Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

Термін “філософія” грецького походження. Дослідники

приписують його перше вживання давньогрецькому філософу

й математику Піфагору, який вважав, що мудрецем може бути

тільки бог, а людина здатна бути лише філософом, тобто

“любителем мудрості” (саме так перекладається це грецьке

слово). Філософи – це ті, хто має нахил до мудрості, тяжіє до

неї. А мудреці завжди шанувалися серед людей. Здавна кожний

на власному досвіді переконувався, що осяяна мудрістю людина

відрізняється якоюсь підвищеною розсудливістю, знанням

чогось суттєвого, прихованого для більшості людей, і в своїх

судженнях щодо людських вчинків прагне правди, справед+

ливості, поширення блага на землі.

Способів початкової презентації філософії зустрічається

багато як у навчальній, так і в спеціальній науковій літературі.

Можна, наприклад, розвивати далі думку про те, що філософія

є певного роду мудрість, що виявляє себе у аргументованих,

зважених на терезах істини та добра висловлюваннях, а також у

вчинках, які відповідають обґрунтованій позиції самого носія

мудрості. У такому випадку варто було б заглибитися у пошук

відмінностей між філософом+мудрецем, неписьменним сивобо+

родим селянином+мудрецем, віруючим схимником+мудрецем

і т. ін. Після становлення та розвитку сучасної науки,

почастішали спроби презентувати філософію через порівняння її

з наукою. Одні стверджували, що філософія, мандруючи віками

від примітивних форм до розвинених, просувається врешті

загальним поступом усіх наук, а її специфіка щодо предмету та

методів вивчення не більш відмінна від природознавства, аніж

історія або мовознавство. Інші скоріше наполягали на відмін+

ностях філософії та природознавства, і ці зусилля частіше

спонукувались спробами розчинити її у природничих науках,

що зосереджувалось у гаслі “Кожна наука сама собі філософія”.

Поширеною залишається й традиція презентувати філосо+

фію у якості певного виду світогляду. Світоглядом прийнято

називати систему загальних поглядів на світ і місце людини

у ньому, на відносини людини до тієї дійсності, що оточує її, та

до самої себе; це найбільш узагальнені погляди на сенс життя,

на цілі людської життєдіяльності. Тут ідеться, звичайно, не про

погляд у смислі зору, а про певний тип знання, що

відзначається цілісністю, більшою або меншою завершеністю,

а також віднесеністю до людини, до її інтересів і прагнень.

Попри деякі застереження щодо неправомірності обмеження

__________________________________________ О. М. Кривуля

філософії тільки світоглядною функцією, здається, що уявлення

про філософію як світогляд дає більше можливостей врахувати

й усі інші її особливості. Напр., коли наука була ще

в зародковому стані і практично ніякої світоглядної ролі не

відігравала, то філософія презентувала собою все раціональне,

тверезе в знанні про світ. А коли наука набула авторитету

і заполонила своїми висновками майже весь корпус знань про

навколишній світ, філософія все одно зберегла своє світоглядне

значення, оскільки наука далеко не вичерпує все, що цікавить

людину в світі. Отже поговоримо про філософію саме як про тип

світогляду.

Частіш за все йдеться про три історичні типи світогляду –

міф, релігія й філософія. Стисло розглянемо їх у порівнянні,

виділяючи в них дещо загальне і дещо специфічне. Справа ця не

проста, бо існує безліч точок зору як на міф і релігію, так і на

філософію.

В історії людства раніш за все з’являється міфологічний

світогляд. Багато західноєвропейських мислителів дотриму+

валися підходів давньогрецьких мислителів до міфів і тлума+

чили їх обожненням історичних діячів, уособленням природних

явищ, або персоніфікацією загальних понять. Дехто вбачав

у міфах історію, перетворену на казку, а хтось навпаки, казку,

перетворену в історію. У XVII ст. англійський філософ Ф. Бекон

дістався думки, що в міфах міститься стародавня філософія,

наукові знання та моральні вказівки, але все це приховано через

символи й алегорії. Бекон вважав, що ”філософська інтерпре

тація стародавніх міфів та притч як наука ще повинна

бути створена”.[1]

Символічна теорія міфу стала досить

поширеною, хоча й зберігалось при цьому багато розбіжностей.

