Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

на панування, що не знає ніяких перешкод ні в поневоленні людини, ні в цинічному

догоджанні правителям цього світу. Раціо набуває різних подоб — «індустріальний

розум» у Фуко, «логоцентризм» у Дерріда, — і виступає сутнісним фактором, що

поглиблює негативні тенденції західної цивілізації, як тоталітаризація, відсуджуюча

об’єктивація, лімітація.

Отже, перша особливість П. — це його багато мірність. Постмодерн як культур-

ний феномен має ряд вимірів: естетичний, політичний, філософський. Естетичний

— пропонує поєднати елітарну та масову культури, повернутись до мистецтва, що

відповідає традиціям і має відношення до навколишньої дійсності. Політичний —

орієнтує на проведення децентралізованої, анархічної політики. Філософський —

спрямований на здійснення ради кальних перетворень модерністської метафізики.

Друга особливість П. — поліваріативність. Протиставляючи себе метафізиці модер-

ну, філософія ставить за мету звільнення людської духовності, суб’єктивності, твор-

чої активності від сформульованих у минулому норм, регулятивів, які сьогодні пе-

ретворилися па ілюзії на помилки, що заважають вільному розвитку особистості.

Також необхідно виділити основні риси П.: 1) деконструкція традиційної метафізич-

ної парадигми, «деканонізація», боротьба з традиційними ціннісними центрами (люди-

на, етнос, логос); 2) заміна вертикальних та ієрархічних зв’язків горизонтальними і ри-

зоматичними, відмова від ідеї лінійності, ідеї метадискурсивності, універсальної мови та

мислення, що базується на бінарних опозиціях; 3) знання в цілому не може бути редуко-

ване ні до науки, ні до пізнання. Пізнання — це набір тверджень, які, за винятком усіх

інших тверджень, позначають або описують об’єкти й можуть бути істинними або хиб-

ними, а наука виступає як підрозділ пізнання; 1) «віртуальність» світу епохи постмодер-

нізму, феномен «подвійної присутності».

Не викликає сумніву той факт, що постмодерн — це закономірне явище у філо-

софській думці, яке історично та змістовно пов’язане з попередніми концепціями, у

чомусь їх заперечуючи, а в іншому — наслідуючи. Характерною рисою П. є те, що

він виступає за співіснування, співбуття різних за своєю природою дискурсів, що

борються між собою, змінюючи один одного. На перший план як спосіб філософст-

вування виходять постметафізика, деконструкція, «постмодерністська чутливість»,

постмодерністська іронія — «пастіш», децентрування, цитатне мислення. (Друку-

ється за: Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. І. Ярошовця.)

Питання до дискусії

1. Чим була зумовлена необхідність виокремлення політичних знань у самостійну науку?

2. Які проблеми досліджує сучасна західна політологія?

3. Чи існує один метод у політології?

Теми рефератів, курсових, кваліфікаційних

і магістерських робіт

1. Біхевіоризм як основний метод політичних досліджень американської політології ХХ ст.

2. Виникнення і розвиток політичної науки.

3. Політологія і «гібридні» галузі політичного знання.

4. Позитивістські і антипозитивістські напрями в політичній науці.

5. Національні школи політології.

6. Політична наука як соціальний інститут.

7. Теорія політики і прикладна політологія.

8. Методи та їх типологія в політичній науці.

Ф. М. Кирилюк32

Завдання для самостійної роботи

1. Розгляньте основні етапи розвитку політології, які наведені в таблиці. Охарактери-

зуйте зміну трактування предмета дослідження впродовж визначених етапів розвитку полі-

тичної науки. Опишіть, які методи застосовували політологи для дослідження на кожному з

етапів розвитку політичної науки.

Етапи розвитку

політології

Періоди Основна проблематика Методи, що застосовувались

Інституційний Кінець ХІХ

—

початок

ХХ ст.

Вивчення державних полі-

тичних інститутів, порівня-

льний аналіз конституцій-

ного устрою

Порівняльно-історичний,

описовий, формально-

логічний, нормативно-

інституційний

Біхевіористсь-

кий

20—70

оки

ХХ ст.

