Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

161

монополії та олігополії і зневажливо висловлювався про вільну конкуренцію. Він

не був прибічником тієї концепції, що зникнення інвестиційних можливостей та

уповільнення технічного прогресу мають призвести до загнивання капіталізму, а

насамкінець і до краху. Нинішнє пожвавлення економіки, розширення процесу

впровадження нових технологій і виробництва нової продукції (як і загальний дух

оптимізму) наводять на думку про те, що тут Шумпетер дійсно мав рацію.

Чому ж успіхи капіталізму ведуть до його занепаду? За Шумпетером, капіталізм

підриває соціальну структуру, яка його захищає. Ця структура містить залишки фе-

одальної системи і безліч існуючих дрібних фірм та фермерських господарств, їх

зникнення послаблює політичні позиції буржуазії. Усунення соціально-економічної

функції підприємця ще більше підриває буржуазію, особливо у великих корпораці-

ях, де процес технологічних змін є рутинною справою, а управління забюрократи-

зоване і зазнає зростаючого впливу з боку державного сектора. Понад те, капіталізм

породжує армію критично налаштованих і занепалих духом інтелектуалів, які своїм

негативним ставленням сприяють подальшому занепаду капіталізму і допомагають

створити атмосферу, за якої приватна власність і буржуазні цінності стають пред-

метом повсякденних нападок журналістів і політологів.

Через усю працю проходить ключова ідея про трансформацію капіталізму в со-

ціалізм у розвинутих капіталістичних країнах. Основну рушійну силу історичного

розвитку Шумпетер вбачає не в політичній і соціальній боротьбі класів і не в злид-

нях і бідності інших, а в надзвичайно складних процесах економіки, які включають

взаємовідносини між людиною, технікою, товарами, працею і т. д. Шумпетер буду-

вав свою концепцію як свідому альтернативу Марксовій теорії неминучого занепа-

ду капіталізму. Він вважав, що капіталізм неминуче поступиться соціалізму, але за-

вдяки внутрішній логіці капіталістичної еволюції, тривалому розвитку

раціональних тенденцій, закладених у ринковій підприємності і створенню матері-

альних і духовних передумов. По суті Шумпетер розробляв модель раціонального

ринкового соціалізму, раціональної ринкової економіки, яка в принципі переважа-

тиме ринкову капіталістичну економіку.

Шумпетер обґрунтував тривалий, еволюційний і демократичний перехід до со-

ціалізму, але сам соціалізм у нього виглядає дуже романтично.

4. ПРОБЛЕМИ ІДЕОЛОГІЇ ТА УТОПІЇ

В ПОЛІТИЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ

КАРЛА МАНГЕЙМА

Одне із концептуальних відкриттів Мангейма полягає в тому, що він протиста-

вив ідеологію та утопію, тим самим висунув тезу, яка до цих пір використовується

в політичній, філософській і соціологічній думці.

Довідка

Карл Мангейм народився в 1893 р. в Угорщині, до 1933 р. жив у Німеччині, а потім в

Англії. Двічі він був змушений переїжджати: спершу в 1919 р. через контрреволюцію

в рідному Будапешті, а потім, у 1933 р., ще раз — через виступи націонал-

соціалістів проти «ворожих» професорів. Протягом 10 років він працював як неза-

лежний вчений і Privatdozent, або позаштатний викладач Гейдельберзького універ-

Ф. М. Кирилюк162

ситету, аж поки завдяки своїм сприйнятим із захопленням публікаціям про політич-

ну складову системи пізнання та її соціальне підґрунтя не отримав у 1930 р. посади

професора соціології у Франкфурті. Подавшись в еміграцію в 1933 р., він став ви-

кладачем соціології в Лондонській школі економіки, а пізніше, за рік до смерті, —

професором педагогічного інституту Лондонського університету. Живучи в Англії,

Мангейм став відомий як захисник ідеї всеосяжного планування та державної освіти

як відповідей на загальну кризу. Ініціатор і редактор «Міжнародної бібліотеки з соці-

ології і соціальної реконструкції». Помер у Лондоні в 1947 р.

Його перу належать такі праці: «Історицизм» (1924), «Проблема соціології

знання» (1925), «Ідеологія і утопія (1-е видання — 1929), «Консервативна думка»

(1940), «Ідеологія і утопія. Вступ до дослідження сучасної соціальної структури»

(розширене видання — 1952), «Діагноз нашого часу: нариси військового часу, які на-

писані соціологом» (1943), посмертне видання «Свобода, влада і демократичне пла-

нування» (1950), «Ессе про соціологію і культуру» (1956).

Погляди К. Мангейма формувалися під впливом різних інтелектуальних течій:

неокантіанства, неогегельянства.

