Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

Людину Арістотель характеризує як істоту політичну, тобто

соціальну, оскільки „поліс” для грека значив місто+державу

й водночас суспільство. У своєму творі „Політика” Арістотель

розуміє суспільство як розвинуту спілку общин, а общину як

розгалужену систему патріархальних сімей. Врешті+решт

виходить, що сім’я стала для нього моделлю для пояснення

організації суспільства й держави.

Арістотель захищає рабство, як природний стан суспіль+

ства, оскільки є люди, що природою приречені бути рабами.

Вільні люди поділяються на три категорії: дуже багаті, бідні

й середні. Для благополуччя й спокою в державі особливе

значення має середній клас. Серед форм правління виділяються

три правильні (монархія, аристократія і політія) і три

неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Три останні

виникають тоді, коли правлячі сили починають дбати не про

суспільне благо, а про своє власне. Найбільш прийнятою

формою правління Арістотель вважає політію, коли до влади

прийшов середній клас.

4.4. Філософія епохи еллінізму

У історії античності період від початку азійських завоювань

Олександра Македонського (334 р. до н. е.) прийнято називати

початком епохи еллінізму. Поняття „еллінізм”

було введено

у XIX ст. німецьким істориком Г. Дройзеном (1808–1884) у його

“Історії еллінізму”. Воно мало позначити відрізок часу

з виникнення окремих держав після розпаду створеної

Олександром імперії і до наступного підкорення їх Римом.

Історію еллінізму ділять на три періоди:

• Виникнення елліністичних держав (кінець IV – початок

III ст. до н. е.);

• Розквіт елліністичних держав (III – початок II ст.

до н. е.);

• Занепад і підкорення їх Римом (середина II – кінець I ст.

до н. е.).

Що стосується держав, про які тут ідеться, то після

О. Македонського у Єгипті виникло царство Птолемеїв, у Сирії

і Месопотамії царство Селевкидів, у Македонії та Греції царство

Антигонідів. Четверте царство Лісімаха, що склалося у Фракії

Від грець. Έλληνες – самоназва греків. Звідси походить і Ελλάδα (Еллада) –

самоназва греками своєї країни.

__________________________________________ О. М. Кривуля

та на півночі Малої Азії проіснувало недовго і розпалося на

Пергамське, Віфінське, Галатське та Понтське.

Хоч, як бачимо, історики обмежують еллінізм інтервалом

„кінець IV – кінець I ст. до н. е.” у культурному відношенні цей

період можна було продовжити мабуть ще на одне+два століття.

Греки раніше поділяли світ на еллінську частину і варварську,

ототожнюючи себе з першою. Після завойовницького походу

Олександра все змішалось. Елементи культури Сходу прийшли

у Грецію, а традиції культури античної Греції укорінилися на

Сході, отже еллінський світ став незрівнянно ширшим. Зі Сходу

у Грецію надходив містицизм, символізм, магія, нові релігії,

інше мистецтво й архітектура, а з Греції поширювався на Схід

раціоналізм, наукові й політичні досягнення. У філософському

відношенні теж сталися зміни. Втрата полісної незалежності,

а разом з нею і відчуття особистої свободи й гідності дуже болісно

відбилася на філософських вченнях. Виникають течії, які

ставлять і вирішують переважно соціально+політичні й етичні

проблеми, адже надзвичайно актуалізувалось питання – як

жити і досягти щастя в умовах політичної несвободи, яку слід

обрати стратегію життя та як її обґрунтувати. Фактично йдеться

про вироблення зразків належного існування у соціальному

світі, який здебільшого став чужим людині традиційного

античного полісу. У часи еллінізму набули популярності три нові

філософські течії, що переймалися переважно цими питаннями:

епікуреїзм, скептицизм і стоїцизм. Розглянемо основні положен+

ня кожної з них.

Епікуреїзм

Названа течія ім’ям її засновника Епікура (342+271 р.

до н. е.), який вперше з’явився у Афінах у 18+ти літньому віці

для підтвердження свого громадянства. Школу, яку він назвав

„Сад”, оскільки розміщена була в саду, засновано у 306 р. до н.е.

