Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

121

між сутністю і іпостассю як різницю між загальним і частко+

вим. Так він писав: “Імена бувають двох родів. Одні

позначають природу, як, напр., людина; інші ж мають

значення часткове, під яким розуміється не загальність

природи, а риси якоїнебудь речі за такою ознакою, яка не

має жодної спільності з однородним їй предметом, як, напр.,

Павло, Тимофій” [6]. Загальне не має свого окремого існування

і здійснюється тільки через конкретні речі. Ім’я, яке є найбільш

придатним до Бога, – це Суще (сутність), і означає воно тільки

буття Бога, що робить спільність буття Бога+Отця, Бога+Сина

і Святого Духа у єдиній сутності. Василь Великий дав одну

з найбільш відомих у християнській культурі класифікацій

семи смертних гріхів (марнославство, заздрість, гнів, сум,

скупість, обжерливість, марнотратство), які походять від

основи усякого зла – гордині.

Григорій Богослов походив з місцевості поблизу міста

Назіанз, що в Каппадокії, і деякий час був пресвітером у цьому

місті тому його називають ще Назіанзіном. Він був головою

II Вселенського собору 381 р., однак через інтриги церковних

діячів полишив собор, а разом з цим і посаду патріарха

Константинополя, яку обіймав з 379 р.

Співставляючи Святе Письмо і філософію, Григорій Богослов

не відкидав прагнення філософії міркувати щодо світу, людини,

людської душі тощо, він тільки виступає за те, щоб перехід

охочих до таких питань відбувався помірно, поступово: треба

спочатку навчитись Святому Письму, тобто стати християнином.

Що стосується пізнання Бога, то єдиним шляхом його

осягнення є вивчення всього того, що Він говорив Мойсею про

себе, а саме: про всезагальне буття, безконечне й вічне. У Слові

45 «На Святий Великдень» Григорій говорить, що Бог є «наче

деяке море сутності, безмежне й безконечне, що сягає за

межі будьякого уявлення про простір і єство» [7]. Однак

перед усим, що стосується Божої таємниці, яку Бог не розкрив

нам, Григорій шанобливо зупиняється. Як Бог міг породити

Сина? Ми цього не знаємо. І тут доречніше виказати певну

наївність ніж щось домислювати: «Як народився? – Знову

з обуренням скажу те ж саме: Боже народження та нехай

вшанується мовчанням» [8].

Григорій Ниський був братом Василя Великого. З його

творів назвемо один – “Про устрій людини”. У ньому йдеться

про походження людини, її сутність. Не відходячи від догмату

__________________________________________ О. М. Кривуля

122

про творення людини Богом, Григорій роз’яснює смисл

творення «за образом і подобою Бога». По+перше, Бог «зробив

людське єство причетним до всякого блага, бо якщо

Божество є повнотою благ, а людина його образ, то значить

образ у тому й має схожість на Першообраз, наповнений

всяким благом. Отже в нас є уявлення про все прекрасне,

всяку доброчесність і мудрість, все, що тільки можна

розумом уявити собі найкраще» [9]. По+друге, якщо образ

Бога викриває в людині сутнісно+божественне, то подобу люди+

ни до Бога слід розуміти як часткове ототожнення людини

з Богом, тільки як подане у фарбах різноманіття сутності, коли

ми вгадуємо певний образ незалежно від повноти набору фарб,

освітлення тощо.

Всесвіт, за Григорієм, ділиться на світ видимий і невиди+

мий. Своїм тілом людина належить до видимого світу, а душею

до невидимого. Серед видимого світу людина займає найвище

місце, і в ній представлені всі інші ступені життя. Душа

людська – животворяще начало, вона є створеною, живою

і мислячою субстанцією. Григорій заперечує існування душі до

тіла, тим самим відкидаючи можливість переселення душ.

Душа й тіло творяться Богом одночасно. Людський зародок вже

містить у собі всю людину, душа вибудовує тіло людини,

розгортає її здібності, дає органи для їх реалізації. Шукати

дислокацію душі в тілі – марна справа, вона присутня скрізь.

