Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

повинно бути; знанням, яке людина обов’язково реалізує у своїй

повсякденній поведінці, тобто живе у відповідності зі знанням.

Для доброчесного життя потрібен повний аналіз причетних до

нього понять: добро, благо, щастя тощо, адже, скажімо, творити

добро можна лише тоді, коли ми знаємо, що репрезентує це

поняття в повсякденному досвіді. Сократ вчив своїх сучасників

і вчить нас бути відповідальними у своїх вчинках, розмір+

ковувати про принципи, які ми покладаємо у свої дії.

Після смерті Сократа його учні заснували ряд так званих

малих сократичних шкіл (мегарська, кінічна, кіренська,

елідська). Кожна з них абсолютизувала деякі сторони, особли+

вості сократівської філософії, його методології або навіть

і стилю життя. Так, напр., прибічників мегарської (назва

походить від міста Мегара, що знаходився неподалік від Афін

і певний час був у стані війни з ними) школи називали

„спорщиками”, „діалектиками”. Заснував школу Євклід, стар+

ший з учнів Сократа. Серед учнів самого Євкліда особливо

відрізнявся Євбулід, той хто відучив гаркавити видатного

оратора античності Демосфена. Уславився Євбулід винаходом

багатьох софізмів, таких як „рогатий”, „лисий”, „соріт”.

Як переказують, один з мегарців, а саме Діодор Крон, навіть

помер від туги після невдалого змагання зі Стільпоном, самим

знаменитим мегарцем після Євкліда.

Назва кінічної школи походить чи то від назви гімназія

Кіносарг, чи то від грецького слова κίυος (пес). Засновником

школи був Антісфен, але особливо уславив її Діоген Сінопський

(з міста Сінопа на Евксіні), якого звали „божевільний Сократ”,

а Платон називав його „пес”, чим, до речі, Діоген і пишався. Це

він відомий тим, що певний час жив у глиняній діжі (піфос).

Бувало посеред білого дня він ходив з ліхтарем у руках,

пояснюючи при цьому: „Шукаю людину.” Як сповіщає Плутарх,

одного разу Олександр Македонський захотів відвідати знамени+

того філософа, який абсолютно не переймався величчю знаме+

нитого полководця і спокійно лежав та грівся на сонці. Діоген

трохи підвівся, побачивши багато людей, що наближались до

нього, і пильно подивився на Олександра. Привітавшись, цар

спитав у Діогена, чи не має в нього якого+небудь прохання.

“Відступи трохи вбік, – відповів той, – не затуляй мені сонця”.

Переказують, що слова Діогена справили на Олександра

величезне враження, він був вражений гордістю і величчю душі

людини, яка поставилась до нього з таким зневажанням. На

__________________________________________ О. М. Кривуля

зворотному шляху Олександр сказав своїм супутникам, які

шуткували й підсміювались над філософом: “Якби я не був

Олександром, я хотів би бути Діогеном”.[25] Прославився

Діоген спокійною послідовністю, з якою здійснював розвинутий

ним ідеал поведінки.

Засновником кіренської (від міста Кірена, грецької колонії

у Африці) школи був Арістіп, який вважав, що метою життя

людини є насолода, благо – у отриманні задоволення, а щастя

досягається шляхом свідомо спрямованої до цієї мети пове+

дінки. Філософія є практичною наукою, вона веде людину до

щастя. Він також вчив, що кожен з людей знаходиться у полоні

своїх внутрішніх відчуттів як громадяни оточеного ворогами

міста. Мудрість полягає у тому, щоб, користуватись усіма

благами життя, оберігатись попасти повністю у полон своїх

відчуттів і пристрастей, не дати довести себе до страждань через

надмірне потурання потягу до насолоди.

Однак кращим сократівським учнем і засновником по

справжньому великої сократичної школи, якщо не сказати, ве+

личної, став Платон. Народився Платон у Афінах у 428 р. до н. е.

Його батька звали Арістон, а матір Періктіона, яка вела свій рід

від знаменитого Солона, одного з семи перших грецьких

мудреців. Це був старий аристократичний рід з багатьма

зв’язками й достатком. Тому Платон отримав гарне виховання.