Незважаючи на тривалий час активного вивчення міфів,

досі немає загальноприйнятого визначення міфу, немає й повної

ясності щодо відношення міфу до релігії та філософії. Достатньо

зважити на те, що нині відомо декілька сотень визначень міфу.

Аби не загрузнути в деталях розбіжностей між фахівцями ми,

для продовження розмови, пристанемо попередньо хоч би до

такої зовсім непоганої версії: міф є фантастичною вигадкою, що

пояснює походження або сутність якого+небудь предмету чи

явища шляхом приписування йому людських понять і власти+

востей. У тлумаченні природи міфу слід запобігати помилки

Посилання на цитовану літературу даються у примітках до кожної теми.

Філософія______________________________________________

приписувати йому невластиві якості й функції. Інколи кажуть,

що вже навіть у первісному міфі можна (і з цим, мабуть,

погодився б Бекон) бачити філософську інтерпретацію світу,

інші стверджують, що міф є інтерпретацією обрядів, треті – що

це невідрефлектована художня обробка природи і суспільства.

У міфі можна вбачати характерну й панівну для первісної

свідомості форму осягнення світу, через яку пройшли усі

народи. Це універсальна форма свідомості, в якій поєднані

й зачатки вірних знань, і релігійні вигадки, і мистецтво,

і мораль. Міф і пояснював явища світу, і консолідував первісну

агломерацію людей у єдину громаду, отже був багатофункціо+

нальним, поєднуючи в собі реальність і фантазію, думку

й емоцію, знання й віру. У міфологічній свідомості ще не

відокремлювався індивідуальний суб’єкт, то було колективне

мислення і переживання. Крім того варто підкреслити, що

через міф людина відчувала себе злитою з навколишнім світом,

вона не відокремлювала себе ані від природи, ані від роду.

Другим історичним типом світогляду є релігія. Для релігії

характерним є поділ світу на земний, тутешній, природний та

надприродний, потойбічний. Основу релігії складає віра в існу+

вання надприродних сил, які мають вплив на земні справи,

і завдання людей полягає в тому, аби віднайти зв’язок із тими

силами з користю для себе. Релігійний світогляд також

є складним комплексом, в нього входять уявлення, емоційні

переживання, та культові дії. Все це проникнуте вірою у над+

природне. Кожна релігія містить космогонічні, антропо+ та

етногенічні уявлення, моральні та естетичні канони, політичні

та юридичні норми.

Тепер звернемося до філософії. Що її споріднює та

відрізняє від інших типів світогляду? Усі світогляди споріднені

схожим призначенням – дати загальне бачення світу, сфор+

мувати уявлення про відносини людини з навколишнім світом,

про цілі й смисл людського життя. Проте дають вони відповідь

на ці питання принципово в різний спосіб. У міфології людина

злита зі світом, абстрактне мислення ще тільки формується

і тому в неї переважає художньо+образне мислення. Знання

також не диференційоване, у ньому поєднане реальне

і фантастичне. Що стосується релігії, то вона навпаки роздвоює

світ, бачить його розірваним. Але у той же час у розвинених

світових релігіях формується ідея про єдність усіх людей, їх

однаковість за походженням, суттю та призначенням. Головне

__________________________________________ О. М. Кривуля

ж те, що релігія спирається на віру, на некритичне сприйняття

догматів.

Філософія є заснованим на критичній силі індивідуального

розуму системним роздумом про навколишній світ та людину.

Можна сказати ще й так: філософія є вираженим у поняттях

знанням про світ і людину. Можливо у когось виникне

питання: невже міфологічний та релігійний світогляди

формуються цілком без участі розуму, невже у них немає нічого

розумного? Звичайно так стверджувати не можна. У міфі та

релігії безумовно теж є розумове начало, але вони, скоріш, –

витвори колективного розуму, результати якого не завжди

усвідомлюються окремою особою, вони не передбачають

критичної оцінки збоку окремого споживача міфологічних

і релігійних уявлень, останні приймаються на віру. Крім того,

те розумне, котре в них все ж є, подається не у прямій формі,

скажімо у формі понять з їх прямими смислами, а приховується

за фантастичними образами. Філософ же з самого початку

відмовляється бути простим медіумом, механічним знаряддям

для переказу міфологічного або релігійного сюжету. Філософія

завжди пов’язана з особистою критичною думкою кожного

окремого мислителя, а це означає, що виникнення філософії

передбачає формування окремого суб’єкта пізнання.

