Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

Джнана$йога основним методом звільнення вважає пізнання

світу як фактично відокремленого від атмана, котрий, між

іншим, може суб’єктивно вважати себе пов’язаним з ним.

Раджа$йога, або царська+йога, яку власне й розробляв

Патанджалі, наголошує на методах психічного й фізичного

оволодіння собою впродовж восьми ступенів. Перші дві ступені

(яма і ніяма) – це вправи у стриманості, самовладанні,

безгнівності. Другі три ступені (їх всі разом ще називають

хатха$йога) є вправами у контролі за диханням (пранаяма),

різних фіксованих положеннях тіла (асана), ізоляція почуттів

від зовнішніх впливів (прат’яхара). Останні три ступені

стосуються тренування психіки, сумісно вони називаються

сам’яма, і складаються з таких етапів: концентрація думки,

утримання її (дхарана), роздум або медитація (дх’яна) і нарешті

самозаглиблення (самадхі), за яким настає звільнення від

тілесної оболонки. За Патанджалі, маха$самадхі (“маха”

значить “велика”) закінчується смертю.

Бхакті$йога. Санскритське слово «бхакті» означає «від+

даність», а відповідне вчення йоги сповідує беззастережну

відданість і навіть любов до абсолюта, тобто до Бога. Любовь

і відданість Богу досягається шляхом повного залучення до

відданого служіння. Відмінність початкового й кінцевого етапу

полягає в тім, що спершу діяльність здійснюється через почуття

обов’язку, а наприкінці вона стає спонтанною і базується

виключно на стосунках любові.

Карма$йога у відповідність з філософією санкх’ї вважає, що у

людині взаємодіють три сили: саттва, раджас і тамас. Коли тамас

починає домінувати, то ми втрачаємо активність, стаємо

лінивими. Коли на перший план виходить раджас, у людині

переважає активність. Саттва виражає рівновагу між першими

двома силами. Карма+йога приділяє особливу увагу взаємодії цих

трьох сил, прагне навчитись використовувати їх у своєму житті.

Вайшешика

Назва школи походить від санскритського “вішеша” –

“особливість”, “відмінність”, а також “одиничне”, “першо+

субстанція”, “частка”. Останні два значення більше відповідають

суті вчення.

Засновником школи вважають Канаду (1 ст. н. е.), якому

приписують твір “Вайшешика+сутра”, що написана у вигляді

афоризмів і складається з десяти книг. Ця школа була

__________________________________________ О. М. Кривуля

найбільше пов’язана з натурфілософською традицією Упанішад.

Згідно Канади, світ виникає із взаємодії вічних і ніким не

створених атомів (вони називаються ану (слово походить від

санскритського ан, що значить “окремий”, “тонкий”, “найдріб+

ніший”). Атоми неподільні, мають сферичну форму, не

змінюються з часом, не можуть бути ні створені, ні зруйновані.

Є чотири різновидності атомів зі своїми властивостями, які

відповідають чотирьом матеріальним субстанціям: земля, вода,

повітря, світло. Атоми землі мають запах, колір, смак, важкість,

доступність дотику. Атоми інших субстанцій мають не увесь

набір цих якостей, напр., світло має тільки колір і доступність

дотику. Самі по собі атоми пасивні і їх початкова рухливість

забезпечена була невидимою силою (адрішта, що в перекладі

й значить “невидиме”, “приховане”, прикладом дії адрішти

називався магнетизм), після чого вони почали з’єднуватись,

утворюючи субстанції.

Вчення Канади налічує дев’ять субстанцій: земля, вода,

повітря, вогонь, час, простір, ефір, душа і розум. Сполучення

атомів цих субстанцій складає світ. Увесь чуттєво доступний

світ управляється особливим загальним моральним законом

(дхарма), він же обумовлює і правильну поведінку людини

у житті. Дотримування правил, що випливають з вселенського

закону, дозволяє людині досягти пристойного місця у житті.

Однак це місце не є чимось стабільним, постійним, адже навіть

світова душа (Брахма) не має постійного спокою. Тому людині

належить весь час удосконалюватись, прагнучи до істинного

знання. Фізичний світ теж не є чимось застиглим і вічним, вічні

лише атоми. Процес утворення світу і наступного його

руйнування повторюється циклічно.

