Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

В цей період відбуваються серйозні зміни в суспільно-політичній ідеології. Фо-

рмуються і стають основними політичними ідеологіями ХХ ст. консерватизм, лібе-

ралізм, комунізм, націоналізм, фашизм, яким відповідають суспільно-політичні

об’єднання і рухи.

Соціально-ліберальне реформування підтримали основні маси робітників, фер-

мерів, середніх проверстків капіталістичного суспільства. Почала складуватися но-

ва демократична, антимонополістична за своїм характером коаліція центристських

сил, яка виводила класову боротьбу в звичайне русло буржуазно-демократичної

конфліктності з цивілізованими нормами її розв’язання. Соціал-демократи зміцни-

ли своє становище, опинившись у середині 30-х років при владі в країнах Сканди-

навії, Бельгії, Франції, Чехословаччини, Великобританії (лейбористи).

У зв’язку з наростанням фашистської загрози відбулося деяке полівіння соціал-

демократії, зокрема, т. з. австромарксизму. Його лідери О. Бауер і М. Адлер сфор-

мували концепцію «інтегрального соціалізму», суть якого полягала в зближенні

двох течій робітничого руху — реформістського (соціал-демократи) і революційно-

го (комуністи), за умови, що останні позбавляться сектантських ілюзій.

Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її соціально-політичних

орієнтацій був досить широким як у питаннях внутрішньої, так і зовнішньої полі-

тики. Проте саме це (на відміну від жорстко одномірної, лівосектантської позиції

комуністів) об’єктивно забезпечувало соціал-демократії широку соціальну базу в

суспільно-політичних рухах того періоду.

Глибокий слід у світовій історії 20—30-х років залишила комуністична ідеологія.

Загострення економічних, політичних, ідеологічних, міждержавних та міжімпе-

ріалістичних суперечностей у суспільному розвитку призвело до вищої, крайньої

форми їх розв’язання — війни. Друга світова війна стала рубіжною і найжорстокі-

шою подією новітнього часу.

Після Другої світової війни внаслідок глобальної боротьби різних політичних,

економічних і соціальних альтернатив вибір у більшості європейських країн був

зроблений на користь подальшого прогресу людства.

Наслідком цього було посилення демократичних, гуманістичних сил та широке

визнання цінностей модернізації.

Поступове подолання наслідків Другої світової війни в країнах Західної Європи

дало змогу стабілізувати демократичні режими, відтиснути різні екстремістські те-

чії на периферію суспільного життя.

За цих умов сама західна демократія набула якісно нового рівня розвитку. Це

була демократія з яскраво вираженим соціальним змістом, ґрунтувалася на склад-

ному балансі інтересів різних верств суспільства. Міцну базу демократії складало

громадянське суспільство — сукупність добровільних асоціацій громадян. Стабіль-

ність демократичних режимів країн Західної Європи, Північної Америки досягалася

завдяки консенсусу головних сил на суспільній арені, відсутності принципових

розходжень у поглядах на подальшу еволюцію цивілізаційної системи. Це було ха-

рактерне для таких течій як ліберал-реформістська, соціал-демократична і консер-

вативна. Вони визнали як базові цінності ідейно-політичний і духовний плюралізм,

права людини, демократію, необхідність державного втручання в соціально-

економічне життя.

У період з другої половини 40-х років і до кінця 80-х сформувався соціалістич-

ний тоталітаризм як світова система. На кінець 80-х років до її складу входило 15

Ф. М. Кирилюк12

держав, які займали 26,2 % території земної кулі і нараховували до 32,2 % населен-

ня світу. У «світовій системі соціалізму» будувалося в основному тоталітарне сус-

пільство на зразок сталінського соціалізму. Внаслідок періодичних суспільно-

політичних і економічних криз в окремих країнах розроблялися і впроваджувалися

альтернативні моделі, пошуки специфічних шляхів розвитку соціалізму («празька

весна», «культурна революція в Китаї», «відлига Хрущова», «перебудова Горбачо-

ва», «бархатні революції» тощо).

Друга світова війна привела до розпаду колоніальних систем (колоніальні імпе-

рії Великобританії, Франції, Голландії, Португалії і Бельгії) і виникнення молодих

незалежних систем в Азії і Африці. Розпочалася всеохопна модернізація країн тре-

тього світу. Корінним чином змінилося геополітичне поле планети.

І, нарешті, розпад СРСР, світової соціалістичної системи, завершив одну з найд-

раматичніших сторінок історії. Біполярність часів «холодної війни» з розпадом од-

ного з полюсів змінюється на реальну багатополярність.

