Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

Одразу після появи в Інтернеті всіх нюансів “монікагейту”

німецька газета “Die Woche” взагалі зауважила про несуттєвість

усіх юридичних висновків: покарання, помилування — все тепер

відбувається на інформаційному рівні. Отже, етика і мораль по-

трапляють у залежність від медійної діяльності.

Можна припустити, що і судовий процес над Іваном Дем’я-

нюком, і операція “Буря в пустелі” втратили б сенс, якщо б ці

сцени не показали по телебаченні. Так з’являється “суспільство

спектаклю”, світ псевдореальності, який ігнорує історичний до-

свід та національні інтереси. Точка відліку і подальший неліній-

ний розвиток подій такого світу позначені вигодою, що віртуально

сприймається як гра. За таких умов ми стаємо глядачами, які,

затамувавши подих, інтегруються в інсценізовані події. Сценою

є весь світ. Невидимий режисер втягує нас у масовки, а артисти

спускаються зі сцени в залу. Як наслідок, втрачається відчуття

реальності, стає незрозумілим, де гра акторів, а де реальність,

де кров, а де звичайна фарба. Чи мертві жінки і діти на вулицях

Бєлґрада, Сараєва і Приштини майстерно “грають у смерть”, чи

це — реальні жертви. “Йдеться про важливе зміщення в куль-

турі, про свідоме стирання грані між життям і спектаклем, про

надання самому життю рис карнавалу, умовності і хисткості” [6].

Як показав М. Бахтін, щось подібне відбувалося при трансформа-

ції традиційного суспільства в середньовічній Європі. Сьогодні ці

культурологічні відкриття подають як соціальну і національну

медіаінженерію. Її суть — у такому конструюванні та імітації

дійсності на екрані, що телевізійні іміджі стають справжніші й

важливіші, ніж реальні. Як наслідок, “медіабуття” переважає

буття реальне, відтак людина дистанціюється від реального

життя загалом та його вартостей зокрема — родинних, релігій-

них, національних, які у людській свідомості не витримують

конкуренції з технічною досконалістю екранного образу проти-

лежних “цінностей”. Нові засоби масової інформації дублюють

національну реальність, накидають на неї сюрреальні образи,

розмивають її кордони. Під їхнім упливом реальність “видається

великим, нікому не потрібним тілом” (Жан Бодріяр), а людина

перетворюється на рухливий образ і прямує туди, де реальність

зникає.

Якщо прибрати все, що тією чи тією мірою спотворює дійс-

ність, то телеефір виявиться майже порожнім. Французький

філософ Жан Бодріяр, наприклад, вважає, що війни в Перській

затоці взимку 1991 року між Іраком та США насправді не було.

Це була гіпертекстова війна, “посаджена” на дисплеї комп’ютерів

та екрани відеопроекторів. Вона відбувалася в особ ливому

метафізичному гіперреальному середовищі. Симптоми такої

проблеми виявилися й у випадку війни в Косово. Як вдало за-

уважила газета “Известия”, “югославської війни, яку всьому

світові цілодобово показують по телевізору, якій всі газети

присвячують багато сторінок, не існує. Не існує в тому вигляді,

в якому її представляють людям по всій Землі” [7]. Після за-

стосування натівськими ВПС графітових бомб у Сербії, вико-

ристовуючи епітети речників НАТО, західні ЗМІ тиражували

такі поняття, як “чудо-зброя”, “гуманна зброя”, а у сюжеті ТСН

(студія “1+1”) прес-секретар НАТО Джеймі Шей навіть констату-

вав: “Відхилившись від курсу, натівська ракета приземлилася

(курсив наш. — Т. Л.) у передмісті Софії” [8]. Ведучий програми

“Континент Європа” (російська редакція “Радіо “Свобода”)

Джованні Бенсі зазначив: “Бомбування НАТО ведуться з до-

сконалою точністю. Крилаті ракети влучають у військові цілі,

навіть недалеко від населених пунктів, не спричиняючи майже

жодних жертв. Але війна залишається у будь-якому випадку

трагедією...” [9]. Так у пересічного глядача формується стерео-

тип про нібито трагедію, але ж без жертв... Понівечені тіла та

зруйновані будинки до уваги не брали.

