Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

Світоглядні параметри кризи органічної журналістики в

Україні мають свої вияви в семантичному, аргументаційному

полі, де переважає вербалізація чужих ментальних зразків, по-

занаціональних систем координат героїзму, патріотизму. Власне

національні цінності перетворюють на вторинні (периферійні)

медійні образи, що існують передусім на ефірному узбіччі, а то

й просто їх замовчують. Ця тенденція напрочуд вдало передана

в “Марусі Чурай” Ліни Костенко:

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: “Як руїни Трої”.

Про Київ так ніхто ще не сказав [4].

У сучасних умовах оце “не сказав” стосується не так освіче-

ності (інформація про те, хто і скільки разів палив Київ, доступна

вже в шкільних підручниках), як інформаційної мобільності

нації, її здатності актуалізувати, розгорнути в ЗМІ символи, архе-

типи народу. А це під силу передусім органічній журналістиці.

Аргументаційний кліоцид. Для органічної журналістики

історія — це колосальний аксіологічний досвід, що творить ем-

пірично доступні ритуали стримування зла, передумова системи

зіставлень нинішніх шляхів розвитку з минулими напрацюван-

нями, з “мудрістю предків” (Е. Берк). Вона є потужним аргумен-

таційним середовищем для обґрунтування того, що називаємо

відносною правдою, тобто національною. Крім цього, “постійне

співвідношення своїх відповідей на вічні запитання з тим, що від-

булося, зафіксувалося у свідомості народів, становить стрижень

світоглядної публіцистики” [5; c. 86]. Історія виховує в людини

почуття патріотизму, поваги до минулого. Там, де вихолощують

цю мудрість, де поширюється політика деісторизації свідомос-

ті, там легко експериментувати, маніпулювати. Саме тому для

маніпулятора історія таїть небезпеку. Щоб реалізувати якийсь

експеримент, необхідно очистити людство чи окреме суспіль-

ство від глибинних пластів ідентифікації, розмити їх, скерувати

поведінку людини у прагматичний простір тимчасової вигоди.

Цьому заважають традиції, історична свідомість, які не дають

змоги людині бути в самодостатній заспокійливій радості від

споживацької насолоди.

Сьогодні такі симптоми спостерігаємо і в журналістиці, де

переважає не лише підпорядкування правди та ідентифікацій-

них зразків гедоністичним інтересам телеглядача чи слухача, а й

неприйнятний для національної пам’яті історичний ревізіонізм.

Журналістика перетворюється на плацдарм гри з історією/в істо-

рію, яку нібито треба переоцінювати або приховувати. Така гра —

одна з чільних ознак неорганічності досить впливової частини

журналістики в Україні, представникам якої важко ідентифіку-

вати себе в категоріях однієї історичної долі українців. Типовим

прикладом згаданої гри, необґрунтованого ревізіонізму історії

через підміну понять і селективної абсолютизації окремих істо-

ричних фактів є фільм Юрія Макарова “Троцький — невідомий

революціонер” (програма “Документ”, студія “1+1”, 3 листопада

2003). Його проаналізуємо докладніше.

На перший погляд, світоглядна специфіка нашого часу така,

що інколи мимоволі мусиш брати до уваги нав’язливу, маніпу-

лятивну тезу про “все відносне”. Однак навіть для прихильників

радикального телеплюралізму є свої принципові межі. За ними

починається перелік понять, до яких не можна застосувати дво-

значних критеріїв, висловлювати довільних оцінкових суджень.

Серед таких явищ, зокрема, нацизм і його уособлення — Адольф

Гітлер, Йозеф Геббельс, Рудольф Гесс... Їхні злочини — поза тер-

міном давності. Навіть найменша спроба переглянути конкретну

сторінку історії чи постать, яка була причетна до нацистських

злочинів проти людства, не має шансу.

