Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

130

цікаво було читати, не кажучи вже про те, щоб розмовляти з ним.

Він був найвідомішим іноземним кореспондентом свого часу;

фешенебельна квартира у Москві, коханка, з якою він справді

прижив сина, східний слуга для куховарства і прибирання; він

був у центрі світського життя іноземців у Москві і часто їздив за

кордон — як він казав, щоб нагадати собі, що таке новини.

Водночас із якоюсь дивною щиросердністю він визнавав

себе апологетом. У 1980-х, досліджуючи Голодомор, я наткнувся

у Національних архівах США на вельми цікавий документ, мемо-

рандум такого собі А. В. Кліфота, співробітника американського

посольства у Берліні, від 4 червня 1931 року. Дюранті зайшов

туди продовжити термін дії свого паспорта. Містер Кліфот вва-

жав, що для Держдепартаменту може бути цікавим той факт,

що журналіст, чиїм репортажам так вірили, сказав йому, «що,

«за узгодженням із «Нью-Йорк таймс» і радянською владою»,

його повідомлення відображають офіційний погляд Радянсько-

го уряду, а не його власний». Зазначмо, консульський чиновник

вважав за особливо важливе для свого начальства, що фраза «за

узгодженням із «Нью-Йорк таймс» і радянською владою» була

прямою цитатою. Ось за таку журналістську прямоту Дюранті

й отримав Пулітцерівську премію в 1932 році.

У світ московської журналістики, світ, де кожному доводи-

лося самостійно розв’язувати моральну дилему, яку Лайонс озна-

чив як «писати чи не писати», приїхав такий собі Гарет Джонс,

перспективний юнак, який вивчав російську мову, випускник

Кембриджа, радник із питань зовнішньої політики тогочасного

прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд-Джорджа. У

25 років, 1930-го, він приїхав до СРСР, щоб повідомити своє-

му роботодавцю про те, що там відбувається. Його репортажі

вважали настільки чесними, що їх публікувала лондонська

«Таймс» за підписом «Нотатки спостерігача». Наступного року

він повернувся й опублікував кілька матеріалів під власним

іменем. Заробивши репутацію своєю послідовністю у спробах

чесно докопатися до суті, у 1932 він написав правду про ситуа-

цію з продовольством, про людей, які запитували: «Чи буде ще

коли-небудь у нас суп?»

До ранньої весни 1933 про те, що голод лютує на Україні

та на Кубані, де дві третини населення становили українці, у

Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти,

і навіть прості люди. У відповідь на «викриття» Лайонса, що

ґрунтувалися на регіональній радянській пресі, іноземним ко-

респондентам заборонили їздити до району лиха. Розпитавши

колег у Москві — зрозуміло, на умовах, що їхні імена не будуть

131

згадані, — він вирішив, що варто порушити заборону і купити

квиток на поїзд до цих місць як приватна особа, що не заборо-

нялося. Потрапивши туди, він знову використав свій простий,

але логічний метод — зійти з поїзда та йти пішки, поки не пере-

свідчишся, що зійшов з уторованої дороги, а потім почати роз-

мовляти з місцевими жителями.

Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль,

розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений

жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і за-

лишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку в

Берліні, де йому вдалося дати прес-конференцію і написати серію

статей про трагедію, яку він бачив на власні очі. «Я пройшов че-

рез безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас

немає хліба, ми помираємо…» («Манчестер гардіан», 30 березня

1933).

Юний Маггерідж, якому випало дожити до поважного віку

та стати одним із найшанованіших журналістів ХХ століття,

зробив приблизно те саме — посилав свої повідомлення з бри-

танською диппоштою, публікував приблизно те саме раніше за

Джонса, але під анонімним підписом «Нотатки спостерігача», і це

навряд чи справило якесь враження, тому що його оповідь була

нічим не підтвердженим репортажем невідомого спостерігача.

