Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
171
У своїй вихідній позиції з питань гносеології Юм – теж
сенсуаліст, але у відповіді на питання про те, що є причиною
наших відчуттів, істотно відрізняється від Локка. Юм не
приймає ані матеріалістичну, ані суб’єктивно+ідеалістичну
позицію. Його позиція така: чи існує зовнішній світ як причина
наших відчуттів, чи ні – довести не можна. Наш розум має
справу лише зі змістом відчуттів, а не з тим, що є їхньою
причиною. Наші сприйняття так же мало говорять про
існування зовнішнього світу, як і про його неіснування. Юм
пише так: „За допомогою якого аргументу можемо ми
довести, що сприйняття духу повинні бути викликані
зовнішніми об’єктами, цілком відмінними від цих сприй
нять..., а не можуть бути викликані ні діяльністю самої
душі, ні навіюванням якогось невидимого і невідомого духу,
ні якоюнебудь іншою, ще більш невідомою нам причиною?”
Як же може бути вирішене це питання? „Звичайно, – продовжує
Юм, – з допомогою досвіду, як і всі подібні питання. Але
у цьому пункті досвід мовчить і не може не мовчати” [16].
Разом з тим Юм визнає, що люди, як раби своїх природних
інстинктів, завжди вважають, що образи, які надходять від
почуттів, якраз і є зовнішні об’єкти. Люди навіть не замис+
люються, що ті образи – не що інше, як уявлення почуттів. Та
це нездоланне інстинктивне переконання людей не підлягає
ніякому раціональному обґрунтуванню.
Юм часто апелює до досвіду, широко вживає цей термін. Але,
між іншим, повністю виключає зовнішній об’єкт з поняття
„досвід”. Відмовившись від визнання, а разом з тим і пізнання
об’єкту, Юм зводить завдання філософії до дослідження відчуттів
і сприйняттів та з’ясування тих відносин, які складаються між
ними в людській свідомості.
Юм не вбачає ніякої відмінності між первинними і вторин+
ними якостями (згадаймо тут Локка, який перші вважав
об’єктивними, а другі – суб’єктивними), ті й інші для нього
суб’єктивні. Увесь первинний зміст свідомості Юм називає
терміном „сприйняття” (perception). Оскільки він цілком
відкинув питання про об’єктивну реальність, то у пошуку
якихось відмінностей між сприйняттями звертає увагу тільки
на кількісні відмінності по ступеню їх сили і жвавості. Так Юм
відрізняв безпосередні, живі й сильні сприйняття або враження
(impressions) та більш бліді й слабкі вторинні сприйняття
(ideas).
__________________________________________ О. М. Кривуля
172
Йдучи за Локком, Юм розподіляє враження на чуттєві
сприйняття і самосприйняття. Прикладом перших є зір, слух,
дотик, температура. Прикладом других – афекти й емоції:
задоволення й незадоволення, любов і ненависть, страх і надія.
Далі Юм ділить сприйняття на прості (напр., „червоний”)
і складні (напр., „яблуко”). З таких вражень і уявлень і будується
весь зміст свідомості і все людське знання. Розум сам по собі
нічого не додає до цього матеріалу, він тільки упорядковує
й комбінує враження. І далі Юм досліджує зв’язки між різними
ідеями.
Ідеї є копіями не зовнішнього світу, а живих, безпосередніх
вражень. Ідеї пов’язуються завдяки трьом принципам зв’язку,
властивим їм: схожість, суміжність, причинність. Усі ці
принципи не природжені, не апріорні, а отримані з досвіду.
Якщо ми пригадаємо, що досвід Юм розуміє лише суб’єктивно,
тільки як сукупність відчуттів, то просторові, часові та
причинні зв’язки він не вважає такими, що властиві самим
речам, вони є просто результат звичного зв’язку сприйнять.
Юм заперечував існування матеріальної субстанції, що
лежить в основі психічних актів, але не припускав існування
й духовної субстанції. Те, що зветься „Я”, уявляє собою тільки
пучок сприйнять, разом поєднаних і швидкоплинних.
