Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

171

го не измышляется и не дедуцируется, где, следовательно, решает не индивидуальный разум,

а каждое решение, каждый вывод является компромиссом в игре реальных сил.

Следовательно, политический деятель должен не только знать, что в данной ситуации

правильно и ориентироваться в определенных законах и нормах, но и обладать врожденным,

обостренным длительным опытом, инстинктом, который поможет ему найти правильное ре-

шение.

Буржуазия вступила на историческую арену как представительница крайнего интеллек-

туализма. Под интеллектуализмом мы здесь понимаем такой тип мышления, который либо

вообще игнорирует элементы воли, интереса, эмоциональности и мировоззрения, либо подхо-

дит к ним так, будто они тождественны интеллекту и могут быть просто подчинены законам

разума.

Представители этого буржуазного интеллектуализма настойчиво стремились к созданию

научной политики. Буржуазия не только высказала подобное желание, но и приступила к

обоснованию этой науки. Точно так же как буржуазия создала первые подлинные институты

политической борьбы в виде парламента, избирательной системы, а позднее Лиги Наций, она

систематически разработала и новую дисциплину — политику.

Предполагалось, что политическое поведение может быть научно определено без каких-

либо особых затруднений. Связанная же с ним наука распадается, согласно этой точке зрения,

на три части: 1) учение о цели, т. е. учение об идеальном государстве; 2) учение о позитивном

государстве; 3) политика, т. е. описание способов, посредством которых существующее госу-

дарство будет превращено в совершенное государство.

Существует, следовательно, наука о целях и наука о средствах достижения этой цели.

Здесь прежде всего бросается в глаза полное отделение теории от практики, интеллектуальной

сферы от сферы эмоциональной. Для современного интеллектуализма характерно неприятие

эмоционально окрашенного, оценивающего мышления. Если же оно все-таки обнаруживается

(а политическое мышление всегда в значительной степени коренится в сфере иррационально-

го), то делается попытка конструировать этот феномен таким образом, чтобы создавалось

впечатление о возможности устранить, изолировать этот «оценивающий» элемент и тем са-

мым сохранить хотя бы остаток чистой теории. При этом совершенно не принимается во вни-

мание тот факт, что связь эмоционального с рациональным может при известных обстоятель-

ствах быть чрезвычайно прочной (проникать даже в категориальную структуру) и что в ряде

областей требование подобного разделения de fakto неосуществимо. Однако эти трудности не

смущают представителей буржуазного интеллектуализма. Они с непоколебимым оптимизмом

стремятся к тому, чтобы обрести совершенно свободную от иррациональных элементов сфе-

ру.

Что же касается целей, то, согласно этому учению, есть некая правильная постановка це-

ли, которая, если она еще не обнаружена, может быть достигнута посредством дискуссии. Так,

первоначально концепция парламентаризма (как ясно показал К. Шмитт) была концепцией

дисконтирующего общества, где поиски истины шли теоретическим путем. В настоящее вре-

мя достаточно хорошо известна природа этого самообмана, объяснение которого должно но-

сить социологический характер, известно и то, что парламенты отнюдь не являются сообще-

ствами для проведения теоретических дискуссий. Ибо за каждой «теорией» стоят

коллективные силы, воля, власть и интересы которых социально обусловлены, вследствие че-

го парламентская дискуссия отнюдь не носит теоретический характер, а является вполне ре-

альной дискуссией. Выявление специфических черт этого феномена и стало в дальнейшем за-

дачей выступившего позже врага буржуазии — социализма.

Занимаясь здесь социалистической теорией, мы не будем проповедовать различие между

социалистическим и коммунистическим учением. В данном случае нас интересует не столько

все многообразие исторических феноменов, сколько выявление полярных тенденций, сущест-

венных для понимания современного мышления.

В борьбе со своим противником, с буржуазией, марксизм вновь открывает, что в истории

и политике нет чистой теории. Для марксистского учения очевидно, что за каждой теорией

стоят аспекты видения, присущего определенным коллективам. Этот феномен — мышление,

обусловленное социальными, жизненными интересами, — Маркс называет идеологией.

Здесь, как это часто случается в ходе политической борьбы, сделано весьма важное от-

крытие, которое, будучи постигнуто, должно быть доведено до своего логического конца, тем

более что в нем заключена самая суть всей проблематики политического мышления вообще.

Ф. М. Кирилюк172

Для нашей цели мы считаем необходимым ввести хотя бы две поправки.

Прежде всего легко убедиться в том, что мыслитель социалистическо-коммунистического

направления усматривает элементы идеологии лишь в политическом мышлении противника;

его же собственное мышление представляется ему совершенно свободным от каких бы то ни

было проявлений идеологии. С социалистической точки зрения нет оснований не распростра-

нять на марксизм сделанное им самим открытие и от случая к случаю выявлять идеологиче-

ский характер его мышления.

