Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

191

Твердження Юма про неможливiсть однозначно вивести

з розуму i рацiонально обгрунтувати iснування об’єктiв навколи+

шнього свiту було поширено ним i на такi очевиднi для тради+

цiйної фiлософiї надчуттєвi сутностi, як субстанцiя, Бог i матерiя.

Хоч скептицизм стосувався в цiлому нашої спроможностi

iстинного пiзнання, проте основний критичний напрямок торка+

вся претензiй фiлософiї (“метафiзичної фiлософiї”, за Юмом) на

звання науки. Так сталося, що критичний пафос англiйського

мислителя найбiльш вiдгукнувся на континентi, особливо

у Нiмеччинi, де панувала лейбнiцевсько+вольфiвська фiлософiя.

Хрiстiан Вольф був популяризатором та систематизатором

вчення Лейбнiца. Вже сама назва одного з головних його творiв

“Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі

в цілому” досить виразно свiдчить про предмет цiєї метафiзики,

про її сходження врештi+решт до Бога. Це була рацiо+

налiстична, вкрай формалiзована фiлософiя з переважно

дедуктивним методом викладення. Розповсюдилась вона не

лише в Нiмеччинi, а дiйшла i до Росiйської імперії, де з середи+

ни ХVIII ст. була запропонована Синодом до викладання

у Києво+Могилянськiй академiї.

Зрозумiло, що внаслiдок успiхiв досвiдного природознавства,

зокрема ньютонiвської фiзики, а також критики рацiоналiзму

з боку англiйських фiлософiв, думка Нiмеччини вимагала своїх

реформаторiв. I вони з’явились в образi представникiв так

званої нiмецької класичної фiлософiї. Це насамперед Iммануїл

Кант (1724–1804 рр.), Йоганн Готлiб Фiхте (1762–1814 рр.),

Фрiдрiх Вiльгельм Йозеф Шеллiнг (1775–1854 рр.) та Георг

Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770–1831 рр.).

В iсторiї свiтової фiлософiї розвиток нiмецької класичної

фiлософiї обіймає вiдносно невеликий промiжок часу – близько

70+80 рокiв, тобто фактично вiк життя однiєї людини. Але

незважаючи на такий короткий перiод, ця фiлософська гілка

мала величезний вплив на всю духовну атмосферу Європи. Вона є,

перш за все, певним завершенням новоєвропейської фiлософiї.

Розум, як її головне поняття, спочатку вважався якоюсь критич+

ною силою, внутрiшньо притаманною людині. Для неї, здавалось,

не iснує абсолютних авторитетiв, все може стати предметом

розсуду, вся дiйснiсть, адже розум не обмежений анi ззовнi, анi в

собi самому. Вiн є повнiстю суверенним. До того ж пiдкреслю+

валась i внутрiшня активнiсть цiєї сили. Активнiсть розуму було

доведено аж до панування над дiйснiстю, до перетворення на

__________________________________________ О. М. Кривуля

192

розумних пiдставах того свiтоустрою, що склався. Останнє

найбiльш притаманне було просвiтницькiй лiнiї новоєвропейсь+

кої фiлософiї. З точки зору Просвiтництва, розумнi пiдстави, за

якими треба було перебудувати дiйснiсть, це тi, якi випливають з

самої природи речей. Пiдлягає знищенню все, що не вiдповiдає

природi, бо воно є хибним i помилковим, тому – нерозумним.

Вiд часiв Бекона вважалось, що iстинність мислення

визначається предметом мислення. Що ж до помилкових знань,

то тiльки вони i залежать вiд особливостей того, хто мислить.

Вiдмiнностi мiж емпiризмом та рацiоналiзмом тут не тор+

каються авторитету розуму, вони йдуть в iншiй площинi.

Емпiризм вимагає вiд розуму залежностi думок вiд досвiду,

а рацiоналiзм наполягає на важливостi для пiзнання фактору

ясних iдей в самому розумi.