Проблеми теорії пізнання соціально-політичних процесів. Основу політичної

концепції Мангейма складають два положення: про пізнання соціальних процесів і

про те, що продукти і форми мислення породжуються процесами історичного роз-

витку, тобто зумовлені історичними, соціальними, класовими і культурними фак-

торами. І як наслідок цього, виникають різні «стилі мислення» з відмінними цінно-

стями і нормами, а також неоднаковими пізнавальними можливостями.

Саме поняття «стиль мислення» створене автором «Консервативної думки» на

основі синтезу двох тенденцій сучасної йому соціології. З одного боку, ще в праці

«Ідеологія й утопія» 1929 р. Мангейм визначив себе як прямого продовжувача со-

ціоцентризму ХІХ ст., в межах якого світосприйняття окремої людини розглядало-

ся як похідна від детермінуючого її поведінку соціального середовища. З іншого

боку, концепція «стилю» Мангейма ґрунтується на працях його попередників —

Шпенглера і Хейзинга, в яких цим терміном окреслювався певний сценарій або ж

навіть детермінантна мислення. Так, у праці Хейзинга «Homo ludens» (1938) будь-

яка культура представлена як стандартний набір універсальних ігрових ситуацій, а

Шпенглер увійшов в історію культурології як автор тези про існування в рамках

кожної культури особливих «духовних епох», котрі визначають культуру даного

суспільства і форми мислення його членів. Тому мангеймівський «стиль мислення»

— це спроба об’єднати соціоцентризм із неусвідомленим сценарієм.

Як відомо, головною роботою К. Мангейма вважається «Консервативна думка»

(1940), яка стала своєрідним підсумком його теоретико-методологічної та пізнавальної

еволюції. В останній виокремлюють такі праці німецького вченого, як «Ідеологія і уто-

пія» (1929 р.) та «Людина і суспільство в епоху перетворення» (1934—1940 рр.).

У першій з них автор наголошував: «Формальним чином, стверджувати, що ін-

дивід мислить, є взагалі невірним. Правильніше було б вважати, що він лише бере

участь у певному процесі мислення, яке виникло задовго до нього. Таким чином,

той факт, що кожен індивід живе в суспільстві, є для нього подвійною детермінан-

тою: по-перше, він безпосередньо перебуває в конкретно сформованому середови-

щі; по-друге, виокремлює в ньому для себе вже сформовані моделі мислення і по-

ведінки».

Отже, предмет теорії пізнання соціально-політичного життя Мангейм вбачав у

вивченні функціонування мислення. Він був переконаний у тому, що суспільне

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

163

буття не зводиться тільки до «економічних відносин виробництва», а є історично

життєвим процесом, який породжує в різні епохи різні «центри систематизації» —

реальні життєві домінанти, які визначають стиль епохи і які мають не тільки еко-

номічний, а й релігійний або інший характер. В рамках однієї епохи можуть існува-

ти різні історично складені розшарування соціально класових позицій і сил, які зу-

мовлюють існування різних стилів мислення. Таким чином, усі ідеї різною мірою

локалізовані всередині соціальної структури або історичного процесу.

Проблему соціальної зумовленості ідей у свій час піднімали Бекон, Паскаль,

Вольтер, Монтеск’є, Кондорсе, Ніцше та інші, але кожний із них вирішував її по

своєму. «На площі думають по-іншому, ніж у палацах», — казав Макіавеллі. Не

свідомість визначає їх набуття, а навпаки, соціальне буття визначає свідомість, —

підкреслював Маркс. Позиція Мангейма полягала в тому, що соціальний вплив на

мислення має характер не детермінації окремо, а замовлення. Тому завданням тео-

рії пізнання Мангейма є співвідношення духовних утворень з позиціями їхніх но-

сіїв, яке виявить, наскільки різноманітним чином може уявлятися одна й та сама

ситуація спостерігачами, які знаходяться в різних позиціях. Різноманітність станів

пізнавальних суб’єктів у соціально-історичному просторі і часі зумовлює «реляти-

вність їхнього пізнання — однобічність пізнавальних перспектив і відносну хиб-

ність точок зору». З цього приводу, головне твердження Мангейма полягає в тому,

що відрізняються не тільки основні орієнтації, оцінки і зміст ідеї, а й спосіб поста-

новки проблеми, тип підходу, категорії, в яких досвід підсумований і зібраний за-

лежно від соціального спостерігача. Якщо правлячий клас проголошує свої ідеї

єдино істинними і намагається обґрунтувати їхню істинність теоретично, то подіб-

не «духовне утворення» має назву «ідеології».