Вже з ранніх літ він виявив блискучі здібності і батьки не

шкодували коштів на розвиток і освіту обдарованої дитини.

Платон складав вірші, займався живописом і боротьбою. За

міцний склад тіла одержав ім’я „Платон” (широкий), з яким

він і увійшов у історію, хоч його справжнє ім’я – Арістокл.

У епоху Платона політичне становище в Афінах було доволі

складним. Він був свідком труднощів і олігархічного, і демокра+

тичного правління, аристократичне правління змінилось тира+

нією, тому Платон весь час мріяв про докорінні реформи

політичного й громадського устрою. Його похмурий погляд на

стан політичних справ веде до висновку, що доки правителі не

стануть філософами, або філософи не стануть правителями,

нещастям держави не буде кінця.

Коли Платону виповнилось 20 років, він послухав одну

з бесід Сократа і став його незмінним слухачем протягом

8 років, аж до смерті вчителя. Крім спілкування з Сократом,

Платон звертався до представників других шкіл (прихильників

Геракліта і Піфагора). Однак вплив Сократа був найбільш

Філософія______________________________________________

сильним. Переказують, що Платон згодом дякував богів за те,

що вони зробили його людиною, а не твариною, чоловіком, а не

жінкою, елліном, а не варваром, та головне за те, що вони дали

йому змогу жити при Сократі. Після смерті Сократа для

Платона почалися довгі роки мандрувань. За 12 років він

побував у Єгипті, на Сицилії, інших місцях. Після повернення

до Афін Платон поселився в Академії. Це був, як повідомляє

Діоген Лаертський, гімнасій (комплекс архітектурних споруд

та майданчиків для гімнастичних вправ, відпочинку і духов+

ного спілкування) у гаю за міськими мурами. Він одержав свою

назву від імені міфологічного афінського героя Гекадема (за

іншою транскрипцією – Академа).[26] Саме тут і починається

викладацька діяльність Платона. Його Академія проіснувала

майже 900 років і була закрита імператором Юстиніаном у

529 році, як і всі інші навчальні заклади, що йшли від язичниць+

кої традиції. Тут зберігались усі перекази про Платона,

переписувались і зберігались твори засновника. Той період

життя Платона, який пов’язаний з Академією, присвячений

цілковито науковій діяльності. Школа знаходилась у самому

будинку Платона. Викладання проходило зазвичай у формі

приватних бесід, хоча були й загальні лекції та курси, напр.,

з риторики, геометрії, естетики і т. д. Двічі призупиняв Платон

свою викладацьку діяльність (у 368 і 361 роках) для поїздок до

м. Сіракузи, де, як йому здавалось, складались політичні умови

для втілення в життя його ідеалів державного устрою. Але

обидві поїздки завершились невдало. Решту життя Платон

прожив безвиїзно в Афінах і помер у 347 році, проживши 81 рік.

Від Платона до нас дійшло 37 діалогів і 13 листів. Усі ці

твори відбивають основні етапи творчості автора. У перший,

сократівський період, Платон ще знаходиться під значним

впливом Сократа і тут в його творах ще немає власних ідей.

У діалогах йдеться про істинне і неістинне знання, про

доброчесність. Усе в дусі Сократа: ніхто за природою не є злим,

доброчесність визначаеться знанням, мета філософії –

викривати уявне знання і досягати істинного.

Після смерті Сократа, Платон продовжував зберігати

сократівський підхід до філософії, вважаючи, що філософія – це

життєдіяльність, мета якої полягає у пізнанні та засвоєнні

вищого блага, а без істинного знання не може бути й істинної

діяльності. Таке істинне філософське знання не має характеру

догматичного вчення, яке можна просто вивчити й засвоїти на

__________________________________________ О. М. Кривуля

зразок інших наукових знань. Платон до кінця життя зберіг

такий чисто сократівський погляд на знання у філософії. „Це не

може бути вираженим у словах, – писав він уже в старості, –

як решта наук: тільки якщо хто постійно займається цією

справою і злив з нею все своє життя, у нього раптово, як

світло, що засяяло від іскри вогню, виникне у душі ця

свідомість і саме себе там воно живить” [27]. З лекцій або

книг не можна придбати справжнього знання; лише дехто

здатен користатись вказівками, що знаходяться у книгах, біль+

шість же мало їх сприймає. Тільки спільне життя у філософії,

духовний союз з метою спілкування у істині – так розумів

Платон сократівський спадок. У другий період Платон викладає

свої власні доробки у філософії. Третій період характерний тим,

що тут Платон дещо переробляє свої попередні рішення деяких

філософських питань.

