Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
151
з’являються під час історії людського пізнання, а почасти
з’являються в процесі індивідуального розвитку людини.
Привиди весь час супроводжують людину, створюють у неї
помилкові уявлення і ідеї. Існує чотири види „привидів”:
1. Привиди роду. Вони властиві самій природі людей, їх
розуму й відчуттям. Розум і відчуття немов примішують свою
власну природу до природи речей, напр., коли прагнуть
тлумачити природні явища по аналогії до людини (антропо+
соціоморфізм), або коли прагнуть до узагальнень, які не
підкріплені достатньою кількістю фактів. Привиди роду
найбільш стійкі, і перемагати їх можна лише тим, що „до крил
розуму слід вішати гирі, аби він дотримувався фактів”.
2. Привиди печери. У кожної окремої людини є немов „своя
окрема печера”, яка додатково „перекручує світ природи”.
Індивідуальні особливості людської фізіології, психіки, що
визначаються характером конкретної людини, її вихованням
і іншими особливостями її долі, знаходять свій вияв саме
у ідолах печери. Напр., „людина скоріше вірить у те, чому надає
перевагу”. Долаються ці ідоли з допомогою співставлення
індивідуального й колективного досвіду.
3. Привиди площі. Вони народжуються з мовного спілкуван+
ня людей, у процесі якого люди гадають, що їх особистий розум
керує словами. Ці ідоли найбільш обтяжливі, бо всупереч
такому переконанню людей слова нишком проникають у їх
свідомість і часто спотворюють логіку міркування. Прикладами
привидів площі можуть бути безконечні спірки про слова.
Приймаючи слова за речі, люди сповзають на грунт псевдо+
мудрості.
4. Привиди театру. Вони народжуються від сліпої віри
у авторитети, особливо в традиційні філософські системи.
Штучні побудови цих систем уявляють собою ніби якийсь
„філософський театр”.
За цим Бекон піддає критиці абсолютизацію силогізму,
критикує дедуктивний метод, оскільки при його застосуванні
знання не виходять за межі понять.
Покінчивши з „руйнівною частиною”, Бекон переходить до
конструктивної, формулює свій досвідно+індуктивний метод.
Його власний метод спирається на розроблену ним концепцію
нової індукції. Суть індукції полягає у безперервному і поступо+
вому узагальненні: від окремих фактів до „середніх аксіом”
і далі до „генеральних аксіом”. Що нового дав Бекон? До нього
__________________________________________ О. М. Кривуля
152
індукцію розуміли або тільки як повну (однак при вивченні
природи її вживання обмежено, бо ми об’єктивно не спроможні
оглянути всі явища безконечної природи), або як неповну
індукцію через простий перелік. Цим видам Бекон протиставив
істинну індукцію. При ній висновки можуть бути отримані не
стільки у результаті спостереження фактів, що підтверджують
висновки, скільки на основі вивчення випадків, що суперечать
положенню (висновку), яке доводиться. Урахування цих, так
званих „від’ємних інстанцій” потребує точного встановлення
фактів, і робиться це не шляхом пасивного спостереження,
а шляхом експерименту.
Для індукції як наукового методу має значення правильна
організація експерименту і вміння обробляти та узагальнювати
фактичний матеріал. З цією метою Бекон вводить таблиці трьох
видів: 1) список випадків наявності певних ознак чи власти+
востей; 2) список випадків їх відсутності; 3) список випадків,
у яких та чи інша властивість присутня в різній мірі [таблиця
ступенів]. Зібрання таких випадків є попередньою фазою до
індуктивного висновку. Після наукових висновків йде знову
перевіркаїх на дослідах. «Наш шлях і наш метод, – вказує
Бекон, – полягає у наступному: ми вилучаємо не практику
з практики і досліди з дослідів (як емпірики), а причини
і аксіоми з практики і дослідів і з причин та аксіом знову
практику й досліди як законні тлумачники природи» [1].
Свої міркування про метод Бекон часто подає в образній
формі. Так серед учених він розрізнює три категорії – мурашки,
павуки і бджоли. Перші зосереджуються на хаотичному
накопиченню відомостей, складаючи часто зі сміття цілі гори;
павуки неначе з самих себе тчуть павутину „знань”, часто
просто вигадок; тільки третю категорію можна віднести до
справжніх учених, вони вдумливо переробляють матеріал,
виробляють корисне знання.
