

ний комплекс літературної норми, сленгів, просторіччя; дуже

важливим її складником є корпус фразеологізмів літературно-

кінематографічного походження, політичні фразеологізми…” [8].

Крім того, комунікація в межах національно-державної сис-

теми відбувається завдяки конституюванню “єдиної інстанції

ідентифікації, яка постає як спільна семіотична сфера, що

функціонально перевищує культурну гетерогенність наявних

соціокультурних та етнокультурних форм, створюючи єдиний

публічний простір репрезентації, який має об’єднати всіх, без

винятку, суб’єктів соціальної дії” [9].

Мова відіграла важливу роль і у формуванні метаідентич-

ностей. В окремих випадках вона переважала над генетикою,

зокрема у слов’ян. Наприклад, етнічними джерелами болгар є

корінні європейські племена та власне болгари, що прийшли з

Волги на Балкани і залишили собі європейську мову. Саме за

мовною ознакою до слов’ян зараховують росіян, не зважаючи на

вагомий внесок у російський етногенез монголоїдних народів, що

розмовляли угро-фінськими діалектами. Відомо, що етнічними

джерелами румун були слов’яни (даки) та римські легіонери,

які прийшли з Апеннін. Отож, “з генетичних позицій румуни

нам такі ж двоюрідні брати, як і болгари, але не вважаємо їх

слов’янами не через генетику, а через лінгвістику” [10], бо ко-

ристуються мовою романської групи.

З огляду на сучасні комунікаційні тенденції важливо

з’ясовувати не лише природу зв’язку між мовою і нацією, її детер-

міністські можливості щодо національної реальності, важливість

мовного чинника в процесі національної ідентифікації, а й, що

найактуальніше, поставити його (процес) у контекст гіпотез про

так звану глобальну мову (global tongue), симптоми появи якої

тісно пов’язують з глобалізацією комунікаційного простору, зо-

крема його віртуалізацією.

З лінгвістичного погляду, асиміляційний потенціал вірту-

альної реальності можна визначати, якщо звернутися до ети-

мології цього терміна. Поняття “віртуальна реальність” містить

у собі парадокс, оскільки вже сама етимологія цього слова (з

лат. virtus — “істина”) суперечить його значенню, яке для носія

звичайної свідомості є синонімом до “уявного, видуманого, ілю-

зорного”. Суть парадоксу в тому, що від початку ХХ сторіччя під

упливом філософії абсолютного ідеалізму класична філософська

дилема: “Що первинне — матерія чи свідомість”, — зазнала суттє-

вих втрат. Питання про матерію і свідомість були зняті й замінені

іншим протиставленням: мова/реальність. Фундаментальна від-

мінність першої позиції від другої полягає у тому, що вона має не

метафізичний, а семіотичний характер. Тобто реальність проти-

ставляють тепер не свідомості чи духові, а мові, яка теж є части-

ною реальності, оскільки вона, крім змістового плану (значення

і смисл), має план вираження. Специфіка філософії ХХ сторіччя

у тому, що на запитання “На що можна опертися — на реаль-

ність чи мову?”, — вона відповідала так: фундаментальнішою є

мова, тому що вона простіше влаштована, ніж реальність. До

того ж, реальність немислима поза мовою, саме слово “реаль-

ність” — це частина мови. Ось чому штучна ілюзорна реальність

була названа віртуальною: тому що вона ближче до мови, ніж

до “реальності”, отже — реальніша, ніж сама реальність. Мова

не тільки номінує реальність, а й надає їй конкретних значень,

ідентифікує її. “Поза мовою абсолютно неможливо зрозуміти

реальне життя, збагнути системні зв’язки між реаліями, шлях

до реальності лежить через мову як його адекват” [11]. Дослі-

джуючи мову як духовний адекват дійсності, О. Федик зробила

висновок, що ідентифікація національного життя відбувається

через мову і завдяки мові. “…Кожна національна мова — це й

окрема національна дійсність… Незнання мови середовища, в

яке потрапляє людина, заступає від неї той реальний світ, який

відображає дана національна мова” [11]. Лінгвісти В. Гумбольдт

й О. Потебня розуміли мову як опосередковувальний засіб, за

допомогою якого людина пізнає і створює світ. Якщо перший

учений вважав, що поява фіксованої мови пояснюється впливом

національного духу, який пронизує свідомість людини за допо-

могою мови, то другий визначав взаємозалежність духу і мови:

