Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

Важливою умовою започаткування філософії був винахід

алфавіту та лінійного письма, розвиток традиції писемної мови,

поширення навичок письмового висловлювання. На цьому

підґрунті складається й розвивається художня література

(запис епосу, поезія), яка служила постійною скарбницею

метафор для первісного формування філософського категорійного

ряду. Письмо сприяло утримуванню думки, транспортуванню її

у просторі і часі, а труднощі з виготовленням якісного мате+

ріалу для запису розвивали здатність до лапідарності висловів,

шліфували змістовну ємність фрази мудреця.

Виникає філософія майже синхронно на стародавньому

Сході й на Заході. Незважаючи на схожість у витоках (попе+

редня поляризація суспільства, рух думки через проти+

ставлення Хаосу й Космосу, добра і зла, єдиного й множинного)

традиції філософування у цих протилежних частинах Землі

досить відрізняються, що дає привід говорити про існування

певних типів філософії. На Сході предметом особливої уваги

було утвердження єдності людини і природи, переважала

морально+політична орієнтація філософських творів. Східний

мудрець – це перш за все вчитель, тому особливе значення

надається стилю його життя. Поведінка вчителя – взірець для

наслідування. Мова, якою він користується, – то мова притч,

вживані ним поняття довго зберігають характер міфологем.

На Заході філософія починається одночасно з народженням

раціоналістичної думки у стародавній Греції. Тут вона рішуче

відокремлюється від міфології і навіть піддає міфологію свідомій

критиці, підриває традицію довіри до повсякденного “здорового

глузду”. Виникає система філософських понять, які цілком поз+

бавлені міфологічної обгортки. Якщо на Сході філософія сприй+

малась часто як особиста справа, справа особистого вибору, то на

Заході кожен засновник філософської школи був переконаним у

відкритті загальнолюдських основ співіснування всіх людей.

Довгі століття паралельного існування східної і західної

філософської традиції закріпило їх відмінності, що інколи

давало привід відмовляти народам Сходу у наявності в них не

лише оригінальної філософії, а й взагалі філософії. Сьогодні

така європоцентрична позиція може вже вважатись подоланою,

хоч залишається сенс говорити про специфічні історичні типи

філософування – східний і західний.

Виділяти історичні типи філософії можна також, пов’язую+

чи її розвиток з поступом усього історичного процесу у цілісності

__________________________________________ О. М. Кривуля

всіх його елементів (економічних, соціальних, політичних,

культурних). У такому разі історична типологія філософії спів+

падає з відомими епохами: античність, середньовіччя, Відрод+

ження, Новий час, до якого прилягає Просвітництво. Для XIX–

XX століть можна додатково виділити період раціоналістичної

класики і некласичну філософію.

Типологія філософії може бути проведена і за такою ознакою

як зміна її “центрації”. “Центрація” – термін, що вказує на

загальноприйняту (або модну) форму, в яку рядяться традиційні

філософські проблеми. Як правило, це пов’язано зі зміною

культурних парадигм. У такому разі в історичному розвитку

філософії виділяють космоцентризм (у ньому на першому плані

загальні проблеми світоустрою, космосу на мега–, макро– та

мікрорівні), теоцентризм (у ньому всі питання розглядаються

у релігійній оболонці, з урахуванням Бога – від грец. Θεως – Бог),

антропоцентризм (переважає проблематика, що пов’язана

з людиною – грец. άνθρωπος – людина), “наукоцентризм” або

сцієнтизм (від лат. scientia – наука), антисцієнтизм (ірраціо+

налізм). У часи античності раннього періоду філософія була

переважно космоцентричною, пізніше софісти й Сократ започат+

кували перший антропологічний поворот у філософії, а неопла+

тонізм III–V ст. схилявся до теоцентризму. Теоцентричною була

й філософія Середньовіччя. Починаючи з XVII ст. набирає сили

наукоцентричність філософії, коли наука (природознавство) стає

зразком науковості й наукової організації знання.