У гносеологічних питаннях вайшешика багато у чому

примикає до школи н’яя.

Н’яя

Перше систематичне викладення вчення цієї школи у книзі

“Н’яя+сутра” належить Готамі, час життя якого європейські

індологи відносять до II–IV ст. н. е., а індійські вчені до

I+го тисячоліття до н. е. Представники школи переважну увагу

приділяли проблемам логіки і гносеології (слово “н’яя” значить

“правило міркування”, “логічний висновок”, “логіка” взагалі).

Готама вважав, що зовнішній світ є реальним і відкритим

для пізнання через відчуття, які далі синтезуються розумом за

Філософія______________________________________________

законами логіки. Розглядаючи проблему логічного висновку

н’яїки обґрунтували п’ятичленний силогізм (як відомо,

у класика європейської логіки Арістотеля силогізм є тричлен+

ним). У першому судженні силогізму констатується певний

емпіричний факт, у другому дається підстава, що дозволяє

вважати цей факт безсумнівним, у третьому дається якесь

загальне положення, окремим випадком якого є наш факт,

четвертий член силогізму неначе відтворює другий, але не

індуктивно, а дедуктивно, як наслідок з проголошеного вище

правила, п’ятий член співпадає з першим, але уже у вигляді

доведеного результату. Класичним прикладом такого силогізму

є наступне:

1. На горі вогонь,

2. Тому що на горі дим.

3. Де дим, там вогонь.

4. На горі дим,

5. Отже, на горі вогонь.

Або інший приклад:

1. Рам є смертним,

2. Тому що він людина.

3. Усі люди смертні, наприклад, Сократ, Кант, Гегель.

4. Рам теж людина,

5. Отже, він є смертним.

Логічні помилки н’яїки пов’язували з наведеною тут формою

силогізму і налічували п’ять типів помилок. Перший тип є нас+

лідком неправильного формулювання третього члена силогізму

через помилкові узагальнення окремих фактів. Другий пов’яза+

ний з суперечливістю формулювання того ж таки третього члена.

Третій тип має місце тоді, коли третій член силогізму може бути

спростований іншим, краще обґрунтованим. Четвертий тип

зустрічається у разі, коли безпідставною є залежність між другим

і першим членом. П’ятий виникає тоді, коли третій член може

бути спростований шляхом певного емпіричного сприйняття.

З наведеного видно, що н’яя прагнула досить ґрунтовно підійти

до вирішення проблем логіки й гносеології.

Міманса

Назва школи походить від санскритського слова у значенні

“проникнення”, “дослідження”, “дискусія”. Засновником

вважається Джайміні, якому приписують твір “Міманса+сутра”,

що складається із 2500 коротких висловлювань. Час життя

__________________________________________ О. М. Кривуля

Джайміні точно не встановлено, розбіжності у дослідників

сягають меж від IV ст. до н. е. до II ст. н. е. Появу цієї школи

пов’язують з необхідністю посилення авторитету вед і позицій

брахманізму. Джайміні рішучий прибічник Самхіт і готовий

буквально сповідувати на рівні жерців ведичні ритуали

(особливо ті, що викладені у Брахманах). Ідеї Джайміні у IV ст.

розвивав Шабара, а у VII–VIII Прабхакара і Камарила.

Якщо оцінювати школу суто з філософської точки зору, то

мімансаків (тобто прибічників міманси) більше цікавила теорія

пізнання. З боку натурфілософії вони поділяли у чомусь

погляди деяких інших шкіл: визнавали ті ж дев’ять субстанцій,

що і вайшешики, атомістичне вчення тощо. Не згодні вони були

тільки з тим, що світ циклічно виникає й руйнується. З їх точки

зору, світ вічний, незмінний, не має початку й кінця,

змінюються лише окремі речі.