Треба віддати належне світовим ЗМІ: саме завдяки їм після

закінчення Нюрнберзького процесу на початку жовтня 1946 року

й донині триває “інформаційний Нюрнберґ”. У 2002 році численні

видання разом з єврейськими організаціями категорично засу-

дили спроби режисера Менно Меєса показати людське в Гітлері

(фільм “Макс”). Однак список таких однозначностей якось не-

логічно обривається екранно досконалими і часто цинічними

спробами ревізіонізму історії. Йдеться про деякі показові кіне-

матографічні та телевізійні спроби переглянути злочини біль-

шовизму. Не аналізуватимемо фільму Джулії Теймор “Фріда”,

де на тлі долі мексиканської художниці Фріди Кало з’являється

Лев Троцький, а його екранізована смерть збуджує в глядача

природне співчуття одному з головних ідеологів більшовизму.

Нехай такий образ залишається на сумлінні режисера знаного

фільму. Візьмімо до уваги і ту дистанцію, що розділяє Голівуд

від наслідків “перманентної революції” Л. Троцького. Америка

в його першочергові плани не входила. Він насамперед мріяв

напоїти червоних коней водою з Вісли, Рейну, Середземного

моря та Індійського океану. Зрештою, з огляду на те, як вмирали

найбільші злочинці світу, людина може співчувати будь-кому.

Проблема з’являється тоді, коли один із впливових загальнона-

ціональних каналів пропонує дещо ідеалізований образ жерт-

ви — Троцького, якого “не оминула пошесть революції”, і який,

“будучи полонений революційним духом, прагнув справедливого

устрою світу” (цитати з документального фільму “Троцький —

невідомий революціонер”).

Це дає підстави говорити про пастки, у які разом із авто-

рами фільму може потрапити й глядач. По-перше, з історії відо-

мо, що карати може не рука ката, який віддає наказ чи опускає

лезо гільйотини, а Рівність, Братерство чи, навіть, Свобода. Цю

риторику революційної Франції вдало використовувала пропа-

ганда часів більшовизму, коли “іменем революції” знищували

мільйони людей. Саме так, через надання суб’єктивних повнова-

жень абстракт ним поняттям, зло втрачає ознаки рукотворності,

затінюється. Як наслідок, злочинець має шанс стати жертвою. І

стає. Такий прийом є показовим елементом своєрідного карнавалу

віктимізації (з англ. victim — жертва), призначення якого — змі-

нити маску ката на багатостраждальний образ жертви, довести,

що один народ страждав більше від іншого. По-друге, навіть якщо

злочини персоналізують, то переважно спрощено. Особливо це

помітно тепер, коли ЗМІ, висвітлюючи тему Голодомору, згадують

лише Сталіна. Звісно, поряд із Сосо Джугашвілі тьмяніє багато

злочинців, але ж чи може Сталін бути виправданням для “демо-

кратичнішого Троцького” (теж цитата з фільму)? Це — фальшива

точка відліку, хоча б тому, що Л. Троцький першим декретував

масові екзекуції населення і розстріли інакодумців, мілітаризу-

вав народне господарство, приклав руку до впровадження терору

проти мільйонів людей. Перші концентраційні табори удоскона-

лили саме більшовики. У них просто були вдячні учні...

У фільмі є ще один маніпулятивний епізод — українська

тема в житті Л. Троцького (Лейби Бронштейна). Так, без сумні-

ву, він знав мову народу, на землі якого народився, перекладав

українською байки Крилова. Зрештою, чого вартий довершений

цинізм слів одного з іноземних учасників фільму про Україну,

яка разом зі своїми “вишневими садочками” “була фактом його

свідомості, не тільки батьківщиною”... І все-таки цього замало,

бракує хоча б згадки про ненависть і підступність, яку Троцький

виявляв до українців. В “Інструкції агітаторам-комуністам на

Україні” він висунув 10 пунктів, як обдурити і розсварити до-

вірливих українців. Ось один із фрагментів згаданого інструк-

тажу: “Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також

брак усвідомлення важливості міцної згуртованості усіх членів

держави не тільки під час війни — щоразу знищували всі завою-

вання українців... Ці особливості характеру українців треба

пам’ятати кожному агітаторові, і його успіх буде забезпечений”.

Дещо з цього не завадить пам’ятати й нам.

Як видно, маніпулятивна журналістика, на відміну від

органічної, втручається не лише в середовище політичної

кон’юнктури, а й у світ символів добра і зла, категорій пам’яті

та гідності народу.