Серед особливостей соціально-політичного розвитку сучасного суспільства на зламі

тисячоліть слід зазначити такі, як розпад біполярного світу, перехід від авторитарних до

демократичних форм правління та створення передумов глобальної демократизації соці-

ального розвитку. Це найзначніша в загальноцивілізаційному вимірі тенденція.

Розвиток цього процесу яскраво продемонстрував взаємозалежність між демок-

ратією та зростанням економічної могутності держав. Чим більше нація розвинута

економічно, тим швидше вона стане демократичною. За підрахунками

С. Хантінгтона, у 1989 р. з 24-х країн із рівнем доходу на душу населення понад 6

тис. доларів США не мали демократичних режимів лише 3 країни (Саудівська Ара-

вія, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати), а із 42-х найбідніших країн лише 2 (Індія

та Шрі Ланка) мали демократичні режими. З 53-х країн із середнім рівнем доходів

23 мали демократичні режими, 25 — тоталітарні, 5 перебувало на стадії трансфор-

мації до демократичного устрою.

Сучасне людство поступово відходить від організації за формаційними ознака-

ми, все більше домінують загальноцивілізаційні або загальнолюдські цінності. Це

відбивається на наповненні соціально-економічної системи провідних країн Заходу

соціальним змістом. Виробничий процес, розвиток приватного капіталу все більше

відповідають інтересам людини. Ефективно діюча демократія, як правило, збігаєть-

ся з такими важливими показниками стандартів життя, як рівень урбанізації, спо-

живання енергії, відсоток внутрішнього національного продукту, що виділяється на

охорону здоров’я, освіту, науку та ін. Державна власність у провідних капіталісти-

чних країнах все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

У більш загостреному вигляді, ніж у попередні десятиліття проходив економічний

розвиток. Серед тенденцій, що характеризують цей процес, такі, як посилення нерів-

номірності розвитку окремих країн, їхніх різних груп та географічних регіонів, що су-

проводжується економічними підйомами, локальними або глобальними кризами, по-

глибленням економічних і політичних проблем.

Другою, провідною тенденцією світового економічного розвитку кінця 80-х ро-

ків є прискорена інтернаціоналізація економіки шляхом її інтеграції та глобалізації.

В її основі прискорення під впливом нового етапу НТР процесу залучення країн до

міжнародного розподілу праці і обміну продукцією та інформацією.

Загалом можна стверджувати, що модель ринкового господарства і соціально

орієнтованої економіки на основі приватної власності і регулювання з боку демок-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

ратичної, правової держави (США, Великобританія, Франція та ін.) одержала пере-

могу в історичному змаганні другої половини XX ст. Саме на її основі живуть ви-

сокорозвинуті країни, що досягли певного рівня процвітання при збереженні націо-

нальної специфіки розвитку. Ця модель є орієнтиром і зразком для інших країн

світу.

На думку науковців, у сучасному світі, крім наведених особливостей суспільно-

політичного розвитку, слід виокремити і таку, яка спрямовує соціум до інформа-

ційного, техногенного суспільства.

Однією з найважливіших характеристик могутності сучасних країн є їх інфор-

маційний потенціал, який, у свою чергу, визначається станом розвитку засобів ма-

сової інформації. Вони вийшли в другій половині ХХ ст. на перші місця серед най-

важливіших інститутів демократичного суспільства і не лише визначали загальний

рівень демократії, а й безпосередньо впливали на їхній розвиток. У свою чергу, на

діяльність ЗМІ впливають процеси, які відбувалися в сфері економіки, політики та

безпосередній вплив на них складних структур і політичних сил.

Таким чином, усі хто вивчає становлення і розвиток політичної науки в новітню

епоху, мають перед собою конспективний виклад сутності політичних, економіч-

них і духовних процесів, які переживало суспільство на цьому етапі свого розвитку.

2. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

ПОЛІТОЛОГІЇ В НОВІТНІ ЧАСИ

Щоб зрозуміти сутність сучасної політології як наукової і навчальної дисциплі-

ни, необхідно з’ясувати її стислу історію розвитку і конституювання.

Найбільш вдало це зробив відомий американський вчений Т. А. Алмонд. Він

писав: «Коли б ми спробували побудувати графічну модель історії розвитку полі-

тичної науки у вигляді кривої, що відображає прогрес у вивченні політики протя-

гом століть, то почати її варто було б із зародження цієї науки в Стародавній Греції.

