Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

дрібні предмети” [7]. Саме вони допомагають наблизитись до

правди, бо її потрібно шукати у взаємовідносинах елементів, а не

в них самих. Майстер синтетичного погляду на світ був водночас

проти безпідставних узагальнень — продукту уніфікаційного

мислення, бездискусійного зодноріднення дійсності.

Р. Капусцінському дуже імпонувала французька школа

“Анналів” (Ф. Бродель, Л. Февр). Вона репрезентувала спосіб

мислення, суть якого полягав у витворенні цілісного образу з

деталей і видобуванні з історії тривалих, незмінних елементів.

Такий стиль чи не найвиразніше виявився під час написання

“Імперії”, навіть серед уламків якої він зумів віднайти вічні

теми. Розмірковуючи над жертвами Колими, Р. Капусцінський

пише: “Подумав про страшне невикористання терпіння. Любов

залишає свій твір — це наступне покоління, яке приходить на

світ, тривання людства. Але терпіння? Така велика частина

людського пережиття, болісна і найтяжча, проходить і не зали-

шає сліду. Коли б зібрати енергію терпіння, яку тут вивільнили

мільйони людей, і перетворити її в силу творіння, можна було

би з нашої планети створити квітучий сад” [4].

Здатність Р. Капусцінського брати з історії вогонь, а не по-

піл — вражає. Згодом він констатуватиме, що нема вже кому-

нізму, нема генерального секретаря М. Горбачова, але бабуся,

яку вдалося відшукати в дерев’яній хатині в далекому Сибіру, її

бідність, спосіб мислення, ментальність, спроби віднайти внут-

рішній лад, спокій і стійкість до викликів долі — це було, є і буде

завжди. Такі перспективи сприйняття світу з погляду звичайної

людини настільки автентичні, що не лише вражають, а й за-

стерігають. Особливо тепер, коли, на думку Р. Капусцінського,

ЗМІ створили візію світу занадто політизованого, хаотичного і

відірваного від “великого тривання”, тобто від суспільних інсти-

туцій, ментальності й проблем звичайних людей, які становлять

99% кожного суспільства. Як один із можливих прикладів такої

тенденції він наводив тотальне поширення засобами масової

інформації агресивних зразків споживацтва без їх причиново-

наслідкової прив’язки до взірців праці.

Деконтекстуалізація. У численних інтерв’ю Ришард Капус-

цінський часто повторював, що перед тим, як вивчити іспанську

мову, треба навчитися Іспанії. Він був противником радикальної

спеціалізації журналістського знання і наголошував на фунда-

ментальному вишколі журналіста. Це було передумовою набли-

ження до інших світів. Майбутнім журналістам він радив: “На

кожну сторінку написаного тексту мусиш прочитати сто сторі-

нок того, що на цю тему написали інші” [13]. На запитання “Як

писати?”, Репортер завжди відповідав так: “Передовсім читати”.

Глибокі знання, берківська “мудрість предків” розкривають пе-

ред журналістом дуже важливу контекстуальність події чи долі.

Контекст надає деяким явищам і тенденціям сенсу. Р. Капусцін-

ський метафорично прирівнював журналіста до casador furtivo (з

іспан. — браконьєр), який працює на полі соціології, психології,

політичних наук. Ґрунтовний вишкіл застерігає журналіста від

провінціалізації мислення — ознаки сучасної людини, яка пере-

плутує мудрість з інформацією і намагається розв’язати життєві

проблеми в термінах техніки. Така “людина стає провінціалом

у часі, для неї історія — лише хроніка людських відкриттів, які

своє відслужили і були викинуті на смітник, а світ — власність

нині сущих, в якому мертві не беруть участі” [14]. Під час на-

писання синтетичного есе про Африку “Гебан” [15] Р. Капус-

цінський нагромадив й опрацював 260 позицій літератури про

цей континент. Він хотів, щоб ця книжка впорядкувала знання

західної людини про чорний материк. Коли 1996 року стався

конф лікт між тутсі та хуту, Репортер переймався, що повідомлен-

ня з Африки вирвані з контексту, і, як наслідок, суть ворожнечі

залишиться поза сферою співпереживання і розуміння.

