Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

Запитання до теми

1. У чому суть янусоподібності Старого Світу? Наскільки

вона представлена в сучасних ЗМІ?

2. Яка генеза євроінтеграційного процесу?

3. Медіаапологетика Європейського Союзу: що замовчує

ліберальна преса?

4. Аргументаційна база книжки У. Шахта і Г. Швілька “За

Берлінську республіку”.

Рекомендована література

1. Гавел В. Європейська оборона і європейська солідарність

// День. — 2000. — 13 верес.

2. Пахльовська О. Польща й Україна: “Ода радості” Бетховена

на кордоні нової резервації // День. — 2004. — 31 лип.

3. Пахльовська О. Проект самогубства // День. — 2007. —

6 лют.

4. Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист

до європейців. — Львів: Літопис, 1998. — 280 с.

5. Франко І. Наш погляд на польське питання // Будівничий

української державності: Хрестоматія політологічних

стат ей Івана Франка / Упоряд. Д. Павличко. — К., 2006. —

640 с.

6. Франко І. Поза межами можливого // Будівничий україн-

ської державності: Хрестоматія політологічних статей Івана

Франка / Упоряд. Д. Павличко. — К., 2006. — 640 с.

7. Kapuściński R. Rwący nurt historii. Zapiski o XX I XXI wie-

ku. — Krakόw, 2007. — 206 s.

РОЗДІЛ 2

ВИСВІТЛЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНИХ

ПРОБЛЕМ У ЗМІ:

ПОШУКИ

АРГУМЕНТАЦІЙНОЇ

КОРЕКТНОСТІ

2.1. Актуалізація національних

і міжнаціональних проблем

у ЗМІ

Другу половину ХХ та початок ХХІ століть сміливо можна

назвати епохою спроб тотального зодноріднення (гомогенізації)

та глобалізму. Таке ствердження стало банальним в устах тих

ідеологічних сил, що намагаються відстояти різноманітність

світу, його культур як чи не найбільшу цінність, яку хочуть

змарґіналізувати, висунути за світоглядний горизонт. Якщо

зважити на сказане вище, то можна дійти висновку, що націо-

нальні проблеми неактуальні. Наше завдання — показати, що

констатація закономірності й конструктивності денаціоналіза-

ції — передчасна, що національні та міжнаціональні питання

актуальні настільки, наскільки їх хочуть зробити неактуаль-

ними. Відомий український публіцист, письменник і дипломат

Юрій Щербак вважає, що “поволі, але на карті майбутнього

знову проступають (відновлюються) названі американським

дослідником Найлом Фергюсоном суворі причини світових воєн

ХХ століття: зростають етнічні конфлікти в різних частинах

Землі, скорочуються запаси природних ресурсів, насамперед

енергоносіїв, з’являються ознаки деградації імперії Сполучених

Штатів, яким усе складніше підтверджувати свою глобальну

винятковість і перевагу перед лицем зростаючої потуги Китаю,

Індії, Бразилії, Росії” [1].

Національне питання гостро стоїть не лише в Азії чи на

Близькому Сході, а й у ліберальному світі. Ось кілька прикла-

дів:

а) національний сепаратизм (Косово, Басконія, Ольстер,

Каталонія, Корсика, Паданія, Квебек, Фландрія, Тибет, Абхазія,

Південна Осетія);

б) зростання євроскептицизму навіть у країнах-членах ЄС

(Ірландія, Швеція);

в) процеси деімперизації (Алжир, Гонконг, Макао, Японія);

г) розбіжність інтересів західних держав щодо близько-

східних проблем (Ірак, Ізраїль—Палестина тощо). Тут стратегія

інтересів визначається не за іституційним принципом (Німеч-

чина та США — члени НАТО), а згідно з національними пріори-

тетами);

ґ) зростання популярності націоналістичних рухів, або

зберігання ними політичного статусу-кво (Бельгія, Франція,

Нідерланди, Австрія);

д) протекціонізм.

Зокрема прихильники ліберальних цінностей говорять про

глобалізацію сучасної економіки, про вільне переміщення через

кордон капіталів та інвестицій, товарів та послуг, технологій

та сировини, але не про лібералізацію ринку праці, тобто про

так само вільне, недискримінаційне переміщення через кордон

робочої сили.