Результати філософського пізнання мають свою специфіку.

За типологічними особливостями філософське знання є мудрістю,

або “софією”. Давні греки, які й дали цей термін, мали багато слів

для позначення різних видів знань, зокрема

έπιστήμη (знання

наукове, знання, здебільшого, про природу),

γνωσίб (знання,

загальна обізнаність через навчання),

μάτήμα (знання про числа,

математичне знання), τέχνή (знання технічне, технологічне, про

мистецтво робити певні витвори),

σοφία (знання+мудрість). Коли

йдеться про софійне знання, то його ознакою є те, що воно ніколи

не буває стороннім до людини, воно є розумінням вищої таємниці

буття, переживанням істини, що стосується стратегії людського

перебування у світі, є обґрунтуванням особистої позиції стосовно

ставлення до світу і діяльності у ньому. Досягнути софійного

знання – це значить пережити зачарування істиною, що

відкрилася людині, здивуватися простоті й чарівності світоуст+

рою. Саме тому, може, Арістотель і вказував, що філософія

починається зі здивування.

У філософському творчому процесі і знанні, яке його

завершує, можна більш+менш чітко виділити дві складові

Філософія______________________________________________

частини. Перша – це те саме зачарування, яке пов’язане

з відкриттям таємниці буття. Найчастіше таке відкриття

проходить на межі інтуїції. Філософу після тривалого роздуму

сутність буття відкривається раптом і відливається у просту

чітку формулу узагальнюючого типу, наприклад, “На вогонь

обмінюється все, і вогонь – на все” (Геракліт), “Насправді ж

існують лише атоми й пустота” (Демокріт), “Світ є моє

уявлення” (А. Шопенгауер). Друга частина – то логічна

конструкція, яка детально прописує, вибудовує усі зв’язки

щодо світу і яка твориться за правилами доведення, дедукції,

випливаючи як наслідок з тієї самої формули. Ця частина

залежить від талану, обдарованості, логічної сили, літератур+

ного хисту, широти кругозору, освіченості філософа.

Кожна з цих двох частин формує образ філософії, та

й самого філософа, що неодноразово змальовувалось у витворах

мистецтва, напр., у творах Рафаеля, Рембрандта, Фрагонара,

Родена та інших митців. Формулювання суті буття у ємній

фразі є результатом довгого тяжкого особистого пошуку,

болісного щоденного роздуму. Істина, що відкрилась філософу,

захоплює його на все життя, робить одержимим, стійким

у переконаннях, надає зовнішній вид, вид людини, якій відомі

вищі таємниці. Така людина немов підіймається над суєтною

людською повсякденністю, занурюючись одночасно в одвічні

проблеми: що таке навколишній світ, що таке “Я”, у чому сенс

мого буття і буття світу.

Друга частина теж вимальовує свій образ філософії. За

численні століття утворилась своєрідна традиція філософу+

вання, створився свій поняттєвий апарат, своя термінологія

і засоби доказу. Тобто склалось усе те, що відрізняє філософсь+

кий текст від будь+якого іншого. Однак тут не йдеться про якусь

уніфікацію стилю. Більш+менш видатний мислитель завжди

несе у своїх творах печатку особистості. Вираз “стиль є людина”

стосовно філософії повністю відповідає своєму смислові.

Прочитавши сторінку якогось філософського тексту, досвідчений

читач одразу впізнає автора: Спінозу чи Гегеля, Ніцше чи

Сартра, Платона чи Сенеку.

