Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

111

_____ 5. СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ _____

5.1. Загальна характеристика середньовічної філософії

З поняттям середньовічної філософії насамперед пов’язується

не стільки її хронологічна приналежність, скільки своєрідний

спосіб філософування, суть якого полягає у поєднанні філософії

з монотеїстичною релігійною ідеологією (юдаїзм, християнство

й іслам). Глибока залежність від панівної релігії, до якої впала

філософія, визначала специфіку філософських тем, що висува+

лись для обговорення, і вибір способу їх рішення. Виходячи

з цього, відлік історії середньовічної філософії починають з часу,

коли вона ставить себе на службу релігії, і закінчують з розпаду

їх союзу. Якщо спроектувати це на персоналії, то вийде період від

Філона Олександрійського (I ст. н. е.) до Вільяма Оккама та його

школи (XIV ст.), хоч дехто з учених, спираючись на певну

розмитість кордонів, навіть Ніколая Кузанського (1401–1464)

відносить до представників середньовічної філософії. Як бачимо,

ця філософія починається раніше, ніж закінчилась антична,

котра протрималась ще аж до початку VI ст.

Спираючись, перш за все, на ґрунтовні дослідження

англійського фахівця Ф. Ч. Коплстона (1907+1994) та сучасного

російського історика філософії Г. Г. Майорова, відзначимо деякі

загальні властивості середньовічного мислення взагалі і філо+

софського зокрема. Першою з таких особливостей є домінування

християнської теології. Тому самостійність власне філософсь+

кого (а це значить – критичного) мислення була обмежена.

Вибір тем для філософського обговорення був значною мірою

обумовлений теологічними передумовами. Слід взяти також до

уваги, що переважна більшість середньовічних філософів були

водночас і теологами, а теологами вони були через належність

до щиро віруючих у єдиного Бога. Коли йдеться про критичну

обмеженість, то не говориться, що середньовічні філософи вза+

галі не ставили питання про обґрунтування засновків тверд+

жень: «Критика ідей, аргументів і припущень інших мисли

телів є для філософів справою звичайною. І середньовічні

мислителі віддавалися їй з тою ж готовністю, як і філософи

пізніших часів» [1]. Мова може йти лише про те, що оскільки

християнська ідеологія була в той час на всій території Європи

панівною, то відсутні були й реальні підстави для критики

релігійної середньовічної думки з інших світоглядних позицій.

__________________________________________ О. М. Кривуля

112

Іншими рисами філософії цього часу є ретроспективність

і традиціоналізм, тобто зверненість у минуле й шанування

традиції: християнські мислителі набули переконання, що чим

більш старовинним є положення, тим воно більш істинне, бо

тривалість істини в часі загартовує її, спрацьовує на її користь.

Найстародавнішою є Біблія, вона є єдиною повною збіркою всіх

можливих істин, які людству на всі часи повідомив Бог. І тому

достатньо з’ясувати сенс біблейських висловів, щоб одержати

відповіді на всі питання, котрі людині дано мати. Але цей сенс

є закодованим, прихованим у тексті. Завдання філософа полягає

у екзегетиці

, тобто поясненні й тлумаченні релігійних текстів.

Чим ближче філософ+екзегет до часів одкровення, тим краще

він розуміється у таємниці правильної екзегези. І навпаки,

вірогідність помилок зростає з часом. Тому патристика має

найвищий, після Біблії, авторитет. Створена патристикою

філософія, як перша за часів християнства, повинна бути

моделлю, класичним зразком будь+якого майбутнього філософу+

вання. Виходячи з цього, середньовічні філософи більш

пізніших часів постійно звертаються для підтвердження усіх

своїх думок до авторитету Біблії, до патристики, або до інших

своїх попередників, невпинно їх цитують. Мабуть від середньо+

вічних авторів іде у європейській філософії традиція рясного

цитування, використання авторитетних авторів для підсилення

власної думки. Усілякі новації вважалися ознакою суєтної

гордині, відступом від зразку, а значить і від істини. Завдання

філософа – донести до сучасників і передати нащадкам образ

істини таким, який він властивий первообразові. Для відтворення

істини філософ повинен досягнути певної ідентифікації своєї

суб’єктивності з відтворюваним зразком.

