Лильо Т.Я. Світоглядна журналістика

Подождите немного. Документ загружается.

120

річчі у Франції, Німеччині чи Італії кожна впливова партія чи

інституція мала свою газету.

* * *

У другій половині XX сторіччя, особливо останніми роками,

починаючи від закінчення холодної війни, завдяки електронній

та комунікаційній революції, світ бізнесу виявив, що правда не

так істотна, і що навіть неістотною є політична боротьба; най-

важливішим в інформації стало видовище. Коли створимо цю

інформацію-видовище, зможемо її всюди продати. Що видовищ-

нішою вона є, то більше можемо заробити грошей.

Отже, інформація відокремилася від культури, полетіла

десь у повітря, а кому під силу — може її досягнути, поширити

й заробити ще більше. Отож, ми перебуваємо в ері інформації

цілком іншої. Це, власне, і є новиною.

Саме тому раптово серед керівників найбільших телевізій-

них груп зустрічаємо людей, які не мають нічого спільного з жур-

налістикою, які просто є впливовими бізнесменами, пов’язаними

з великими банками, страховими компаніями або з якоюсь

іншою інституцією, що ставить собі за мету отримати великий

прибуток. Інформація дуже швидко стала прибутковою.

* * *

Існує ще інша проблема. Сорок, може, п’ятдесят років тому

молодий журналіст міг піти до свого шефа і викласти йому свої

професійні проблеми: як писати, як створити репортаж для радіо

чи телебачення. Керівник, як правило від нього старший, розпо-

відав про власний досвід і давав корисні поради.

Спробуймо сьогодні податися до Теда Тернера, який у своє-

му житті, звичайно, займався журналістикою, але який рідко

читає пресу чи дивиться телебачення; він не зможе нічого нам

порадити, оскільки не має найменшого поняття, як виглядає

наша праця. Його місією є не вдосконалення нашої професії, а

заробляння грошей.

Такі люди не мають потреби жити життям сучасних людей.

Це для них не важливо; їхній статус — не ефект журналістського

досвіду, а досвід в бізнесі.

Для нас, журналістів, які працюють з людьми, намага-

ються зрозуміти їхні розповіді, обов’язком яких є відкриття і

дослідження, особистий досвід відіграє фундаментальну роль.

Джерелом нашого журналістського пізнання є переважно “інші”.

То “інші” нами керують, висловлюють свої думки, для нас інтер-

претують світ, який стараємося зрозуміти й описати.

121

* * *

Наша професія — не для циніків. Бути скептиком, реалістом

чи поміркованою людиною абсолютно необхідно, у протилежному

випадку журналістика була б неможливою. Однак цинізм — щось

інше, він не узгоджується з професією журналіста. Це нелюдська

постава, яка автоматично віддаляє нас від нашої професії, хіба

що хтось не трактує її серйозно. Очевидно, йдеться про велику

журналістику, яка є єдиною, чим варто займатися, а не про її

криве відображення, на яке так часто натрапляємо.

У своєму житті я зустрічав сотні великих, чудових журна-

лістів з різних країн та епох. Жоден із них не був циніком. На-

впаки, це були люди, які дуже шанували свою працю і з повагою

ставилися до неї; можна сказати — дуже перейнятливі люди.

Відомо, щорічно гинуть понад сотні журналістів, а інші

сотні потрапляють до тюрем і їх катують. У різних частинах

світу журналістика — надзвичайно небезпечна професія. Хто

вирішив бути журналістом і готовий повністю присвятити своє

життя цій професії, погоджуючись на ризик і терпіння, — не

може бути циніком.

(Переклад Тараса Лиля)

На підставі текстів і висловлювань Ришарда Капусцінського

можна сформулювати засади добросовісної журналістики. Таке

“21 x Капусцінський”...

1. У конкретному місці й часі ти перебуваєш тільки раз — це

твоя місія, щоб передати побачене.

2. Навіть висвітлюючи найгірші події, зосереджуй увагу на

пошукові механізмів, які їх спричинили.

3. Не керуйся стадним інстинктом — не тільки не мусиш

робити швидше те, що робить конкурент — ти загалом не

зобов’язаний робити те, що конкурент.

4. Багато читай — на одну сторінку свого тексту ти маєш

прочитати сто сторінок того, що написали на цю тему інші.

5. Май відвагу розпочати: не потрапляй у пастки доскона-

лості — ніколи не досягнеш стану, в якому володітимеш усім

знанням, потрібним для написання тексту.