Як стверджує Бенедикт Андерсен, кінець ери націоналізму,

що його давно пророкують, навіть не видніє на обрії. Навпаки,

наційність (nationness) — це найуніверсальніша легітимна вар-

тість у політичному житті нашого часу. Інакше кажучи, світ,

який поспіхом будували на уламках Берлінської стіни, зазнає

долі Вавилонської вежі. Публіцистичною фіксацією намірів

створити зодноріднений світ на уламках СРСР є праця Френ-

сіса Фукуями “Кінець історії” [2]. Кінець історії він розумів як

перемогу ліберальної демократії, що мала би стати закінчен-

ням ідеологічної еволюції. Однак світ залишається єдністю у

множинності. Крах СРСР дав народам передусім не ліберальну

з претензією на універсалізм альтернативу, а національну. Це

абсолютно не заперечує цілісності світового розвитку, а лише

наголошує на можливості для кожної нації самостійно, добро-

вільно увійти до цієї цілісності. Емпіричні передумови для цього

є. Такий приклад: німецький письменник В.-Й. Ґете досліджував

старокитайський літературний канон, скандинавську літературу

і порівнював культивовані в них цінності з тими, які створив сам

у поемі “Герман і Доротея”. Несподіванкою було те, що, попри ве-

ликі часові та просторові відстані, кожна з перелічених літератур

створила подібні, здатні на взаємогармонію вартості.

Філософ Н. Бєрдяєв так відповів на запитання про діалек-

тику національного і загальнолюдського у праці “Національність

і людство”: “Наші націоналісти і наші космополіти перебувають

під владою доволі низьких уявлень про національність, вони

однаково відокремлюють буття національне від буття єдиного

людства. Пристрасті, що їх здебільшого збуджують національні

проблеми, перешкоджають проясненню свідомості. Робота думки

над проблемою національності повинна передусім з’ясувати, що

неможливо й безглуздо протиставляти національність і людство,

національну множинність і вселюдську єдність... Національність

є індивідуальним буттям, поза яким неможливе існування люд-

ства, вона закладена в самих глибинах життя, є цінністю, що

твориться в історії, динамічним завданням. Існування людства

у формах національного буття зовсім не означає неодмінно зоо-

логічного й нижчого стану взаємної ворожнечі й винищення,

який зникає відповідно до зростання гуманності та єдності. За

національністю стоїть вічна онтологічна основа... Людство — по-

зитивна всеєдність. Воно б перетворилося на абстракцію, коли

б своїм буттям нівелювало і скасовувало буття всіх ступенів

реальності, що входять у нього, індивідуальностей національних

та індивідуальностей особистих” [3].

Національна ідентифікація має кілька істотних функцій.

По-перше, вона пропонує найпевніший шлях до позитивного

вирішення проблеми забуття особи. Тривання нації і життя

людини — категорії незіставні. Відтак нація легше оперує “зо-

лотим віком” минулого, трансформує його енергію в національне

майбутнє. Ідентифікувати себе з нацією — це більше, ніж іден-

тифікувати себе зі справою чи колективом. Це означає одержати

особисте оновлення й гідність у національному відродженні й че-

рез нього. Саме через національну ідентифікацію людина обґрун-

товує свою причетність до слави й одержує шанс відновити разом

зі статусом народу свій статус у біблійному сенсі, коли останні

стануть першими... Друга функція національної ідентичності

полягає у тій вазі, яку вона надає втіленню ідеалу братерства.

На його основі формується тісний зв’язок між родиною, етнічною

спільнотою і нацією. По-третє, для особи, яка сформувалася в

етнокультурному контексті, бути поза системою націоцентричних

цінностей — означає бути неповноцінним: індивід потрапляє у

стан “космополітичного провінціалізму”.

Націоцентризм як політичний принцип, як світогляд, як

проект життя для певної спільноти є органічним подовженням

загальнолюдського поступу. Всі передові країни багато в чому за-

вдячують своїм рівнем розвитку саме націоналізмові, який свого

часу став для них доктриною модернізації. Якщо проаналізувати

будь-яке “економічне чудо” в Європі чи Південно-Східній Азії,

можна помітити, що серед визначальних чинників економічних

успіхів було втілення базових елементів економічної та політич-

ної доктрини націоналізму:

1) політична незалежність;

2) прискорений індустріально-технічний розвиток;

3) створення і розвиток модерної системи національної освіти

під протекторатом держави;

4) запровадження системи захисту національного вироб-

ника.

Свого часу Ісая Берлін дав прогноз на ХХV сторіччя. Згідно

з ним, це буде прекрасний новий світ Олдоса Гакслі, де всі бу-

дуть одягнені та ситі, всі житимуть під одним дахом за єдиним

зразком існування. Проте він тут же застеріг: рано чи пізно хтось

збунтується, хтось жадатиме своєї оселі. Першого бунтівника,

як звично, спалять живцем, але за ним прийдуть інші порушни-

ки спокою. Люди повстануть проти однорідності та глобальних

розв’язань... і зажадають жити не разом, а поряд. Вони збагнуть,

що бути цивілізованим — не означає бути лакеєм.