До питання про існування історичних типів філософії

примикає проблема її національної приналежності. Якщо понят+

тя історичного типу в чомусь ігнорує національну своєрідність

філософії, акцентує увагу на тих загальних рисах, що “припи+

сані” до певної епохи, то поняття “національна філософія” вказує

на регіональне різноманіття філософського життя людства не

лише у діахронному, а й у синхронному вимірі. Рано чи пізно

кожна національна культура концентровано висловлює себе через

філософську думку. Наявність філософії є своєрідним показ+

ником зрілості культури народу, її духом, її метамовою. Відмов+

ляти якомусь народу у створенні, хоч би і в майбутньому, власної

філософії, значить недооцінювати культурний потенціал народу,

а побічно й відмовляти йому у наявності власної культури.

Фундатори німецької класичної філософії законно пишалися

успіхами старовинного виду духовної діяльності на своїй землі

і може унікальність його злету в Німеччині спонукувало їх як до

Філософія______________________________________________

роздумів про специфіку національної філософії, так і про

первинні умови виникнення філософування. За Гегелем, певний

образ національної філософії відповідає характеру народу, його

моральності, державному устрою й формі правління, громадсь+

кому життю. Класик української історико+філософської думки

Д. І. Чижевський (1894+1977) вказував [5], що своєрідність

національної філософії визначається боротьбою цілком певних

для різних народів протилежностей: у Франції – містицизм

і раціоналізм, у Англії – емпіризм і платонізм, у Німеччині –

спекулятивний і індуктивний методи, в Росії – релігійні тенденції

і різні форми просвітництва. За Чижевським, переважно три

моменти характеризують особливості філософії окремої нації:

форма проявлення філософських ідей, методи філософських

досліджень та побудова системи філософії, її архітектоніка.

1.4. Характер філософських проблем, структура

філософії та особливості її мови

Специфіка філософії багато в чому визначається характером

її проблематики. Проблеми, що їх розв’язує філософія, окрес+

люють її предметне, дослідницьке поле. Взагалі ж проблемою

прийнято називати чітко усвідомлене питання відносно якихось

суттєвих зв’язків між явищами. Вирішити проблему – значить

пояснити явища або факти посиланням на причини, що їх

обумовлюють. Оскільки філософія з’ясовує фундаментальні

причини широкого кола фактів і навіть здавна прагне до

відкриття ключової причини всіх часткових причин, то її

проблематика охоплює всі світоглядні питання, про які йшлося

раніше. Проблемність не є прерогативою тільки філософії, це

властивість будь+якої науки. І навіть пересічна людина у своєму

приватному житті оточена колом проблем. Однак специфіка

філософських проблем на відміну від інших полягає у їх

вічності, у тому, що вони принципово не мають однозначного

рішення і, будучи одного разу сформульованими, залишаються

постійним предметом роздумів. Кожне нове покоління людей,

кожна нова епоха звертається до одвічних питань про суть

буття, про призначення людини тощо. Уроки, які давали людству

видатні мислителі минулого своїми відкриттями глибин буття,

покривали дедалі більшу площину незнаного. Але слід відки+

нути уявлення про філософію, що має лінійний прогрес

у напрямку повної істини. Минулі філософські відкриття

назавжди зберігають свій загальнокультурний потенціал,

__________________________________________ О. М. Кривуля

оскільки мають у собі відповідь не на зовсім унікальні життєві

умови й ситуації, а й на цілком можливі їх повторення в житті

кожного. Так стало з вченням середньовічного філософа Фоми

Аквінського в умовах сьогоднішньої актуалізації проблеми

співвідношення віри й знання, так стало з екстравагантним для

XIX століття вченням датського філософа С. К’єркегора у XX

столітті, в умовах, коли трагічне сприйняття життя набуло

масового характеру після двох світових воєн і жахів тоталітар+

них режимів, так стає з реанімацією містичних учень на терені

соціально+економічних спадів у різних країнах в наші часи.

За довгий час розвитку філософія стала досить розгалу+

женою, має певну структурну упорядкованість. Структурними

одиницями філософії стають її галузі (окремі дисципліни),

в яких концентруються групи споріднених проблем. До суку+

ності філософських дисциплін відносять метафізику, гносеологію

й логіку, етику й естетику, культурологію й релігієзнавство,

аксіологію й філософську антропологію. Деякі з перелічених

частин вивчаються студентами вищих навчальних закладів як

окремі дисципліни, інші даються в загальному курсі філософії.