Далее должно быть совершенно ясным, что понятие «идеология» используется не в смыс-

ле негативной оценки и не предполагает наличие сознательной политической лжи; его назна-

чение — указать на аспект, неминуемо возникающий в определенной исторической и соци-

альной ситуации, и на связанные с ним мировоззрение и способ мышления. Подобное

понимание идеологии, которое, в первую очередь, существенно для истории мышления, сле-

дует строго отделять от всякого другого. Тем самым не исключается, конечно, что в опреде-

ленных условиях может быть выявлена и сознательная политическая ложь.

При таком понимании понятие идеологии сохраняет все свои абсолютно положительные

черты, которые должны быть использованы в научном исследовании. В этом понятии зарож-

дается постижение того, что любое политическое и историческое мышление необходимым

образом обусловлено социально; и этот тезис надо освободить от политической односторон-

ности и последовательно разработать. То, как воспринимается история, как из существующих

фактов конструируется общая ситуация, зависит от того, какое место исследователь занимает

в социальном потоке. В каждой исторической или политической работе можно установить, с

какой позиции рассматривается изучаемый объект. При этом социальная обусловленность

мышления совсем не обязательно должна быть источником заблуждения; напротив, в ряде

случаев именно она и придает проницательность пониманию политических событий. Наибо-

лее важным в понятии идеологии является, по нашему мнению, открытие социальной обу-

словленности политического мышления. В этом и заключается главный смысл столь часто ци-

тируемого изречения: «Не сознание людей определяет их бытие, а, наоборот, их общественное

бытие определяет их сознание».

С этим связан и второй существенный момент марксистского мышления, а именно — новое

определение отношения между теорией и практикой. В отличие от буржуазных мыслителей, уде-

лявших особое внимание определению цели и всегда отправлявшихся от некоего нормативного

представления о правильном общественном устройстве. Маркс — и это является одним из важ-

нейших моментов їмо деятельности — всегда боролся с проявлениями подобного утопизма в со-

циализме. Тем самым он с самого начала отказывается от точного определения цели; нормы, кото-

рую можно отделить от процесса и представить в виде цели, не существует. «Коммунизм для нас

не состояние, которое должно быть установлено, не идеал, с которым должна сообразовываться

действительность. Мы называем коммунизмом действительное движение, которое уничтожает те-

перешнее состояние. Условия этого движения порождены имеющейся теперь налицо предпосыл-

кой» .

Если сегодня спросить воспитанного в ленинском духе коммуниста, как будет в действи-

тельности выглядеть общество будущего, то он ответит, что вопрос поставлен не диалектиче-

ски, ибо будущее складывается в реальном диалектическом становлении.

В чем же состоит эта реальная диалектика?

Согласно этой диалектике, нельзя представить себе а ргіогі, каким должно быть и каким

будет то или иное явление. Мы в силах повлиять лишь на то, в каком направлении пойдет

процесс становления. Нашей конкретной проблемой является всегда только следующий шаг.

В задачу политического мышления не входит конструирование абсолютно правильной карти-

ны, в рамки которой затем без всякого исторического основания насильственно вводится дей-

ствительность. Теория, в том числе и теория коммунистическая, есть функция становления.

Диалектическое отношение теории к практике заключается в том, что сначала теория, вырас-

тающая из социального волевого импульса, уясняет ситуацию. По мере того как в эту уяснен-

ную ситуацию вторгаются действия, действительность меняется; тем самым мы оказываемся

уже перед новым положением вещей, из которого возникает новая теория. Следовательно,

движение состоит из следующих стадий: 1) теория — функция реальности; 2) эта теория ведет

к определенным действиям; 3) действия видоизменяют реальность или, если это оказывается

невозможным, заставляют пересмотреть сложившуюся теорию. Измененная деятельностью

реальная ситуация способствует возникновению новой теории.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

173

Такое понимание отношения теории к практике носит отпечаток поздней стадии в разви-

тии этой проблематики. Очевидно, что этой стадии предшествовал период крайнего интеллек-

туализма и полнейшего иррационализма со свойственной им односторонностью и что данно-

му пониманию приходится обходить все подводные камни, выявленные рефлексией’

опытом буржуазной и консервативной мысли. Преимущество этого решения заключается

именно в том, что ему надлежит воспринять и переработать все предшествующие решения, и

в осознании того, что в области политики обычная рациональность не может привести ни к

каким результатам. С другой стороны, этот жизненный импульс настолько движим нолей к

познанию, что не может, подобно консерватизму, впасть в полный иррационализм. В резуль-

тате всех этих факторов создается чрезвычайно гибкая концепция теории.

Таким образом, социалистически-коммунистическая теория является синтезом интуити-

визма и стремления к крайней рациона-низа ции.

