Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

уваги на політиці та економіці, заповнюються розповідями про

зірок та спорт” [6]. Cьогодні лише “The Financial Times” подає

міжнародні новини розширено. В інших європейських країнах

триває згортання такої інформації. Наприклад, якщо раніше в

бернській газеті “Der Bund” 60% площі виділяли для висвітлення

міжнародної та загальнонаціональної проблематики, відповід-

но 40% — регіональної, то тепер, після проведення дослідження

читацької авдиторії, 75% площі віддають розглядові питань

регіонального розвитку. Схожі тенденції спостерігаємо і в укра-

їнській пресі. Ще дев’яносто років тому газета “Діло” подавала

міжнародну інформацію, коментарі (зокрема про події Першої

світової війни), особливо багато уваги автори зосереджували на

ставленні до України Австрії, Польщі, Росії та інших сусідніх

держав. У сучасних друкованих ЗМІ міжнародну інформацію

подають несистемно. ЗМІ виявляють схильність до сенсаційності

й провінційності, відмовляються від диференційованої журна-

лістики та повідомлень з-за кордону. Учені це пояснюють двома

причинами. Перша — у прагматизації (гедонізації) призначення

новин. Про такі новини американці кажуть так: “News you can

use” (дослівно: новини, які можна використати). Переважно

це розповіді про те, як застерегти себе від раку, наркотиків, до

якої школи краще записати дітей тощо. Спад зацікавлення по-

літикою загального виміру може свідчити про песимізм щодо

майбутнього. Друга причина — комерціалізація мас-медій. Як

зауважує Стівен Ґловер, преса потрапляє до рук бізнесменів,

які переконані, що “Улан-Батор є ім’ям нового страйкаря з Вест-

Гема” [5]. Залежність мас-медіа від фінансових кіл суттєво впли-

ває на те, що ми читаємо і дивимось. Інформаційний продукт не

лише локалізують, а гіперлокалізують. Говорячи про політичні

пріоритети сучасних ЗМІ, Георгій Почепцов вважає їх прямими

спадкоємцями дня вчорашнього. На його думку, ЗМІ переважно

вирішують вузькоспрямовані завдання, пов’язані з конкретною

політичною фігурою. “Прибравши ідеологічний чинник (тобто

політику рівня країни), ми замінили його політичними мірку-

ваннями (тобто політикою рівня окремих політичних лідерів)...

Вирішуючи політичні завдання одного рівня, Україна не вирішує

кардинального завдання побудови політичної ідентичності своїх

громадян, які частіше ідентифікують себе як жителі краю або

міста, але не України загалом” [7].

Популярний американський коментатор із CBS Ден Разер

застерігає від “голівудизації новин” за принципом “make nice,

not news” (розважай, не інформуй). З’являється небезпека па-

нування “поверхової журналістики”, яка не бажає з’ясовувати

складні проб леми, йде тільки верхами. Саме інформаційний про-

дукт такої журналістики може легко споживати масовий глядач,

незалежно від різноманіття культур, світоглядів, та ефективно

виконувати гомогенізаційні функції.

Телебачення сприяє тому, що “людина зображення” не

проектує себе на карту світу, її полінаціональну парадигму, а

на карту вузької спеціалізації, з якою вона може себе зіставити.

Споживач свідомо не рефлексує на текст. Його реакція обмежу-

ється пасивним сприйняттям символів, на тлі яких просто задо-

вольняється інтерес до фрагментарних повідомлень, що дають

змогу реципієнтові симулювати власну обізнаність. Натомість

процес етнонаціональної ідентифікації “завжди супроводжу-

ється наявністю ґрунтовної рефлексії над загальнокультурною

спадщиною національно-історичного минулого” [8]. Тому такі

традиційні інститути, як сім’я, релігія, нація та їхні цінності

підпорядковують характерові нових ЗМІ й перетворюють на

вторинні “медіаінститути”.