“Дух неможливий поза мовою, оскільки він сам твориться нею і

мова є для нього першопочатковою подією” [12]. Для О. Потебні

не-мовної дійсності не існує. Кожна національна мова створює

унікальні зв’язки між людиною і реальністю.

Ще у 20–40-х роках ХХ сторіччя американські лінгвісти

Едуард Сепір та Бенджамін Лі Ворф [13] розробили гіпотезу

лінгвістичної відносності, згідно з якою не мова визначається

реальністю, а реальність — мовою. Тобто процеси сприйняття і

мислення зумовлені етноспецифічними особливостями структу-

ри мови. Кожна мова ділить реальність по-своєму. Відношення

між мовою і світом або між реченням і станом речей переходять

у відношення між суб’єктом і об’єктом.

Природа багатьох явищ має мовне походження. За допомо-

гою мовних засобів пришвидшується реальність. Якщо йдеться

про національну реальність, значення має національна мова, яка

інтегрує й акумулює енергію в потрібному руслі. Після втрати

мови народ втрачає й інші ідентифікаційні ознаки: звичаї, об-

ряди, пісні, традиції, ментальність, світосприйняття. Запозичу-

ючи чужі лінгвістичні конструкції, водночас людина переймає

чужий світообраз. У загальному вигляді цю теорію висловив

Едвард Сепір: “Люди живуть не тільки у світі речей і не тільки

у світі громадської діяльності; вони перебувають під упливом

тієї мови, яка є засобом спілкування для цього суспільства…

Насправді “реальний світ” значною мірою безсвідомо будується

на основі мовних норм конкретної групи… Ми бачимо, чуємо і

сприймаємо так чи інакше ті чи ті явища тому, що мовні норми

нашого суспільства передбачають таку форму вияву” [13]. Чи

не тому така важлива для слов’ян лінгвістична конструкція

“як жити?” — англійською перекладають як “що робити?”. Це

не тільки робить екзистенційну доктрину носіїв цієї мови праг-

матичнішою, а й суттєво впливає на ідентифікаційну систему, в

якій спрагматизована свідомість творить нові точки відліку для

мобілізації ідентифікаційних механізмів.

В українському випадку ілюстрацією лінгвістичного детер-

мінізму національної свідомості можуть бути зменшувально-

пестливі конструкції, які використовують у тексті національного

гімну: “Згинуть наші воріженьки...”. Тут важлива не первинність

мови щодо світогляду чи навпаки. Для сучасного покоління ці

слова уже створюють не такий негативний образ ворога, наслід-

ком чого може бути властиве українцям толерантне ставлення до

чужинців. Отже, мова визначає моделі національно-культурного

сприйняття і поведінки, забезпечує їхню спадковість. Схожі за-

кономірності виявляються під час проблеми перекладу текстів. У

декодуванні й перекодуванні завжди залишається частка, що не

перекладається. Вона якраз і показує унікальну сутність нації,

її лінгвістичного детермінізму.

Оскільки нація — це і група людей, що поділяють конкретну

семіотичну сферу, тобто спільність знаків: мову, одяг, символіку,

міфологію, у мові відображаються культура, звичаї, етнічні та

релігійні уявлення, то процес глобалізації англійської мови не-

минуче актуалізує проблему не лише мовного зодноріднення, а

й багатьох параметрів національної системи. Уже сьогодні оче-

видно, що з розвитком процесів транскордонної монополізації

мас-медіям важче захищати національно-мовну самобутність

інформаційної діяльності та її можливості виражати національні

інтереси.