Творчість Рене Декарта (1596–1650) – одне з вершинних
досягнень світової філософської думки і він же – один
з фундаторів філософії Нового часу. Народився він у Франції
в сім’ї поміщика. З 1606 до 1614 року навчався у єзуїтському
колегії Ла Флеш. У 1615–1616 рр. вивчав право та медицину
в університеті м. Пуатьє, де отримав ступінь бакалавра
з юриспруденції. Пізніше, у 1629–1630 рр., вивчав філософію
і математику у Голландії. Тут він пробув до 1644 р., написавши
більшість своїх творів. У 1649 р. Декарт прийняв запрошення
Філософія______________________________________________
153
шведської королеви Христини, виїхав до Стокгольму і там
помер від застуди. На відміну від Бекона Декарт ніколи не
займався політикою, дотримуючись у приватному й публічному
житті правила Овідія “Добре прожив той, хто добре заховався”.
Найбільш видатні твори Декарта це ті, які присвячені (так
само, як і у Бекона) методології. Серед них “Правила для
керівництва розуму (1628–1629), “Міркування про метод”
(1637), “Міркування про першу філософію” (1641), “Перші
начала філософії” (1643). Крім того у нього є твори про оптику,
етику, психологію. До речі, він першим висунув ідею про
умовний рефлекс, а також був засновником аналітичної
геометрії. Розглянемо головні філософські ідеї Декарта.
Предмет філософії він чітко визначає у “Перших началах
філософії”: “Уся філософія схожа на дерево, корені якого –
метафізика, стовбур – фізика, а гілки, що відходять від
цього стовбура – всі інші науки, які зводяться до трьох
головних: медицина, механіка і етика. Подібно до того, як
врожай збирають не з коренів і не зі стовбура, а тільки
з кінців гілок, так і особлива користь від філософії залежить
від тих її частин, які можуть бути вивчені лише
наприкінціі” [2]. Таким чином фундамент філософії, до складу
якої входять усі науки, становить метафізика.
Метафізика Декарта тісно пов’язана з методом. Метод
потрібен для побудови системи істинного знання. З цією метою
Декарт вважав необхідним починати в науці пошуки істини,
керуючись принципом універсального сумніву. Ми можемо
і навіть повинні піддавати сумніву все, що приймається на віру
і вважається за істинне. Але при цьому ми не маємо сумніву
в тому, що маємо сумнів. Таким чином, ідучи шляхом, який
вказує нам сумнів, ми приходимо принаймні до однієї
безсумнівної і достовірної істини: наш сумнів існує як факт.
Сумнів же – це діяльність думки. Значить, якщо наш сумнів
існує як істина, то є істинним і те, що існує наше мислення.
Я маю сумнів, значить я мислю. А якщо я мислю, то я існую
(Ego cogito ergo sum). У такому разі наша думка має буття, що
не підлягає сумніву. Ця істина докорінно відрізняється від
істини існування нашого тіла. У тому, що тіло існує, можна ще
мати сумнів, оскільки про тіло ми взнаємо завдяки нашим
почуттям, які нерідко нас обманюють. Для мислення мені
навіть не потрібен і весь зовнішній світ, адже я можу мислити
уві сні, коли взагалі не сприймаю зовнішній світ.
__________________________________________ О. М. Кривуля
154
Отже істинне знання, за Декартом, існує, оскільки існує
сама людина, що мислить. А раз ця істина відкрита, то можна,
спираючись на неї, довести, що існує не тільки наша думка,
а й тіло, і навколишній світ.
Таке міркування мало важливе методологічне значення,
оскільки було спрямоване проти всього, що приймалось на віру.
Декарт шукав граничні підстави побудови системи істинного
знання і віднайшов їх у самому індивідові, в його свідомості.