Отже, ідеологія, за Мангеймом, — це «духовне утворення», яке утворюється у

правлячого класу як теоретичне обґрунтування певної соціально-політичної ситуа-

ції, яка відповідає інтересам цієї групи. Будь-яка ідеологія є апологія, вона зорієн-

тована на збереження існуючого статус-кво і по суті виокремлює в реальному світі

лише те, що відповідає установкам властителів і виконує консервативну функцію.

Утопію він розглядає як продукт діяльності груп, які зайняті переважно «транс-

формацією соціальних умов» парадоксальним чином, тобто за допомогою тих еле-

ментів, які підлягають знищенню. Іншими словами, утопія — негативний варіант

ідеології, який фіксує лише те, що «певні пригніченні групи» зацікавлені зруйнува-

ти або перебудувати. Звідси — загальна спрямованість утопії на майбутнє і підста-

ва її перетворення в ідеологію, на випадок приходу до влади її носіїв.

Але, як зазначає Мангейм, неспроможність поставити точний діагноз існуючому

суспільству і об’єктивно оцінити ситуацію, таке мислення можна назвати утопіч-

ними. Ідеологія намагається зберегти існуючий порядок, утопія, навпаки, намага-

ється більш-менш визначити ефективні способи її руйнування. Як «незріла істина»

і реалізує мій проект, утопія, як вважає мислитель, може бути представлена такими

чотирма формами: 1) оргастичним хіліазмом анабаптистів; 2) ліберально-

гуманістичним ідеалом французької революції; 3) консервативним ідеалом;

4) соціалістичною і комуністичною утопією.

Крім цих ідеально життєвих форм утопічної свідомості, Мангейм виділяє дві

ідеології: партикулярну і тотальну. Партикулярна ідеологія — це сукупність уяв-

лень індивідів або окремих людських спільностей про їхнє реальне або яке відпові-

дає їх устремлінням у суспільному становищі. Тотальні ідеології формуються і під-

Ф. М. Кирилюк164

тримуються під впливом складних соціально-історичних і культурних умов (напри-

клад, державна ідеологія).

Таким чином, головна відмінність між ідеологією і утопією полягає у виконанні

ними суспільних функцій. Ідеологія — це сукупність ідей, які обґрунтовують існу-

ючий статус-кво в суспільстві, тоді як утопія — ідеї з критичною соціальною функ-

цією, тобто такі, що спрямовані на повалення даного суспільного ладу.

Про консерватизм як політичну ідеологію. Аналіз праць «Консервативна ду-

мка», «Діагноз нашого часу» та інших дає підставу виокремити характерну для всі-

єї творчості Мангейма тезу про необхідність розглядати консерватизм як

«об’єктивну мисленнєву структуру». Розмірковуючи про це поняття, Мангейм чіт-

ко вказує, що така категорія споконвічно об’єктивна, «оскільки ми завжди знахо-

димо її «до» індивіда в кожній епосі і оскільки порівняно з кожним простим колом

переживань вона зберігає свою визначену форму-структуру». Інакше кажучи, на

думку дослідника, консерватизм, як і будь-яка інша ідеологія, — це певна розумова

структура, що не залежить від конкретної людини, але існуюча «до» індивіда, тобто

детермінуюча його стиль мислення.

Введення поняття «стиль мислення» дало можливість засвідчити, що консерва-

тор, так само, як і ліберал та соціал-демократ, «мислить у категоріях системи»,

оскільки він як представник реальної ідеології засновує її на аналізі чотирьох стру-

ктурних проблем сучасної держави:

1) проблема національної єдності;

2) проблема участі народу в державному управлінні;

3) місце своєї країни у світовій економіці;

4) соціальна проблема.

За великим рахунком, саме Мангейма можна вважати першим автором, який за-

перечив погляд на консервативну ідеологію як на безсистемну реакцію на револю-

ції і ліберальні реформи та застосував до неї поняття «концепція».

Терміном «концепція» (від лат. conceptio — розуміння, система) традиційно по-

значають певний спосіб розуміння, трактування якогось предмета, явища, процесу,

основну точку зору на предмет для їхнього систематичного висвітлення. На пер-

ший погляд, проблемність визначення консерватизму ґрунтується на тому, що в рі-

зні історичні періоди різні політичні інститути виступали як консервативні, тому

важко дати універсальне визначення даної ідеології як єдиної «політичної концеп-

ції». Крім того, вважається, що поняття «концепція» ґрунтується на ліберальному

раціоналістичному світогляді, в той час як для консерватора соціальний процес є

результатом спроб і помилок, накопичений і переданий від покоління до покоління

досвід, котрий втілюється в інститутах і цінностях, які людина не сконструювала

свідомо, а тому неспроможна ними управляти. Задля вирішення такої суперечності

Мангейм спробував чітко розмежувати поняття «традиціоналізм» і «консерватизм».