Останнього дня січн я 2007 року Риш арда Капусцінського

похова ли у Варшаві... Його життя н агадує са моспа лення. Од-

нак як багато залишається після такого життя, коли воно

має справжню посвяту... У книзі співчуття було багато слів

смутку і вдячності людей з різних куточків світу. Ними про-

мовляли від імені всього людства...



1. Kapuściński R. Autoportret reportera. — Kraków: Znak, 2004. —

S. 21.

2. Kapuściński R. Lapidarium V. — Warszawa: Czytelnik, 2002. —

S. 108.

3. Tochman W. Twórcze pisanie niekcyjne // Tygodnik Powszechny. —

2007. — 4 lut.

4. Kapuściński R. Imperium. — Warszawa: Czytelnik, 2001. — 336 s.

5. Jarzębski J. Życie w błysku // Tygodnik Powszechny. — 2007. —

4 lut.

6. Bortnowska H. Z krainy inności // Tygodnik Powszechny. —

2007. — 4 lut.

7. Sławek T. Przyjaźń ze światem // Tygodnik Powszechny. — 2007. —

4 lut.

8. Эмерсон Р. Доверие к себе // Нравственная философия. —

Минск–Москва: ХАРВЕСТ АСТ, 2001. — С. 61.

9. Ложь Рышарда Кап усцинского, или, если угодно, “Магическ ий

реализм” усопшего мастера // Русский журнал. — 2007. — 23 окт.

10. Бондар А. Ришард Капусцінський між історією та літерату-

рою // Критика. — 2007. — Ч. 6. — С. 30.

11. Gazeta Wyborcza. — 1994. — 5 paźd.

12. Лильо Т. Ришард Капусцінський: “Нещастям для медіа є інте-

лектуальні лінощі їхнього споживача” // День. — 2003. — 19 верес.

13. Szczygieł M. Jeszcze jedna podróż // Gazeta Wyborcza. — 2007. —

27 stycz.

14. Kapuściński R. Podróże z Herodotem. — Kraków: Znak, 2004. —

225 s.

15. Kapuściński R. Heban. — Warszawa: Czytelnik, 2003. — 341 s.

Запитання до теми

1. У чому суть “місії журналіста” за Р. Капусцінським?

2. Які критерії журналіста за Репортером — найважливіші?

3. Як Р. Капусцінський обґрунтовував поняття журналіст-

ського “смирення”?

4. Що таке “нова журналістика”? Яких представників нової

журналістики знаєте?

5. Чому Р. Капусцінський критично ставився до журналістів-

реєстраторів фактів?

6. Як Ви розумієте такий вислів Р. Капусцінського “треба

надати факту універсального значення”?

7. Які симптоми провінціалізації мислення визначає Р. Ка-

пусцінський?

8. Що таке “журналістська емпатія”?

Рекомендована література

1. Бондар А. Ришард Капусцінський між історією та літера-

турою // Критика. — 2007. — Ч. 6. — С. 30.

2. Лильо Т. Ришард Капусцінський: “Нещастям для медіа

є інтелектуальні лінощі їхнього споживача” // День. —

2003. — 19 верес.

3. Bortnowska H. Z krainy inności // Tygodnik Powszechny. —

2007. — 4 lut.

4. Kapuściński R. Autoportret reportera. — Kraków: Znak,

2004. — 144 s.

5. Kapuściński R. Imperium. — Warszawa: Czytelnik, 2001. —

336 s.

6. Kapuściński R. Heban. — Warszawa: Czytelnik, 2003. —

341 s.

7. Kapuściński R. Lapidarium V. — Warszawa: Czytelnik, 2002. —

128 s.

8. Kapuściński R. Podróże z Herodotem. — Kraków: Znak,

2004. — 225 s.

9. Kapuściński R. Pod władzą mediów // Polityka. — 2007. —

1 lut.

10. Sławek T. Przyjaźń ze światem // Tygodnik Powszechny. —

2007. — 4 lut.