Пропагандистська машина працювала інтенсивно. Обидві

сторони майстерно маніпулювали образами: від початку війни

західне телебачення мало показувало бомбування. Удари по

югославських містах воно демонструвало переважно з літака

чи відеокамери з відстані, з якої не видно жодних подробиць.

Натомість біженцям було відведено набагато більше телевізій-

ного часу. CNN запровадила промовисту (!) рубрику: не “Війна з

Югославією”, a “Kosovo Refugees Crisis” (“Криза у Косово: біжен-

ці”). Це — яскравий приклад маніпуляції, що використовували

і західні, і югославські, і російські ЗМІ. Її суть — у зведенні

об’єкта до максимально простої схеми, де пріоритет надають не

цілісній картині, а деталям, що, як відомо, переконують більше,

ніж загальні слова.

Спрощення складного явища (один з основних елемен-

тів моделювання образу ворога), а також розірваність у ньому

причиново-наслідкових зв’язків, і визначають успіх будь-якої

ідеологічної акції. Проблема перетворюється на прості моделі,

які виражаються у максимально доступних лозунгах, заставках,

рубриках, афоризмах-висновках чи “підсумкових зображеннях”

і коментарях. Це спрощує маніпуляцію свідомістю. Політичні

альтернативи формують мовою, що задана пропагандою, яка

нібито не ігнорує плюралізму думок, акуратно підводячи їх

під уже наперед нав’язані аргументаційно-оцінні схеми. В екс-

тремальних умовах масова свідомість приймає і зараховує до

правдивих лише ті інформаційні повідомлення, які підтверджу-

ють уже сформовану контрастну картину світу, в якій завдяки

діяльності засобів масової інформації упродовж останнього де-

сятиріччя чільне місце займає сатанізований образ сербського,

іракського чи американського солдата, народу загалом на зразок

таких оцінних констатацій: “Споконвічно поганих народів не

буває, але бувають народи небезпечно хворі. Небезпечно для

навколишніх і для самих себе... Моральну відповідальність

за скоєні злочини несе практично все сербське населення, бо

це воно незмінно обирало на вищі посади в державі діячів на

кшталт Мілошевича або Шешеля, підтримувало їхню політику,

виступало проти будь-яких заходів, які могли б розрядити на-

пруження в Косово” [10].

Одразу після бомбування Югославії 1999 року британська

газета “The Financial Times” написала: “Після цієї війни, яка

велася на захист прав людини, міжнародна політична сцена

виглядатиме по-іншому” [11], а тодішній президент Чеської рес-

публіки Вацлав Гавел зауважив, що “без американської енергії

(курсив наш. — Т. Л.) міжнародне співтовариство продовжувало

б спостерігати жахи Косово” [12]. Бомбування припинилося,

але інформаційна війна триває з усіма її інсценізованими та

семантизованими цілями, жертвами й переможцями. Саме тому

читачеві й глядачеві так важко класифікувати те, що реально

відбувається, а політологи відчувають розгубленість перед етно-

політичними конфліктами та різким зближенням таких понять,

як “права людини” і “насильство”.

Можливості некоректної медіатизації національних ре-

альностей особливо небезпечні в посткомуністичному світі,

де, зазвичай, переважає безкритичне ставлення, зокрема, до

“всесвітньої павутини” (World Wide Web) — глобальної мережі

комп’ютерних зв’язків, яка містить найновіші вузли інтернету.