Це була досить замкнута, напівсектантська спільнота, яка

прагнула практикувати або втілити у перебіг особистого життя

принципи свого вчення. Сам Епікур був автором близько 300

книг (кожна книга – папірусний свиток), з яких перед нами

постає прихильник атомістичного вчення, сенсуаліст та пере+

важно моральний філософ. Головне, чим переймався Епікур, це

питання про те, що таке благо та як досягти щастя. Вищим

благом він вважав блаженство, насолоду. Суть його полягає

у задоволенні природних потреб і досягненні душевної рівноваги,

Філософія______________________________________________

душевної заспокоєності. Досягши цього, людина й прийде

до щастя.

Дорозі до щастя особливо шкодять три групи страхів:

природні явища, боги і страх смерті. Епікур використав всі

засоби (фізику, логічні аргументи тощо) аби позбавити ґрунту

людські страхи. По+перше, боятися природних явищ примушує

нас незнання їх причин. Використовуючи атомістичну теорію

Левкіппа і Демокріта, Епікур прагне пояснити абсолютно все те

у природі, що може породжувати страх. По+друге, богів теж

боятися не слід, бо їм немає абсолютно ніякого діла до нас, боги

заклопотані власними проблемами, частими скандалами

у своєму розгалуженому сімействі. По+третє, найбільш обтяжливі

страхи, що пов’язані з переживанням смертності людської, він

радить долати простим міркуванням: наші шляхи і шляхи

смерті ніде й ніколи не перетинаються, бо коли ми є, її ще

немає, а коли вона приходить, то вже нас немає.

Занурення у політичне життя, вважав Епікур, – абсолютно

небажана й зайва справа, бо щастя вона аж ніяк не принесе. Він

радив запобігати політичної діяльності, додаючи – „Живи

непомітно!” [31]

Скептицизм

Засновником скептицизму вважається Піррон (бл. 360–275 р.

до н. е.), учень Анаксарха. Разом зі своїм учителем він був

учасником індійського походу О. Македонського і вже там

практикував поведінку, що випливала з основ його вчення.

Творів не писав, а викладав свої думки усно.

Назва течії походить від грецького слова, яке буквально

значило „озиратися”, а у переносному значенні – „бути у стані

нерішучості”. І це цілком відповідає суті вчення, бо вона (ця

суть) полягає у принциповій відмові від твердих, переконливих

суджень стосовно будь+чого. Головне питання, яке порушує

скептицизм, відповідає загальному духу еллінізму: Як жити?

Як досягти щастя? Піррон саме так і говорив: «Філософ – той,

хто прагне щастя». І додавав: «Щастя у незворушності і відсут+

ності страждань.» Щоб досягти такого стану, слід спочатку

поставити (як про це говорив учень Піррона Тімон Фліунтський

(320–230 р. до н.е.)) перед собою такі три питання й дати на них

чіткі відповіді:

• У якому вигляді речі існують, тобто якими вони є?

• Як ми повинні ставитись до них?

__________________________________________ О. М. Кривуля

• Якою має бути наша поведінка через таке наше

ставлення до речей?

Відповіді пропонувалися наступні. Ми не знаємо якими є речі

насправді, вони невідмінні одна від одної й нетривкі, ми не

знаємо з чого вони складаються, а всі численні школи з їх

суперечливими судженнями стосовно природи речей тільки

демонструють нам людську безпорадність у цьому питанні.

Відповідь на друге питання пропонується у такій формі: ми не

можемо довіряти ані нашим сприйняттям речей, ані нашим

уявленням про них, оскільки те й інше через нетривкість речей не

є ані істинним, ані хибним. Отже слід утримуватись від судження

стосовно природи речей (під „речами” розуміється що завгодно від

природного предмета до моральної якості). Тут пірроністи

вживають термін έποχή (затримка, призупинення судження).

Відповідь на третє питання складала суть загальної життєвої

позиції піронізму: вигідною для нас від такого ставлення до речей

є повна свобода суджень, з якої випливає незворушність (άταραξία)

і байдужість (άπάθεια). У цьому й полягає щастя.

На відміну від Піррона Тімон Фліунтський свої твори писав,

був першим логіком пірронізму. У якості прикладу типового

судження, у якому зберігається цілковита непевність у харак+

теристиці предмета, можна навести такий вислів Тімона: „Те,

що цей мед солодкий, я відмовляюся стверджувати; те, що

він здається солодким, я цілком припускаю” [32]

. Уже

в цьому вислові помітне вміння так обережно поводитись

з оцінками, щоб максимально зберегти чистоту неупередженості;

а краще за все рухатись у контурах улюбленого звороту

скептиків: „На будь+яке слово є й зворотне.”

