Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

Література:

Першоджерела

1. Атхарваведа. Избранное. – М.: Наука, 1976. – 408 с.

2. Брихадараньяка+Упанишада. – М.: Наука, 1964. – 239 с.

3. Древнеиндийская философия. Начальный период. – М.: Мысль,

1972. – 271 с.

4. Ригведа. Избранные гимны. – М.: Наука, 1972. – 260 с.

5. Упанишады / Перевод с санскрита пред. и коммент. А.Я. Сыркина. –

М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, НИЦ

"Ладомир", 1991. – Кн. 1. – Брихадараньяка упанишада. – 240 с. –

Кн. 2. – Упанишады. – 336 с. – Кн. 3. – Чхандогья упанишада. – 256 с

6. Ньяя+сутры. Ньяя+бхашья. Историко+философское исследование.

Памятники письменности Востока. – М.: Восточная литература РАН,

2000. – 504 с.

Навчальна література

1. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. М.: Высшая

школа, 1981. – С. 55+91.

2. Чанышев А. Н. История философии древнего мира : Учебник для

вузов. – М.: Академический проект, 2005. – С. 49+101.

Додаткова література

1. Бонгард+Левин Г. М. Древнеиндийская цивилизация. Философия,

наука, религия. М.: Наука, ГРВЛ, 1980. – 333 с.

2. Вивекананда С. Философия йоги. Перевод со второго калькуттского

издания Я. К. Попова. – Магнитогорск: Амрита, 1992. – 512 с.

3. Гусева И. Р. Джайнизм. М.: Наука, 1968. – 128 с.

4. Завгородній Ю., Луценко Д. “Вайшешика+сутри” Канади (1.1.1+48):

переклад та історико+філософський коментар // Філософська думка,

2006, №6. – С. 90+124.

5. Исаева Н. В. Шанкара и индийская философия. – М.: Наука. Главная

редакция восточной литературы, 1991. – 199 с.

6. Кочетов А. Н. Буддизм. – М.: Наука, 1983. – 176 с.

7. Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай

и Индия). М.: Инсан, 1992. – 208 с.

8. Лунный свет санкхьи. Ишваракришна. Гаудапада. Вачаспати

Мишра. Ex Oriente Lux. – М.: Ладомир, 1995. – 326 с.

9. Лысенко В. Г. Универсум вайшешики ( по Собранию характеристик

Прашастапады). История восточной философии. – М.: Восточная

литература РАН, 2003. – 487 с. Радхакришнан Сарвепалли.

Индийская философия. – М.: Академический проект; Альма Матер,

2008. – 1007 с.

10. Рационалистическая традиция и современность. Индия. – М.: Наука,

Главная редакция восточной литературы, 1988. – 246 с.

11. Рой М. История индийской философии: Греческая и индийская

философия. – М: Изд+во иностранной литературы, 1958. – 547с

12. Чаттопадхьяя Д. История индийской философии. – М.: Прогресс,

1966. – 327с.

__________________________________________ О. М. Кривуля

13. Чаттопадхьяя Д. Локаята даршана: История индийского

материализма. – М., 1961. – 327 с.

14. Чаттерджи С., Датта Д. Введение в индийскую философию – М.:

Издательство иностранной литературы, 1955.

15. Щербатской Ф. И. Избранные труды по буддизму. – М.: Главная

редакция восточной литературы издательства «Наука», 1988. – 426 с.

16. Юнг К.+Г. Йога и Запад // Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991. –

С. 223–232.

Примітки

1. Див.: Вивекананда С. Четыре йоги. – М.: Эксмо, 2009. – 608 с.

Філософія______________________________________________

_____ 4. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ _____

4.1. Виникнення та загальна характеристика античної

філософії

Античною

філософією називають сукупність філософських

вчень, що розвивались у стародавній Греції та Риму впродовж

майже тисячі років з кінця VII ст. до н. е. і до VI ст. н. е.