Індивіди і г

ру

пи;

озподіл

влади і ідеї, які визначают

політичні погляди людей; ін-

ститути, які спрямовують дія-

льність людей; зацікавлені

групи; ЗМІ; електоральні по-

ведінка; «корпоративізм»; по-

рівняльні дослідження; дослі-

дження к

аїн т

етього світ

(допишіть)

Кількісні методи, квантифі-

кація. Пошуки закономірно-

стей. Верифікація, система-

тизація знання,

ди

енціація цінностей і

емпіричних даних, інтегра-

ція з іншими дисциплінами

(допишіть)

Постбіхевіори-

стський

70-і

оки

ХХ ст. — до

наших днів

Дослідження сп

ийняття і

змісту взаємодії. Комуніка-

ції між індивідами, спільно-

тами, групами. Раціональ-

ний вимі

. Вплив

«інстит

ційних обмежень»

на поведінку індивіда. Порі-

вняльні дослідження (допи-

шіть)

Політична ге

меневтика,

вивчення символічної взає-

модії. Тео

ія

аціонального

вибору. Неоінституціона-

лізм. По

івняльні методи

(допишіть)

2. Дайте визначення політичної науки з позицій:

а) традиційного підходу;

б) біхевіоралізма;

в) структурно-функціонального підходу;

г) феноменологічного підходу;

д) теорії раціонального вибору;

є) неоінституціоналізму.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика особливостей розвитку суспільства в новітню епоху.

2. Характерні особливості розвитку політичної науки у новітню епоху.

3. Теоретико-методологічні засади розвитку політології кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Питання до іспиту

1. Сутнісні ознаки новітньої епохи та її відображення в політичній науці.

2. Трансформація політичної науки від класицизму до модерну і постмодерну.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

3. Політологія як наукова і навчальна дисципліна.

4. Класифікація та періодизація новітньої політології.

Рекомендована література

1. Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — Вып. I-IV.

— М., 1990 — 1991.

2. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины // Полис. — 1998. — № 4.

3. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. —

1992. — № 4.

4. Бурдье Т. Социология политики. — М., 1993.

5. Виноградов И. Б. Политические идеи современности // Социально-политический

журнал. — 1997. — № 1.

6. Галаганов С. Г., Фролова М. А. Современная западная политическая теория (на при-

мере англо-американской и французской политических школ). — М., 1993.

7. Егоров С. А. Политическая юриспруденция в США. — М., 1989.

8. Зарубежная политическая наука: история и современность. — Вып. I, II. — М., 1990.

9. Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-политический жур-

нал. — 1995. — № 3.

10. Кокошкин А. А. Современная социология и политология США // США: экономика,

политика, идеология. — 1991. — № 1.

11. Лоуи Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой политической науки //

Политические исследования. — 1999. — № 5.

12. Макарычев А. С. Постмодернизм и западная политическая наука // Социально-

политический журнал. — 1996. — № 3.

13. Мангейм Д. Б., Рич р. К. Политология, методы исследования. — М., 1997.

14. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Иноземцева. —

М., 1999.

15. Политическая наука: основные направления.

16. Политологическое обозрение: Реф. сб. / Отв. ред. Ф. М. Кирилюк. — К., 1993. —

Вып. 1.

17. Современная политическая теория (Автор-составитель Д. Хелд). — М. Nota Bene —

2001.

18. Сучасна західна політологія: Короткий нарис історії й теорії / Місуно А. В., Брата-

нич Б. В. — К., 1991.

19. Тоффлер О. Третья волна. — М., 1998.

20. Фавр П. Политическая наука во Франции // Полис. — 1996. — № 6.

21. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм, демократія. — К., 1995.

РОЗДІЛ ІІ

СУТНІСНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТОЛОГІЇ

НА ЗЛАМІ ЕПОХ ХІХ—ХХ ст.

ТЕМА 2

ПОСТМАРКСИСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

1. Ленінське вчення про політику, владу, державу.

2. Теорія перманентної революції Льва Троцького.

3. Прагматична теорія суспільного розвитку Миколи Бухаріна.

4. Неомарксистські концепції політичного розвитку суспільств.