В епоху розквіту Стародавнього Риму крива піднялася б дещо вгору, потім йшла б

приблизно на одному рівні упродовж усього періоду середньовіччя, істотно зросла

б у часи Ренесансу й зробила різкий стрибок у ХХ ст., коли політична наука отри-

мала справді професійний характер. Ця крива відобразила б і якісне вдосконалю-

вання уявлень про дві основні проблеми політичної науки: про властивості полі-

тичних інститутів і про критерії їхньої оцінки».

Далі Т. Алмонд зазначає, що «Упродовж ХХ ст. у цієї кривої було б три верши-

ни. Перша з них припадає на міжвоєнне десятиліття (1920—1940 рр.) і пов’язана з

чиказькою школою — саме тоді були розроблені програми емпіричних досліджень,

у яких суттєва увага приділялася психологічній і соціологічній інтерпретаціям по-

літики, а також підкреслювалося значення кількісних факторів. Друга вершина в

розвитку політичних досліджень була досягнута в перше десятиріччя після Другої

світової війни і означала всебічне поширення поведінкового підходу у вивченні по-

літики, удосконалення традиційних політологічних субдисциплін і зростання про-

фесіоналізації. Це відобразилося у створенні наукових установ, численні працівни-

ки яких об’єднувалися не стільки на основі ієрархічної структури, скільки за

діловими якостями, а також у утворенні професійних асоціацій і об’єднань спеціа-

лістів, у створенні наукових журналів тощо. Третій стрибок політичної науки в

Ф. М. Кирилюк14

ХХ ст. визначився введенням логіко-математичних методів дослідження, а також

застосуванням економічних моделей у рамках теорії «раціонального вибору» і «ме-

тодологічного індивідуалізму».

Отже, ми бачимо, що вчений чітко визначає історичні періоди розвитку полі-

тичної науки, методи її досліджень, а також сутнісні ознаки цієї науки. Разом з цим

він у своєму дослідженні вказує на формування політичної науки як навчальної ди-

сципліни.

У сучасній науці і світі термін «дисципліна» вживається здебільшого як певна

галузь наукового знання. Але він має ширше тлумачення. Так, у «Короткому Окс-

фордському словнику англійської мови» слово «дисципліна» має декілька значень,

зокрема як складова частина навчання, духовне і моральне виховання, відсутність

якого призводить до лиха; військова підготовка, вишкіл; порядок, який підтриму-

ється серед школярів, солдат, в’язнів тощо; система правил поведінки; контроль,

який здійснюється над прихожанами церкви; тілесне покарання.

Серед цих ознак нас цікавлять ті, які пов’язані теоретичними ознаками, наукою

та освітою. Отже, наукова і навчальна дисципліна з політології становить сукуп-

ність вчених, які спеціалізуються в цій сфері суспільного знання, вивчає і розробляє

її науково-теоретичну і практичну сторони, здійснює функції контролю через від-

повідні установи як над працюючими в цій сфері дослідниками, так і над тими,

хто збирається вступити на цей шлях. Тобто її, як і більшість наукових дисциплін,

можна уявити у вигляді суворого і вимогливого наглядача. Одночасно дисципліна-

рні традиції і практика містять у собі і породжують невичерпні і творчі можливості.

Тому дисципліна як в академічному. так і в навчальному плані являє собою класич-

ний зразок прикладу самозбереження і саморозвитку. Підкорення виконавця тієї чи

іншої дисципліни, або «сукупному вченому» (Доган) приводить до поліпшення

якості і підвищення ефективності роботи як окремих науковців так і колективів на-

уковців.

При цьому слід підкреслити, що будь-які галузі академічного знання одночасно

є і «професією», і дисципліною (слово «profess» (англ.) залежно від контексту може

перекладатися як «сповідувати віру» або «обирати професію», а слово «profession»

(англ.) перекладається не тільки як «професія», а як «віросповідання» і «група лю-

дей, які належать до однієї професії»). «Професіонали» мають не тільки достатньо

високий соціальний статус аж до створення національних і міжнародних «профе-

сійних асоціацій», але ця категорія вказує на певне відношення людей до своєї ро-

боти. Вчені, які об’єднані в самоорганізовані товариства, зорієнтовані на виконання

чітко визначених завдань або функцій, обмежують себе добровільно взятими зо-

бов’язаннями щодо дотримання конкретних стандартів і норм поведінки.

Ці професійні стандарти і норми становлять основу не тільки для оцінювання

членами співтовариства діяльності один одного, а й стають їхньою внутрішньою

«критичною установкою» (Парсонс) по відношенню до власних досягнень.