Вихідним у гносеологічних питаннях у них є положення про

чуттєву (сенсуалістичну) основу пізнання і про те, що подібне

пізнається подібним. Об’єкти, у кожному з яких переважає один

з п’яти першоелементів, сприймаються відповідними їм органами:

носом, язиком, шкірою, очами, вухами. Джайміні вважав, що

є п’ять джерел правильного пізнання: чуттєве сприйняття, логіч+

ний висновок, порівняння, припущення (щось на зразок гіпотези)

і свідоцтво авторитету (маються на увазі ведичні тексти).

Веданта

Назва школи у перекладі з санскритської означає “кінець,

завершення Вед”, ведантою спочатку називали Упанішади, які

фактично й були завершальною частиною всього корпусу ведич+

ної літератури. Оскільки школа веданти широко використо+

вувала авторитетні для неї Упанішади, то назва “веданта”

й закріпилася за нею. Засновником “веданти” називають

Бадараяну, який жив за різними версіями чи ще у V, чи у II ст.

до н. е. і був автором найбільш древньої книги цієї школи за

назвою “Веданта+сутра”. Книга розділена на чотири глави,

складається з 555 сутрів, кожна з яких містить 2–3 слова. Така

заощадливість у словах робить книгу багато у чому неясною

і відкриває широкий простір для інтерпретацій, чим і займа+

лись послідовники Бадараяни. Серед найбільш знаменитих

інтерпретаторів і тих, що розвивали принципи веданти, є Шан+

кара (788–820), Рамануджа (1027– поч. XII ст.), Вівекананда

(1863–1902).

Філософія______________________________________________

Основні тези, котрі можна вивести з лапідарних і малозро+

зумілих висловлювань Бадараяни, такі: світ не є похідним від

матеріальних сил; єдиною реальністю є духовне начало

(Брахман), а все те, що ми знаємо як суще, походить з нього.

Розвиваючи ідеї Бадараяни, Шанкара стверджував, що існує

безособовий, абсолютний дух (Брахман) у якості основи буття.

Людська душа (Атман) – тотожна Брахману і є його емпіричним

проявом. Навколишній світ не є частиною Брахмана, він

є ілюзією, котру породив Брахман. Наше емпіричне “Я” також

ілюзорне. Реальним є тільки Атман – своєрідна проекція

Брахмана на той уявний психофізичний комплекс, який ми

повсякденно називаємо людською особою. Пізнання зовнішнього

світу через органи чуття Шанкара вважав самообманом,

оскільки і зовнішні об’єкти і пізнавальні здатності людини ніщо

інше, як ілюзії. Люди приймають за реальність свої абстрактні

образи, що породжуються з “внутрішньої помилки”, тобто

вихідного відкидання абсолюта (Брахмана) як єдиної реальності.

У певні часи (особливо у середньовіччя) веданта ставала

панівною течією серед інших даршан ведичної традиції.

3. 3. Неортодоксальні філософські вчення

Локаята

Ця школа була відома у Індії дуже давно і існувала

протягом не менш як двох тисяч років, але досі є багато у чому

загадковою, бо не залишилось творів її прибічників. Та

й з самою назвою школи не все гаразд. “Локаята” перекладають

то як “поширене у народі”, то як «точка зору простих людей»,

інколи як “ті, що йдуть шляхом земного світу”. Зрозуміло одне:

назвою підкреслювалась суперечливість світоглядних основ цієї

школи елітним школам жерців+брахманів. Згаданий вище

Шанкара видавав локаятиків за грубий, неосвічений натовп.

Про те, що локаята давнє вчення, свідчать і Упанішади. У них

міфологічним засновником вчення названо Бріхаспаті, якому

приписується думка про те, що сутністю всього живого є тіло,

а душа є не більше, ніж ілюзія. “Я” є тіло, яке обдароване

розумом, і підтверджувалась ця теза тим, що розум має місце

лише там, де є тіло, і ніхто не бачив безтілесного розуму.

У середньовіччя прибічників матеріалістичного філософсь+

кого спрямування частіше вже називають не “локаята”,

а “чарвака”, але йдеться про ту ж саму лінію філософування.

