Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

ти, що гібридні спеціальності — це утворення двох суверенних підрозділів науко-

вих дисциплін, а не дисциплін в цілому.

Процес гібридизації відобразився в переліку дослідницьких комітетів, яким на-

дає підтримку Міжнародна асоціація політичних наук. У загальному списку таких

комітетів 2005 р. велику частину становили гібридні спеціальності, які пов’язані з

іншими дисциплінами, зокрема: політична соціологія, політична філософія, полі-

тична географія, політична психологія, релігія і політика, політичне відчуження,

політика і етнічні процеси, політична освіта, міжнародна політична економія, між-

народний економічний порядок, порівняльні дослідження судових систем, біологія

й політика, соціально-політичний плюралізм, політика у сфері охорони здоров’я,

гендерні ролі і політика, концептуальний і термінологічний аналіз тощо. Виходячи

з цього, назріла необхідність створити міжнародне «генеалогічне дерево політичної

науки».

Процес спеціалізації і особливо гібридизації будь-яких наук полягає в запози-

ченні і залученні понять, теорій і методів. З цього приводу не можна не звернутися

до думок Догана, який у праці «Політична наука та інші соціальні науки» розкриває

ці процеси, зазначаючи при цьому, що політична наука завжди брала більше, ніж

давала.

Перенесення понять через дисциплінарні межі Доган розглядає впродовж

півтора століть — від видання в 1832 р. Дж. К. Льюїсом праці про вживання по-

літичних термінів до виходу в світ у 1984 р. книжки за редакцією Дж. Сарторі

«Про поняття соціальних наук». Він підкреслює, що вчені писали про концепту-

альну плутанину і багатозначимість застосування окремих термінів у різних ди-

сциплінах і, зокрема, в політичній науці. На одну з причин такої багатозначимо-

сті вказував Сарторі: «Ми не можемо сформулювати речення, якщо не знаємо

значення слів, з яких воно складається. І справа не в тому, що слова набувають

своїх значень у контексті тих речень, в яких вони вживаються, навпаки, значен-

ня слова визначається тією фразою, в якій воно вживається».

Друга важлива причина семантичних труднощів визначається тим, що поняття

кочують від однієї дисципліни в іншу. Запозичені поняття потребують своєї адап-

тації до контексту нової дисципліни, оскільки поняття являє собою не тільки тер-

мін, а й певний постулат або ідею. В ході проведеного вивчення більше ніж 400 по-

нять, які використовуються в соціальних науках, зазначає французький дослідник

Трольєр, було виявлено декілька неологізмів, поява яких пояснюється тим, що за-

позичується понять більше, ніж створюється. Деякі з них відроджуються знову піс-

ля тривалого забуття. М. Вебер воскресив поняття «харизма» із довгих віків небут-

тя. Д. Пітер використовував термін «консоціації» (групи громадського єднання),

який спочатку застосовувався для визначення пресвітеріанських інститутів у Шот-

ландії. Він застосовував його під час аналізу політичного конфлікту в Уганді.

А. Лейпхарт і багато інших вчених поширили його в подальшому при вивченні не-

великих європейських демократичних держав, Канади і ряду країн Південної Аф-

рики.

Вчений підкреслює не стільки етимологію понять, але й наскільки запозичені

поняття стимулюють роботу творчих уявлень. Слово «роль» застосовувалося в

лексиці, яка була пов’язана з театром, але М. Вебер надає йому соціологічного

значення. Отримавши розвиток у соціології, цей термін став поширюватися по-

всюди. Слово «революція» ввів в обіг Коперник, а до політичних реалій його

Ф. М. Кирилюк22

вперше застосував Людовік ХІV, а потім К. Маркс. З легкої руки французького

короля ним стали широко оперувати історики, а потім соціологи, з подачі яких

воно твердо ввійшло в лексикон політичної науки. В рамках політичної науки є

ряд власних категорій і понять, найбільш давнє з яких «держава» Платона,

«влада» і «політика» Аристотеля, а одним із останніх — «розпад», яке виникло з

розпадом Радянського Союзу.