Зовсім інакше це звучало з вуст молодого містера Джонса, кон-

фідента прем’єр-міністрів і мільйонерів, людини, якій вдалося

взяти інтерв’ю в Гітлера і Муссоліні. Тут пан Уманський та його

начальство зіткнулися з проблемою, яку не можна було про-

ігнорувати. Але у радянського чиновництва був козир у запасі,

здатний отямити непокірних представників корпусу іноземної

преси у Москві, заражених вірусом чесності, — принаймні, на

час їхнього перебування у СРСР.

За кілька тижнів до того ГПУ арештувало шістьох громадян

Великої Британії і кількох росіян за звинуваченням у промисло-

вому шпигунстві. Було оголошено, що готується публічний суд.

Це була справжня новина. Одне — саджати на лаву підсудних

своїх громадян, але звинувачувати білих людей, англійців, у

шахрайстві — це вже щось зовсім інше. Процес обіцяв стати про-

цесом століття, і всі кореспонденти англомовного світу розуміли,

що це історія якраз така, за висвітлення яких їм платять. Бути

відрізаним від інформації у такий момент — рівносильне про-

фесійному самогубству. Дилема «писати чи не писати» ніколи ще

не поставала так гостро.

К. Уманський чудово розумів ситуацію, і Лайонс описав її

так точно, що переказ не потрібен: «Вибравшись із Росії, Джонс

132

зробив заяву, яка, як би приголомшливо вона не звучала, була

не більше ніж резюме того, що йому розповіли кореспонденти й

іноземні дипломати. Щоб захистити нас і, можливо, підвищити

автентичність своїх репортажів, він подав усе так, неначе його

набіги на українську провінцію, а не наші бесіди, були основним

джерелом інформації…

Спростовувати Джонса було для нас малоприємним занят-

тям, як і роками підтасовувати факти на догоду диктаторському

режиму, але ми його все ж спростували, одноголосно і майже

ідентичними лицемірними фразами. Бідолаха Гарет Джонс,

мабуть, невимовно здивувався, коли факти, які він насилу з нас

витяг, було поховано під валом наших спростувань.

Сцена зречення Джонса американським прес-корпусом і

досі живе у моїй пам’яті. Це було ввечері; Костянтин Уманський,

сама люб’язність, погодився зустрітися з нами у номері одного

з кореспондентів. Він знав, що має стратегічну перевагу перед

нами через історію з Метро-Вікерс. Він міг дозволити собі бути

люб’язним. Тоді ми вимушені були підгравати чиновникам, і

говорити про голод було б професійним самогубством. Ми дов-

го торгувалися в дусі джентльменського «ти — мені, я — тобі»,

осяяні золотозубою посмішкою Уманського, і нарешті виробили

формулу спростування.

У досить інакомовних висловах, щоб потішити нашу совість,

ми визнали, що чортів Джонс — брехун. Покінчивши з брудною

справою, хтось замовив горілку і закуску, Уманський приєднався

до святкування, і компанія не розходилася до ранку. Головний

цензор був у такому приємному настрої, у якому я його не бачив

ні до, ні після. Тієї ночі він здійснив велику справу для зміцнення

більшовицьких позицій».

Дюранті зайняв провідну позицію у кампанії проти Джон-

са. 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13

сторінці статтю, яку можна було б вивчати на факультетах жур-

налістики як приклад майстерного лавірування між правдою і

брехнею. Вона називається «Росіяни голодні, але не помирають

із голоду» і починається з викриття Джонса у контексті, який

прояснює все: «У розпал дипломатичної дуелі між Великою Бри-

танією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів,

в американській пресі з’являється «страхітлива історія» із бри-

танського джерела про голод у Радянському Союзі, про «тисячі

вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть».