Для обґрунтування можливості пізнання і для встановлення
критерію достовірності людських суджень Юм посилається на
повсякденний досвід і на природний інстинкт, властивий
людям. Керуючись цим інстинктом, людина вірить у реальність
світу, що її оточує, і спирається на цю віру у своїх діях.
Усе, з чим мислення має справу, Юм ділить на два класи:
відношення ідей і факти. Перші – положення геометрії, алгебри
тощо, тобто те, що не залежить від досвіду, що є продуктом
чистого мислення. Другі ж, а саме факти, не мають досто+
вірності й очевидності. Їх правдивість не доводиться логічними
засобами, як це було у попередньому випадку.
Шляхом такого міркування Юм приходить до скептицизму
стосовно можливості достовірного пізнання світу. „Найдоско
наліша філософія природи, – пише Юм, – тільки відсуває
трохи далі межі нашого незнання, а найдосконаліша
моральна чи метафізична філософія лише допомагає нам
відкрити його нові сфери. Отже, переконання в людській
сліпоті й слабості є результатом усієї філософії” [17].
Філософія______________________________________________
173
Послідовно дотримуючись скептицизму, Юм займає скеп+
тичну позицію і щодо існування Бога, захищає деїзм. Однак він
не відкидає релігію цілком, вважає необхідним зберегти
релігійну мораль для простого люду. Релігійний скептицизм
стосується тільки просвічених соціальних верхів. На юмівський
скептицизм спиралися французькі просвітники, та й сам Юм
вважається першим просвітником епохи Нового часу.
Література
Першоджерела
1. Беркли Дж. Сочинения. – М.: Мысль, 1978. – 556 с.
2. Бэкон Ф. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1971, 1972.
3. Вико. Дж. Основания новой науки об общей природе наций. –
Москва+Киев: “REFL+ book” – “ИСА”, 1994. – 656 с.
4. Гоббс Т. Левіафан. — К.: Дух і літера, 2000.
5. Гоббс Т. Сочинения в двух томах. –М.: Мысль, 1989, 1991.
6. Декарт Р. Метафізичні розмисли. — К.: Юніверс, 2000.
7. Декарт Р. Міркування про метод. Щоб правильно спрямовувати свій
розум і відшуковувати істину в науках. — К.: Тандем, 2001.
8. Декарт Р. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1989, 1994.
9. Лейбниц Г. В. Сочинения в четырёх томах. – М.: Мысль, 1982,1983,
1984, 1989.
10. Лок Д. Два трактати про врядування. К.: Видавництво Соломії
Павличко “Основи”, 2001. – 265 с.
11. Локк Д. Розвідка про людське розуміння. У чотирьох книгах. (Книга
1: Про неприродженість принципів та ідей; Книга 2: Про ідеї; Книга
3: Про слова; Книга 4: Про знання і ймовірність). — Х.: Акта, 2002.
12. Локк Д. Сочинения в трёх томах. – М.: Мысль, 1985, 1985, 1988.
13. Спіноза Бенедикт. Теологічно+політичний трактат. — К.: Видавництво
Соломії Павличко "Основи", 2003.
14. Спиноза Б. Избранные произведения в двух томах. – М.: Госпо+
литиздат, 1957.
15. Юм Д. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1996.
Навчальна література
1. Соколов В. В. Европейская философия XV – XVII веков. М., 1984.
2. Рассел Б. История западной философии и её вяти с политическими
и социальными условиями от античности до наших дней. В 3+х
книгах. Новосибирск, 1999.
3. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших
дней. Т.3. От Леонардо до Канта. – СПб., 1996.
Додаткова
1. Быховский Б. Э. Джордж Беркли. – М., 1970.
2. Микешин М.И. Социальная философия Давида Юма // Вопросы
философии, 2003, №8.
3.
Нарский И. С. Давид Юм. – М., 1973.
4. Субботин А.Л. Фрэнсис Бекон. – М.: Мысль, 1974.