__________________________________________ О. М. Кривуля

Локаятики вважали, що єдиним джерелом дійсного знання про

реальний світ є свідоцтво чуттєвого сприйняття, і релігійні

тексти нічого не можуть додати суттєвішого за досвід. До

зовнішнього сприйняття додавалось також внутрішнє, коли

зовнішні свідоцтва опосередковуються свідомістю.

Світ складається тільки з тих чотирьох елементів, які можна

сприймати органами чуття: повітря, вогонь, вода і земля.

Шляхом комбинації цих елементів утворюються неживі й живі

речі, які після своєї смерті знов розкладаються на ті ж елементи.

Припущення чогось невидимого у якості первоначала –

відкидається, тому що довести його існування неможливо.

Локаятики відкидали уявлення про рай, про душі, що

живуть у іншому світі. Світ єдиний і складений з першоначаль+

них елементів, з них же, шляхом взаємодії, формується

й свідомість. Заперечувалась і карма, бо якщо душа здатна

переходити з одного тіла у інше, то чому тоді вона не пам’ятає

свої минулі народження. Або якщо індивід після смерті

відроджується в новому тілі, то чому він не прагне прийняти

попередній вигляд, хоча б з любові до тих рідних, котрих він

залишив. Коли ніхто ніколи не спостерігав процесу трансміг+

рації душі, то на якій підставі про це твердять? Ідея карми,

впевнені локаятики, виникає або через нерозуміння природних

законів, або через свідому оману людей. Тому Веди вони

засуджували абсолютно безкомпромісно.

Джайнізм

Засновником джайнізму вважають Вардхаману (599–527 р.

до н. е.). Його ще називають Махавірою, на прізвисько Джина

(переможець), звідки й походить назва всієї школи. Термін

“джайнізм” відноситься як до однієї з індійських релігій, так і до

філософської системи. Філософська система джайнізму, яку

викладено у “Джайна+сутрах” (канону з 41 твору), склалася на

межі нової ери і залишилась практично незмінною до цього часу.

Джайни вважають, всупереч локаятикам, що крім такого

джерела знання як відчуття є ще два важливих джерела –

логічний висновок і свідоцтва авторитетних людей. На основі

цих трьох джерел пізнания будується модель світу. На базі

сприйняття ми дізнаємось, що всі тіла складаються з чотирьох

елементів, про які йшлося у локаятиків. Шляхом логічного

висновку ми переконуємося в існування простору (акаша),

оскільки тіла повинні десь існувати, і часу (кала), оскільки

Філософія______________________________________________

зміни, як послідовний ряд станів тіл, не можна зрозуміти без

часу. Повинні також існувати причины руху і спокою, адже без

них не можна пояснити рух і припинення руху у речах. Ці

причини називаються дхарма і адхарма. Дхарма – те, що

сприяє рухові, є його умовою, вона ніким не створена і вічна.

А$дхарма – те, що виражає абсолютний спокій і теж присутнє у

природі від початку. Дхарма, а$дхарма, кала й акаша разом

називаються а$руна (безформне), бо ці сутності предметно

уявленими бути не можуть. Їм протистоїть руна – ті явища, що

можуть бути сприйняті чуттєво. Пудгала (матерія) поділяється

на ті самі чотири елементи (земля, вода, вогонь, повітря),

з суміші яких складається кожна річ. Джайни визнавали також

атоми (ану), які є безкінечно малі, усі однакові і вічні, ніким не

створюються й не руйнуються.

Спираючись на сприйняття і логічний висновок джайни

стверджували, що в усіх живих тілах є душі, які неначе

керуючі субстанції спрямовують наші тіла на успішне функціо+

нування. Душа є не тільки у тварин, а й у рослин і навіть

у пилинок. Душі мають різну ступінь свідомості. У рослин,

у пилинок є тільки почуттєва свідомість, у нижчих живих

організмів є два почуття, більш високо розвинуті мають три,

чотири. У людини й ще у деяких тварин – п’ять. Однак

незалежно від ровинутості здатності до відчуття душа, що живе

у тілі, обмежена у можливостях пізнання і зазнає усіх видів

страждань. І все ж кожна з душ за самою природою здатна

досягти безмежної свідомості, сили і щастя. Але заважають

цьому карми. У джайнізмі карми – це сили пристрастей

і бажань душі, які притягяють частки матерії до душі, а ті

проникають у душу, неначе пил проникає у світло вогню або

сонця. Отже, карми є причиною полонення душі матерією, тому

слід через позбавлення карм звільнинитися і від матерії.