Використовуючи «Інтернаціональну енциклопедію соціальних наук» (1968) і

предметні указники деяких великих праць із соціальних наук, Доган склав перелік

більше двохсот понять, які були привнесені в політичну науку, багато з яких у про-

цесі засвоєння і адаптації змінили своє семантичне значення. Політична наука запо-

зичила з інших дисциплін такі важливі терміни:

із соціології — акомодація, агрегат, асиміляція, циркуляція еліт, колективна поведі-

нка, ієрархія, ідеальний тип, індивідуалізм, легітимність, засоби масової інформації,

класове суспільство, мілітаризм, націоналізм, контрольна змінна, протестантська етика,

світський, сегрегація, соціальний клас, соціальний контроль, соціальна інтеграція, соці-

альна структура, соціалізація, статусна несумісність, робітничий клас;

із психології — афект, відчуження, амбівалентність, очікування, установка, по-

ведінка, свідомість, емпатія, особа, громадський рух, стереотип;

із філософії і стародавньогрецької мови — анархізм, аристократія, консенсус, демок-

ратія, олігархія, плюралізм, тиранія, цінність;

з економіки — розміщення ресурсів, партель, корпоративізм, падаюча віддача,

промислова революція, індустріалізація, лібералізм, меркантилізм, валовий націо-

нальний продукт, дефіцит, слаборозвинутість;

з антропології — аккультурація, родинність, каста, неопотизм, патріархат, плю-

ралістичне суспільство;

із теології — харизма, аномія;

із натуралістської лексики — імперіалізм, інтернаціоналізм, ізоляціонізм, ліві і

праві, лобіювання, нейтралітет, нігілізм, патронат, плебісцит, пропаганда, соціа-

лізм, синдикалізм.

Не зовсім погоджуючись із висновками такого повноважного видання, слід за-

значити, що багато понять мають неоднозначне походження. Витоки терміна «ав-

торитаризм» своїми коріннями сягає до психології і ідеології.

Досить часто несвідомо допускаються плутання з такими поняттями, як деспо-

тизм, автократія, абсолютизм, диктатура. Навіть поняття «влада» з позиції різних

дисциплін по-різному аналізувалися Б. Малиновський, М. Вебер, Т. Парсонс, Г. Ла-

ссуелл, А. Каплун, Б. Де Жаувел, Дж. Фрідріх.

Поняття «культура» (громадянська, політична, національна) має безліч смисло-

вих варіантів: культурна конвергенція, культурна конфігурація, культурна еволю-

ція, культурна інтеграція, культурне відставання, культурний паралелізм, культур-

на відносність, культурна система.

У західній політичній думці підкреслюється, що особливо велику роль в створенні і

використанні нових понять відіграли К. Маркс і М. Вебер, яких відносять до вчених,

які широко застосовували в своїх концепціях гібридизацію окремих галузей наукового

знання. В цьому плані з ними можна зрівняти лише Аристотеля. У ХХ ст. Г. Алмонд і

Т. Парсонс також ввели в науковий обіг багато нових понять. Часто з понять, як із зер-

нини, виростають цілі теорії: поняття «структура» дало життя теорії структуралізму,

«система» — системної методології, «капітал» — концепції капіталізму тощо.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

Отже, сучасна політологія як наука і навчальна дисципліна, яка пройшла склад-

ний і тривалий час у своєму розвитку, має невичерпний запас внутрішньої енергії

для свого подальшого розвитку.

3. МЕТОДОЛОГІЯ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ,

ШКОЛИ І ТЕЧІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

З позиції сьогоднішнього дня, коли політологія конституювалася як самостійна га-

лузь наукового знання, слід особливо підкреслити складність і суперечливість її розви-

тку з другої половини XIX ст. і до наших днів. З одного боку, цей процес характеризу-

вався як завершальне виділення її із соціально-філософського знання в самостійну

наукову, навчальну дисципліну при збереженні засадничих традицій і новацій, а з ін-

шого — зародженням і розвитком наукових розробок конкретних напрямів окремих

субдисциплін. При цьому слід зауважити, що з кінця XX ст. і впродовж нинішнього

спостерігається тенденція до інтеграції всіх субдисциплін політологічної науки. По-

стійне інтелектуальне взаємопроникнення зближує окремі напрями дослідження в ра-

мках однієї наукової дисципліни, і цим самим сприяє як швидкому розвитку нових те-

оретичних досягнень так і перетинанню міждисциплінарних меж. Цей занадто

складний для розуміння процес значною мірою спрощується завдяки застосуванню все

більш уніфікованого комплексу методологічних засобів дослідження.

Сучасне бачення і розуміння розвитку політології як науки і навчальної дисцип-

ліни, становлення її предмета й інструментарію дає можливість виділити цілий ряд

етапів (періодів) її конституювання. Особливо це проявляється через призму мето-

дології політичної науки в цілому.