У чому ж криється найголовнiша новина, яку вносить у цi

центральнi питання нiмецька класична фiлософiя? Якщо

сформулювати коротко, то вiдповiдь буде така: не стiльки

особливостi того, що пiзнається, скiльки властивостi суб’єкта

є головним фактором, який визначає пiзнавальний процес

i навiть “формує” сам предмет пiзнання. Цю тезу, вперше

проголошену Кантом, i можна вважати головним змiстом

“копернiканського повороту” в фiлософiї.

Сам Кант писав про це так: “Досі вважалося, що всі нашi

знання мусять рівнятися по предметах; однак усi спроби

довідатися щось про них a priori через поняття, розширивши

тим наші знання, за такої передумови зазнавали неуспіху.

Тож варто спробувати, чи не впораємося ми з завданнями

метафiзики краще, якщо припустимо, що предмети мусять

рівнятися по наших знаннях…” [2].

Навiть без заглиблення в змiстовний аналiз наведеного

фрагменту очевидно: йдеться в ньому про радикальну змiну

позицiї, з якої розглядається вiдношення суб’кта i об’екта у

процесi пiзнання. Аналогiя з Коперніком, яку проводив i сам

Кант, не є випадковою. I тут і там наслiдки перестановки сторiн

вiдношення були кардинальними.

9.1.2. “Копернiканський поворот” у фiлософiї, вчинений

I. Кантом

Кант народився i провiв усе своє життя у Кенiгсберзі, що

в Схiднiй Прусiї (зараз – росiйський Калiнiнград). Його дiд був

шотландським емiгрантом. Мати, нiмкеня за походженням,

Філософія______________________________________________

193

померла, коли хлопцевi виповнилось тринадцять рокiв. Закiнчи+

вши середню (“латинську”) школу з релiгiйним вихованням, вiн

з 1740 до 1745 року навчався в унiверситетi, пiсля чого протягом

дев’яти рокiв процював домашнiм вчителем. У 1775 р. він став

магiстром, а згодом – приват+доцентом Кенiгсберзького унiверси+

тету, паралельно виконуючи деякий час обов’язки бiблiотекаря,

з 1770 р. i до кiнця життя Кант – професор унiверситету.

Незважаючи на досить слабке здоров’я, Кант вiдрiзнявся

напруженою повсякденною iнтелектуальною працею, брав акти+

вну участь у “теоретичних баталiях” свого часу i здобув славу

першого фiлософа не тiльки Нiмеччини, а й, мабуть, всього свiту.

В творчостi Канта видiляють два перiоди: докритичний

(1746–1770 рр.) та критичний (бл. 1780–1800 рр.).

Протягом першого з них, викладаючи рiзнi навчальні дисци+

плiни (математика, фiзика, фiзична географiя, логiка, мета+

фiзика тощо), Кант мало цiкавився суто фiлософськими темами.

Найбiльш вiдомий твiр цього перiоду “Загальна природна iсторiя

та теорiя неба, або Спроба витлумачити устрiй i механiчне

походження Всесвiту, виходячи з принципiв Ньютона” (1755).

Тут Кант виступає як оригiнальний природознавець, вiн

розробляє космогонiчну гiпотезу походження Сонця i планет

з первiсної пилової туманностi. Принципи системностi i розвитку

визначали нетривiальнiсть цiєї гiпотези. Дотепер вона вiдома як

гiпотеза Канта – Лапласа.

Першою суто фiлософською працею, якiй сам Кант надавав

особливого значення, була його професорська дисертацiя “Про

форму та принципи сенсибельного та iнтелiгiбельного свiтiв”.

Дисертацiя частково обгрунтувала i пiдготувала наcтупнi твори

критичного перiоду, сформулювала проблеми, рiшення яких

здавалось Канту необхiдним в першу чергу. Кант підкреслював,

що в цій праці розроблено поняття, які не будуть змінюватися

далі і дозволять перевірити всі метафізичні питання.