Десь з кінця XVIII століття почали виникати і все частіш

заявляти про себе так звані прикладні “філософії”: соціальна

філософія, філософія історії, філософія права, філософія фізики

тощо. Вони досліджують онтологічні засади різних природних,

соціальних і духовних явищ, розв’язують методологічні питання

конкретних наук, які вивчають ці явища.

За ті ж довгі століття існування філософії склалась і її

специфічна мова, термінологічна база, без засвоєння якої немож+

ливе оволодіння філософією. Одна частина філософських термінів

відображує історико+філософський процес. Це, наприклад, такі

слова як матеріалізм та ідеалізм; монізм, дуалізм і плюралізм;

номіналізм і реалізм; емпіризм і раціоналізм; скептицизм, агно+

стицизм. Друга частина зачіпляє саму філософську проблематику

(буття, субстанція, матерія, природа; дух, свідомість, розум;

простір, час, рух; причина і наслідок; необхідність і випадковість

тощо). Крім того, кожний оригінальний мислитель дбає й про

власну термінологію, яка є складовою частиною його творчого

внеску до філософії. Це додає додаткові труднощі в засвоєнні

філософської спадщини, але й збагачує арсенал мовних засобів,

якими користується філософія, підвищує культурний рівень всіх,

хто звертається до філософських вчень у пошуках відповіді на

оновлені власними переживаннями одвічні проблеми буття.

Філософія______________________________________________

Література

1. Бесс Ж+М., Буассьер А. Философия: Краткий курс. – М.: АСТ:

Астрель, 2005. – 156 с.

2. Бибихин В. В. Философия и религия // Вопросы философии. – 1992, №3.

3. Библер В. С. Что есть философия // Вопросы философии. – 1995, №1.

4. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. – Новочеркасск, 1994. –

С. 127+174.

5. Заіченко Г. А. Філософія мови і мова філософії // Філософська

і соціологічна думка. – 1996, №№5+6, 7+8.

6. Коган Л. А. О будущем философии // Вопросы философии. – 1996, №7.

7. Кривуля О. М. Філософські інваріанти і своєрідність національних

філософій // Григорій Сковорода і проблеми національної філософії. –

Х.: Центр освітніх ініціатив, 1996. – С. 14+22.

8. Маритен Ж. Философ в мире. – М.: Высшая школа, 1994. – 192 с.

9. Овчинников В. Ф. О понятии исторического типа философии //

Вопросы философии. –1996, №10.

10. Ортега+и+Гассет Х. Что такое философия. – М.: Наука, 1991. – 408 с.

11. Соловьёв В .С. Несколько слов о настоящей задаче философии //

Соловьёв В. С. Соч. в 2+х томах. Т.1. М.: Правда, 1989. – С. 15+18.

12. Уайтхед А. Н. Наука и философия // Уайтхед А.Н. Избранные

работы по философии. – М.: Прогресс, – 1990. – С. 540+560.

13. Хайдеггер М. Что это такое – философия? // Вопросы философии. –

1993, №8.

14. Юшкевич П.С. О сущности философии // На переломе. Философия

и мировоззрение. Философские дискуссии 20+х годов. – М.:

Политиздат, 1990. – С. 151+167.

Примітки

1. Бэкон Ф. Сочинения. В 2+х томах. Т.1. – М.: Мысль, 1971. – С. 188.

2. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. В трех томах. Т. 1. – М.: Мысль,

1970. – С. 76.

3. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. – СПб.: Наука, 1993. –

С. 65.

4. Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения в 2 т. Т. 2. – М.: Мысль, 1989. – С. 379.

5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський

Д. Філософські твори: у 4+х тт. Т. 1. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 9.

__________________________________________ О. М. Кривуля

_____ 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ _____

2.1. Загальна характеристика філософської традиції

у Давньому Китаї

Древня країна, яку ми завжди знали як Китай, самі китайці

так не називали. Вона була для них або Чжун Го (серединне

царство), або Чжун Хуа (серединна квітуча), або називалась

іменами тих чи інших династій (напр., Цинь). Назва „Китай”

запозичена нами у народів Середньої Азії, які у X– XIII ст.