Викладаючи суть учення Платона, слід спочатку нагадати,

що Сократ прагнув знайти загальні розумні норми, що

пізнаються людьми і які служать основою їх доброчинної

діяльності. Для Платона сукупність цих норм складає суть

і наповненість деякого духовного світу, що осягається розумом

(інтелігібельний світ) і у якому ці норми здійснені повністю.

Отже кінцевим змістом, предметом істинного знання є оцей

божественний світ ідеалу, світ вічних норм. Розглянемо більш

докладно окремі сторони платонівської філософії.

Що стосується вчення про пізнання, то тут Платон

є прихильником сократівської діалектики. Діалектика як метод –

це мистецтво створення понять і їх поєднання. Діалектика через

індукцію підводить множину речей певного роду під загальне

поняття цього роду. Сократівську індукцію як метод визна+

чення понять Платон доповнює новим способом перевірки

шляхом розглядання наслідків від прийнятих припущень.

Кожне поняття відображає те спільне, що є у певного роду чи

виду поодиноких предметів, тобто пізнаються не самі поодинокі

речі, а загальні прикмети роду (виду). Види не змінюються,

сталими залишаються й поняття, між тим як конкретні речі

мінливі і випадкові. У видах міститься істинна суть речей,

і, навпаки, у окремих речах ми знаходимо лиш випадкове, вони

існують лише „по причетності до виду”, ним визначаються.

Діалектика цим не завершується, а продовжується вже у взаємо+

відносинах видів.

Філософія______________________________________________

У діалозі „Теетет” Платон докладно досліджує питання про

природу людського знання. Він показує, що відчуття не дають

людині істинного знання, бо є ще й загальні відносини між

предметами, які не відчуваються, а розуміються нами. Критич+

ний аналіз чуттєвого пізнання, очевидно, мав спрямування

проти тези Протагора „людина є мірою всім речам”. Мірою

речам може бути людина, але тільки та, що вже володіє

знанням.

Істинне знання народжується у людини як сон. Вона зможе

набути знання, ні в кого не навчаючись, а тільки відповідаючи

на питання, отже індивід здобуде знання з самого себе, немов

пригадуючи його. Платон був переконаний, і в цьому він згоден

з піфагорійцями, що людська душа безсмертна. До того часу як

душа прибула на Землю і заселила тіло конкретної людини,

вона перебувала десь (у Гіперуранії, тобто „Занебессі”), де

спостерігала істинно суще буття і зберегла про нього знання.

Шляхом же пригадування (такого собі специфічного „пізнання”)

кожна людина немов усвідомлює те, що в нас і з нами вже було.

Оце й називає Платон істинним знанням.

Загальним поняттям відповідають дійсні родові форми, або

ідеї. Оскільки ці ідеї існують як незмінні, постільки саме їм

належить справжнє буття. Платоном вони визначаються як

суті. Ідея є найперше суть речей, що відповідає істинному

поняттю про них. Ідеї мають характер вічної реальності

і непідвладні ніяким змінам. Кожна ідея має шлейф причетних

до неї конкретних предметів, вона їх первообраз. Ось, напр., як

говорить Платон у діалозі “Бенкет” стосовно ідеї прекрасного

(красоти), яке є “дещо, поперше, вічне, тобто таке, що не

знає ані народження, ані загибелі, ані зростання, ані

збіднення, а подруге, не у чомусь прекрасне, а у чомусь

потворне, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось

прекрасне, а у інший час, в іншому місці, для другого

і порівняно з другим потворне. Це прекрасне явить йому

себе не у вигляді певного лиця, рук чи іншої частини тіла, не

у вигляді якоїсь промови або знання, не в чомусь іншому,

нехай то буде тварина, Земля, небо або ще щонебудь, а само

по собі, завжди в самому собі одноманітне; усі ж інші

різновиди прекрасного причетні до нього в такий спосіб, що

вони виникають і гинуть, а його не стає ні більше, ні менше

і ніяких впливів воно не зазнає” [28].