Основні колізії суперечливості політичного життя розглядаються сучасними фі-

лософами і соціологами в контексті взаємозалежності двох провідних соціокульту-

рних парадигм — класики і модерну. Під парадигмою (від грец. paradeigma — зра-

зок, приклад) розуміється система світоглядних, методологічних, нормативно-

ціннісних установок, які накреслюють теоретичні свідомості вирішення наукових

проблем суворо визначеним чином. Як раціональні методологічні моделі високого

ступеня узагальненості і яким притаманна імперативна сила для дослідників, ці па-

радигми диктували і продовжують диктувати необхідність розробки конкретних

проблем соціальної теорії в площині певних вихідних світоглядних і пізнавальних

принципів. Функціональна своєрідність парадигм полягає в їх здатності до парале-

льного існування в соціокультурному просторі з періодичним домінуванням будь-

якої з них. Соціокультурна тріада парадигм класики, модерну і постмодерну підпо-

рядкована історичному ритму маятникових коливань.

Модерн являє собою цивілізаційно-культурну парадигму, яка існує в опозиції до

парадигми класики і будує своє визначення як антитези по відношенню до визна-

чень класичної культури. Цей період збігається з епохою індустріального суспільс-

тва — приблизно з другої половини XIX ст. і майже до середини XX ст. Це період

значного поширення, а потім руйнації тоталітарних систем; інтенсивного розвитку

індустріального сектора економіки і транспортної інфраструктури, яка входить у

свою завершальну фазу, коли виробництво товарів і послуг починають переважати

над виробництвом засобів виробництва; коли потреби в раціоналізації системи

управління призводять до підвищення ролі бюрократизму і діяльності соціальних

Ф. М. Кирилюк24

інститутів і т. д. Процес секуляризації культури досягає свого логічного завершен-

ня, коли соціально-політичне мислення переважає в усіх ситуаціях відповідального

вибору і спирається не на релігійні уявлення, а насамперед на раціональні свідчен-

ня розумного характеру.

З середини XX ст. і до наших днів розвиваються ознаки переростання модерну в

іншу модифікацію соціальних парадигм, яку називають постмодерном. Це епоха

постіндустріального, інформаційного суспільства, епоха посттоталітарних цивілі-

зацій, епоха глобалізації всіх сфер суспільного життя.

Цей період характеризується розмаїттям політичних концепцій, серед яких мо-

жна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, тоталітаризм і соціал-демократію.

Кожна з них має певну методологію дослідження політичного життя.

Вважаємо, що можна виділити такі основні методи: «інституціональний», «по-

ведінкової революції», «раціонального вибору», «нового інституціоналізму».

По-перше, інституціоналізм сформувався на переломі XIX—ХХ ст. на основі

вивчення державних інститутів окремих країн і характеризувався описовістю, ста-

тичністю, відсутністю порівняльного підходу. Аналіз здебільшого зосереджувався

на характеристиці держави, її інститутів, виборах, політичних партіях, тобто фор-

мальних елементах політичної системи, а також на законодавчих нормах. Як пра-

вило, на основі цього підходу розглядалась історична еволюція політичних, держа-

вних утворень, описувалися ці інституції. Тут відсутні будь-які спроби

ідентифікувати типи цих конструкцій. Об’єктом дослідження представників тради-

ційного підходу були західноєвропейські політичні системи та державні інститути.

Інституціональний підхід, як зазначає Т. Алексієва, використовує три основних

методи дослідження: описово-індуктивний, формально-легальний та історико-

компаративістський. Перший з них ще називають сучасною історією. Його прихи-

льники застосовують звичайний історичний метод дослідження і вивчають за його

допомогою події, епохи, діяльність конкретних людей та інститутів. У своїх дослі-

дженнях вони описують і аналізують феномени, які виникли в минулому, але пояс-

нюють сучасні політичні явища. Цей підхід робить основний акцент на поясненні й

розумінні, а не на формулюванні законів. Історія для них — великий учитель муд-

рості.

З точки зору представників цього підходу політичні інститути є реальностями,

вони конкретні, за ними можна вести спостереження. Вони досить придатні для ви-

вчення їх функціонування й розвитку. Цей метод дає змогу об’єднати емпіричні до-

слідження політики з аналізом політичних цінностей. Для того щоб визначити полі-

тичні інститути необхідно, як вважає Майкл Оукшотт, щоб вони мали в собі

нормативні елементи.