китайцями називали панівне населення півночі Китаю. Китайсь+

ка держава спочатку формувалась у басейні річки Хуанхе і має

дуже давню історію і глибинні корені культури. Напр., письмо

виникло ще у II тисячолітті до н. е. і завжди активно викорис+

товувалось у економічному, політичному й духовному житті.

Тому збереглося багато пам’яток писемної культури, а це полег+

шує вивчення історії країни, її культури і зокрема філософії.

Основні періоди історії Древнього Китаю мають традицію

називатись іменами династій і царств: Шан або Інь, Чжоу,

Цинь, Хань. За китайською традицією у XVII ст. до н. е. такий

собі Чен Тан заснував державу, яку стали називати Шан за

відповідним панівним племенем. Проіснувала ця держава понад

трьох століть. На заміну їй прийшла держава Чжоу, яка

існувала до III ст. до н. е., тобто протягом 10–12 століть. Ця

епоха поділяється на дві частини: Західне Чжоу зі столицею

Хао і східне Чжоу зі столицею Лоян. Держава була конгломе+

ратом десятків, а інколи й сотень, державницьких утворень,

сукупність яких з V по III ст. до н. е. називали Чжань+Го

(ворогуючі царства). У процесі об’єднання країни головну роль

відіграло царство Цинь. Остаточне об’єднання відбулося під час

царювання Ін Чжена (246–210 до н.е.), який у 221р. прийняв

титул імператора (хуанді) і увійшов у історію під ім’ям Цинь

Шихуанді. Це саме той горезвісний правитель, який велів

закопати 460 вчених+конфуціанців та спалити всі філософські

й історичні книги. Однак уже в 207 р. до н. е. настав кінець

династії Цинь і встановилась нова – Хань, яка у 220 р. розпалась

на три царства. Формування й розвиток старожитньої китайської

філософії відбувалися саме у відзначені тут історичні періоди.

Філософські погляди у Китаї почали складатися десь з VIII ст.

до н. е. і цей процес в цілому співпадає з народженням філософії

у Індії та Греції. Золотою добою китайської філософії вважається

Філософія______________________________________________

період Чжань+Го, тобто V–III ст. до н. е. Те, що передувало

виникненню філософії і впливало на її генезис, була міфологія та

деякі стародавні книги, на чому ми дещо зупинимося.

До числа найдавніших китайських міфів належить міф про

первісний хаос, коли ще не було ані неба, ані землі, і тільки

безформні образи блукали у суцільній темряві. Відокремлення

неба і землі почалося у міру зростання Пань+гу – деякої першої

космічної людини, що з’явилась майже разом з хаотичним

всесвітом, який мав первісний вигляд на зразок суміші куря+

чого яйця. Протягом 18 тисяч років Пань+гу зростав, доки не

простягся на 45 тисяч км. За час його зростання й проходив

процес поступового відокремлення неба й землі на відстань

зросту пралюдини. З Пань+гу пов’язувалось походження явищ

природи: його дихання дало вітер, голос – грім, ліве око –

сонце, праве око – місяць, чотири кінцівки й чотири частини

тіла – дали чотири сторони світу, а кров – ріки і т. д. Після

смерті Пань+гу паразити, що мешкали на його тілі, перетво+

рилися на людей а вітер розвіяв їх по всій землі. У міфі про

Пань+гу виявилось характерне для архаїчної людини уподібнення

космосу людському тілу, тобто його антропоморфізація, а також

уявлення про єдність макро+ і мікрокосмосу, що закріпилося

пізніше у давній китайській медицині. У пізньому релігійному

даосизмі Пань+гу став одним із верховних персонажів.

Здебільшого головними персонажами давньокитайської

міфології були культурні герої, деякі першопредки, які дали

людям ті чи інші винаходи. Фу+сі винайшов рибальські сітки,

Суй+жень – вогонь, Шень+кун – поклав початок землеробству,

Хуан+ді винайшов човни та колесниці, одежу з тканини і почав

облаштовувати дороги. Поступово складалась історизація

міфічних персонажів, коли їх починають вважати за реальних

діячів, але дуже давніх, доісторичних часів.

