Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

101

заздрість заважає йому допустити співучасть у його бутті

чогось іншого, чи він є безсилим створити – він, сила

й могутність всього іншого! Та й як би він був у такому разі

Першим началом? Отже, необхідно припустити, з одного

боку, що він дещо від себе народжує, а з іншого боку, що, якщо

окрім нього є дещо інше, то воно необхідно походить тільки

від нього” [44]. Від Першоначала розходяться кола творіння:

те, що йде безпосередньо після Першого, є самим досконалим

після нього, а далі йдуть усі інші істоти, які займають нижчі

ступіні буття. Плотін прагне спиратися на досвід, відомий всім,

адже як тільки якась істота досягає зрілості й повноти сил, вона

не залишається безплідною, а обов’язково породжує щось інше,

і це стосується не лише живих істот, а й неживих (напр., вогонь

нагріває інші тіла, лід їх охолоджує).

Те, що безпосередньо створено Першим і йде одразу за ним,

Плотін називає “Нус”, словом, яке у контексті неоплатонізму

прийнято перекладати як “Дух” (а не “Розум”, як у Анаксагора).

Як народжується Дух? Дух, що народжується від Першоє+

диного, можна за аналогією уподібнити світлу, яке вип+

ромінюється, в той час як джерело світла при цьому ніяк не

змінюється і залишається у спокої. Народжений Дух є образ

Першоєдиного, як світло є подобою сонця. Дух наповнений

сутностями, і він – не що інше як ейдоси й числа.

Ця ступінь

складає так званий ноуменальний

світ. У ноуменальному світі

кожна сутність існує двояко: і як сутність, і як думка, так що,

напр., там у ньому є сутність людини і її ейдос, сутність

справедливості і ейдос справедливості і т. ін.

Досконалий Дух, як розмірковує далі Плотін, не може

залишатись безплідним і тому народжує Душу, яка “з одного

боку тісно зв’язана з Духом, приймає в ньому участь, його

сприймає й ним наповнюється, а з іншого боку, творить речі

нижчого порядку і пов’язана з ними... Душею закінчується

світ самих високих божест.” [46] Специфіка Душі полягає не

в мисленні, цим спеціально зайнятий тільки Дух, вона лише

має причетність до мислячого Духу. Її призначення –

породження всього тілесно сущого та в управлінні ним.

Отже крім божественного, ноуменального світу є ще світ

чуттєвості, фізичний світ. Як він утворюється? Тут Плотін

“От неопределенной двоицы и Единого произошли все эйдосы и числа”. [45]

Від грець. νοούμενον – те, що осягається тільки розумом, предмет інтелектуально+

го споглядання, у філософії Платона і Плотіна це – ейдоси, окремі сутності речей.

__________________________________________ О. М. Кривуля

102

звертається до поняття матерії. Під нею він розуміє чистий

субстрат, необхідний для існування тілесного світу. Початковий

субстрат (матерія) позбавлений будь яких властивостей, не має

ніякої визначеності. Предметну визначеність матерії надає

Душа через ейдоси, матерія “формується у окремі предмети,

і душа негайно ж надає матерії предметну форму, бо

невизначеність спричиняє їй страждання. Душа немов

боїться залишитись поза буттям, вона не в змозі довго

знаходитися у світі небуття” [47]. Отже Душа як третя

іпостась божественного має двоїсте призначення: з одного боку,

творення космосу, управління порядком у світі тілесного,

а з іншого, спостереження істинно+сущого у Духові. Двоїстість

Світової Душі виявляється і в тому, що вона, не перестаючи

бути цілісною іпостассю Єдиного, множиться на численні

індивідуальні душі предметів. Індивідуальні душі теж двоїсті,

одна їх частина, захопившись тілесним, наповнюється при+

страстями і отримує задоволення від недостойного, а друга –

вища, духовна частина, не забуває своєї причетності до Духу, до

загального порядку і не знаходить радості у низьких насолодах.