Як раціоналіст Декарт дещо принижував пізнавальну роль
почуттів, бо, як він вважав, справжню суть речей складають не
ті якості, що сприймаються органами чуття, а лише такі, які в
будь+який час, за будь+які обставини залишаються незмінними і
від почуттів не залежать. А такими якостями є ті, котрі
пізнаються розумом і досліджуються математикою, а саме:
протяжність, фігура, рух.
Як математик і раціоналіст, Декарт вважав, що загальним
методом пізнання є дедукція, тобто виведення нових істин
з тих, що вже є. Але тут годиться не будь+яка дедукція. Нею
може стати лише загальна математика, а шлях до неї може дати
тільки філософія. Так розмірковуючи, Декарт дійшов до
формулювання чотирьох правил відкритого ним філософського
методу дослідження:
1. Правило сумніву. „Ніколи не приймати будь$яку річ за
істинну, якщо ти з очевидністю не пізнав її як істинну;
уникати всілякої поспішливості й зацікавленості, не залучати
до своїх суджень нічого, крім того, що повстало як ясне й видиме
перед моїм духом, щоб не було ніякої можливості сумніву
в цьому.”
2. Правило аналітичності. „Розділити кожне з питань, які
треба вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці
питання краще вирішити.”
3. Правило послідовності висновків з думок. „Свої ідеї
розташовувати у необхідній послідовності, починаючи з пред$
метів якнайпростіших і таких, що легко пізнаються, рухатись
помалу, немов зі сходинки на сходинку, до знання найбільш
складних, передбачаючи порядок навіть серед тих, які природ$
ним чином не слідують одне за другим.”
4. Правило необхідності систематизації. „Робити скрізь
такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути
переконаним у тім, що ти нічого не обминув.”.
Філософія______________________________________________
155
Та найважливішим правилом свого методу Декарт вважав
правило сумніву. Воно потребувало визнавати істинним тільки
те, що пізнається з крайньою очевидністю і виразністю. А це
буде не що інше як інтуїція. „Під інтуїцією, – пише Декарт, –
я розумію не хитке свідоцтво почуттів, і не обманливе
судження, яке неправильно складається уявленням, а розумін
ня [conceptum] ясного і уважного розуму, настільки легке
й виразне, що зовсім не залишається ніякого сумніву
відносно того, що ми розуміємо, або, що те ж саме,
безсумнівне розуміння ясного і уважного розуму, яке
народжується з одного лише світла розуму і виявляється
більш простим, а значить і більш достовірним, ніж сама
дедукція... Таким чином, кожен може дійти розумом, що він
існує, що він мислить, що трикутник є обмеженим тільки
трьома лініями, а куля єдиною поверхнею і т.п. речі” [3].
Інтуїція, про яку йдеться у Декарта, отримала назву
„інтелектуальна”. Головне, що робить інтуїцію інтелектуаль+
ною, антиірраціональною, є те, що вона слугує вихідним
пунктом для всієї наступної дедукції. Початком кожного
чергового ланцюгу дедуктивних висновків і є певна інтуїція.
Вона не була б інтелектуальною, якби не могла бути
розгорнутою у наступні ланки дедукції.
Декартівська метафізика, як уже йшлося, тісно пов’язана з
методом. Центральним поняттям цієї метафізики є субстанція.
Субстанцію Декарт розуміє як річ (не конкретна річ, а будь+що
суще), котра не потребує для свого існування нічого крім себе.
Суворо дотримуючись цього визначення, ми дістанемось
висновку, що в повному обсязі такому поняттю може
відповідати лише Бог. Створений Богом світ Декарт поділяє на
два види субстанцій: духовні й матеріальні. Головна характе+
ристика перших – неподільність, а других – подільність до
безконечності. Основні атрибути духовних субстанцій – мислен+
ня, а матеріальних, або ж тілесних – протяжність. Духовні
субстанції мають ідеї, які властиві їм від самого початку
(природжені), а не придбані з досвіду. Якраз ці ідеї, що
спалахують у нашій свідомості, і є тими інтуїтивними
прозріннями, що покладаються Декартом у основу дедукції.