1.2. Філософія у сфері культури

Визначившись стосовно специфіки філософії як такої,

подивимося тепер на її місце у загальному культурному

середовищі. Безперечно, філософія входить у культуру і є її

__________________________________________ О. М. Кривуля

часткою. Але в культурі філософія не просто знаходиться поряд

з іншими складовими частинами, не лежить “під”, “над” чи

“поруч” з ними. Її положення скоріше нагадує вертикальний

перетин культури, вона проникає через всю культуру зверху

донизу, проходить через усі її зрізи й пласти. Так є тому, що

немає в діях людей, а значить і у феноменах культури, нічого

такого, що не підлягало б критичному розгляду збоку філософії.

Філософію органічно цікавить все, що є проявом людського

духу, результатом людської діяльності. Та й самі явища

культури линуть, так би мовити, до філософії, прагнуть, щоб

філософія розглянула їх своїм розсудливим оком, своїм

авторитетом визнала їх вагомість у балансі людських діянь.

Інші феномени культури тяжіють до філософії й за допомогою,

оскільки філософія сама, своєю власною волею знаходиться

у корисному для них повсякденному пошуку. Вона шукає

й знаходить граничні основи, засади, деякі універсальні форми

усвідомлення культури як цілого. Такими універсальними

формами є категорії, тобто найбільш загальні поняття, зміст

і взаємозв’язок яких повсякденно і ретельно проробляє саме

філософія. Сітку філософських категорій можна презентувати

як певну метамову культури, оскільки філософія постачає

культурі як цілому мову для її самоусвідомлення й самовис+

ловлювання. Культура філософською мовою маніфестує себе

народу, людству.

Співвідношення філософії і культури дуже образно

висловив німецький філософ XIX ст. Гегель: «Освічений народ

без метафізики (читай: філософії – О. К.), щось на зразок

храму, взагаліто різноманітно прикрашеного, але без

святині».[2] Якщо продовжити гегелівське порівняння філо+

софії з храмом, то можна навіть сказати, що філософія є завер+

шенням культури і культура без філософії нагадує храм без

куполу. Це в рівній мірі стосується й індивіда, бо людина, що не

засвоїла філософії, не вважається довершено культурною.

Місце філософії у культурі прийнято конкретизувати через

функції, які вона “виконує”. Вкажемо на деякі з них.

Стосовно явищ культури філософія досліджує їх онтологічні

проблеми, дає їх “онтологію”, а отже виконує онтологічну

функцію. Наприклад, стосовно мови чи права філософія може

давати узагальнюючі висновки відносно них як соціокультур+

них явищ, вказувати їх місце серед інших соціальних явищ. Це

не означає, що загальними питаннями мови й права може

Філософія______________________________________________

цікавитись тільки професійний філософ. До них долучаються і

юристи, і лінгвісти, однак той юрист чи то лінгвіст, який

прямує до теоретичних вершин своєї науки, сам стає філософом.

Філософія також дає оцінку проявам культури збоку

учення про цінності, отже виконує аксиологічну функцію. Те ж

таки право має ціннісний вимір у цивілізаційному поступі

людства. Винайдення права цивілізувало людські стосунки,

унеможливило повторне здичавіння людей. Отже, правові

норми набули потужного ціннісного значення.

Філософія виявляє також підстави пізнання, з’ясовує умови

адекватного відтворення світу, розглядає загальні питання

стосовно істини і тим самим виконує гносеологічну функцію.

Можна вказати й на критичну функцію філософії в куль+

турі. Коли йдеться про критику, то це не обов’язково означає

цілеспрямований пошук недоліків у певному культурному полі.

Довгий час слово „критика” означало у філософії дослідження

меж того чи іншого явища у зв’язку з пізнавальними здібнос+

тями людей.

