Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

Публіцистика — це словесна й візуальна сфера моделювання

свідомості (Йосип Лось), тобто в її розпорядженні значно сильні-

ші засоби впливу, ніж фотографування реалій, якогось моменту.

Вона спроможна заторкувати трансцендентні пласти людського

буття, а отже, розширювати горизонти пізнання світу і співпе-

реживання за нього. У разі масштабної катастрофи в азійському

регіоні — призначення Слова надзвичайно велике. Адже чи не

основна небезпека у трактуванні цієї трагедії — у наших споді-

ваннях на те, що для з’ясування цієї проблеми достатньо знайти

суто технічне розв’язання. Однак уже тепер очевидно, що лише

цього не достатньо. Отже, безпідставно розв’язання усіх питань

довіряти лише технічним експертам, одягнувши протигази на

вулицях Нью-Йорка чи збудувавши сейсмологічний центр на

узбережжі Індійського океану. Бодай якусь частку проблем треба

залишати й експертам від справ духовних, світоглядних. Після

такої великої трагедії багато людей ставитимуть собі питання про

сенс життя та смерті. Унаслідок профанації символічних знаків

журналістика втрачає шанс доступу до базових питань нашого

буття. І без огляду на те, чи ставимо їх у релігійному контексті,

чи ні. Цей символічний вимір невідворотно повертається у до-

свіді катастрофи.

Ми живемо у світі, в якому технології прогресують, люди

щоразу більше продукують і споживають, зростає загальна мо-

більність і водночас збільшується наша вразливість. Як зауважує

Йозеф Рацінґер [7], насамперед треба чітко розуміти, що прогрес

поширюється лише на стосунки людини з матеріальним світом

і як такий не веде до появи нової людини, ані до появи нового

суспільства. По суті, людина залишається тією самою і у примі-

тивних, і в технічно прогресивних умовах, і не стає досконалішою

тільки тому, що навчилася керувати складнішими пристроями.

У всіх людях людськість розпочинається завжди спочатку.

Азійська катастрофа є застереженням, суть якого в тому,

що засадам відповідальності й урівноваженого розвитку треба

повернути належне місце. Первісні культури ставилися до сти-

хійних лих обережніше, ніж наша цивілізація, яка спирається

на технологічний розвиток, що створює загрози для неї самої.

Фактично головна проблема в необмеженому темпі технічного,

економічного розвитку, в безмежному споживанні та збагаченні.

У цьому якраз і ризик глобальних катастроф.

Зверніть увагу на цікаву закономірність. Коли в ЗМІ було

зроблено спробу показати масштаб катастрофи, її прирівняли

зі силою вибуху 30 тис. атомних бомб. З одного боку, це звучить

скандально, а з іншого — надзвичайно характерно для нашої

епохи. Свого часу Геракліт зауважив, що не жар вогню ми маємо

погасити, а позбавлені міри слова і вчинки. У ЗМІ переважає

одночасність події і передачі інформації. Зв’язку між триваліс-

тю та відстанню більше не існує. ЗМІ не творять уже думки, а

збуджують емоції, накручують велику спіраль емоцій. Однак

афекти — погані радники в цій справі.

Згортання світоглядних предметів на користь розв’язання

процедурних проблем майстерного репортерського текстотво-

рення може спричинити хіба що безрезультатні дискусії про

неузгодженість моралі та професіоналізму, втечу в спрощені

формули світосприйняття, дати журналістові та його читачам

ілюзію компетентності, бажання пристосовувати події й тен-

денції світу до часткових знань, уявлень про нього. Як наслідок,

особа не проектуватиме себе на карту світу, її полінаціональну

парадигму, а на карту вузької спеціалізації, з якою вона може себе

зіставити, у якій може себе заспокоїти. Легкість буття — одна з

передумов впровадження ідеологем споживацького суспільства.

Потурати цьому університет не має права. В умовах поляризації

ідеологем, деісторизації свідомості і, водночас, битв за історію

журналістові та його потенційним читачам (глядачам, слухачам)

важливо дивитися на світ крізь свій культурний, ментальний код.

Саме він, а не формальні приписи чи вибіркова толерантність, є

головним гарантом справжнього плюралізму.