За переконанням Мангейма, традиціоналізм неможливо розглядати як концеп-

цію, оскільки «традиціоналістська поведінка являє собою фактично звичайну серію

реакцій на подразники». На відміну від цього, консервативна свідомість є осмисле-

ною, вона намагається зрозуміти характерні риси і тенденції своєї епохи, тому «су-

часний консерватизм відрізняється від традиціоналізму, насамперед тим, що є фун-

кцією однієї специфічної історичної та соціологічної ситуації». Таким чином,

говорячи про те, що «консерватор мислить у категоріях системи», Мангейм описує

консерватизм як справжню політичну концепцію, і в пошуках її основи звертається

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

165

до слів Жозефа де Местра, котрий заявляв, що «ми виступаємо не за контрреволю-

цію, а за альтернативу революції». Тим самим Мангейм ще раз підкреслює ту об-

ставину, що консерватизм — це певна політична теорія, а не довільний набір нега-

тивного відношення до перетворень.

Подібний погляд на консерватизм як на своєрідний «стиль мислення» дозволив

німецькому досліднику репрезентувати консервативну ідеологію як об’єктивно-

політичне відображення ірраціональної філософії, котра пройшла у своєму розвит-

ку такі етапи, як філософська система Аристотеля, «філософія природи» епохи Від-

родження, романтизм ХVIII ст. і, нарешті, безпосередньо «романтичний» та «фео-

дальний» консерватизм.

Взаємовідношення традиціоналізму і консерватизму можна репрезентувати у

вигляді двоповерхової конструкції, де «традиціоналізм» виступає як фундамент, а

консервативна ідеологія — як раціоналізована надбудова. Мангеймівське тракту-

вання традиціоналізму передусім зводить його до тенденції збереження старих спо-

собів життя і старих способів мислення, для яких майже завжди характерний ірра-

ціоналізм. Німецький соціолог вбачає в такому типі мислення збереження

середньовічної і ренесансної картини світу як єдиної та нероздільної субстанції, ко-

тра містить у собі значні магічні елементи. Однак на певному історичному етапі

традиціоналізм оформився в соціально-політичну концепцію, яка на основі рефлек-

сії продукує свідому програму, яка відображає запити конкретної соціально-

політичної ситуації.

Якщо погоджуватися з К. Мангеймом, то варто визнати, що в певній соціально-

політичній ситуації (в даному випадку йдеться про вплив на німецьке суспільство

Великої Французької революції) традиціоналізм як форма мислення трансформу-

ється в консервативну ідеологію. У той же час подібний підхід породжує ряд при-

родних заперечень, здатних похитнути струнку схему.

По-перше, не до кінця зрозуміло чому саме вплив Великої Французької револю-

ції на Пруссію Мангейм вважає переломним моментом у процесі трансформації

традиціоналістського мислення в консервативну ідеологію. Досить пригадати, що у

Великобританії вже з кінця ХVII ст. існувала могутня партія торі, яка виступала за

збереження традиційних звичаїв, суспільних інститутів і, найголовніше, сформова-

ного балансу суспільних груп та інтересів. Понад те, ще в 1640 р. «роялістська»

партія в Англії висунула досить чітку політичну програму: збереження прерогативи

короля, одноосібне призначення людей на вищі державні посади, підтвердження

«лицарського утримання» (номінальної верховної влади монарха над усім земель-

ним фондом країни) і, головне — недопущення претензій на статус корони як глави

церкви. При цьому Мангейм не вважає, наприклад, ХVII ст. періодом відокремлен-

ня консервативної ідеології від традиціоналістського мислення. Дослідник починає

свій аналіз із твердження, що «будь-яка характеристика зміни стилів мислення, ха-

рактерних для першої половини ХІХ ст., повинна розпочинатися з твердження, що

Французька революція відіграла каталізуючу роль на різні види політичної діяль-

ності і на різні стилі мислення». Разом з тим, з формальної точки зору, перенесення

процесу відокремлення консерватизму з традиціоналізму на більш ранні епохи не

суперечить самій концепції, а лише засвідчує її надмірну універсальність. Тому ви-

окремлення рубежу XVIII—ХІХ ст. як саме тієї соціально-історичної ситуації, коли

відбулося структурне формування консерватизму, без попереднього аналізу інших

історичних епох, можна пояснити тільки пануючими стереотипами в історії та со-

Ф. М. Кирилюк166

ціології середини ХХ ст. Однією з таких є теза, що всі сучасні ідеології ґрунтують-

ся на Великій Французькій революції.