Стаття, здавалося, розставила все на місця. Британці сер-

диті, і тому навіть поверхневі спостереження цього розумного,

але зухвалого наївного юнака впали на благодатний ґрунт. Такі

133

«страшилки» з’являються регулярно, а правда полягає у тому,

що становище справді важке, в управлінні сільським господар-

ством справді були перекоси, і чиновники Комісаріату сільського

господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне

покарання. «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, —

пояснював Дюранті, — але вельми поширені випадки смерті

від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні

умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді за-

грожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко за-

будуть». Так, це, звісно, пояснювало все — принаймні достатньо

для того, щоб США визнали Радянський Союз у листопаді того

самого року. Ба більше, на обіді, даному на честь радянського

міністра закордонних справ Максима Литвинова у розкішному

нью-йоркському готелі «Уолдорф-Асторія», коли настав час

віддати данину Дюранті, оплески були такими оглушливими,

що американський критик і бонвіван Олександр Уолкотт писав:

«Справді, складалося враження, що визнали не тільки Росію, а

й Уолтера Дюранті».

Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існу-

вання голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком

відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Уїльямом

Стренджем, співробітником британського посольства у Москві,

він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 міль-

йонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продо-

вольства». Маленькому англійцю, здавалося, все пробачали. Але

його подальша кар’єра стала поступовим зануренням у бідність

і забуття. Його московська Катя лаяла його за відсутність ціка-

вості до освіти їхнього сина і вимагала присилати більше грошей.

Він одружився, будучи на смертному одрі, у вересні 1957. Через

тиждень, 3 вересня, він помер від внутрішнього крововиливу,

ускладненого емфіземою легенів, у віці 73 років. Про його сина

більше нічого не відомо.

Джонс спробував захистити себе у листі до «Нью-Йорк

таймс»; Малькольм Маггерідж, виїхавши з СРСР, відмовився

написати листа на його підтримку, хоч Джонс публічно хвалив

анонімні статті Маггеріджа у «Манчестер гардіан». Проте бага-

то організацій, переважно правого спрямування, взяли участь

у спробах розповісти світові про Голодомор 1932—1933 рр., але

протягом двох-трьох років це питання відійшло на задній план

і було практично забуте.

Гарет Джонс і сам був спантеличений. У листі до товари-

ша, який мав намір поїхати до СРСР, Гарет писав: «Шкода! Ти

повеселишся, дізнавшись, що маленький «Джонський», який і

134

мухи не зачепить, удостоївся честі потрапити до чорного списку

ОГПУ, і йому заборонено в’їзд до Радянського Союзу. Я чув, що у

секретній поліцейській папці з моїм іменем зберігається довгий

список моїх злочинів, у тому числі, як це не смішно, шпигунство.

Насправді, Литвинов надіслав спеціальну телеграму з Москви

до радянського посольства у Лондоні, щоб вони як слід поскар-

жилися на мене містеру Ллойд-Джорджу».

Джонс і ті, хто підтримав його, були поховані під вагою

спростувань. Один за одним покидаючи Радянський Союз,

американські журналісти писали книжки про те, що бачили.

Маггерідж написав роман «Зима у Москві» (1934), у якому імена

змінено, але було цілком зрозуміло, хто є хто. Здається, як слід

він замаскував тільки Джонса: персонаж, списаний із нього,

старший, він курить і п’є, чого справжній Джонс не робив. Зда-

ється, Маггерідж у мемуарах забув про того, хто насправді під-

няв історію українського Голодомору під своїм іменем. Можливо,

він почувався трохи винним за те, що у нього виявилося менше

хоробрості, ніж у валлійця, якого вбили у Китаї 1935 року, мож-

ливо, щоб перешкодити йому розповісти світові, що нова держава

Манчжоу-го не настільки чудове місце, як хотіли це подати його

японські спонсори.

А ось історія, чимось схожа на історію Гарета Джонса.

У 1981-му іншого молодого 29-річного чоловіка, який щойно

отримав докторський ступінь у Мічиганському університеті,

найняв Гарвардський інститут україністики для дослідження

Голодомору. Через приблизно 10 років, коли Комісія з Голодо-

мору закінчувала свою роботу, йому повідомили, що стипендію,

яку йому запропонували на академічний рік, урізали до одного

семестру. Не маючи жодних альтернатив, він погодився і на це.