Псевдодискусійні формати медій. Прикриттям для роз-

кладення і профанації важливої для кожного національного

буття системи ієрархії понять та цінностей є форматні вимоги

до деяких програм чи публікацій. Після затяжного комуніка-

тивного монологу радянського періоду ЗМІ посткомуністичних

держав потрапили в полон діалогічних, полілогічних форм по-

дання та осмислення інформації. Це — закономірний процес,

який характерний для посттоталітарних суспільств. Саме в його

рамках визначають альтернативи (псевдоальтернативи) подаль-

шого розвитку країни, заповнюють вакуум знань, відновлюють

процес їхнього нагромадження та спадковості. Однак момент на-

родження істини в такій поліфонії може виявитися оманливим,

особливо коли йдеться про вербальний стан телеефіру. На місці

Слова щоразу голосніше чути галас претензійного, ефектного

простацтва, що переносить свої “кав’ярняні мудрування” (Хосе

Ортега-і-Гассет) в ефір. В умовах плюралізму багатьом людям

видається, що їм є що сказати читацькому чи глядацькому зага-

лові. Ваги набуває шкала координат, де аргументаційна чистота

вже асоціюється з “Великим пранням” (ТЕТ), а місцем реалізації

вимріяного плюралізму стає “Народна платформа” (Інтер), ост-

рови на зразок “Свободи слова” (ICTV), “Свобода слова з Савіком

Шустером” (Інтер) чи “ШустерLive” (ТРК “Україна”).

У цій ситуації важливе не так оперування готовими істина-

ми, як бажання їх з’ясовувати; благородна мотивація розмови,

напрям думки. Світ, який володіє такими потужними засобами

комунікації, не став кращим. Це — серйозний виклик і закид

людям, безпосередньо причетним до такого стану. Є підстави

стверджувати, що світ журналістики, з одного боку, прагне

максимально наблизитися до потреб обивателя, а з іншого —

герметизується, байдужіє до стану людства, втрачає органічний

зв’язок між сенсом і будівництвом світу. Байдужість насамперед

виявляється в заговорюванні важливих проблем, у процесі якого

значення мають псевдодискусійні та часто псевдоплюралістичні

контексти, а не суть справи.

Зрозумілі побоювання, які може спричинити скептичне

ставлення до культивованого багатьма ЗМІ плюралізму, в реа-

ліях нашого постколоніального часу, де ще не розвіявся страх

перед нав’язливим, єдино правильним “вченням”. Однак чи не

журналістика відповідальна за той інформаційний контекст, у

якому творяться ціннісні орієнтири сучасної медіатизованої лю-

дини, за присутність у ньому правди і мудрості, що є константою і

не залежить від специфіки епохи з усіма її “пост-” і від кількості

нагромаджених голих фактів, відокремлення яких від вартостей

потрактовано як ознаку демократизації ЗМІ? Зрештою, є велика

різниця між інтересами особи й тим, що людині цікаво... Хтось,

звичайно, жадатиме гарантій, що цим “процесом поліпшення”

не маніпулюватимуть, і це буде найскладніше питання. Бо хіба

ж легко висувати як аргумент чиюсь совість? А саме вона завжди

є отою “останньою територією” органічної журналістики.

Для маніпулятивного телебачення форма вираження змісту

часто важливіша від самого змісту, від пошуку сенсу. Тому дис-

кусії телевізійного формату часто є самодостатні, відірвані від

національної культури світоспоглядання і світотворення. Деякі

програми нагадують нав’язані рейтингом симулювання проти-

лежних поглядів, що часто змушує ведучих ставати “адвокатами

диявола”. Отож, дискусійний формат не завжди виправданий,

адже у свідомості глядача він може лише ускладнити розуміння

важливого, яке потрапляє у по-маніхейськи створені аргумен-

таційні схеми.