Сучасні електронні засоби масової інформації, що глоба-

лізуються, створюють такий світ імітацій, який не осягається

раціонально за допомогою соціально-історичних методів та

лінгвістичних конструкцій. Відтак зростають паралельні (на-

самперед – візуальні) можливості мас-медій, які здатні взагалі

витіснити з ужитку національні мови. Особливо успішною у

створенні так званих “універсальних рухомих образів” є аме-

риканська кіно- і телеіндустрія. Вони легко перетинають євро-

пейські національні бар’єри. Втім мова візуальної образності

може претендувати на універсально-глобальну модель лише в

американському випадку, де “етно-лінгвістичні чинники іден-

тифікуються в інших соціально-історичних контекстах, ніж

у Європі, де зберігаються традиції суверенності національних

держав, культур і мов” [14].

Проблема актуалізувалася з появою глобальної мережі

WWW, яку обслуговують за допомогою латинського алфавіту й

переважно англійською мовою. Із 17 найуживаніших мов світу

в інтернеті ще кілька років тому найпоширенішою була англій-

ська, 82% сторінок глобальної комп’ютерної мережі — англо-

мовні. На другому місці — німецька мова (4%), далі — японська

(1,6%), французька (1,5%) та іспанська (1,1%). Реально пропорції

виглядають так: англійська є першою мовою для 320 мільйонів

людей (6% населення світу), 70% з яких проживають у США та

Великобританії. Ще 57 мільйонів розмовляє англійською посе-

редньо, наприклад у таких країнах, як Гамбія, Ліберія і Ямайка.

Натомість іспанська є головною мовою для двадцяти країн, нею

розмовляють 400 мільйонів осіб. Отож, як стверджував Станіслав

Лем [15], глобальна інформаційна мережа не дуже знадобиться

тайцям, японцям, арабам і навіть тим слов’янам, які користують-

ся кирилицею. Отже, народи поділяють на “кращу”— англомовну,

і “гіршу”, що не знає цієї мови, половини. Як наслідок, у реаль-

ному житті виростає нова Вавилонська вежа — інформаційна.

За таких умов прагнення неангломовного користувача інтернету

бути присутнім в глобальному комунікаційному просторі неми-

нуче пов’язане з потребою марґіналізувати мовне довкілля нації,

а отже, й національні цінності.

Електронна глобальна комунікація впливає на мову кіль-

кома способами. По-перше, вона змінює принцип використання

мови. Інтернет ускладнює не тільки лінгвістичну присутність

нації у глобальному комунікаційному процесі, а й прагматизує

використання мови, тобто акцентує на функціональному при-

значенні мови-засобу комунікації. По-друге, стимулює ство-

рення глобальної мови, на яку претендує англійська. Всесвітня

комп’ютерна мережа посилює позиції цієї мови і сприяє нівелю-

ванню національних ідентичностей. По-третє, вона впливатиме

на використання інших національних мов. Бурхливий розвиток

транснаціональної монополізації електронних ЗМІ ускладнює

захист національно-мовної самобутності інформаційної діяль-

ності. Єдина глобальна мова відкриває могутній інформаційний

канал, дуже ефективний засіб впливу на світогляд, свідомість, а

отже, й на політичні, економічні, культурні процеси у світі.



1. Communication by brain wave // e Economist. — 1996. —

October 21st. — P. 17–19.

2. Землянова Л. Обсуждение противоречий европейского ком-

муникационного пространства на страницах “Дедалуса” // Вестник

Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 1995. — № 2.

3. Землянова Л. Глобализм и антиглобализм в эпоху формирова-

ния информационного общества // Вестник Моск. ун-та. — Сер. 10.

Журналистика. — 2000. — № 2.

4. Бочковський О.-І. Вступ до націології. — Мюнхен, 1991–1992. —

338 с.

5. Вороновська Л. Вербалізація етнічних архетипів у релігійному

житті українців // Християнство й українська мова: Матеріали нау-

кової конференції. — Київ; Львів, 2000.