__________________________________________ О. М. Кривуля

Хоч ідеї і є суть предметів та їх причини, однак Платон

вважає, що вони відокремлені від предметного світу, безтілесні

й вічні, доступні тільки духовному спостереженню. Слід також

додати, що світ ідей – це і світ норм всього сущого, його, так би

мовити, ідеал. Усе що ми бачимо навколо – лиш наближення,

або віддалення від ідеалу. Множину ідей Платон приводить

у єдність, у норму всіх норм, якою є благо.

Етичне вчення Платона пов’язано з ідеєю блага, яка,

звичайно ж, знаходиться поза межами світу. Отже й вища мета

моралі теж знаходиться у інтелігібельному світі і її можна

досягти тільки шляхом зречення всього почуттєвого. Душа

людська має начало не в земному світі, а перебування у тілі

приводить її до потерпання. Тож завдання і мета людини десь

збігається з прагненням душі: піднятись над світом зла

і полинути до Творця. У діалозі „Федон” Платон каже, що

вищим завданням людини є звільнення душі від усього тілес+

ного, у зосередженні на істинному і вічному. Терапевтичну

функцію „очищення” („катарсису”) у цій справі виконує

філософія, оскільки вона звільняє людину від пристрастей

і бажань і все більше відводить душу від тіла. Повне звільнення

від всіляких зол приносить тільки смерть. У контексті такого

трактування блага Платон пропагує аскетизм.

У інших творах Платон дає й інше рішення проблеми блага,

коли ідеалом цілеспрямованого життя є „калокагатія” – слово,

яке у нього означає міру, що обумовлює собою і доброчесність,

і здоров’я душі, і щастя людини. На пізнішому етапі свого

життя Платон вже послаблює вимогу у аскетизмі і пропагує

доброчинне життя як найбільш приємне й щасливе, з виваже+

ним балансом задоволень і страждань.

Платон будує також свою теорію держави. Життєздатна

держава або суспільство (до речі, він ще не розрізнює ці

поняття) складається з трьох соціальних груп (станів):

1) правителі, або філософи; 2) стратеги, або воїни, що стережуть

державу; 3) працівники, тобто землероби, ремісники, купці. Ці

три стани відповідають трьом частинам душі: 1) розумна

частина; 2) воля і благородні бажання; 3) потяги й почуттєві

пристрасті. Усі люди природою приречені відноситись до тієї чи

іншої категорії. Якістю правителів (філософів) є мудрість,

воїнів характеризує хоробрість, а прикрасою народу є помір+

ність. Люди створюють суспільство або державу заради

досягнення блага, однією з характеристик якого є справед+

Філософія______________________________________________

ливість. Справедливість не відноситься до якостей якогось

з трьох названих станів, це – загальнодержавна якість, бо вона

є результатом злагодженої взаємодії всіх станів, коли кожний

з них виконує свою функцію згідно природи речей.

Відомі на той час державні форми Платон поділяв на два

класи: допустимі і регресивні. До першого він відносив

аристократичну республіку і наближену до неї свою модель

держави. До другого зараховував тимократію (це влада

декількох осіб, що заснована на військовій силі, прикладом тут

може бути Спарта), олігархію (влада декількох при опорі на

торгівлю й нижчі частини суспільства), демократію (вважав,

що це влада натовпу), тиранію (це диктатура проти аристок+

ратії). У своєму найбільш об’ємному творі „Держава” Платон

докладно розписує як повинна бути улаштована та держава, що

втілить справедливість як іпостась блага, у деталях змальовує

процес виховання представників усіх станів, наполягаючи на

тому, щоб деякі з них не мали приватної власності, сім’ї, не

мали права самостійно виховувати дітей. Ці вимоги дали привід

відносити Платона до одного з перших провісників комунізму.