6. Не бійся цитат — вони додають текстові блиску.

7. Не використовуй для запису магнітофона: він бентежить

співрозмовників.

8. Навчися запам’ятовувати тільки важливі речі, щоб слу-

хання було водночас механізмом селекції.

9. Кожного співрозмовника трактуй чесно і з повагою.

122

10. Слухай не тільки те, що люди говорять, але також і те,

як говорять і в якому контексті.

11. Кожну зустріч занотовуй — можеш це робити одразу

після закінчення зустрічі, а можеш так, як я: деякий час після

того, бо найкращим ситом є твоя пам’ять.

12. Шануй читача: будь у своїх висловлюваннях ощадним і

простим. Завжди намагайся скоротити текст наполовину.

13. Не дозволяй техніці домінувати над тобою: не важливо —

коли, важливо — що.

14. Бери з собою мінімум речей — подорож третім світом

була і є дуже важкою.

15. Будь обережний із грошима — в тропіках їх нема де схо-

вати, бо там маємо одну сорочку, одні штани і сандалі, а банки

працюють не найкраще.

16. Компонуй текст, пам’ятай про його ритм.

17. Намагайся щоденно написати бодай одну сторінку.

18. Якщо не можеш нічого написати, не переймайся — сідай

і читай.

19. Не думай про заробітки — якщо тільки це для тебе важ-

ливо, то існують оплачуваніші професії.

20. Завжди живи так, як живуть місцеві.

21. Багато усміхайся.

(За книжкою “

Kapuściński: nie ogarniam świata

”)

123

Ігор Каганець

МОВА І ВІЙНА

(Фрагменти статті)

Енергійний тиск на українську мову відбувається як з боку

Росії, так і з боку Заходу. Для того, щоб ефективно йому про-

тидіяти, потрібно розглянути проблему в контексті стратегій

сучасних війн.

І. ВІЙНА

Розпочнімо з відповіді на запитання “Що таке війна?”. Якщо

давати узагальнююче визначення, то війна — це рішучі дії, спря-

мовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямі.

Людство знає величезну кількість способів бойових дій, проте

всіх їх можна звести до семи основних видів. Стисло розглянемо

їх у порядку збільшення ефективності.

1. Силове протистояння

Найпримітивнішою формою зміни поведінки людини, гру-

пи людей чи народів було і є силове протистояння за допомогою

кам’яних сокир, мечів, списів, вогнепальної зброї, літаків, ракет,

лазерів тощо. Спосіб достатньо дорогий і ризикований, оскільки

на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, ска-

жімо, тероризм. Наприклад, США виграли силову війну проти

Іраку, після чого їх зненавидів майже весь світ, тому все більше

американців боїться виїжджати за межі своєї країни.

2. Економічна війна

Значно ефективнішим і, водночас, безпечнішим способом

змінити поведінку супротивника є економічна війна. Що не ка-

жіть, а голод — потужний інструмент для керування людиною,

народом, цивілізацією. Це зброя другого рівня ефективності.

Прикладом її застосування є економічні санкції, “антидемпін-

гові розслідування”, нееквівалентний товарний обмін, валютні

експансії тощо.

3. Прихований геноцид

Проте економічне середовище може змінитися і противник

може вийти з-під економічного контролю. Для того, щоб доко-

124

рінно, назавжди підірвати його здатність до опору застосовують

зброю третього рівня ефективності — геноцид. Йдеться про

цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного,

алкогольного, тютюнового геноциду, широкого застосування

штучних харчових добавок і генетично модифікованих продук-

тів, цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність

цього виду зброї криється в її непомітності та дешевизні, до того

ж — на тютюновому, алкогольному і наркотичному бізнесі за-

робляють величезні гроші.

Три види зброї, які ми розглянули, змінюють поведінку

противника, впливаючи передусім на фізичну сторону його

існування. Наступні три види спрямовані на руйнування мен-

тальності та способу життя.

