Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

це завжди думка про предмет, або, як пише Парменід: „Ибо то,

чего нет, нельзя ни познать, ни изъяснить… Ибо мыслить –

то же, что быть…Можно лишь то говорить и мыслить, что

есть; бытие ведь есть, а ничто не есть: прошу тебя это

обдумать… То же самое – мысль и то, о чем мысль возни

кает, ибо без бытия, о котором ее изрекают, мысли тебе не

найти. Ибо нет и не будет другого сверх бытия ничего” [10].

Аргументація тут така: думка може стосуватися тільки того, що

існує, отже вона і є буття. Думка не може бути відокремленою

від свого предмету, від буття. Думка є завжди буття. Навіть

коли ми прагнемо мислити небуття, воно все ж таки існує, має

буття і навіть є буттям. Адже коли я скажу „Небуття є”, то

дієсловом „є”, я вже автоматично перехрестив „небуття”

у „буття”, оскільки все, що „є”, відноситься до буття. Отже

небуття не можна навіть помислити, а значить є тільки буття.

Але двоєдушні смертні весь час блукають у сфері помилкової

чуттєвої видимості, бо вони змішують те, що є, з тим, чого нема,

покладають небуття поруч з буттям, тоді як його нема зовсім.

Думка не може відноситись до небуття, вона відноситься тільки

до буття, співпадає з ним, цілком тотожна йому. Треба

відвернути свою думку з шляху помилок, відмовитись від

обманливого свідоцтва почуття, спрямувати свій розум на

свідоцтво самої істини.

Якщо стати на точку зору Парменіда, то все, що існує як

відокремлене від чогось іншого, повинно уявлятись неістинним.

Припустимо, що існують дві окремі речі, які, звичайно ж,

розділені порожнечею. У такому разі ми могли б вважати

порожнечу „небуттям”. Однак це не так, бо, за тезою Парменіда,

якщо порожнеча є, то вона не може бути небуттям, вона входить

у обсяг поняття „буття”. Отже насправді, скаже нам цей елеат,

нема ніякого проміжку між речами і тому все єдине. Якщо

ж проміжок чи пустота є щось існуюче, то знов+таки треба

визнати: між одним сущим і другим нема і не може бути

проміжку, суще безпосередньо примикає до сущого, так що все

єдине, все суще є нероздільне разом. Істинне суще – вічне, ні

з чого не виникає і ні у що не зникає, воно однорідне, нерухоме,

незмінне, досконале.

Вчення Парменіда було спрямоване проти піфагорійців, які

визнавали пустоту, що обіймає світ. За їх вченням, живе

кулясте тіло світу дихає, усмоктуючи до себе зовні пустоту.

__________________________________________ О. М. Кривуля

Врешті+решт це призводить до того, що куля поділяється на

відокремлені речі, які пустота і розділяє.

Але як же тоді бути з очевидністю існування окремих

речей? Чи заперечує це Парменід? Ні. Парменід хоче лише

сказати, що у межах його раціоналістичного вчення про

істинно+суще немає світу окремих рухливих речей. Однак поза

його межами, у рамках неістинного, логічно непослідовного

знання, звичайно, визнається рух, мінливість окремих речей.

Парменід чітко фіксує якісну відмінність почуттєвого і раціо+

нального пізнання. Численність існує тільки для почуття. Та

почуття не дають істинної картини світу. Така картина відкри+

вається тільки розуму.

Вчення Парменіда викликало гострі заперечення, особливо

у людей, що володіли „здоровим глуздом”. Завдання відстояти

погляди свого вчителя взяв на себе Зенон (прибл. 480–430). Про

нього повідомляють, що неначе він був співучасником у змові

проти тиранна Неарха. Будучи схопленим, Зенон звернувся до

тих, хто його оточував, з такими словами: „Дивуюсь я з вашого

боягузтва; аби не постраждати як я, ви плазуєте перед

тиранном” [11]. А сказавши це, відкусив собі язика і виплю+

нув його тиранну в лице. Громадян це так схвилювало, що вони

забили камінням того тиранна до смерті. Був Зенон витри+

маним, але одного разу у відповідь на лайку все ж таки

розсердився. Коли його докоряли за це, він відповів так: „Якщо

я зроблю вигляд, що мене буцімто не лають, то я не відчую,

коли мене хвалитимуть” [12].