Интуитивизм находит свое выражение в том, что здесь полностью, даже в тенденции от-

вергается проведение точного предварительного расчета; рационализм — в том, что в каждую

данную минуту подвергается рационализации то, что увидено по-новому. Ни одного мгнове-

ния нельзя действовать без теории, однако возникшая в данной ситуации теория не находится

уже на том уровне, на котором находилась теория, предшествовавшая ей.

Высшее знание дает прежде всего революция: «История вообще, история революций в ча-

стности, всегда богаче содержанием, разнообразнее, разностороннее, живее, «хитрее», чем во-

ображают самые лучшие партии, самые сознательные авангарды наиболее передовых классов.

Это и понятно, ибо самые лучшие авангарды выражают сознание, волю, страсть, фантазию

десятков тысяч, а революцию осуществляют в моменты особого подъема и напряжения всех

человеческих способностей сознание, воля, страсть, фантазия десятков миллионов, подхле-

стываемых самой острой борьбой классов».

Интересно, что в этом аспекте революция не выступает как взрыв присущей людям стра-

стности, как чистая иррациональность, нос вся ценность этой страстности состоит в возмож-

ности аккумулировать рациональность, накопленную в результате миллионов эксперименти-

рующих мыслительных актов.

Это и есть синтез, совершаемый человеком, который сам находится в иррациональной

среде, знает об этой иррациональности и тем не менее не отказывается от надежды на воз-

можную рационализацию.

Марксистское мышление родственно консервативному тем, что оно не отрицает иррацио-

нальную сферу, не пытается скрыть ее, как это делает бюрократическое мышление, и не рас-

сматривает ее, подобно либерально-демократическому мышлению, чисто интеллектуально,

будто она является рациональной. Марксистское мышление отличается от консервативного

тем, что в этой относительной иррациональности оно видит моменты, которые могут быть по-

стигнуты посредством рационализации нового типа.

Поэтому марксистское мышление направлено в первую очередь на выявление и рационализацию

всех тех тенденций, которые в каждый данный момент влияют на характер названной среды. Маркси-

стская теория выявила эти структурные тенденции в трех направлениях.

Она прежде всего указывает на то, что сама политическая сфера создается и всегда может

быть охарактеризована данным состоянием стоящих за ней производственных отношений.

Производственные отношения рассматриваются не в статике, как некий постоянно и неизмен-

но повторяющийся круговорот экономики, а в динамике, как некая структурная связь, которая

сама с течением времени постоянно видоизменяется.

Во-вторых, утверждается, что с изменениями этого экономического фактора теснейшим

образом связано преобразование классовых отношений, что одновременно ведет к преобразо-

ванию характера власти и к постоянным сдвигам в распределении комплектации власти.

В-третьих, признается, что системы идей, господствующих над людьми, могут быть поня-

ты и познаны в своем внутреннем построении, что характер их изменения позволяет нам тео-

ретически определить структуру этого изменения.

И, что значительно более важно, эти три вида структурных связей не рассматриваются не-

зависимо друг от друга. Именно их взаимосвязь становится единым кругом проблем. Идеоло-

гическая структура не изменяется независимо от структуры классовой, классовая структура —

независимо от экономической. И именно в этой взаимосвязи и в этом взаимопереплетении

тройственной проблематики — экономической, социальной и идеологической — состоит осо-

бая интенсивность марксистской мысли. Только эта сила синтеза позволяет марксизму все

Ф. М. Кирилюк174

время заново ставить как для прошлого, так и для находящегося еще в стадии становления бу-

дущего проблему структурной целостности. Парадоксальным является здесь то, что марксизм

признает наличие относительной иррациональности и уделяет ей серьезное внимание. Однако

он не ограничивается, подобно исторической школе, признанием этого факта, а всячески

стремится по мере возможности устранить его посредством рационализации нового типа.

Таким образом, марксистское мышление предстает перед нами как рациональное мышле-

ние иррационального действия. О правильности этого анализа свидетельствует тот факт, что

марксистские пролетарские слои, достигнув успеха, сразу же устраняют из теории диалекти-

ческий элемент и начинают мыслить с помощью генерализующего, устанавливающего общие

законы метода либерализма и демократии; те же из них, кто по самому своему положению

вынуждены ждать революции, сохраняют верность диалектике (ленинизм).

Диалектическое мышление есть такое рационалистическое мышление, которое ведет к

иррациональности и постоянно стремится ответить на два вопроса: 1) где мы находимся? 2) о

чем свидетельствует иррационально пережитый момент? При этом в основе совершаемых

действий лежит не простой импульс, а социологическое понимание истории. Вместе с тем,

однако, не делается никаких попыток растворить без остатка всю ситуацию и специфику дан-

ного момента в рациональном расчете. Вопросом к ситуации служит всегда действие, а отве-

том — всегда его успех или неудача. Теория не отрывается от ее существенной связи с дейст-

вием, а действие есть та вносящая ясность стихия, в которой формируется теория. [...]