4. Організаційна війна

На найпростішому рівні вона здійснюється шляхом імплан-

тації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто

ворожих для нього організаційних форм — від усіляких “благо-

дійних фондів розвитку науки та освіти” (технологічне шпигу-

вання і “випомповування мізків”) до структур-накопичувачів

нелегальних мігрантів і прихованої работоргівлі. На більш

системному рівні виявом організаційної війни є насадження не-

властивої народові системи управління. Наприклад, традиційна

(тобто перевірена часом) для України виборна гетьманська мо-

дель, яка передбачає персональну відповідальність керівників за

плоди свого керування, замінена “найкращою у світі” системою

горизонтального розподілу влад з повною безвідповідальністю

і безкарністю. З погляду законів менеджменту, сучасна систе-

ма державної організації є повним абсурдом, оскільки розді-

лити можна роботу і права, але відповідальність не ділиться в

принципі (там, де відповідає не один, вже не відповідає ніхто).

Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та

корумпованість, створюють сприятливі умови для прихованої

агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої

держави, ТНК, тоталітарної секти), яка не переймається псевдо-

демократичними ілюзіями.

5. Інформаційна війна

Під терміном “інформаційна війна” здебільшого розуміють

масоване просування вигідної інформації і замовчування не-

вигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій.

Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати диво-

вижним фактом ядерного роззброєння України (інформаційне

125

зомбування “на добровільне роззброєння” тут було одним з

ключових чинників) чи, скажімо, “трастовим психозом”. Інший

приклад — масовий психоз навколо чорнобильської катастрофи:

як зараз виявилося, приблизно 90 відсотків постраждалих по-

мерло не від радіації, а від примусового переселення з рідної землі

та штучно створеної радіофобії. Нинішнє пресування свідомості

українців ідеями меншовартості, страху й безперспективності

нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості

підприємства перед його дешевою приватизацію.

6. Хронологічна війна

Ще потужніший вплив має зброя шостого рівня ефектив-

ності. Її об’єктом є не інтерпретація поточних подій, а інтерпре-

тація характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це

війни за минуле, хоча насправді всі війни тривають за майбутнє.

Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову

свідомість деструктивних вигадок про те, що “слов’яни” означає

“раби”, що трипільці були семітами, що Україна — це “окраїна”,

яка завжди була прохідним двором, що наша історія — це історія

ворожнечі та взаємознищення українців, що расові відміннос-

ті — це расизм, що наша наука і духовність — це постійні запози-

чування якщо не з Заходу, то зі Сходу, що писемність нам приніс

грек Кирило і так далі. Хронологічна зброя дає змогу тримати

людину в покорі шляхом переконання її в тому, що її батьки,

діди і прадіди завжди були рабами, тож їй не залишається нічого

іншого, як змиритися і самій все життя бути рабом.

www.observer.sd.org.ua

126

Джеймс Мейс

ПОВІСТЬ ПРО ДВОХ ЖУРНАЛІСТІВ

24 червня Пулітцерівський комітет отримав листа від

доктора Маргарет Сиріол Коллі та її сина, Найджела Лінсана

Коллі, з Бремкота, Ноттс (Велика Британія). Лист занадто дов-

гий, щоб наводити його повністю, але текст можна знайти на

colley.co.uk/garethjones/soviet_articles/duranty_revocation.htm.

Ця пані — племінниця такого собі Гарета Джонса (1905—1935),

журналіста, який насмілився сказати правду про те страхіття,

яке побачив в Україні навесні 1933 року. За свою сміливість він

заплатив професійною репутацією і на багато років практично

канув у забуття. А “негативний герой” у цій історії — такий собі

Уолтер Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію 1932 року

за репортажі з Радянського Союзу, що, як він сам зізнавався,

“відображали офіційні погляди Радянського уряду”, а не його

власні. Ось тут починається повість про журналіста, якого зни-

щили за чесність, та його колегу, якого винагородили за брехню.

Повість, яка має прямий стосунок і до журналістської етики, і

до української історії.

Журналістам часто подобається думати про себе як про без-

страшних борців за право суспільства знати правду, всю правду

і нічого, окрім правди. Щоб винагородити тих, хто справді дотри-

мується цього принципу, американський журналіст угорського

походження Джозеф Пулітцер заповідав використати частину

своїх статків на заснування премії свого імені за досягнення

у театральному мистецтві, літературі, музиці та журналістиці.

Ці премії, скромні у грошовому вимірі, але роблять величезну

честь своїм власникам, їх присуджують щорічно з 1917 року. У

реальному житті журналісти, як і інші люди, рідко абсолютно

вірні ідеалам, які проповідують. І премії, навіть такі престижні

як Пулітцерівська, іноді здобувають негідники. Доктор Коллі

вимагає анулювати Пулітцерівську премію мерзотника, який

вів кампанію на підтримку сталінського Радянського Союзу зі

сторінок найпрестижнішої газети у США, «Нью-Йорк таймс»,

дискредитуючи її дядька за спроби чесно виконати своє призна-

чення як журналіста — розповісти людям правду.