Ідеї скептицизму були підтримані послідовниками Платона.

Голова так званої другої (Середньої) Академії Аркесілай (315+

240 до н. е.) суттєво змінив спрямованість академічних

досліджень, захопившись застосуванням скептичного методу

для спростування стоїчних догм. Виправданням такого

повороту було посилання на елементи скептицизму, які були

притаманні ще Сократу, вчителю Платона. Не зважаючи на те,

що скептицизм не вичерпував усього змісту середнього

платонізму, він відіграв певну роль у підтримці найскептичніших

Цей вислів Тімона перегукується з наступним твердженням Демокріта, якого

пірроністи дуже шанували: «Кажуть, що Демокріт, виходячи з того, що

одним мед здається солодким, а іншим гірким, зауважує, що він і не

солодкий і не гіркий, і внаслідок цього проголошує скептичний вигук: «не

більше» [33].

Філософія______________________________________________

традицій. Аркесілай пропагував принцип έποχή, тобто повне

утримання від «наукових» суджень стосовно сутності речей,

а критерієм правильності практичної дії мала бути орієнтація

на її успішність.

Через сотню років після Аркесілая на чолі Академії

перебував Карнеад (214+129 до н. е.). Під час його керування

заклад отримав назву Нова Академія. Про його працьовитість

та ораторські здібності ходили легенди. Діоген Лаертський,

зокрема, повідомляє, що через свою зайнятість науками

Карнеад навіть не мав часу постригти волосся й нігті. Карнеад

теж був скептично спрямованим і вважав, що однозначну межу

між істинним і хибним провести неможливо, однак одні

погляди є більш вірогідними за інші і саме на них можна

спиратися у розумній поведінці.

У пізніші часи послідовники скептицизму склали тропи

(спеціальні аргументи) на користь та захист свого вчення.

Перші 10 троп склав Енесідем (1 ст. до н. е.), який походив

з о. Кріт, а жив у м. Олександрія (Єгипет). Агріппа (II ст.) додав

ще 5 троп. У тропах ішлося про те, що людські судження

базуються на досить непевних підставах: відчуттях, які часто

відбивають суб’єктивний стан, суб’єктивних гадках, нечітких

висловленнях тощо. Часом здається, що була б лише зайнята

певна світоглядна позиція, а аргументи до неї завжди знайдуть+

ся. Є історики філософії, які вважають, що скептицизм не мав

характеру школи у смислі якогось позитивного вчення, це був

скоріше деструктивний метод руйнування догматів інших шкіл

(напр., догматизму стоїків).

З часів Піррона скептицизм вже ніколи не покидав

європейську філософську думку, а в окремі часи його позиції

навіть зростали. Так було в епоху Відродження (Мішель

Монтень), у Новий час (Давид Юм) є прояви скептицизму

й у наступні століття.

Стоїцизм

Стоїцизм формується з кінця IV ст. до н. е. у Греції (Афіни)

і поступово стає найбільш поширеною школою, охоплює Рим як

республіканських, так і імператорських часів і існує аж до II ст.

н. е. Назва школи походить від грецького слова

ςτοά – портик,

крита колонада, часто прикрашена фресками. На афінській агорі

стою (портик) збудували ще у V ст. до н.е., а розмалював її

кращий художник тих часів Полігнот. У цій стої заснував нову

школу Зенон (336–264 р. до н.е.), який прибув із Кітіону в Афіни

__________________________________________ О. М. Кривуля

після тяжких випробувань долі. Стоїчне вчення було досить довго

популярним і у історії стоїцизму виділяють навіть свої періоди:

старша, середня і молодша Стоя. До першої відносять класиків –

Зенон (333–262 р. до н. е.), Клеанф (331–233 р. до н. е.), Хрізіп

(281–208 р. до н. е.); до середньої – Панетій (185–110 р. до н. е.),

Посідоній (140–51 р. до н. е.); до молодшої – Луцій Анней Сенека

(4 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50–138), Марк Аврелій Антонін

(121–180). Основи вчення були закладені ще старшою Стоєю,

однак у різні часи акценти робились на різних частинах вчення.