“Ми чекали, що він відмовиться, але він погодився”, — сказали

його колезі. Наступного року його запросили на рік до Ілліной-

ського університету. Україно-американський фонд готовий був

пожертвувати мільйон доларів, щоб цій людині надали кафедру.

Проте тамтешні викладачі російської і східноєвропейської істо-

рії дали йому зрозуміти, що, хоч гроші вони з радістю візьмуть,

кафедри йому не бачити.

Невідомо, хто зіграв роль К. Уманського у цьому конкрет-

ному випадку і чи подавали потім горілку, але метод батога і

пряника тут очевидний: доступ до наукових джерел у Москві

проти заборони на будь-які дослідницькі проекти. У світі, де

деякі вчені підтасовують факти у своїх статтях і монографіях

не менш вправно, ніж Дюранті, я маю вельми сильну спокусу

написати свою «Зиму в Москві», ґрунтуючись на опублікованих

135

роботах, чиїх авторів так легко впізнати. Тому що тим юнаком

був я. Але, на відміну від Джонса, я знайшов місце, де я живу,

де одружився з жінкою, яку кохаю, де я можу викладати і маю

трибуну, з якої мене час до часу можуть почути.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Попри пророцтва Дюранті, українці не забули, що сталося з

ними 1933-го, і через 70 років Україно-Канадська асоціація гро-

мадянських свобод і Всесвітній конгрес українців за підтримки

інших провідних організацій української діаспори організува-

ли кампанію, щоб переглянути присудження Уолтеру Дюранті

Пулітцерівської премії з метою її анулювання. Вони надіслали

тисячі листівок і листів до Пулітцерівського комітету (Columbia

University, 709 Journalism Building, 2950 Broadway, New York, NY,

USA 10027). “День” пропонує читачам газети приєднатися до

них (зрозуміло, писати слід англійською мовою). Тим часом ми

надсилаємо цю статтю всім членам Пулітцерівського комітету з

надією, що це допоможе їм ухвалити рішення.

Вся історія із запереченням злочинів режиму, якi обійшли-

ся в мільйони життів, — одна з найсумніших в історії амери-

канської вільної преси, так само як Голодомор був, безумовно,

найсумнішою сторінкою в історії нації, чия поява на карті світу

настільки несподівана, що була навіть досить популярна книжка

англійською мовою “Українці: неждана нація”. Задля справед-

ливості потрібно, щоб цей народ, який так довго ігнорували і

який з’явився так непередбачено, висловив свою думку щодо долі

людини, яка виявилася жертвою так само несподівано, всього

лише за спроби чесно докопатися до правди і розповісти про

неї. Зарубіжні українці хочуть, щоб перемогла справедливість

і в головного гонителя Джонса — Дюранті — відібрали Пулітце-

рівську премію, яка виглядає насмішкою над усіма мислимими

ідеалами журналістики. До них приєдналися багато шанованих

західних журналістів. Хіба не правильно буде, щоб на їхню під-

тримку прозвучав і голос українського народу, який найбільше

постраждав від подій, де боротьба між правдою і фальшивкою,

між ідеалізмом і цинізмом настільки очевидна?

День. — 2003. — 16 лип.

136

Євген Сверстюк

ДУХИ ПЕЧЕРНІ.

ПРО ПРАВО Й ОБОВ’ЯЗОК САМОЗАХИСТУ

Упали заборони — і на вулицю вийшло жебрацтво, ґвалт,

кримінальний стиль, духовне каліцтво. Силою стримувана

людина пішла без стежки — привласнювати чуже та нічийне.

Продавати й оскверняти.

Із газет зникли парадні передовиці. Їхнє місце зайняли

кримінальні жахи. Червона газета стала кримінально-рудою, і

брудний потік став пійлом для маси.

