Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

їнському контексті таку пропаганду ще потрібно реабілітувати,

адже безпідставно заперечувати будь-яке цілеспрямоване поши-

рення ідей, поглядів без огляду на їхній зміст лише на засадах

постколоніального синдрому.



1. Eco U. Los ojos del Duce // El Pais. — 2004. — 3 enero.

2. Macierewicz A. Z Rosją czy z USA // Głos. — 2003. — 1 mar.

3. Скуратівський В. У світі має бути світоглядний маяк. А Бог —

то і є такий світоглядний маяк // День. — 2003. — 11 квіт.

4. Лось Й. В ім’я чого // Арка. — 2000. — Ч. 5.

5. e Spectator. — 2003. — 15 March.

6. Мейс Дж. Нова ера: шокуючий початок // День. — 2001. —

13 верес.

7. Светлана Алексиевич: “Книгу о любви мне тяжелее писать,

чем все книги о войне” // Новая газета. — 2006. — 2 окт.

8. Time. — 2003. — 31 March.

9. Европа “старая” и “новая” и иракский кризис // http://www.

svoboda.org/programs/CE/2003/CE.022403.asp

Запитання до теми

1. Обґрунтуйте тезу про переваги комунікаційної війни над

війнами, які передбачають фізичне знищення.

2. У чому суть монополізації комунікаційного простору по-

чатку ХХІ століття?

3. Як реальна генеза тероризму узгоджується з її медійною

версією?

4. Яким абстрактним поняттям ЗМІ надають суб’єктивних

повноважень під час висвітлення війни з терористами?

5. Назвіть основні засади класичної пропаганди.

6. Чому війна з терором актуалізувала проблему компетент-

ності ЗМІ?

7. Визначте етимологію слова “пропаганда”?

Рекомендована література

1. Европа “старая” и “новая” и иракский кризис // http://www.

svoboda.org/programs/CE/2003/CE.022403.asp

2. Лось Й. Позиція Амоза Оза щодо фанатизму // Публіцис-

тика й тенденції розвитку світу: Навчальний посібник для

вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації: У

2 ч. — Ч. 1. — Львів: ПАІС, 2008. — 376 с.

3. Мейс Дж. Нова ера: шокуючий початок // День. — 2001. —

13 верес.

4. Kapuściński R. Rwący nurt historii. Zapiski o XX і XXI wie-

ku. — Krakόw, 2007. — 206 s.

2.4. Ві з і ї на ц іона л ьног о

т а м і ж н а ц і о н а л ь н о г о

солідаризму в журналі

“Kultura” (Париж)

Інтернаціоналізація форм власності, тотальне орієнтування

на масовий попит зумовили трансформацію ЗМІ деяких країн

у своєрідні “діаспорні” чи “емігрантські” інститути з досить

автономними відносно інтересів країни перебування повнова-

женнями та призначеннями. Тут поняття “діаспора” має сим-

волічне забарвлення і складається не з представників народу

за межами країни його походження, а з журналістів за межею

відповідальності перед цінностями довкілля. Розгляд цієї проб-

леми в інформаційній площині зменшує територіальний вплив

на характеристики згаданих інститутів й наголошує на менталь-

них його параметрах: можна бути еміграційним виданням під

Парижем і не мати еміграційної свідомості, а можна й у Києві

видавати газету чи журнал, про належність яких до українства

читач здогадається лише за адресою редакції. Яскравим і водно-

час повчальним у цьому контексті є досвід журналу-феномену

Єжи Ґедройця “Kultura” (1947—2000), який ніколи не замикався

у властивій емігрантам ментальності. Це дало змогу виданню

витворити аргументаційну практику й запровадити універсальні

ідеологеми, імперативи, що їх треба було б адаптувати в кожній

національній медійній реальності. Ідеологема — це слово (чи

складна назва), в семантиці якого є ідеологічний компонент,

чітко сформульований словесний образ поглядів, який є части-

ною пов’язаної з соціальною та політичною практикою системи

переконань (ідеології). Ідеологема виражає світоглядні інтереси

певної групи у формі цінностей, ідеалів, нормативних вимог і

програм поведінки.