Сьогодні звідусіль чуємо твердження, що інтернет — “засіб пе-

ресування до майбутнього”, “простір рівних можливостей”, що

“розумний і багатий користувач комп’ютерної мережі “Інтернет”

стає ще розумнішим і багатшим”, що “національна ідея має бути

створена на комп’ютерах і впроваджена за допомогою телеві-

зорів” [13]. Програма “Сьомий континент” російської редакції

“Радіо “Свобода”, інформація якої призначена насамперед для

посткомуністичного слухача, апологетично переконує: “Не шу-

кайте майбутнього на книжкових стелажах, серед укритої мохом

фантастики. Майбутнє вже настало. Відстані зведені до нуля. За-

пізнення скасовані. Усі засоби мовлення і спілкування переплав-

лені воєдино у вселенському палаці інформації...” У рамках тієї ж

програми, в передачі “Із тоталітарної епохи у віртуальну” автор

беззастережно проголосив, що “на зміну всесвітньої республіки

людей праці (СРСР. — Т. Л.) прийшла республіка працівників

розуму, під’єднаних безпосередньо один до одного своєрідними

судинами мозкового кровообігу і знаряддями інтелектуального

виробництва” [14].

Категорична апологетика новітніх комунікаційних тех-

нологій у посткомуністичних суспільствах має ідеологічну та

соціально-економічну мотивацію, що цілком закономірно. По-

перше, із виходом за інформаційну стіну, що була зруйнована на-

прикінці 1980-х років, звільнені нації пов’язували відновлення

власної самодостатності. По-друге, захоплення, скажімо, кібер-

простором можна розглядати як реакцію на гіпертрофований

колективізм минулого, оскільки новітні комунікаційні техноло-

гії індивідуалізують суспільство. Обидва проекти (СРСР і WWW)

виношені глобалістською свідомістю, яка любить абстракції та

абревіатури. Тому “не дивно, що історія свідомості WWW плавно

вписується в історію розпаду СРСР як її пряме хронологічне

продовження” [14], але з дещо зміненим гаслом: “Свідомості

всіх країн і часів об’єднуйтесь!”. Відтак можемо говорити про

певне компенсаційне (чи псевдокомпенсаційне) призначення

WWW як потенційно знач но могутнішої системи соціального

мислекористування. Нова форма тотальності — всесвітня мере-

жа — ввійшла у фазу свого розвитку фактично тоді, коли зазнав

краху експеримент з радянським тоталітаризмом.

У зв’язку з розвитком телекібертехнологій креаційні мож-

ливості медіареальності зросли. Сьогодні потужні ЗМІ ефектив-

ніше визначають, ініціюють суспільні зміни, громадську думку,

ніж рішення суду чи закони, які прийняв парламент. Водночас,

попри деяку самодостатність характеру медійного впливу на

реальність, він перебуває у фарватері ідеологічних стратегій, є

засобом успішного їх поширення. Сила медійної семантизації

особливо помітна в тих суспільствах, де слабкий національний

інформаційний простір. Щоб послабити негативні стереотипи

посткомуністичним суспільствам, зокрема Україні, важливо

перехопити інформаційну ініціативу в загальнонаціональному

масштабі.



1. Орбан В. Успіх — це не коридор, а сходи, або Слово як дія //

День. — 1999. — 6 лип.

2. Сергеев В. Деспотизм свободы // Иностранная литература. —

1989. — №7. — С. 236–239.

3. Тейлор С. Людина з “Нью–Йорк Таймс” у Москві (уривки з книги

“Сталінський апологет”) // Вісті з України. — 1997. — Ч. 36.

4. Джонсон П. Суботній есей // Daily Mail. — 1997. — December

25th.

5. Справа Івана Дем’янюка — майстерно відрежисероване судове

шоу (інтерв’ю з Йорамом Шефтелем) // e Ukrainian Weekly. — 1996. —

Ч. 28–29.

6. Кара-Мурза С. Операция на открытом сознании // Наш совре-

менник. — 1995. — № 3. — С. 148–159.

7. Белянцев А., Глебова С., Кузнецов Д. Война в Югославии еще не

началась // Известия. — 1999. — 7 апр.