7.3. Соціально-політичні ідеї Т. Гоббса і Д. Локка
Ф. Бекон став засновником матеріалістичної лінії у розвитку
англійської філософії, а Томас Гоббс (1588–1679) виявився
__________________________________________ О. М. Кривуля
156
систематизатором беконівського матеріалізму. Освіту отримав у
Оксфорді, а ще в дитячі роки прекрасно знав грецьку й латинську
мови. Декілька разів побував на континенті. Особисто
контактував з П. Гассенді (1592–1655), Галілеєм (1564–1642), а у
1648 році зустрічався з Декартом.
Свій перший твір „Елементи законів” видав у 1640 р. Після
цього у Гоббса визрів план власної філософської системи, яку він
назвав „Основи філософії”. Реалізуючи план, Гоббс з 1642 по 1658
рік видав три частини своєї системи: „Про громадянина”, „Про
тіло”, „Про людину”. Упродовж цього періоду (1651) було видано
„Левіафана” (повна назва – „Левіафан, або Матерія, форма і влада
держави церковної і громадянської”), найбільший твір, в якому
зведено всі основні ідеї трилогії. Після смерті О. Кромвеля, який
надавав підтримку Гоббсові, становище його погіршилось, були
переслідування і заборони „Левіафану”, а через три роки після
смерті Гоббса цей твір був принародно спалений у Оксфорді.
Створюючи систему, Гоббс перш за все радикально розме+
жував філософію і теологію. Поняття істини стосується тільки
філософії, яка ототожнюється з наукою. Він не заперечує
теології, яка з релігією складає єдиний комплекс, але виводить
його за межі філософії. Теологія не потребує ніякого раціональ+
ного аналізу.
У центрі уваги Гоббса була людина. З одного боку, людина –
таке ж природне тіло, як і інші тіла, а з іншого – істота
моральна, духовна, творець різноманітних штучних тіл,
творець культури і суб’єкт політики. Гоббс був представником
механістичного матеріалізму і тому трактував природу людини
й суспільства з точки зору механіки. Життя він формулює як
процес суто механічний і автоматичний, бо „життя є лише рух
членів”, при цьому серце – пружина, нерви – нитки, суглоби –
колеса, що передають рух до всієї машини людського тіла.
Для характеристики моральної й політичної сторони люди+
ни Гоббс використовує поняття людської природи. Розкри+
ваючи цю природу він на перший план висуває природний
людський егоїзм, який коріниться у прагненні будь+якого
живого до самозберігання, і це прагнення визначає як перше
з усіх благ: бо природа влаштувала так, що всі бажають собі
добра. Егоїзм же лежить і в підвалинах створення людьми
суспільства: „Всяке суспільство створюється або заради
користі, або заради слави, тобто з любові до себе а не до
ближнього” [4].
Філософія______________________________________________
157
Однією з засад людського життя є складна гра інтересів.
Саме це перешкоджає створенню науки про право як суспільну
справедливість. Вчення у цій галузі весь час заперечуються як
пером, так і мечем, між тим як вчення про лінії та фігури не
підлягають оспорюванню, бо істина про них не зачіпає інтересів
людей. “Я не маю сумніву, – пише Гоббс, – що якби та істина,
що три кути трикутника суперечила чиємусь праву на
владу або інтересам тих, хто вжемає владу... вчення
геометрії було б якщо не заперечуване, так вилучене
спаленням усіх книг з геометрії” [5].
В своєму вченні про мораль Гоббс відкидав вищі релігійні
й теологічні категорії добра і зла, які немов даровані людям
Богом. Він переконаний, що ці слова виражають лише ситуації,
котрі переживають люди у конкретних обставинах. Словом
„добро” вони називають все те, що їм подобається, що їм
корисно, до чого вони прагнуть, а словом „зло” – протилежне.
Що стосується феномену свободи – важливої характе+
ристики людського буття, то Гоббс тут стоїть на позиціях
натуралізму, приписуючи свободу всьому сущому. Згідно з його
думкою, поняття свободи може бути пристосоване до нерозум+
них створінь і неживих предметів не до меншої міри ніж до
розумних істот. Навіть вода звільняється, якщо розбити
посудину, у якій вона міститься. Стосовно людини справа
виглядає дещо складнішою, оскільки вона може бути вільною у
одному відношенні і невільною у іншому. Проблема вирішується
діалектично: поняття свободи не суперечить необхідності,
а доповнює її: „Свобода і необхідність сумісні. Вода ріки,
напр., має не тільки свободу, а й необхідність текти у своєму
руслі. Таку ж сумісність ми маємо в діях, що здійснюються
людьми добровільно. І справді, оскільки добровільні дії
випливають з волі людей, то вони випливають зі свободи, але
оскільки будьякий акт людської волі, будьяке бажання
й нахил. випливають з якоїсь причини, а ця причина – з іншої
у безперервному ланцюгу .., то вони випливають з необхід
ності” [6].