У політичній філософії журналу закцентовано на потребі

окреслювати те, що в політиці є надчасовим, спільним для різних

епох і культурних кіл. Єжи Ґедройць переконував, що ідеологіч-

ні упередження, які виснажували польську еміграцію, можна

нейтралізувати за допомогою актуалізації проблем “великого

тривання”, що “на конкретні політичні події потрібно реагувати

згідно з універсальними засадами” [1; c. 20]. Серед таких засад —

збереження мислення в категоріях національних інтересів, в

параметрах ментальних пріоритетів того чи того народу. Такий

імператив актуальний особливо сьогодні, коли ЗМІ створили

візію світу занадто фрагментарного, хаотичного і відірваного

від субстанційної інформації, фундаментальних завдань. Як

наслідок, інформаційні фрагменти заповнюють прогалини, вди-

раються в узгоджені системи знань, витісняють усе, що нібито

застаріло, стверджуючи що ті чи ті цінності консервативні, а їхні

носії — повільні. “Після терористичної атаки на Нью-Йорк, після

шоку, який ми пережили, можна було сподіватися, що з’явиться

потреба переосмислення світу заново. На жаль, поле розгляду

було завужене до мілітарних акцій, відірване від контексту, від

таких питань, як культурні конфлікти, злидні світу та ін. У тому

сенсі 11 вересня ЗМІ втратили шанс” [2]. Внаслідок профанації

символічних (надчасових) знаків ми водночас втрачаємо доступ

до базових питань нашого буття, а медії якраз і легалізують цю

втрат у.

Для Єжи Ґедройця такою “темою великого тривання” була

польська держава. Він постійно застерігав від політичних екс-

периментувань над нею і в часи ПНР, і в період трансформа-

ційного процесу після 1989 року. Редактор гостро критикував

наміри будувати еміграційну Польщу, стверджуючи, що Поль-

ща можлива лише на берегах Вісли. Він не сприймав безпід-

ставного оптимізму, однак, на його думку, політична діяльність

мала ґрунтуватися не на фотографічному відтворенні моменту

польського поневолення після Другої світової війни (такий метод

міг спричинити лише розчарування у поляків), а на вірі в здат-

ність прокомуністичної держави еволюціонувати. Саме пошук

й розширення Cловом вимірів надії стало одним із призначень

публіцистики журналу.

Єжи Ґедройця бентежило те, що ревізіоністи (колишні

члени партії), які виїхали з Польщі й стали постревізіоністами,

поступово дистанціювалися від культивованої в публіцистиці

журналу ідеї незалежності. Для них держава мала другорядне

значення. Ідеї визволення держави вони протиставляли ідею

свободи суспільства і людини. Натомість Є. Ґедройць не уявляв

демократії без суверенної держави. Згодом, всередині 70-х років

XX ст., постревізіоністи таки визнали, що немає відмінностей

між національною справою і справою громадянської свободи.

Така еволюція в поглядах дуже актуальна сьогодні, коли деякі

ЗМІ (тижневики “Столичные новости”, “2000”), прикриваючись

процесом демократизації, творять простір паралельних, а іноді

й протилежних стосовно держави цінностей. Вони трактують її

переважно як репресивний суб’єкт, а отже, і як закономірний

об’єкт розвінчування, дискредитації, послаблення на користь

так званим громадянським свободам, політкоректності тощо. В

ефірі загальноукраїнських каналів часто з’являються заклики

розрізняти такі поняття, як батьківщина і держава [3]. Це яскра-

вий приклад спроби внести чужорідні ідеологеми деструктив-

ного характеру в український медійний простір, а відтак — і у

світогляд. Це розмежування можна трактувати як закономірне

в американському чи російському випадку, але аж ніяк не в

Україні, де ці поняття перебувають у компліментарних зв’язках,

а поява української держави означала визволення батьківщини

загалом й особи зокрема. Зазначена підміна понять відбувається

у час, коли власне держава є оптимальним місцем для реаліза-

ції демократії. Навіть наприкінці 80-х років ХХ століття, коли

влада ПНР розпочала переговори з “Солідарністю”, Є. Ґедройць

застерігав: “Бачу, що всюди говорять про лібералізацію, але за-

бувають про незалежність” [4].