Колискою європейської філософії є, безумовно, Греція. Колись

у зоні, де виникала антична філософія, провідну роль довгий час

відігравали єгипетська і месопотамська цивілізації. Самі вони

були цивілізаціями землеробського типу а їх оточували племена,

що займались скотарством. Що стосується власне Греції, то

в найдавніший період значну роль у розвитку цього регіону

відігравав о. Крит. На ньому на протязі 11 століть (з XXV до XIV

ст. до н. е.) існувала так звана мінойська культура. У економіч+

ному відношенні це була морська торгівельно орієнтована

цивілізація з тісними зв’язками з країнами Передньої Азії, та

особливо з Єгиптом. Десь близько XIV ст. до н. е. вона була

зруйнована, ймовірно грецькими завойовниками, чому сприяв

і велетенський землетрус у середині XV ст. І все ж мінойська

культура, якій було відоме лінійне (складове) письмо, пошири+

лась і на материкову Грецію, де проіснувала, видозмінюючись, до

IX ст. до н. е. Ця материкова цивілізація відома у науці під

назвою мікенської, похідної від міста Мікени у східному

Пелопоннесі. А сам Крит невдовзі після землетрусу був захопле+

ний ахейцями, мешканцями материкової Греції (при викорис+

танні археологічної термінології саме їх і називають мікенцями).

У творах Гомера ахейці – це самоназва греків героїчного періоду.

Близько 1100 р. до н. е. Мікени були зруйновані.

Наприкінці XII+початку XI ст. у Грецію прийшли дорійці,

одне з північних грецьких племен. Дорійці остаточно довершили

руйнування мікенської цивілізації. Частина завойовників ста+

вала землеробами, а інша частина йшла далі, засновуючи міста,

що жили морською торгівлею. Саме у цих містах і почалося

народження того величного вкладу у світову цивілізацію, яким

може пишатися Греція.

Очищення від міфології, що була дуже поширеною на той час

у Греції, йшло досить швидко і вже перед V ст. до н. е. виникаюча

філософія звільнилась від неї. Від початку своєрідною рисою

Від лат. antiqua – стародавність.

__________________________________________ О. М. Кривуля

античної філософії був її постійний зв’язок з вченнями про

природу, і деякий час погляди філософів стосовно природи навіть

відіграють вирішальну роль і тому їх часто називали

фізіологами.

Як для історії давньогрецької науки, так і для

філософії є характерною чисельність протонаукових гіпотез і

типів філософських вчень. Чим це можна пояснити?

Дехто пояснює це тим, що греки, маючи великі пізнавальні

потреби, могли задовольнити їх тільки шляхом спостереження та

аналогією і гіпотезою, що теж спирались на спостереження.

Оскільки експериментальні методи ще були відсутні, то

різноманітні гіпотези, що висувались для пояснення причин

явищ, були рівноважними. Для філософії ж численність гіпотез

означала багатоманітність типів філософського тлумачення світу.

Однак можна дати й інше пояснення. Феномен старогрець+

кої думки мав характер вибуху, наслідки якого відчуваються

досі. Цьому світовому явищу сприяли дві взаємопов’язані події:

виникнення полісу і народження раціоналістичного мислення.

Численність полісів дає численність типів філософії. Поліси –

це незалежні міста+держави, що склалися у Греції періоду

становлення філософії. Щоразу індивідуальний і відносно

відособлений полісний устрій вимагав своїх окремих законів

і старогрецька думка з самого початку була заклопотана

пошуком об’єктивних підстав тих законів. У цей же час, в умовах

становлення ранніх форм демократії слово (логос) ставало

важливим інструментом політичного життя. Через це сталися

зміни і в самій архітектурі міст, сформувалась нова структура

соціального простору з центром на міській площі (агора), де

проходили політичні дебати. „Софія, – зазначає французький

дослідник Ж.+П. Вернан, – має своїм предметом не загальний

світ природи, а світ людей. Які є елементи цього світу,

якими є протидіючі сили, як встановити між ними

гармонію і порядок, як об’єднати їх, аби стан конфлікту

змінився станом порядку у місті, – ось коло питань, що

цікавить її.” [1] Чому, в такому разі, греки все ж таки

звертаються і до природи? Можливо тому, що вони шукали

незалежні від людей, об’єктивні підстави для встановлення

правильного політичного устрою, та, вважали, що немов закон,

який управляє світом природи і світом людей – один.