Більш віддаленим наслідком сократівського антропологіч+

ного повороту у філософії був Арістотель, учень платонівської

Академії. Народився він у 384 р. до н. е. у місті Стагіра, за що

його часто називають ще просто – Стагіріт. Батько Арістотеля

Нікомах був лікарем і другом македонського царя Амінти, який

у свою чергу є батьком Філіпа і дідом знаменитого Олександра

Македонського. Батько помер рано і до 17 років Арістотеля

виховував Проксен, у пізніші часи, вже після смерті Проксена,

він сам став вихователем його сина Никанора. У 18+літньому

віці Арістотель прибув до Афін, де поступив до Академії

Платона, який на цей час був на Сицилії у Сіракузах. Спочатку

слухав лекції Ксенократа, а по поверненні Платона став його

найбільш старанним учнем. Протягом 20+ти років, аж до смерті

Платона, не припинялись їх близькі стосунки.

Після смерті Платона разом зі Ксенократом Арістотель відбув

до Малої Азії до свого товариша по Академії Гермія, який на цей

час був тиранном міста Атарнеї. Через три роки, після загибелі

Гермія, він втікає до Мітелену, де одружився на Піфіаді, сестрі

(чи може племінниці) загиблого Гермія. Звідти повернувся до

Афін і відкрив там школу риторики. Однак школа проіснувала

недовго, бо Арістотель у 342 році був запрошений Філіпом до

__________________________________________ О. М. Кривуля

виховання 13+ти річного Олександра. У Македонії Арістотель

пробув до початку азіатського походу Олександра.

З початком походу на Персію Арістотель у 335 році

повертається в Афіни і засновує свою школу, знаменитий

Лікей, названий так за храмом Аполлона Лікейського, що

знаходився неподалік. Тут, у Лікеї (школа ще називалась

перипатетською, що походить від грець. περιπατος – прогулянка,

бо заняття інколи проводились під час прогулянок), Арістотель

і навчав протягом останніх 12+ти років, розгорнувши водночас

масштабні наукові дослідження. Ці роки були надзвичайно

продуктивними. Діоген Лаертський повідомляє, що після

Арістотеля залишилось 445 270 строчок текстів.

Олександр добре опікував свого вчителя, однак після його

смерті позиції філософа похитнулись. Він був звинувачений

у безбожництві і це змусило його втікати з Афін у Халкіду, де

Арістотель після тривалої хвороби й помер у 322 році до н. е.

Арістотель являє собою величну фігуру вченого+енциклопе+

диста, або як ще кажуть – універсальну голову античного світу.

Для науки він один зробив стільки, скільки багато вчених

багатьох століть після нього. Твори Арістотеля не так добре

збереглися як платонівські, однак вони дають достатньо уяви

про масштабність створеного. Він писав з метафізики, політичної

філософії, логіки, фізики, зоології, психології, економіки,

риторики, поезії, разом ним написано близько одної тисячі книг

у їх античному обчисленні.

Аристотель, Платон і Сократ, як представники однієї

традиції, мають близькі погляди на природу знання. Знання

виражаються у поняттєвій формі. Через поняття пізнається

незмінна сутність речей, загальне й необхідне в них. Однак

є й принципова відмінність між Арістотелем і Платоном. Платон

відносив істинне за суттю до надчуттєвого світу, а Арістотель

орієнтувався на вивчення світу земної дійсності. Платон

протиставив ідеї світу явищ і вважав їх за відокремлені від

реальних речей сутності, Арістотель же, навпаки, визнає у світі

явищ справжню і єдину реальність, не протиставляє сутність –

дійсності, ідеї – речам. „Неможливо, – писав він, – щоб окремо

один від одного існували сутність і те, сутністю чого вона є;

як можуть ідеї, якщо вони сутності речей, існувати окремо

від них?” [29] Арістотель критикує теорію ідей Платона з тієї

позиції, що ідеї нічого не пояснюють: ані буття, ані походження

речей. Нічого не дають ідеї і стосовно пізнання предметів. Не

Філософія______________________________________________

сприймає Арістотель і розрив інтелігібельного та почуттєвого

рівня. Він намагається примирити досвід з теорією, тобто з тим,

що за античною традицією вважалось результатом спогля+

дальної (спекулятивної) роботи розуму.