Формально-легальний підхід включає в себе два напрями: дослідження публіч-

ного права, а звідси термін — легальний; вивчення офіційних урядових організацій,

а звідси визначення — формальний. Представники цього методу займаються не

тільки вивченням конституцій, а й усієї системи фундаментальних політичних ін-

ститутів.

Історико-компаративістський підхід поєднує в собі історичні погляди на явища,

які вивчаються, з методом їхнього порівняння.

Отже, можна стверджувати, що інституціональний підхід дає змогу досліджувати

причини виникнення, розвитку й становлення політичних інститутів та політичних цін-

ностей, які вони виражають.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

По-друге, прихильниками «поведінкової революції», особливо бунтівники ран-

нього біхевіоризму, рішуче намагалися покінчити з формалізмом у політиці: з полі-

тичними інститутами, організаційними схемами, «конституційними міфами» і

«юридичними фікціями». На їхню думку, об’єктом дослідження політології були не

законодавчі норми і формальні елементи політичної організації суспільства, не ті

чи інші політичні програми та ідеї, не суспільство й політика в цілому, а поведінка,

дії та вчинки людей, які спрямовані на досягнення певних політичних цілей. Голо-

вна увага приділялась емпіричним фактам та їх обробленню, які й мають істинно

наукову цінність. В аналізі політичних феноменів застосовувались методи природ-

ничих і точних наук (наприклад, абстрагування, аналіз, синтез тощо).

Біхевіористи стверджували, що необхідною умовою політичних явищ та проце-

сів була можливість верифікації або фальсифікації (заперечення висновків, вимога

експліцитності й відтворення дослідницької процедури: верифікація).

Біхевіоралізм, як правило, головну увагу приділяв розгляду та вивченню англо-

американської політичної системи і протягом шестидесяти років домінував у полі-

тології Сполучених Штатів Америки.

Основне, на що опирається цей підхід — це збирання та описування фактів такими,

якими вони сприймаються безпосередньо свідомістю спостерігача. Лише факти мо-

жуть розглядатись як носії якихось значень, тому дослідникам не лишається іншого

вибору, ніж ретельно їх аналізувати. Розробка понять не є необхідною, навпаки, вона

може тільки завадити розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуля-

цій. Тобто головним завданням біхевіоралізму є зведення політології до суспільної ем-

піричної науки та звільнення її від абстрактного підходу до фактів.

Пізніше ці основні концептуальні положення біхевіоралізму були дещо перегля-

нуті і доповнені новими спрямуваннями. Зокрема, постбіхевіоралісти стали ствер-

джувати про необхідність перебування дослідника в певному стані невпевненості,

ніж узагалі не відчувати ніяких сумнівів. Вони критикували своїх попередників за

те, що в їхніх дослідженнях була присутня ідеологія «емпіричного» консерватизму.

Згідно з їхніми думками, біхевіоральне дослідження втрачає зв’язок із реальністю.

Його стрижнем є абстрагування й аналіз, і вони покликані приховати жорсткі реа-

льності політики. Завдання постбіхевіоралізму полягає в тому, щоб зруйнувати її

бар’єри замовчування, які неминуче створив біхевіоралізм, і таким чином, допомо-

гти політичній науці осягнути реальні запити людства в період кризи.

За біхевіористами, дослідження та конструктивний розвиток цінностей — не-

змінні об’єкти політології. Наука не може бути і ніколи не буває оціночно-

нейтральною, незважаючи на різні заяви про протилежне. Тому для того щоб зро-

зуміти межі та можливості нашого знання, ми повинні знати про ціннісні переду-

мови, на яких воно ґрунтується, а також про альтернативи, заради яких це знання

може бути використано.

Представники політичної науки несуть відповідальність за всіх інтелектуалів.

Історична роль останніх полягає в тому, щоб захищати гуманістичні цінності циві-

лізації. В цьому їх унікальне завдання й обов’язок. Інакше вони можуть стати прос-

то техніками, ремісниками для часткового ремонту суспільства.

У своїх працях біхевіористи зазначали, що знати — це означає нести відповіда-

льність за дії, а діяти — означає прилучатися до оновлення суспільства. Інтелектуал

як учений несе особливу відповідальність за дієвість свого знання. Умоглядна нау-

ка — продукт ХІХ ст., коли було досягнуто широкої моральної згоди. Сучасна дієва

Ф. М. Кирилюк26

наука з необхідністю відтворює сучасний конфлікт у суспільстві з приводу тих чи

інших цінностей та ідеалів, і це повинно проходити через весь процес дослідження.