Журнал “Kultura” запровадив у публіцистичну практику

й обґрунтував ще одну ідеологему щодо солідаризму поляків.

Автори місячника стверджували, що в центрі політики має бути

етичний ідеал. Щоб здобути свободу, потрібна посвята багатьох

людей, яких навряд чи підніме прагматизм, раціональні гасла,

аргументи. Матеріальна перевага паралізує починання тільки

тих, хто вірить в матеріальні засоби ведення політики. Журнал

виступав за поєднання прагматизму і романтизму в політиці

(прагматики реалізують мрії романтиків), однак “безідейні

люди, — писав Юліуш Мєрошевський, — цілком беззахисні пе-

ред насильством і становлять найкращий матеріал для масового

продукування рабів” [4]. Саме тому однією із впроваджуваних у

посткомуністичних суспільствах ідеологем стала нібито потре-

ба їхньої тотальної деідеологізації. Фактично це мало створити

основу для нової ідеологізації суспільства.

Ілюстрацією спроб тотальної деідеологізації суспільства

може бути реакція деяких ліберальних ЗМІ на пропозицію

російського президента 1996 року створити національну ідеоло-

гію, сформулювати національну ідею. Цю ініціативу російська

редакція “Радіо Свобода” [5] назвала скандалом, оскільки вона

нібито закликає до відтворення головного елемента тоталітарної

епохи — ідеологічного диктату. Такий підхід — яскравий при-

клад аргументаційного спрощення. Він передбачає формальну

абсолютизацію вигідної точки відліку для розуміння певного

явища, незалежно від його контексту, специфіки, динаміки

тощо, незважаючи на те, що філософській основі ідеократії —

щонайменше кілька тисяч років. Ще Платон казав про існуван-

ня вищого світу вічних ідей (ейдосів) — праобразів реальності.

У цьому випадку аргументаційне звуження помітне і у спробі

звести усі функціональні призначення ідеології до легітима-

ції влади (диктатури), пропускаючи повз увагу антикризову,

орієнтаційну і, що важливо, інтеграційну функцію (у випадку

якраз загальнонаціональної ідеї). Ідеї можуть бути різні й не

обов’язково мати негативну конотацію.

Ще однією ідеологемою у цьому контексті є твердження про

те, що життя — неохопне ніякими моністичними уявленнями і

розгортається на широкій емпіричній базі, тобто, національну

ідеологію потрактовано як чинник світоглядного обмеження.

Натомість самоспостереження деяких журналістів-практиків,

наприклад Ришарда Капусцінського [6], переконують, що іден-

тифікація в системі національних координат не герметизує сві-

домості людини, її уявлень про світ, а навпаки — сприяє пошуку

принаймні формальних адекватів національних категорій у

чужих культурах, ментальних структурах, історичних процесах,

є передумовою наближення до цих процесів.

Єжи Ґедройць не мав жодного сумніву, що найбільшою за-

грозою для радянського імперіалізму є національні рухи, а для

комуністичної ідеології — національна свідомість, її здатність

еволюціонувати. Він заперечував можливість імпорту свободи —

ідеологему, яка в реаліях нашого часу є, зазвичай, прикриттям

експансіонізму.

Журнал “Kultura” переконував, що фатальну перевагу

СРСР над Польщею можна нейтралізувати, якщо польській

політиці надати морального виміру, зокрема через прививання

полякам солідаризму з іншими народами континенту. “Виве-

дення радянських військ не гарантує суверенітету. Потрібна

незалежна Україна, Білорусь, Литва” [4]. Часопис наголошував,

що незалежність України, Литви, Білорусі (концепція УЛБ) —

усуне предмет конфлікту Польщі та Росії, що продовження

міжвоєнної “політики кресів” лише посилює позицію Москви

в Східній Європі, оскільки саме Москва гарантує непорушність

кордонів. Росію ж “Kultura” ніколи не трактувала як метафі-

зичне зло. Єжи Ґедройць чітко відрізняв антирадянськість від

русофобії, оскільки ситуація російського народу реально не

відрізнялася від ситуації інших народів імперії. Концептуально

ці аргументаційні акценти оформив Юліуш Мєрошевський у

такій констатації: “Наша доброзичливість стосовно росіян рів-

нозначна з поборенням совєтизму” [4]. Крім того, “Є. Ґедройць

часто цитував Ципріяна Норвіда: “Тільки вільні люди, тільки

ті, які від колиски не тавровані словом “раб”, знають про те, що

при наявності кордону з Росією треба мати в ній свою “партію”