Марксизм є радикально-революційною течією в ідеології соціалізму, яка сфор-

мувалася в середині ХІХ ст. Марксизм — це радикальна течія, яка охоплює філо-

софію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного

суспільства на соціалістичне. Ця політична ідеологія ґрунтувалася на таких засадах:

• історичний матеріалізм («матеріалістичне розуміння історії»);

• діалектичний характер розвитку світу; заперечення капіталізму внаслідок від-

чуження робітника від продуктів своєї праці;

• пролетарська революція як шлях вирішення протиріччя між працею та капіта-

лом;

• класова боротьба заради викорінення приватної власності;

• досягнення комунізму як кінцевої мети і цілі суспільного розвитку.

Марксизм пройшов у своєму розвитку ряд етапів, серед яких виділяються:

1) адаптація до конкретного національного контексту (Г. В. Плеханов та ін.);

2) марксизм «ревізіоністського» типу, який переглянув вчення Маркса, внісши в

нього положення про можливість мирного переходу до соціалізму і заперечення

неминучості класової боротьби, який ще називають як марксизм соціал-

демократичного типу (К. Каутський, Е. Бернштейн та ін.); останній став ідеологією

для західної соціал-демократії;

3) ортодоксальний комунізм як офіційна ідеологія, який сформувався при ста-

новленні соціалістичних режимів і радикалізований постулатами про класову боро-

тьбу, насильницьку диктатуру пролетаріату і т. д. (В. Ленін, Л. Троцький,

Й. Сталін, Мао-Цзедун та ін.);

4) неомарксизм, який зберіг основи у вигляді історичного та діалектичного ма-

теріалізму, але відрізняється акцентом на гуманізм і теоретичні проблеми людини

(Д. Лукач та ін.).

Певний внесок у розвиток неомарксизму здійснили представники Франкфуртсь-

кої школи соціальної філософії (Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, Е. Фром),

які розробляли критичну теорію — сукупність окремих положень марксистської

політекономії, філософії Гегеля і психології Фрейда і які вплинули на ліві рухи в

1960—1970 рр.

Продовженням ортодоксального марксизму (К. Маркс і Ф. Енгельс) вважається

ортодоксальний комунізм, який знайшов своє відображення у політичних вченнях,

а потім — у реальних умовах на теренах колишніх Російської імперії і Радянського

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

Союзу та інших країн світу. Його засновником і теоретиком є В. І. Ленін, а полі-

тичною ідеологією і практичною політичною течією вважається ленінізм.

1. ЛЕНІНСЬКЕ ВЧЕННЯ

ПРО ПОЛІТИКУ, ВЛАДУ, ДЕРЖАВУ

Ленінізм як російський різновид ортодоксального і ліворадикального марксизму

виник у кінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Це ідеологія більшовицького крила російської соціал-демократії і після перемо-

ги Великої жовтневої соціалістичної революції в 1917 р. — ідеологія КПРС (Кому-

ністичної партії Радянського Союзу); в 20—50 роки ідеологія світового комуністи-

чного руху; після розпаду СРСР — ідеологія КПРФ, КПУ та інших комуністичних

партій. Серцевиною ленінізму є вчення про політику, владу, партію та державу, яке

було розроблене В. І. Леніним та його «продовжувачами».

ДОВІДКА

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч народився 22 квітня 1870 р. в м. Симбірськ (Росія).

Видатний політичний мислитель — теоретик більшовизму і засновник радянського

комунізму; політичний діяч — практик соціалістичної революції в Росії, засновник і

перший керівник Радянської держави. Народився в сім’ї середньої інтелігенції: бать-

ко — губернський чиновник міністерства освіти, мати — донька відомого в той час

лікаря. Отримав освіту в класичній гімназії (1887 р.) і на юридичному факультеті

Казанського (виключений за участь у студентських заворушеннях і в грудні 1887 р.

заарештований і засланий в с. Кукушкіно Казанської губернії), а потім екстерном у

1891 р. Петербурзького університетів. Примкнув до марксистів у 1888 р., після

ознайомлення з працями першого російського марксиста Г. В. Плеханова і працями

К. Маркса та Ф. Енгельса. З 1893 р. в Петербурзі розпочинається політична діяль-

ність В. І. Леніна як професійного революціонера. В 1895 р. об’єднав марксистські

гуртки Петербурга в «Союз боротьби за звільнення робітничого класу». В цьому ж

році за революційну діяльність був арештований і засланий в Сибір, с. Шушенське,

де впродовж трьох років написав близько 30 праць, у тому числі «Розвиток капіта-

лізму в Росії». Після заслання на початку 1900 р. емігрує за кордон, де спільно з Г. В.