А головним твором критичного перiоду є “Критика чистого

розуму” (1781), по якiй i можна судити про сутнiсть

“Копернiканського повороту” в фiлософiї найповнiше. Тому

перейдемо до розгляду цього твору.

9.1.3. “Критика чистого розуму”

У назвi твору термiн “критика” вживається в первинному

значеннi “дослiдження”, тобто без того негативного забарвлення,

яке має мiсце сьогоднi в разi оцiнки якоїсь iдеї чи позицiї. Що ж

__________________________________________ О. М. Кривуля

194

до виразу “чистий розум”, то Кант прагнув пiдкреслити:

в дослiдженнi мова йтиме про таку дiяльнiсть розуму, коли вiн

продукує апрiорне знання (знання, що передує досвiду). Тодi

розум – це здатнiсть до апрiорного пiзнання.

Стратегiчною метою Канта протягом критичного перiоду

стало реформування фiлософiї з використанням досвiду

трансформацiї природознавства. Там, де бачили ранiше без+

ладдя i хаос, Ньютон навiв суворий порядок, створив науку,

упорядкувавши природничi знання за певними принципами. Цi

принципи мали апрiорний характер, проте матерiал, на який

вони “накладались”, був емпiричний, тобто досвiдного поход+

ження.

Кант роздiляв науку у власному та невласному значеннi

слова. Тiльки перша здатна претендувати на звання справжньої

науки, оскiльки її судження мають неспростовний, абсолютно

iстинний (аподиктичний) характер, що забезпечується матема+

тикою.

“Я стверджую, – писав Кант, – що у всякому окремому

вченнi про природу можна знайти науки у власному значеннi

слова лише стiльки, скiльки є в нiй математики” [3]. Бо саме

математичнi положення, як приклад апрiорних суджень,

надають науцi теоретичного характеру.

Та настав час за таким зразком реформувати i фiлософiю,

особливо її головну частину – метафiзику. “Неминуче очі

кується, – був переконаний Кант, – повна реформа або, вiрнiше,

нове народження метафiзики за зовсiм невiдомим дотепер

планом” [4]. Адже стара метафiзика зайшла в глухий кут,

залишившись позаду природознавства. У нiй панував рацiона+

лiстично+догматичний метод, що безпiдставно претендував на

“наукове” дослiдження надчуттєвих речей, виведенних з розуму

(таких, що не мали нiякого досвiдного пiдгрунтя).

Кант був впевнений в наявностi у людини апрiорних форм

знання, але замислився над тим, як ввести в фiлософiю досвiднi

вiдомостi, як поєднати апрiорнi форми мислення з досвiдним

матерiалом, щоб вiдмежуватися вiд старих, змертвiлих

спекулятивних систем i спрямувати метафiзику на шлях науки.

Щоб вирiшити таке завдання, треба його конкретизувати,

вивести в площину послiдовностi часткових завдань, встановити

чергу їх вирiшення. I Кант розкладає шлях до своеї мети

спочатку у поетапне обгрунтування вiдповiдей на такi питання:

як можлива чиста математика, оскiльки вона вже виправдала

Філософія______________________________________________

195

себе однiєю з ознак науковостi? Як можливе чисте природо+

знавство? Як можлива метафiзика взагалi? Чи можлива

метафiзика як наука? Це ще не саме реформування фiлософiї

i не створення її системи, а свого роду попередня, пропедевтична

робота, завдання якої – з’ясувати в цiлому можливість

досягнення фiлософiєю звання науки. До вирiшення поставлених

питань слiд взагалi вiдкласти будь+яку iншу фiлософську роботу

i не витрачати марних зусиль. Фактично в цiй частинi йдеться

про дослiдження фундаментальних пiзнавальних здiбностей

людини, дослiдження умов i можливостi пiзнання. Тiльки пiсля

цього можна братися за подальшу роботу. Саме такий

пропедевтичний етап Кант i називав критичною фiлософiєю,

котрiй вiдповiдає критичний або трансцендентальний метод.