У змаганні за глядача телебачення локалізує реальність,

звужує її рамки до простору розваги, що є оптимальним середо-

вищем задоволення інформаційного гедонізму обивателя. Як на-

слідок, сьогодні телебачення уже не є вікном у світ, а переважно

“замковою щілиною”. Воно ставить у світоглядний центр особи

те, що мало б залишатися на периферії. Виправданням такої

тенденції дослідники часто шукають у формулі “попит породжує

пропонування”. Однак Джованні Сарторі називає таке пояснен-

ня цинізмом. Інформаційний попит людини не самодостатній.

Його значною мірою формує комунікаційне середовище, тобто

інформаційне буття людини передує сутності її попиту. Якщо

особі бракує знання про світ, то, навіть за бажання зрозуміти

інформацію про нього, вона не вловить повноти сенсу, не поста-

вить цієї інформації в певний контекст, що полегшує визначення

причин і наслідків того, що сталося. Польський науковець Роман

Бартошче доводить, що подання коротких інформацій з усього

світу веде до втрати повноти образу, а обмеження місця та часу в

медіях свідчить про неможливість задоволення засобами масової

комунікації усіх очікувань, як і про втрату “відповідальності

думки перед цілістю, соборністю, інтегрованою особистістю та

нацією...” [9].

Згадана формула істотно вульгаризує призначення журна-

лістики. Якщо у США зміст телепродукції переважно визначає

попит американської авдиторії (Голівуд — раб натовпу), то в

посткомуністичному інформаційному просторі першість нале-

жить пропонуванню інформаційних лідерів, доступ до якого був

великою мрією посткомуністичного суспільства, незалежно від

якісних параметрів телепрограм. Тут попит телеглядача вторин-

ний і має насамперед ідеологічний характер. Можливість його

задоволення дає ілюзію втечі (звільнення) від зафіксованого в

пам’яті ідеологічного диктату. Йому на зміну нібито приходить

плюралізм, легкість постмодерністського дискурсу, заперечення

будь-якої упередженості, переконання...

Як зауважив Умберто Еко, ЗМІ дуже швидко встановили,

що наша цивілізація зорієнтована на імідж (image-oriented), на

зоровий образ, що веде до зниження грамотності. З цієї причини

останні 30 років у таких країнах, як Франція, Великобританія,

поменшуються наклади друкованих видань, попри демографічне

зростання, яке об’єктивно мало б побільшувати попит на пресу.

За даними Media Usage Study [10], яке провели 1998 року Пресова

асоціація Америки та американське об’єднання редакторів дру-

кованої преси, 67% населення 1977 року читало щоденні газети

регулярно; двадцять років потому кількість читачів зменшилася

до 51%.

За останні тридцять років основою для транснаціональних

потоків інформації поступово ставали не культурницькі, а ко-

мерційні засади. 1970 року в світ вийшла книжка М. Маклюена

“Культура — це наш бізнес”, де автор стверджує, що бізнес та

культура в новому інформаційному середовищі стали взаємо-

замінні. Це спричинило ситуацію, у якій зіткнулися дві тен-

денції. Одна з них, спираючись на досвід західноєвропейських

національних служб громадського мовлення, трактує радіо і

телебачення як культурний засіб національного будівництва.

“Але наприкінці 1980-х років така “громадсько-культуралістська

модель” стала посилено витіснятися іншою, в основі якої інте-

реси “економічного індивідуалізму”, де авдиторію розглядають

як споживача, а програми — як товари” [11]. Для європейських

виробників це стало великою моральною дилемою: чи налаш-

товуватися тільки на вигоду, чи трактувати медії в категоріях

суспільного добра, що є традицією Європи? Головним аргументом

прихильників тотальної комерціалізації засобів масової інфор-

мації є принцип вільної торгівлі аудіовізуальними товарами,

як будь-якими іншими і, як наслідок, докори своїм опонентам у

невиправданих заборонах такої торгівлі. Європейська ж позиція

виходить із визнання того, що фільми й телевізійні програми є

культурними артефактами і їх не можна ототожнювати з іншими

товарами, які продаються. Наприклад, електронні ЗМІ й кіно

данський уряд і суспільство трактують як форму вираження

національної культури, тому вони стають об’єктом постійного

формування культурної політики (концепція громадської служ-

би). Тріщина між культурою ЗМІ і культурою духу була б кінцем

європейської традиції.