Пятой интересующей нас разновидностью является фашизм, сложившийся как политическое

течение в нашу эпоху. Фашизм разрабатывает особую точку зрения на отношение теории к практи-

ке. По своей сущности он активен и иррационален. Фашизм охотно заимствует положение ирра-

циональных философий и наиболее современных по своему типу политических теорий. В фашист-

ское мировоззрение вошли в первую очередь (разумеется, соответствующим образом

переработанные) идеи Бергсона, Сореля и Парето.

В центре фашистского учения находится апофеоз непосредственного действия, вера в ре-

шающий акт, в значение инициативы руководящей элиты. Сущность политики в том, чтобы

действовать, понять веление момента. Не программы важны, важно безусловное подчинение

вождю. Историю творят не массы, не идеи, не действующие в тиши силы, а утверждающие

свою мощь элиты. Это — полнейший иррационализм, но отнюдь не иррационализм консерва-

торов и не то иррациональное начало, которое одновременно и надрационально, не народный

дух, не действующие в тиши силы, не мистическая вера в творческую силу длительного пе-

риода времени, а иррационализм действия, отрицающий историю во всех ее значениях, вы-

ступающий с совершенно новых позиций.

Как ни различна была складывающаяся из этого обращения к истории картина у консер-

ваторов, либералов и социалистов, все они держались мнения, что в истории существуют дос-

тупные пониманию связи. Сначала в ней искали план божественного провидения, затем высо-

кую целесообразность духа в динамическом и пантеистическом понимании. Однако это были

лишь метафизические подступы к чрезвычайно плодотворной исследовательской гипотезе,

которая видит в историческом процессе не последовательность разнородных событий, а свя-

занные совместные действия важнейших факторов. Попытка понять внутреннюю структуру

исторического процесса предпринималась для того, чтобы тем самым обрести масштаб для

собственных действий.

Если либералы и социалисты твердо держались мнения, что эта связь, эта структура мо-

жет быть полностью рационализирована, и различие заключалось главным образом в том, что

первые ориентировались по преимуществу на прямолинейный прогресс, а вторые — на диа-

лектическое движение, то консерваторы стремились к тому, чтобы познать становящуюся

структуру исторической целостности созерцательно и морфологически. Сколь ни различны

эти точки зрения по своим методам и своему содержанию, все они исходили из того, что по-

литическое действие происходит в рамках истории и что в наше время для совершения поли-

тического действия необходимо умение ориентироваться в той находящейся в становлении

общей совокупности связей, внутри которой находится субъект этой деятельности. Иррацио-

нальность же фашистского действия устраняет эту в той или иной степени познаваемую исто-

ричность.

С фашистской точки зрения и марксистское понимание, рассматривающее историю

как основанную на экономических и социальных факторах структурную взаимосвязь,

есть в конечном счете только миф, и совершенно так же, как с течением времени исчезает

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

175

уверенность в структурированности исторического процесса, складывается и отрицатель-

ное отношение к учению о классах. Нет пролетариата, есть только пролетариата.

Для подобного типа мышления и переживания характерно также представление, что исто-

рия распадается на мгновенно сменяющиеся ситуации, причем решающими здесь являются

два обстоятельства: во-первых, вдохновенный порыв выдающегося вождя передовых групп

(элит); во-вторых, обладание единственно возможным знанием — знанием массовой психоло-

гии и техникой манипулирования ею.

Следовательно, политика как наука возможна только в определенном смысле: ее функция

— продолжить путь к действию. Она совершает это двумя способами; во-первых, посредст-

вом уничтожения всех тех идолов, которые способствуют пониманию истории как определен-

ного процесса; во-вторых, посредством внимательного изучения массовой психики, особенно

присущего ей инстинкта пласти и его функционирования. Эта душа массы в самом деле в зна-

чительной степени послушна вневременным законам, поскольку ома больше, чем что-либо

иное, находится вне истории, тогда как историчность социальной психики может быть обна-

ружена только там, где речь идет о человеке в определенных социально-исторических услови-

ях.

Буржуазия в своей теории также часто уделяла место этому учению о политической тех-

нике и помещала его, как правильно указывал Шталь, вне всякой связи рядом с идеями есте-

ственного права, служившими ей нормативами. По мере того как в ходе своего утверждения

буржуазные идеалы и связанные с ними исторические представления частично реализовались,

частично же, превращаясь в иллюзию, теряли свое значение, эти трезвые, вневременные пред-

ставления все более выступали как единственное политическое знание.