(російський народ. — Т. Л.) — інакше стикаються два моноліти,

які не мають дотичностей між собою... Як наслідок, лишається

ницість й остаточне зіткнення” [4]. Натомість в українському та

російському медійних просторах триває нагнітання конфлікт-

ності між українцями і росіянами, рідше – між українцями і

поляками. Деякі ЗМІ фактично перетворилися на посередників-

провокаторів ворожнечі між цими народами. Як наслідок, з

одного боку, маємо образ Росії як метафізичного зла, а з іншо-

го — систематичні спроби принизити українця.

Тема Росії — одна з головних для журналу. Є. Ґедройць пер-

ший поширив знання про те, що радянський — це не те саме, що

російський, український, білоруський. У трактуванні російської

проблеми Редактор поводився як провідник, який знає, що з пе-

чери є вихід, але тільки один. Для нього найбільшою проблемою

була нестерпна геополітична ситуація Польщі, яка опинилася

між двома жорнами. Йому залежало не так на тому, щоб завойов-

ники покинули Польщу, а передовсім на перетворенні системи,

яка поневолює. Звідси і довір’я до росіян, до автентичної Росії, з

новими поглядами на яку він пов’язував нові перспективи Поль-

щі. Є. Ґедройць захищав чеченців, як і росіян, що стали меншістю

в державах — колишніх республіках, намагався створювати

образ Росії без погорди і ненависті, але на основі солідарності та

співчуття, з огляду на подібність долі. На думку авторів журналу,

нещастям Росії є те, що не слухається своїх письменників. Три

номери часопису “Kultura” вийшли російською мовою. У вересні

1999 року Є. Ґедройць реалізував чи не останній свій успішний

проект — заснував російськомовний журнал — “Новая Польша”

(Варшава). Задовго до того Редактор видав “Доктора Живаго”,

“Архіпелаг ГУЛАГ”, “Раковий корпус”. Згідно з останньою волею

Є. Ґедройця, після його поховання на католицькому цвинтарі

була відправлена панахида у православному храмі Олександра

Невського в Парижі.

Середовище журналу “Kultura” також виробило модель

примирення між поляками та німцями. Ще 1946 року під керів-

ництвом Єжи Ґедройця Літературний інститут надрукував “Що-

денник подорожі до Австрії і Німеччини” Єжи Стемповського, де

є перша післявоєнна спроба побачити щось людське в німцях. У

повоєнний період спокійно вести діалог про “німецьке питання”

було важко. Однак Редактор був переконаний, що є багато нім-

ців, які раціонально мислять і готові до співпраці. Водночас він

переконував німців, що будь-які спроби виторгувати в поляків

західні землі за Львів і Вільнюс — марні. Журнал дотримувався

чіткої позиції: майбутня суверенна Польща на сході має ме-

жувати з незалежними Україною, Литвою, Білорусією, а на за-

ході — з об’єднаною Німеччиною. Така політика журналу була

прогностичною і послідовною: 1989 року журнал знову підтримав

об’єднання Німеччини.

За понад п’ятдесят років журнал “Kultura” пройшов не-

легкий еволюційний шлях: змінювався світ, його кон’юнктура

і змінювалося обличчя видання. Однак фундаментальні ідео-

логеми залишалися незмінними. Одна з них полягала в тому,

що політична філософія журналу, політична думка загалом

повинна мати контакт із національною культурою. Цей контакт

якраз і є основою для аргументаційної коректності та адекват-

ної реконструкції явищ, тенденцій засобами концептуальної

журналістики.



1. Лось Й., Фіцак М. Політична публіцистика журналу “Kultura”

(Париж). — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка. — 2008. —

384 с.