У посткомуністичному світі, який став об’єктом часто не-

конструктивних зовнішніх інформаційних впливів, роблять

спроби поставити журналістське слово в новий деонтологічний

контекст, з’являються нові дефініції публіцистики як “словесної

й візуальної сфери моделювання свідомості, вияву динамізму

людського духу, політичне й морально-філософське освоєння

історії та актуальної суспільної практики, всеохопного засобу

формування особистості, площина виявлення вартостей та ін-

тересів людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної

ідентичності” [12; c. 24].

Сьогодні стає очевидним: що більше глобалізується сфера

інформації, то більше бідніє її зміст, тобто якість інформаційного

продукту й обсяг комунікації перебувають в обернено пропор-

ційній залежності. Технологічний розвиток розширює часові

рамки людського дозвілля. З’являється можливість заповнити

великі відтинки часу розвагами. За таких умов індустрія розваг

змушена безперервно нарощувати виробництво об’єктів спожи-

вання — цим вона збіднює великі творіння культури, адаптовую-

чи їх відповідно до смаків масового попиту, послаблює їхню

художню красу і правду, стандартизує багатство їхніх образів.

За таких умов з поля зору зникає світ як цілісність. Під упли-

вом нав’язливого медійного гедонізму людина сприймає його

не емпатично чи альтруїстично, а егоцентрично. Як наслідок,

особа звужує світ до простору локальних інтересів, знаходить

ілюзію комфорту і безпеки. Коли іспанці підкоряли корінних

мешканців Латинської та Центральної Америки, їм часто не

чинили опору. Індіанці падали перед конкістадорами на коліна,

думаючи, що перед ними боги. Така поведінка була наслідком

браку знань про зовнішній світ. Крім того, налаштування

сучасного читача, слухача чи глядача на розвагу, спричиняє

ситуацію, у якій особа сприймає інформацію некритично. А це

теж небезпечно, адже спрощує процес перетворення людини на

жертву маніпуляції.



1. Землянова Л. Новая экология телеэлектронной деятельности и

теоретические проблемы современной коммуникативистики // Вест.

Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 1997. — № 1. — С. 83–95.

2. Землянова Л. Информационный монополизм и морфология

культуры (концепции зарубежных исследователей) // Вест. Моск. ун-

та. — Сер. 10. Журналистика. — 1996. — № 3. — С. 36–44.

3. Sartori G. Mniej informacji, więcej dezinformacji (fragmenty książki

“Homo videns”) // TV Wizja publiczna. — 1998. — № 2. — S. 25–36.

4. Sartori G. Homo videns. — Roma; Bari: Laterza, 1997. — 162 p.

5. Glover S. e end of the foreign news empire // e Spectator. —

1997. — August 2nd. — P. 26.

6. Here is the news // e Economist. — 1998. — July 4th. — P. 13–14.

7. Почепцов Г. Країна, в якій немає новин, вселяє підозру // День. —

2001. — 10 січ.

8. Прокопов Д. Національні образи філософічності: cognitio

scovorodinum // Молода нація. — К.: Смолоскип, 1998. — С. 152–160.

9. Лось Й. Іван Франко: місія публіциста / Іван Франко — письмен-

ник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. — Львів:

Світ, 1998. — С. 592–603.

10. Caught in the Web // e Economist. — 1999. — July 17th. —

P. 17–19.

11. Землянова Л. К вопросу об атрибутах массовой культуры // Вест.

Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика — 1993. — Ч. 5. — С. 70–82.

12. Лось Й. Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навчальний

посібник для вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації: У

2 ч. – Ч. 1. — Львів: ПАІС, 2008. — 376 с.

Запитання до теми

1. Назвіть причини тематичної локалізації у ЗМІ.