Учення і життя святих (тіртханкарів), що досягли

звільнення, доводять можливість звільнення й вказують шляхи

до цього. Для звільнення потрібні три речі: повна віра в учення

джайнизму, точне знання цього учения и правильна поведінка,

яка полягає в утриманні від несправедливості, брехні, злодій+

ства, почуттєвого потягу до предметів. Виховуючи в собі

правильну віру, правильне знання и правильну поведінку, ми

зможемо контролювати власні пристрасті й тоді карми відій+

дуть, а душа знову отримає свої природні досконалості. Це

і буде станом звільнення.

__________________________________________ О. М. Кривуля

У джайнізмі місце Бога займають тіртханкари, але їм

поклоняються так як богам у інших релігіях, а як ідеалам,

котрим треба наслідувати. Послідовні джайністи дотримуються

суворого аскетизму. Так дигамбари («одягнені світлом») не

носять одежі, залишаються безшлюбними, дотримуються

вимоги ахимси, тобто вимоги нікого не вбивати, навіть комах.

Буддизм

Засновником буддизму вважається Сіддхартха Шак’ямуні

(“пустельник з роду шак’їв”). Ім’я Сіддхартха, що значить “той,

хто виконав своє призначення”, він отримав при народженні,

прізвисько йому дали за його життя сучасники, а сам він себе

назвав Буддою (від санскритського Buddha, що значить

“просвітлений вищим знанням”, “осяяний істиною”. Жив він

приблизно у 563–483 роки до н. е., проживши 80 років,

половину з яких викладав своє вчення. Будда був, перш за все,

релігійним реформатором і прихильники його вчення переко+

нані в тому, що він з’явився на світ, аби вказати людям шлях до

спасіння, до позбавлення страждань, на які приречена жива

істота. Отже буддизм вже існує 2 500 років і є переважно

релігією (до того ж світовою), а не філософією. Однак через

деякий час після свого виникнення, особливо коли він виявив

свою життєздатність і став популярним, його ідеологи подбали

й про філософські підвалини. Тут ми звернемось тільки до

основних положень філософської доктрини буддизму.

Одним із центральних понять цієї доктрини є дхарма, яке

можна перекласти словом елемент. Буття є взаємодією деяких

конечних елементів “матерії”, “духу” і “сил”

, що об’єднуються

терміном дхарма. Тільки вони є справжніми реальностями,

а будь+яке їх об’єднання – тільки ім’я певної комбінації, що

немає своєї окремої сутності. Кожний з елементів (дхарм)

є особливою сутністю. Елементи взаємно не проникають один

в другий, хоч і можуть взаємодіяти, їх взаємодія підкорюється

закону причинності. Світовий процес являє собою взаємодію

72 видів елементів (дхарм) і має тенденцію до заспокоєння

і конечного згасання.

Дхарми не слід розуміти у вигляді якихось часток

матеріального характеру, з яких складається світ. Вони є най+

Слова взяті в лапки через певну метафоричність, певну міру умовності, бо не

передбачається, що йдеться про якісь особливі субстанції матеріального чи

духовного гатунку.

Філософія______________________________________________

дрібнішими частками свідомості, що розуміється у самому

широкому смислі: від чуття до ментальних проявів вищої

якості. Теоретики буддизму уявляють свідомість як безперер+

вний потік часточок, що на мить з’являються й швидко

зникають і разом складають зміст свідомості. Безперервно

мінлива комбінація породжує всі відчуття, уявлення, емоції

прагнення, ідеї тощо. Ці комбінації дхарм і “створюють” те, що

люди називають зовнішнім світом, хоч насправді ніякої особли+

вої реальної дійсності немає, а є тільки ілюзія її, проекція

ментальних станів “назовні”. Отже, як на те пішло, то, по+

серйозному, немає й страждань, від котрих буддистська релігія

хоче врятувати людину, а є лише його ілюзорність, породжена

хворою свідомістю. Достатньо навести порядок у свідомості,

ілюзії розвіються і буде відкритий шлях до нірвани. Нірвана –

то ще одне важливе поняття буддизму, що означає повну

заспокоєність, згасання, а іноді й смерть. Якщо в інших

релігіях, включно з тими віруваннями, що були в Індії,

визнавалась наявність індивідуальної душі (напр., атман), то

буддизм її не визнає, а значить не може бути й її безсмертя.