На современном этапе развития эта специфическая технология чист политической дея-

тельности все более связывается с активизмом и интуитивизмом, отрицающим всякую кон-

кретную познаваемость истории, и превращается в идеологию тех групп, которые непосредст-

венное взрывающее вторжение в историю предпочитают постепенной подготовке ее

преобразования. Подобная направленность в различных вариантах свойственна как анархизму

Прудона и Бакунина, так и синдикализму Сореля, откуда она перешла в фашизм Муссолини.

Часто утверждалось, что и в ленинизме есть налет фашизма. Но было бы неправильно не

видеть за общим в этих учениях их различий.

Общность состоит только в требовании активности борющегося меньшинства. Только по-

тому, что ленинизм был изначально теорией, абсолютно направленной на революционную

борьбу за захват власти меньшинством, на первый план вышло учение о значении ведущих

групп и их решающем порыве.

Однако это учение никогда не доходило до полного иррационализма.

В той мере, в какой большевистская группа была лишь активным меньшинством внутри

становящегося все более рациональным классового движения пролетариата, ее активистская

интуиционистская теория всегда опиралась на учение о рациональной познаваемости истори-

ческого процесса.

Своим отрицанием историчности фашизм отчасти обязан (помимо уже упомянутого ин-

туитивизма) мироощущению поднявшейся буржуазии. [...]

(Друкується за: Манхейм К. Идеология и утопия // Диагноз нашего времени. — М., 1994.

— С. 7—164.)

Основні поняття і категорії

• Ідеологія політична;

• політичний інститут;

• політичні інститути;

• утопія політична.

Ідеологія політична (ίδέα — поняття і λόγος — учення) — система концептуально оформлених уяв-

лень, ідей і поглядів на політ. життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої

людей, класів, націй, сусп-ва, політ. партій, громад, рухів та інших суб’єктів політики. І.

Ф. М. Кирилюк176

п. може розглядатися як форма сусп. свідомості й як явище культури. Як елемент куль-

тури, І. п. є продуктом соціально-політ. діяльності людей, їх духовного виробництва.

Але її специфіка і відмінність від багатьох інших елементів культури полягає в тому, що

вона створюється діяльністю певних верств — ідеологів, політиків, учених. Народні ма-

си, соціальної спільноти безпосередньо не створюють ідеології, проте їхні інтереси, уяв-

лення про суспільно-політ. життя є поживним ґрунтом для її формування. Структурно І.

п. складається з політ. теорій та ідей, суспільно-політ. ідеалів, цінностей, концепцій по-

літ. розвитку і політ. програм, політ. символів тощо. На відміну від науки, І. п. містить у

собі не лише знання політ життя, а й ставлення, оцінку політ. процесів з позицій інтере-

сів соціальної спільноти, політ. партії — носія цієї ідеології, через що І. п. більш упере-

джена, ніж політ. наука. І. п. може містити в собі, поряд зі справжніми знаннями, і не-

правильні, хибні уявлення про політ. процеси, відносини і стан політ. життя, що

проявляється в політ. міфах, утопіях. Політ. міфологія спотворено відбиває стан політ.

життя, дає помилкові орієнтири політ. поведінці мас, їх громадсько-політ. об’єднань.

Поширення міфів у сусп. свідомості може спричинити тимчасовий успіх, але рано чи пі-

зно за принципом бумеранга повертається проти самих творців таких міфів. Серед цін-

ностей І. п. виділяються політ. символи — умовна знакова система, що виражає ті чи

інші політ. ідеї та ідеали, приналежність власника певного символу до певного товарис-

тва, руху, орг-ції. На думку П. Сорокіна, «червоний колір переслідується не тому, що він

червоний, а тому, що він символ думок, бажань і почуттів, які ворожі існуючому ладу».

Політ. історія підтверджує також думку франц. Політичного діяча М. Рокара, що кон-

фронтація поміж окремими прошарками сусп-ва нерідко йде навколо символів.

І. п. виконує важливі соціальні функції: пізнавальну, мобілізаційну, нормативно-

регулюючу, контрольну, політ. соціатизації тощо. І. п. глибоко взаємопов’язана з

політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє: вибору мети, спря-

мовує політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.

п. формулюються політ. мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соці-

альна маса для підтримки цієї мети та участі в її здійсненні. Разом з тим існує, про-

блема межі взаємопроникнення ідеології й політики. Гіперідеологізація політики

спотворює її, позбавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-

ва, на зміни, що в ньому відбуваються, ефективно вирішувати життєво важливі про-

блеми. Одночасно обмеження простору, в якому І. п. має взаємодіяти з політикою,

створює вакуум у системі суспільно-політ. орієнтацій і регуляцій, послаблює чи

руйнує соціальні і духовні ресурси політики. Необхідність І. п. для сучас. України

визначається потребами вироблення певної системи політ. поглядів, надання цій

ідеол. системі основоположного значення у виробленні політ. курсу д-ви та поши-

рення знань про неї задля сприйняття її більшістю населення. Це уможливить виро-

блення цілісної політики в економіці та соціальній сфері, усунення суперечностей у

процесі державотворення. (Друкується за А. П. Чередниченко.)