2. Визначте основні характеристики людини-зображення

(homo videns).

3. Чому згортання міжнародної інформації є небезпечним?

4. Які основні аргументи наводять критики ідеологеми “по-

пит породжує пропонування”?

5. Що таке “голівудизація новин”?

Рекомендована література

1. Землянова Л. Информационный монополизм и морфология

культуры (концепции зарубежных исследователей) // Вест.

Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 1996. — Ч. 3. —

С. 36–44.

2. Землянова Л. К вопросу об атрибутах массовой культуры

// Вест. Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика — 1993. —

Ч. 5. — С. 70–82.

3. Землянова Л. Новая экология телеэлектронной деятельнос-

ти и теоретические проблемы современной коммуникати-

вистики // Вест. Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. —

1997. — № 1. — С. 83–95.

4. Лось Й. Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навчаль-

ний посібник для вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів

акредитації: У 2 ч. — Ч. 1. — Львів: ПАІС, 2008. — 376 с.

5. Прокопов Д. Національні образи філософічності: cognitio

scovo rodinum // Молода нація. — К.: Смолоскип, 1998. —

С. 152–160.

6. Glover S. e end of the foreign news empire // e Spectator. —

1997. — August 2nd. — P. 26.

7. Sartori G. Homo videns. — Roma; Bari: Laterza, 1997. —

162 p.

1.4. Медіатизація національної

реальності

Інформаційні тенденції останніх років дають підстави для

дослідження креаційних можливостей медійної реальності, тоб-

то реальності, створеної за допомогою новітніх комунікаційних

технологій. Актуальність цієї проблеми для народів посткому-

ністичного простору зумовлена тим, що їхні ідентифікаційні

процеси ще не пройшли найважливіших стадій і саме під тиском

культивованих новим комунікаційним процесом переважно чу-

жих ментальних зв’язків можуть надати справжнім цінностям

вторинного значення.

Постає запитання: як узгодити нові можливості медійної

реальності з національними цінностями? Чи інформаційна марґі-

нальність посткомуністичних суспільств не спричинила ситуації,

у якій не нації одержують адекватне інформаційне вираження у

глобальному комунікаційному просторі, а характер інформацій-

ної глобалізації її світоглядні складники майже односторонньо

позначаються на національних реальностях?

Національна реальність — це часопростір, де відбувається

процес національної ідентифікації, утверджується історична

свідомість й окреслюється перспектива. Складниками націо-

нальної реальності є система цінностей нації, національна мова,

національне інформаційне поле.

Інформація завжди відігравала фундаментальну роль у

процесах самоорганізації загалом та етно- й націогенези зокре-

ма. Етимологічне походження слова “інформація” виводять з

латинської мови. Дієслово “informo” означає творити, формува-

ти. З лінгвістики відомо, що деякі слова мають доконаний вид

(performative function). Вимовляючи певне дієслово, ми насправді

діємо. Як влучно зауважив колишній прем’єр-міністр Угорщини

Віктор Орбан, у цій республіці зміни сталися “майже суто через

силу слів. Слова довели здатність бути революційними. Мова

привела до фундаментального прориву в житті суспільства” [1].

У таких умовах важливо з’ясувати: як потенціал новітніх кому-

нікаційних технологій, що є матеріальними носія ми інформації,

впливає на такий малодосліджений феномен, як національне

інформаційне поле? Чи не витісняється воно на марґінес інфор-

маційної світобудови?

Інформація здатна перетворювати матеріальний світ і на-

віть творити паралельні позанаціональні медійні світи, які не

цілком відірвані від реалій, оскільки черпають з неї сировину.

Та головне тут — процес, під час якого дійсність поглинається й

освоюється цим самостійним світом мас-медій, після чого єдиною

дійсністю стає дійсність ЗМІ, а не та, що є насправді. Справжня

дійсність розчленовується, щоб бути відтвореною знову. Ін-

формаційне існування та “правдивість” подій забезпечуються

тим, що їх підхоплюють численні газети, радіо й телебачення.