Та навіть у межах заданих традицією канонів середньо+

вічний філософ мав деяку теоретичну свободу. Той же таки

найбільш авторитетний біблійний текст був одночасно приво+

дом і стимулом до роздуму, поштовхом для оригінального

дослідження. Справа в тім, що, за уявленнями мислителей того

часу, канонічний текст завжди багатозначний, символічний,

наповнений таємницями й загадками. Саме це й відкривало

можливості відносно вільного теоретизування.

Специфічною рисою середньовічної філософії був дидактизм

(повчальність). Майже всі відомі нам мислителі середніх віків

Екзеге́тика, екзеге́за (з грецької εξηγητικά, від εξήγησις, «тлумачення, пояснення»)

Філософія______________________________________________

113

були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл

і університетів. Вони дбали не тільки про те, аби самим собі

з’ясувати той чи інший предмет, але ще більше піклувались про

те, як передати й викласти своє розуміння цього предмету

учням і нащадкам. Отже середньовічний мислитель – це

насамперед вчитель. Дидактизм побічно стимулював інтерес до

проблем логіки і лінгвістики, до деяких проблем теорії пізнання.

І все ж ця філософія була переважно „схоластичною”, шкільною,

діалогом вчителя і учня, коли перший поважається за ерудицію

і педагогічну майстерність, а другий – за старанність і здібність

до засвоєння. У зв’язку з цим були поширені такі філософські

жанри, які відбивали прагнення до діалогу:

• компіляції, тобто тлумачники, словники з прагненням

охопити всю мудрість;

• суми (поширилися у пізнє середньовіччя) – логічно

упорядковані трактати, узагальнюючі теоретичні досягнення, що

мали слугувати за посібники з теології;

• сповіді, що були засобом морального очищення

і публічного покаяння не стільки у власних інтересах, скільки

для повчання інших.

У розвитку середньовічної філософії виділяють декілька

періодів: апологетика, патристика і схоластика.

5.2. Апологетика і патристика

Апологетами називали перших християнських мислителів,

що діяли в добу поширення нової релігії, коли вона зазнавала

утисків і переслідувань з боку язичницького оточення і держа+

ви. Дехто вважає, що апологети не були власне філософами,

вони скоріш ритори. Захищаючи християнство від освічених

язичників, апологети висунули питання про Христа для

доведення того, що все добре, розумне у язичництві було

виявленням Христа+Логоса, немов з самого початку розлитого

у людському світі.

Серед християнських письменників апологети з’явились

з початку II ст. До них належали Арістід, Юстін, Татіан,

Афінагор, Тертулліан та інші.

Перша апологія, що дійшла до нас і датована 125 роком,

була апологія Марціана Арістіда з Афін, яку він написав

римському імператору Адріану (76–138), а за деякими іншими

повідомленнями наступнику Адріана на троні Антоніну Пію

(86–161). У тексті апології Арістід підкреслює, що світ і все

__________________________________________ О. М. Кривуля

114

в ньому приведено до руху сторонньою силою, яка і є Бог. Бог є

нерухомим, неосягненним, невимовним, досконалим і охоплює

своєю могутністю створений ним Всесвіт. Далі Арістід стверджує,

що не можна вважати за справжнього Бога будь+яке божество,

яке шанують елліни, бо всі їх боги мають людські вади, вони

такі ж недосконалі, а це не відповідає вимогам до Бога. Через

неправильні уявлення людей про Бога у їхньому власному

способі життя і поведінці мають місце чвари, смертоносні війни

та тяжкі полони. Тому ніщо не є божеством окрім лише одного

Бога, котрого й повинні шанувати люди всіх «родів» людей,

якими є християни, іудеї, греки і варвари. Арістід переконаний,

що тільки християни мають справжнє уявлення про Бога.

Юстін (Іустін) Мученик жив приблизно в 110–167 рр.

Народився у Самарії

від батьків+еллінів, отримав філософсько+

риторичну освіту. У його релігійних пошуках вирішальну роль

відіграла зустріч з християнським старцем поблизу міста Ефес.