Давно відомо, що кримінальний світ зневажає слабшого,

використовує жінок та дітей. Але помічено також його нахил до

глуму над святістю. Згадаймо лишень глум над Христом — на це

не було інструкції цезаря...

Державою керована культура стала наче непотрібною. Як

похиле дерево, на яке кози скачуть. Жовті газети з жовтою мовою,

з жовтими вартостями — конкурують на ринку. Ринок диктує

моду. А пересічність має нюх на такі речі.

Зацькована віками, репресована українська культура та

мова вийшли на волю тільки на хвилі мітингової ейфорії. Далі

блатний світ її засвистав, як у побутовому таборі загального ре-

жиму. Не важко уявити, як легко і дешево можна купити свис-

тунів і керувати ними — чи то під покровом темряви, чи то на

сторінках тієї жовтої преси. Але такі плодяться й самосівом.

Анатолій Онупрієнко — сірий герой жовтої преси — з пере-

січною біографією, пересічною мовою і пересічним нахилом до

філософії сатанізму.

Перше його вбивство — це “щеплення проти скаженого

комунізму”, друге вбивство — теж “щеплення проти скаженого

націоналізму”. Зупинили його на 52-му, а в програмі було 360.

Онупрієнко вийшов на дорогу з досить важкою програмою.

Навколо є безліч маніяків, які особливо не маскуються. Їм до-

сить павутини слів, що потрапляють у “космічно-енергетично-

екстрасенсорний” синдром юрби. Вони йдуть найлегшим шляхом

заперечення і зневажання авторитетів. Справа їхня спрощуєть-

ся, залежно від того, як падає культурно-освітній рівень середо-

вища, нездатного самозахищатися. Звичайно, задля нападу

обираються постаті найвищі.

137

Уже кілька років “знищує” Тараса Шевченка газетяр із “Ки-

евских ведомостей” О. Бузина. Він обрав інфантильно-лобовий

стиль профана, який вихоплює з тексту слова та фрази, із жит-

тя — окремі факти, та виставляє їх на глум. У большевицькі часи

саме таким чином заперечували авторитет Біблії.

Звичайно, це школярське зубоскальство не було б помічене

в культурному середовищі, яке одразу ж відштовхує низький

рівень та імітації. Але для “Киевских ведомостей” рівень Бузини

саме пасує, і там йому пропонують “серійне вбивство” найбіль-

шого поета — у циклі подач із карикатурними ілюстраціями.

Підглядання та висміювання знизу виявилися спокусли-

вими. Заговорили хто про “оригінальність”, хто про літературне

босяцтво, а йому саме цього й треба! О. Бузину, якого б не пустили

на поріг порядної редакції, запрошують на радіо й телебачення

з його “точкою зору”...

А тим часом тисячі людей скаржаться на “невігласа і негід-

ника”, який плює нам у душу. Так само, як тисячі людей скар-

жилися на вбивцю, який безкарно тероризував цілий край.

Впадає в око, що маніяк не полює на будь-кого. Один по-

лює на невинність. Другий — на святість, третій — на красу.

Але неодмінно вони стають, як каже Онупрієнко, “на путь дья-

вольского развітія”. Тобто вони врізуються в чуже життя, як

ніж у масло.

Вони люблять читати про себе в газетах і підслуховувати

тривожні розмови. Мовляв, нехай божеволіють від обурення і

жаху, а я сяду за столик і питиму пиво...

Маніяк любить рости у власних очах: скільки ген засвіче-

них вікон, а їх ніхто не знає. Кожен має свою історію, якої ніхто

не знатиме. А завтра вони всі заговорять про мене. Вони будуть

ночами сперечатися, чому я це роблю. І чи знаю я, що життя —

це дар Божий. І що геній — це рідкісний дар Божий. Чи знаю

я, що сотні великих і мудрих людей в усьому світі схилялися

перед тим, кого я назву “вурдалаком”… А ось вам моя відповідь

із трьох пальців.