Отже, Зенон для захисту вчення обрав метод доведення від

супротивного і склав ряд апорій (від грець.

ά – частка “не”

і πόρος – “вихід”; задачі, що важко розв’язуються). З чотирьох

десятків апорій особливо виділяються апорії про рух, напр.,

„Ахіллес і черепаха”, „Дихотомія”.

У апорії „Ахіллес і черепаха” йдеться про те, що прудконогий

Ахіллес ніколи не дожене повільну черепаху, через те, що поки

Ахіллес добіжить до того місця, звідки стартувала наша

черепаха, вона зуміє якось перміститися дещо вперед; поки ж

Ахіллес добіжить до цього нового місця, черепаха знов

просунеться на деяку відстань. Отже, виходить, що Ахіллес

ніколи не дожене черепахи. У апорії «Дихотомія» стверджується,

що рух неможливий, оскільки все, що рухається, до того як

воно досягне кінцевої точки свого руху, повинно подолати

половину відстані, і так далі до безконечності.

Філософія______________________________________________

По суті ці дві апорії спрямовані проти безперервності

і безконечної подільності простору й часу. Проблема може бути

сформульована ще й так: як можна подолати за конечний

відрізок часу безконечну кількість точок простору.

Аргументи Зенона проти руху надихнули О. С. Пушкіна на

вірш “Движение”:

“Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить.

Сильнее бы не мог он возразить;

Хвалили все ответ замысловатый.

Но, господа, забавный случай сей

Другой пример на память мне приводит:

Ведь каждый день пред нами солнце ходит,

Однако ж прав упрямый Галилей” [13].

Вигадливому “другому” мудрецю (за переказом, ним був

Діоген Сінопський, а першим мудрецем “брадатым” – хтось, але

не Зенон, адже Діоген помер через сотню років після смерті

Зенона) можна було б протиставити той аргумент, який наводив

Ленін В. І. на полях свого конспекту гегелівських лекцій

з історії філософії: “Питання не в тім, чи є рух, а в тім, як

його виразити у логіці понять” [14]. Той же Гегель зауважує,

що “ми повинні розуміти аргументи Зенона не як заперечення

проти реальності руху, якими вони здаються на перший

погляд, а як указівку на необхідний спосіб визначення руху

і на хід думки, якого слід дотримуватися при цьому

визначенні” [15].

Останнім представником школи елеатів був Меліс Самоський,

акме якого випадало на 440 р. до н. е. («акме» у давніх греків –

вік життя, коли людина має пік своєї фізичної і інтелектуальної

форми, це, як правило, відповідає сорока рокам). Меліс

уславився як успішний політик і умілий флотоводець. У 442 р.,

будучи навархом (командувачем самоських морських сил),

розбив флот афінян під керівництвом Перикла). Меліс вважав,

що універсум безконечний, незмінний, нерухомий, єдиний,

однорідний, наповнений. Відмінність від Парменіда полягала

у тому, що він визнавав безкінечність космосу, а Парменід

наполягав на конечності світу у просторовому відношенні.

Емпедокл і Анаксагор

Серед фізиків+філософів, які хоч і не залишили після себе

тривало існувавших шкіл, однак мали потужний вплив на

сучасників і пізніших античних філософів, були Емпедокл

__________________________________________ О. М. Кривуля

і Анаксагор. Емпедокл (бл. 481–421 до н. е.) походив з Акраганта,

що в Сицилії, але набув загальногрецького визнання. Повідом+

ляють, що він навчався у піфагорійців і був прибічником

деяких сторін вчення Парменіда. Як і Парменід, Емпедокл

написав великий віршований твір під традиційною назвою “Про

природу” і вважав, що буття єдине, а небуття немає. Відмінність

же полягає в тому, що Єдине твориться з множинного, основу

якого складають шість начал, чотири з них пасивні, а два

активні (рушійні сили). Пасивні начала (Емпедокл їх називає

“коренями”) – це Вогонь, Земля, Вода й Повітря, а активні –

Любов і Ворожнеча (Ненависть). До єдиного може приводити як

любов, так і ворожнеча, дія цих активних начал полягає

у почерговому змішуванні інших (перших стихій) або їх

роз’єднанні та у створенні речей. Спираючись на таке фізичне

вчення, Емпедокл прагнув пояснити і наші здатності до

пізнання: подібне пізнається через подібне. Людина створена

з тих же самих елементів (коренів), що й навколишні речі, і це

робить її причетною до сутності всього сущого.