6. Кисельов Л. ...Все на свете — только песня на украинском

языке: Поезії. — К., 2006. — 264 с.

7. Вовканич С. Інформація і нація: конвергенція чи мобіль-

ність? // За вільну Україну. — 1999. — 6 серп.

8. Федака С., Черленяк І. Інформаційне поле і національна ідея //

День. – 1999. — 21 січ.

9. Фадеєв В. Визначеність невизначеності: дрейф етноідентич-

ності // Філософська думка. — 1998. — Ч. 3.

10. Войтенко В. Маленький хробачок на великому гачку, або

Агресивна інтеграція // День. — 1999. — 18 черв.

11. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). —

Львів, 2000. — 301 с.

12. Потебня А. Слово и миф. — М., 1989. — 210 с.

13. Уорф Б. Отношение норм поведения и мышления к языку //

Новое в лингвистике. — Вып. 1. — М., 1960.

14. Землянова Л. О парадоксах коммуникационного разно-

образия // Вестник Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 1998. —

№ 4.

15. Лем С. Ребенок еще в пеленках, но его уже надо держать в

ежовых рукавицах // Зеркало недели. — 1997. — 4 янв.

Запитання до теми

1. Яку роль відіграє мова в процесі національної ідентифі-

кації?

2. Чому Жак Ширак назвав інтернет “найбільшим ризиком

для людства”?

3. Яку роль відіграла мова у формуванні надідентичностей?

4. У чому суть проблеми диспропорції реального і віртуаль-

ного використання національних мов?

5. Розтлумачте такий вислів О. Федик: “Кожна національна

мова — це й окрема національна дійсність”.

6. Назвіть способи впливу глобальної електронної комуні-

кації на специфіку використання мов.

Рекомендована література

1. Бочковський О.-І. Вступ до націології. — Мюнхен, 1991–

1992. — 338 с.

2. Вовканич С. Інформація і нація: конвергенція чи мобіль-

ність? // За вільну Україну. — 1999. — 6 серп.

3. Вороновська Л. Вербалізація етнічних архетипів у релігій-

ному житті українців // Християнство й українська мова:

Матеріали наукової конференції. — Київ; Львів, 2000.

4. Землянова Л. Глобализм и антиглобализм в эпоху фор-

мирования информационного общества // Вестник Моск.

ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 2000. — № 2.

5. Землянова Л. Обсуждение противоречий европейского

коммуникационного пространства на страницах “Деда-

луса” // Вестник Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. —

1995. — № 2.

6. Курбатов С. Він подолав «порожнечу бездомності». 30 років

тому не стало Мартіна Хайдеггера // Дзеркало тижня. —

2006. — 27 трав. — 2 черв.

7. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). —

Львів, 2000. — 301 с.

3.2. Семантична ідеологія

сучасного медійного тексту:

від дез онтологізації до мані-

пуляції

Понад сторіччя тому Г. К. Честертон писав, що люди, які

починають боротьбу з Костелом в ім’я свободи і людства (виді-

лення наше. — Т. Л.), закінчують запереченням свободи і людства,

аби тільки й надалі мати змогу боротися з Костелом. У першому

випадку “свобода” (як і в часи Великої французької революції)

та “інтереси людства” (згадаймо період більшовицького експе-

рименту) є риторичним супроводом, легалізацією злодіяння, у

другому — ці два поняття постають перед нами у своєму автен-

тичному призначенні. Саме реакція на автентичність і демаскує

злочинця. Фактично ми маємо справу з семантичним (риторич-

ним) маскуванням дій суб’єкта згаданої боротьби через корекцію

справжнього змісту наведених абстрактних понять.

Об’єкт дослідження у цьому підрозділі — публіцистичні,

журналістські тексти в українських та іноземних ЗМІ, а пред-

мет — специфіка побудови ідеологем-світоглядів із залученням

цілеспрямованих семантичних та аргументаційних операцій:

очищення справжнього змісту означуваних понять, або його

витіснення домінантою-означенням, завуження контексту, в

якому можна простежити еволюцію, походження знакових по-

дій, явищ, тенденцій.