В українських медіареаліях ця проблема сягнула рівня

національної безпеки, особливо з огляду на події 2004 року та

участь у них ЗМІ. Двадцять років до того в листі до газети “Los

Angeles Herald-Examiner” один із читачів зазначив: “Журналісти

настільки втратили зв’язок з фундаментальними вартостями

супільства — такими, як честь, почуття обов’язку і державна

служба, що стали чужинцями для того суспільства, якому мають

служити” [4]. Логічним адресатом цієї констатації може бути чи-

мала кількість ЗМІ в Україні. Фактично ми стали свідками вияву

ментальної тріщини між українським народом та власниками

деяких впливових в Україні телекомпаній, газет, які однаково

маніпулювали усіма українцями. Суть проблеми — у відвертій

неповазі більшості мас-медій до гідності мільйонів людей, їх

національного світосприйняття. Ці події фактично спростували

тезу про те, що в журналістиці попит породжує пропонування,

адже більшість ЗМІ, на відміну від своїх споживачів, істотно

спізнилася в намаганнях відчути реальні потреби та настрої

українського суспільства, його моральні імперативи, донедав-

на екранна версія яких тепер просто виглядає карикатурно.

Тому ми маємо дуже обережно ставитися до того, що режисери

інформаційних кампаній називають суспільним інтересом і,

як зауважив у недавньому викривальному щодо ЗМІ виступі

глава Англіканської церкви Великої Британії архієпископ Кен-

терберійський, “суспільство має відмовитися від риторики, яка

представляє ЗМІ захисниками демократії лише на тій підставі,

що вони подають нам щось, що називається інформацією” [8].

Просто інформація теж може бути засобом маніпуляції, тим паче,

в умовах монополізації глобального комунікаційного процесу.

Гасло лондонської газети “The Times” стверджує, що найкраща

пропаганда — тенденційний добір об’єктивних фактів...

Якщо особі бракує знання про світ, то навіть за бажання

зрозуміти інформацію про нього, вона не вловить повноти сенсу,

не поставить цієї інформації в контекст закономірності, історич-

ної перспективи, що полегшує декодування причин і наслідків

того, що сталося... У сучасному світі потрібно подавати не лише

інформацію, а й контекст, у якому ця інформація набуває кон-

кретного значення. Подання коротких інформацій з усього світу

веде до втрати повноти образу. Громадськість, яку не цікавить

брак харчів та питної води, — це громадськість, вихована вели-

кими телемережами. Якщо її увага зосереджується на місцевих

справах і на кримінальній хроніці, то лише тому, що телебачен-

ня виховало обивателя, який мало знає і мало чим цікавиться.

Людина не цікавиться суттю, повнотою інформації, а лише її

формою у вигляді заголовка чи концентрованого, підсиленого

спецефектами зображення. У ЗМІ уже не творять думки, а ви-

кликають емоції. Іншими словами, здатність мислити нівелюють

на користь здатності бачити, чути, смакувати.

Ритм, афекти і новизна — це стає чи не найголовнішою цін-

ністю для журналістики. Барвисті фрагменти миготять перед

нами без будь-якого зв’язку, напрямку. Сучасне інформування

побудоване на ілюзії власної самодостатності. Значення має не

з’ясування правди як процесу пізнання (інколи дуже затяжного),

а моментний імідж правдоподібності. Саме тому зростання досту-

пу до інформації веде до меншого розуміння. А нерозуміння на-

томість теж повинно мати виправдання. Відтак людина розриває

причиново-наслідковий зв’язок між коренями і спонукою, наді-

єю. Минуле і майбутнє, як ментальні категорії, цілісність й узго-

дженість потрапляють під загрозу “тиранії моменту” [9]. Корені

зобов’язують глибше пізнавати щось, а не ковзати фактажною

поверхнею. Інформаційна революція удоступнила інформацію

для загалу. Вона вимагає тотального спрощення від інформації.

Як наслідок — інформаційні фрагменти заповнюють прогалини,

вриваються в логічно узгоджені корпуси знань і розщеплюють

їх, витісняють усе, що нібито застаріло, стверджуючи, що ті чи

ті цінності консервативні, а їхні носії — повільні.

Справжня журналістика — запобіжна, зміцнює національ-

ний і громадянський імунітет, сприяє мисленню категоріями

незалежної держави і, отже, нейтралізує загальнодержавні за-

грози. Зразок саме такої журналістики залишив нам у паризь-

кому журналі “Kultura” Єжи Ґедройць [10]. Згідно з політичною

філософією його видання, діяльність журналіста орієнтується

на перспективу, окреслює те, що в політиці надчасове, а не об-

межується лише коментуванням поточних подій.