Інформаційний світ твориться переважно з посилань на самого

себе. Будь-яка інформація поширюється лише після того, як

вона пройшла перевірку згідно з цінностями системи, а не згідно

з джерелом новини.

Потенціал медійної реальності актуальний з огляду не

тільки на її контакт з національними системами, а й з огляду на

вплив на складники цих систем, зокрема стосовно людини (на-

ціональність є індивідуальним буттям). Нова медійна реальність,

що з’явилася внаслідок глобалізації інформаційних потоків,

змінює принципи не тільки матеріального, а насамперед духов-

ного життя людей, перетворюючи їхню психологію, менталітет,

філософські уявлення про час, простір, світ та місце і статус

національного у ньому. Вже на суто функціональному рівні

комунікаційна глобалізація уможливлює медіатизацію (підпо-

рядкування вимогам ЗМІ) національних реальностей, адже ЗМІ

стають транснаціональними посередниками. Вони сягають не

тільки домашнього затишку людини, а й її свідомості, формують

думки та інколи — поведінку.

Проблема медійного впливу на людство та на всі ступені його

буття — нації, індивіди — не нова. Вона звично актуалізується

на кожному з етапів розвитку комунікаційних технологій. Без

появи преси неможливо уявити пропагандистських досягнень

революцій XVIII століття. Зокрема риторики Французької ре-

волюції, яка “створила свій особливий світ, світ дуже міфологі-

зований, заселений незвичайними істотами, інколи гротескний,

який нагадує всесвіт Босха. Це багатоликий, іпостасний світ

світлих символів, що раптово переходить у жахи...” [2]. Саме

французькі журналісти Теофраст Ренодо, а згодом й Бріссо де

Варвіль першими сформулювали роль газети як політичного

впливу на маси, як способу виховання їх у певному політичному

напрямі. Б. де Варвіль, зокрема, писав, що газета — це єдиний

спосіб перетворення численної, ущемленої у своєму розвитку

нації, що не звикла до читання і хоче вийти зі стану неуцтва і

рабства. Попри те, що прив’язаність до національного ґрунту, до

патерналістських традицій була ознакою давньої історії, початок

націоналізму припадає саме на цей період — кінець XVIII сто-

ліття. Тоді ж він стає загальновизнаним відчуттям, що впливало

на громадянське і приватне життя, і одним з великих, якщо не

найбільших, чинників історії.

Без радіо й кіно не було би магнетизму А. Гітлера та ситуа-

тивно успішного впровадження комуністичної ідеології. Це добре

розумів Йозеф Геббельс, який у вітальному слові на відкритті

виставки, присвяченої радіо і його ролі в націонал-соціалістичній

державі (січень 1933 року), заявив, що у XX столітті радіо віді-

грає таку ж роль, як преса відіграла у XIX ст. Тоді ж було ви-

знано, що винахід радіо і його суспільне застосування мають

революційне значення. Деякі національні та міжнаціональні

катастрофи ХХ століття були спричинені й підсилені ЗМІ: радіо

використовували для створення негативних образів націй, воно

стимулювало геноцид в Руанді, у Сомалі режисери війни вико-

ристовували його для провокації громадянської війни і поши-

рення насилля. Разом із телебаченням радіо було інструментом

розпалювання етнічної ворожнечі й кровопролиття у колишній

Югославії. Українці донині спростовують неправдиві факти про

причини, характер і масштаб Голодомору 1932–1933 років, які

тиражували й утверджували в медійній реальності. Майже два

десятиліття, починаючи від 1921 року, матеріали московського

кореспондента “The New York Times” Волтера Дюранті та журна-

ліста агентства “United Press” Юджіна Лайонса ознайомлювали

американців з “успіхами” та “завоюваннями” більшовицького

режиму. Перший систематично переконував читача в тому, що

смертність у селах головним чином не від голоду, а від розмаїття

хвороб. Другий, натомість, захоплювався тодішнім Радянським

Союзом як “кульмінаційним пунктом у втіленні всіх його по-

літичних та емоційних симпатій” [3]. У цих двох випадках по-

мітна спроба підмінити поняття “голодомор” та його причини

простою констатацією факту смерті у її біологічному вимірі поза

будь-яким моральним контекстом. Характерно, що так створені

стереотипи майже не залежать від подальшої кількості інфор-

мації про факти геноциду.