Зародки викладання політичних знань можна знайти ще в середньовічних уні-

верситетах, де з чотирьох факультетів (теологія, медицина, право і філософія) що-

найменше два стосувалися вивчення управління політичним життям. Факультет

права обов’язково поширював знання про інститути управління, їх статус та зна-

чення. З часом вивчення принципів юриспруденції та конституційного і адміністра-

тивного права привело в деяких університетах до формального виокремлення полі-

тики як самостійного предмета вивчення. В ті часи існувало два шляхи розвитку

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

політичної науки. В німецькомовній центральній Європі «основна державна теорія»

розвивалася на відносно ранньому ступені вивчення права і не відділялася від по-

точних політичних подій і потреб. У Франції, як і в інших країнах, що успадкували

традицію римського права, вивчення політичного життя було підпорядковане праву

і залишалося досить нерозвинутим із середніх віків до ХІХ ст. Зв’язок між політич-

ною наукою і правом залишився значним у країнах латинського світу до ХХ ст.

Так, лише в останній чверті ХХ ст. факультети політичної науки відділилися від

правознавчих у Бразилії.

Факультети філософії були другим домом вивчення політики. Але створення

окремих політичних факультетів йшло дуже повільно. У ХІХ ст. навіть факультети

економіки, соціології та антропології зробили більший стрибок у своєму розвитку

порівняно з політологічними. Вивчення політики було частиною моральної філо-

софії, проте в деяких країнах, зокрема в Канаді, ця наука вивчалася в тісній взаємо-

дії з економікою.

Вперше формальне викладання політики розпочалося в 1613 р. в Нідерландах в уні-

верситеті Leiden. У Швеції в 1622 р. в університеті Uppsala була навіть заснована кафе-

дра з ораторства і політики, а в Abo Akademi (тоді Швеція, а зараз — Фінляндія) в

1640 р. було створено кафедра політики та історії. Хоч знання, що вивчалися тоді в цих

дисциплінах, досить сильно відрізнялися від сучасного уявлення, однак це вже був по-

чаток розуміння важливості і необхідності окремої галузі знань про політику.

У другій половині ХІХ ст. з’явилися зародки факультетів з політичних наук.

Наприклад, у Дубліні (Ірландія) у новозаснованому Католицькому університеті (за-

раз — University College Dublin) у 1855 р. було створено кафедру з соціальної та

політичної науки, яка згодом стала факультетом етики та політики. З 1840 р. термін

політика в сучасному розумінні почали вживатись в університеті, а професійна

підготовка спеціалістів з історії та політики у Швеції почалася в Lund з 1889 р. і

окремо — лише спеціалістів з політичних наук у Gothenburg з 1901 р. У Бельгії

школи з політичних наук і Catholic University of Louvain, та Вільний університет

Брюсселю в 1893 р. створили факультети з політичних та соціальних наук. Перед

Першою світовою війною в Німеччині почалося стрімке вивчення політики під ви-

віскою соціології. У Англії навіть наприкінці 1940-х років ще не було окремого фа-

культету з політології.

У США розвиток політичних знань відбувався більш стрімкими темпами, ніж у

Європі. Перша інавгурація професора з історії та політичних наук відбулася в Ко-

лумбії в 1857 р. У 1868 р. в Корнельському університеті було створено факультет

історії, соціальних та політичних наук, у 1876 р. відбувся перший випуск фахівців

за graduate програмою «історія та політичні науки» у John Hopkins, через чотири

роки в Колумбії з’явилася перша школа (аспірантура) з політичних наук. Окремі

факультети з політичних наук були створені в університетах — Колумбійському в

1903 р., Іллінойс та Вісконсін у 1904 р., Мічиган у 1911 р., а в 1914 р. з 534 коле-

джів у 200 викладали курси з політології і 40 мали самостійні кафедри політичних

наук. Це досягнення привело до збільшення впливу Сполучених Штатів на розви-

ток цієї галузі знань.

В американській політології кінця ХІХ — початку ХХ ст. «наукове» вивчення

політики було передусім історичним, еволюційним і порівняльним, воно розвива-

лося в напрямках, окреслених Регелем, Контом і Спенсером. На зламі століть у

працях таких індивідуалістів, як Вільям Даннінг, у рамках політичної теорії стали

Ф. М. Кирилюк16

досліджувати історію політичної думки від греків до сучасності. Наголос робився

на еволюційному розвитку демократичних ідей і на науковому підході до політики.