Таке нове бачення веде до політизації професії. У зв’язку з цим Веберівська дифе-

ренціація між покликанням вченого й політика явно недостатня. Якщо в інтелекту-

алів є зобов’язання — максимально використовувати й реалізовувати свої знання,

то організації інтелектуалів — професійні асоціації, в тому числі політичні, а також

університети не повинні перебувати осторонь повсякденної політичної боротьби, а

брати в ній участь. Політизація професії так само неминуча, як і бажана.

По-третє, прихильники теорії «раціонального вибору» намагалися змінити хитку

логіку, запозичену біхевіористами в психології, формальним порядком і математи-

чною точністю, звести всю політику до взаємодії матеріальних інтересів і майже

відкинути як непотрібні духовні цінності, принципи й особисті уподобання, а разом

із тим усю історію людства і соціальні інститути.

Усвідомлюючи невдоволеність існуючим ладом, раціоналісти не бажали вивча-

ти історію, наслідком якої є цей порядок. Її не цікавить минуле, те, що було, і те,

що є в наявності, яке вбачалося як грубе насильство. Вони будують абстрактні тео-

рії й обґрунтовують такий політичний ідеал, який придатний для всіх часів і наро-

дів. Розкриваючи свої теорії, раціоналісти заявляли про розкриття абсолютної істи-

ни, та привертають увагу до цілого ряду збочень людського розуму.

Обґрунтовуючи політичний ідеал, вони визнавали в ньому єдино розумний порядок

і різко негативно ставилися до державницьких ідеалів своїх попередників.

Необхідно підкреслити, що перші дослідження, які започаткували теорії раціо-

нального вибору, здійснювалися в Англії і США. Вони торкалися насамперед про-

блем впливу економіки на наслідки виборів. Ці емпіричні дослідження в основному

ґрунтувалися на основі розробок Ентона Даунса, зокрема, його праці «Економічна

теорія демократії» (1957).

Наступним кроком у розробці теорії раціонального вибору стали праці

М. Олсона, наприклад, «Логіка колективної дії: суспільні блага й теорії груп»

(1965). Він робить висновок про те, що індивіди, які мають власний інтерес, не зав-

жди беруть участь у колективних діях заради віддаленої мети. Вчений фундамента-

льно критикує плюралізм і ортодоксальний марксизм, оскільки вони виходили з то-

го, що для політичної мобілізації необхідно, щоб громадяни поділяли спільний

інтерес.

Неабияке значення в раціоналістичних дослідженнях має теорія ігор. Вона тор-

кається розгляду раціонального вибору при наявності стратегічної взаємозалежнос-

ті, тобто коли на вибір індивіда впливає вибір інших людей і навпаки.

Основним елементом теорії раціонального вибору є дія. Для того щоб пояснити

дію того чи іншого індивіда, необхідно мати на увазі, що вона (дія) насамперед

пов’язана з бажаннями й переконаннями останнього. Як визначає Іон Елстер, раці-

ональна дія включає три операції, завдяки яким досягається оптимальність: пошук

найкращої дії при певних поглядах і бажаннях; формування найбільш обґрунтова-

ного переконання; збирання необхідних свідчень при певних бажаннях і з ураху-

ванням попередніх переконань.

В основі теорії раціонального вибору лежить методологія індивідуалізму. Одно-

часно прихильники цієї теорії визначають, що політичний вибір розглядається як

результат бажань, переконань і дій надіндивідуальної одиниці — суспільства. Ін-

шими словами, на думку прихильників теорії раціонального вибору, достатньо

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

припустимо розглядати політею (політику) як одну діючу особу, яка володіє ціліс-

ною системою стабільних цінностей і здатна реалізовувати свої бажання.

І, нарешті, по-четверте, на відміну від вищеприведених періодів, у кінці ХХ ст.

політологія, очевидно, стала на шлях об’єднання різноманітних методологічних

підходів. Найбільш значний внесок у це об’єднання зробив розвиток концепції «но-

вого інституціоналізму». Тепер при оцінюванні рушійних сил політичних процесів

науковці з політичної науки вже не акцентують свою увагу тільки на можливих

альтернативах, агентах, структурах, інтересах або політичних інститутах. Нині пе-

реважна кількість дослідників політичного життя схиляються до поєднання усіх

цих факторів. Залишилися в минулому дискусії про те, що первинне — раціональ-

ний компонент поведінки чи звички; прихильники моделі раціонального вибору

надають перевагу тим обмеженням, у межах яких люди здійснюють політичні дії.