Плехановим засновує загальноросійську марксистську газету «Іскра». На ІІ з’їзді

РСДРП (липень-серпень 1903 р., Брюссель—Лондон) створює партію більшовиків —

«марксистську партію нового типу».

З грудня 1907 р. знаходиться в еміграції (Франція, Швейцарія та інші європейські

країни), де активно займається більшовицьким партійним будівництвом, розробкою

багатьох питань теорії та практики соціалізму. Після лютневої революції в квітні

1917 року повертається до Санкт-Петербурга і очолює підготовку до збройного

повстання з метою захоплення влади партією більшовиків. На другому Всеросійсь-

кому з’їзді Рад (листопад 1917 р.) був обраний головою робітничо-селянського уряду

— Ради народних комісарів. Ініціював створення в 1919 р. Комуністичного Інтерна-

ціоналу. В 1922 р. був тяжко поранений, після чого весь час хворів. Помер у січні

1924 р.

До найважливіших його праць належать: «Розвиток капіталізму в Росії»

(1899 р.), «Що робити?» (1902 р.), «Крок вперед, два кроки назад» (1904 р.), «Мате-

ріалізм та емпіріокритицизм» (1908 р.), «Пам’яті Герцена» (1912 р.), «Три джерела,

три складові частини марксизму» (1913 р.), «Про лозунг Сполучених Штатів Євро-

пи» (1915 р.), «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916 р.), «Держава і рево-

люція» (1917 р.), «Дитяча хвороба лівизни в комунізмі» (1920 р.), «Про значення во-

йовничого матеріалізму» (1922 р.). У статтях «Сторінки із щоденника», «Про

кооперацію», «Про нашу революцію», «Як нам реорганізувати Раб крин», «Краще

Ф. М. Кирилюк36

менше, та краще» та інших — підводяться підсумки проведеної роботи, перегля-

даються окремі минулі настанови більшовизму та накреслюються нові теоретичні

та практичні засади соціалістичного будівництва. У них найбільше всього прояви-

лася власна теза — дивитися на світобачення Маркса не як на доктрину, а як на

метод.

Сутність «ленінського марксизму». Поняття «марксизм-ленінізм» офіційно

з’явилося в праці Сталіна «Основи ленінізму» в 1921 р. Він, зокрема, підкреслював,

що «ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму та пролетарської революції». У цій

же праці Сталін торкався ще одного тлумачення ленінської філософії, а саме, що

вона ніби є спробою пристосувати марксизм до стану справ у Росії.

Як теоретик і практик революційного руху В. І. Ленін в основному поділяв фун-

даментальні положення марксизму, згідно з якими ні одна суспільна формація не

проявляється раніше, ніж визрівають умови її існування в надрах старого суспільс-

тва. Але в епоху вступу капіталізму в імперіалістичну стадію розвитку перехід до

нового суспільства можливий у найбільш слабкій ланці капіталістичних держав.

Перша світова війна поставила Росію на межу національної катастрофи, створила

умови для завоювання політичної влади пролетаріатом революційним шляхом.

Для Леніна марксизм завжди виступав у двох ролях і продовжує виступати таким

же чином у системі комунізму. В одній із своїх ролей марксизм був для Леніна своєрі-

дним релігійним символом, предметом безумовної віри і, таким чином, догмою; в цій

ролі марксизм надав комунізму сили віри або загальносповідуваного ідеалу. Так, Ленін

часто-густо підтримував політичну лінію, цитуючи окремі фрази або висловлювання із

Маркса, що повинні були правити за гасло, і які він міг долучити до політики як свого

роду схоластичну екзегезу. З іншого боку він часто засуджував політику своїх против-

ників, доводячи, що вона суперечить тому чи іншому положенню Маркса, подібно до

того, як деякі релігійні фундаменталісти посилаються на тексти з Біблії. Найчастіші й