__________________________________________ О. М. Кривуля
174
Примітки
1. Бэкон Ф. Новый органон // Бэкон Ф. Сочинения в двух томах. Т. 2. –
М.: Мысль, 1972. – С. 70+71.
2. Декарт Р. – Первоначала философии // Декарт Р. Сочинения в 2 т. Т.
1. – М.: Мысль, 1989. – С. 309.
3. Декарт Р. – Правила для руководства ума // Декарт Р. Сочинения
в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 84.
4. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 287.
5. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 2. – М.: Мысль, 1991. – С. 79.
6. Там само. – С. 164.
7. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – С. 291.
8. Спиноза Б. Избранные произведения в двух томах. Т. 1. – М.:
Госполитиздат, 1957. – С. 455.
9. Там само. – С. 407–408.
10. Там само. – С. 435.
11. Спиноза Б. Политический трактат // Спиноза Б. Избранные
произведения в двух томах. Т. 2. – М.: Госполитиздат, 1957. – С. 378.
12. Лейбниц Г.В. Монадология // Лейбниц Г.В. Сочинения в четырёх
томах. Т.1. – М.: Мысль, 1982. – С. 421.
13. Там само. – С. 422.
14. Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. – Москва+
Киев, 1994. – С.117.
15. Дидро Д. Письмо о слепых, предназначенное зрячим // Дидро Д.
Сочинения: в 2+х т. Т. 1. – М.: Мысль, 1986. – С. 298.
16. Юм. Д. Исследование о человеческом познании // Давид Юм.
Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1996. – С. 132–133.
17. Юм Д. Исследование о человеческом познании // Давид Юм.
Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.; Мысль, 1996. – С.26.
Філософія______________________________________________
175
_____ 8. ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА _____
8.1. Загальні риси філософії Просвітництва
XVIII століття відносно його духовного розвитку отримало
назву „Епоха Просвітництва”. І ця назва не є випадковою
з різних точок зору.
По+перше, наукове знання, яке у попередні століття було
обмежене вузьким колом науковців, стало значно поширеним.
Обсяги наукових знань стали такими, що можна було складати
енциклопедії з об’єктивно+істинних відомостей. У 30+50 роках
XVIII століття в Німеччині вийшов «Великий повний універ+
сальний лексикон усіх наук і мистецтв», який складав 68 томів.
Та найбільш знаменитою енциклопедією Нового часу стала
французька енциклопедія, що мала назву «Енциклопедія, або
тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел», яка виходила у
1751+1780 рр. Ця енциклопедія складалася з 35 томів, у тім
числі 12 томів ілюстрацій, та налічувала 60 тисяч статей.
Німецька й французька энциклопедія мала головним чином
гуманітарну ознаку, у той час як тогочасні англійські аналоги
головну увагу приділяли природознавству й техніці, що
відповідало потребам промислової революції, яка саме розгор+
талася у Англії. Так у 1728 році там вийшла двотомна
«Циклопедія, або загальний словник наук і ремесел». У Франції
до видання енциклопедії долучилися провідні філософи й учені
свого часу, такі як Дідро, Д’Аламбер, Монтеск’є, Вольтер,
Руссо, Тюрго, Бюффон, усього понад 60 осіб. Енциклопедисти,
як називали цих учених і мислителів, вірили, що поширення
знань буде сприяти прогресу та звільнить людей від забобонів
і тиранії. Вони утверджували думку про могутність людського
розуму, про безмежність його можливостей. Через їхню
впевненість ставала панівною ідея прогресу наук, який створює
умови для економічного і соціального добробуту.
Поряд з цим енциклопедисти+філософи широко пропагували
ідею спростування метафізики, особливо декартівського типу,
чому можна дати таке пояснення. Якщо Відродження і Новий
час спрямовували боротьбу проти схоластики, то просвітники
вважали своїм противником метафізику, як систему, що
прийшла на заміну схоластики, але є цілком протилежною
науці, яка спирається на експеримент. Метафізика є спекуля+
тивною конструкцією і тому також, як і попередня схоластика,
__________________________________________ О. М. Кривуля
176
не має наукової цінності. Стосовно Декарта це здається
парадоксальним, адже він був і досі вважається великим
вченим. Це безперечно, однак Декарт не дуже поціновував
експеримент і досвід взагалі, надаючи перевагу природженим
ідеям. За таких умов досвіду належить тільки роль демонстра+
тора та ілюстратора наслідків з ідей, які невідомо як (чи
завдячуючи Богові) мають місце у голові людини.