2.3. Світоглядні засади рито-

рики антитероризму

Переваги “інформаційної диктатури” над звичайним дик-

татом учені серйозно почали аналізувати ще на початку 90-х

років ХХ століття, під час першої війни в Перській затоці. Ум-

берто Еко [1] використовує цей термін для характеристики на-

самперед інформаційного простору Італії, зокрема телебачення

часів прем’єра Сільвіо Берлусконі. Проте сьогодні ця проблема

виходить за межі територіальних держав і їхніх національних

юрисдикцій. Як і питання свободи слова, світоглядного плюра-

лізму, що актуальні в глобальній площині змонополізованого

комунікаційного процесу, а не лише в контексті відносин між

національним урядом та ЗМІ.

Інформаційний диктат став одним із найсерйозніших чин-

ників багатьох істотних змін, тенденцій, які останніми роками

набули масштабного світоглядного характеру. Цьому сприяють не

тільки глобалізаційні процеси, крах одних ідеологій і так званий

тріумфалізм інших, а й сама природа людини, спосіб її буття,

її онтологічні характеристики. Людина спроможна виробити

механізми захисту від кількості патогенного впливу через ігно-

рування великих інформаційних обсягів. Однак зомбувальний

вплив передусім загрожує своїми якісними характеристика-

ми — ефектністю, екранною досконалістю, нав’язливою безапе-

ляційністю, особливо коли йдеться про світоглядний рівень, на

якому людина, народ, суспільство визначають власний “проект

життя”. ЗМІ спроможні зробити ту чи ту ідеологію модною,

поширеною і парадигмальною, а потім розставити акценти на

власний розсуд.

Такі зомбування та медіатизація небезпечні ще й тому, що

вони переважно відбуваються на безальтернативних засадах

ідеологічного домінування у комунікаційному просторі, який

фактично узурпували кілька медійних гігантів. Понад 2/3 інфор-

мації, яку ми споживаємо щодня, походить з 5–6 інформаційних

агентств. Додаймо сюди мережу новин СNN, корпорацію BBC.

Тому інформаційна палітра світу бідніє, спрощується... І дає хід

пропаганді, яка легко заповнює інформаційні вакууми.

Щоб посилити власну ефективність, сучасна пропаганда за-

пускає вигідні їй ціннісно-аргументаційні псевдоальтернативи.

Тому основними визначниками сучасного світу стає світ терору

(асоціюється з мусульманським світом) та антитерору (антиірак-

ська коаліція). Ці псевдоальтернативи мають свої глобальні та

локальні проекції, наприклад, “світ меча” (Палестина). Це промо-

вистий взірець по-маніхейськи спрощеного, ефектного уявлення

світу. Дарма що єдиний консервативний “ісламський світ” так

само проблематичний, як і єдине “західне суспільство”.

Крім того, терор тут має сумнівну ідентифікацію, тому що

буває, як правило, злочинним. Імперія терору не може склада-

тися лише з “Хамасу”, “Хезболлах” чи з Іраку, Ірану та Палес-

тинської автономії... Вона має дещо ширшу проекцію. Терор не

може бути легальним і нелегальним, іншими словами, не може

бути об’єктом вибіркових оцінок з боку мас-медій. Саме тому

межі, які відокремлюють риторику терору та антитерору, в де-

яких площинах нечіткі, власне, псевдоальтернативні: будь-яку

державу, яка заявляє про своє право бомбувати чужу територію,

теж можна трактувати як терористичний чинник у світі. Однак

такий “легальний терор” потужні медійні корпорації до уваги,

зазвичай, не беруть. Їхню аргументаційну базу зміщено: світ

детермінується згідно зі ставленням до так званого “нелегаль-

ного”, вигідно змодельованого терору, який просто констатують,

відокремлюють від його ж першопричин.

Така дихотомія, бінарне мислення і конструювання світу

легко спрацьовує в посткомуністичній світоглядній ситуації. Од-

нією з ідеологем, що успішно працювала під час іракської війни

в польському суспільстві, був нав’язаний ЗМІ [2] стратегічний

вибір між США, з одного боку, та Німеччиною і Росією, з іншого.