“Я називаю, – писав мислитель, – трансцендентальним

усяке пiзнання, що займається не стiльки предметами,

скiльки нашим способом пiзнання предметiв, оскільки таке

пiзнання має бути можливим a рriori” [5]. Термiн “трансце+

ндентальний” тут вживається у значеннi характеристики умов

можливого досвiду, завдяки яким вiдбувається перехiд до знань.

У змiстовному вiдношеннi наука являє собою сукупнiсть

упорядкованих суджень, котрi бувають аналiтичними або

синтетичними. Першi мають пояснювальний характер остiльки,

оскiльки в предикатi немає приросту нового знання, а лише

в iншому виглядi повторюється те, що вже передбачено в суб’єктi

судження. Так, судження “Всi тiла об’ємнi” – аналiтичне, бо

властивiсть мати об’єм вже закладене в поняттi тiла. Аналiтичне

воно тому, що створюється шляхом простого розкладення змiсту

предиката, нiяк не поширюючи нашого знання про тiло. Проте

пiзнання передбачає збiльшення обсягу знань, цiй вимозi вiдпо+

вiдають синтетичнi судження. Твердження “Деякi тiла мають

вагу” мiстить у предикатi щось таке, чого немає у загальному

поняттi про тiло. Це вже буде синтетичне судження, оскiльки

з’єднано разом два поняття: “тiло” та “вага”.

Далi Кант подiляє синтетичнi судження на два класи:

судження досвiду i апрiорнi судження. Першi мають той

недолiк, що в них вiдсутня загальнiсть та необхiднiсть, а для

дiйсно наукового судження обов’язкове виконання цих вимог.

Звiдси виходить, що справжнє пiзнання, результати якого

вiдрiзняються необхiднiстю i загальнiстю, складається з апрiо+

рних синтетичних суджень. Прикладом їх є положення

математики. Так, скажiмо, (7+5) =12 – цей вираз є синтетичним

__________________________________________ О. М. Кривуля

196

апрiорним судженням тому, що поняття суми вказує лише на

операцiю, котру слiд провести з числами, проте при цьому ще не

мислиться число, що охоплює 7 та 5, тобто 12.

Iстотною рисою чистого (неприкладного) математичного

пiзнання, котра вiдрiзняє його вiд iнших видiв апрiорного пiз+

нання, є те, що воно виникає через конструювання понять.

Конструювати поняття, за Кантом, означає робити їх “чуттє+

вими”, переводити в споглядання, iнакше кажучи – приєднати

споглядання до поняття. Забiгаючи наперед, зауважимо, що на

вiдмiну вiд математики чиста фiлософiя є пiзнання розумом через

однi лише поняття, без посередництва чуттєвого спостерiгання.

Нагадаємо, що чистим пiзнанням Кант називав те, яке

випливало з чистого розуму незалежно вiд будь+якого досвiду.

Крiм математики, апрiорнi синтетичнi судження притаманнi

природознавству. Метафiзика теж, принаймнi за своєю метою,

складається з таких суджень.

Оскiльки приклад математики, природознавства та мета+

фiзики демонструє наявнiсть апрiорних синтетичних суджень,

то далi проблема конкретизується у питаннi: як взагалi

можливе, як здiйснюється апрiорне синтетичне пiзнання?

Вiдповiдь на це запитання починається з констатацiї: “Iснує

два стовбури людського пiзнання, якi виростають, може, зі

спiльного, але невiдомого нам кореня, а саме чуттєвiсть

i розсудок: через першу предмети нам даються, а через другий

вони мисляться” [6]. Iнакше кажучи, чуттєвiсть постачає данi,

а через активнiсть розсудку виникають поняття.