Розв’язавши фундаментальні метафізичні питання, Плотін

спрямовує увагу на вирішення людських проблем. Людська

душа як індивідуалізована частина Світової Душі потрапляє

в наше тіло за загальним правилом поведінки цієї світової сили,

так би мовити через онтологічну необхідність, адже вона

виконує керівну функцію стосовно кожного індивідуального

тіла, плекає його, доглядає, часом забуваючи своє благородне

походження. Дві частини індивідуальної душі зазнають

негативного впливу від матерії. Матерія – причина немочі душі

і її зла. Падіння душі починається одразу з возз’єднання її

з матерією: “Вона спускається у матерію і слабне, оскільки

багато з її сил та здатностей грузнуть у неї, як у баговинні,

і втрачають здібність діяти; і ось матерія вже займає місце,

яке належало душі, і змушує душу немов стискатися, а те,

що вона вкрала у душі, вона робить злим; і так до тих пір,

доки душа не знайде в собі сили відновити свої права” [48].

Людина складна істота за своєю структурою. У ній можна

фактично виділити три людини: перша людина – та, що

знаходиться у Духові – перша по буттю і найдосконаліша по

суті, саме вона й випромінює своє світло на другу людину –

дискурсивну (таку, що розмірковує), а друга – на третю,

почуттєву. В нас інколи діє виключно ця третя, низька людина,

Філософія______________________________________________

103

а інколи до неї надходить дещо від вищої, тобто другої, а до тієї

приєднується інколи й енергія найвищої людини, і тоді кожний

з нас буває тим або іншим з трьох, з огляду на те, як ми діємо.

Взагалі ж спілкування душі з тілесним є зло, а звільнення її від

тіла – добро. Душа немов була спіймана цим світом і заточена

у в’язницю (тіло), вона втратила той свій попередній стан, коли

керувалась вищими планами разом зі Світовою Душею, і до

якого віднині усе її єство буде прагнути.

Отже доля душі – повернення у лоно божественного. Як

цього досягнути? Відповідь Плотін дає коротку, зведену до

ритуальної формули “Відклади все!” [49] За цією формулою

стоїть складна й довга процедура очищення душі й з’єднання

з Єдиним, яке називається екстазом. Слід підніматися довгою

дорогою від самої “нижчої” в собі людини до божественної.

Керуючись власними пізнавальними здібностями, людина,

піднімаючись наче зі сходинки на сходинку шляхом від

індивідуального до загального і спираючись при цьому на

духовне в собі, дійде до злиття з Єдиним. Фактично Плотін

пропонує нам повірити у свою філософію і прийняти її як істину

і одночасно шлях до істини. Він запровадив своєрідну

інтелектуальну віру, тобто віру, яка здобувається на основі

дискурсивного переконання людини у можливості досягти

звільнення й блаженства через філософію.

Якщо Плотін належав до римського неоплатонізму, то

Прокл діяв у Афінах. Мав він прізвисько “Діадох” (Спадкоємець)

через те, що прийняв від свого вчителя Сіріана керівництво

Платонівською Академією. Про його життя ми знаємо від

Маріна, учня Прокла, зі складеного ним через рік після смерті

філософа панегірика [50]. Творчість Прокла є завершенням

і систематизацією неоплатонізму. Він поділяв основні неоплато+

нічні позиції, включно з ідеями Плотіна, і багато займався

коментуванням платонівських діалогів. Творчий доробок його

колосальний. Навіть ті трактати Прокла, які дійшли до наших

часів, охоплюють декілька тисяч сторінок, що перевищує

і твори Платона, і Арістотеля. Фахівці кажуть, що фактично

вивчення Проклових творів тільки+но почалося, хоча ще

у Середні віки вони були досить популярні. До його філософсько+

теоретичних праць відносяться “Першооснови теології”, які скла+

даються з 211 чітких тез з короткими поясненнями до них;

великий твір “Платонівська теологія” з детальною розробкою

вчення про Єдине, Числа і Дух з застосуванням цих категорій до

__________________________________________ О. М. Кривуля

104

античної міфології. Прокл також багато писав коментарів до

окремих діалогів Платона. Особливо відомими стали його

велетенські коментарі до “Тімея”, “Парменіда”, “Держави”,

у яких дається також систематичне викладення неоплатонізму.