Неактуальним у наш час є протиставлення реалізму ідеалізму, ніхто більше не ла-

має списи в доказах, що є рушійною силою історії — інтереси чи ідеї. Переважна

більшість вчених надають важливого значення і тим, і іншим. На зміну своєрідного

діалогу глухих минулих часів прийшло плідне співробітництво. Представники різ-

номанітних шкіл відчули необхідність поєднання зусиль у розробці загальнодисци-

плінарних проблем. В якості прикладу такої співпраці можна назвати праці еконо-

міста М. Олсена, юриста Т. Таллона, політолога Е. Оситра і соціолога

Дж. Коулмана. Саме вони ввійшли до керівництва асоціації «Public choice society»,

створення якої знаменувало собою початок розробки основ для дослідження з усіх

субдисциплін політичної науки. Про це також пишуть Алмонд та Істон у своїх ро-

ботах останніх років.

Зростання професіоналізму політологів відзначається в різних галузях. Тому в су-

часних умовах одним із найбільш яскравих проявів цього процесу є те, що все більша

кількість дослідників різних спрямувань використовують подібну методику і техніку,

спираються на одні й ті ж фундаментальні теоретичні роботи. Це забезпечується як у

процесі навчання, так і в наукових пошуках. Глибина і деталі цих загальних посилань

змінюється залежно від країни, конкретної дисципліни, вивчення праць того чи іншого

вченого.

Із зростанням «нового інституціоналізму» приходить оновлення розуміння істо-

рії, закономірностей розвитку політичного життя, в цілому по-новому розглядаєть-

ся політична наука. Особливо це помітно в політичній науці США, яка свого часу

претендувала на свою гегемонію у світовій політичній науці. Але досвід світового

політичного розвитку змусив американських політологів переглянути свої «зааме-

риканізовані» підходи. Найбільш характерними з цього приводу є праці з політич-

ної історії США, зокрема, Тедда Стокпола «Захист солдатів і матерів: політичні ви-

токи соціальної політики США» і К. Оррена «Запізнілий феодалізм: праця, закон і

ліберальний розвиток в США».

Важливою темою сучасної політичної науки є зростаюче розуміння того факту,

що ідеї мають вплив на суспільний розвиток. У сучасній західній політології вона

відновлюється особливо в ході дискусій навколо державної політики. Розгляд старих

проблем у новому ракурсі, визначення нових підходів до них і нових способів рішень

— усе це в контексті їхнього соціального змісту становить суть політичної активнос-

ті. Прикладом цього є праці Дж. Роулза «Теорія справедливості», М. Олсона «Логіка

колективної дії», Р. Даля «Хто править?», Т. Алмонда і С. Верби «Громадянська

культура», Д. Істона «Системний аналіз політичного життя», С. Хантінгтона «Полі-

Ф. М. Кирилюк28

тичний порядок в мінливих суспільствах». Цих теоретиків можна приєднати до най-

видатніших інтеграторів політичної науки як наукової дисципліни.

Особливо слід підкреслити, що в сьогоднішній політичній науці все чіткіше

проявляються постмодерністські напрями. Їхня присутність відчувається настільки

сильно через те, що основні концепції цих напрямків пронизані високим рівнем аб-

стракції. Серед постмодерністських концепцій можна визначити декілька спряму-

вань. Серед них — концепція постматеріалізму. Згідно з нею, зокрема у

Р. Інглхарта, передові індустріальні суспільства перетворюються на нову форму

соціальної і політичної організації суспільства, в якій ставляться під запитання

проблеми демократії, формуються «постматеріальні цілі», такі як самореалізація,

особиста свобода, соціальна рівність, самовираження і підтримання якості життя.

Наприклад, в той час, як голландці можуть дозволити собі прагнути до постматері-

альності, поляки, українці, росіяни лише сподіваються досягти матеріального бла-

гополуччя, до якого голландці вже давно звикли.