Ставши християнином близько 132 р., він, не скидаючи

філософського плаща, став мандрівним християнським філо+

софом. Загинув Юстін смертю мученика у Римі. Від нього

збереглися “Перша апологія” (150 р.) зі зверненням до

імператора Адріана, “Друга апологія” та “Діалог з Тріфоном–

іудеєм”. Як пише Юстін у останній роботі, філософія є тим, що

веде нас до Бога і єднає з Ним. Ідучи від платонізму, він

у філософії шукав природну релігію. Усамітнившись для

роздумів, Юстін зустрів одного старого, який почав розпитувати

його про Бога і душу. Платонічний характер відповідей не

задовольнив старого і той сказав: якщо душа безсмертна, то це

так не тому, що вона є життя, як вчив Платон, а тому, що вона

живе через те, що так хоче Бог, і живе стільки, скільки Він

бажає. На питання Юстіна, де він може прочитати про це,

відповіддю було те, що нічого такого не говорить жоден

філософ, а є воно у старому та новомі Завіті. “У серці моєму

раптом запалав вогонь, – пише Юстін, – і мене охопила любов

до пророків і тих мужів, що є друзями Христовими;

і розмірковуючи сам над їхніми словами, я переконався, що

тільки ця філософія є єдиною, твердою та корисною. Ось так

я став філософом” [2].

Юстін вважав, що Христос є втіленням Слова Божого і це

Слово як Откровення існувало ще до Христа, тому всі, хто жив

Так називалось місто та географічна область у Ізраїлі ще з стародавніх часів.

Філософія______________________________________________

115

згідно Слова, нехай то будуть і язичники, жили згідно

з Христом. Отже, “все, що будь коли сказано істинного –

наше” – робить висновок Юстін.

Татіан Ассірієць (120– бл. 175) у молоді роки багато

подорожував для отримання освіти, набув звання філософа

й письменника. Прибувши до Риму, прийняв християнство

і незадовго до смерті Юстіна став його учнем. Час смерті Татіана

точно не встановлено. Його основний твір “Промова проти

еллінів” написана між 166+171 рр. У ньому він протиставляє

античній філософії вчення християн, вважаючи його від імені

усіх одновірців “нашою філософією.” Своїх опонентів він не

вважає взагалі за філософів, бо вони суперечать самі собі

і базікають, що кому спаде на думку. Тому багато у таких

“мудреців” розбрату, вони один одного ненавидять, сперечаються

між собою.

Татіан відстоював думку, що взагалі не греки винайшли

філософію. Беручи у засновники всієї варварської мудрості

Гомера, а християнської – Мойсея, він констатує, що “наше”

вчення стародавніше не тільки за освіченість еллінів, а й за

винаходження самого письма. Багато хто з грецьких мудреців

через свою допитливість, познайомившись з писанням Мойсея

і схожих на нього філософів, прагнули переробити їх учення,

по+перше для того, аби інші вважали, неначе вони говорять

щось своє, – по друге, для того, аби те, чого вони не розуміли,

приховати вигаданою словесною оболонкою, надаючи істині

вигляд байки.

Бога, у якого вірить Татіан, не можна бачити людськими

очима і не можна виразити ніяким мистецтвом. Бог не має

початку у часі, тому що він сам є початком всього. “Бог є Дух”,

що не живе у матерії, проте він є Творець “духів речей і форм

матеріальних”, він невидимий і невідчутний, адже він сам

винуватець речей відчутних і речей невидимих. Люди пізнають

Бога через його творіння і звершення його.

Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (160–220) з Карфагену

був спочатку адвокатом. Ставши християнином, розвинув

бурхливу літературну діяльність. Шанується католицькою

церквою як такий, що запровадив багато латинізованих понять

(persona, substantia, una substantia, unitas in trinitate та ін.).

Тертулліан також критикував язичницьку філософію,

висуваючи концепцію чистої віри, без будь+яких претензій на

інтелектуалізм. Відомий як автор парадоксів, у яких віра

__________________________________________ О. М. Кривуля

116

ставиться вище розуму, а протирозумність якогось факту

повинна тільки посилювати віру. Напр.: „Син Божий розіп’я

тий – це не соромно, адже достойно сорому; і помер Син

Божий – це абсолютно достовірно, адже безглуздо; і, будучи

похованим, воскрес – це безсумнівно, адже неможливо... Тим

більше слід вірити там, де саме тому й не віриться, що дивно!