Вихідним пунктом міркувань Гоббса про суспільний устрій і
державу є „природний стан людей”. Цей стан характер+
ризується „природним нахилом людей взаємно шкодити собі,
цей нахил вони виводять зі своїх пристрастей, але головним
чином з пихатого самолюбства, права всіх на все.” Врешті+
решт „природним станом людей до об’єднання в суспільство,
__________________________________________ О. М. Кривуля
158
була війна, і не просто війна, а війна всіх проти всіх ” [7].
У цій війні не може бути переможців, кожен погрожує кожному
і вихід лише один – утвердити суспільство.
Суспільство може покоїтись тільки на узгодженні інтересів,
і згоду стосовно них можна скласти у вигляді договору. Але для
того, щоб договір не залишився суто штучним, а значить
і нетривким, утворенням, треба, щоб крім договору було іще
щось таке, що посилило б і надовго закріпило погодження. Цим
є громадська влада, яка тримає у шорах і спрямовує дії людей
до суспільного блага. Єдиним шляхом, що веде до створення
такої влади, Гоббс вважав передачу всієї повноти влади й сили
єдиній людині, або групі людей. Така „громадська влада”
повинна спиратись на добровільну відмову від права володіти
самим собою. Так народився цей великий „Левіафан” – дер+
жава. Держава ставить на місце законів природи закони
суспільства. Цим вона обмежує природне право правом грома+
дянським, яке не є щось містичне. Воно те ж саме природне
право, тільки перенесене на державу. Гоббс визначав себе
прихильником сильної абсолютистської державної влади.
Джон Локк (1632–1704) також закінчив Оксфорд. У 1664–
1665 рр. перебував на дипломатичній роботі на континенті,
потім продовжував студії з філософії і природознавства. Через
декілька років знов приймає участь у політичному житті. Після
революції 1688 р. віддав перевагу самотньому життю, щоб
присвятити науці максимум зусиль. Основні твори Локка
з’являються після революції. Серед них „Досвід про людський
розум”, „Два трактати про управління державою”, „Деякі
думки про виховання”.
Локк – яскравий представник емпіризму у англійській
філософії, який починається з Бекону і продовжувався Гоббсом.
Головна своєрідність філософії Локка полягає у зміщенні
проблематики у бік гносеології. Це саме той випадок, коли
творчі зусилля філософа співпадають з суспільним призначен+
ням філософії в умовах розвитку природознавства. Філософію
Локка можна визначити як таку, що цілком спрямована проти
раціоналізму. Сам він послідовно стоїть на давньому принципі
сенсуалізму „нема нічого у розумі, чого не було б перед цим
у почуттях” .Непохитне слідування цьому принципу виявилось
у Локка у систематичній критиці досить впливових і поширених
уявлень про природжені ідеї, про апріорність, бездовідність
принаймні деяких наших знань. Людська душа позбавлена
Філософія______________________________________________
159
будь+яких природжених ідей, понять, принципів. Душа – це
чистий лист паперу, або чиста дошка (tabula rasa). Лише досвід,
завдяки почуттєвому пізнанню, заповнює цей чистий лист
писанням.
Досвід Локк розуміє насамперед як дію предметів, що
оточують нас, на наші органи чуття. Життєвий досвід, що
заповнює чистий лист, Локк назвав „зовнішнім досвідом”
(sensation). Він стосується тільки самих дій предметів на нас.