Навіть після смерті душа не відділяється від елементів, що

складають тіло. За цим стоїть християнська думка про

воскресіння тіл, саме тих, у яких люди померли. Належність

людині розуму й слова наводить Григорія на висновок про

існування вищого Розуму, яке породжує Слово. Тільки Боже

Слово є не плинним і скороминучим, як наше, а вічним.

Існування зла Григорій пояснює так. Здатна вибирати між

добром і злом, людина обрала зло, вірніше сказати, людина

зробила невдалий вибір, обравши чуттєвість, яка з тих пір

і переважає в людині. Тіло, заражене брудом душі, стало смерт+

ним. Але Бог передбачив гріх і тому створив людину чоловіком і

жінкою, щоб продовжувався рід і люди знайшли б назад дорогу

до Бога.

Велику роль у становленні й розвитку середньовічної філо+

софії відіграли твори так званого Діонісія Ареопагіта, навколо

якого ще й досі не розвіяні певні міфологічні нашарування. Про

життя його поки що нічого певного сказати не можна, але йому

Філософія______________________________________________

123

приписують збірку творів «Ареопагітики», куди входять «Про

небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про божественні

імена», «Містичне богослов’я» та «Послання». Твори ці скоріш

за все були написані наприкінці IV або початку V століття

(оскільки містили у собі ідеї Прокла) і примикали у витоках до

східної патристики. Головне для Діонісія – поєднання хри+

стиянства і неоплатонізму, тобто спроба виразити християнське

віровчення у поняттях філософії неоплатонізму. Це стосується

трактування християнського догмату Трійці через неоплатонічне

вчення про Єдине, християнського розуміння божого творіння

і неоплатонічної ідеї еманації тощо. Вплив Діонісія Ареопагіта

на середньовічну думку головним чином позначився його

ідеями стосовно пізнання Бога і мови, якою ми користуємося

при цьому. Як і Прокл, Діонісій відрізняє два пізнавальних

підходи до Бога: заперечний (апофатичний) і стверджувальний

(катафатичний). Перший підхід визнає несумірність людських

понять стосовно Бога, неможливість вимірювати Бога тими

ж мірками, якими ми вимірюємо речі звичного нам світу.

Другий підхід (позитивний) підкреслює певну можливість

описати Бога+творця з допомогою слів, якими ми послуговуємось

при описуванні конечних божих творінь і які є цілком

сумісними з безконечною духовною сутністю Бога. Проблема

співвідношення цих двох методів стала практично наскрізною

впродовж всієї історії середньовічної філософії.

5.3. Виникнення і розквіт схоластики

Так сталося, що після Августина Аврелія на Заході різко

і надовго скоротилися філософські дослідження, та й самі вони

набули зовсім іншого характеру. Однією з причин занепаду

філософії в добу раннього середньовіччя було захоплення

вандалами Риму і наступні вторгнення готських племен. Це

призводить до гальмування культурного процесу на цілі століття.

Деяке оновлення філософського руху в ранні середні віки

повязують із Каролінгським відродженням, яке почалося з імпе+

ратора Карла Великого (роки правління 768+814) наприкінці

VIII століття на території Франції і Німеччини. Тут своєрідним

центром духовності стала «Академія». Це був скоріше гурток,

членом якого був і сам Карл Великий, а керував виходець

з Англії Алкуін (730+806). Карл вважав, що в державі порядок

залежить від дисципліни кожного, а людей дисциплінує

християнська релігія, тому освіта у християнському дусі стає

__________________________________________ О. М. Кривуля

124

необхідністю. Каролінги прагнули відкрити школи у кожному

єпископстві і в кожному монастирі, куди приймали дітей різних

станів. Ці школи згодом стануть центрами інтелектуального жит+

тя Европи аж до відкриття у XII+XIII ст. університетів. Алкуін

високо цінував античну культуру і уславився більше своєю

цивілізаторською діяльністю ніж філософськими досягненнями.