Уолтер Дюранті, народжений у Ліверпулі (Англія) 1884 року,

завжди був таким собі негідником і відверто насолоджувався

127

своїм умінням виходити сухим із води. У прекрасній біографії

С. Дж. Тейлор «Апологет Сталіна. Уолтер Дюранті — людина

«Нью-Йорк таймс» у Москві» (Оксфорд Юніверситі Прес, 1990)

йдеться про те, що він брехав навіть про власне походження,

стверджуючи в автобіографії, що був єдиною дитиною в сім’ї й

осиротів у 10 років (і те, й інше є неправдою — його мати померла

в 1916, а сестра — через 14 років; батько помер у 1933, залишив-

ши всього 430 фунтів). Закінчивши університет, він вирушив до

Парижа, де присвятив себе сатанізму, опіуму та сексу. На початок

Першої світової він працював репортером у «Нью-Йорк таймс» і

таким чином зміг уникнути призову. Очевидно, Дюранті знав, що

часто ключ до успіху в журналістиці — вміння визначити, що

потрібне читачам, і підібрати відповідні факти. Його репортажі

завжди були живими, легко читалися і зазвичай — але аж ніяк

не завжди — певним чином стосувалися справжніх фактів. Про-

те він розумів, що в американській вільній пресі призначення

газети полягає у тому, щоб приносити власникові прибуток, і

завдання репортера — написати щось таке, щоб читачі захотіли

купити газету його роботодавця та прочитати це. Такі класичні

відносини між працею й управлінням у ринковій економіці: що

ефективніше найманий працівник допомагає роботодавцю зароб-

ляти гроші, то більше він має шансів отримати вищу зарплату,

кращу посаду й інші атрибути запаморочливого успіху.

У випадку Дюранті ця система чудово спрацювала. Після

війни його скерували до нових незалежних прибалтійських дер-

жав, а 1921-го він став одним із перших журналістів, допущених

до Радянського Союзу. Останнє досягнення дечого варте, оскільки

Радянський Союз ніколи не соромився жорстко контролювати,

кому дозволити приїхати чи поїхати, а кому — ні. Західний

репортер у СРСР завжди знав, що, якщо написати що-небудь

образливе для радянської влади, то тебе негайно депортують

і більше не впустять. Тому їхнім найсильнішим професійним

прагненням було не виявитися такою персоною. Дюранті розу-

мів це краще, ніж будь-хто інший, але на випадок, якщо хтось

з іноземних журналістів забував цю просту істину, радянський

чиновник завжди готовий був їм про неї нагадати. Під час першої

п’ятирічки главою радянського управління преси був Костянтин

Уманський.

Юджин Лайонс, який знав К. Уманського ще з тих часів, коли

той був кореспондентом ТАРС у США і пізніше главою її Інозем-

ного бюро, ймовірно, не гірше за інших іноземних кореспондентів

знайомий із цим невисоким кучерявим чоловічком, говорив, що

цю систему будували на принципі «ти — мені, я — тобі», — інколи

128

журналістам вдавалося примусити цензора піти на поступки,

демонструючи професійну солідарність (зрештою, для Радян-

ського Союзу було б занадто великим конфузом вислати відразу

всіх іноземних кореспондентів), і загалом все ґрунтувалось на

компромісах. Та без дозволу К. Уманського телеграф просто не

передавав телеграми кореспондентів. Більш того, багато західних

інтелектуалів, упевнених у тому, що радянський експеримент

має величезну перевагу перед дуже очевидними страхіттями

капіталізму, відчайдушно хотіли бачити у ньому промінь надії.

А у світі, де доступ до «творців новин» часто є визначальним

моментом у тому, чи матимете ви що написати у газету, доступ

до влади як такий стає перевагою. Як сам Юджин Лайонс писав

у мемуарах «Відрядження до Утопії» (1937): «Справжнім купі-

вельним засобом у Москві, здатним купити те, чого не можна

було придбати ні за рублі, ні за долари, була влада. А влада

означала — товариш Сталін, товариш Уманський, віртуозний

комбінатор, чий дядько був найкращим приятелем двоюрідного

брата члена колегії ГПУ. Запрошення на прийоми у «вузькому

колі», на бридж із «великими людьми», компліменти у «Прав-

ді», задоволення соціальних амбіцій дружини — усе це діяло

набагато краще, ніж примушувати кореспондента прикусити

язик за допомогою погроз… У Москві або в Берліні, в Токіо чи в

Римі — спокуса для репортера лежить у сфері конформізму. На-

багато зручніше і, зрештою, вигідніше притримати інформацію,

призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж

зіткнутися ніс у ніс із розгніваним цензором і дверима кабінетів,

що зачиняють перед тобою».