Проблема різноманітності як передумови життя метафорич-

но розкрита у притчі про голодного, знесиленого буриданового

осла, який опинився перед двома однаково запашними, смач-

ними, розміщеними від нього на однаковій відстані оберемками

сіна. Ця тотальна однорідність блокує здатність вибирати, й осел

гине голодною смертю. Отже, абсолютна симетрія, гомогенність

не збігаються з параметрами життя. Національна різноманітність

світу — категорія не тільки ідеологічного, а й онтологічного ряду.

Саме такі цілісні візії національних проблем слід брати до ува-

ги і засобам масової інформації, а не культивувати примітивні

світосприйняття і світовідчування.



1. Щербак Ю. “Фатальний трикутник” в геометрії ХХІ століття:

чому Україна повинна бути членом НАТО // День. — 2008. — 27 бе-

рез.

2. Фукуяма Ф. Конец истории // Вопросы философии. — 1990. —

№ 3.

3. Бердяев Н. Судьба России // http://w ww.krotov.info/librar y/02_b/

berdyaev/1918_15_10.html

Запитання до теми

1. Які події, тенденції підтверджують актуальність націо-

нальних і міжнаціональних проблем у сучасному світі?

2. Поясніть твердження про те, що абсолютна симетрія, го-

могенність суперечать параметрам життя.

3. Н. Бєрдяєв про національні й загальнолюдські цінності.

4. Які ознаки кінця історії за Ф. Фукуямою?

5. Який причиново-наслідковий зв’язок існує між націоцент-

ризмом і поступом?

6. Назвіть основні аргументаційні викривлення у тлумаченні

національного питання?

7. Які національні сепаратистські рухи Ви знаєте? Як вони

відображені в інформаційному просторі України?

Рекомендована література

1. Бочковський О.-І. Вступ до націології. — Мюнхен, 1990.

2. Бердяев Н. Судьба России // http://www.krotov.info/

library/02_b/berdyaev/1918_15_10.html

3. Касьянов Г. Епоха націоналізму триває вже 200 років //

Коментарі:. — 2007. — 23 лист.

4. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999. — 351 с.

5. Свідзинський А. Це складне національне питання. — К.,

1994. — 68 с.

6. Степико М. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи

(філософсько-методологічний аналіз). — К., 1998. — 251 с.

7. Фукуяма Ф. Конец истории // Вопросы философии. —

1990. — № 3.

2.2. Основи журналістського

світопізнання Ришарда Ка-

пусцінського

Ще за життя Ришарда Капусцінського називали “чарівником

репортажу”, “Геродотом нашого часу”, “голосом третього світу”,

“репортером століття”... Однак для нього ці слова були в постій-

ному пошуку адресата, бо належав до тих небагатьох постатей,

чию велич приховує скромність і незбагненна вимогливість до

себе. Ця вимогливість була результативною, оскільки її наслідком

стала глибина думок, рефлексій (над світом і над людиною), які

не тільки впливають на такі фундаментальні категорії в жур-

налістській практиці, як призначення, місія, правда, емпатія,

а й істотно корегують теорію функціювання ЗМІ. Для деяких

усталених ідеологем-стереотипів (об’єктивність, плюралізм, по-

пит породжує пропонування тощо), які регламентують характер

масовокомунікаційної сфери, деякі імперативи Р. Капусцінського

можна трактувати як виклик, адже він належав до радикальних

критиків сучасних ЗМІ та світу, в якому живемо і яким у засад-

ничих моментах небезпечно задоволені. Його бентежило те, що

під тиском власників медії не хочуть пробуджувати сумління

споживачів інформації, які повинні бути задоволені й мати его-

їстичну впевненість, що метою їхнього життя є спокійне, нічим

необмежене, необтяжене образами голоду, нещасть і знищень

споживацтво. Деякі його висловлювання не зовсім гармоніювали

з поняттям “політична коректність”, за що їхній автор свого часу

був ледь не вилучений (за участю медій) з публічного дискурсу.

Місія журналіста. Ришард Капусцінський трактував жур-

налістику як місію вищого порядку, як покликання, а журналіста

відрізняв від працівника медій (реєстратора фактів). У своїх

працях він аналізував багато критеріїв справжнього журналіста,

однак стверджував, що для заняття журналістикою передовсім

треба бути доброю людиною... “Тільки добрій людині під силу

зрозуміти інших, їхні наміри, віру, зацікавлення, труднощі і

трагедії, й одразу, від першої хвилини, стати частиною їхньої

долі” [1]. В основі такого підходу є переконання, що слово може

покращувати світ, чи хоча би застерігати перед його погіршенням.