Діалектика як наука про поняття перетворюється у Арісто+

теля в логіку. Логіка – це наука про форми мислення і пізнання.

Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки,

сформулював закон суперечності (не можна у одному й тому ж

відношенні щось стверджувати і заперечувати про предмет

і вимагати, щоб обидва судження були істинними) й закон

виключеного третього (з двох протилежних суджень одне

є істинним). Особливу увагу Арістотель приділив умовиводу.

Він розробив логічне вчення про категоричний силогізм. Велике

значення мала також розробка питання дефініцій, тобто

визначення понять.

Метафізика Арістотеля. Щодо свого вчення сам Арістотель

цього терміна не вживав. Відповідний розділ власної філософії

він позначав як „перша філософія”. Її предметом є суще, буття,

перші начала й причини сущого. Проблема для Арістотеля

стояла так: чи є суще тільки чимось тілесним, як вважали

перші філософи+фізики, чи ще й чимось ідеальним, як вважав

Платон? Розглянувши спочатку усі попередні точки зору,

обґрунтовує свою позицію.

Слово „буття” має багато смислів, які Аристотель зводить

у чотири групи значень:

1. Буття як категорії (буття в собі). Це – головна група

значень „буття”, вона виділяє вищі роди буття, серед яких:

• сутність (напр., людина, кінь);

• якість (напр., біле);

• кількість (напр., довжиною у два ліктя);

• відношення, тобто по відношенню до чого (напр..,

половинне, подвійне);

• дія (напр., різати);

• страждати, потерпати (напр., когось ріжуть, щось

смажать);

• місце (напр., на площі);

• час (напр., учора, минулого року);

• мати щось (напр., взутий, озброєний);

• перебувати в якомусь стані (напр., лежати, сидіти).

2. Буття у можливості й дійсності, або потенційне

й актуальне.

__________________________________________ О. М. Кривуля

3. Буття випадкового.

4. Буття як істина і небуття як помилка.

Що стосується першої групи значень, то вона може бути

віднесена до будь+чого сущого. Виходить через категорії

представлено буття, як перебування чогось (тобто всякого

сущого) чимось, десь, колись, завжди чи інколи, у якомусь

відношенні тощо.

Основою буття як сущого є перша матерія. Вона не

визначена і не може бути визначена жодною з тих категорій,

якими ми визначаємо конкретні стани сущого. Перша матерія –

це немов потенційна передумова існування, деякий загальний

субстрат майбутніх змін, який сам є незмінним і ніколи ні

з чого не виникає. Сам він не має форми й якості. Це всього

тільки невизначена можливість змін. Навпаки, форма є те, що

визначає матерію, дає їй певність, дійсний вид і властивості.

Отже, фактично Арістотель визнає два начала – матерія

і форма. Дійсне буття це є єдність матерії і форми.

Вчення про начала доповнюється вченням про причини. Їх

чотири:

• матеріальна, вона закладена у самій матерії, як

потенції усіх майбутніх перетворень;

• формальна, вона йде від форми, що визначає суть буття

сущого;

• активна (скоріше, та, що відповідає за рух), вона

пов’язана з питанням про джерело руху, яке Арістотель в

решті решт зводить до Бога, як першого двигуна всього

сущого;

• цільова або кінцева причина, вона стосується питання

про те, ради чого все існує.

Арістотель також учив, що всьому живому властива душа.

Вона для тіла є чимось наближеним до форми, у тому

відношенні що є першою ентелехією (реалізованою метою)

тіла.

Душа має три рівня:

1. вегетативний (рослинний), що виявляється як здатність

до життя; цей рівень властивий всьому живому;

2. почуттєвий, властивий тільки тваринам і людям;

3. розумний, притаманний лише людині.

Див. [30] Слово «ентелехія» походить від грецького ἐντελέχια (ἐντελής,

«завершений» і ἔχω, «маю») і означає у Арістотеля внутрішню силу, що має

в собі мету й кінцевий результат, забезпечуючи тим самим здійсненність речі

у її цільовій призначеності.