Адже які ж повинні бути діяння Божі, як не поза всяку дивину?

Ми й самі дивуємось – але тому, що віримо” [3].

У цілому слід сказати, що апологети ставились до філософії

майже вороже, вони скоріше схилялись до протиставлення

панівної філософії (язичницької) і Божої мудрості, що викла+

дена у Біблії, а також до протиставлення християнського образу

життя і спроб жити доброчинним життям поза християнством,

на власний розсуд. У той же час вони не відкидали, що деякі

язичники, ті, що найближче підійшли до християнства, отри+

мали просвітлення саме завдяки філософії.

Другий етап у розвитку філософії середньовіччя, що відпо+

відає часу II–VI ст., називають періодом патристики

. Діяль+

ність представників патристики, принаймні більшої їх частини,

припала на період, коли християнська церква стала легітимною

і навіть почала отримувати державну підтримку, отже функція

апологетики, з її критичним ставленням до філософії, вже

відмерла сама собою. Історична місія патристики полягала зовсім

в іншому. Вона пов’язала християнську ідеологію з філософією і

сформувала той метод філософування, який був характерним для

всіх наступних століть, упродовж яких існувала середньовічна

філософія, а саме екзегетичний метод.

Екзегетика як метод могла сформуватись не раніше ніж

біблейські тексти набудуть канонічного виду, а це якраз

і відбулося за часів батьків церкви. Зміст канонізованого

варіанта Біблії давав багато приводів для філософування, однак

у біблейських текстах багато чого було подано бездоказово,

образно. Філософія ж – це мислення не в образах, а в поняттях,

до того ж мислення систематичне й доказове. Тому, щоб на

підставі Біблії створити якусь філософію, треба було священне

писання перекласти з мови образів на мову понять з наступною

організацією тих понять у певну систему. Проте переклад

з однієї мови на іншу вимагав обізнаність у обох, та найперше

саму наявність цих мов. Згадаємо, на той час існувала лише

одна концептуальна філософська мова. Це була грецька антична

Від лат. patres – батьки (маються на увазі батьки церкви).

Філософія______________________________________________

117

філософія і зокрема її остання значуща школа – неоплатонізм.

Такий переклад з використанням перш за все неоплатонізму

і був здійснений патристикою.

Розрізнюють західну (латинську) й східну (грецьку)

патристику. До першої належать св. Ієронім, св. Амвросій,

св. Григорій Великий, Аврелій Августин.

Серед представників латинської патристики найбільш

авторитетною фігурою у філософському відношенні є Августин

Аврелій (Блаженний). Народився він у 354 році в м. Тагаста (на

території сучасного Алжиру), за 240 км. від Карфагену,

залишки якого ідосі збереглися біля столиці сучасного Тунісу.

Його мати, Моніка, сповідувала християнство, а батько,

Патрицій, був небагатим римським службовцем і залишався

язичником. Августин здобув у себе на батьківщині непогану

освіту, переважно літературну, і після знайомства з творами

Цицерона відчув у собі прагнення до філософії. Знайомство

з Біблією спочатку не перетворило його на прибічника хрис+

тиянства, він пройшов ще період захоплення дуалістичним

ученням маніхеїв (прибічників модернізатора східних релігій

Ману), які вважали, що є два основних начала, з котрих одне

відповідає за добро й людську душу, а друге – за зло й матерію,

включно з тілом. Довіра до маніхейства похитнулась у Августина

після від’їзду до Риму та спілкуванням у Мілані з св.

Амвросієм, від якого він врешті+решт і прийняв у 387 р.

хрещення. Повернувшись до Африки, Августин став священиком,

а з 396 р. і до смерті у 430 р. перебував єпископом міста Гіппон.

Літературна спадщина Августина величезна. Найбільш

знаменитим став твір „De civitate Dei“ („Про град Божий”),

якого філософ писав протягом 13 років. Серед інших можна

назвати „Сповідь”, „Про Трійцю”. У своїх творах Августин

систематизував християнський світогляд, прагнучи надати

йому вигляд цілісного і єдино істинного вчення.