8. Телевізійна служба новин (ТСН). — Канал “1+1”. — 1999. —

28 квіт.

9. Бенсі Дж. Югославия сегодня // Континент Европа. — Радио

Свобода. — 1999. — 11 апр.

10. Зайдман І. Кожний народ відповідає за свою владу, тому що він

обирає її // День. — 1999. — 4 серп.

11. Schickel R. A new kind of Disney heroine // e Financial Times. —

1999. — June 10th.

12. Гавел В. Європейська оборона і європейська солідарність //

День. — 2000. — 13 верес.

13. Гуревич О. Засіб пересування до майбутнього // День. — 1997. —

13 лют.

14. Епштейн М. Седьмой континент // Радио Свобода (российская

редакция). — 1999. — 11 авг.

Запитання до теми

1. Що таке медіареальність?

2. Яка етимологія поняття “інформація”?

3. Що таке медіатизація?

4. З’ясуйте специфіку медіатизації геноциду українського на-

роду 1932–1933 років (на прикладі “e New York Times”).

5. WWW як нова форма тотальності.

Рекомендована література

1. Белянцев А., Глебова С., Кузнецов Д. Война в Югославии

еще не началась // Известия. — 1999. — 7 апр.

2. Гавел В. Європейська оборона і європейська солідарність

// День. — 2000. — 13 верес.

3. Гуревич О. Засіб пересування до майбутнього // День. —

1997. — 13 лют.

4. Зернецька О. Глобальний розвиток систем масової комуні-

кації і міжнародні відносини. — К.: Освіта, 1999. — 352 с.

5. Кара-Мурза С. Операция на открытом сознании // Наш

современник. — 1995. — № 3. — С. 148–159.

6. Мейс Дж. Повість про двох журналістів // День. — 2003. —

16 лип.

7. Сергеев В. Деспотизм свободы // Иностранная литерату-

ра. — 1989. — №7. — С. 236–239.

8. Тейлор С. Людина з “Нью-Йорк Таймс” у Москві (уривки з

книги “Сталінський апологет”) // Вісті з України. — 1997. —

Ч. 36.

9. Фаллачи О. Ярость и гордость. — М., 2004. — 160 с.

1.5. Проблема узгодження

націо- та євроцентричних

медійних очікувань

Попри те, що концепт Європа більшість телеканалів апо-

логетизує, трактує як альтернативний до деяких інтеграційних

проектів “простір надії”, наші очікування щодо Європи — не-

однозначні. Причину цього треба шукати не лише в політич-

них симпатіях українців, які мають вторинний, історично

зумовлений контрастний характер, а й у неоднозначності,

янусоподібності самої Європи. Для аргументаційної повноти

цю двоїстість континенту потрібно враховувати і журналістам,

від аргументаційної бази яких, як свідчить польський досвід,

багато залежить під час інтеграційних кампаній. Наприклад,

ЗМІ мали б адекватно з’ясовувати генезу Європейського Союзу, у

центрі якої — так зване “німецьке питання”. Батьки засновники

процесу об’єднання Старого Світу, зокрема Роберт Шуман, Жан

Моне, передбачали двоваріантний розвиток континенту: або

європеїзація Німеччини, або ще одне онімеччення Європи. Як

наслідок, посилення інтеграційних структур повоєнних деся-

тиліть стали для німців середовищем самообмеження. Такий

статус зберігався аж до об’єднання Німеччини 1990 року. Отже,

протилежним до євроентузіазму є не локальний чи національний

егоїзм, а бажання зберігати належний статус держави, народу.

1997 року два молоді німецькі консерватори видали книжку “За

Берлінську республіку” на противагу республіці боннській,

під час існування якої впродовж 1949–1990 років німці зазнали

багато кривд, втратили частину суверенітету, терпіли докори і

нав’язування почуття вини. Автори книжки запитують, на якому

духовному фундаменті стоїть Європейський Союз? Чи справді

інтеграційний проект мав стати гарантом таких цінностей як

гуманізм, індивідуалізм, емансипація, і відповідають, що дуже

сумнівно, адже все це вже існувало у вигляді базових законів,

декларацій та інституцій європейських держав.