У епоху Чжоу складається культ неба – вищого начала, яке

керує усим, що коїться на землі. У цей же період формується

й давня китайська філософія, у яку міфи частково входять

у раціоналізованому вигляді.

Часто джерелом давньої китайської філософії вважають

книгу „І+цзин” (Книга Змін), яка складалась у VIII–VII ст. до н.е.

Найбільш раннє згадування про

„І+цзин”

відноситься до 672 р.

до н. е.

Назва книги, яку називають також „Чжоу І” (Чжоуська

Книга Змін) або просто „І” (Зміни), пов’язана зі змінами, що

відбуваються з темними і світлими началами, які позначені

__________________________________________ О. М. Кривуля

графічними символами. По них колись ворожили щодо щасливих

і нещасливих подій, щодо вдач або бід, які очікують людину.

Основна ідея „І+цзин” полягає у протиставленні темного

і світлого начал, що позначаються у вигляді переривчастих

горизонтальних рисок [– –], які символізують темне начало

(інь яо), і цілих рисок [—], що символізують світле начало (ян яо).

Спочатку значки складалися з трьох рисок (триграм), символізу+

вали відносини неба, землі і людини, і, будучи розташованими

у певному порядку, складали вісім триграм (ба гуа): цян, кунь,

чжень, сюнь, кань, лі, гень і дуй. Вони символізували вісім

проявів природи – небо, землю, грім, вітер, воду, вогонь, гори,

озера. Вісім триграм, які називають простими триграмами (дань

гуа), надалі шляхом подвоєння рядів перетворилися в 64

гексаграмы, котрих прийнято називати подвоєними триграмами

(чун гуа). У восьми триграмах нараховувалося 24 риски, а в 64

гексаграмах міститься 384 риски, які характеризують уже більш

складні і розмаїті зміни, і ці зміни дозволяють пророкувати

практично будь+які відносини у різних процесах.

Кожній гексаграмі відповідають три складові частини:

символ (сян), число (шу) і тлумачення (ци). Символ – це малюнок,

утворений шляхом комбінації рисок, що символізують темне

і світле начало. Число – зміна в гексаграмах, складених з розта+

шованих шістьма рядами рисок, у результаті чого створюється

система чисел, що є законом при угадуванні змін, викликаних

темним і світлим началом. Під тлумаченням маються на увазі

тлумачення для кожної гексаграми і кожної риски.

У стародавності, аналізуючи символи, числа і тлумачення,

люди намагалися пророкувати прихід щасливих чи нещасливих

подій.

Усі процеси у природі і суспільстві “І+цзин” розглядає як

результат взаємодії темного і світлого начал. Вісім триграм,

в основі яких лежать протиріччя між світлим і темним нача+

лом, поступово у своєму розвитку стали характеризувати

чотири пари протиріч: між небом і землею, громом і вітром,

водою і вогнем, горами й озерами. Небо і земля

–

основне

джерело, що породило усе суще, а грім і вітер, вода і вогонь,

гори й озера

–

похідні від них.

У гексаграмах кількість протиріч збільшується до 32 пар,

наприклад, „щастя” і „нещастя”, „збиток” і „прибуток”, „кінець”

і „ще не кінець” і т. д., що відбиває суперечливі зв'язки між

гексаграмами, тому в просторіччі гексаграми називають лицьо+

вими й оборотними.

Філософія______________________________________________

“І+цзин” включає також уявлення про взаємний потяг

і взаємне відчуження. Наприклад, гексаграма тань символізує

землю, що знаходиться над небом. Насправді, виходячи з дійс+

ного розташування неба і землі, небо має бути над землею, і те, що

вони помінялися місцями, показує, що життєдайні сили світлого

начала (янци) повинні піднятися нагору, а життєдайні сили

темного начала (іньци) – опуститися вниз, у чому виявляється

взаємний потяг, залучення і перетворення. У тлумаченнях до

гексаграми тань про це говориться: «Мале піде, велике прийде»

(світлі життєдайні сили неба названі великими, темні життєдайні

сили землі названі малими),

що показує тісну взаємодію темного

і світлого начал і символізує успішне завершення справ.