Під час виборів 2004 року український глядач став заручни-

ком подвійної телестратегії, що спочатку розчленовувала і нама-

галася підкорити свідомість громадян, а згодом — змобілізувати

її на новому ґрунті “стабілізації”. Успіх такого експерименту-

вання можливий лише тоді, коли заблоковано доступ народу до

глибинних пластів, кодів власної ідентифікації, а національну

поведінку тотально скеровано у прагматичне середовище тимча-

сової вигоди, розв’язування ситуативних завдань. І сьогодні ЗМІ

відчайдушно нав’язують ситуацію псевдоальтернатив, у яких ми

нібито маємо обирати вектори національного розвитку і навіть

самозбереження в інституційному та географічно-просторовому

вимірах. Одні ЗМІ трактують ЄС як “привілейований простір

людської надії” [11], інші — весь суспільний оптимізм зводять

до євразійських утворень. Проте в традиціях українців якраз

визначати горизонти оптимізму хроноцентрично, тобто за допо-

могою часових категорій (згадаймо хоча б Шевченкове “Встане

Україна… Cвіт правди засвітить”) [12; c. 268]. Кожний народ

сторіччями витворює напрочуд міцну систему нейтралізації зла.

Важливе місце в ній належить історичній свідомості, адже істо-

рія — це потужне аргументаційне середовище для обґрунтування

відносної правди, тобто правди своєї, національної, яку багато

ЗМІ в Україні систематично зневажають. Саме тому вивчення

національної та світової історії має бути одним з пріоритетів

журналістської освіти у вищій школі.

Такий факт. Під час окупації Франції 1940 року злий геній

нацистської пропаганди Йозеф Геббельс заборонив німецькій пре-

сі глузливо писати про французьку символіку, героїв, одне слово,

про те, що могло би принизити французів. Він добре розумів, що

так ЗМІ провокують ще один фронт, на якому навіть вишуканий

нацистський цинізм не має шансів перед інформаційною спад-

ковістю французької величі... Те, що збагнув Й. Геббельс понад

шістдесят років тому, виявилося не під силу сучасним авторам

“національних катастроф” та клімату антинаціонального цинізму,

чий вплив стає помітним передусім під час передвиборчої кам-

панії. Хохми про “хохлів”, принизливі розмови про можливості

української мови втягують глядача в сере довище псевдодискусій,

відволікають його увагу від розв’язання принципових завдань.

Сьогодні можемо констатувати крах найдосконаліших ма-

ніпулятивних ідеологем, найслабшим місцем яких стала їхня

світоглядна неорганічність, відрубність. Однак медійний тест на

світоглядну міцність українців триває. Його суть — у нав’язливій

ідеологемі “політична нація”. У світі прийнято концепцію так

часто згадуваної “політичної нації” тримати напоказ, а за фасадом

національного життя переважають етнокультурні характерис-

тики, критерії ідентифікації. Проте творцям новітніх ідеологем

інформаційного простору в Україні до цього байдуже. Дарма, що

без гарантування комплексу прав нації, яка дала назву країні,

неможливо реалізувати права національних меншин. Зрештою,

коли порушують права представників деяких нацменшин, ЗМІ

безапеляційно називають це, скажімо, антисемітизмом, русофо-

бією тощо... Отож, речники політичної нації мають взяти таку

повчальну для українців реакцію до уваги. Саме вона доводить,

що справжні лінії безпеки визначають за етнічними ознаками,

які у звуженому просторі сучасної телеправди існують хіба що

на ефірному узбіччі. За даними досліджень [13] американських

учених Роберта Лейкена та Стівена Брука з вашингтонського до-

слідницького інституту Nixon Center, найбільше ісламське теро-

ристичне угруповання в Європі та Північній Америці зародилося

не на Близькому Сході чи в країнах, що розвиваються, а на Заході.