За таких обставин на поверхню одразу випливали історичні ар-

гументи, асоціації, які на тлі польсько-американських відносин

виглядають не дуже привабливо. У посткомуністичному просторі

створити фальшиві орієнтаційно-ціннісні альтернативи дуже

легко ще й тому, що “тут до брехні комуністичної, вибудовується

антагоністична їй брехня” [3] зі своєю напівправдою, правдопо-

дібністю тощо. Тому й важко виявити правду. Тут точкою відліку

є не правда, а комуністична брехня, яка не витримує конкуренції

з привабливішою, некомуністичною брехнею.

Згадана “безальтернативність” особливо характерна для

пост комуністичної ситуації, де є спроба спростити всі варіанти

розвитку суспільства до протистояння між ліберальним напря-

мом і загрозою реставрації комунізму, тоталітаризму. Ми перейня-

лися орієнтаційними моделями організації держави, суспільства.

У нас триває тотальна орієнтація на зразки, що виникли в зовсім

іншій ситуації, в інших культурних умовах, продовжується “опе-

рування фрагментами розвитку певних систем” [4].

Такі світоглядні уявлення сприяють утвердженню на-

ступної ідеологеми, яка стверджує, що передумовою розвитку

суспільства є лише його абсолютна відкритість. Сучасна про-

паганда використовує тезу про те, що розвиток суспільства

можливий шляхом експортно-імпортних операцій, що “зерна

свободи можна засіяти всюди... Нехай тільки доктрина НАТО

переможе і ми побачимо, як здійсниться сон Томаса Джеферсона

про імперію свободи” [5]. Соліпсистичне трактування розвитку

народів ніби посилює пропагандистську актуалізацію та гло-

балізацію терористичних загроз у всьому світі. Такий підхід,

по-перше, виправдовує безкритичне ставлення американців до

елементів свого експансіонізму у вигляді так званої “запобіжної

війни” і виявляється навіть у формальних речах. На відміну

від 1991 року, генерали відмовилися виступати на тлі цифрового

смугасто-зірчастого прапора США, бо, як відомо, для багатьох він

став символом імперіалізму. Тепер два подіуми були встановлені

перед стилізованою блакитною картою світу, яка має натякати

на те, що за Америкою весь світ, що США захищають не тільки

себе, а всю планету. По-друге, згаданий підхід втягує в поле ан-

титероризму якомога більше країн.

Аргументаційні точки відліку. 11 вересня 2001 року

справді відбувся перший акт масового насилля у США від часу

війни 60-х років ХІХ століття. Вперше за останні 150 років

американці, за основною версією, стали жертвою зовнішньої

атаки у своїй країні. У свідомості американців відбулася пере-

оцінка вартостей, пріоритетів: прагнення безпеки переважило

над бажанням свободи. Однак усе це стосується насамперед

сприйняття терору, і не дає вагомих підстав говорити про нову

специфіку самого тероризму. Як і 100 років тому він, за деякими

винятками, є несамодостатнім явищем і має переважно харак-

тер реакції. Проте це не завадило більшості світових ЗМІ уже

наступного дня після терактів у Нью-Йорку та Вашингтоні ви-

йти з гаслами на зразок “Нова ера. Шокуючий початок” [6]. Так

було створено малообґрунтовану аргументаційну точку відліку

для пояснення світових подій і тенденцій упродовж наступних

років, зокрема антитерористичних дій і таких їхніх наслідкових

утворень як поняття “Нова Європа”, новий світовий порядок, що

поборює старий устрій у всіх його виявах — від політики і пра-

ва до літератури, мистецтва, кінематографа й освіти. Озброєна

“креативною деструкцією” новизна стала основною цінністю й

ознакою прогресивності. Як наслідок, в аргументах антитеро-

ристичної пропаганди ігнорують першопричину терору, його

суть, усувають часто невигідний історичний контекст. В одному з

інтерв’ю Світлана Алексієвич згадує, як у травневі дні 1986 року

в Чорнобильській зоні побачила на посту солдата з автоматом і

запитала: у кого він має намір стріляти. На думку письменниці,

озброєна людина була ознакою старої культури мислення (ра-

діацію розстріляти неможливо), а також краху культури війни,

яка передбачала поділ на своїх і ворогів. У просторі Чорнобиля

ці поділи стали невидимі. “Те ж саме можна сказати про те, що

відбувається у сьогоднішньому світі. “Людина зі зброєю” бомбує

Ірак. Але ж бомбувати ідеї не можна. Терористи — це переконан-

ня... А будь-який бойовий наказ є наслідком певного світогляду.