Світогляд Августина цілком теоцентричний. Бог, як

вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій, на першому

плані усіх частин його філософії. Августин коментує й ретельно

обґрунтовує креаціонізм, тобто творення Богом світу в усій

множині його явищ. Бога він розуміє як особу, що створила світ

і людину з власної добровільної схильності до творчого акту.

Богу Августин приписує абсолютну могутність і постійність

творчого процесу. Створюючи безліч речей, Бог керувався

ідеями цих речей, що містились у його розумі.

__________________________________________ О. М. Кривуля

118

Бог є і джерелом часу, але сам Бог ніякого часу, ніяких „до

того” і „після того” не переживає, бо в світі його думок+ідей все

є раз і назавжди. Августинівське протиставлення абсолютної

вічності Бога і мінливості видимого нами світу стало однією

з підстав християнського світогляду.

Однією з важливих проблем, яку вирішував Августин, була

теодицея

, таким терміном значно пізніше Г. Лейбніц назвав

захист досконалості Божого творіння. Бог+творець не є відпові+

дальним за зло, що панує у створеному ним світі. Бог творив

природу як таку і природу людини доброю, та отруїла її зла воля

окремої особи. У той же час зло, як і порок, є локальним, воно

шкодить конкретному благу, а не Благу як синоніму Бога.. Бог

не є спрямовуючою причиною для злої волі. «Зла воля, – пише

Августин, – слугує причиною злої дії; для злої ж волі ніщо не

є причиною» [4]. Зло розуміється не як дещо абсолютно

протилежне добру, а тільки як недолік добра (до речі цей

аргумент був запозичений Августином у неоплатоніків). Зла

абсолютного немає, воно відносне, а є абсолютним лише добро.

Зло виникає там, де не все робиться як слід, зло – це відхід від

вищої мети, це або гординя, або захопленість жаданнями.

Гординя йде від намагання обійтись без Бога, а захопленість

жаданнями від пристрастей, спрямованих на плинні речі.

На цих підставах будується й етика Августина. Зло має

земне походження, добро ж надходить від Бога. Людина

відповідає за зло, а не за добро. Люди грішні, починаючи

з Адама і Єви. Гріх – це бунт смертного тіла проти безсмертної

душі. У цьому стані вже не душа контролює тіло, оскільки її

духовні сили майже повністю вичерпано, а скоріше тілесні

нахили підкорюють собі душу. Покинута сама на себе людина

не може звільнитись від гріха. Їй необхідна допомога від

Господа, оскільки «без допомоги Бога праведнее життя нам

не під силу» [5]. І щастя теж врешті+решт може дати тільки Бог.

Що стосується душі, то Августин визнавав її наявність

лише в людей. Людська душа є розумною, має початок, але не

має кінця, бо існує і після смерті тіла. Вона не матеріальна і не

просторова. Головні функції душі – думка, пам’ять і воля. Душа

визначається Августином як „розумна субстанція, що пристосо+

Теодицея (лат. theodicea — виправдання Бога, від грець. θεός, «бог» + грець.

δίκη, «справедливість») – релігійно+філософська доктрина, яка виправдовує

благість Бога, не дивлячись на наявність у світі зла.

Філософія______________________________________________

119

вана для керування тілом”. Суть душі виявляється не стільки

у розумовій діяльності, скільки у вольовій.

У теорії пізнання Августин дотримувався позиції переваги

віри над розумом. Віру у божественний авторитет проголошував

основою і головним джерелом людських знань. Згідно з його

формулою ”Віруй, аби розуміти”, віра повинна випереджати

розуміння. Предмет філософського пізнання – Бог і людська

душа. Засоби їх пізнання – не шлях почуттів, а розумове

самопізнання. Заглибившись у надра душі, людина знайде там

такий зміст, який цілковито не залежить від зовнішнього світу,

а між іншим властивий усім людям. Людям тільки здається, що

вони беруть знання зовні, в дійсності вони знаходять їх

у глибинах власного духу. Тут Августин зберігає платонівську

ідею повної незалежності головного змісту людських знань від

досвіду, а пізнання та самопізнання теж трактується як

пригадування душі.