Анаксагор (бл. 500–428 до не.) походив з Клазомен, що

в Іонії і можливо навчався філософії у колах, близьких до

Анаксімена. Десь у віці 40 років був запрошений Периклом

у Афіни і своєю активною діяльністю прилучив афінян до

філософії, там же він, як свідчить Аристотель, започаткував

риторику. Деякий час Анаксагор був надзвичайно популярним

у Афінах, там його твір (звичайно ж це був твір “Про природу”)

можна було придбати у книжковій лавці усього за одну драхму.

Коли вплив Перікла дещо послаб, консервативні кола афінян

звинуватили Анаксагора у тому, що він не шанує їхню релігію

і вчить, неначе Сонце є розпеченим каменем, а Місяць схожий

на Землю і на ньому є поселення, гори та ущелини. Філософ

вимушений був покинути Афіни, переїхав у свою Іонію і там

у м. Лампсак відкрив власну школу. Коли правителі міста

запитали у нього, що вони можуть для нього зробити, він

відповів: “Нехай на той місяць, коли я помру, учнів щороку

звільняють від занять”.

Особливості фізичного вчення Анаксагора полягають

у припущенні існування “сімені речей” (“гомеомерій”, як їх

пізніше назвав Аристотель, і що в перекладі означає “схожі

частини”). Гомеомерії є частками суміші, складеної з елементів,

представників усіх речей. Тут під “речами” слід розуміти всяк

суще, включаючи форми, кольори, запахи, смаки всякого роду

Філософія______________________________________________

тощо. Гомеомерії нескінченні числом і якістю і перебували всі від

початку у змішаному стані, створюючи хаотичну суміш. Як же

утворились видимі нами окремі речі? Анаксагор вводить іще одне

начало – Розум (Нус – від грець. Νουζ). Пасивна, інертна маса

гомеомерій приводиться у рух через дію активного начала –

Розуму: “Розум є дещо необмежене і самовладне і не змішане з

жодною річчю, єдине – саме по собі... Адже він найтонше

й найчистіше з усіх речей, і зумовлює абсолютно все, і має

щонайбільшу могутність. І усіма істотами, що мають душу,

як великими, так і малими керує Розум. І загальним

круговоротом світу керує Розум, так що через нього цей

круговорот взагалі почався. Спершу круговорот почався

з малого, тепер він розширився, а у майбутньому розши

риться ще більше. І те, що змішується, і те, що виділяється

з суміші, і те, що розділяється, – усе це зумовлює Розум” [16].

Як наслідок такого міркування важливе місце у космології

Анаксагора займає знаменита теза “Все в усьому” [17]. Вона

означає, що всі абсолютно тіла, речі містять повну множину

представників світу гомеомерій, але у різній пропорції, і це дає

відмінність речам, та робить їх схожими. Сім’я речей може

поділятися до безконечності, однак не перетворюється в ніщо,

оскільки “Ніщо” не існує. У цьому моменті Анаксагор є солі+

дарним з елеатами.

Атомістика

Засновником атомізму вважається Левкіпп з Мілету, який

був учнем чи то Парменіда, чи то Зенона. Жив близько 500–

540 р. до н. е. Однак самим блискучим і плідним представником

атомізму визнається Демокріт з Абдери (його інколи так і звуть –

Абдерит). Роки його життя близько 460–370 до н. э. Походив

він зі знатної сім’ї, багато подорожував, витративши заради

знань і науки всі свої кошти. Написав близько 70 книг з різних

галузей знань. Цицерон повідомляв, що Демокріт осліпив себе,

аби душа якомога менше відволікалась від роздумів. В свою

чергу Діоген Лаертський повідомляє, що жив Демокріт понад

100 років, а коли став зовсім старим і очікував кінця, то його

сестра горювала з того, що він може померти у дні свят.