Тут ми зупинимось тільки на найбільш принципових відмін+

ностях стилю Прокла та його думок.

Впадає в очі те, що Прокл являє собою автора дещо нової

формації. Він пише систематично, як тільки й може писати

науковець. У нього вже зовсім немає тієї чарівності стилю, яка

ще місцями притаманна Плотіну. Гегель відмічав, що Прокл

жив у “культі науки” і додавав: “Не можна не визнати, що він

мав велику глибину мислення і що його погляди краще

розроблені й більш прозорі, ніж погляди Плотіна; не можна

не визнати також, що вони розвинуті більш науково

і в цілому чудово виражені” [51]. Його стиль вражає віртуоз+

ністю у самих мікроскопічних деталях викладення, там все

профільтроване, прощупане думкою. Відомий знавець антич+

ності О. Ф. Лосєв назвав Прокла “генієм розсудку”. За його

словами, “це єдиний і неповторний у античності геній розсуд+

кового екстазу” [52].

У філософії Прокла, як і у будь+якого неоплатоніка,

звичайно ж ідеться про Єдине, Дух, Душу, Матерію (Природу)

у їх зв’язках і причинних залежностях. Специфіка Прокла

виявляється у встановленому ним загальному законі становлення

всього і детальному аналізі Єдиного та його іпостасей, виділенні

і описуванні окремих фаз їх проявлення. Суть закону полягає

у тріадності світового розвитку: 1) перебування у єдності (μονη);

2) виступ із неї (

προοδος); 3) повернення до єдності (επιστροφή).

Цей закон виражає ритми реальності, в усіх її межах: від

окремих моментів до вселенських масштабів. Таку тріадність

Прокл віднаходить окремо у Єдиному, у Духові, у Душі

і у породженні одного з іншого. І це є новим, порівняно

з Плотіном. Так, все, причетне Єдиному, ще до породження

Духа, ще саме в собі є одночасно єдине й множинне. Як це

можна розуміти, видно хоч би з такого пасажу: “Те, що

перебуває у самому собі (в даному випадку – Єдине – О. К.),

ясна річ, буде одночасно і таким, що містить, і змістом,

у ньому “містити” і “міститися” виявляться далеко не

тотожними, і тому мова про них не буде одною і тою ж.

Отже, і в цьому смислі будуть існувати, два, а зовсім не одне

тільки єдине” [53].

Філософія______________________________________________

105

Те, що Єдине випускає за свої межі, ще до породження

Духу, є певна множина абсолютних, надбуттєвих одиниць

сущого (“генад”), які являють собою іпостасі Єдиного. Генади

сущого, або надбуттєві боги причетні до творення Духу (інакше

Розуму, Нусу) і на початку цього етапу постають найперше

“розумні боги”, або “боги Духу”, а потім боги, що пов’язані

з Душею “боги+поводирі” тіл матеріального світу. Розробка

теми про “чини сущого”, “божественних чинів” та “чинів кола

богів+поводирів, що уподібнюються” попереднім складає зміст

твору “Платонівська теологія”.

Тріадний закон творення, наведений Проклом, не слід

розуміти у хронологічному смислі, неначе взаємопов’язані

процеси “μονη – προοδος – επιστροφή” звершуються у часовій

послідовності. За Проклом, це суто логічне розрізнення, лінійне

розташування для зручностей нашого лінійного процесу

мислення. Насправді ж кожний із зазначених етапів є вічним,

тобто вічне μονη, вічне προοδος і вічне επιστροφή.

Що стосується інших суттєвих подробиць, то ще Гегель звер+

нув увагу на той момент вчення Прокла, де йдеться іще про три

важливих “начала” всього сущого – “обмежене”, “безмежне” й

“змішане” [54]. Цей закон, який інколи називають “терцет”, сто+

сується і вищих іпостасей Єдиного, і фізичних, тілесних об’єктів.