Інший представник, власне засновник постмодернізму М. Фуко, вважає, що політо-

логія, як політична теорія, має справу насамперед з парадигмою влади, яка сформува-

лася на основі досвіду домодерністської епохи. В традиційній парадигмі влада розгля-

далася як суверенітет: те, що дозволено, і те, що заборонено, визначається силовими

зусиллями правлячих кіл. Владний режим діє не стільки через прямі розпорядження,

скільки за допомогою дисциплінарних норм, сфокусованих у законах. На думку вчено-

го, в сучасних умовах правлячі кола не воліють контролювати підданих із центру, три-

маючи їх в страсі. Замість цього інститути управління поширюють свій вплив на міс-

цях, проникаючи в усі капіляри суспільства, що суттєво здійснює дисциплінарний

вплив на всі структури, змушуючи їх погоджуватися з нормами здорового глузду, по-

рядку і доброго смаку. Влада, таким чином, поширюється на дисциплінарні інститути,

які організовують діяльність людей і керують нею в складних умовах сучасного розпо-

ділу праці: в лікарнях і поліклініках, школах, вузах, в’язницях, поліції тощо.

Ж. Дерріда стверджує, що прагнення людини до чітко визначених принципів

політичного регулювання приводить до подавлення і переслідування всіх інших,

відмінних від даних принципів, уявлень як у окремої людини, так і всіх тих, хто її

оточує. А У. Конноллі пише про те, що будь-які норми неминуче відрізняються су-

перечливістю і подвійністю, і тому необхідно всіляко і одноосібно протидіяти на-

маганню бюрократії довільного їх тлумачення.

Таким чином, ми бачимо, що нині в політичній науці йде дискусія про те, чи

знаходиться нинішнє суспільство на етапі модерну (сучасності), чи в ньому прохо-

дять фундаментальні зміни, які привели до формування нових якісних ознак нової

епохи — постмодерну. При цьому слід підкреслити, що в науковій літературі, крім

вищеназваних представників цієї дискусії, сформувалися два протилежних напря-

ми. Перший — прихильники модерну від Е. Гіденса — нинішнього ректора Лон-

донської школи економіки і політичної науки — до Ю. Хабермаса — одного з про-

відних сучасних теоретиків політичної філософії. Другий представляє велику і

різноманітну плеяду сучасних теоретиків-постмодерністів, серед яких найвідоміші:

Ж. Бодріяр, Ж. Ф. Ліотар, Ф. Джемесон тощо. Зараз постмодернізм досить плодю-

чий. Його адепти дійсно ознайомлюють світ з багатьма важливими і цікавими ідея-

ми, які породила практика суспільного життя. Він має сильний вплив на мистецтво,

архітектуру, філософію, соціологію і політичну науку. Постмодернізм робить пев-

ний виклик традиційній політичній теорії.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

Основні поняття і категорії

• імперіалізм;

• історизм;

• модерн;

• парадигма;

• постмодернізм.

Імперіалізм (від лат. imperium — влада). Монополістичний капіталізм, вища стадія капіталізму,

яка виникла в кінці XIX — на початку XX ст. Для імперіалізму характерним є зро-

щення монополій з державою, утворення державно-монополістичного капіталізму.

Панунання монополій в економіці доповнюється їх пануванням у політиці, ідеології,

всіх сферах життя суспільства. Теорію імперіалізму розробляв Ленін. Він характери-

зував імперіалізм як паразитичний, загниваючий капіталізм! переддень соціалістич-

ної революції. (Друкується за: Шведа Ю. Політичні партії: енциклопедичний слов-

ник. — Львів: Астролябія, 2005).

Історизм (historicism)— теорія, згідно з якою історичні події підпорядковані природним зако-

нам, які визначають соціально-культурний розвиток, погляди і вартості, притаманні

кожному історичному періоду. У соціальній філософії історизм, назва якого похо-

дить від німецького слова Historicism, спочатку означав наполягання на потребі

«увійти» в певний історичний період, щоб зрозуміти його через вивчення значення

слів і концепцій, уживаних за тієї доби. Проте після публікації прані Карпа Поппера

«Злиденність історицизму» (1957) найуживанішим значенням цього терміна стало

зовсім інше: віра в неминучість історичного розвитку, що піде певним шляхом.

(Друкується за: Короткий оксфордський політичний словник: / Пер. зІ англ. / За ред.

І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.)

Модерн — поняття, яке в науковій літературі пов’язане з поняттям «постмодерн». Нім. філософ

10. Габермас, який виступає опонентом постмодерністського мислення, розглядає

дане поняття в трьох значеннях, що відповідають різним історичним епохам. 1) М.