Майже 41% з них мають громадянство країн ЄС або США. Тому,

по-перше, творення імітованих основ стабілізації — і оманливе,

і небезпечне. Творення політичної нації — не політична, а зна-

чно ширша світоглядна проблема. По-друге, кожна національна

культура, національний менталітет має неповторні глибини, які не

підкорити, не перейняти представникові іншої культури. Як казав

Гілберт Честертон [14; с. 328–331], що більше людина захоплюється

чужою країною, то менше вона хоче її наслідувати. Якщо англієць

захопиться Францією, він спробує стати французом, якщо він по-

любить Францію, він залишиться англійцем. Головним поняттям

для чужинця тут мало би бути почуття не вигоди, а вдячності за

право жити на цій землі вільними людьми.

Кожна тенденція породжує контртенденцію. Уже сьогодні

концептуальність переживає нове відродження у сфері медій,

принаймні в деяких європейських країнах. Наприклад, у Німеч-

чині є спеціалізовані канали, що цілодобово передають класич-

ну музику, а в Японії один із каналів стільки ж транслює лише

вид на священну гору Фудзияму. Щораз гострішою є потреба

в ґрунтовних, чесних роз’ясненнях і солідній журналістиці,

яка подавала би глибинну, субстанційну інформацію. Судячи з

усього, прихильники тотального інформування й розважання

за допомогою ЗМІ дещо принизливо потрактували світоглядні

потреби глядача і слухача, який дедалі більше страждає від по-

стійного миготіння образів, синхронного відчуття реальності як

багатих на деталі зображень, а не як ліній крізь час, причиново-

наслідкових зв’язків. Отож, базовий рівень розв’язання проб-

лем сучасної журналістської освіти та ЗМІ не технологічний,

функціональний чи комерційний, а світоглядний.



1. Моделі гармонізації національних і міжнародних стандартів

освіти у контексті Болонського процесу. Матеріали Міжнародного

семінару 27 — 28 травня 2004 року, проведеного у Львівському націо-

нальному університеті імені Івана Франка. — Львів, 2004. — 112 с.

2. Lepa A. Świat propagandy. — Częstochowa, 1994. — 189 s.

3. Ziemkiewicz R. “TET” nad Wisłą // Debata. — 1994. — № 2.

4. Iłowiecki M. Krzywe zwierciadło. O manipulacji w mediach. —

Lublin, 2003. — 232 s.

5. Noell-Neumann E. e Spiral of Silence: A eory of Public Opinion

// Journal of Communication. Univ. of Chicago Press. — Chicago, 1984.

6. Kłopotowski K. New York Times naprawia świat // Rzeczpospolita. —

2002. — 9 listop.

7. Рацінґер Й. Цінності в часи перемін. Долання майбутніх ви-

кликів. — Львів, 2006. — 167 с.

8. Архієпископ Кентерберійський атакує ЗМІ // День. — 2005. —

20 лип.

9. Еріксен Т. Г. Тиранія моменту: швидкий і повільний час в

інформаційну добу. — Львів, 2004. — 196 с.

10. Лось Й. Журнал “Kultura” (Париж) й особливості формування

громадської думки в Україні та Польщі (1991 — 2000) // Вісник Львів.

ун-ту. — Серія Журналістика. — 2003. — Вип. 23. — С. 182–194.

11. Пахльовська О. Польща й Україна: “Ода радості” Бетховена

на кордоні нової резервації // День. — 2004. — 31 лип.

12. Шевченко Т. Кобзар. — К., 1987. — 639 c.

13. Джихад з європейським паспортом // Frankfurter Allgemei-

ne. — 2005. — 22 лип.

14. Честертон Г. К. Собр. соч.: В 5 т. Т. 5: Вечный Человек. Эссе

/ Пер. с англ.; Сост. и общ. ред. Н. Л. Трауберг. — СПб., 2000.

Запитання до теми

1. Світоглядні засади газети “e New York Times”.

2. Розкрийте специфіку світоглядного плюралізму в сучасних

комунікаційних умовах.

3. Чому у своїх публіцистичних висновках Йозеф Рацінґер

вважає прогрес амбівалентним процесом?

4. Як технологічний прогрес впливає на концептуальну,

орієнтаційну журналістику?

5. Поясніть одне з гасел газети “e Times” про те, що най-

краща пропаганда — тенденційний добір об’єктивних

фактів.

Рекомендована література

1. Владимиров В. Журналістика, особа, суспільство: ПРОБ-

ЛЕМА РОЗУМІННЯ. — К., 2003.

2. Квіт С. Масові комунікації: Підручник. — К., 2008. — 206 с.