По+друге, термін „просвітництво” має ще те значення, що
мрією багатьох з його представників є ідеал освіченого прави+
теля, якого треба підготувати на ґрунті досягнень науки. Такий
правитель міг би силою влади і авторитетом знань влаштувати
досконале суспільство, яке відповідало б природі людини, а ця
природа відома їм, філософам епохи.
По+третє, під терміном «просвітництво» можна мати на увазі
й те, про що говорив німецький філософ Іммануїл Кант (1724+
1804) у невеличкій статті під назвою «Відповідь на питання: що
таке Просвітництво?». Просвітництвом він називає стан
повноліття людства, яке стосовно окремої людини означає
здатність користуватися власним розумом без опіки збоку когось
іншого. Кант вважав, що в кожної людини достатньо розуму
розмірковувати про будь+які явища дійсності, є для цього
й спроможність міркувати самостійно, однак людям бракує
лише мужності. Тому девізом Просвітництва Кант вважав слова
"Sapere aude", що у даному випадку означає «май мужність
користуватися власним розумом». Спроможність мати власну
думку стосовно явищ дійсності, вміти судити про них – важлива
характеристика особи, яка формувалася у надрах нового
громадянського суспільства і радикально відрізнялася від
типової особи феодального періоду. Французькі просвітники
підносили «здоровий глузд» як уміння людини самостійно
міркувати стосовно власного повсякдення, бути відповідальним
за свої рішення і вчинки.
Додатковий смисл терміна «просвітництво» проглядається
також у тому, що поширення об’єктивних знань, на думку
діячів цієї доби, немов просвітлює людський розум, який без
цього є затемненим різними забобонами, помилками та силою
пристрастей.
Коли йдеться про характерні риси всього Просвітництва, то
для нього (особливо для французького) притаманна боротьба
з релігією і церквою. Це пов’язано з критикою абсолютизму, що
спирався на авторитет церкви. У ту добу будь яка критика
Філософія______________________________________________
177
наявного суспільного порядку повинна була починатися
з критики релігії, бо церква освячувала суспільну ієрархію,
засуджувала протест проти існуючого ладу.
Взагалі для доби Просвітництва є властивим оптимізм. Він
відображував настрій молодого капіталістичного суспільства.
Може недарма батьківщиною просвітництва стала Англія, адже
саме тут раніше став розвиватися капіталізм, відбулася у XVIII+
му ж столітті промислова революція. Джона Локка, який помер
у 1704 р. вважають таким, що завершує XVII ст. і відкриває
у Англії епоху Просвітництва. Завершує її Давид Юм.
Загальним філософським фоном епохи Просвітництва був
сенсуалізм, ідея природного права, рівності людей, релігійної
толерантності. У побудові соціальних концепцій просвітники
виходили з природи поодинокої людської особи. Важливою
темою, що теж вимальовувала особливості філософських розду+
мів XVIII ст. було співвідношення випадковості й необхідності,
фаталізму й свободи волі. Ще живими залишалися й ідеї
механіцизму.
8.2. Просвітництво в Німеччині
У кожній країні Європи Просвітництво мало свої особливості.
У Німеччині такі осбливості спричинялися тим, що, по+перше,
довгий час досить впливовою була пізня схоластика, по+друге,
картезіанство не мало значного впливу, а раціоналізм набув
навіть антидекартівського характеру, по+третє, просвітництво
у Франції і Англії розвивалось поза межами університетів,
а у Німеччині з труднощами започатковувалось у академічному
середовищі, і тільки пізніше розквітло за його межами у тому
поколінні, до якого належали Мозес Мендельсон і Готхольд
Лессінг.