Р. Капусцінський зневажав цинізм, визнавав оптимізм, який

схиляв його до пошуку правди в кожній людині. Такі імперативи

істотно відрізняються від сучасних спроб трактувати агресив-

ність, ворожість до об’єкта висвітлення як професійну рису і,

навіть більше, — як елемент журналістської етики.

Так витлумачене призначення журналістики у Ришарда

Капусцінського було зумовлене важливістю преси в сучасному

суспільстві. “Медії поступово стають першою владою... Людина

щоразу більше формує погляди і переконання не стільки на під-

ставі власного досвіду, скільки з інформації та думок, взятих з

медій” [2]. У книжці “Lapidarium V” [2] він згадує слова колум-

бійського есеїста Вільяма Оспіни, згідно з якими ЗМІ мають не

тільки інформувати, а передовсім окультурнювати, оскільки

сучасність виявляється не лише в техніці, але й в ідеях. Хтось

може розпоряджатися найновішою технікою, але ментально,

культурно перебувати у кам’яному віці. Світоглядний рівень ді-

яльності ЗМІ для Р. Капусцінського мав найбільше значення,

відтак своє покликання він визначав як “бути перекладачем”,

тільки не з мови на мову, а з культури на культуру. Такий ім-

ператив гармонійно накладався на стан світу, різноманітність

якого (і право цієї різноманітності на правду, голос та надію)

Репортер цінував чи не найбільше. Саме культурні глибини цієї

різноманітності навчили його пізнавати чужі реалії, чужі аури зі

смиренням, бо незалежно від знань чужинець може перебувати

лише на шляху постійного “наближення до” ментальних кодів,

структур інших народів. Р. Капусцінському вдалося пройти вели-

ку відстань у цьому напрямі, адже масштаб такого наближення

рівнозначний масштабові таланту й посвяті.

Об’єктивність ЗМІ. Для Ришарда Капусцінського не існувало

поняття об’єктивізм у чистому вигляді, об’єктивне відображення

дійсності. Ця категорія могла існувати лише в параметрах сум-

ління. Іншими словами, кожний журналіст повинен відповісти,

чи сказане ним слово правдиве.

На перший погляд, такий спосіб відтворення світу, доль

народів та окремих людей був легалізований напрямом “нова

журналістика” (література факту, паражурналізм, суб’єктивна

проза, література ідей), яка описує факти літературними засоба-

ми. Твердження про неможливість створити об’єктивний репор-

таж, про його суб’єктивну природу є, на думку Р. Капусцінського,

“засадничим для усієї літератури. Вона — версія конкретного

автора на окреслену тему... Важливо, щоб зберігати здатність

співпереживати, щоб існували речі, які можуть викликати подив,

потрясіння… Важливо, щоб людину не вразила байдужість” [3].

Коли після видруку тексту “Імперії” [4] йому закидали однобоке

трактування Росії, зокрема, що вона не є лише країною смутку, бо

там можна побачити веселих людей, автор погоджувався й водно-

час казав, що бачить Росію так, як написав, і додав, що в згаданій

праці немає нічого важливішого, ніж суб’єктивне сприйняття

дійсності. Ришард Капусцінський “створює свою візію світу, будує

динамічний образ, в якому драматизмові самих подій товаришує

драматизм, спричинений літературними формами” [5]. У своїх

репортажах Р. Капусцінський не просто відтворює реальні події

відсторонено, а світ, який він спочатку переносить у середину

себе, пропускає крізь свою емпатію. “Бути репортером” для Р. Ка-

пусцінського означає більше, ніж “писати репортажі”. Для нього

людина є “репортером під час самого акту рефлексійного пізнання

світу. Воно може бути записане, озвучене, або навіть ні: достатньо,

що світ буде в людині” [6]. Він щиро вірив, що людське пізнання

потребує не лише сухої реєстрації фактів, збору придатної інфор-

мації. “Те, що зустрічаю, має свої долі, які залишаться для мене

недоступними, але будуть мене зачіпати за живе, пробуджувати,

надихати своїм виглядом, і в цій ситуації тільки я можу промов-

ляти від їхнього імені” [7]. У цьому контексті значення має не те,

література це чи журналістика. Істотною є функція розширення

вимірів життя. Благородна мета виправдовує усі виражальні

засоби. Це якраз той випадок, коли параметри мотивації пере-

важають над параметрами вузькопрофесійних, спеціалізованих

стандартів репортерства. Кордоцентризм Р. Капусцінського не-

мов трансформує суб’єктивне в об’єктивне. Cвоїми текстами він

актуалізує ті питання, які поставив ще Ральф Емерсон: “Чому ми

не віримо своїм думкам? Чому не віримо, що відчуття, яке наше

серце сприймає як істинне, не є істинним відчуттям й інших лю-

дей? Коли ми висловимо найсокровенніше наше переконання, то

виявиться, що воно є й надбанням великої кількості людей, тому

що все суб’єктивне може стати об’єктивним” [8].