Чуттєвi враження вiд предметiв – це вiдчуття. Якщо

спостерiгання виникає внаслiдок вiдчуття, то воно називається

емпiричним. Предмет емпiрiчного спостерiгання Кант називає

явищем. Та частина явища, котра вiдповiдає вiдчуттям, є його

матерiал (матерiя), а та, завдяки якiй цей матерiал упорядко+

вується, може вважатися формою явища. Форми всіх явищ

знаходяться в нашiй “думцi” готовими, вони апрiорнi i тому їх

можна розглядати окремо вiд будь+якого вiдчуття. Чиста форма

чуттєвостi, в якiй вiдсутнi будь+якi вiдчуття, може бути також

названа чистим спостерiганням. Умови i можливостi нашої

чуттєвої пiзнавальної спроможностi Кант розглядає у частинi

“Трансцендентальна естетика” (слово “естетика” тут береться

в його вихiдному старогрецькому значеннi – воно пов’язане

з українським “чуттєвий”). Роздiл, присвячений принципам

чистого мислення, має назву “Трансцендентальна логiка”.

Філософія______________________________________________

197

У “Трансцендентальнiй естетицi” Кант показує, що апрiорнi

форми чуттєвостi – це простiр та час. Вiдчуття, які отримує

людина, спостерiгаються нею завдяки простору i часу, тобто

упорядковуються та сприймаються як явища. Труднощi

кантiвського розумiння сутностi простору i часу пов’язанi

з прагненням витлумачити їх або як природженi форми (коли

ми солiдаризуємося з Кантом), або як об’єктивнi зовнiшнi

умови iснування предметiв (коли ми хочемо йому заперечити).

Насправдi Кант не погодився б нi з тiєю, нi з iншою його

iнтерпретацiєю. Простiр i час як форми чуттєвостi є певна

позасвiдома дiяльнiсть нашого духу, спонукою якої вияв+

ляються зовнiшнi враження. Самi поняття простору i часу

виникають лише пiсля того, коли ми усвiдомлюємо свою

спочатку позасвiдому дiяльнiсть з упорядковування вiдчуттiв.

Кант вважав, що обидва цi поняття є набутими, їх

абстраговано не з чуттєвого сприйняття об’єктiв, а з власної

дiяльностi нашого розуму, котра впорядковує чуттєвi враження

на основi сталих законiв.

З такого розумiння простору i часу Кант робить висновок

про можливiсть апрiорного знання. Трансцендентальна естетика

завершується важливим твердженням про те, що, по+перше,

зовнiшнi предмети сприймаються нами не такими, якими вони

є самi по собi, а такими, якими вони постають через єднання

вiдчуттiв i апрiорних форм чуттєвостi; по+друге, апрiорнi форми

спостерiгання (простiр i час) виявляються необхiдною частиною

та умовою пiзнавального процесу, спрямованого на вироблення

апрiорних синтетичних суджень.

Перехiд до “Трансцендентальної логiки” пов’язано з розгля+

дом пiзнання як мислення. Сама ця частина праці розпадається

на два роздiли: трансцендентальна аналiтика i трансцендента+

льна дiалектика.

Обгрунтування можливостi пiзнання безпосередньо пов’язане

у Канта з питанням про досвiд. Поняття досвiду в усiй

новоєвропейськiй фiлософiї є, мабуть, серед найважливiших

i має своє специфiчне значення. Один з фундаторiв емпiризму –

Дж. Локк – вважав, що все наше пiзнання починається з досвiду

(пiд яким слiд розумiти зовнiшнi та внутрiшнi сприйняття)

i нiякого iншого джерела знань не припускав.

Кант лише частково погоджується з Локком. Вiн додає, що

крiм емпiричного начала, iснує ще i апрiорне джерело пiзнання.

Будь+який досвiд, – пояснював вiн, – складається, по+перше,

__________________________________________ О. М. Кривуля

198

з спостерiгання, яким предмет подається для пiзнання, i, по+

друге, з поняття, завдяки якому вiн мислиться, Окремо цi види

уявлень ще не дають повної картини пiзнання.

Виходить, що поданiсть речей через досвiд полягає

в поєднаннi чуттєвого спостерiгання i апрiорних понять. Сам

досвiд виникає лише завдяки тому, що до сприйняття додається

поняття розсудку, стверджував Кант.