Як казав Фернан Бродель, Європа — це водночас пекло

та рай. І якщо право відчувати “райські насолоди” від самого

факту “перебування у Європі” ще треба доводити, то “пекельні

наслідки” європейської історії є емпіричними фактами. Українці

належать до одного з небагатьох народів світу, які сповна від-

чули плоди реалізації породжених деформованою європейською

свідомістю тоталітарних ідеологій — комунізму і нацизму. На-

віть ідеологічні противники комунізму визнають, що марксизм-

ленінізм, нацизм — це абсолютно здеградовані, звульгаризовані,

але все ж таки варіанти європейського гуманізму. Саме тому

українці та українські ЗМІ мають право коригувати не лише свої

європейські очікування, а й пропозиції Європи, особливо тієї її

частини, яка втрачає свою європейську суть.

Отож, перше очікування пов’язане з потребою Європи

повернути собі європейськість. Лише повернення до джерел і

збереження основ європейської культури (християнство, повага

до гідності людини і народів, оптимальний діапазон свободи,

відчуття сакруму і таємниці) заблокує її сповзання до неовар-

варства, гарантуватиме належний статус Європи у світі, мирне

співіснування та гармонійний розвиток представників інших

культур, цивілізацій, які проживають на нашому континенті.

Поступове перетворення Європи на передмістя Парижа зразка

2005 року (масові протести арабів) неприйнятне. Континент не

повинен нагадувати простір експериментування і загравання з

Вічністю, де весь спектр метафізичної перспективи зводиться до

дискусії про присутність Бога в преамбулі конституції. Водночас

щоразу більше європейців намагається неосм ислено перегорнути,

зігнорувати сторінку основного тексту вищого Закону. Відомо,

що у серці європейського інтеграційного процесу — Брюсселі —

була секта дироколів. Її члени виколупували у стінах дірки і

молилися до них. Проблема нашого континенту не у наявності

таких сект, а в тому, що європейці самотужки творять ці вакууми

автентичних цінностей, які не сумісні з нашими очікування-

ми на самих себе. Одного матеріального багатства для безпеки

недостатньо. У книжці-інтерв’ю “Бігос не загине в родинній

Європі” [1] всесвітньо відомий польський режисер і колумніст

Кшиштоф Зануссі застерігає, що в сучасному світі матеріальні

досягнення не є панацеєю. Він наводить такий приклад: усім

відомо, що найбільшою оборонною інвестицією в історії людства

була велика китайська стіна. Проте багато завойовників топтали

китайську землю. Причина — низька мораль охоронців, яких

підкупляли. Звідси і висновок: моральний бік — важливіший

від матеріального. К. Зануссі стверджує, що більшість того, про

що розказують ЗМІ, за своєю природою сумнівне і звільняє нас

від думання. Наприклад, діалог щодо інтеграції відбувається у

надзвичайно фальшивому тоні, так, ніби інтеграція — це розвага.

Водночас Європа втрачає позиції...

Європа — це насамперед сукупність національних культур,

це — єдність у множинності (unitas multiples). Різноманітність —

природний стан людства. Як казав Емануїл Кант, з покрученого

дерева людства нічого рівного витесати неможливо. Тому наступ-

не наше очікування безпосередньо винесене з української історії

і пов’язане з потребою усвідомити неможливість реалізації прав

людини без реалізації права нації (на власну державу, мову, осві-

ту). Національність є індивідуальним буттям і становить нероз-

ривну цілість з людиною. Нації ж — це узагальнені особистості.

Реалізовані народи — мирні. Їх важко полонити комплексом

неповноцінності й викликати такі похідні його синдроми як агре-

сивність, імперіалізм, нацизм... Крім цього, континент, який має

таке обтяжливе колонізаторське минуле, зобов’язаний не лише

гарантувати права, а й сприяти шансам ці права реалізувати.