І це він зараз зазнає фіаско” [7].

Щоб досягти найбільшого успіху, маніпуляція має бути непо-

мітною. Її успіх гарантований, коли той, ким маніпулюють, вірить,

що все відбувається природно й неминуче. Маніпуляція потребує

фальшивої дійсності, у якій її присутність не буде відчутною. Для

цього терор, антитерор, різновиди насилля естетизують, щоб за-

тінити їхню суть. Пропаганда працює не лише на ідеологічному

рівні. Пропагандистська медіатизація вийшла на онтологічний

рівень. Створюється самодостатній образ терору. Однак справж-

ній терор не має виправдання, але причини в нього є.

Надання абстрактним поняттям суб’єктивних повно-

важень. З історії пропаганди знаємо, що карати може революція,

рівність, а тепер, як і в часи Французької революції, — Свобода

і Добро. Від імені та в ім’я цих понять ведуть війни. Натомість

об’єкт атаки персоналізують чітко, в стилі “direct attack on Saddam

Hussein”. Наприклад, у коментарі військових дій журнал “Тime”

писав: “Від часу спалаху війни ціллю бомбувань є Хусейн” [8].

Розгляньмо поняття “демократія” (речники коаліційних військ

неодноразово заявляли про намір запровадити в Іраку таку ж

демократію, яка існує в їхніх країнах). Ще кількасот років тому

реалізація демократичної процедури була чітко виписана. Однак

саме пропаганда надає їй абстрактності. З демократії зробили

своєрідний жупел. Її відірвали від змісту. Що означає реалі-

зувати демократичну процедуру в Іраку? Насамперед велику

ймовірність того, що влада перейде до рук шиїтської більшості,

яка наближена до іранських ісламських кіл. Речі, події, особи в

медійному просторі набувають особливого буття — вони стають

прозорими. Крім того, операція в Іраку мала назву “Іракська

Свобода”. За словами Джорджа Буша, ця війна — боротьба доб-

ра зі злом, абсолютного добра з абсолютним злом. Тому глядач

потрапляє у пастку готових спрощених аргументаційних схем.

Вони стають точками відліку для подальшого розуміння того, що

відбувається на екрані телевізора. Такий маніхейський підхід

тотально спрощує світ, уніфікує його до двох протилежностей,

як за часів холодної війни.

Загалом модель такої пропаганди ґрунтується на трьох

класичних засадах:

— ігноруй людей, які мислять; коли адресатом є маси —

уникай складної аргументації, концентруйся на кількох простих

позиціях і чітко окресленій меті;

— кожну проблему зводь до найнижчого спільного знамен-

ника і розв’язуй її двома-трьома гаслами, які зможе повторити

і запам’ятати найменш освічена особа. Пригадаймо такі гасла:

“Вісь зла”, “Хусейн — зло”. Згадаймо тут і перші версії теро-

ристичного акту в Москві 6 лютого 2004 року, які фактично усі

впливові ЗМІ подали в контексті внутрішньополітичних дебатів,

президентської кампанії, опустили до рівня навіть не політики, а

політиків. А потім розтиражували розв’язання проблеми: “Росія

не веде переговорів з терористами, вона їх знищує”;

— керуйся суспільно-культурними реаліями, що звернені

до відомих подій і символів та апелюють до емоцій, а не розуму.

Згадувані вище псевдоальтернативи вдало ґрунтуються на вже

знаних суспільно-політичних категоріях, символах, які пропа-

ганда актуалізує, препарує до нового контексту подій. Наприклад,

в ефірі російської редакції радіо “Свобода” [9] відомий французь-

кий філософ, історик Андре Глюксман заявив, що в дебатах про

воєнну операцію в Іраку демагогія бере верх над демократією, а

аргументи демагогів нагадують риторику радянських лідерів у

справі “боротьби за мир”. Так само вислів Джорджа Буша “вісь

зла” недвозначно асоціюють з поняттям “імперія зла” Рональда

Рейгана. Таким чином реанімовують старі кліше для посилення

сучасних ідеологем.