Суттєво також зауважити, що досвiд, предмети i природа –

у чомусь тотожнi. Досвiд є поєднанням явища i поняття як

апрiорної форми розсудку. Результат такого поєднання є не що

iнше як предмет. Сукупнiсть же предметiв, предметний свiт

позначається одним словом – природа. Про природу тут йдеться

не як про рiч саму по собi, а як про об’єкт, котрий пiзнається

нами. Тому i говорить Кант, що сам досвід (а ми додамо також –

предмет, природа) є видом пізнання.

Здатнiсть мислити є розсудок. Перше питання, котре тут

виникає: що саме мислиться, що є матерiєю мислення?

Мисляться “предмети” чуттєвого спостерiгання. Мислення немає,

якщо вiдсутнi чи то чуттєвiсть, чи то розсудок. “Думки без змiсту

порожні, а споглядання без понять слiпi”, – резюмує Кант.

Пригадаємо ту вихiдну проблему, що поставлена критичною

фiлософiєю: як можливi синтетичнi судження? Вiдтепер особливу

увагу слiд звернути на два термiни: “судження” та “синтетичнi”,

бо вони мають безпосереднє вiдношення до дiяльностi розсудку.

Розсудок взагалi можна визначити як здатнiсть створювати

судження, i його дiяльнiсть саме i полягає в реалiзацiї цiєї

здатностi.

У трансцендентальнiй логiцi Кант теж звужує дослiдження,

видiляє лише ту частину мислення, яка має своє джерело

виключно в розсудку, тобто говорить про чистий розсудок.

Витоком такої вiдносно самостiйної частини є спонтаннiсть

пiзнання. Iнакше кажучи, розсудок в змозi самостiйно

продукувати уявлення, але уявлення другого порядку, бо

уявлення першого порядку постачає нам чуттєвiсть зi своїми

апрiорними формами. Уявлення першого порядку немов би

демонструють свiй чуттєвий многовид, однак спонтаннiсть

нашого мислення вимагає, щоб це розмаїття було якось

переглянуте, сприйняте i пов’язане для отримання з нього

знання. Таку активнiсть Кант називає синтезом i надає їй

виняткового значення в усьому функцiонуваннi розсудку.

Спонтаннiсть мислення грунтується на початковiй, рухливiй

Філософія______________________________________________

199

готовностi людської душi до синтезу. Однак функцiю зведення

цього синтезу до поняття виконує власне розсудок. Апрiорне

поняття виникає тодi, коли розсудок фiксує в собi дiяльнiсть

вiдносно “чистого синтезу”, тобто одну лише форму синтезуючої

дiяльностi.

Синтез означає сполучення, зв’язок. “Але пов’язання

міститься не в предметах, – проголошує Кант, – і не може

запозичуватися з них через сприйняття, щоб таким чином

допіру тоді прийматися в розсудок, навпаки, воно є функцією

розсудку, який сам є не більше, як здатність a priori

пов’язувати.” [7]. Цю свою думку фiлософ називає вищим

основоположенням в усьому людському пiзнаннi: згадаємо тут

ще раз про “Копернiканський поворот”.

Отже, результатом синтезуючої дiяльностi є, перш за все,

поняття. Серед багатої палiтри рiзних понять, якими ми корис+

туємося, є такi, що створюються завдяки наявностi спостерi+

гання, а також чистi або трансцендентальнi. Першi – емпiричнi,

другi – апрiорнi. Наприклад, коли менi в чуттєвостi подано

рiзнi види дерев, то я пов’язую цей многовид в одне поняття

“дерево”. Такi поняття, що самi служать справi створення

понять, Кант називає категорiями, вони саме i є апрiорнi форми

розсудку, котрi виступають умовами можливого досвiду. У “Кри+

тицi чистого розуму” Кант виконав клопiтку роботу, експлiку+

вавши вичерпну сукупнiсть усiх чистих понять (категорiй)

розсудку. Їх виявилось 12 і вони утворюють чотири блоки.