Інколи спеціально підкреслюється світоглядна функція

філософії. І в цьому є певний резон, незважаючи на те, що сама

філософія визначається у якості специфічного світогляду. Коли

говорять про світоглядну функцію філософії, то мають на увазі її

послуговуючу роль не стільки для спеціалістів з філософії,

скільки для решти людства, у якої виникає нагальна потреба

загального орієнтування у світі, створення цілісного комплексу

ставлення до світу. Здавна до філософських шкіл прилучалися

сотні й тисячі молодих людей, більшість з яких ніколи не ставали

професійними філософами і не мали початкового наміру стати

такими. Вони шукали загальне натхнення у філософських

вченнях, здобували аргументи на користь життєстверджуючих

орієнтацій. Напр., учення класиків німецького ідеалізму

вважаються чи не найскладнішими в усій історії філософії,

такими вони є й для сучасного читача, не зважаючи на гори

тлумачної літератури. І не слід вважати, що безпосередні слухачі

публічних лекцій Фіхте добре розумілися на хитросплетіннях

його думки. Зовсім ні. Молодих людей Європи приваблював

оптимізм Фіхте, віра його у власний розум кожної людини,

у розумне налагодження взаємних стосунків людей у суспільстві.

Не міг не привабити своєю світоглядною позицією і надскладний

Гегель. Ясно, напр., яку установку на світосприйняття давав

Гегель, коли казав студентам у лекціях з філософії історії: „Хто

__________________________________________ О. М. Кривуля

розумно дивиться на світ, на того й світ дивиться розумно;

те й інше взаємно обумовлює одне одного”. [3].Молодший

сучасник Гегеля Шеллінг ще більш відверто говорив своїм

слухачам: “Більшість вивчає філософію не для того, щоб

у свою чергу стати філософами, а для того, щоб придбати ті

великі переконання у їх взаємозв’язку, без яких немає ані

самостійності способу мислення, ані достоїнства життя”.[4]

Отже, хоч філософія сама є елементом духовної культури, вона

багата своїми зв’язками з іншими проявами людського духу,

спирається на них і служить їм, виконуючи ряд функцій.

На завершення розгляду питання про співвідношення

філософії й культури порівняємо її з одним із значних культур+

них явищ – наукою. Чи є філософія наукою? Таке питання

найбільш поширене і навіть традиційне у середовищі тих

студентів, кого, поза їх бажанням, навчальні плани просто

примушують до вивчення філософських текстів. Дати кате+

горичну, однозначну відповідь на поставлене питання важко

й занадто відповідально. У цілому я схиляюсь до позиції, що

філософія хоч і є певним типом систематизованого гумані+

тарного знання, але вона не є наукою на зразок природничих

наук, оскільки природознавство всіляко прагне максимально

виключити суб’єктивність у судженнях про явища природи

і досягти якомога більшої об’єктивності знання. Проте у чомусь

є резон дати й стверджувальну відповідь про схожість науки

й філософії, оскільки філософія принаймні прагнула спиратись

на об’єктивно+істинне знання, добуте іншими науками, намага+

лась несуперечливо сформулювати й логічно довести найбільш

загальні положення й принципи. При цьому база узагальнення у

філософії завжди була значно ширшою, аніж у звичайної науки,

котра узагальнює тільки суто науковий досвід і експерименти.

Філософія до цього додає ще й людський життєвий досвід, досвід

усього комплексу духовно+практичного засвоєння світу.

Коли ми заперечуємо повну ідентичність філософії і науки,

то звертаємо увагу на те, що наука зрештою деперсоніфікована.

Краплі знань, які добуті окремим науковцем, зникають у морі

сукупного істинного знання людства, доповнюючи його.

У такому морі розчиняються окремі імена, або вони стають

простими символами людської проникливості у суть процесів.

У філософії ж особисте завжди присутнє, завжди на передньому

плані. Немає філософії взагалі, як є, скажімо, фізика взагалі,

хімія, математика тощо. Є конкретна філософія конкретного

Філософія______________________________________________

автора – Платона, Декарта, Гегеля тощо. Звичайно, філософські

вчення різних мислителів можна якось поєднати, звернувши

увагу на спільність проблематики, схожість аргументації,

близькість світоглядних уявлень. Але все ж філософія кожного

автора входить у корпус світової філософії як єдине ціле,

системно, а не окремою часткою, як це буває у природознавстві.

У цьому моменті філософія більше схожа на мистецтво, де

авторство має вічне значення, характеризується певною

завершеністю і торкається всього комплексу світосприйняття.

Тільки на відміну від мистецтва філософія спирається не на ху+

дожній образ, а є формою раціонально+рефлексивної свідомості.