Римським та грецьким неоплатонізмом завершується істо+

рична еволюція античної філософії. Останні два століття вона

вимушена була захищатися від культурного й ідеологічного

тиску збоку християнства. Ще у 325 році Нікейський собор,

скликаний римським імператором Костянтином I, сприяв пере+

творенню християнства у державну релігію, хоч язичництво,

вершинним досягненням якого якраз і була антична філософія,

поки що не заборонялося. Та у 529 році візантійський імператор

Юстиніан (482–565) велів остаточно закрити у Афінах усі

філософські школи. Кінець епохи філософської античності став

неминучим. Однак могутні духовні скарби не зникають безслідно.

Розумові надбання великих греків увійшли у плоть і кров

європейської цивілізації.

4.6. Розвиток науки в античності

Від початку виникнення філософії межі її з філософією не

були чітко визначені. Перші філософи були ж і першими

науковцями, дослідниками природи, і вони закладали підвалини

европейської науки.

__________________________________________ О. М. Кривуля

106

Астрономія і математика

Наукові (неміфологічні) уявлення про Всесвіт були

сформовані давньогрецькими натурфілософами у VII+V ст. до н. е.

Відомості, які дійшли до нас, були фрагментарними і містили

суперечливі дані. З одного боку, переважала геоцентрична ідея,

згідно якої Земля була нерухомою, а з іншого – була й ідея її

обертання, еволюції Всесвіту в цілому. Першу фізико+космо+

логічну картину світу створив Арістотель у трактаті “Про небо”.

Всесвіт він уявляв конечною сферою, за межами якої не було

нічого тілесного, а отже й не було простору та часу, там мав бути

духовний світ божества, існування якого постулювалося.

У центрі Всесвіту знаходиться нерухома Земля, яка оточена

ефіром, що перебуває у вічному обертанні. З ефіру складалися

зірки і вони разом з ним рухалися по небу, однак у межах своєї

сфери зірки залишалися нерухомими.

Гіппарх (180–125 до н. е.) вперше застосував математичне

описування астрономічних явищ (зокрема уявлення про

ексцентрики, епіцикли і диференти), яке досягло своєї вершини

у творчості Клавдія Птолемея (87–168 р.). Астрономію він

визначав як математичне вивчення неба і поклав у основу свого

вчення як правильні, так і помилкові постулати. До перших

відносится уявлення про кулястість Землі та її надзвичайну

віддаленість від сфер зірок, до других – нерухомість Землі та її

центральне положення у космосі.

Велику роль у розвитку астрономії, математики та інших

наук відіграла Олександрія, місто, що започаткував ще у 322 р.

до н. е. Олександр Македонський. Тут був створений знаменитий

Мусейон (від Муз – покровителей інтелектуалів) і Бібліотека

при ньому, яка налічувала до 700 тис. книг, зібраних з усього

античного світу. Саме тут Євклід (330+277 до н. е.) дав зведений

корпус усіх античних досягнень з математики. У основі євклі+

дової математики лежав аксіоматичний метод, який базувався

на арістотелевській логіці та передбачав дефініції, постулати

й аксіоми.

Механіка

Архімед (287+212 р. до н. е.) був значним математиком

і механіком античності. Він заклав основи гідростатики зі

знаменитим принципом, згідно якому тіла, більш важкі, ніж

рідина, після занурення йдуть на дно, вони ж будуть більш

легкими, якщо занурені у рідину, а об’єм виштовхнутої рідини

Філософія______________________________________________

107

буде рівним об’єму даного тіла. Відомий Архімед також

законом важеля: дві величини знаходяться у рівновазі, якщо

віддалені на відстань, взаємопропорціональну їх вазі. Йому

належить знаменитий вислів “Дайте мені точку опори і я пере+

верну світ”. Архімед – автор багатьох наукових праць, серед

яких “Про сферу й циліндр”, “Про вимір кола”, “Про спіралі”,

“Про конуси й сфероїди” та ін.

Медицина.