найдошкульніші звинувачення, які Ленін обрушував на інших марксистів (а життя йо-

го рясніло подібними суперечками), зводилось до того, що вони «фальсифікують»

смисл Марксового вчення, про що свідчить докладне і точне тлумачення тексту. У де-

які загальні догмати Марксової філософії Ленін дійсно вірив беззастережно, такі, на-

приклад, як абсолютна необхідність соціальної революції або ж абсолютна впевненість

у тому, що революція може створити комуністичне суспільство, позбавлене вад капіта-

лізму. Подібні переконання були для нього просто справою віри, і в цій квазірелігійній

ролі марксизм був предметом самовідданого присвячення, здійснення революції було

для нього моральним імперативом. Водночас марксизм виступав для Леніна і в іншій

ролі: як і сам Маркс, він завжди говорив, що філософія повинна бути керівництвом до

дії. У цій ролі марксизм був для нього не статичним зводом правил, а зібранням ідей,

що наводять на роздуми і можуть бути використані в процесі аналізу певної ситуації,

оцінки її можливостей і визначення найбільш ефективного напряму дії. Все своє життя

він старанно вивчав не тільки все те, що написали Маркс і Енгельс, а й різноманітну лі-

тературу вчених-марксистів як німецькою, так і російською мовами. В цій практичній

ролі ленінський марксизм був надзвичайно гнучким. Більш традиційні марксисти час-

то-густо сприймали його практичні дії як зовсім неортодоксальні і жваво відбивали йо-

го звинувачення у «фальсифікації» Маркса.

Серцевиною ленінського марксизму було його вчення про діалектику, яке він

почерпнув із праць Маркса та Гегеля. У праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм»

(1909 р.) він розглядає питання діалектики, її відношення до природознавчих і сус-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

пільних наук та до таких філософських систем, як матеріалізм, ідеалізм і науковий

позитивізм.

Ленін надзвичайно високо оцінює Марксову тезу про Фоєрбаха, згідно з якою

філософи лише пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його. Діа-

лектика, писав Ленін в одному із своїх записників, є «ідея універсального, всебіч-

ного, живого зв’язку всього з усім і відображення цього зв’язку в концепціях люди-

ни». У даному випадку, як і завжди, Ленін говорить «все», він має на думці події

суспільної історії, де кожна подія прямо чи посередньо видається пов’язаною з ми-

нулим і майбутнім і з усіма іншими подіями в безкінечно складному сплетінні сил,

що або протистоять одна одній, або взаємодіють. Проте завжди, як йому уявлялось,

є один головний взаємозв’язок, або вузол, який, якщо його розв’язати, розплутає

весь клубок. А думка в якийсь таємничий спосіб відтворює все це, «відображає»

(така звичайна ленінська метафора), аналізує, знаходить вузол і дає можливість

складовим частинкам сполучатись у нові структури. Однак думка сама по собі —

це тільки низка абстракцій, «образів», «картин», у той час як у «живому бутті» абс-

тракції якимось дивовижним чином поєднуються, щоб утворити дещо нове й непо-

вторне. Життя вічно нове, сповнене справжніх можливостей, які можуть проявити-

ся в той чи інший спосіб, більш «оригінальне», ніж можна передбачити; або, як

сказав Гегель, жоден народ ніколи й нічого не навчається від історії. І все ж таки,

як не парадоксально, іншого шляху пізнання немає, хіба що тільки від життя, з до-

свіду або історії. І хоча всі правила, що їх можна викристалізувати із життя, недов-

говічні, — їх зовсім не слід дотримуватися механічно, так нібито нове є лише по-

вторенням старого, — якщо збагнути ці правила, вас може осяяти спалах прозріння,

що дозволить побачити «наступний крок». Діалектика означала для Леніна ось це

єднання абстракції й проникливості або догматизму й імпровізації, таке характерне

для практики його керівництва. Вона стоїть, так би мовити, між минулим і сьогоча-

сним, даючи можливість проникнути в минуле і передбачити хід подій у майбут-

ньому. Тому для Леніна діалектика була постійним предметом захоплення — щось

подібне до науки.