Вважали, що вивчення політичної теорії дає змогу виробити низку аналітичних по-

нять для наукових політичних досліджень, що їх розуміли, насамперед, як прикла-

дну науку про політичні та управлінські реформи, суспільний контроль та освіту

громадян. На початку 20-х років ХХ ст. центр уваги перемістився на створення

більш аналітичної, описової і пояснювальної (однак для цієї доби «прогресивної

ідеології» в остаточному підсумку прикладної) науки. Тож політичну науку вивча-

ли і викладали здебільшого у вигляді історії розвою політичних ідей і їх зв’язків з

політичними інститутами в різноманітних соціальних та історичних контекстах.

Протягом 1920-х років Чарльз Мерріам, якого з багатьох точок зору слід вва-

жати засновником сучасної політології, почав активно виступати за розвиток тео-

рії політики, яка мала стати осереддям об’єктивних і методологічно складних на-

укових досліджень суспільства. Він наголошував на необхідності застосування

понять і методів з інших галузей, передусім — психології і соціології, і на потребі

в розвитку кількісних методів аналізу для оброблення зростаючої маси фактів, на-

громаджених даною дисципліною. Мерріам доводив, що політологія постала на

основі «a priori» дедуктивного підходу, який був типовим для першої половини

ХІХ ст., і в другій його половині пройшла крізь історично-порівняльну фазу. Хоча

на початку ХХ ст. було досягнуто певного прогресу в розвитку індуктивної науки,

що займалася спостереженнями та вимірюваннями, майбутнє потребувало більш

теоретично і психологічно обґрунтованого вивчення політики і політичної пове-

дінки для реалізації наукового потенціалу галузі та досягнення її практичних де-

мократичних цілей.

Існують дві характеристики цього періоду, що заслуговують на особливу увагу.

По-перше, незважаючи на зростання рівня науковості в працях таких окремих уче-

них, як Мерріам, не було майже ніякої різниці між їх розумінням емпіричної науко-

вої теорії і вивченням історії політичної думки. Вони сприймалися як взаємодопов-

нюючі напрями, один з яких зосереджувався на аналізі тогочасних політичних

процесів, а інший — на їх розвитку в часі. По-друге, призначення науки залишало-

ся практичним, її метою було спонукати до подальших політичних реформ і сприя-

ти виробленню розумної публічної політики.

Внутрішні і міжнародні проблеми 1930-х років відволікли увагу від метатеоретич-

них питань науки про політику. Політична теорія, якою вона представлена в працях

окремих науковців, таких як Жорж Сабін, залишалася здебільшого дослідженням істо-

рії розвитку політичної теорії; величезну увагу було приділено формулюванню лібера-

льних демократичних ідей, їх історичному розвитку, їх протистоянню тоталітарним

ухилам — нацизму, фашизму і комунізму — та їх тотожності з науковими принципа-

ми. Тим часом не були забуті і твердження Мерріама, що їх протягом даного періоду

розвиває Гарольд Лассвелл, але на практиці політичну теорію сприймали головним чи-

ном як історію політичних ідей.

Поширенню політичних знань у світі сприяло і створення національних асоціа-

цій політичних наук. Ще в 1884 р. у Великій Британії виникла політично орієнтова-

на група, така як Fabian Sociate лівої орієнтації, та більш консервативна група, що

мала назву Політичне та Економічне планування (1931). У 1900 р. в Парижі відбув-

ся конгрес з політичних наук, у 1930 р. такий конгрес було проведено у Стокгольмі.

Американську асоціацію з політичних наук була створено в 1913 р., Китайську асо-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

ціацію — в 1932 р., Японську — в 1948 р. Українську асоціацію політологів було

засновано 1991 р. У квітні 1993 р. створено Українську академію політичних наук.

Переломним моментом у розвитку політичної науки стала міжнародна конфере-

нція (колоквіум), організована в 1948 р. з ініціативи ЮНЕСКО в Парижі. На цій

конференції було прийнято спеціальну резолюцію, в якій, у зв’язку з невизначеніс-

тю на той час предмета науки, було систематизовано і запропоновано її складові

елементи за чотирма основними напрямками:

1. Політична теорія. Вона не нормативна, її завдання — формулювання гіпотез

про явища, факти, вчинки та їх пояснення, що свідчить про розмежування з чистим

емпіризмом. Сюди ж віднесли і історію політичних ідей.

2. Політичні інститути. Конституція. Центральне управління (урядування

(центральний уряд), регіональне і місцеве управління), публічне адміністрування,

судова система, економічні й соціальні функції управління, порівняльний аналіз

політичних інститутів. При цьому підхід політолога відрізняється від підходу прав-

ника тим, що його цікавить не стільки сам текст документів, а конкретна практика

та соціальні сили, які його творять.