Згаданою стереотипністю можна пояснити неадекватність

в ідентифікації найзлочинніших режимів (нацизму та кому-

нізму) в посткомуністичному і навіть у постіндустріальному

суспільствах. Під час дискусії на французькому телебаченні

один із речників комуністичної партії Франції цілком серйозно

заявив: “Я погоджуюся, що і нацисти, і комуністи вбивали. Але

якщо нацисти вбивали з ненависті, то комуністи робили це з

любові” [4]. Це ще один приклад міфологізації абстрактних по-

нять. У цій цитаті суб’єктом дії стає уже не Революція, Вітчизна,

Народ чи Гільйотина, а... Любов. За допомогою конструювання

політичних псевдосуб’єктів можна виправдати абсолютно все і

всіх, навішувати без реального аналізу ярлики на зразок “ворог

Свободи” і так далі. “Стаючи міфологічним суб’єктом, поняття

перетворюється на чисте ім’я, втрачаючи зміст. Це перший крок

до побудови орвелівської “новомови” (newspeak), в якій поняття

перетворюється на протилежність на зразок “свобода — це раб-

ство”, “любов — ненависть” тощо. За таких умов відбувається

релятивізація понять та цінностей, які вони означають. Втрача-

ється зв’язок між дійсністю і світом, між дійсністю і сенсом.

З розвитком телебачення й особливо комп’ютерних тех-

нологій медіареальність набула якісно нового виміру та нової

експансіоністської можливості і стосовно людини, і щодо на-

ціональних інформаційних систем. Одним із наслідків цього є

спроба тотальної семантизації національної реальності, під час

якої одні народи перетворюються на символи агресивності та де-

стабілізації “нового світового порядку” і, як наслідок, об’єктами

“гуманітарної інтервенції” та примусової “опіки прав людини”, а

інші — стають уособленням жертви. У цьому контексті доречно

згадати відверті медіапровокації на зразок таких фільмів, як “СС

у Великобританії” (режисер — Джуліан Генді), який показала

британська телекомпанія ITV. Його автори стверджують, що

понад півтори тисячі військових злочинців — українців — без-

карно живуть в Об’єднаному Королівстві, “Потворне обличчя

свободи” (CBS). Тоді ж NBC показала передачу про факельний

похід правих сил у Львові, зробивши монтаж із кадрами хроніки

про факельні процесії нацистів у 1930-ті роки в Німеччині (це

зумовило сплеск антиукраїнських настроїв у США, запити до

Конгресу). Велику роль відіграли ЗМІ у режисеруванні справи

Івана Дем’янюка. В останньому випадку із зали суду вели пря-

мий телерепортаж, хоч закон це забороняє. У праці “Захищаючи

Івана Грозного. Змова задля осуду Івана Дем’янюка” адвокат

підсудного Йорам Шефтель описує сцену після проголошення ви-

року: “Люди викрикували: “Смерть, смерть, смерть Дем’янюкові,

смерть українцям! Смерть адвокатові!”. Цей епізод шокував не

тим, що мене зненавиділи, а тим, як ЗМІ можуть маніпулювати

народом... За умов демократії, у вільному суспільстві медії мо-

жуть перетворити його на натовп. Вважаю, що ця сцена прямо

пов’язана з діяльністю ЗМІ” [5]. Цей факт ще раз засвідчує, що в

сучасному світі селективна аргументація на рівні потужних ЗМІ

спроможна ігнорувати повноваження національного простору,

зокрема юридичну систему, норми і висновки якої, попри тен-

денцію до універсалізації права, реалізуються в національних

реальностях (державах).