Звинувачувати Р. Капусцінського у фальсифікації дійснос-

ті [9] безпідставно хоча б тому, що образ імператора Ефіопії Гайле

Селласіє чи шаха Ірану Рези Пахлаві, які він створив, настільки

правдоподібні та універсальні водночас, що в них себе пізнавали

владоможці багатьох країн, а дехто з іноземних критиків натя-

кав на Едварда Герека. Книжки Р. Капусцінського не видавали

в СРСР, а “Цезаря” забороняли в Марокко, попри те, що писати

про Хассана автор наміру не мав. Хіба можна спричинити таку

реакцію без справедливого потрапляння у реалії? “Вся творчість

Капусцінського може бути доказом того, якою відчутною є різ-

ниця між правдоподібністю і достовірністю, цими, здавалося б,

синонімічними категоріями” [10]. Згаданий вище суб’єктивізм

не заважав описувати світ як певну структуру, яка хоче бути

зрозумілою, відчутою в категоріях сенсу, правди.

Ришард Капусцінський побоювався світу, у якому вибір буде

затінений фіктивною “повнотою” образу, позірним об’єктивізмом:

“Змонополізовані Заходом медії утримують дихотомічний поділ

світу на країни розвинуті та нерозвинуті, країни з давньою де-

мократичною традицією і без цієї традиції. Все, що не є західним

світом, західна ментальність бачить як різновид загрози. Тут

нема позитивної філософії, наміру до співпраці, комунікації.

Замість налаштуватися на партнерство — налаштовуються на

контроль, застереження перед небезпеками: мафія, людський

приріст, громадянські війни, міграція...” [11].

Р. Капусцінський стверджував, щоб поліпшити людину і

світ не достатньо звичайної каталогізації фактів, адже не йдеться

лише про те, щоб читач дізнався скільки осіб загинуло, яку зброю

застосовано, як це прокоментував речник уряду, або якийсь

президент чи прем’єр (принагідно згадаймо вислів Вольтера

Кронкайта про те, що об’єктивне висвітлення війни — абсурдне,

тому що війна є абсурдом). Важливо те, щоб опис факту щось

читачеві сказав, сприяв розумінню, переосмисленню і пережи-

ванню. Репортер постійно наголошував [12], що відокремлення

фактів від оцінок — засада американської філософії ЗМІ. Там

завжди розрізняли чисту інформацію (hard news) і коментар.

Тому в кожній редакції англосакської традиції є “news men”,

тобто люди, які постачають чисту інформацію, і водночас пра-

цює група досвідчених журналістів — “columnists”, завдання

яких — коментувати інформацію. Натомість у нашій традиції

переважає коментована інформація, автором якої є одна особа.

Твердження про потребу відокремлювати факти від оцінок — це

звичайнісінькі переклади американських підручників із жур-

налістики. За Р. Капусцінським, справжнім мистецтвом є не на-

слідування, а відкриття реальності, під фактажною поверхнею

якої заховано таємницю. Тому журналіст повинен звертати увагу

на те, що нібито банальна подія може вміщувати в собі “всесвіт

трансцендентних значень”. Як наслідок, з’являється потреба

відкривати законспірований у звичності сакрум.

Фрагментаризація дійсності. З часом Р. Капусцінський мен-

ше вірив у лінійність, тяглість і послідовності фактів. Хотів за-

триматися і поміркувати над фрагментом, який для нього був час-

тиною цілого, ключем, що відчиняє нам простір, який журналіст

повинен заповнити словом, оживити. Іншими словами, пізнання

фрагмента є передумовою осмислення масштабних тенденцій

і явищ, не формою, а змістом, символізованою концентрацією

цілості. Важливість фрагмента як об’єкта пізнання дійсності

була наслідком усвідомлення планети як сукупності великих

різноманітностей. Своє приязне ставлення до світу ми починаємо

з пізнання його частини, “коли старанно і терпеливо вивчаємо