Крім того, якщо погодитися з мангеймівським трактуванням виникнення консе-

рватизму, то варто визнати, що внутрішня єдність консервативної ідеології забез-

печує саме «традиціоналістське мислення», а не раціональні постулати політичної

ідеології. При цьому сам автор прагне уникнути такого формулювання. Він, навпа-

ки, постійно наголошує на тому, що внутрішня єдність консерватизму зумовлена

його політичною теорією, в основі якої лежать перенесені на політику романтизм

та ірраціоналізм. Однак і романтизм, і ірраціоналізм є всього лише невід’ємними

рисами традиціоналістської картини світу, тоді як сам консерватизм породжений

певною соціально-історичною ситуацією. Таким чином, можна дійти висновку, що

із усуненням подібної ситуації (наприклад, впливу Великої Французької революції

на суспільно-політичну ситуацію в Німеччині на початку ХІХ ст.) збережеться ли-

ше традиціоналістське мислення, тоді як сама консервативна ідеологія загине. Оче-

видно, саме цим можна пояснити, що свій аналіз консерватизму Мангейм завершує

періодом закінчення наполеонівських воєн.

Доречно припустити, що сам німецький соціолог розумів складність піднятих

ним проблем і неоднозначність своєї дослідницької методології. У роботі «Консер-

вативна думка» він здійснює спробу вирішити піднятті ним же проблеми за допо-

могою введення поняття «теоретичне ядро консервативного мислення». Разом з

тим, це «ядро» є складним і суперечливим у своїй основі. Аналіз чотирьох структу-

рних проблем сучасної держави, основних для будь-якого стилю мислення зміню-

ється набором із шести стійких стереотипів мислення, які, будучи несвідомими ос-

новами більшості консервативних робіт, радше відносяться до сфери

традиціоналістського мислення. Принаймні, сам Мангейм не розмежовує чітко

«традиціоналістські» та «консервативні» стереотипи.

Натомість, дослідник прагне створити чітке й зрозуміле формулювання загаль-

ного ідеалу консерватизму. «Консерватори, — вказує він, — заперечували зміст

концепцій, заснованих на доктрині природного права, ставили під сумнів ідею при-

родного стану, суспільного договору і принципи суверенності народу та прав лю-

дини». Однак у рамках подібного визначення консервативна ідеологія знову

з’являється як негативний у своїй основі напрям (консерватизм — це те, що проти-

стоїть цінностям природного права, природному стану, суспільному договору,

принципам суверенності народу і прав людини). Інакше кажучи, консерватизм Ма-

нгейма перетворюється в похідну від лібералізму, на його своєрідну опозицію, по-

збавляючи, таким чином, самостійної основи.

При цьому слід підкреслити, що Мангейм починав поступово усвідомлювати

обмеженість виключної прихильності ідеології до певного соціального типу ми-

слення. В одній із своїх праць 40-х років. «Людина і суспільство в епоху пере-

творення» він починає розробку якісно нової категорії аналізу — «елітарна гру-

па», і навіть намагається пов’язати ідеологічні зміни зі зміною внутрішнього

складу еліт. Однак спроба пояснити зародження й еволюцію консервативної

ідеології через внутрішньо- та міжелітні процеси залишилося мало дослідженою

у творчості Мангейма. Наголос на зв’язку певного типу консерватизму з націо-

нальною елітою змушує зробити висновок про залежність різних напрямів даної

ідеології від національних особливостей, тоді як німецький учений споконвічно

заперечує подібний підхід. «Не варто говорити про «німецьку думку», що вона

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

167

консервативна як така, або що «французька думка» на противагу їй є опозицій-

ною та ліберальною», — вказує Мангейм, перекреслюючи, таким чином, щойно

усталений «елітологічний» підхід до консерватизму.

Отже, можна стверджувати, що роботи німецького дослідника консерватизму

Карла Мангейма, однією з головних цілей яких став пошук загальної соціальної те-

орії консервативної ідеології, були причиною методологічної кризи, котра особливо

стала помітною у працях дослідників консерватизму в останній чверті ХХ ст. Виве-

дена автором надмірна залежність даної політичної теорії від конкретного соціаль-

ного проверстку великої земельної аристократії, не дозволила йому вивчити процес

трансформації консерватизму після розпаду «опорного» класу, хоча на останніх

сторінках «Консервативної думки» така проблема піднімається. Ця криза призвела

до появи «ультраскептичних» точок зору на консервативну ідеологію, в тому числі

й концепції її загибелі після 1848 р. Очевидно, однією з причин невдачі мангеймів-

ського аналізу соціальної складової консервативної ідеології стала значна прив’язка

«стилів мислення» до конкретних класів, що призводить до висновку про відсут-

ність якісної еволюції всередині консерватизму. Таким чином, зберігаючи всі пози-

тивні тенденції мангеймівського аналізу консерватизму, для сучасних фахівців за-

лишається широке поле дослідження консерватизму і його сутності.