Батьком медицини вважають давньогрецького вченого

Гіппократа (460+370 до н. е.). Його корпус творів налічує понад

50. Він прихильник раціоналістичного пояснення причин хвороб

і відкидає магію. Здоров’я або хвороба є фукцією від тих умов,

у яких людина живе, а отже лікар повинен добре знати всі

співвідношення людини з довкіллям. Гіппократ також вважав,

що політичні умови теж сприяють здоров’ю, демократія

загартовує характер і тіло, а деспотія викликає зворотнє.

У трактаті “Про природу людини” Гіппократ виклав вчення про

чотири рідини у тілі людини: кров, флегма (слиз), чорна й жовта

жовчь. Коли ці рідини знаходяться у якісній і кількісній

співмірності, а їх суміш у рівновазі, то людина здорова. Досі

відома так звана “клятва Гіппократа”, якою присягаються

медики. У її основі – принцип “не зашкодь” хворому.

Історія.

Батьком історії вважається Геродот (484–425 р. до н. е). Май+

же одночасно з Фукідідом (460–400 р. До н. е.) він зосередився

на дослідженні змінного, тобто подій людської історії, апелюю+

чи до досвіду (особисто бачити, або спиратись на тих, хто бачив

чи чув). На відміну до міфологічного стилю мислення Геродот

привязував події до конкретного місця і часу і шукав пояснення

подій через співвідношення між державами і через психологічні

чинники. Це дає підстави стверджувати про становлення суто

наукового стилю мислення, коли спостереження безпосереднійх

подій і їх опис стає основою вивчення реальності.

Література

Першоджерела

1. Аристотель. Сочинения в четырёх томах. – М.: Мысль, 1975+1983.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых

философов. – М.: Мысль, 1979. – 620 с.

__________________________________________ О. М. Кривуля

108

3. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита,

Демокрита и Эпикура. –М.: Госполитиздат, 1955.– 238 с.

4. Платон. Держава. – К., 2001. – 356 с.

5. Платон. Диалоги. – М.: Мысль, 1986. – 607 с.

6. Платон. Діалоги. – К., 2001. – 394 с.

7. Платон. Сочинения в трёх томах. – М.: Мысль, 1969+1972.

8. Плотин. О бессмертии души // Вопросы философии, №3, 1994.

9. Плотин. О диалектике // Вопросы философии, 2002, №8. – С. 147+150.

10. Плотин. О добродетелях // Вопросы философии, 2002, №8. – С. 142+147.

11. Плотин. Против гностиков (II, 9) // Вопросы философии, №10, 2000. –

С. 140+154.

12. Плотин. О счастье I 4(46) // Вопросы философии, 2003, №1. – С. 153+163.

13. Плотин. Эннеады. – К.: «УЦИММ+ПРЕСС»,1995. – 392 с.

14. Прокл. Первоосновы теологии. Гимны. – М.: Издательская группа

«Прогресс», VIA, 1993. – 319 с.

15. Прокл. Платоновская теология. – СПб.: Изд+во Русского Христианского

гуман. ин+та ИТД «Летний Сад», 2001. – 624 с.

16. Прокл. Элементы физики // Вопросы философии, №6, 1997. С. 114+135.

17. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М.: Республика,

1995. – 463 с.

18. Секст Эмпирик. Сочинения в двух томах. М.: Мысль,1976.

19. Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. От эпических тео+

космогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989. – 576 с.

20. Цицерон. Философские трактаты. – М.: Наука, 1985. – 382 с.

21. Ямвлих Халкидский. Жизнь Пифагора. – М.: Алетейя, 1997. – 184 с.

Навчальна

1. Асмус В .Ф. Античная философия. – М.: Высшая школа, 1976. – 543 с.

2. Васильева Т. В. Афинская школа философии. – М.Наука, 1985. – 161 с.

3. Вернан Ж.+П. Происхождение древнегреческой мысли. – М.:

Прогресс, 1988. – 224 с.

4. Диллон, Джон. Средние платоники. 80 г. до н. э. – 220 н. э. – СПб.:

Издательство Олега Абышко, 2002; Алетейя, 2002. – 448 с.

5. Лосев А. Ф. История античной эстетики. В шести томах. – М., 1963,

1969, 1974, 1975, 1979, 1980.

6. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая

школа, 1981. – 374 с.

7. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. –

М.: Высшая школа, 1991. – 512 с.

Примітки

1. Вернан Ж.+П. Происхождение древнегреческой мысли. – М.:

Прогресс, 1988. – С. 60.

2. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита,

Демокрита и Эпикура. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 45.

3. Там само. С. 41.

4. Там само. С. 44.

5. Там само. С. 46.

Філософія______________________________________________

109

6. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита,

Демокрита и Эпикура. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 42.

7. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1. От эпических

теокосмогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989. –

С. 172+173.

8. Там само. С. 174.

9. Там само. С. 173.

10. Там само. С. 296–297.

11. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых

философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 367.

12. Там само. С. 368.

13. Пушкин А. С. Сочинения в трех томах. Т. 1. –М., 1985. – С. 358.

14. Ленин В. И. Избранные сочинения. Т. 5, Ч.II, Философские тетради. –

М.: Политиздат, 1986. – С. 203.

15. Гегель. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб.: Наука,

1993. – С. 276.

16. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1. От эпических тео+

космогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989. – С. 533.

17. Там само. С. 531.

18. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита,

Демокрита и Эпикура. – М., 1955. – С. 76.

19. Там само. С. 89.

20. Там само. С. 153.

21. Там само. С. 153+167.

22. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых

философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 375.

23. Там само.

24. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых

философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 109+118.

25. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Трактаты и диалоги. – М.:

“РИПОЛ КЛАССИК”, 1998. – С. 53.

26. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых

философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 152.

27. Платон. Сочинения в трех томах. Т.3. Ч.2. –М.: Мысль, 1972. – С. 542.

28. Платон. Сочинения в трех томах. Т.2. – М.: Мысль, 1970. – С. 142.

29.

Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М.: Мысль,

1976. – С. 88.

30. Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырех томах.

Т. 1. – М.: Мысль, 1975. – С. 394+395.

31. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита,

Демокрита и Эпикура. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 236.

32. Цит. за: Рассел Б. История западной философии. – Новосибирск,

1999. – С. 230.

33. Секст Эмпирик. Сочинения в двух томах. Т.2. – М.: Мысль, 1976. –

С. 251.

34. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах.

Т. 1. – М., 1976. – С. 79+80.

__________________________________________ О. М. Кривуля

110

35. Диллон, Джон. Средние платоники. 80 г. до н. э. – 220 н. э. – СПб.:

Алетейя, 2002. –С. 15+16.

36. Платон. Тимей // Платон. Сочинения в трех томах. Т. 3, ч. 1. – М.,

1971. – С. 490.

37. Там само. С. 491.

38. Там само. С. 494.

39. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах.

Т. 1. – М., 1976. – С. 79.

40. Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. –

М., 1976. – С. 433+434.

41. Порфирий. Жизнь Плотина // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях

и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 475.

42. Плотин. Эннеады. – К.: УЦИММ+ПРЕСС, 1995. – С. 364.

43. Там само. С. 357.

44. Там само. С. 165.

45. Там само. С. 166.

46. Там само. С. 133.

47. Там само. С. 51.

48. Там само. С. 39.

49. Там само. С. 163.

50. Марин. Прокл, или О счастье // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях

и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 477+

493.; див. також у кн..: Прокл. Первоосновы теологии. Гимны. – М.:

Издательская группа «Прогресс», VIA, 1993. – С. 163+185.

51. Гегель. Лекции по истории философии. Книга третья. – М.–Л.:

Соцэкгиз, 1935. – С. 61.

52. Лосев А.Ф. Краткие сведения о Прокле // Прокл. Первоосновы

теологии. Гимны. – М., 1993. – С. 195.

53. Прокл. Платоновская теология. – СПб.: Изд+во Русского

Христианского гуман. ин+та ИТД «Летний Сад», 2001. – С. 103.

54. Там само. С. 178+183. Див також: Гегель. Лекции по истории

философии. Книга третья. – С. 66+67.