2. Kapuściński R. Pod władzą media // Polityka. — 2007. — 1 lut.

3. ICTV. “Свобода слова”. Особистий архів автора. Запис пере-

дачі. — 2007. — 16 берез.

4. Kowalczyk A. S. Giedroyc i “Kultura”. — Wrocław, 2000. — 316 s.

5. Радіо Свобода. “Поверх барьеров” Бориса Парамонова. Осо-

бистий архів автора. Запис передачі. — 1996. — 11 серп.

6. Kapuściński R. Autoportret reportera. — Kraków, 2004. — 145 s.

Запитання до теми

1. Що було основним імперативом у політичній філософії

журналу “Kultura”?

2. Чому Єжи Ґедройць наполягав, що у центрі політики на-

ціонального та міжнаціонального примирення має бути

етичний ідеал?

3. Розкрийте стратегію журналу в налагодженні польсько-

російсь ких відносин.

4. У чому суть концепції УЛБ на шпальтах журналу “Kul-

tura”?

5. Чому Єжи Ґедройць вважав польсько-українське порозу-

міння найбільшим досягненням журналу?

6. Журнал і польсько-німецьке порозуміння.

7. Чому Єжи Ґедройць заперечував конструктивний характер

імпорту свободи?

Рекомендована література

1. Лось Й. Журнал “Kultura” й особливості формування гро-

мадської думки в Україні та Польщі (1991–2000) // Вісник

Львівського ун-ту. — Серія “Журналістика”. — 2003. —

Вип. 23. — С. 182–206.

2. Простір свободи. Україна на шпальтах паризької “Kultu-

ry”. — К.: Критика, 2005. — 527 с.

3. Рябчук М. Зло банальне і метафізичне: рецепція Росії на

сторінках паризької “Культури” та “Сучасності” // Сучас-

ність. — 1997. — Ч. 10. — С. 129–137.

4. Осадчук Б. Єжи Ґедройць — великий поляк, видавець,

редактор, основоположник українсько-польського поро-

зуміння // Сучасність. — 2001. — С. 125–135.

5. Хрусьлінська І. Прагматичний візіонер. Центрально-східна

європейська стратегія Єжи Гедройця // Український жур-

нал. — 2006. — Ч. 4. — С. 18–21.

6. Kowalczyk A. S. Giedroyc i “Kultura”. — Wrocław, 2000. — 316 s.

РОЗДІЛ 3

МОВА ЗМІ

ТА МЕДІАТИЗАЦІЯ

СВІТОГЛЯДУ

3 . 1 . М о в а г л о б а л ь н о г о

комунікаційного процесу

Загрози національним лінгвістичним системам, що є на-

слідком глобалізації інформаційного середовища, стали пред-

метом докладного аналізу в позаангломовному науковому та

політичному світі. Саме з огляду на те, що інтернет може зробити

з мовою, колишній французький президент Жак Ширак назвав

глобальну мережу комп’ютерних зв’язків “найбільшим ризи-

ком для людства” [1]. Зауважмо, що власне французькій мові

лінгвістична асиметрія віртуального комунікаційного процесу

загрожує не найбільше. Франкомовний сегмент WWW — один із

найрозвинутіших. В інших країнах Західної Європи проблема

використання національних мов стоїть гостро не лише у вірту-

альному вимірі. Попри те, що євроновини транслюють основними

європейськими мовами (англійською, французькою, німецькою,

італійською, іспанською...), це не відповідає лінгвістичним по-

требам всієї поліетнічної європейської авдиторії. І оскільки

візуальний ряд без словесного коментарю задовольняє не всіх,

“національне мовлення поки що має переваги в Європі” [2].

Американський учений М. Кастелс вважає, що глобалізація

комунікаційного простору не знищить нації, національної іден-

тичності лише тому, що зберігається “головний системо творчий

атрибут нації — комунікабельна спільність мови” [2]. Річ у тому,

що в епоху інформаційної глобалізації найстабільнішою є мова і

її комунікативні можливості підтримувати в людях національну

ідентичність навіть в умовах, коли вони не мають чітко означеної

спільної території проживання, тобто коли не спрацьовують гео-

детерміністські принципи ідентифікації. Мова, особливо повно-

цінно розвинута, залишається важливим атрибутом самоствер-