Вчення про партію, державу та владу. Ці проблеми є вузловими в політичні

концепції В. І. Леніна. Теоретичне вирішення цих проблем було започатковано пу-

блікацією в 1902 р. в газеті «Іскра» брошури під назвою «Що робити?». В цьому

творі Ленін виступив з різкими нападками на пристосовницький тред-юніонізм і

(не менш різкими) — на будь-які спроби ревізувати марксизм; водночас він висло-

вив захоплення революціонерами, навіть терористами, сімдесятих років ХІХ ст.

Основна теза цього твору, що стала організаційним принципом ленінської партії,

полягає в такому: «Маленьке, тісно згуртоване ядро найбільш надійних, досвідче-

них і загартованих робітників, яке має довірених людей у головних районах і

зв’язане, за всіма правилами найсуворішої конспірації, з організацією революціо-

нерів, цілком зможе виконати, при найширшому сприянні мас і без усякого оформ-

лення всі функції, які лежать на професійній організації, і, крім того, виконати саме

так, як це бажано для соціал-демократії».

При цьому він зазначає, що світова практика підтвердила той факт, що соціаліс-

тична філософія Маркса та Енгельса як історичне явище була створена представни-

ками буржуазної інтелігенції і привнесена в Росію людьми такого ж соціального

смаку. Профспілковий рух не здатний розвинути революційну ідеологію для себе.

Саме тому революційна партія повинна запобігти тому, щоб профспілки стали здо-

Ф. М. Кирилюк38

биччю буржуазної ідеології і спромогтися вкоренити в них ідеологію соціалістич-

них інтелігентів. З цього приводу він писав: «Ми сказали, що соціал-демократичної

свідомості в робітників і не могло бути (в російських страйках 90-х років). Вона

могла бути принесена тільки ззовні. Історія всіх країн свідчить, що виключно свої-

ми власними силами робітничий клас спроможний виробити лише свідомість тред-

юніоністську, тобто переконання в необхідності об’єднуватися в спілки, вести бо-

ротьбу з хазяями, добиватися від уряду видання тих чи інших необхідних для робі-

тників законів і т. п.».

Сутність концепції про особливу «авангардну» роль комуністичної партії нового

типу була сформульована у вище вказаній роботі. Вона полягає в такому:

• робітничий клас спроможний власними силами лише на тред-юніоністську сві-

домість, а свідомість соціалістична вноситься в його середовище інтелігенцією, яка ви-

ражає його інтереси;

• членство в партії означає обов’язкову особисту участь в одному з партійних

осередків з тим, щоб виокремити «працюючих» від «балакунів», оскільки партія —

це централізована нелегальна організація, яка об’єднує професійних революціонерів;

• партія як передовий загін повинна бути малочисельною, її члени повинні бути

сковані «залізною» дисципліною;

• централізм важливіший від демократизму, оскільки партія будується на прин-

ципах обов’язкового виконання рішень центру рядовими членами і звітності центру

перед ними.

Від початку до кінця своєї діяльності Ленін був переконаний, що успіх його за-

лежить від двох факторів: фізичне єднання завдяки чіткій організації і дисципліні й

ідеологічне єднання через марксизм як свого роду кредо або віру. На цих двох на-

ріжних каменях він пропонував здійснити революцію і ніколи не переставав вірити

в їх надійність.

«Пролетаріат, — писав він, — не має іншої зброї в боротьбі за владу, крім орга-

нізації. Роз’єднуваний пануванням анархічної конкуренції в буржуазному світі,

придавлений підневільною працею на капітал, відкидуваний постійно «на дно» ціл-

ковитих злиднів, здичавіння і виродження, пролетаріат може стати і неминуче ста-

не непереможною силою лише завдяки тому, що ідейне об’єднання його принци-

пами марксизму закріпляється матеріальною єдністю організації, яка згуртовує

мільйони трудящих в армію робітничого класу».

Неважко зрозуміти, чому ленінський план організації партії наштовхнувся на

таку сувору критику, причому не менш гостру і з боку інших марксистів. Він зовсім

не відповідав духу організації, якої прагнула будь-яка марксистська партія, що мала

успіх на Заході.