Політичні інститути — органи та організації, які формують і впливають на політичні процеси і

явища, пов’язані з напоюванням, утриманням і використанням влади в суспільстві

та державі. У зв’язку з цим політичні інститути виступають як повноправні суб’єкти

політики. До найважливіших політичних інститутів належать органи державного

управління, система установ законодавчої, виконавчої та судової влади, політичні

партії та громадські організації. (Друкується за Шведа Ю.)

Утопія політична (від грец. ού — немає і ύόπος- місце, разом — місце, якою не існує; згідно а

іншою версією, від грец. έΰ- добре і ύόπος — місце і означає благословенну країну)

— у політ. літературі цим поняттям визначають ідеї, уявлення про Ідеальні сусп-ва,

які є продуктом абстрактного мислення і не грунтуються на знанні реальних проце-

сів сусп. життя. Зазначений термін вживається також для характеристики принципо-

во нездійсненних планів і проектів (політ. прожектерства).

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

177

Історія політ. утопій сягає античних часів. Соціальні утопії про держ. устрій як

ідеал, який би виступав протилежністю античному рабовласн. сусп-ву, пропонували

Гіпподам Мілетський, Платон, Евгемер, Зенон, Але термін «утопія» набув у політ.

теорії «прав громадянства» завдяки твору англ. гуманіста Томаса Мора «Utopia»

(1516), в якому він, перебуваючи під певним впливом «Держави» Платона і проблем

свою часу, зобразив стан ідеального держ. устрою.

Утопічний стиль мислення притаманний переважно представникам політ. опо-

зиції, виразникам інтересів пригноблених, залежних. Він характерний, зокрема, для

середньовічних «єресей», ідеології багатьох нар. рухів, теор. схем «утопічного соці-

алізму». Разом з тим представники зазначеного стилю мислення на ріпних етапах іс-

тор. розвитку піддають різкій критиці політ. системи існуючого сусп-ва, політ. вла-

ди, яка ІІЄ забезпечує соціальної захищеності особи. Сучас. дослідники У. п., напр.,

К. Маннгейм, розглядають її як «духовне утворення» свідомості класу, сусп. верст-

ви, які прагнуть соціального реваншу. На думку П. Тілліха, властивість створювати

утопії укорінена в самій природі людини. Чимало сучас. дослідників феномена У. п.

розглядають її як важливий елемент мислення, «вступ» до теорії, обов’язкову > мо-

ву творчого дискурсу. Але в цілому утопія розуміється як альтернатива наук, аналі-

зу пізнання поліп, процесів, довільне, не пов’язане з реальністю конструювання

«бажаного» майбутнього сусп. ладу, позбавленого недоліків політ. сьогодення.

Розрізняють два осн. типи утопій абстрактні проекти (як прогресивні, так і реакцій-

ні) покращення сусп. устрою і конструктивні соціальні моделі, які, в цілому неадекватно

відбиваючи соціальну дійсність, містять у собі раціональні положення. Утопія може ма-

ти загальний характер, пропонуючи погляд на сусп-во в цілому, або торкатися його

окремих сфер. Сильна сторона У. п. — соціальна критика вад існуючого ладу. Ця особ-

ливість зумовлює типовий алгоритм утопічного мислення — пропонувати «від проти-

лежного»: вимоги повної соціальної рівності, спільної власності, загальної справедливо-

сті тощо. Характерна ознака новітнього соціально-по-літ. утопізму — намагання

поєднати ідеальні уявлення про досконале сусп-во з реальними рисами сучас. сусп-ва.

Так, Л. Мамфорд, автор твору «Історія утопії», критично оцінюючи технократ, устрій,

що дегуманізує людину, пропонує неогуманіст. схему, яка б поєднувала технол. цивілі-

зацію з ідеальними етико-естетичними вимогами.

У. п. містить у собі чимало елементів міфологічного ряду, виконує певним чи-

ном футурологічну функцію. У цьому плані вона є складовим елементом політ.

культури і незмінно користується увагою фахівців пол. культури. (Друкується за

Пазенок В. С. Політологічний енциклопедичний словник).

Питання до дискусії

1. Що слід розуміти під терміном і поняттям «реалістичні тенденції в політичній науці»?

2. Які об’єктивні і суб’єктивні чинники зумовили появу теорії інституціоналізму?

3. Як розуміти процес «американізації політичних наук»?