Видатним філософом доби Каролінгів був Іоан Скот

Еріугена (810+877), ірландець за походженням, на якого впли+

нули твори Діонісія Ареопагіта, Григорія Богослова і Григорія

Ниського. У своєму творі « Про розділення природи» Еріугена

проводить думку, що з набуттям Євангелія люди отримали

істину такою, якою її відкрив Бог. Отже віднині віра повинна

передувати розуму, але й розум не відкидається: будучи

просвітленим вірою, він надає людині необхідні для життя

уроки. Поняттям «природа» Еріугена позначає все, що існує.

А розрізнюється воно за чотирма формами: 1) природа не

створена й творяща – Бог як причина (а сам Бог нічим не

спричинений) всього, 2) природа створена й творяща –

божественні ідеї, посередники між Богом і світом, 3) природа

створена й нетворяща – світ як виявлення божественних ідей і

самого Бога, 4) природа нестворена й нетворяща – Бог як

остання мета всього. До четвертої форми природи необхідним

є суттєве зауваження: Бог тут не мислиться як окремий

різновид буття, він пізнається через свої виявлення і лише для

того, аби хоч якось можна було Бога мислити, ми вдаємося до

уявлення його немов окремої форми або частини природи.

Людина у вченні Еріугени займає особливе місце, вона не просто

виявлення Бога, а й його образ. Визначаючи людину як «деяке

інтелектуальне поняття, одвічно створене у Божествен

ному розумі» [10], Еріугена підкреслює, що у людині так само,

як і в Богові (адже вона образ Бога), є поняття всіх речей. Але

так було не завжди, а тільки до гріхопадіння. Після нього

в людині відбувся розподіл природи, розпалась тотожність

буття і мислення, перемогла чуттєвість. Смисл людського

життя і зміст усього світового процесу полягає у поверненні

людської природи у стан її початкової єдності.

Після розпаду у середині IX ст. імперії Каролінгів у Західній

Європі не стало потуги, яка могла б зупинити часті та спустош+

ливі навали норманів, піратські набіги арабів і наступ кочовників

угорців. Це знову позначилось на культурному занепаді і занепаді

Філософія______________________________________________

125

філософії зокрема. Однак уже з XI ст. складається новий образ

філософії, який прийнято називати схоластикою.

Філософія в період формування схоластики викладалась

лише в монастирських школах, де її вивчали майбутні священ+

ники (слово “схоластика” походить від грецького слова “школа”).

Саме в ці часи філософія зовсім втратила свободу, підпала під

залежність церкви, стала “служницею теології” і довгі роки

знаходилась у полоні християнських ідей. Тому дослідження

схоластів можна лише умовно називати філософськими. Те, що

було предметом дослідження теологів, а саме суть Божа, те

ж було і предметом філософського вивчення. Ця риса була

загальною для всієї середньовічної філософії, включно з патрис+

тикою і схоластикою, проте не можна не бачити й відмінності

першої від другої. Перед патристикою стояло завдання створити

систематичну догматику з того, що містилось у Священному

Писанні. Схоласти, вже маючи готову догматичну конструкцію,

вирішували задачу по її упорядкуванню і адаптації до неосвіче+

них людей.

Отже, початок схоластики припадає на XI ст. і продовжується

її розвиток аж до XV ст. Метод, яким керувалась схоластика, вже

відомий. Йдеться не про знаходження істини, що вже дана

у Біблії, а про викладення й доведення готової істини засобами

розуму, тобто філософією. І якраз із цього випливають три мети:

• з допомогою розуму легше проникнути у істини віри

і тим самим наблизити їх зміст до мислячого духу людини;

• надати релігійній істині систематичну форму;

• використовуючи філософські аргументи, виключити

критику істин релігії.

Все це й складає схоластичний метод у широкому значенні.

У вузькому значенні схоластика – це формальні міркування

навколо понять, категорій без розгляду їх реального змісту.

Які ж теми були найбільш популярними у століття

панування схоластики? Це переважно такі:

• трактування людини як образа й подоби Бога;

• проблема співвідношення душі й тіла;

• співвідношення “суті” і “існування” (раніше їх розділив

Боецій [480+524]). Вважається, що суть і існування співпадають

лише у Богові, а в окремих речах вони не тотожні. Щоб та чи

інша суть отримала існування, вона повинна бути причетною до

буття, інакше кажучи, повинна бути створеною Божою волею);

• проблема універсалій.