Окрема проблема — псевдодискусійні формати, у які без

жодних застережень потрапляють, наприклад, теми Голодомо-

ру чи відповідальності головних натхненників та виконавців

більшовицьких злочинів загалом (згадаймо дискусії стосовно

Троцького, Берії та ін.). Це небезпечна тенденція. Соціально

відповідальна журналістика має відфільтровувати крайні вия-

ви цинізму, тим паче, інтелектуалізовані його варіанти. Нині в

українському телеефірі мало сказати “я так думаю”, треба мати

підстави “так думати”. Бо коли тему Голодомору розглядати в

площині псевдоальтернативних питань, як наприклад, “був Голо-

домор чи не було”, можна сягнути лише вершин красномовного

цинізму... для якого що більше глуму, то більше попиту. Для

того, щоб дискутувати про великі й малі трагедії чи легалізацію

евтаназії, недостатньо мати лише однозначну позицію, що стає

“надбанням” кількамільйонної авдиторії. Вогнем свободи слова

можна зігрітися, а можна й обпектися, якщо він ікарівського

походження.

Про це, але в значно ширшому світоглядному контексті,

свого часу влучно сказав Євген Ляхович: “Здається, ми вже до-

бігаємо останнього акту започаткованої кілька віків тому драми,

в якій поставлено на першому місці тіло, а не дух; знання, а не

мудрість; погляд, а не істину (курсив наш. — Т. Л.); аналіз, а не

синтез; форму, а не зміст. І нині бачимо наслідки: ми набули виго-

ди, а втратили почуття щастя; накопичили майно й почуваємося

бідними; обвішались бомбами й трясемося з переляку; всупереч

нашим досконалим інструментам — заблудили; всупереч вели-

чезному знанню — здуріли”. Тому, щоб не трястися з переляку,

все-таки важливіше шукати глибші відповіді на складні, а то й

криваві виклики часу, встановлювати зв’язки між дійсністю та

сенсом, а не витягувати помсту й закорінену в ніщо однозначну

позицію як невідкладну “відповідь” на всі випадки життя.

Ознакою кризи органічної журналістики є брак обговорення

тем великого тривання, конструктивних ідей масштабного, за-

гальнонаціонального призначення. Це б допомогло з’ясовувати

не лише ситуативні завдання “лівих” чи “правих” політиків, а й

у доброму сенсі реанімувати значущі світоглядні горизонти мис-

лення, в межах яких утверджувався б, скажімо, національний

солідаризм. Бракує озвученого оптимізму, який би стосувався не

тільки передвиборної кампанії, а й ціннісних орієнтирів, стра-

тегій на ширшу перспективу.



1. Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас // Вибрані твори — К., 1994. —

420 с.

2. Кистяковский Б. В защиту права (интеллигенция и право-

сознание) // Вехи. — М., 1991. — 462 с.

3. Kapuściński R. Autoportret reportera. — Kraków, 2004. — 145 s.

4. Костенко Л. Навчальний посібник-хрестоматія. — Кірово-

град, 1999. — 320 c.

5. Лось Й. Публіцист: мотивація творчості // Вісник Львів. ун-

ту. — Серія журналістика. — 2006. — № 28. — С. 85–110.

Запитання до теми

1. Що таке органічна журналістика?

2. Чому органічна журналістика є гарантом аргументаційної

коректності?

3. У чому полягає суть метафоричного образу національно-

визвольних рухів за Ісаєю Берліном?

4. Схарактеризуйте та проілюструйте стан відповідальності

транснаціональних медіакорпорацій перед національними

та релігійними цінностями.

5. Розкрийте суть поняття “аргументаційний кліоцид” та

його маніпулятивний потенціал.

6. Назвіть критерії псевдодискусійності в сучасному медіа-

просторі.

7. Розшифруйте на конкретних прикладах дихотомії Євгена

Ляховича і спроектуйте їх на призначення журналістики.

Рекомендована література

1. Вехи; Интеллигенция в России: Сб. ст. 1909–1910. — М.,

1991. — 462 с.

2. Костенко Л. Навчальний посібник-хрестоматія. — Кіро-

воград, 1999. — 320 с.

3. Лось Й. Публіцист: мотивація творчості // Вісник Львів.

ун-ту. Серія журналістика. — 2006. — № 28. — С. 85–110.

4. Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас // Вибрані твори — К., 1994. —

420 с.

5. Сверстюк Є. Духи печерні // Шлях перемоги. — 1999. —

28 лип.

6. Kapuściński R. Autoportret reportera. — Kraków, 2004. —

145 s.

1. 3 . С п е ц и ф і к а в п л и в у

сучасних ЗМІ на локалізацію

св ітогл яд у та поси лен н я

глядацького гедонізму

Візуальні форми мовлення мають набагато більший асимі-

ляційний потенціал, ніж друковані ЗМІ. Під їхнім впливом на

узбіччя витісняються традиційні форми і функції вербальної

інформаційності, що допомагала людям збагнути власну іден-

тичність у національних параметрах. Сьогодні переваги має

не інформація, що створюють вдома “вручну”. Її не надихають

спільноти, вона стає продуктом не сімейних традицій, а масо-

вого телевиробництва. Причиною цього є не лише якісно нові

можливості електронних мас-медій охоплювати широку авди-

торію незалежно від національних кордонів, а й те, що природа

візуальних образів універсальніша й легше може спрямовува-

ти індивіда в позанаціональний світ цінностей або нав’язливо

пропонувати чужі ментальні зразки. Наприклад, останніми

десятиріччями американське телебачення створило образ біло-

го і чорного поліцейських, які мають спільну мету. У реальному

світі ці стосунки виглядають не так однозначно. Не випадково, в

епіцентрі глобалізації перебувають слуховізуальні мас-медії, а

“преса глобалізується частково, зберігаючи свою роль і як голос

національної держави” [1].

Візуальна інформація краще сприймається і запам’ятову-

ється, претендує на високий ступінь правдоподібності. Екран

переважно ігнорує складність проблеми. Він відфільтровує,

препарує множинність світу до простих та привабливих образів,

які дають стандартизований погляд на світ, і які легко сприймає

масовий глядач.

Проблема телеспрощення має ще один аспект. Деякі вчені

ставлять під сумнів інформаційну насиченість випусків новин

таких телекорпорацій, як CNN, де ще недавно окрім Клінтона,

Сімпсона, спорту, сенсації та прогнозу погоди, часто не відво-

дили місця значно важливішим проблемам. Зокрема криваву

ворожнечу в Заїрі, Нігерії, Уганді телебачення проігнорувало.

Причина — не лише в характерній для ТБ проблемі, пов’язаній

із потребою бути на місці, а й у вмінні того ж американського

телебачення подати міжнародні події (особливо ті, що становлять

певний інтерес для США) так, щоб інформаційний потік у свідо-

мість глядача узгоджувався з урядовою політикою, стратегією.

У випадку з ескалацією ізраїльсько-палестинського конфлікту

2000 року світові телекомпанії зазвичай тиражували спрощений

образ розлюченого палестинця з каменем у руці, тоді як обстріли

палестинських об’єктів ТБ демонструвало переважно в загальних

рисах, у вигляді яскравого феєрверка, що десь далеко спалахує

в нічному небі Єрусалима. Недиференційованими узагальнен-

нями спекулювали медії двох сторін конфлікту, але, з огляду на

інформаційне лідерство США, саме згадані картини стають над-

банням міжнародної авдиторії. “Завдяки інтеграції обсяги поши-

рюваної інформації зростають так екстенсивно, що під контроль

транснаціональних монополій потрапляють культурні запити

багатомільйонної маси споживачів, які проживають у різних

країнах світу” [2]. Таке наповнення комунікаційного простору

глобалізації з яскраво вираженим технологічним детермінізмом

тотально спрощує комунікаційний процес, зміст якого зводиться

до обмеженої кількості символів, що є поєднанням образів і по-

нять, пов’язаних асоціативними зв’язками. Кількість тих образів

і понять невелика та змінна. Споживач масової інформації, час

якого на сприйняття обмежений специфікою ЗМІ, сприймає

тільки її фрагменти, що поєднані символами поза визначеною і

постійно змінною послідовністю.