3. Партії, рухи і асоціації. Групи тиску. Вибори. Інформація, пропаганда і гро-

мадська думка. Участь громадян в управлінні та адмініструванні.

4. Міжнародні відносини. Зовнішня політика держав. Міжнародні організації та

механізми і принципи, якими вони керуються. Міжнародне право.

У 1949 р. в рамках ЮНЕСКО було створено Міжнародну асоціацію політичних на-

ук, яка об’єднує в своїх рядах більшість національних організацій. Вона періодично

проводить свої з’їзди, які вносять істотний внесок в розвиток політичних досліджень.

Таким чином, сучасне уявлення про предмет політичної науки сформувалося

тільки в ХХ ст. після того, як склалася ціла система стійких політичних цінностей і

виникла й стала розвиватися суспільна й академічна потреба в системному вивчен-

ні політики. В різних країнах розуміння предмета політичної науки складалося не-

однаково, і зараз у світі немає його єдиного визначення. Але у всіх випадках основ-

не коло проблем формується із узагальнення національного політичного досвіду в

співвідношенні із загальноцивілізаційними політичними досягненнями та особли-

востями політики в інших країнах.

У сучасній зарубіжній політичній думці мають місце думки про необхідність

перегляду старої класифікації політичних наук, яка була дана в рішеннях ЮНЕСКО

(1948), Міжнародної політологічної асоціації та різноманітних міжнародних конфе-

ренціях і симпозіумах 50—60 років. Підставою для цього є існуючі підходи в різ-

них країнах до наукових досліджень та вивчення в освітніх закладах проблем полі-

тичної науки. Так, у минулі роки в США політична наука «не мала власної

методології». У неї не було чітко визначеного предмета дослідження, на вивчення

якого потрібні були б інші методи, ніж ті, які застосовувалися в одній чи декількох

суміжних дисциплінах. Її окремі напрями існували як політична історія, політична

соціологія, політична географія, політична філософія і політична психологія —

тобто як галузі інших наукових дисциплін. Інші її частини продовжували складати

конституційне, громадянське і міжнародне право. Такий стан речей, на думку Анд-

реуса, зберігався занадто довго, а кожна з інших загальнонаукових дисциплін пре-

тендує на якусь окрему галузь політичної науки.

У Скандинавії основні теоретичні пошуки за стилем і спрямованістю перебува-

ють під сильним впливом соціології. Соціологічний підхід до політичного аналізу

Ф. М. Кирилюк18

отримав розвиток у дослідженнях Є. Аллардта у Фінляндії, У. Хіммельтрандта в

Швеції, Ю. Гальтунга, В. Роберта, С. Рокана в Норвегії. У Нідерландах значна час-

тина нинішніх професорів і доцентів спеціалізуються в інших наукових досліджен-

нях, головним чином у соціології і юриспруденції. В Індії, не дивлячись на те, що в

минулому політична наука в основному розвивалася в руслі течій, пов’язаних з фі-

лософією, юриспруденцією та історією, нині жоден індійський викладач не може

обійтися в роботі без найновіших досягнень у таких дисциплінах, як соціологія, со-

ціальна антропологія, економіка, менеджмент, державне управління.

Різниця в розумінні предмета політичної науки пояснюється не тільки націона-

льними особливостями і традиціями, а й багатогранністю політики як суспільного

явища. Адже межі об’єкта політології визначають полем політики, «тобто просто-

ром, у якому формується і функціонує суспільна влада в усіх її проявах».

Цікавими є думки відомих західних політологів про предмет політичної науки.

П. Фавр відзначає, що, за невеликим винятком, «філософи, соціологи та історики, як

правило, охоче поступаються інституціонально оформленій політичній науці вивчен-

ням виборів, політичних інститутів і перипетій політичного життя. Але разом з тим,

деякі з них — причому з числа найвидатніших спеціалістів — залишають за собою

майже виключне право займатися вивченням проблем влади і форм панування».

Інший видатний представник французької політичної науки Моріс Дюверже —

вчений, викладач, журналіст і письменник, і одночасно відомий громадсько-

політичний діяч — у праці «Соціологія політики: елементи політичної науки» пи-

ше, що політична наука включає в себе три основні галузі політологічного знання:

вступ до соціологічного аналізу політики, опис і характеристика великих політич-

них систем і вивчення політичних організацій (партій і груп політичного тиску). В

цілому М. Дюверже надає перевагу при визначенні предмета політичної науки ро-

зумінню її як науки про владу взагалі. Хоча, на його думку, це не розкриває пред-

мета політичної науки повністю, оскільки не охоплює повністю такого поняття як

«вплив».