__________________________________________ О. М. Кривуля

126

Що стосується останньої теми, то впродовж століть

точилася полеміка між реалістами й номіналістами стосовно

такого питання: існують реально універсалії (загальні поняття)

чи ні. Філософським підгрунтям цієї полеміки було питання

про співвідношення загального й поодинокого. Реалісти (лат.

realis – дійсний) приписували справжнє існування лише загаль+

ним поняттям, універсаліям. Номіналісти (лат. nomina – ім’я)

заперечували реальне існування загального, стверджуючи, що

загальне існує лише як ім’я після речей (post res). Поряд з ними

була ще й третя позиція, яку назвали «концептуалізм» і яку

обгрунтовував П’єр Абеляр. Концептуалісти визнавали наяв+

ність у розумі людини загальних понять (концептів) як

особливої форми пізнання дійсності. Властиві нам загальні ідеї

можуть раптово виявитись у нас при спостереженні якогось

конкретного явища, однак у прихованому вигляді такі ідеї вже

існували у нашому розумі незалежно від досвіду.

Джерело дискусії про універсалії знаходять ще у неоплато+

ніка Порфірія і в коментарях Боеція на його твори та твори

Арістотеля. В роботі «Вступ до категорій Арістотеля» Порфірій

пише про універсалії таке: «Я не стану говорити стосовно

родів і видів, чи існують вони самостійно, чи знаходяться

лише в одних думках, а якщо вони існують, то чи це тіла, чи

безтілесні речі, і чи мають вони окреме буття, чи існують

у чуттєвих предметах …» [11]. У свою чергу Боецій дає таке

уявлення про предмет «Категорій»: Це книга «не про роди

речей, не про речі, а про слова, що позначають роди речей»

[12]. Вже у цих висловлюваннях містяться корені майбутньої

дискусії – чи є універсалії словами, чи речами. Номіналісти

стверджували (напр., Росцелін), що універсалії – це просто

слова, а прибічники крайнього номіналізму навіть вважали, що

проголошуване загальне є не більше ніж «видихом голосу»,

тобто не має ніякої змістовності. Реалісти наполягаючи на

реальності універсалій і були ближче до Платона, який вважав

ідеї більш реальними, ніж дані нам у чуттях речі.

Для християнської філософії суперечка про універсалії

набула принципового характеру через необхідність з'ясувати

природу Трійці: треба було довести, що субстанційно єдиний

Бог існує у трьох іпостасях. Адже якщо Бог це тільки ім’я, а не

реальна єдність, то й божественна сутність Христа втрачається.

Те ж стосується і третьої іпостасі – Святого Духа.

Філософія______________________________________________

127

Період розквіту схоластики також багатий на імена. Це

Ансельм Кентерберійський (1033–1109), Іоанн Росцелін (1050–

1110), П’єр Абеляр (1079–1142), Сігер Брабантський (1240–

1281) і особливо Фома Аквінський (1225–1274). Зупинимось на

останньому.

Фома Аквінський є центральною фігурою схоластичної

філософії. Народився він близько 1225 року у графській сім’ї

у Неаполітанському королівстві недалеко від містечка Аквіно,

від якого й отримав свою назву „Аквінський”. З раннього

дитинства виховувався у бенедиктинському монастирі Монте

Кассіно. З 1239 р. протягом декількох років навчався

у неаполітанському університеті. У 1244 р. став монахом

домініканського ордену. Керівники цього ордену направили

його до Паризького університету як провідного, на той час,

центру теологічної думки. Там він був слухачем і учнем

Альберта Больштедтського і разом з ним вирушив до Кьольну,

щоб там налагодити викладання теології. У 1252 р. Фома

повернувся до Парижу, став магістром і до 1259 р. викладав

теологію. Після того як папа Урбан IV відізвав його у Рим, він

до 1268 р. викладав теологію у домініканських школах Італії.

З 1269 р. протягом трьох років знову працює у Паризькім

університеті. Потім викладав теологію у Неаполітанськім

університеті. У 1274 р. за розпорядженням нового папи

Григорія X відбуває на Собор у Ліон, але дорогою тяжко

захворів і 7 березня 1275 р. помер.