Тому буддизм сповідує те, що може бути названо анатман (“не

душа”). Йдеться про те, що анатман як і наше “Я” має

штучний характер, і тільки умовно назване так, бо воно

розділене рядом станів елементів і теж є ілюзією. Отже нірвана

може бути інтерпретована як звільнення від власного “Я”,

позбавлення ілюзії про існування деякого усталеного комплексу

під назвою “Я”.

Буддизм, між іншим, визнає карму, але по+своєму тлума+

чить її. Розпад ситуативної комбінації елементів (скажімо те,

що ми звемо як наше “Я”) не є припиненням зв’язку між ними.

Напр., куля, що рухається, зіштовхується з іншою кулею

і передає їй свій рух, хоч сама й зупиняється. Отже наслідки дій

живуть, стаючи причиною подальших наслідків. Так само

й кармічний закон: один стан є причиною наступних станів.

Хоч у буддизмі й є метафізична й онтологічна складова, все

ж у центрі її уваги – людина, проблеми моралі і обґрунтування

норм правильного життя, що пов’язані зі спрямованістю до

нірвани. Будда обґрунтував “восьмеричний шлях” поступової

трансформації психології людини:

1. правильні погляди – прийняття чотирьох благородних

істин [ а) життя наповнене стражданнями; б) саме життя є причи+

__________________________________________ О. М. Кривуля

ною страждань; в) можна припинити страждання; г) є шлях, що

веде до їх припинення];

2. правильні прагнення – набути в собі бажання досягти

нірвани;

3. правильна мова – утримуватися від неправди;

4. правильна поведінка – уникати заподіяння шкоди іншим

істотам;

5. правильний спосіб життя – здобувати харчі тільки

чесними засобами;

6. правильні зусилля – здійснювати контроль за станом

психіки, не припускатися егоїстичних думок;

7. правильний напрямок думок – не концентрувати увагу

на власній персоні, тобто уникати думок типу “це – Я”, “це –

Моє” тощо;

8. правильне зосередження – досягати стану повного

відчуження від світу, його принад, бажань.

Історія буддизму довга й складна. Виник він у стародавні

часи в Індії, у середні віки став світовою релігією, але вже за

межами своєї батьківщини. Сьогодні він поширений у Китаї

(особливо у Тибеті), Японії, Монголії, Бірмі, Цейлоні, деяких

регіонах Росії. Має різні напрямки, які домінують у тих чи

інших країнах. У ХХ столітті його модернізована форма (дзен+

буддизм) набула популярності серед окремих шарів західних

країн через тяжіння до містики, що, мабуть, відповідало

світосприйняттю певних соціальних кіл у деякі кризові

періоди.

Навіть з короткого огляду давньоіндійської філософії та

розвитку її різних світоглядних напрямків видно, що ми маємо

справу з колосальною і дуже давньою традицією обмірковування

складних проблем людського перебування у світі. Від цього

складається переконання про важливе місце цієї філософської

традиції в історії світової філософії. Давньоіндійські школи

проіснували до пізнього середньовіччя, зробили значний вплив на

ідеологічний розвиток Індії. У нову й новітню історію цей вплив

поширився і на західну цивілізацію. До здобутків давньо+

індійської думки і сьогодні звертаються вчені, письменники,

громадські й політичні діячі різних країн. З приводу проблем цієї

філософської спадщини не вщухає наукова полеміка. Ідеї, що

висунуті були стародавніми мислителями, переросли свій час,

попередили філософські погляди наступних епох або у модерні+

зованому вигляді отримали новий імпульс до життя.