Різноманітність типів філософських вчень, що виникали

в Греції, зробили античну філософію школою, певною лаборато+

Від грец. φύσις – природа + λόγος – вчення.

Філософія______________________________________________

рією філософського мислення для всіх наступних часів. Розвиток

вчень ішов шляхом боротьби поглядів. Греки взагалі любили

боротьбу, змагання (агон) не лише у прилюдних спортивних іграх

(Олімпійські ігри почалися у Греції з 776 р. до н. е.), у суперництві

драматургів, музикантів, але і у філософії. Суперечки філософів

теж викликали у публіки велику зацікавленість.

Виникла антична філософія спочатку на околицях грецького

світу – Мала Азія (міста Мілет, Ефес), Південна Італія (Сицилія,

Елея), а потім у Аттиці (Афіни). У розвитку античної філософії

прийнято виділяти такі періоди: досократівський, період антич+

ної філософської класики, період еллінізму, неоплатонічний.

4.2. Онтологічна проблематика у досократівський період

розвитку античної філософії

До афінського філософа Сократа антична думка була

здебільшого космоцентричною, спрямовувалась на космологію,

тобто пояснення світу в цілому. Серед онтологічних питань

частіш за все порушувались такі: як поєднані численне й єдине,

як співвідносяться мінливість речей і їх усталеність, що

є першою причиною (началом) всього сущого, або “Що є все?”.

Питання про можливості й умови пізнання, тобто про все те, що

прийнято називати гносеологією, в цей час ще активно не

ставляться. Перші філософські школи, що виникли у Греції,

саме й переймалися вказаними онтологічними питаннями

і були дуже різноманітними. Розглянемо їх коротко.

Мілетська школа

У Іонії, де знаходилось місто Мілет, корені культури були

дуже глибокими. Вже у II тисячолітті до н. е. тут мав місце

високий рівень розвитку техніки й мистецтва, відзначався

значний вплив Єгипту, Ассирії та Вавилону. У Мікенську епоху

відбулася колонізація Малої Азії. Розвивалися мореплавство

й торгівля. Середземне море стало відомим аж до Гібралтару.

Спілкування з багатьма народами, з їх звичаями, релігіями,

знаннями виявляло умовність, відносність усіх людських

переказів та релігій, відкривало шлях до вільних досліджень та

до раціоналістичної критики. Усе це сприяло урізноманітненню

суспільного життя, розкладаються його старі форми, виникають

нові. Виникає й потреба у законодавстві, котре забезпечило

б міцний державний устрій. Серед відомих видів античних

мистецтв з’являється вище – мистецтво політики, яким

__________________________________________ О. М. Кривуля

славилися перші грецькі мудреці (Солон, Піттак, Біант та ін.)

Був серед них і Фалес, засновник давньогрецької філософії.

Фалес (640–562 р. до н. е.) – не тільки перший філософ

Греції, а й перший вчений (математик, астроном). Подорожую+

чи світом у якості купця, він придбав багато знань у Єгипті,

Вавилоні та у інших країнах. Переказують, що на основі

розрахунків він передбачив сонячне затемнення 28 травня

585 р. до н. е. Фалес був непоганим радником у справах держави

і в практичних справах. Бажаючи показати, що йому розбага+

тіти зовсім неважко, аби тільки було його хотіння, він одного

разу, очікуючи великого врожаю олив, орендував усі олійні

і тим самим надбав багато грошей.