Відомий вчений Д. Істон (США) характеризує політичну науку як «дослідження

способів, як приймаються рішення для суспільства». За його словами, «якості полі-

тичні вчені ми цікавимося всіма тими діями та інститутами в суспільстві, які більш-

менш безпосередньо пов’язані зі способами, якими приймаються і здійснюються

владні рішення, і наслідками, які вони можуть викликати». Очевидно, що в усіх цих

випадках ми знаходимо (чи маємо) досить звужене розуміння предмета і самої дис-

ципліни політології.

Аналогічне розуміння є і в Американській енциклопедії, де політична наука ви-

значається як системний аналіз державного устрою, його процесів, форм будови,

інституцій і можливостей. Автори Інтернаціональної енциклопедії визначають

предмет політичної науки як такий, що охоплює інституції, процеси, функції і бу-

дову держави.

Ширшим, близьким до нашого, є розуміння політології відомим іспанським по-

літологом Л. С. Саністебаном. Кажучи про політологію як наукову дисципліну, він

стверджує, що вона: «а) дає обґрунтовані знання про структуру і функціонування

політичних систем; б) ці знання не мають вирішального і остаточного значення; в)

політологічне знання перебуває під впливом оцінок і світогляду дослідників».

Спеціалісти в галузі політичних наук із Колумбійського університету (США) відно-

сять до предмета політології «вивчення урядування, політичних процесів та інституцій,

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

дослідження таких широких предметів, як походження, розвиток і цілі держави, при-

роду суверенітету й різноманітних теорій й доктрин державного функціонування».

Даючи визначення політичної науки, політологи Гарвардського університету

(США) підкреслюють, що вона має не тільки найширші предметні межі (державу),

а й тісно пов’язана з іншими науками, оскільки немає такого питання в науці, яке

не можна було б безпосередньо або опосередковано віднести до питань політич-

них. У тому ж Гарварді вивчення політичних наук охоплює чотири основні напря-

ми: політична теорія, американська політика, порівняльне урядування в різних

країнах світу, міжнародні відносини. Вивчається багато предметів, зокрема: «Ро-

сія», «Китай», «політичний розвиток», «вибори», «політична поведінка», «форми

державного ладу», «президентство» та ін.

Канадські політологи визначають політичну науку як окремий предмет, що від-

різняється від політичної філософії, і відносять до сфери її компетенції політичну

економію, конституційне право (частково), а також історію конституції і політичну

історію, політичну теорію й системи урядування.

Значні труднощі, які виникають на шляху визначення знань, що становлять по-

літичну науку, спонукають до таких висновків:

• політологія повинна лишатися проблемною наукою: настирливе прагнення

«побудувати предмет» може відвернути її від свого основного призначення дослі-

джувати численні проблеми, які виникають внаслідок поєднання різних інтересів у

межах даної території;

• політологія повинна зважати на те, що теорії, які пояснюють різні явища і

здаються добре обґрунтованими, можуть виявитися в підсумку лише більш-

менш прийнятними щодо того чи іншого об’єкта, який характеризується особ-

ливою нестійкістю і мінливістю;

• політологія повинна лишатися терпимою і визнавати за іншими науками (со-

ціологією, етнологією, психологією, історією тощо) однакові можливості в пояс-

ненні проблем політики.

Свідченням мінливості сфери інтересів і межі предмета політичної науки є ма-

теріали і доповіді останніх всесвітніх форумів Міжнародної асоціації політичних

наук (МАПН), які скликаються один раз на три роки, а саме ХІV (Вашингтон,

США, 1988 р.), ХV (Буенос-Айрес, Аргентина, 1991 р.), ХVІ (Берлін, Німеччина,

1994 р.), ХVІІІ (Квебек, Канада, 2000 р.). Якщо їх проаналізувати, то можна поба-

чити, що в назвах доповідей майже не використовуються поняття «політична сис-

тема» і «політична структура», в той час, як на конгресах 60—70-х років ці терміни

й сюжети були чи не найбільш вживаними.