Серед 64 гексаграм 16 символізують світле, 16 – темне

і 32 – темно+світле начало. За винятком 8 гексаграм, верхня

і нижня частини яких однакові, інші гексаграми, що виражають

взаємний потяг і взаємне відчуження, в основному поділяються

нарівно. Це показує, що “І+цзин” розглядає взаємний потяг

і взаємне відчуження як дві відмітні риси і як дві основні форми

відносин між протиріччями.

Автори “І+цзин” не тільки використовували ці уявлення для

пояснення відносин між верхніми і нижніми частинами гекса+

грам, але й поширили їх на відносини між окремими рисками, що

символізують темне і світле начало. Це ускладнило гексаграми,

у результаті чого у взаємному потязі з'явилося взаємне відчу+

ження, а у взаємному відчуженні – взаємний потяг. Тому

в тлумаченнях для щасливих гексаграм містяться нещасливі

пророкування, а в тлумаченнях для гексаграм, що передвіщають

лихо, можна знайти слова, що передвіщають радість, причому

така гнучкість відкривала ворожкам широке поле діяльності.

“І+цзин” часто зв'язує щасливі гексаграми і щасливі риски зі

взаємним потягом, а нещасливі гексаграми і нещасливі риски –

із взаємним відчуженням темного і світлого начал.

Оскільки протиріччя у “І+цзин” поділяються на два типи,

що характеризуються взаємним потягом і взаємним відчужен+

ням, відповідно до цього щасливі і нещасливі зміни також

розглядаються як дві перспективи і як два результати, до яких

приходять предмети у своєму розвитку і змінах.

З погляду давніх китайців, “І+цзин” була дивною, чарівною

системою, якої вистачало для вираження незліченної кількості

змін у Всесвіті.

__________________________________________ О. М. Кривуля

У старожитню китайську філософію від “І+цзин”, яку філосо+

фи добре знали, увійшло багато термінів, зокрема таких як “інь”,

“ян”, “дао”, “де”, “досконаломудрий”, “шляхетний муж”, “вза+

ємність” тощо. Увібрала вона й принципи взаємного переходу,

зв’язку суперечностей, хоч би, напр., у такому вигляді: “Зміни

як книгу не можна відкинути, зміни як Дао постійно мінливі,

рух метаморфоз не припиняється, по колу обтікає шість

пустот. Верх і низ не постійні, твердий і м’яка один одного

змінюють. Не можна підібрати зразка для них” (Чжан 8,

Нижній розділ).

Спеціалісти з історії давньокитайської філософії відзначають,

що значну роль у її становленні й розвитку відіграла також

розробка категорії “Дао”. Спочатку “Дао” значило “шлях”,

“дорогу”, а потім набувало й інших, більш філософських

значень: “шлях” природи, її закономірність; життєвий шлях

людини; певна етична норма. Вважається, що розробка вчення

про “Дао” і “Де” передувала виникненню основних філософських

течій, включно з даосизмом. “Дао$де” входить у всі основні

напрямки філософії, однак реалізується у якості принципу на

різній основі. У даосизмі воно проводиться через норму

“цзи$жань” (природність), у конфуціанстві через “лі” (ритуал),

у легізмі через “фа” (закон).

Особливістю давньокитайської філософії є те, що в ній

завжди переважала соціально+політична і моральна орієнтація.

Інколи це пояснюється тим, що оскільки в Китаї міфів про

природу було відносно менше, ніж стосовно інших явищ, то

й філософія, яка виростала з міфології, також особливо не була

орієнтована на теми натурфілософії. Мабуть, все ж тут діяв

комплекс причин. Звичайно в Китаї міфи про природу були і це

виявилось у виникненні окремої натурфілософської школи (інь+

ян+цзя), але до якої міри пропорційна меншість міфів про

природу могла відіграти вирішальну роль у нахилі до

політичної та етичної тематики – це питання ще потребує

подальшого з’ясування.

Переважання соціально+політичної та етичної проблематики

можна пояснити й іншими причинами. Історичні та природні

умови, за яких складалась державність у Китаї, створили

престижний і потужний соціальний шар людей, які були

задіяні в управлінні державними та громадськими справами.

Цілком природно, що цей шар постійно поповнювався пере+

довими, інтелектуально розвиненими й грамотними особами,