Як Ю. Лайонс, так і У. Дюранті були настільки добре обізнані

з правилами цієї гри, що їм дозволили ще до початку Голодомору

інтерв’ю з самим Сталіним — Священним Граалем іноземної

преси в Москві. Уманський знав як нагороджувати і карати

іноземців. Можливо, саме завдяки цьому пізніше він увійшов у

вашингтонський дипломатичний бомонд.

Юджин Лайонс, приїхавши до Москви американським

комуністичним підлабузником і перетворившись потім на по-

збавленого ілюзій антикомуніста, заплатив свою ціну. Його

перекладачка звернула увагу на статтю в «Молоті» — газеті,

виданій у Ростові-на-Дону й, очевидно, не призначеній для очей

іноземців, де повідомляли про депортації трьох українських

козацьких станиць із Кубані. Через дев’ять місяців після того,

як він написав про це, його попросили покинути СРСР.

У цей світ і потрапив молодий англійський соціаліст Маль-

кольм Маггерідж, який одружився з племінницею Сіднея і

129

Беатріси Вебб, на яких тоді буквально молилися у Радянському

Союзі за їхні заслуги у перетворенні радянського експерименту

на ікону для західних соціалістів-інтелектуалів. Походячи з

такого середовища, юний Малькольм та його дружина навіть про-

дали меблі, впевнені, що залишаться у Радянському Союзі, про

що Маггерiдж і написав в «Манчестер гардіан». Та після приїзду

він швидко зрозумів, що п’ятирічний план не зовсім схожий на

те, як його розписували. Ймовірно, перше уявлення про паноп-

тикум, у який потрапив, він отримав на прийомі у британському

посольстві в Москві восени 1932 року, де сидів між апологетом

радянського порядку Анною-Луїзою Стронг і Великим Дюранті,

найвідомішим іноземним кореспондентом того часу, який щойно

отримав свого Пулітцера. Міс Стронг, пише Маггерідж у мемуа-

рах «Хроніки витраченого часу», «була огрядною жінкою з дуже

червоним обличчям, густим сивим волоссям, й обличчя її вира-

жало дурість настільки досконалу, що це додавало їй своєрідної

краси». Далі він пише: «Дюранті, енергійний дотепний чоловічок,

був набагато більш суперечливою особистістю; я би сказав, що

у Москві про нього говорили більше, ніж про будь-кого іншого,

принаймні серед іноземців… У його будинку, який я відвідав

один чи два рази, жила така собі російська жінка Катя, у якої,

наскільки я знаю, був від нього син. Я завжди насолоджувався

його товариством: у його безпринципності було щось енергійне,

живе до абсурдності, що робило його постійну брехню напро-

чуд захопливою. Думаю, ніхто, навіть Луї Фішер, не слідував

кожному повороту і вигину лінії партії так старанно, як він. В

очах Уманського він був непогрішний і його постійно ставили

всім нам у приклад.

Звичайно, у його матеріальних інтересах було писати те,

чого від нього хотіла радянська влада — що колективізація в

сільському господарстві триває добре і голоду немає, що чистки

виправдані, зізнання — справжні, а судова процедура — без-

доганна. Завдяки такій поступливості, настільки безглуздій і

фальшивій, що вона була об’єктом насмішок інших кореспонден-

тів і навіть Подольський (радянський цензор. — Авт.) кепкував

з нього, у Дюранті ніколи не було проблем із житлом, візою чи

отриманням інтерв’ю у кого він хотів».

Таку надслухняність режимові, на позначення якого най-

частіше використовували термін «тоталітаризм», було прикрито

позолотою об’єктивного аналізу, певно, не без участі інтуїції:

він першим «зробив ставку на Сталіна», як сам висловлювався,

і йому навіть належить честь винаходу слова «сталінізм» для

позначення зароджуваної Системи, — крім того, його завжди