Однак є ще й внутрішній, духовний досвід людини, який
стосується мислення. Локк не відокремлює цей досвід від
попереднього і називає його внутрішнім почуттям, або
розумом (рефлексією). Ці два види досвіду пояснюють
походження і функціонування всіх людських знань (про
властивості зовнішнього світі і властивості своєї душі – радість,
печаль, гордість і т. п.). Розум визначався Локком як процес,
у якому з простих ідей і з зовнішнього та внутрішнього досвіду
виникають нові ідеї, котрі не можуть з’явитись безпосередньо
на основі почуття і рефлексії. Це, напр., такі складні ідеї як
простір, час, субстанція.
Заперечуючи природжені ідеї, Локк визнавав певні
здібності, нахили до тієї чи іншої діяльності. Без такої істотної
поправки Локка мабуть ніколи не вважали б одним із видатних
теоретиків педагогіки.
Значне місце у творчості Локка займає теорія первинних
і вторинних якостей. І ті, й інші виникають на базі зовнішнього
досвіду. Первинні якості (просторові властивості, маса, рух)
є результат дії предметів на органи чуття. Вони – об’єктивні.
Вторинні, що багато в чім визначаються специфікою наших
органів чуття (смак, колір, запах), існують, так би мовити,
лише для нашої свідомості.
У розумінні соціального і державного життя Локк теж
використовує поняття природного і громадянського стану.
Людей у природному стані він показує як вільних, рівних,
незалежних. На відміну від Гоббса, Локк енергійно розвиває
тему власності і праці як атрибутів природної людини,
підкреслює значення приватної власності вже у природному
стані. Походження держави теж вбачає у суспільному договорі.
Свобода, яка властива людям у природному стані, і власність,
що невід’ємна від людської особи, повинні зберігатись і в умовах
громадянського стану. По суті для цього він і виникає. При
цьому краща влада – конституційна монархія. Локк обстоював
__________________________________________ О. М. Кривуля
160
ідею розділення влади: законодавча – влада парламенту,
виконавча – влада суду та армії, федеративна (вона опікується
відносинами з іншими країнами) – влада короля та його
міністрів. Фактично це є концепція конституційної монархії.
Як ідеолог класового компромісу, Локк став одним з фундаторів
лібералізму в Англії.
7.4. Метафізика та раціоналістична гносеологія
Б. Спінози і Г. Лейбніца
Якщо від Ф.Бекона у добу Нового часу розвивався емпіризм,
найбільш поширений у Англії, то на континенті від Р. Декарта
ішов розвиток раціоналізму. До найбільш видатних мислителів
цього напрямку належать Спіноза і Лейбніц.
Бенедикт (Барух) Спіноза (1632–1677) народився у Амстер+
дамі в родині єврейського купця. Протягом декількох років
навчався в релігійному училищі при єврейській общині
(синагозі), та його батько звідти забрав для допомоги у справах
торгівлі. Але Спінозу більше приваблювала наука та філософія.
Допитливий розум і критичне ставлення до Біблії призвели до
розриву з общиною, а у 1656 році сталось прилюдне „велике
відлучення” його від общини. Після цього Спіноза покинув
Амстердам, мешкав декілька років на селі, засвоїв шліфування
лінз, щоб здобути засоби до існування. У 1669 р. переїхав до
Гааги. Через рік анонімно видав „Богословсько+політичний
трактат”, однак авторство було викрите і почалось пересліду+
вання Спінози як ворога релігії і атеїста. У 1675 р. він закінчив
роботу над своїм головним твором „Етика”, який так і не зміг за
життя опублікувати. Помер Спіноза 21 лютого 1677 р. У грудні
того ж року друзі видали його „Посмертні твори”, які були
одразу ж заборонені. Пройшло близько 150 років до часу
наступного видання. Зупинимось тут на двох творах Спінози –
„Етика” і „Політичний трактат”.
„Етика” – основний твір Спінози, у якому в систематизо+
ваній формі викладено те, що він у деяких інших творах
називав „нашою філософією”. Цей твір відрізняється абсолютно
незвичним способом викладення („геометричним порядком
доведення”), який може шокувати сучасного читача. Визначення
змінюються аксіомами й постулатами, теоремами й лемами, до
них приєднуються доведення, королларії (додатки, висновки) та
схолії (примітки, пояснення до тексту), теореми розділені на
частини і мають строгу нумерацію, яку автор весь час