Ленін виступав у ролі марксистського теоретика саме як прихильник створення

партії на чітких організаційних принципах і до кінця свого життя стояв на чолі бі-

льшовицького крила марксистської соціал-демократичної робітничої партії.

Словами «більшовики» та «меншовики», що означають відповідно представників

більшості та меншості, характеризували дві фракції, які спочатку на партійному з’їзді

1903 р. здобули відповідно більшу й меншу кількість голосів на виборах керівних ор-

ганів партії. Ленін продовжував називати свою фракцію «більшістю» з огляду на пре-

стижність цієї назви, хоча звичайно його прихильники не були в більшості, а іноді його

фракція майже переставала існувати як партія. Розкол, який почався в 1903 р., відбувся

остаточно 1912 р. Протягом цього часу декілька разів робились загадкові спроби

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

«об’єднатись» і перегрупуватись, причому обидві сторони змінювали свої позиції. По-

леміка між ленінською більшовицькою фракцією і її меншовицькими опонентами ве-

лася зі всією діалектичною витонченістю, віддавна притаманною російському маркси-

зму. Однак за казуїстикою відчувалася цілком реальна і суттєва розбіжність в поглядах,

і стосувалась вона не марксистських принципів, з якими згодні були обидві фракції, а

організації й тактики, найбільш придатної для революційної соціалістичної партії. За-

галом більшовики вважали, що центром руху повинно бути конспіративне підпілля і

нелегальна діяльність такого підпілля. Звідси логічно випливало, що ядром партії має

бути таємна група професійних революціонерів, абсолютно та фанатично відданих ре-

волюції, підпорядкованих суворій дисципліні і добре організованих, не дуже числен-

них із міркувань конспірації і покликаних бути авангардом всіх потенційно, хоч і не

фактично революційних елементів у профспілках і серед робітників. Меншовики, не

заперечуючи необхідності проведення нелегальної роботи, схильні були вбачати при-

значення революційного руху в організації робітничого класу для легальної політичної

діяльності. Отже, партія була для них масовою організацією, покликаною охопити

якомога більше профспілок та інших форм робітничих об’єднань. Звідси з необхідніс-

тю випливало, що форма її організації має бути децентралізованою або ж, можливо,

федералізованою і принаймні потенційно «демократичною». Цим двом точкам зору за-

галом відповідали й ідеології обох груп. Вони віддзеркалювали, з одного боку, причет-

ність революційного конспіратора до нелегального таємного об’єднання, а з другого

боку, причетність робітника до своєї спілки.

Більшовики відрізнялися від інших соціал-демократичних течій своїм максима-

лізмом по відношенню до всіх сторін життя, які були зумовлені безумовною вірою

в перевагу революції над еволюцією і реформами. Виступаючи за «плебейську по-

мсту» над віджитим ладом, більшовики стояли на позиціях безумовного револю-

ційного насильства. Їх ідеологи висунули і обґрунтували тезу про класову природу

Російської держави, яка повинна була бути знищена і замінена демократією рад або

демократичним централізмом. Вони пояснювали соціальні та політичні взаємо-

зв’язки за допомогою діалектичного методу як єдиної основи політичного розвит-

ку, повністю успадковуючи при цьому основні марксистські положення.

«Між капіталістичним та комуністичним суспільством, — писав К. Маркс —

лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відпо-

відає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може не бути ні-

чим іншим ніж як революційною диктатурою пролетаріату». Розвиваючи ці ідеї,

В. І. Ленін у праці «Держава і революція» підкреслював, що політичне панування

пролетаріату, яке спирається безпосередньо на силу «бунтівних» мас, є необхідно

умовою і основним наслідком перемоги соціалістичної революції. Державна влада,

яка встановлюється внаслідок ліквідації капіталістичного ладу і зламу буржуазної

державної машини, — диктатура пролетаріату. Пролетаріат повинен використати

свою владу для подавлення спротиву буржуазії, організації нового укладу госпо-

дарства, для керівництва величезною масою населення (селянством, дрібною бур-

жуазією). Спрямовуючою і мобілізуючою силою в системі диктатури пролетаріату

є марксистська партія.