За своє порівняно коротке життя завдяки неймовірній

працездатності Фома написав дуже багато книг, присвячених

найрізноманітнішим питанням. Найбільш знаменита з них –

„Сума теології”. У своїх працях Фома провів грандіозний

теолого+філософський синтез, створив таку систему, яку досі

поважає католицька церква.

У центрі уваги Фоми – співвідношення віри й знання,

релігії й науки, теології й філософії. Згідно з його думкою,

відмінності науки (і її частки – філософії) та релігії не

абсолютні, а відносні. Пізнання у науці і філософії може бути

істинним, але воно не може все охопити. Над царством

філософського пізнання знаходиться царство, яким займається

теологія. У це царство не можна проникнути силою мислення.

Істини, що стосуються цього царства, не протирозумні, не

ірраціональні, вони – надрозумні. Доведення цих істин

непосильне для людського розуму, вони є непізнавальними для

__________________________________________ О. М. Кривуля

128

нього, але цілком ясні для досконалого розуму безмежної

божественної особи.

Між наукою і вірою немає суперечностей, християнська

істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму.

Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позиції

людського розуму суперечать вищому божественному розуму,

проти якого у людей немає засобів. Філософія повинна

прислужувати теології тим, що релігійні істини презентує

й тлумачить у категоріях розуму, і тим, що спростовує аргумен+

ти проти віри як помилкові.

Значне місце у філософії Фоми Аквінського займала

проблема буття. Тут він дещо запозичив у Аристотеля. Світ

уявляв як ієрархічну систему з ряду ступенів: від неживої

природи до Бога. Усе суще складається з суті й існування.

Аквінат (так ще часто називають Фому Аквінського) вважав,

що буття Бога може бути доведено розумом і висунув п’ять

доказів на таких підставах:

1. Усе, що рухається, є рухомим чимось, тому повинен

бути першодвигун, яким і є Бог.

2. У світі є ряд діючих причин, першою ж діючою причиною

є Бог.

3. Необхідність і випадковість пов’язані; випадкове зале+

жить від необхідного, а те в свою чергу від свого необхідного;

перша ж необхідність – Бог.

4. Ми помічаємо ступені якості, що йдуть одна за одною;

вища якість – Бог.

5. Усе має свою мету, має сенс і корисність; значить є вища

розумна істота, яка все направляє до цілі, і це є Бог; Останній

аргумент називають телеологічним.

Маючи всеохоплюючий розум, Фома не міг не зачепити

також проблем людини і суспільства. Людина – одно з творінь

Бога, вона має душу, яка є формою тіла і панує над ним,

складаючи з тілом один живий організм. Однак після смерті

тіла душе не гине, хоча і втрачає ознаки людської особи. Та

оскільки знаходження поза тілом порушує природне призначен+

ня душі бути формою тіла, то звідси припускається майбутнє

воскресіння тіл. Крім того людина ще має й свободу волі,

завдячуючи якій вона є відповідальною за свої вчинки, адже

має здатність вибирати між добром і злом. Визнання в людині

свободи волі робить можливою мораль. Якби свободи волі не

було, а була б тільки необхідна зумовленість усього, то робити

Філософія______________________________________________

129

людину відповідальною, ставити їй щось у провину не мало

б сенсу. Щоб можна було вести мову про гріх і доброчесність,

про покарання й нагороду, треба припустити свободу волі,

надати людині здатність робити вибір. За Аквінатом, воля

щільно пов’язана з розумом, так що інтелект має примат

відносно волі (на відміну від Августина Аврелія). Людині

достатньо мати справжнє знання добра і зла, аби вчиняти

морально. Однак тут не слід забувати, що Фома – християнсь+

кий філософ і Бога він не забуває: врешті+решт Бог викликає

в людині прагнення вчиняти саме так, а не інакше.