3. Лось Й. Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навчаль-

ний посібник для вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів

акредитації: У 2 ч. — Ч. 1. — Львів: ПАІС, 2008. — 376 с.

4. Свитич Л. Введение в специальность. Профессия: журна-

лист: Учебное пособие. — Москва, 2007. — 255 с.

5. Титаренко М. Світоглядна публіцистика: спроба полеміч-

ного дискурсу // Вісник Львів. ун-ту. — Серія журналісти-

ка. — 2006. — № 28. — С. 118–134.

6. Шлемкевич М. Новочасна потуга // Верхи життя і творчос-

ті. — Нью-Йорк; Торонто, 1958. — С. 109–146.

7. Kapuściński R. Autoportret reportera. — Kraków: Znak, 2004. —

144 s.

1.2. Органічна журналістика

Що таке органічна журналістика? Проблему етноцент-

ризму як принципу журналістського світосприйняття науковці

порушували доволі часто. Його передовсім трактують як згубу

для деяких газет чи телепередач. На їхню думку, до жертв етно-

центризму належать “Перший національний канал телебачення”,

часописи “Літературна Україна”, “Вечірній Київ” тощо. Переваж-

но наголошують на тому, що “націоцентрична” спеціалізація не

сприяє збільшенню попиту мультикультурного читача-глядача,

перетворює видання на специфічну призму консервативного спо-

глядання та інтерпретації світу, а не на універсальну лінзу, що

спроможна задовольнити комунікаційні потреби людини епохи

прогресивного мультикультуралізму. Однак помилково вважати,

що тотальне заперечення навіть дозованого етноцентризму в ЗМІ

має гедоністичне походження. Йдеться про те, що етноцентризм

нібито не зовсім вписується у стратегію гуманізації посттоталі-

тарних суспільств. Тобто реально маємо справу з деякими світо-

глядними медіадомінантами, прихованим ідеологічним диктатом,

який після краху біполярного протистояння відчув усю потен-

ційну широту експериментального простору, у якому особливе

місце займають так звані “посткомуністичні” країни.

Досить благодатний ґрунт під такі візії національного та його

присутності в журналістиці був закладений ще в часи холодної

війни, коли всі реалії було підпорядковано протистоянню (про-

пагандистському не насамкінець) між Вашингтоном і Москвою.

По один і по другий бік Берлінського муру креслили різні шляхи

поступу, застосовували відмінні одна від одної стратегії розвит-

ку, однак, їхнє ставлення до національної проблеми мало багато

спільного. Зокрема пропаганди двох блоків систематично створю-

вали міф про негуманну природу національної поведінки. Іншими

словами, усю конфліктність, кровопролиття, розрухи у новітній

світовій історії два ідеологічно-інформаційні (чи радше псевдо-

інформаційні) центри зводили до ключової тріади: народ, нація,

національна держава. Автори такого підходу добре розуміли, що

світ періоду холодної війни базується на поневоленні багатьох на-

родів. Тому й боялися визнати те, що самодостатні нації — мирні,

а десятки міжнаціональних конфліктів — від втрати цієї само-

достатності під упливом насамперед зовнішніх чинників.

Свого часу відомий теоретик з Оксфорда Ісая Берлін дав

промовистий метафоричний образ національно-визвольному

руху. Він прирівняв його з притиснутою до землі гілкою. В якийсь

момент гілка випростовується, може шмагнути, залишити шра-

ми, сліди крові... Однак не це випростовування є першопричиною

кровопролиття, а те, що хтось колись цю гілку притиснув проти

її волі. Звідси можемо зробити висновок, що агресивність націо-

налізму дуже перебільшена. Це дещо спрощений приклад, але він

застерігає, зокрема ту чи ту національну журналістику, шукати

першопричини, генезу явища і, що дуже важливо, культивувати

свій погляд на внутрішній та зовнішній світи й належно їх вер-

балізовувати. Вербалізація, артикуляція буття нації і всіх його

ознак (мислення, переживання) є умовою присутності народу в

культурно-інформаційному універсумі. Покинути простір кому-

нікаційного потойбіччя — природне право кожного народу, але

як виглядають шанси цієї присутності з огляду на інтенсивну

монополізацію та денаціоналізацію медіасередовища? Які на-

слідки цього процесу? Чи готова журналістика шукати непрості

відповіді на складні, глибинні виклики нашого часу в режимі

постійного наближення до правди?