Хрістіан Вольф. Найбільш значним представником філосо+
фії Просвітництва в Німеччині був Християн Вольф (1679–
1754), який потужно вплинув на стан філософських досліджень
не лише в своїй країні, а й за її межами. Він заклав новий тип
викладача вищої школи, грунтовно підготовленого, авторитет+
ного не лише у академічній сфері, а й далеко за її межами. До
нього університетське кар’єра була тут мало привабливою,
через що у свій час Спіноза й відмовився від запрошення
з Гейдельбергу, коли дізнався, що через церковний контроль
буде невільним у висловленні своїх думок. Лейбніц теж
відмовився викладати в університетах.
__________________________________________ О. М. Кривуля
178
Зазнавши впливу раціоналізму Лейбніца, Вольф створив
своїми численними творами цілу епоху. Його праці присвячені
практично всьому комплексу філософських дисциплін того часу:
логіка, метафізика, натурфілософія, етика, політика, вчення про
державу, психологія, антропологія, економіка. Основу воль+
фівської метафізики складає онтологія, у якій формулюються
засади будь+якого буття. До Лейбніца його наближає думка про
те, що дійсність складається з простих субстанцій, хоч він і не
називає їх “монадами”. Людська душа – теж проста субстанція,
до суті якої належить здатність до уявлення та пізнання різних
предметів. Пізнання не цілком пасивний процес, а базується й на
активних здатностях духу. Мета філософії – досягнення щастя,
воно, як і прогрес людства в цілому, пов’язане з пізнанням, яке
в свою чергу вимагає свободи думки.
Вольф був популярним не лише в Німеччині, а й далеко за її
межами. Популярності його філософії сприяло те, що у основу
свого способу філософування він поклав прагнення до послі+
довного, систематичного й логічно доведеного викладення
знання про все суще, прагнення вживати ясну й точну мову всіх
висловлювань. Мовою своїх творів Вольф зробив величезний
внесок у розробку німецької філософської і наукової терміно+
логії. Популярності сприяло й те, що наважливіші твори
Вольфа ще за його життя були видані в перекладах на основні
європейські мови.
Вольф настільки шанував розум, цього символа просві+
тницької доби, що назви більшості його творів починалися
словами «розумні думки про…». Зокрема, головний твір мав
таку назву: «Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про
всі речі в цілому». Вольф був переконаний, що філософ
покликаний прагнути до істинного знання, а здобуте знання
повинно служити благу людей.
До другої половини XVIII ст. вольфівська школа була
в Німеччині найбільш впливовою, а Фрідріх II оголосив філосо+
фію Вольфа мало не офіційною філософією Прусії. Серед
найбільш відомих послідовників цієї школи, що зробили значний
внесок у німецьке Просвітництво, слід назвати Л. Ф. Тюмміга
(1697+1798), Ф. Х. Баумейстера (1709+1785), О. Г. Баумгартена
(1714+1762).
Більшість вольфіанців багато переймалася суто формальними
уточненнями прийнятої ними філософської системи, прагнули
подолати її суперечності та прогалини. Однак часто+густо
Філософія______________________________________________
179
нічого, окрім гри у дефініції, накопичення абстрактних
штучних формулювань та показних логічно коректних зв’язків
у творах гірших послідовників Вольфа не було. Тому з часом
вольфівська школа все більше перетворювалася в аналог
схоластики і відходила від просвітницьких задач. Однак сам
Вольф, звичайно, був у цьому вже не винен.
Поступово у другій половині XVIII ст. у Німеччині через
поєднання філософської думки з ідеями Просвітництва скла+
дається так звана «популярна філософія», яка відіграла помітну
роль у загальнокультурній та філософській освіті тодішнього
суспільства. У зв’язку з цим можна відзначити діяльність
Мозеса Мендельсона (1729+1786) а також відомого книговидавця
Фрідріха Ніколаї (1733+1811). З цими іменами, перш за все,
і пов’язують існування «популярної філософії». З суто зовнішньої
сторони її називають популярною через близькість з загальною
літературою, від якої філософія навчилася вишуканому способу
викладення та виробила гарний німецький філософський стиль.