Що стосується самої філософії Фалеса, то вона дійшла до

нас всього у двох положеннях: 1) усе виникло з води; 2) усе

наповнено богами [демонами, духами]. Згідно з Гегелем,

філософія з’являється з постановкою питання про сутність, яке

не тільки сформульоване, але й вирішене поза межами методо+

логії й термінології міфологічного мислення (без алегорій

і персоніфікацій). Якщо погодитись з гегелівським критерієм

філософії, то оті два висновки, яких дістався Фалес, і були за

своїми якостями першими власне філософськими висновками.

Другим представником мілетської школи був Анаксімандр

(611–546 р. до н. е.). Йому приписують складання першої

географічної карти, спорудження глобусу, виготовлення деяких

приладів, серед яких називають гньмон, що вказував на

сонцестояння та рівнодення, і сонячний годинник. Анаксімандр

першим піднявся до ідеї про безліч світів, Земля – тільки частка

світу, метеор, оточений безмежним світовим простором. Те

фізичне начало, з якого все виникає і у яке все перетворюється у

процесі вічного руху (Анаксімандр дав йому термінологічну

назву αρχε – принцип, начало) є дещо „безмежне” (апейрон –

άπειρον) й “божествене”, яке всім керує. Слово апейрон, як

вважають деякі дослідники, характеризує одну з одвічних

властивостей першоначала, яке не є водою, повітрям, вогнем

тощо, але все ж воно є началом предметним, тілесним. Можливо

це першоначало було сумішшю багатьох елементів. Виникнен+

ня світу Анаксімандр пояснював боротьбою і відокремленням

протилежностей (перш за все холоду й тепла). У надрах

“безмежного” спочатку виникає зародок світу, у якому вологе

й холодне ядро оточене вогненною оболонкою. Під впливом

жару ядро висихає, а його пар роздуває зовнішню оболонку аж

Філософія______________________________________________

до її руйнування. Оболонка розпадається на декілька кілець.

Десь після цього виникає циліндрична Земля, яка висить

нерухомо у центрі сферичного Всесвіту. Ці процеси, за

Анаксімандром, періодично повторюються: через певний час

світ знову поглинається навколишнім “безмежним” началом.

Третім відомим мілетським філософом був Анаксімен (585–

524 р. до н. е.), учень Анаксімандра і останній представник цієї

школи. Началом усього Анаксімен вважав не щось невизначене,

як про це думав його вчитель, а повітря. З повітря все виникає

й до нього все повертається. Розрідження повітря призводить до

виникнення вогню, коли ж повітря густішає це веде до появи

вітру, хмар, води, землі, каміння тощо. Процес виникнення

Землі з повітря Анаксімен порівнює з процесом валяння шерсті

до утворення повсті, з якої робляться валянки. “Повстяна”

Земля на вигляд схожа на стіл і, на відміну від думки

Анаксімандра, не висить нерухомо у центрі світу, а підтри+

мується знизу повітрям. У цілому вчення Анаксімена мало

більше власне грецьких мотивів, ніж вчення його мілетських

попередників, і воно відіграло велику роль у формуванні

поглядів Анаксагора, Левкіпа та Демокріта.

Піфагор та піфагорійський союз

Особа Піфагора, засновника однієї з найдавніших філо+

софських шкіл, вже у V ст. до н. е. була оточена легендами

і точних відомостей про його життя та вчення дуже мало. Жив

він близько 584–500 р. до н. е. спочатку на острові Самос,

а пізніше відбув у Південну Італію (м. Кротон), де й заснував зі

своїми прихильниками союз. Сукупність вчень під загальною

назвою „піфагорська філософія” існувала з VI ст. до н. е. до

III ст. н. е., однак вже з IV ст. до н. е. піфагорійський союз

відомий як містична, релігійна секта.