Отже, продуковані глобальною телекратією образи — на-

слідок політичної сили, але відомо, що найбільшу популярність

у масового глядача має найефектніша, найатракційніша інфор-

мація. Це істотно впливає на критерії добору новин. Відомо, що

на ТБ 90% інформації передає зображення і тільки 10% — текст

за кадром. За останні десятиріччя різниця часу між подією та

появою інформації про неї відчутно зменшилася, і для її журна-

лістського аналізу (інтерпретації) майже не залишилося місця.

Важливість власне події стає несуттєвою, водночас ідеалізується

інформування про подію, яке набуває інтенсивного характеру.

Якщо процес передання й оброблення інформації з в’єтнамських

джунглів до її появи на телеекранах Нью-Йорка у 1960-х роках

тривав 30 годин, то інформація про події часів війни в Перській

затоці (у випусках CNN) доходила за секунду. За таких умов

споживач одержував голу інформацію, без жодних коментарів,

або чистий коментар, що не містив жодної нової інформації. Ін-

формація як така не дає розуміння; можна бути поінформованим

про тисячі справ і далі їх не розуміти.

Коли бракує візуальної інформації, повідомлення про по-

дію глядач, зазвичай, не одержує. Залежність телеінформації

від зображення сприяє появі на екрані псевдоподій — увага на

яких зосереджується тільки тому, що відзняті камерою. Вони

відбуваються екранно, їхня важливість визначається тривалістю

сюжету про них у випуску новин, а кількість актів залежить від

кількості повторень. Свідомість глядача перенасичується мозаї-

кою зображень, що не сприяє розумінню. Індивід потрапляє у

пастку нової ідентичності — homo videns (людина зображення),

для якої не існує того, чого вона не бачила (non vidi, ergo non

est). З огляду на тенденцію до локалізації телепродукту, така

людина ототожнює себе в параметрах подій і цінностей тим-

часової містечкової ідентичності, побудованої з візуальних

фрагментів. “Недоінформованість і водночас привілейованість

локальних подій веде до ситуації, в якій ми втрачаємо з поля

зору візію світу як багатонаціональної цілісності, який до того

ж перестає нас цікавити” [3]. Прикладом такої тенденції можуть

бути факти, які наводить італійський науковець Дж. Сарторі у

книжці “Homo videns” [4]. Одна з найбільших політичних подій

XX століття — падіння Берлінської стіни, — яку транслювала

телекомпанія ABC, мала значно меншу авдиторію, ніж сюжет

про китайського студента, який заступив дорогу танкові на площі

Тяньаньмень. Водночас і перша, і друга подія не могли конку-

рувати з “монікагейтом”, що полонив камери всіх найбільших

телекомпаній світу.

Після апогею 1991 року (розвал СРСР, війна у Перській за-

тоці) висвітлення міжнародних подій різко поменшилося навіть

порівняно з сірими буднями середини 80-х років XX століття.

Дослідник мас-медій С. Ґловер [5] узагалі проголосив “кінець

імперії зарубіжних новин” не тільки на телебаченні, а й у пресі.

Якщо порівняти статус міжнародних новин у лондонській “The

Times” сто, п’ятдесят років тому і сьогодні, то можна встановити

закономірність різкого їх скорочення за останні десятиріччя. У

типовому номері газети за 1898 рік на першій сторінці, зазвичай,

поміщали рекламу, новели і багато репортажів про Балканську

війну. Загалом видання друкувало дев’ятнадцять колонок між-

народних і вісім колонок місцевих новин. Рівно за п’ятдесят

років — теж достатньо міжнародних новин про кризу західної

цивілізації, коментарів про ситуацію в Італії, Канаді, Китаї.

Пропорції істотно змінилися 1998 року: на першій сторінці місце

реклами зайняли статті. Із семи лише одна була на міжнародну

тематику — про нову подругу Леонардо ді Капріо... “Це — мо-

дерний парадокс, — констатує тижневик “The Economist”, — в

епоху глобалізації новини стають містечковішими, ніж у час,

коли надходження інформації із зовнішнього світу обмежу-

валося можливостями телеграфу. Ще одним парадоксом є те,

що в інформаційний вік ЗМІ, які мали б зосереджувати більше