Демокріт підбадьорив її та велів приносити йому щодня теплі

хлібини, і, підносячи їх до ніздрів, зумів підтримати своє життя

протягом святкових днів, а потім безболісно розлучився

з життям.

__________________________________________ О. М. Кривуля

Демокріт вважав, що в світі нема нічого крім атомів

і пустоти. Він пояснював постійні зміни і походження речей

численністю різноманітних і одвічно рухливих елементів

(атомів). Атоми – неподільні, непроникливі частки речовини,

абсолютно щільні, відрізняються одна від іншої об’ємом,

положенням та фігурою. Завдяки зчепленню атомів, які одвічно

рухаються у безмежному просторі, створюються всі тіла, всі

світи. Справжні якості речей – це ті, що належать атомам.

Решта (колір, смак, температура тощо) існує не в речах,

а в наших чуттєвих сприйняттях, тобто в уявленні.

Все, включно з психічними процесами та пізнанням,

пояснюється матеріалістично або, точніше, природно. Так зір

Демокріт пояснював тим, що від видимих речей відходять

атоми, які передають контури речей. Це не що інше як образи

(ειδολα). „Бачимо ми, – пише Демокріт, – внаслідок входження

в нас образів (ειδολα)” [19]. Мислення фактично не відріз+

няється від почуття, це всього лише рух душевних атомів.

Цікава етична сторона вчення Демокріта: „Той, хто бажає

перебувати в гарному настрої духу, не повинен братися за

багато справ ні в своєму приватному житті, ні в громадсь

кому, і що б він не робив, він не повинен прагнути робити

понад свої сили та свою природу” [20]. Метою життя Демокріт

вважав гарний стан духу (евтюмія), який він також називав

душевним добробутом, безстрашністю. Ось ще деякі з його

етичних положень: „Відмовляйся від будьякої розваги, яка не

корисна... Благородство худоби полягає у добрій якості її тіл,

благородство ж людей – у доброму напрямку їх вдачі. ...Жити

недобре, нерозумно, нестримано і нечестиво – означає не

жити погано, а повільно вмирати. ...Розсудливий той, хто не

журиться з того, чого в нього нема, а радіє з того, що має. ...Не

говори й не роби нічого ганебного, навіть коли знаходишся на

самоті. Вчися значно більше соромитись себе, ніж інших.

Людям слід більше піклуватись про душу, аніж про тіло, бо

досконалість душі виправляє недоліки тіла. ...Доступний

підкупу ніколи не може бути справедливим. Тільки та любов

справедлива, яка прагне до прекрасного, не спричиняючи образ.

...Хто має потребу, той небагатий, а хто не має потреб, той

небідний. ...Дуже шкодять дурням ті, хто їх хвалить.

“Лишь в общем мнении существует сладкое, в мнении – горькое, в мнении –

теплое, в мнении – холодное, в мнении – цвет, в действительности же

существуют только атомы и пустота” [18].

Філософія______________________________________________

...Лікарське мистецтво лікує хвороби тіла, а філософія

звільняє душу від пристрастей...” [21].

Загальне значення античного атомістичного вчення звичайно

ж міститься в ідеї атому. Ця ідея не загубилася, вона пройшла

через віки і завжди була у свідомості видатних учених.

4.3. Класична антична філософія

Початок V ст. до н. е. у історії античної Греції прийнято

вважати переходом до класичного періоду. У філософському

відношенні цей період характеризується антропологічним

поворотом, тобто переважанням проблематики, пов’язаної

з людиною. Провісниками цього повороту були софісти, однак

найбільш виразно його презентував Сократ.

Софісти

Спочатку софістами називали всіх, хто присвячував себе

духовній діяльності, або того, хто знався в якійсь ученості чи

премудрості. Тільки з кінця V ст. до н. е. значення слова

„софіст” стало більш вузьким, бо відповідало іншій ситуації.

З’явилась потреба у викладачах філософії й риторики, у попу+

ляризаторах наукових знань. Таких вчителів і стали звати

софістами. Потреба в них викликана була необхідністю в умовах

розвитку античної демократії навчити молодь мислити і говори+

ти, аби приймати активну участь у політичному й громадському

житті та досягти кар’єри. Учили ж софісти всьому на світі:

фізиці, астрономії, математиці, поезії, музиці і навіть військовій

справі.