Сам Піфагор – один з найвидатніших грецьких мислителів і

вчених. Він встановив, що висота тону залежить від довжини

струни, дав математичні співвідношення у скульптурі, архітек+

турі („золотий перетин”, правильні кількісні співвідношення

між різними частинами споруд). Виходячи з ідеї про досконалу

фігуру, зробив висновок про кулястість Землі. До цього слід

додати, що Піфагор є творцем наукової геометрії, теорії чисел

і оригінального філософського світогляду, згідно з яким у Всес+

віті панують математичні закони. Як політичний діяч Піфагор

намагався створити нову аристократію, заснувати державу,

__________________________________________ О. М. Кривуля

в якій би панували кращі з людей за допомогою релігійного

союзу і виховання у філософській школі. І йому дійсно вдалося

об’єднати численних представників розумової аристократії.

Піфагорійці відкрили у математиці шлях до безумовно

істинного знання. Світ є організоване (влаштоване, упорядко+

ване) ціле, лад, або „космос”. Піфагор першим з філософів став

вживати слово “космос” у смислі “всесвіт”. Завдання філософа

полягає в тім, щоб зрозуміти устрій, лад всесвіту та його

закони. А саме математика й дає ключ до такого розуміння.

Усі якісні відмінності у світі піфагорійці звели до кількісних.

Звідси йде висновок, що „все небо є гармонія й число”. Зрозуміти

ідею про те, що число є першоначалом всього, непросто.

Фактично піфагорійці методологічний принцип перетворили

у певну метафізичну реальність. Особливо що стосується одиниці.

Адже одиниця – початок чисел, причина їх єдності (напр.,

7=3+1+3; 5=2+1+2). „Священними числами” вважались 1, 2, 3, 4,

7, 10. Певно напівмістичне вчення піфагорійців призвело до того,

що число стало для них символом єдності, закономірності

всесвіту. Те істинне знання, яке доступне людині є знанням

математичним, воно універсальне, досконале, божественне

знання: оскільки світ ми пізнаємо завдяки числу, значить

„число” і є архе всіх речей.

Геракліт Ефеський (540–480)

Рідне місто Геракліта – Ефес, що знаходився у Малій Азії.

Походив він з багатої сім’ї і міг би стати, як старший син,

царем, але відмовився від такої посади на користь брата та

покинув місто. До кінця свого життя Геракліт ненавидів

демократію як панування натовпу, тиранію більшості. „Один

для мене – десять тисяч, якщо він найкращий”. – писав він

[2]. За переказом, зненавидівши людей і покинувши місто,

Геракліт жив у горах, споживаючи рослини, траву, а захворівши

на водянку, повернувся до міста та звернувся до лікарів

з загадковим проханням аби ті „змінили затяжні дощі на

засуху”. Але лікарі не зрозуміли його, тоді він закопав себе

у хліві для волів, маючи надію випарувати погану вологу.

Однак полегшення не настало і Геракліт помер.

Свою філософію Геракліт виклав у творі під прийнятою в ті

часи назвою „Про природу” (“Περι φυσεως”), яка складалась

з трьох частин: про все, про державу, про божество.

Філософія______________________________________________

Найважливішим поняттям у філософській системі Герак-

літа є логос. Смисл його багатозначний. Це і деякий закон, що

керує всесвітом, але це й слово, навіть мова самого Геракліта.

Він ремствує, нарікає на людей, що люди не розуміють цього

логосу, бо логос у нього є одночасно й істина: „Хоч цей логос

існує одвічно, люди не розуміють його – ані раніше, ніж

почують про нього, ані почувши уперше. Адже все здійс

нюється за цим логосом” [3]. Більшість людей не розуміють

логос, бо мають нечутливі, варварські душі. До невігласів

Геракліт зараховував Гесіода, Ксенофана, Піфагора. Останнього

взагалі називав „ватажком шахраїв”. На думку Геракліта, люди

ведуть себе так, неначе у кожного з них є якась своя особиста

свідомість. Вони подібні тим, що сплять, бо кожний сплячий

живе в своєму світі, в той час як для тих, хто не спить, світ

завжди один, загальний для всіх.

Другим фундаментальним поняттям філософії Геракліта

є „вогонь”. Вогонь – це першооснова всього, що існує, архе. Він

ототожнюється з космосом, тобто упорядкованим, організова+

ним Всесвітом: „Цей космос, один і той же для всього, що

існує, не створив ніякий бог і ніяка людина, але він завжди

був, є і буде довічно живим вогнем, що мірами спалахує,

мірами пригасає” [4].