Нова парадигма політичного розвитку. Відповідь на запитання, яке поставле-

не в заголовку, можна дати, проаналізувавши праці Мангейма, які були опубліко-

вані в період другого, так званого англійського періоду творчості і, зокрема, праця

«Діагноз нашого часу», в якій дається соціально-політичний аналіз новітньої істо-

рії, пов’язаної з Другою світовою війною, та розробляються технології для захисту

демократичних і загальнолюдських цінностей. Цю епоху він називає ліберальною і

пов’язує з епохою лібералізму.

Її суть Мангейм розглядає як таку, коли повністю культивується приватно-

підприємницька діяльність індивіда і утвердження стихійності в суспільному роз-

витку. Ця епоха, на його думку, зробила великий стрибок по шляху соціального

прогресу: розвинула виробничі сили, розкрила потенціал демократії. Однак вона

також породила й руйнівні тенденції: воля окремих підприємців не підкорена зага-

льній схемі; в суспільстві посилюється хаос і безладдя, з’явилася велика небезпека

виникнення тоталітарних режимів. З огляду на це він дає оцінку такому історично-

му феномену, як нацизм. Досліджуючи європейську цивілізацію, він доходить ви-

сновку, що маємо появу кризи ліберальної ідеології і демократії, рух від laissez-faire

до планового суспільства, яке може стати тоталітарним. Однак якщо політичній

еліті вдається спрямувати об’єктивні соціально-історичні тенденції в позитивне ру-

сло, суспільство може зберегти демократичні свободи.

Свою позицію Мангейм визначає як «третій шлях» між диктатурою і необ-

меженою laissez-faire. «Планувати, — парирує він аргументацію опонентів, —

аж ніяк не означає повністю організувати і заздалегідь визначити усі внутрішні

сфери планового. Планування абсолютно не означає, що у певних сферах діяти-

ме принцип конкуренції, суперництва та боротьби». Щоб розсіяти підозри тих,

хто вважав його погляди ледве не соціалістичними, Мангейм запевняє: «Наш

ідеал — планування заради свободи».

Новий контур суспільного розвитку, за Мангеймом, бачиться з введенням пла-

нових начал у суспільному житті. Демократичне планування ні в якому разі не

означає тільки економічне планування, воно повинно вести до всезагальної соціа-

Ф. М. Кирилюк168

льної реконструкції. Він розглядає державно-монополістичний капіталізм як но-

вий етап в розвитку західних суспільств і вивчає можливості побудови суспільних

відносин на базі ґрунтовного вивчення соціальних тенденцій і врахування їх

спрямованості. Він пропонує змінювати суспільство мирними ненасильницькими

методами за допомогою соціальних технологій — систем наукового обґрунтуван-

ня соціально-політичних акцій, які покликані раціонально регулювати конкретні

соціальні процеси. Об’єктом впливу «соціальних технологій» повинні стати голо-

вним чином соціальні групи — групова свідомість, групові відносини, цінності і

норми. Суспільство може взяти одну з двох можливих форм: диктатуру з прав-

лінням меншості або нову форму демократичного управління.

Мангейм вважає, що практично всі країни будуть рухатися в одному й тому на-

прямі — до класового суспільства. Питання лише полягає в якості планування і йо-

го базі — диктатурі чи демократії.

Мангейм застерігає сучасне суспільство від крайнощів повної дезінтеграції та

анархії цінностей, коли кожен живе у відносинах з власними життєвими установ-

ками і тоталітарної регламентації суспільного життя, коли інтеграція цінностей су-

спільства досягається за рахунок поневолення індивідуального начала. Соціальна

технологія прагне до такого соціального контролю, який би зробив можливою «де-

мократичну саморегуляцію суспільства на новому» більш високому рівні усвідом-

лення і цілеспрямованої організації.

Оскільки концентрація влади в сучасному суспільстві досягає небачених раніше

масштабів, то, підкреслює Мангейм, підвищуються вимоги до інтелектуалів і полі-

тичної еліти: вони повинні бути політично освіченими, щоб навчати мистецтву

управління. Таким чином, одним з основних завдань сучасної політичної науки стає

розробка системи цінностей, необхідних для виживання цивілізації.

Мангейм підкреслює, що оскільки демократичний порядок засновується на де-

мократичній згоді, принцип соціальної справедливості являє собою одну з умов

функціонування демократичної системи. Однак вимога більшої справедливості не

знайшла механічного розуміння рівності.