Повага до свого передбачає повагу до Іншого. Європа не

може перетворитися на автономне від культивованої в кожній

національній культурі відповідальності перед унікальністю та

різноманітністю середовище. В іншому випадку ми підважимо

основні елементи якості життя — того, чим європейці звикли

пишатися, адже для якості життя потрібні не лише добротна

їжа, каналізація і чиста вода, а й пам’ять, традиції, досвід, по-

коління.

Не в інтересах українців, аби, долаючи патогенний вплив

більшовицької ідеології, ми потрапили в середовище доміну-

вання псевдоальтернативних цінностей — культ споживацтва,

насилля і саморозваг аж до знищення, легалізації абортів, про-

ституції, евтаназії, наркотиків, одностатевих шлюбів... У кількох

західноєвропейських країнах усе це легалізовано. На думку

Кшиштофа Зануссі, традиції потрібні для опору масовізації

європейських суспільств, яку зазвичай називаємо американіза-

цією. Суспільства, які мають глибше коріння, глибшу культуру,

американізуються не так швидко. У Франції чи Італії МсDonald’s

не такий популярний як у Польщі. Навіть звичайний француз

гордує цією американською їжею, бо має більші смакові потреби,

ніж їх може задовольнити гамбургер з хімічними приправами.

Натомість люди в Польщі, де майже не було доступу до чистого

туалету в громадських місцях, приходять до згаданого ресторану,

як до палацу. Іншими словами, МсDonald’s перемагає у незора-

ному степу, а де є безперервна чи відроджена традиція — там у

нього шансів нема.

К. Зануссі визначає символічні умови, критерії культурної

інтеграції Європи, яка для нього є базовою. Він наголошує, що

кожен молодий “варвар”, який народжується в Європі, має знати,

що таке Акрополь, хто такий Шекспір і Дон Кіхот. Що більше ці

знання є у нашій свідомості, то більше ми є європейцями. Тоді

ми оперуємо кодами, які нас єднають. Якщо нас всіх об’єднує

Мікі Маус і Тарзан, тоді ми бідніємо, бо це — несправжні коди

порозуміння.

Сучасні засоби масової інформації трактують поняття Євро-

пи інституційно, зводять його зміст лише до інтеграційної площи-

ни. Належний статус нашого континенту в сучасному світі може

гарантувати лише його усвідомлення як Європи вітчизн (Шарль

де Голль), як сукупності самодостатніх національних культур,

береги яких омивають води не тільки Атлантики, Рейну чи Вісли,

а й Дніпра та Волги. Європа сильна тоді, коли міцно стоїть на двох

ногах чи дихає обома легенями (Іван Павло ІІ). Тому інституційне

викрадення Європи, творення штучних бар’єрів між країнами

ЄС та іншими державами континенту — ознака зацикленості на

тимчасовій вигоді, локального егоїзму, периферійного мислення,

яке маскується імітацією метрополії. З іншого боку, просування

інтеграційного процесу (і на політичному, і на медіарівні) має від-

буватися коректно, на паритетних, взаємоеволюційних засадах.

Понад сто років тому Іван Франко констатував: “Все, що іде поза

рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними

ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї

нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що

раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове

відчуження від рідної нації…” [2; с. 308, 309]. Тому Європейський

Союз у жодному разі не може бути середовищем автомінімаліза-

ції націй, епіцентром асиміляційної політики, а місцем співжиття

різних народів, які імпульсами власної енергії спроможні зба-

гачувати універсум культури. Саме такі аргументаційні підходи

в ЗМІ зможуть гарантувати адекватне розуміння суті Європи й

цілісне усвідомлення суспільством інтеграційних засад.



1. Zanussi K. Bigos nie zginie! ...w rodzinnej Europie. — Warszawa,

2003. — 121 s.

2. Франко І. Поза межами можливого // Будівничий української

державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка. — К.,

2006. — 640 с.