Що стосується ідей Геракліта, то найперша і найважливіша

з них – ідея єдності і боротьби протилежностей. На його погляд,

усе у світі складається з протилежностей, боротьбою яких виз+

начається сутність будь+якого явища чи речі: „Війна – батько

всього і всього цар”; „І добро і зло (одно)”; „Безсмертні –

смертні, смертні – безсмертні. Смертю один одного вони

живуть, життям один одного вони вмирають” [5]. Діючи

одночасно, протилежно спрямовані сили утворюють напру+

жений стан, яким і визначається гармонія речей. Цю велику

думку Геракліт пояснював знаменитим прикладом про лук та

ліру. Обидва кінця лука прагнуть випрямитись, але тятива

стягує й утримує їх.

Друга ідея Геракліта – ідея плинності всього, безупинної

мінливості.

„На того, хто входить у одну й ту ж річку, те

чуть все нові й нові води”. – так ілюстрував Геракліт цю свою

кардинальну ідею про перевагу мінливості над усталеністю [6].

Геракліту приписують знаменитий вислів “Все спливає” (грецькою “παντα ρει”).

__________________________________________ О. М. Кривуля

Елеати

Назва цієї філософської школи походить від міста Елея, що

знаходився на півдні Італії. Однак засновником її був грома+

дянин м. Колофон Ксенофан (565–470). Свої думки він викладав

у поетичній формі і це успадкував його учень Парменід (540–

470). Ксенофан рішуче виступив проти міфологічного політеїзму,

проти міфологічного світогляду взагалі. Повстав він і проти

Гомера та Гесіода за те, що вони приписували богам людські

вади. Вважав також, що вища істота, тобто бог, може бути лише

одною.

Вчення Ксенофана пантеїстичне

, адже „все – єдине”

і „єдине є бог”: „Богом наповнене все” [8]. Істинне божество

є єдиним, вічним, безмежним началом. Безмежне ототожнюється

з світом, що оточений неосяжним небом, небо – видимий образ

божества. У Ксенофана відчувається скепсис відносно можли+

востей людського пізнання.

Оманлива видимість – така загальна доля усіх людських

суджень стосовно природи і божества. Хоча у Ксенофана важко

відзначити чітко окреслену філософську систему, однак він

безумовно забезпечив для елейської школи програму дій, котру

виконав Парменід. Переказують, що коли Парменіду було 65

років, він відвідав Афіни і Сократ, який був тоді ще зовсім

молодою людиною, мав з ним розмову. Кажуть також, що свого

часу Парменід був посвячений у Піфагорійський союз, як і його

учень і послідовник Зенон.

Власні філософські погляди Парменід виклав теж у поемі

„Про природу”, яка розділена була на дві частини: „Про

істинно+суще” (це коли йдуть шляхом правди); „Про позірне”

(це похід за знанням шляхом неправди). Свої думки автор подає

як боже одкровення. В поемі йдеться про те, як деякий юнак

(так називає себе сам автор) прибуває колісницею до богині

Правди, Справедливості (Діке), котра сповіщає йому істину про

світ. Вчення будується на такім основнім положенні: думка та

предмет думки – одне й те ж саме. Йдеться про те, що думка –

„Есть один только бог, меж богов и людей величайший, не похожий на

смертных ни обликом, ни сознаньем. Весь целиком он видит, весь сознаёт и

весь слышит!” [7]

Пантеїзм (від грець.: παν– все + θεός – бог) – вчення, у якому Бог

ототожнюється з усією природою (“Все є Бог”, або “Бог є Все”).

„Истины точной никто не узрел и никто не узнает

Из людей о богах и о всём, что я только толкую.

Если кому и удастся вполне сказать, то, что сбылось,

Сам всё равно не знает, во всём лишь догадка бывает” [9].