Августин розділяв науку і мудрість. Знання, що стає

наукою, є результатом розумового пізнання зовнішнього світу,

воно дозволяє нам користуватись речами. Мудрість же – це

пізнання вічних божественних справ і духовних об’єктів. Саме

по собі знання не є злом, воно навіть необхідне у якихось

межах, оскільки людина примушена жити в тілесному світі.

Однак людина не може забувати неземної мети свого існування

і тому вона не повинна перетворювати знання у самоціль,

уявляючи собі, що немов вона сама, без допомоги Бога, може

пізнати світ. Науку слід підкорити мудрості.

Августин був першим ґрунтовним філософом історії, створив+

ши глобальну теорію історичного процесу. Моделлю для його

теорії служила біблейська історіографія. Земна історія людей

обмежена двома катастрофічними подіями: 1) гріхопадіння

Адама і Єви; 2) Страшний суд. Все, що повинно пройти за цей

час, слугує реалізації божественного плану – покаранню людей

за первородний гріх, випробуванню людей на здатність чинити

опір злу, покликанню кращої частини людства до побудови

священного суспільства праведників, відокремленню правед+

ників від грішників і в кінцевій нагороді кожного за його

заслугами.

У відповідності до задач цього плану історія поділяється на

шість періодів, у зв’язку з біблейськими оповіданнями та

шістьма періодами людського життя (немовля, дитинство,

підлітковий вік, юність, зрілість, старість): 1) від Адама до

__________________________________________ О. М. Кривуля

120

потопу; 2) від потопу до Авраама; 3) від Авраама до Давида;

4) від Давида до Вавілонського полону; 5) від Вавілонського

полону до народження Христа; 6) від Христа до Страшного суду.

Однак Августина більш цікавить логіка історії, аніж сама по

собі періодизація. Розкриттю логіки історії присвячена його

головна праця „Про град Божий”. Всесвітня історія розгортається

тут як суперечність двох протилежних за своїми інтересами

й долями категорій людей – земне й небесне суспільство («два

гради»). Перше живе за людськими стандартами, друге – згідно

з Божою волею. Це не політичні об’єднання, а моральні й ідеоло+

гічні. Які б недоліки не мала така спрощена схема, вона все

ж вводила в історію ідею прогресу.

В цілому слід відзначити, що Августин заклав основи

християнської філософії. Він цілком відхилив підхід античної

філософії до дійсності, який спирався на раціоналізм і об’єкти+

візм. Волі Августин приписав зверхність над розумом. У центрі

його світогляду став Бог як персона, суть якої – воля.

Щодо східної патристики, то слід відзначити роль у її станов+

ленні Нікейського Собору (325 р.). Цей перший Вселенський

Собор був скликаний для подолання розбіжностей у трактуванні

смислу Трійці і для вирішення ряду організаційних питань,

однак його значення значно ширше: він прийняв учення церкви

у вигляді Символа Віри. Віднині всі судження про Боже Слово

повинні були йти у його руслі, а відступники вважались

єретиками.

На Сході християнські письменники IV ст. були ще міцно

пов’язані з античною грецькою філософією і використовували її

для формулювання догматики, а також для боротьби з єресями.

До церковних мислителів, яких вважають східними батьками

християнської церкви відносять, перш за все, представників

Каппадокійської

школи Григорія Богослова (Назіанзін) (330+

390), Василя Великого (331+379), Григорія Ниського (335+395).

Головна заслуга цих трьох каппадокійців полягала у з’ясу+

ванні богословського смислу термінів сутності та іпостасі для

потрактування Трійці. Тут ними були використані філософські

наробки неоплатоніків і Арістотеля. Плотін першим застосував

поняття трьох іпостасей для характеристики Божества

і взаємовідносин між Єдиним, Духом і Душею. Філософія

Арістотеля допомогла Василю Великому визначити відмінності

Каппадокія – територія у центрі Анатолійського нагір’я (Туреччина). У часи стано+

влення й поширення християнства звідси вийшло багато видатних діячів церкви.