Для забезпечення всезагальної згоди в суспільстві Мангейм розробляє теорію

груп, розглядаючи при цьому колективні і первинні як основу досягнення надійно-

го компромісу. Критикуючи дослідження психології натовпу, він стверджує, що

людина і в натовпі зможе зберегти свою індивідуальність і не піддасться стадним

інстинктам. Колективам не зовсім притаманні руйнівні потенціали. Мангейм надає

поняттю «група» позитивної риси. На його думку, прогресивні групи тим охотніше

виступають і будуть виступати за реформи, чим наявніше вони відчувають загрозу

тоталітаризму.

Пропонуючи вивчати принципи, які лежать в основі суспільного розвитку, Ман-

гейм схильний бачити велике суспільство, яке розділене на малі групи, в середині

яких виробляються умови консенсусу. Саме групи-ланки, які зв’язують ізольовану

людину із суспільним контекстом, допомагають привести панівні норми до стану зі

змінними історичними і соціальними зрушеннями. Цей висновок Монгейм розці-

нює як загальносоціальний закон. За його думкою існує особлива соціальна група,

яка потенціально здатна звільнитися від «прив’язаності буття» неминучої для люд-

ського мислення. Це — інтелігенція, яка проникає в усі прошарка суспільства, коли

концентрується навколо вищих елементів влади, справляючи при цьому вплив на

політичну еліту. Саме з інтелігенцією або «соціально виокремленими інтелектуа-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

169

лами» в епоху масових суспільств, у яких виробництво і споживання набувають

стандартизованого характеру, політика визначається стихійними реакціями насе-

лення, а культура втрачає унікальність і піддається небезпеці тоталітаризму.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

К. МАНГЕИМ

ИДЕОЛОГИЯ И УТОПИЯ

Слово «идеология» не имело вначале онтологического оттенка, ибо первоначально озна-

чало лишь учение об идеях. Идеологами называли, как известно, сторонников одной фило-

софской школы во Франции, которые вслед за Кондильяком отвергли метафизику и пытались

обосновать науку о духе с астрологических и психологических позиций.

Понятие идеологии в современном его значении зародилось в тот момент, когда Наполеон

пренебрежительно назвал этих философов (выступавших против его цезаристских притяза-

ний) «идеологами».

Слово «идеология» утвердилось в этом понимании в течение XIX в. А это означает, что

мироощущение политического деятеля и его представление о действительности все более вы-

тесняют схоластически-созерцательное восприятие и мышление; и с этого момента звучащий

в слове «идеология» вопрос — что же действительно есть действительное? — более не исче-

зает.

Если первоначально исследователи ложного сознания обращались в своих поисках истин-

ного и действительного к Богу или к идеям, постигаемым посредством чистого созерцания, то

теперь одним из критериев действительного все более становятся законы (бытия, постигнутые

впервые в политической практике. Эту специфическую черту понятие идеологии сохранило,

несмотря на все изменения содержания, которое оно претерпело на протяжении всей ‘ своей

истории от Наполеона до марксизма. [...]

Еще одно обстоятельство, которое и нам поможет продвинуться її изучении данной про-

блемы, может быть показано на этом примере. В своей борьбе «сверху вниз» Наполеон, име-

нуя своих противников «идеологами», пытался дезавуировать и уничтожить их. На более

поздних стадиях развития мы обнаруживаем обратное: слово идеология» используется в каче-

стве орудия дезавуирования оппозиционными слоями общества, прежде всего пролетариатом.

Одно время казалось, что выявление идеологического аспекта в мышлении противника

является исключительно привилегией борющегося пролетариата. Общество быстро забыло о

намеченных нами її мне исторических корнях этого слова, и не без основания, ибо только в

марксистском учении этот тип мышления получил последовательно цельно методическую

разработку.

[]Поэтому нет ничего удивительного в том, что понятие идеологии связывали прежде все-

го с марксистско-пролетарской системой мышления, более того, даже отождествляли с ней.

Однако в ходе развития истории идей и социальной истории эта стадия была преодолена.

Оценка «буржуазного мышления» с точки зрения его идеологичности не является более ис-

ключительной привилегией социалистических мыслителей; теперь этим методом пользуются

повсеместно, и тем самым мы оказываемся на новой стадии развитие

[...] Мы ставим перед собой цель показать на конкретном примере, как структура полити-

ческого и исторического мышления меняется в зависимости от того или иного политического

течения. Чтобы не искать слишком далеких примеров, остановимся на упомянутой нами про-

блеме отношения между теорией и практикой. Мы покажем, что уже эта самая общая фунда-

ментальная проблема политической науки решается представителями различных политиче-

ских и исторических направлений по-разному.