Заперечення (нібито із запобіжною метою) усього національ-

ного є цілком закономірне для постколоніального суспільства,

яке в спричиненій руйнуванням фальшивих ієрархій та ритуалів

суєті інколи навіть переплутує демократизацію з десакралізаці-

єю. Однак після публікацій у газетах “Jullands-Posten” (Данія),

“Le Monde” (Франція), “Rzeczpospolita” (Польща)... карикатур на

пророка Магомета стало зрозуміло, що ця проблема має значно

ширшу проекцію і глибше ментальне коріння. За фактом зневаги

до святині можна простежити конкретне явище, тому спробуймо

проаналізувати цей епізод докладніше.

Передусім впадає у вічі те, що реакція мусульман Індонезії,

Сирії чи Лівану не адекватна. Це нагадує ортегівський бунт мас [1],

які вимагають хліба і водночас трощать пекарні. За спаленням на-

ціональних прапорів і руйнуванням посольств кількох європей-

ських країн простежуємо нерозуміння характеру (призначення)

впливових ЗМІ Заходу, багато з яких уже давно перетворилися

на транснаціональні інститути, а отже — на автономні від куль-

тивованої у будь-якій національній культурі відповідальності

перед унікальністю та різноманітністю. Одним із наслідків цієї

відповідальності є повага символів інших народів у процесі їх піз-

нання та інтерпретації. Відсутність її спричиняє аргументаційну

провокативність, експериментування на самоповазі інших.

Посилена фальшивим солідаризмом ЗМІ у тиражуванні

образливих карикатур безкарність має солідне прикриття у

вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Ще від

часів Великої французької революції уособлена в риторичному

злі підлість остаточно отримує концептуальне оформлення, яке

в певному сенсі легалізує, наприклад, масове приниження, а то

й винищення народів. Утім, писав правозахисник Богдан Кістя-

ківський [2; с. 109], право не може стояти поряд з такими духов-

ними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість,

релігійна святиня... Сьогодні в журналістській практиці ширма

для осквернення зіткана з елементів позитивістської доктрини,

серед яких чільне місце належить деритуалізації (скептицизм

щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як

наслідок, маємо глузливе трактування принципових для націо-

нальної та релігійної гідності понять.

Натомість здоровий етноцентризм є передумовою міжнаціо-

нальної взаємоповаги та взаємопізнання. Всесвітньо відомий

польський журналіст Ришард Капусцінський у праці “Автопорт-

рет репортера” [3] згадує такий епізод. Перед тим, як поїхати до

Ірану висвітлювати ісламську революцію 1979 року, він озна-

йомлювався з цією країною за допомогою блискучих репортажів

американської журналістки Френсис Фіцджеральд, в яких було

все, крім... релігійного контексту. Коли Р. Капусцінський при-

їхав до Ірану, одразу відчув вагу релігійної стихії — побачити це

дала змогу його польськість. Журналіст, який відчуває глибини

власної культури, закорінений у неї, ніколи не спрощуватиме

чужих реальностей, не трактуватиме принизливо інших народів

та їхніх надбань. Це розуміння — основа справжньої аргумен-

таційної коректності. На цьому конкретному прикладі видно,

як чинники етнокультурного походження універсалізуються і

визначають основи світопізнання загалом.

Отже, органічна журналістика (з лат. organismus — cкладна

організована цілісність, єдність чого-небудь; органічний — той,

що стосується суті, конкретних основ) — це словесна й візуаль-

на сфера мас-медійної діяльності, яка має характер конкретної

структури (нації), пізнає, описує і прогнозує дійсність народу в

наближених до його ментальних структур параметрах, з’ясовує

суть загальнонаціональних явищ, демонструє повагу до тради-

цій, символів та героїв об’єкта дослідження; їй не властиве від-

сторонене, лише арбітральне трактування значущих проблем.

Відсутність цієї відстороненості зумовлене не лише походженням

(приналежністю до конкретної національної культури) журна-

ліста, а й мотивацією його творчості. Іншими словами, можна

бути, як Джеймс Мейс, вихідцем з індіанського племені чарокі

й відчувати ментальний нерв українства, чи поляком Ришардом

Капусцінським і мати потребу в емпатії стосовно долі африкан-

ського чи південноамериканського племені.