В цій праці Ленін накреслив основні принципи формування і діяльності нової дер-

жавної влади в Росії: необхідність диктатури пролетаріату, а стара держава як «дикта-

тура буржуазії» підлягає руйнації. Оскільки сутністю нової влади стає повалення «ме-

ншості», то вводився «цілий ряд виключень із свободи по відношенню до

Ф. М. Кирилюк40

поневолювачів, експлуататорів і капіталістів». А поза як, згідно з Марксом, держава

неминуче відімре, то більшовики поспішили ліквідувати окремі атрибути як буржуаз-

ної держави (розподіл влади, політичні свободи, всезагальне виборче право), так і вся-

кої державності взагалі (професійна армія, поліція, чиновництво). Функції державного

управління стали доступними для всіх трудящих. Ленінська теорія держави по суті ви-

ключала всяку можливість компромісів, насамперед ідеологічних, з іншими партіями.

Проблеми практичної реалізації комуністичних ідеалів. Ф. Енгельс у «Анти-

Дюрінгу» писав: «... Засоби виробництва або сполучення дійсно переростуть

управління акціонерних товариств, коли їх удержавлення стане економічно неми-

нучим, тільки тоді — навіть коли його здійснить сучасна держава — воно буде

економічним прогресом, новим кроком на шляху до того, щоб саме суспільство

взяло в своє володіння всі продуктивні сили. Але останнім часом, відколи Бісмарк

кинувся на шлях удержавлення, з’явився особливого роду фальшивий соціалізм,

який виродився подекуди в своєрідний вид добровільного лакейства, який оголо-

шує без зайвих розмов соціалістичним всяке удержавлення, навіть бісмарківське.

Якщо державна тютюнова монополія є соціалізм, то Наполеон і Меттерніх безпере-

чно повинні бути занесені в число засновників соціалізму».

Проблеми усуспільнення і присвоєння — це проблеми реалізації власності.

А власність, як відомо за Марксом, — це процес привласнення матеріальних благ,

відношення до них, як до власних. При соціалізмі — головною проблемою стає ре-

алізація прав кожного трудящого бути власником засобів виробництва, перетво-

рення його на справжнього господаря, який реально привласнює продукти своєї

праці. У всіх формах присвоєння стикаються і об’єднуються інтереси людей, їх

турботи, надії, розрахунки, розгортаються і затухають пристрасті. Саме цей бік по-

мітив К. Маркс, коли вказував, що відносини власності, як і взагалі економічні від-

носини кожного даного суспільства, проявляються насамперед як інтереси.

Після «Великого Жовтня» перед молодою Радянською державою постало пи-

тання: яким чином, якими шляхами і методами трудящі зможуть і повинні присвої-

ти суспільну власність і тим самим задовольнити свої законні економічні та інші

інтереси — шляхом всезагального одержавлення, уніфікації державної власності,

шляхом передачі засобів виробництва окремим колективам чи шляхом розподілу

цінностей, «зрівнялівки», нівелювання інтересів? В партії і в суспільстві побутува-

ли найрізноманітніші, а інколи навіть протилежні, думки щодо вирішення цих пи-

тань. Так, у Троцького була ідея одержавлення всього і вся, у «лівих комуністів», ...

— термінова передача засобів виробництва в руки окремих колективів всупереч і

проти загальнодержавних інтересів. Крім цього, анархістами висувалися програми

ліквідації власності взагалі, лівими есерами висувались вимоги відокремити держа-

ву від господарських функцій, передаючи їх федерації виробничих, селянських і

пролетарських спілок у союзі із споживчою кооперацією тощо.

В. І. Ленін першим з марксистів зрозумів, що процес соціалістичного присвоєння

засобів виробництва тривалий, і що моральну несправедливість приватної власності

можна вирішити не тільки політичним, а й економічним шляхом її подолання. Ще до

Великої Жовтневої соціалістичної революції в «Квітневих тезах» він попереджав, що

«не запровадження» соціалізму, як наше безпосереднє завдання, а перехід зараз же ли-

ше до контролю з боку Р. Р. Д. за суспільним виробництвом і розподілом продуктів».

Спираючись на марксистську методологію аналізу соціальних процесів у конк-

ретних історичних умовах Росії, Ленін побачив багатоукладність економіки, тобто