Для того чтобы это стало очевидным, достаточно вспомнить о различных социальных и

политических течениях XIX и XX вв. В качестве важнейших идеально-типических представи-

телей этих течений мы назовем следующие:

• Бюрократический консерватизм.

• Консервативный историзм.

• Либерально-демократическое буржуазное мышление.

Ф. М. Кирилюк170

• Социалистическо-коммунистическая концепция.

• Фашизм.

Начнем с бюрократическо-консервативного мышления. Основной тенденцией любого

бюрократического мышления является стремление преобразовать проблемы политики в про-

блемы теории управления. Поэтому большинство немецких работ по истории государства, в

заглавии которых стоит слово «политика», de fakto относится к теории управления. Если при-

нять во внимание ту роль, которую здесь повсюду (особенно в Прусском государстве) играла

бюрократия

, и в какой мере здесь интеллигенция была по существу бюрократической, это

своеобразная односторонность немецкой науки по истории государства станет вполне понят-

ной.

Стремление заслонить область политики феноменом управления объясняется тем, что

сфера деятельности государственных чиновников определяется на основании принятых зако-

нов. Возникновение же законов не относится ни к компетенции чиновников, ни к сфере их

деятельности. Вследствие этой социальной обусловленности своих взглядов чиновник не ви-

дит, что за каждым принятым законом стоят социальные силы, связанные с определенным

мировоззрением, волеизъявлением и определенными интересами. Чиновник отождествляет

позитивный порядок, предписанный конкретным законом, с порядком как таковым и не по-

нимает того, что любой рационализированный порядок есть не что иное, как особый вид по-

рядка, компромисс между метарациональными борющимися в данном социальном простран-

стве силами.

Административно-юридическое мышление исходит из некоей специфической рациональности,

и, если оно неожиданно наталкивается на какие-либо не направляемые государственными институ-

тами силы, например, на взрыв массовой энергии в период революции, оно способно воспринять их

только как случайную помеху. Поэтому нет ничего удивительного в том, что в ходе всех револю-

ций бюрократия всячески стремилась избежать столкновения с политическими проблемами в по-

литической сфере и искала выхода в соответствующих постановлениях. Революция рассматривает-

ся бюрократией как непредвиденное нарушение установленного порядка, а но как самовыражение

тех общественных сил, которые стоят за любым установленным порядком и создают, сохраняют

или преобразуют его. Административно-юридическое мышление конструирует лишь замкнутые

статические системы и постоянно видит перед собой парадоксальную задачу — включить в свою

систему новые законы, возникающие из взаимодействия находящихся вне рамок системы сил, т. е.

сделать вид, будто продолжает развиваться одна основополагающая система. [...]

Таким образом, бюрократии всегда свойственно стремление гипостазировать собствен-

ную сферу деятельности в соответствии со своими социально обусловленными воззрениями и

не замечать того, что область администрации и упорядочения определенных Функций являет-

ся лишь частью всей политической действительности. Бюрократическое мышление, не отри-

цая того, что политика может быть наукой, отождествляет ее с наукой управления. При этом

вне сферы внимания остается иррациональная среда, а когда она вставляет вспомнить о себе,

ее пытаются ввести в колею «повседневной государственной жизни». [...]

Наряду с бюрократическим консерватизмом, в значительной мере господствовавшим в

административном аппарате Германии, особенно Пруссии, существовал и развивался парал-

лельно ему другой вид консерватизма, который может быть назван историческим. Его соци-

альной основой было дворянство и все те слои буржуазной интеллигенции, которые по своему

духовному и реальному значению занимали в стране господствующее положение, но при этом

постоянно сохраняли известную напряженность в своих взаимоотношениях с консерваторами

бюрократического толка. В формировании этого типа мышления сыграли большую роль не-

мецкие университеты, прежде всего круги университетских историков, где этот образ мыслей

еще поныне сохраняет свое значение.

Характерным для исторического консерватизма является то, что он понимает значение

иррациональной среды в жизни государства и не стремится устранить ее административными

мерами. Исторический консерватизм отчетливо видит ту не организованную, не подчиняю-

щуюся точным расчетам сферу, где вступает в действие политика. Можно даже сказать, что

он направляет все свое внимание на подчиненные волевым импульсам иррациональные сферы

жизни, внутри которых, собственно говоря, и происходит эволюция государства и общества.

Если для бюрократа сфера политики была полностью заслонена управлением, то аристо-

крат с самого начала живет именно в сфере политики. Его внимание постоянно направлено на

ту область, где сталкиваются внутренние и внешние сферы государственной власти, где ниче-