Заслугою Ф. Ніколаї, його соратників та співробітників було
видання численних журналів, через які велася просвітницька
робота, пропагувалися нові відомості та відкриття у різних
галузях природничих і гуманітарних наук.
М. Мендельсон у своїх творах захищав принцип релігійної
толерантності, вважаючи, що між людьми різних релігійних
конфесій є згода стосовно розумних підстав релігії, а відмін+
ності між релігіями обумовлені лише історичними причинами і
вихованням. На його думку, релігія звертається до совісті
людини і належність до релігійної общини – справа вільного
вибору самої людини. У своїх загально+філософських позиціях
Мендельсон належав до школи Лейбніца+Вольфа. Оригінальний
внесок у філософію цього мислителя особливо помітний у галузі
естетики, яку він розглядав як автономну активність духу, де
чуттєвість має найбільше значення.
Готхольд Єфраїм Лессінг (1729–1781) був не тільки
філософом у шкільному смислі, а й філософічним поетом та
письменником, який виступав за толерантність, за свободу.
Познайомився з палким прихильником свободи Вольтером під
час його перебування у Берліні.
Лессінг зробив суттєвий внесок у різні напрямки просвіт+
ницької думки. У власне філософських роботах він вказував
на обмеженість будь+якого однобічного підходу – чи то раціона+
__________________________________________ О. М. Кривуля
180
лістичного, чи поверхово емпіричного, вбачав у цьому
антиісторизм.
Чимало творів Лессінг присвятив естетичним питанням,
запроваджував їдею наближення мистецтва до життя. У якості
основного естетичного принципу висунув ідею єдності індиві+
дуального (чуттєво+образного) і узагальненого (поняттєво+
загального) відтворення дійсності у художніх творах.
Лессінг також розробляв питання історичного характеру
співвідношення позитивної (напр., християнство) і природної
(язичницької) релігії, принципи якої базуються на деяких
закладених у людському розумі вічних істинах релігії. На
певному етапі історичного розвитку святе письмо сприяло їх
усвідомленню людством, однак нині повстало завдання
критичного переосмислення й подолання догм позитивної
релігії. За цим стояла ідея, що всю попередню історію слід
розглядати як необхідний період на шляху до теперішнього
стану, а не вбачати в ньому низку помилок і даремних зусиль
попередніх поколінь. Застосовуючи цей принцип до історії
Просвітництва, Лессінг вважав, що у середині XVIII ст.
Німеччина знаходилася ще не на стадії Просвітництва, а лише
у процесі руху до нього. З цією думкою погоджувався і Кант,
коли у згадуваній статті 1784 року «Відповідь на питання: що
таке Просвітництво?», тобто через три роки після смерті
Лессінга, писав: «Якщо поставити питання, чи живемо ми
нині у освічену добу, то відповідь буде така: ні, але мабуть,
ми живемо у добу просвітництва» [1]. Лессінг мабуть першим
звернув увагу на провідну виховну роль “Біблії”, обмеживши
тим самим претензії теологів вважати її більш універсальним
явищем.
Колись, на тлі критики Мендельсоном пантеїзму Спінози,
Лессінг, за словами Г. Якобі (1743+1819), десь зауважив: “Нема
ніякої іншої філософії, крім філософії Спінози”. Цей оприлюд+
нений уже після смерті Лессінга вислів спричинив у Німеччині
тривалі й запеклі філософські дискусії, що звичайно ж пожва+
вило загальне філософське життя.
Видатним німецьким філософом+просвітником був Йоган
Готфрід Гердер (1744–1803). Він першим визнав філософію
історії як самостійну дисципліну. У передмові до своєї книги
“Ідеї до філософії історії людства” Гердер тлумачить філософію
історії як науку про всю історію людства в цілому. Звичайно,
сьогодні не йдеться про те, що філософія історії підмінює собою