Так напр., римські стоїки обмежувались суто моральними

проблемами, проблемами особистої свободи і практично не

зачіпляли природознавчі питання, і, навпаки, середня Стоя

значну увагу приділяла саме їм.

Філософія стоїків була повною суперечністю епікуреїзму.

Вченню про безліч атомів, з яких побудований епікурейський

світ, вони протиставили вчення про сувору єдність світу;

замість реальності пустоти, в якій рухаються атоми, відстою+

вали вчення про суцільну наповненість світової кулі тілами

і пневмою (пневма – фізичне й духовне начало, світовий дух

і навіть розум), за рахунок якої Всесвіт немов тілесно дихає.

Замість думки про безліч світів, говорили про один лише світ,

а замість заперечення будь+якої цілеспрямованості – переконання

у тому, що все в світі має мету.

Усі частини свого вчення стоїки демонстрували на прикладі

саду, у якому є огорожа (це їхня логіка), дерева (фізика) і плоди

(етика). Отже, як це було і у випадку з епікурійцями, всі

частини вчення підпорядковані врешті+решт вирішенню

моральних питань. Головна думка у етиці стоїків полягає

у тому, що людина повинна свідомо, розумно визначити своє

місце і призначення в усьому устрої світу; кожен повинен

встановити, яка поведінка відповідає його природі і його

природному відношенні до інших істот. Як наслідок,

складається формула життя: „Жити відповідно природи –

значить жити відповідно розуму.”

Стоїки вели безкомпромісну боротьбу з принципами вчення

Епікура, критикували гедонізм, як прагнення до насолоди,

вважали, що утіхи засмічують ясність розуму. Природа

створила тваринам інстинкт самозбереження, а не прагнення до

насолоди. Усі стоїки вважали, що справжнє щастя полягає

у звільненні від пристрастей, у спокої духу. Вони першими

в історії зробили аналіз пристрастей. Вважали, що головне –

Філософія______________________________________________

зрозуміти що є добро, а що – зло, а що не є і ні те, й ні інше.

Останнє уявляє собою досить велику сферу морально

нейтрального і тут позиція мудреця – неупередженість.

Оскільки все ж таки в нас є елементи негарних пристрастей,

то доброчинність має характер боротьби з противними природі

й розуму бажаннями. Треба з корінням виривати ці хвороби

нашої душі. Релігійна покірність необхідності, єдиному закону,

що панує у природі, – цілком відповідає внутрішній свободі

розумного людського духу.

Уся мораль стоїків несе в собі подвійну тенденцію. З одного

боку, вони сповідують образ мудреця, який ставиться з повною

байдужістю до всього, що коїться; людина вважається до такої

міри вільною, що за нею визнається право вибирати між

життям і смертю – покінчити з собою, якщо на тебе чекають

нестерпні страждання (і багато стоїків дійсно згубили себе).

З другого боку, у стоїків є значна гуманістична тенденція, яка

визначається моральним завданням перед зв’язками з другими

людьми. Звідси йде обов’язок жити для цілого, гуманно

ставитись до інших людей, нести в собі ідею загального братства

і мріяти про всесвітню державу.

За стоїками, мудрим є той, хто досяг повної безпристрасності,

ніщо зовнішнє не здатне його обурити, не знає він гніву і жалю,

страху й страждання, бо він здійнявся над всесвітом немов бог.

Як і бог він перебуває у стані недосяжної величі духу. Хоч у цьо+

му й бачиться індивідуалістична спрямованість етики, водночас

стоїки пропагували і моральний універсалізм. Усі люди – брати,

як діти єдиного батька. Національні та соціальні відмінності тут

нівелюються, Усі люди – члени єдиного божественного тіла.

4.5. Неоплатонізм

Ця остання філософська течія античності розвивається

у III–V ст. нової ери. То був час народження й утвердження

християнства, проникнення зі Сходу на Захід нових релігійних

вчень, культів, містерій. У цю добу і філософія поступово стає

релігійною. Школа неоплатонізму була саме такою. Починаєть+

ся вона з Плотіна (205–270), а завершується Проклом (412–

485). Однак, перш ніж звернутися до Плотіна, слід нагадати

дещо з історії платонівської школи – Академії.