З цього приводу в середині 90-х років на засіданнях спеціалізованого Дослідни-

цького Комітету МАПН «Вивчення політології як наукової дисципліни» відзнача-

лося, що зміна стану і предмета політичної науки тісно пов’язані як з її парадигма-

тичною і концептуальною трансформацією, так і зі світовим розвитком у сфері

цінностей та ідеологій, що, в свою чергу, приводить до появи практично нової про-

блематики, як, наприклад, тендерна політична теорія і феміністична практика або ж

політична екологія, глобалістика, розвиток теорії та вивчення практики транзитив-

них суспільств, порівняльна політологія, вивчення соціальних і політичних змін,

що виникають з поширенням Інтернету.

Так, на обговорення останнього, ХVІІІ, конгресу було винесено тему: «Світовий

капіталізм, управління та громада: чи йдемо до корпоративного тисячоліття», звернуто

Ф. М. Кирилюк20

увагу на найбільш взаємопов’язані проблеми, які зараз мають значний вплив на інсти-

тути глобальної, регіональної, національної та локальної політики.

Політологи часто прагнуть передбачити майбутнє політології та її основні на-

прями розвитку в ХХІ ст., відмічаючи дію в майбутньому тенденцій і контртенден-

цій гуманізації та дегуманізації політичної науки, посилення її сцієнтистського

(сцієнтизм — лат. наука, абсолютизація ролі науки в системі культури, в ідейному

житті суспільства) і ціннісного начал, інтернаціоналізації знання і зростання впливу

національних шкіл тощо.

Можна з впевненістю сказати, що предмет сучасної політології навряд чи повні-

стю викристалізувався, та й чи можливо це. Проблематика політичної науки буде й

далі розвиватися і змінюватися разом зі зміною політичних реальностей у ІІІ тися-

чолітті, а також зі зміною суспільно-політичних парадигм і розвитком методологіч-

ного інструментарію, глобалізації суспільного життя. Як пише Карл Поппер, «наука

— це не система безперечних і стійких тверджень, а ряд сміливих передбачень, які

повинні пройти серйозні випробування, перш ніж бути прийняті».

Розглядаючи сучасний етап розвитку політології, слід виокремити питання про її

внутрішню спеціалізацію і гібридизацію. Розвиток усіх наук, починаючи від астрономії

до зоології з ХVІ ст., проходив у напрямі внутрішньої диференціації, внаслідок чого

нові спеціальності взаємно стимулювали подальший розвиток одна одної. Зі зміною

уявлень про світ кожна з цих спеціальностей доповнювала і збільшувала той комплекс

знань, який отримувала в спадщину. Із зростанням цієї спадщини спеціалізація ставала

не тільки бажаною, а й необхідною. Поглиблення досліджень, які проводилися в рам-

ках окремих галузей науки, приводило до виникнення субдисциплін всередині цих га-

лузей, багато з яких з часом ставали автономними. Тому все частіше в науковій літера-

турі звучали висловлювання про те, що «більше не існує єдиної, панівної точки зору»,

«методологічна концепція дисципліни розпалася», «тепер студенти не впевнені в тому,

що таке політика» (Істон, Шелінг) та ін. А такі вчені, як Ф. І. Тринстайм і Н. У. Полбі,

навіть доводили, що політологія як наукова дисципліна «не має чітко визначеного

предмета дослідження, вона аморфна і гетерогенна». Але через двадцять років ситуація

чітко прояснилася: для політичної науки стали характерними такі явища, як спеціаліза-

ція і гібридизація, при чіткому вираженні її серця — теоретичної політології або полі-

тології у вузькому розумінні її предмета.

При цьому зазначимо, що в історії політології (в широкому розумінні політоло-

гії) процес спеціалізації проходить одночасно в двох напрямах: формування і ста-

новлення понятійно-категоріального апарату і перебудова відповідних їй галузей.

Новий напрям досліджень, який утворювався внаслідок подібної гібридизації, при-

водить до конституювання в незалежну сферу знання, як це вийшло з політичною

економією чи політичною історією тощо, або продовжувати розвиток в межах по-

двійної дисциплінарної належності (політична географія і політична психологія). В

останньому випадку важко провести чітку межу належності до тієї чи іншої науко-

вої дисципліни. Особливо слід підкреслити, що спеціалізація і гібридизація в полі-

тичній науці знаходяться в тісному взаємозв’язку. Вони виникли значно пізніше від

інших природничих дисциплін, постійно заповнюючи пустоти, які були наявні між

існуючими дисциплінами. Але необов’язково, щоб гібридні спеціальності знаходи-

лися десь на півдороги між двома самостійними дисциплінами. Вони можуть явля-

ти собою як би автономну політологічну територію в окремих частинах чи розділах

іншої дисципліни. Таким чином, підтверджуючи думки Догана, можна стверджува-