1. Категорії кількості – єднiсть, множиннiсть, цiлокуп$

нiсть.

2. Категорії якості – реальнiсть, заперечення, обмеження.

3. Категорії відношення – сутнiсть i самостiйне iснування,

причиннiсть i залежнiсть (причина та дiя), зносини (взаємодiя

мiж тим, що дiє, i тим, на що спрямована дiя).

4. Категорії модальності – можливiсть, iснування,

необхiднiсть.

Видiленi категорiї – чистi розсудковi поняття синтезу,

розсудок “тримає їх в собi” апрiорно i з їх допомогою вiн мислить,

розумiє. Внаслiдок утримання в собi взаємопов’язаної сукупностi

чистих понять суб’єкт зберiгає уявлення про свiт як усталений,

впiзнає його як той самий, усвiдомлює єднiсть свiту завдяки

наявностi в суб’єктi первинної поєднуючої активностi, що

фiксується у виразi “Я мислю”, або самосвiдомостi (у термiнах

Канта – “трансцендентальної єдностi апперцепцiї”). Першо+

__________________________________________ О. М. Кривуля

200

начальна самосвiдомiсть є поєднання в собi нашої власної дiючої

самостi (Я), котра потiм поширюється до самоусвiдомлення

уявлень як моїх уявлень, що можна виразити формулою

“Я тотожне Я”, тобто “Я” тотожне єдностi всiх уявлень. Тут

доречно буде зауважити, що пiзнiше другий представник

нiмецької класичної фiлософiї, а саме Й.Г. Фiхте, вiзьме цю

формулу за вихiдну точку своєї концепцiї (“науковчення”).

Пiсля того, як Кант вiдкрив категорiї, вiн проаналізував

елементи пiзнавальної здiбностi. Ними є власне розсудок,

здiбнiсть до судження i розум, яким вiдповiдають процедури

створення понять, суджень i умовиводiв. Усi разом їх можна

назвати розсудком у широкому значеннi слова. Ми не будемо

деталiзувати цей напрямок кантiвських студiй, скажемо лише

пiдсумково, що фiлософ по+своєму вирiшив проблему можливостi

математики, природознавства i метафiзики. Синтетичнi суд+

ження математики спираються на чисте спостерiгання простору

(геометрiя) i часу (арифметика). Природознавство спирається на

досвiд, в якому поєднується природна данiсть явищ i чистi форми

мислення (розсудку). Метафiзика теж можлива, але лише як

система всiх принципiв теоретичного пiзнання розумом з допомо+

гою понять, або як система чистої теоретичної фiлософiї. Ця

метафiзика стосується виявлення умов можливого досвiду. Та

залишається ще одне питання, якому Кант готує негативну

вiдповiдь: чи можлива метафiзика позачуттєвого?

У “Критицi чистого розуму” цьому присвячено роздiл

трансцендентальної дiалектики. Сфера дiалектики – логiка “ви+

димостi”, “подоби”, але взято до уваги не емпiричну видимiсть,

коли, наприклад, ложка в склянцi води здається зламаною, а

видимiсть трансцендентальну, котра зовсiм виводить нас за межi

емпiричного використання категорiй, схиляє до пошуку позiрних

цiлей. Канту треба з’ясувати: як виникають такi судження, що

тягнуть за межi досвiду, спонукають нас до їх безнадiйного

використання по аналогiї з судженнями досвiду. Такi помилковi

судження фiлософ називає трансцендентними, яким вiдповiдає

трансцендентний також предмет судження, тобто такий, що не

має корелята в досвiдi. Щоб дослiдити витоки трансцендентних

суджень, Кант переходить до розгляду власне розуму – вiдносно

самостiйної iнстанцiї людської пiзнавальної дiяльностi.

У трансцендентальнiй дiалектицi Кант прагне дослiдити

розум як продуцента деяких принципiв (загальних умов) для

досягнення вищої єдностi розсудкових знань. Саме тому вiн