Безпосередні послідовники Платона переймалися проблема+

ми, які успадкували як з відомих нам діалогів учителя, так і з тієї

частини, яку називають “усним вченням Платона”, відомим лише

__________________________________________ О. М. Кривуля

його слухачам. Важливим джерелом, з якого ми знаємо про

погляди Платона, що не попали у діалоги, є Арістотель (хоч він і

зупиняється тільки на деяких фрагментах усно висловлених

думок Платона), а також свідчення послідовників платонізму у

межах самої Академії. Природно буде зосередитись на деяких

принципових моментах метафізики Платона, які довгий час

після нього обговорювались так званими “академіками”.

Уже в першій книзі “Метафізики” Арістотель пише, що

Платон багато чого взяв у піфагорійців, зокрема уявлення про

єдине і двійцю. Їх можна назвати першими началами, або перши+

ми причинами всього сущого, як про це каже Арістотель[34],

а можна вважати принципами, як вказує, напр., Д. Діллон.[35]

“Єдине” – активне начало, яке безпосередньо впливає на

двоїстість Діади (“Двійці”). Діада багатолика й суперечлива: це

дещо “велике й мале”, неподільне й дискретне. Діаду можна ото+

тожнити з матерією. Назва “матерія” тут досить умовна, оскільки

лише Арістотель пізніше надав у філософії цьому терміну кате+

горійного значення. Про те, що ми умовно називаємо матерією,

у Платона йдеться у діалозі “Тімей”. Необхідність у матерії

викликана була потребою звести кінці з кінцями в платонівській

космології. Треба було додати третю, допоміжну причину сущого

(крім ейдосів та їх копій). Така допоміжна причина – те, на чому

відбувається проекція речей, дещо посереднє, або “тіло космосу”.

Це третє – “хрещена мати і немов годувальниця будь якого на

родження” [36]. Платон далі пише так: “Слід мислено відокре

мити три роди: те, що народжується, те, всередині чого

здійснюється народження, і те, за зразком чого зростає те,

що народжується” [37]. Під першим Платон має на увазі видимі

речі, під другим – матерію, під третім – ейдоси (ідеї). Ознаки

матерії Платон вимальовує дуже невиразно, вказуючи, що цей

вид є темним і важким для розуміння. Це деяка чиста просто+

ровість, вмістище, яке “і розтікається вологою, і полум’яніє

вогнем, і приймає форми землі й повітря, і зазнає усю низку

схожих станів, являючи різноманітний лик” [38]. Отже Діада

(Двійця) може бути ототожнена з платонівською “матерією”.

Від дії Єдиного на Діаду народжуються “ідеї+числа”

(принаймні Арістотель так непевно й пише: “ейдоси <як

числа>” – [39]. Як би там не було, та Платон дійсно уявляв ідеї

числами, або якимись математичними сутностями. Як і піфа+

горійці, Платон та його послідовники надавали особливого

значення першим чотирьом числам і їх сумі (1+2+3+4=10),

Філософія______________________________________________

пов’язуючи їх з тривимірним світом реальних речей: 1 була

також і точкою, 2 – лінією, 3 – площиною, 4 – тілом.

Важливим елементом платонізму було й вчення про Душу,

яке теж найбільш повно викладено у діалозі Платона “Тімей”.

Як Світова Душа вона “є місцезнаходженням форм (те саме,

що ідей – О.К.), з тим застереженням, що не вся душа,

а мисляча частина, і має форми не в дійсності, а в можли

вості” [40]. Душа якимось чином перетворює ідеї на матема+

тичні об’єкти, а потім проектує їх на матерію, породжуючи тим

самим фізичний світ. Індивідуальна душа так відноситься до

Світової, як мікрокосм до макрокосму.

Серед питань, які залишилися у спадок від Платона, було,

зокрема, питання про природу Деміурга (Творця всього). У нас+

тупному платонізмі Деміург ототожнювався з Розумом, Духом,

Логосом (Нусом, відомим ще Анаксагору). Ключові вихідні

поняття – єдине, душа, дух, матерія (за нею стоїть “двійця”)

притаманні всьому неоплатонізмові, являються стартовими для

вирішення філософських проблем. Суперечності, недомовки та

прогалини платонівського вчення й ліквідовували ближчі та

віддалені послідовники вчителя, зберігаючи дух платонізму.