“Маладєц Олєсь!” — скажуть люди із темряви і дадуть

йому на пиво. Звичайно, молодець: він робить публічну справу,

яка отруює душі тисячам людей. А інші ховаються, замітають

сліди — і ніхто їм не дає на пиво.

В Буську чотирирічна дівчинка попросила Онупрієнка до-

зволити їй помолитися перед смертю. Він дозволив.

А Бузина теж може почекати: він байдуже перегорне усі

шевченкові молитви, усі “молю вас, благаю” і вибере та оголить

для удару місце, яке йому здається найвиграшнішим з погляду

138

“Киевских ведомостей”. А вони, на знак схвалення, замовлять

йому продовження...

Свобода слова — це, на жаль, і дашок для злих демонів ХХ

століття — для ґвалту і сексу...

Але все ж таки ми віримо в силу правдивого слова, яке рап-

том засвічує і пробуджує! Пригадуєте, після скоєного злочину

“інтелігентний” студент Раскольніков (“Злочин і кара” Досто-

євського) заспокоював себе теорією про право вибраних натур

не зважати на людські та Божі закони. Але звідкись з’являється

перед ним невідомий, дивиться йому в очі, якось розпізнає його

і каже: “Убивець!”.

І одне те слово одразу ставить усе на свої місця та скидає

покров темряви.

Слово таки стоїть “на сторожі отих малих рабів німих”.

Слово стоїть на сторожі правди.

Літературна Україна. — 1999. — 14 берез.

139

Павло Загребельний

УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ

(Фрагменти лекції в циклі “Публічні лекції в Могилянцi”)

Подивімось, чи потрібні ми Європі. Зовнішні прикмети

нібито вказують на те, що Європа жити не може без України.

Хав’єр Солана лоскоче своєю професорською борідкою щоки

нашого Президента, сеньйор Проді на всіх самітах обіймає на-

шого Президента, як брата, містер Робертсон невтомно поплескує

по плечах наших міністрів оборони, які змінюються так само,

як пори року. А тоді: то роблять нас крадіями інтелектуальної

власності, то постачальниками злочинних режимів, а то й про-

сто заявляють, як, скажімо, сеньйор Проді, що про прийняття

України в лоно Європейської співдружності в найближчі 10 років

не може бути й мови.

Набагато відвертішим був гер Гегель. Звичайно, філософ

Гегель, це я його називаю гером, бо він-таки німець, гер, який

у “Філософії історії” з усією прусcацькою прямотою писав про

слов’ян, тобто й про нас із вами: “Ці народи дійсно засновували

царства й вели активні війни з іншими народами, яких вони

зустрічали на своєму шляху. Іноді вони брали участь у боротьбі,

як авангард, як народ, що займав проміжне становище між хрис-

тиянською Європою й нехристиянською Азією. Поляки навіть

визволили Відень від турків, і до деякого ступеня слов’яни були

введені у сферу західної свідомості. Одначе всі ці народи ми не

розглядаємо тому, що досі вони не фігурували як незалежний

елемент тих історичних етапів, які Розум пройшов у світі”.

Ось такий присуд усім слов’янам. Ми не варті навіть роз-

гляду, вже не кажучи про пошану, надто про любов. І все ж уся

наша історія свідчить про якесь майже нікчемне прагнення

вестернізувати державу. Чи то були князі, чи гетьмани, чи ро-

сійські імператори.

Шеллінг у знаменитому творі “Присмерк Європи” називав

це псевдоморфізмом. Коли запозичують ідеї зовнішньої культур-

ної конфігурації, які ніколи не можуть укоренитися на новому

ґрунті. “Не верьте этому Невскому проспекту, все это сон, все это

обман, все это не то, чем кажется”, — писав Гоголь у 1835 році.

Через чотири роки після цього цим же проспектом коти-

лася привезена з Парижа бричка, в якій сидів маркіз Астольф