Зауваження англійського письменника дають нам ключ

до розуміння справжнього призначення глибинної тенденції в

сучасному медійному просторі, яку названо дезонтологізацією

(лат. des — заперечувальна частка і грец. ontos — єство, logos —

учення), що є процесом поступової втрати (очищення) семан-

тичного буття поняття. Це — наслідок деформацій у полі знака

насамперед світоглядних понять. Суть цієї тенденції, зокрема,

полягає у спробах “звільнити знак від змісту, надати образові

здатність не представляти річ, а заміняти і фактично скасовува-

ти її” [1]. Отже, ЗМІ створюють новий тип онтології — онтології

екрана, іміджу, де автентичні, правдиві параметри буття понять

на позначення подій, людей, явищ медії затінюють. Зміст по-

нять стає транспарентним (з англ. transparency — прозорість),

пластичним. За допомогою таких семантичних маніпуляцій

з’являються не лише підміни понять, фальшиві аргументаційні

схеми, структури осмислення деяких світоглядних явищ, а й

самодостатні медіасвіти, які звільняються від тиску позначеної

етнонаціональними, традиційними цінностями реальності. Вони

перетворюються на своєрідну автономію, яка має внутрішні

критерії і творить власну онтологію.

У такому світі об’єм зводиться до площини, непроникність

стає прозорою, а замість змісту з’являється згадувана вище ін-

терпретація. Номінально цей світ вербалізує ті ж самі цінності

й пріоритети (національний інтерес, гуманізм, толерантність,

мультикультуралізм, політкоректність, деідеологізація, демо-

кратія), однак, реально від цих понять залишаються тільки їхні

контури, нове семантичне наповнення яких ЗМІ узгоджують з

власними світоглядними пріоритетами та пріоритетами своїх

власників. Смислове наповнення згаданих контурів відбува-

ється в семантичному та ідеологічному полі медіакультури.

Як наслідок, в сучасному публіцистичному тексті домінантою

є не нація, а політична нація, проте національний егоїзм, не

фундаменталізм, а фундаменталізм антидемократичний чи

ісламський, не тероризм, а світовий, глобальний тероризм, а

віднедавна — не просто українці, а чи то малі, чи великі українці

тощо. Розуміння, інтерпретацію означуваного (явища, тенден-

ції тощо сучасного світу) в журналістському/публіцистичному

тексті підпорядковують означенню, а первинні семантичні поля

згаданих вище понять редукують, нейтралізують за допомогою

деісторизації, деконтекстуалізації явищ, тобто їх констатації

поза будь-яким зв’язком з попередніми подіями та контекстом,

у якому ці події можна трактувати в категоріях певного сенсу.

Таке коригування суті означуваного домінантою-означенням

послаблює смислову самодостатність поняття і розширює сферу

маніпуляції означуваним, використання якого універсалізують

та прагматизують з огляду на ідеологічну доцільність: уможлив-

люється його препарування до деяких реалій, проектування на

ту чи ту дійсність.

Типовим прикладом дезонтологізації в медійному просторі

була згадувана провокативна ідеологема у форматі телепроекту

“Великі українці” (“Інтер”, 2008 рік). У його рамках відбувалася

суттєва маніпуляція: основним критерієм добору претендентів

були свідомо розширені, розмиті псевдосоціологічним (замас-

кованим під всенародне голосування) опитуванням параметри

“величі”. Всю увагу суспільства майстерно зосереджено на

цьому понятті, а означуване (українці) відтіснено на узбіччя.

За таких умов до когорти “великих українців” потрапили Лев

Троцький, Володимир Ленін та ін. Це яскравий приклад того,

як суто семантична проблема може коригувати і провокувати

(посилювати) неадекватне ставлення частини суспільства до