Отже родоначальником неоплатонізму був Плотін. Походив

він з Єгипту, навчався філософії в Олександрії у Аммонія

Саккаса, прибічника платонівської традиції. До Риму Плотін

прибув у сорокарічному віці і заснував там власну школу. Своє

вчення він виклав вже наприкінці життя у окремих трактатах,

які упорядкував його учень Порфирій після смерті учителя. Усі

трактати, числом 54, Порфирій згрупував у шість дев’яток.

З тих пір фундаментальна праця Плотіна так і називається:

“Еннеади” (тобто “Дев’ятки”: від грець.

εννέα – дев’ять).

Плотін створив філософську систему, яка має свою кінцеву

мету з підпорядкованою їй внутрішньою конструкцією. Мета або

завдання філософії корелюється з метою людського перебування в

світі. Як сповіщає учень Плотіна Порфирій, “зближення

і возз’єднання з загальним Богом є для нас кінцевою метою”,

додаючи, що за час їхнього спілкування Плотін чотири рази

досягав цієї мети [41]. Такий стан можливий для кожного з нас,

пише сам Плотін, “тому що Бог знаходиться не поза нами і не

далеко від нас, але завжди з нами, і тільки нами не

помічається” [42]. Обґрунтувати цю мету і тим самим допомогти

людині досягти блаженства й щастя – задача філософії. Як же це

робить Плотін? Звернемось до його метафізики.

__________________________________________ О. М. Кривуля

100

Всяк суще існує тільки завдяки властивій йому єдності.

Сущі, що позбавлені єдності, перестають бути тим, чим вони є.

Так, напр., армія, коли в неї відсутня єдність, вже не армія, так

само і хор, і стадо; будинок, корабель існують доти, доки їм

властива єдність, а тільки+но вона зникає, негайно й вони

перестають бути тим, чим були. Можна наводити й інші

приклади, їх безліч. Організми рослин і тварин існують як такі,

доки кожний з них являє собою єдність, те ж саме можна сказати

й про здоров’я, яке належить тілу, доки в ньому об’єднані

й упорядковані усі функції, і про красоту, яка обумовлюється

гармонійною єдністю частин, і навіть про доброчинність, адже

вона буває лише при гармонійній єдності душі.

Кожній речі, яку ми теж можемо назвати “єдине”, завжди

притаманні у рівній мірі і єдність, і буття, так що нижчому

ступеню буття відповідає нижча ступінь єдності, а вищому

ступеню буття – вища ступінь єдності.

У світі все пов’язане й тому просякнуте єдністю. Індивіди

пов’язані з видами, види з родами, роди з класами і т. д. аж до

самого верху, до абсолютної єдності. Уся ця система (універсум)

речей підкорюється вищому принципу єдності, який зветься

Єдине. Воно охоплює собою всю тотальність буття в його

безмежності. Виразити суть Єдиного, приписуючи йому якісь

атрибути (предикати) неможливо, бо тим самим ми обмежимо

безмежне. Його можна охарактеризувати лише апофатично.

(Від грець.

άπόφασις – (букв. заперечення) у логіці операція

виключення предиката.) Це Єдине (Εν) Плотін називає різними

іменами: Першоєдине, Абсолютно Єдине, Бог, Він, Благо. Єдине

не є що+небудь з поряд існуючого, “до нього не можна

прикласти ані категорії субстанції, ані якості й кількості,

він не є ані Дух, ані Душа, не такий, що рухається, і не

такий, що перебуває в спокої, не такий, що знаходиться

у якомусь місці або в якийсь час” [43]. Його не можна ні

розумом охопити, ні виразити словом.

Це Єдине Плотін вважає Першоначалом. Началом може

бути тільки те, що саме не є таким, що виникло, чи виникає,

адже від нього починається все. Постає питання: чому

Першоначало, Єдине не залишається самодостатнім? Тут нам

Плотін пропонує не дуже невідпорну аргументацію: “Хіба

можна припустити, щоб Першоєдиний, будучи найбільш

досконалою істотою і разом з тим першим і найвеличнішим

Благом, залишався замкненим у самому собі, чи наче