4. Чи дійсно категорія «політичний інститут» є наріжним каменем політичних теорій К.

Шмітта, М. Оріу, Й. Шумпетера, К Мангейма?

Теми рефератів, курсових, кваліфікаційних

і магістерських робіт

1. Об’єктивні і суб’єктивні чинники виникнення теорії інституціоналізму та її сутність.

2. «Політичний інститут» як категорія політичної науки.

3. Сутність поняття і категорії «політичне» в політичній концепції К. Шмітта.

Ф. М. Кирилюк178

4. Особливості розуміння М. Оріу політичних процесів у суспільному житті.

5. Елітарна теорія демократії Й. Шумпетера: методологічний аналіз.

6. Сутність теорії пізнання соціально-політичних процесів К. Мангейма.

7. Проблема раціонального і утопічного в теорії інституціоналізму.

8. Спільне і відмінне тлумачення категорії «політичний інститут» в теоріях інституціо-

налізму.

Завдання для самостійної роботи

1. Зробіть порівняльну таблицю обґрунтування політичного ідеалу у працях К. Шмітта,

М. Оріу, Й. Шумпетера та К. Мангейма.

2. Прочитавши першоджерела до цієї теми, розкрити сутність таких понять: «політич-

ний інстит», «політичне», «політичне життя».

Питання до заліку

1. Загальна характеристика теорії інституціоналізму.

2. Політична теорія К. Шмітта.

3. Теорія інституціоналізму М. Оріу.

4. Теорія елітарної демократії Й. Шумпетера.

5. Політична ідеологія і утопія в теорії К. Мангейма.

Питання до іспиту

1. Сутність категорії «політичний інститут» у працях К. Шмітта, М. Оріу, Й. Шумпете-

ра та К. Мангейма.

2. Сутність теорії інституціоналізму.

3. К. Шмітт про сутність поняття і категорії «політичне».

4. М. Оріу як засновник теорії інституціоналізму.

5. Й. Шумпетер як теоретик політичної методології.

6. Теорія пізнання соціально-політичних процесів К. Мангейма.

Рекомендована література

1. Канцелярук Б. Елітна «демократія» на «пропорційній основі» // Дослідження світової

політики: 36. Наук. праці. — 2001. — Вип. 16.

2. Schumpeter, J.: Economic Doctrine and Method. London: Allen &Unwm. — 1954.

3. Schumpeter, J.: The Theory of Economic Development. New York: Oxford University

Press, — 1962.

4. Бондарчук В. I. Феномен авторитарно-демократичних політичних режимів: між авто-

ритаризмом та демократією // Держава і право: 36. наук, праць. — 2001. — № 5.

5. Манхейм К. Диагноз нашего времени. — М.: Юрист, 1994.

6. Фадеева Т. М. У истоков идеологии европейского консерватизма // Новая и новейшая

история. — 1992. — № 6.

7. Шумпетер И. Капитализм, социализм и демократия.

ТЕМА 4

БІХЕВІОРАЛІСТИЧНІ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ

1. Чарльз Мерріам як один із фундаторів американської політич-

ної науки.

2. Біхевіористська концепція предмета політичної науки Гарольда

Лассуелла.

3. Теорія «зацікавлених груп» Артура Бентлі.

Термін біхевіоризм (behaviorism від behavior — поведінка) з’явився ще наприкі-

нці ХІХ — початку ХХ ст. Він означав провідний напрям в американській психоло-

гії, в основі якого лежало розуміння поведінки людини і тварин як сукупності ру-

хових і пов’язаних з ними вербальних і емоційних реакцій на вплив зовнішнього

середовища. А похідний термін — біхевіоралізм — означає політичні теорії, які ви-

вчають політику через поведінку акторів (дійових осіб). Отже, поведінка — ключо-

вий елемент біхевіоралізму.

Саме поведінка є основним елементом аналізу в політичній теорії. Вона роз-

глядається біхевіоралістами як більш фундаментальна категорія у порівнянні з

правилами і нормами, оскільки має пряме відношення до живої політики. Для

того щоб зрозуміти політичну систему недостатньо сконцентрувати свою увагу

на нормативних рисах політичної діяльності, необхідно ще звернутися до самої

поведінки.

Політичний процес розглядається біхевіоралістами як реалізація певного первісного

вольового зусилля, який надає політичний сенс будь-якому поведінковому акту. Домі-

нуючою рисою людської психіки проголошувалося устремління до влади. Влада —

вихідний пункт і кінцева мета будь-якої політичної дії. Практично вся політична теорія

перетворюється на вчення про владу. Хоча англійський термін «power» багатозначний

(влада, сила, могутність тощо), біхевіоралісти зводять його в основному до «прагнення

до влади». Вони вважають, зокрема Лассуелл, що це прагнення притаманне усім лю-

дям в усі часи, в будь-якому суспільстві і соціальному проверстку.