Разом з софістами з’являється в античній філософії скеп+

тицизм. Грунт для скептицизму був підготовлений попереднім

розвитком грецької думки. Численність точок зору на сутність

світу викликала сумнів щодо права кожної з них зватись єдино

правильною. Тим більше це стосувалось „уявностей”. „Уявне”

кожний мислитель просто відкидав як природно неістинне.

Софісти зробили простий висновок: немає взагалі ніякої об’єктив+

ної істини, а є тільки її подоба, видимість, і вище з людських

мистецтв є мистецтво вчиняти таку видимість, викликати

у інших стан переконання. Саме цим можна пояснити славно+

звісне положення софіста Протагора: „Людина є мірою всім

речам – існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих” [22].

Тобто, як і що кому здається, так воно для нього й є,

оскільки ніякого іншого „буття”, окрім того, яке нам здається

__________________________________________ О. М. Кривуля

і яке дане нам у сприйнятті, для нас не існує. Отже –

суб’єктивізм є фундаментом софістики.

Протагор (481–411 р. до н. е.) може бути названий першим

софістом, оскільки став першим брати платню за уроки.

Кажуть, що він першим став відрізняти часи дієслова і точно

висловлювати час дії. Був він великим майстром суперечок, про

думку не надто піклувався, а вів спори про слова, був

прискіпливим до смислів слів. Один з своїх творів він почав

такими цікавими словами: „Про богів я не можу знати, чи

є вони, чи їх нема, тому що надто багато чого перешкоджає

такому знанню, – і питання темне, і людське життя

коротке” [23].

Іншим відомим софістом був Горгій, який славився не

тільки довгим життям (483–373 р. до н. е.), а й оригінальними

принциповими тезами: 1) ніщо не існує; 2) хоч би що й існувало,

воно було б непізнаванним; 3) навіть якби його й можна було

б пізнати, та результат пізнання ми не змогли б виразити

у словах, бо він не підлягає передачі. Що стосується першої

тези, то Горгій, вочевидь, спирався на елеатів.

У цілому позиція софістів така: істини нема, знання немає,

а є тільки „уявність” і намагання переконати інших з допомогою

слів. Визнається лише „словесне мистецтво”, виверти й хитрощі.

Справжній ритор вміє спорити, виступати „за” чи „проти” будь+

якого з положень. Подолати крайнощі софістики можна було

б шляхом розробки логіки, перш за все вчення про умовивід, що

й зробив пізніше Аристотель. До честі софістів все ж можна

віднести прагнення до істини, не дивлячись на ті чи інші

соціальні обставини, і попри зневіри у досягненні її.

Та найбільш відданим справі пошуку істини був Сократ.

Платон у своєму творі „Апологія Сократа” підкреслював, що

Сократ не був вчителем у звичайному значенні цього слова, він

був просто втіленням філософії як устремління до істини, до

знання і саме тому, що він був шукачем, а не вчителем, він

більше за все й навчав: учив пошуку, пробуджував філософію

у душах інших.

Сократ народився в 469 р. до н. е. в Афінах. Його батько

Софроніск був скульптором, а мати Фенарета – повитуха.

У молоді роки Сократ сам займався скульптурою. Був знайомий

з усіма попередніми й сучасними йому філософськими вченнями,

однак ставився до них скептично. Ще у молоді літа він зрозумів,

що знання про природу байдуже людям, бо то все справи

Філософія______________________________________________

божественні, вони від людей не залежать, а філософія повинна

займатись справами людськими, тим, що залежить від нас.

Мудрість, якої хоче досягти Сократ, потрібна всім: і простим

смертним, і державним мужам. Свій час він проводив у бесідах

зі співгромадянами, а особливо з тими, хто вважав себе знавцем

у якій+небудь сфері. Як тільки Сократ дізнавався, що з’явилась

людина, яка щось знає напевно, він одразу ж прагнув з нею

поспілкуватись і переконатись у цьому, бо сам про себе говорив:

„Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Звичайно, що

Сократ насправді знає багато, просто він надзвичайно відпові+

дально ставиться до якості знання, його відповідності істині,

розуміє відносність знання. І часто виявлялось, що під час

сократівського розпитування, “знавець” опинявся у розгубле+

ному стані стосовно своєї початкової переконаності у правиль+

ності й несуперечності знань. Сократ любив говорити, що

є тільки одне благо – знання, і одне зло – невігластво. Вже

у похилому віці він вчився грати на лірі: хіба непристойно,

говорив, узнавати те, чого не знаєш? На питання „У чому

полягає те, що личить юнакові?” Сократ відповідав: „У словах

„нічого надмірного”. Молодим людям він радив частіше

дивитись у дзеркало: красивим – щоб недостойною поведінкою

не ганьбити своєї краси, а некрасивим – щоб вихованістю

прикрасити недолік красоти. Говорив також, що сам їсть, аби

жити, інші люди живуть, щоб їсти. Коли йому сказали, що

хтось говорить про нього ганебне, він сказав у відповідь: „Це

тому, що його не навчили говорити хороше”

Тепер щодо вчення Сократа. Його позиція у філософії

докорінно відрізняється від попередників, які переважно дбали

про встановлення першого начала всього сущого. Сократ,

правда, теж шукав начало, але не начало у смислі “архе” своїх

попередників. Обмежившись моральною філософією, він прагнув

знайти начала правильних вчинків людини, а це не що інше як

норми+ідеали, переконливі взірці життя у будь+яких його

проявах. Якщо такі норми є, і вони об’єктивні та спільні для

всіх людей, то вони будуть істинними нормами будь+якої

людської діяльності, незалежно від сфери її прояву. Без знання

таких норм вся наша діяльність буде випадковою, а життя

непродуманим.

Отже, залишивши обіч фізичні знання як байдужі людині,

він обмежився етичними питаннями. Будь+яка діяльність

Ці відомості про Сократа див. у [24]

__________________________________________ О. М. Кривуля

людей повинна визначатись розумними нормами і тому Сократ

ставив завдання віднайти об’єктивні норми поведінки. Тут

є очевидною відмінність його позиції від софістичної. У той час

як софісти відкидали такі норми, вважали кожну людину мірою

всім речам, тобто виправдовували людське свавілля стосовно

норм, Сократ намагається у самому розумі людей знайти для

всіх загальну і об’єктивну норму. Виникає питання про

тотожність розуму людей і про те, чим забезпечується тотож+

ність висновків з міркувань. Цим і пояснюється вибір Сократом

засобів знаходження істин+норм: самовипробування і методичне

розпитування інших. Філософ, розпитуючи інших, допомагає їх

душам отримати знання. Те ж саме можна робити і шляхом

самовипробування, ставлячи самому собі питання, тобто

розмірковуючи.

Сократ дійшов до висновку, що людські знання здійснюються

поняттями, а істинне поняття є нормою знання. Шляхом понять

пізнаються не стільки зовнішні індивідуальні речі, скільки

загальні норми людських відносин. Сократ також запевняв, що

знання не можна передавати або викладати зовнішнім для учня

засобом, можна лише будити у нього прагнення до знань.

Кожен мусить черпати його з самого себе шляхом самопізнання

та самовипробовування. Ось чому Сократ, зводячи доброчинність

до знання блага, заперечував, щоб його можна було викладати

за плату, як це робили софісти.

Поняття, з допомогою яких здійснюється і існує знання,

утворюються шляхом логічного наведення, або індукції. Сві+

доме використання індукції як методу є своєрідним винаходом

Сократа. Він вчив як на повсякденних прикладах, шляхом

всебічного розгляду предметів треба з’ясовувати їх поняття.

Однак, як ми пам’ятаємо, шукав він визначення понять у сфері

етичного. У своєму етичному вченні Сократ зводив усі чесноти

людини до знання як здійсненної мудрості. Мудрість є початком

і кінцем моральної, тобто істинної, діяльності людини.

Сократ був переконаний, що коли б люди дійшли до

істинних смислів таких понять як доброчесність, справедливість,

добро, благо тощо, вони б негайно встановили свою поведінку

у відповідність до них. Це, звичайно, утопія, наївність, але

благородна наївність, якою до сих пір відзначається людство.

Поняття “доброчесність” (άρετή) для Сократа було одним

з головних у його етиці. Воно було еквівалентом знання у таких

смислах: знання того, яким щось є; знанням того, яким дещо