Релігійний аспект. Видумування богів війни стало стихією

подій у Перській затоці 2003 року. Світська пропаганда, яка має

суто прагматичну мету, не могла проігнорувати базовий пласт

людської свідомості — релігійний. Оголошуючи дводенний уль-

тиматум С. Хусейну, президент Дж. Буш закінчив свій виступ

словами: “Нехай Бог благословить Америку”. У відповідь, од-

разу після першого ракетного удару по Багдаду, Саддам Хусейн

закликав іракців оголити мечі проти ворогів людства та ворогів

Аллаха. Згодом з’явилася інформація, що президент США про-

сить адміністрацію, щоб та надала йому час для індивідуальної

розмови з Богом не менше ніж п’ять разів на день. А тижневик

“The Spectator” [5] підсумував, що однією суттєвою засадою

НАТО є віра у слушність юдеохристиянської та англосакської

політичної моделі. Бачимо тут спробу поєднати різнопланові

поняття. Отже, “світовий тероризм” міфологізують, відривають

від досвіду останніх 50-ти років і асоціюють з “ісламським теро-

ризмом” або “войовничим ісламом”. За використанням релігійної

риторики помітні, по-перше, намагання поставити власні дії у

пристойний контекст. По-друге, присутність християнської теми

може переслідувати й іншу мету: зіштовхнути християнство з

ісламом, адже в подіях у Боснії та Сербії, Чечні, Афганістані,

Іраку можна спостерігати й наміри спровокувати війни релігій-

ного типу — найжорстокіші й найнепримиренніші. До того ж,

у багатьох ісламських країнах добре пам’ятають віровизнання

колишніх колонізаторів.

Сьогодні ми є свідками зрощення пропаганди і ЗМІ. Те, що іс-

нувало завжди і не завжди визнавалося в дослідженнях західних

науковців, які часто розмежовували ці поняття, стало очевидним.

Американські мас-медії переважно некритично повторюють тези

уряду, які, з одного боку, нагадують нам традиції соціотехніки, а

з іншого — вирвані з книжок Джорджа Орвела приклади подвій-

ного мислення.

У повідомленнях про події за кордоном, як і про події всере-

дині країни, практично нема ніякого плюралізму. Це зумовлено

насамперед ідентичністю матеріальних та ідеологічних інтересів

власників ЗМІ, а також монополістичним характером інформа-

ційної індустрії загалом. Розмаїття поглядів в інформаційних

програмах зводиться до показу поверхово відмінних варіантів

основних категорій програм. Окрім того, війна поставила проб-

лему компетентності журналістики. Прислуговування у журна-

лістиці — наслідок не тільки залежності журналіста від влади, а

й брак фаху, що спричиняє некритичне сприйняття статус-кво.

Така журналістика перестає бути покликом... Вона перетворю-

ється на суто функціональну справу, ремесло. До речі, критично

аналізуючи пропаганду американських чи британських ЗМІ,

важливо не потрапляти у пастки протилежних стереотипів,

непрофесіоналізму і плутати її, наприклад, з американським

народом. Абсолютного права критикувати весь народ, таврувати

його — не дано нікому. Пропаганда часто має медіасамодостатній

характер і не завжди є органічним продовженням ментальності

саме американського народу.

Навіть коли поряд із картинкою CNN з’являється ін-

формація каналу Al-Jazeerа, це ситуації не рятує. Абсолютна

контрастність у висвітленні подій часто живить напівправди

по-маніхейськи поділених світів і сприяє радше стереотипному

відчуттю реальності, аніж її розумінню. Тому важливо дивитися

на світ своїми очима і безпосередньо пропонувати образи власної

історії, ментальності, сповна використовуючи ресурс і потенціал

своєї пропаганди (з лат. propagare — плекати саджанці). В укра-