Грунтуючись на тому, що люди мають певні нахили,

визначені їх природою, можна вивести низку моральних

приписів у вигляді «природного закону». Коли людський розум

проголошує сам собі такий «природний закон», то він бере участь

у вічному божественному законі, який виражає бачення Богом

плану людської історії у своєму творінні, а саме людині як образу

і подоби себе. Державне законодавство повинно узгоджуватись із

природним моральним законом, але не настільки, щоб правовий

порядок повністю співпадав би з моральним порядком. Отже не

можна вимагати, аби всі наші моральні переконання отримували

підтримку збоку встановлених державних законів.

У вченні про державу Фома, як і в багатох інших питаннях,

виходив з Арістотеля. Як і Арістотель, Фома вважає, що держа+

ва як ціле має першість перед індивідами, однак пояснює це

християнським аргументом: у думці, плані Бога держава була

замислена ще до реального розгортання людської історії.

Держава призначена для керування людьми на шляху до

спасіння. Розрізняючи монархію, олігархію, тиранію і демокра+

тію, Аквінат надає перевагу такій формі держави, в якій

поєднуються ознаки монархічної, аристократичної і демокра+

тичної форми правління. У Фоми є також розрізнення сутності

влади і її форми: сутність іде від Бога, а форма (спосіб

управління, структура влади) не завжди має Боже походження,

тому може в окремих випадках відхилятись від свого призна+

чення і може людьми вдосконалюватись.

5.4. Пізня схоластика

Після Фоми Аквінського починається період пізньої схолас+

тики. Її час припадає на XIV–XV ст. У схоластиці цього часу під

впливом нових соціально+політичних і економічних умов

виникають опозиційні напрямки, які прямо чи побічно поле+

__________________________________________ О. М. Кривуля

130

мізують з томізмом (так називають вчення Фоми Аквінського

і його послідовників). Характерною рисою цих напрямків була

відсутність претензій на створення універсальних систем.

Сталося так, що усередині схоластики, з її системи і методу

народжується критика самої ж схоластики. Значною фігурою

цього часу, часу початку критики схоластики, був Іоан Дунс

Скот (1270–1308). Його коротке життя було повністю присвячене

науці. У 23 роки він став професором у Оксфорді, а потім був

професором у Парижі. Мав славу одного з найбільш великих

філософів середньовіччя. Досконально вивчивши твори Аристо+

теля, Фоми Аквінського та інших великих мислителів, Дунс

Скот дістався думки про те, що повна гармонія між теологією

і арістотелівською філософією, яку намагався відновити Аквінат,

неможлива. Своєю твердою позицією у цьому питанні Скот

готував передумови до розведення філософії і теології: справа

філософії – теоретичне знання; справа теології – практичне

знання з моральним змістом.

Критицизм у схоластиці весь час зростав і ось уже не тільки

томізм піддається критиці, а й вчення самого Дунса Скота. Їх

обох об’єднали під назвою „старовинний шлях” (via antiqua) на

відміну від „нового шляху” (via moderna) у філософії. Усіх

прихильників нового шляху поєднувало номіналістичне вирішен+

ня проблеми універсалій.

У цей час найбільш розвинену форму номіналізму дав

Вільям Оккам (1290–1350). Народився він поблизу Лондона.

Вчився й викладав у Оксфорді. Був членом ордену францис+

канців. Його найбільш важливі філософські твори – „Розпоря+

док”, „Вибране”, „Зібрання всієї логіки”. Оккама звали

останнім представником схоластики. Як схоласт, він був

послідовником номіналізму, і слід сказати, що саме з цього боку

всій схоластиці був нанесений найпотужніший удар. Як відомо,

головне у схоластиці те, що загальне, за яким стоїть ідея, а ще

далі – Бог, є більш справжнім і реальним, ніж все поодиноке.

Для Оккама ж усе навпаки. Якщо схоласти+реалісти починають

з загального і прагнуть вивести з нього індивідуальне, то Оккам

розглядає поодиноке як таке, як даність, що тільки й є реальним.

А загальне – це те, що повинно бути ще роз’яснено, і що

є змістом досліджень Оккама. Він твердо заявив, що всю

теологію слід виключити з області пояснень з допомогою

розуму. Догмати релігії стоять не тільки обіч розуму, а й проти