1.3. Походження філософії, її історичні типи та

національна своєрідність

Сказати однозначно коли виникла філософія як культурне

й історичне явище досить важко. І важко перш за все тому, що

треба попередньо вирішити питання про сутність філософії.

Можна, правда, сказати, що найбільш вірогідним часом

народження філософії є VIII–VII століття до н. е. Але вказати

тільки століття чи тисячоліття мало. Треба ще з’ясувати

неминучість виникнення філософії, дати відповідь на питання

про те, чим обумовлений її генезис. Якщо ми погодимось, що

філософія займається пошуками граничних основ буття,

користуючись переважно раціональними засобами, то треба йти

далі і визначити умови, за яких виникає потреба знати ці

основи. Загальна відповідь може бути такою: це буває у періоди

гострих соціально+культурних криз, коли старі ціннісні орієн+

тири вже не задовольняють людей. Як правило, таке трапляєть+

ся у періоди розкладу первіснообщинного ладу, утворення старо+

давніх держав. Помічено, що саме у ці часи зростає криза

міфологічної свідомості як колективного родоплемінного явища.

Додатково до цього треба визнати, що сама наявність

міфології та релігії є попередньою основою народження

філософії, бо звідти перші філософи запозичували світоглядні

питання, образи та слова для створення філософських понять.

Дослідники, які професійно займаються проблемою генезису

філософії, детально вивчають цей процес, виявляють у ньому

фази передфілософії і власне філософії. Перша фаза характе+

ризується поступовим виходом індивідуального суб’єкта з пер+

вісної розчиненості його у сукупній родовій свідомості. Розпад

родоплемінного ладу розірвав початкову світоглядну цілісність,

__________________________________________ О. М. Кривуля

а, оскільки була розірвана соціально+економічна єдність

первісної общини, то утворити нову світоглядну цілісність

колективна свідомість уже не могла. На місце колективних

пошуків висувається світоглядна діяльність окремої людини

(мудреця, філософа). Ця криза зачіпає одночасно й релігію.

Втрачається довіра до старих богів, іде пошук нової основи

вірувань, перехід від політеїзму до монотеїзму. У творця нової

релігії як і у мудреця (провісника філософії) часто схожа доля.

Вони спочатку гостро переживають власну світоглядну кризу, у

якій відбивається і суспільна криза. Кризовий етап може

супроводжуватись тимчасовим відходом від людей, за яким

слідує творчий вихід з кризи і повернення до людей з наміром

нести їм слово істини. Філософ з’являється у вигляді

світоглядного центру нового типу. Без опори на традиції, а часто

й супроти них, без особистого владного авторитету, а тільки

силою раціонального доказу пропонує мудрець нову програму

упорядкування суспільного життя, прагне обґрунтувати єдність,

посилаючись на єдиний порядок космосу, на співпадання

макро+ і мікрокосмосу. Філософ переконаний у наявності й дос+

тупності для пізнання єдиних законів, яким підкорюються

ритми космосу, включно з окремою людиною. Мудрець відшукує

й сповіщає людям єдині, загальні закони устрою макро+

і мікрокосмосу, апелюючи до розуму співгромадян. Врешті+

решт можна сказати, що філософія з’являється разом з появою

нового типу суб’єкта – мудреця як окремої особи.

Хтось може зауважити, що період давніх соціально+

культурних криз, розклад первіснообщинного ладу та утворен+

ня перших в історії держав далеко не супроводжувалось автома+

тичним виникненням філософії з сьогодні назавтра, часова

дистанція між ними була досить велика. На це можна

відповісти так. Сама вказана криза і становлення держав були

також розтягнутими у часі, а ідеологічні обрамлення соціаль+

них змін довго складалися шляхом пристосування старих форм

до нових зрушень, тобто пошук адекватних світоглядних схем

затягувався довше, ніж відбувалися зміни. До того ж одні

народи з ряду історичних причин випереджали інші у творенні

філософії. Так, Стародавній Єгипет був однією з найдавніших

держав світу, однак у ньому філософія як система так і не

склалася, а в античній Греції, значно молодшій, через інші

історичні обставини філософія склалась, використавши надбан+

ня єгипетської мудрості й ученості.