Отже, політика — сфера взаємодії. А тому індивід, який волею долі прагне до

влади обов’язково вступає з іншими індивідами в комунікацію стосовно влади. Ви-

никає силове поле, в якому свідомо чи підсвідомо знаходиться безліч індивідів. Ін-

дивідуальні волі, що прагнуть до влади, стикаються між собою, і, в решті решт, фо-

рмують стійкі способи взаємодії, вступають в певні узгодження, результати яких

фіксуються в правилах і нормах. Будь-яка така угода одночасно і обмеження волі

до влади і умова її реалізації.

Вперше біхевіоралістичні методи в політиці намагалися застосувати в 20—

30 роках ХХ ст. група вчених Чиказького університету на чолі з Чарльзом Мер-

ріамом.

Його естафету продовжив Гарольд Лассуелл, який зробив великий внесок у роз-

роблення цього підходу до політичної теорії. Певний внесок зробив і А. Бентлі,

особливо своєю теорією «зацікавлених груп».

У 50-ті — на початку 60-х років цей підхід зайняв домінуючі позиції в політич-

ній науці.

Ф. М. Кирилюк180

1. ЧАРЛЬЗ МЕРРІАМ ЯК ОДИН

ІЗ ФУНДАТОРІВ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

Довідка

Чарльз Мерріам народився в 1874 році. До самостійних досліджень політичного

життя він приступив у той час, коли в США політична наука інституціоналізувала-

ся як самостійна академічна дисципліна. Глибоке усвідомлення необхідності відмо-

витися від голого теоретизування, звернутися до осмислення нагальних соціально-

політичних проблем і надати політичній науці дієвого характеру прийшло до Ч. Ме-

рріама після його прибуття до Чикаго. З цим містом пов’язане практично все на-

ступне життя вченого, його практично-політична, педагогічна і наукова діяль-

ність. Мерріам мав до Чикаго особливі почуття, відчуваючи нерозривний зв’язок з

його жителями і своєю відповідальністю перед ними. Він відкидав пропозиції пере-

їхати до інших міст США, відмовився і від дуже престижних посад у Вашингтоні, які

пропонували йому американські президенти У. Тафт і В. Вільсон.

Прагнучи оволодіти таємницями політики, Мерріам безпосередньо брав участь

у політичній діяльності. Він активно співробітничав у місцевих і федеральних орга-

нах влади, був членом різного роду комісій у Чиказькому муніципалітеті, балотував-

ся на посаду мера. Його доповіді про управління в Чикаго, монографія «Чикаго: більш

глибокий погляд на міську політику» (1929) сприяли подальшому розвитку системи

муніципального управління і public adminastration.

У 1923 р. Ч. Мерріам очолив відділення політичної науки в Чиказькому універси-

теті. Він об’єднав талановиту молодь, розробив нову методологію політичного

дослідження, заклав основи нової науки про політику. Численні праці вченого і його

колег привели до формування Чиказької школи політичної науки. Вона стала однією

з перших шкіл у галузі політичної теорії і займала домінуюче становище в період

між світовими війнами. В Чиказькому університеті він працював до своєї смерті, яка

сталася в 1953 р.

Заслуга чиказької школи політичної науки (1920—1940 рр.) — у обґрунтуванні

її представниками на прикладах конкретних емпіричних досліджень тих обставин,

що справжній розвиток політичного знання може бути досягнутий за допомогою

стратегії міждисциплінарних досліджень із застосуванням кількісних методологій і

за рахунок організованої підтримки наукових розробок. Інші автори стали вживати

ту мову, якою Чарльз Мерріам викладав свої погляди в книгах «Сучасний стан по-

літичної науки», «Нові аспекти політики» та ін. Школа, де працювало багато його

учнів, зробила великий крок уперед у підвищенні вимогливості до якості емпірич-

них досліджень, переконливості їхніх висновків і у введенні інституціонального

виміру у вивчення політичних проблем.

Дієвість Чиказької школи була зумовлена декількома обставинами:

• наявністю інтелектуального лідера (Ч. Мерріам) і групи послідовників (Г. Ла-

ссвелл, Г. Госнелл, Л. Уайт, К. Райт, Г. Саймон, Ф. Шуман та ін.);

• прагненням учених розвивати політичну науку, нову методологію досліджен-

ня політичних феноменів;

• їхньою приналежністю до відділення політичної науки університету;

• налагодженням тісних міждисциплінарних зв’язків;

• можливістю фінансування діяльності вчених;

• особливостями місця і часу її виникнення.

У Чикаго, за свідченням учених, соціальні проблеми були особливо очевидні.

Так, М. Вебер писав, що Чикаго схожий на людину, з якої здерли шкіру, і видно, як