як християнська епоха. Поняття «тodernus» вперше використовують Отці церкви

наприкінці Уст. н. є. Вони протиставляють християнський світ як «тodernus» язич-

ницькому світові як «anticus». Таке розуміння призвело до ототожнення понять «су-

часний» та «християнський» і протиставлення понять «античний» та «сучасний». 2)

М. як епоха Нового часу. Новий час («Modernity»), теоретизований Марксом, Вебе-

ром та іншими, розглядається як історичне поняття, що стосується доби, яка слідує

за епохами Античності й Середньовіччя. У цей період докорінно змінюється погляд

на історію: по-перше, перманентно скорочуються власне часові межі «актуальної іс-

торії»: по-друге, в епоху Просвітництва формується ідея «Прогресу» як рушія істо-

рії. 3) М. як ідеологія: проект М. Поняття «проект М,», запропоноване Ю. Габерма-

сом, найточніше підкреслює, що М. як ідеологія — це світоглядний проект,

започаткований у добу Просвітництва. (Друкується за: Історія філософії. Словник /

За заг. ред. В. І. Ярошовця)

Парадигма (від грецьк. παραδειγµα — зразок, форма) — відпочатковий зразок впровадження пе-

вної системи чи процедури. Термін введено до філософії науки амер. істориком нау-

ки Т. Куном для позначення сукупності переконань, цінностей, методів і технічних

засобів, що прийняті науковою традицією (пізніше Кун витлумачив поняття П. як

дисциплінарної матриці). За Куном, П. називається сукупність методів І прийомів,

якими користується те чи інше наукове або філософське співтовариство, об’єднане

загальною науковою чи філософською ідеологією, на відміну від інших співтова-

риств, що об’єднані іншою ідеологією і, відповідно, мають свої П. Зміну П. Кун на-

зиває науковою революцією. При встановленні наукової П., починається те, що Кун

Ф. М. Кирилюк30

називає нормальною наукою, коли відходять убік методологічні суперечки і почина-

ється розробка деталей, нагромадження матеріалів, розгадка «головоломок — у рач-

ках прийнятої П. Після того, як нормальна наука проходить свій життєвий цикл і

починає старіти, відбувається наукова революція, що встановлює нову П.

В історії філософії парадигми постають специфічними формами історичного

осмислення людиною свого взаємовідношення зі світом. Перша, початкова філо-

софська II. — міфологічна, що розкривається як диференціація первісного Хаосу

природи на множинно-речово-предметних структур, як універсальної системи світу

(Космосу). Космос як упорядкована система світу є другою — античною П. греко-

римської філософії; світ тут ототожнюється зі специфікою природного буття, духо-

вна ж реальність вибудовується за зразком речово-предметної моделі. Третя — се-

редньовічна — філософська П. надає пріоритету духовним процесам, малюючи їх

головними домінантами світотворення і життєдіяльності, здійснюваними надприро-

дними — Божественними — чинниками. Наступна — новочасна — філософська П.

створює моністичні (матеріалістичні або ідеалістичні) моделі філософування, ігно-

руючи специфічність (тілесно-духовну «двоїстість») людського існування. І, нареш-

ті, остання на сьогодні — сучасна філософська П. — розробляє варіанти єдності (і

водночас «незілляності») тілесно-духовних характеристик людини (йдеться про різ-

новиди позитивістської, прагматистської. єкзистенційної та ін. версій сучасної сві-

тової філософії). Сучасна П. спирається на потужну ареопагітично-кордоцентричну

західноєвропейську традицію і барокову — «філософію серця» — східноєвропейсь-

ку (укр.) філософську традицію. (Друкується за: Історія філософії. Словник / За заг.

ред. В. І. Ярошовця.)

Постмодернізм — теоретична течія у філософії 2-ї пол. XX ст., яка привертає увагу до змін, що

відбуваються в сучасному світі: в соціальній реальності, інтелектуальній, науковій

та художній сферах. Він не існує як єдиний, організований напрям, навпаки, різні

концепції, теорії об’єднуються під назвою П., хоча саме це поняття ще недостатньо

концептуалізоване.

Автором терміна «постмодерн» вважається Арнольд Тойнбі. Вперше цей термін

фіксується в 1947 у короткому однотомному викладі Д. Соммервілом перших шести

частин книги А. Тойнбі «Дослідження історії». Постмодерн там означає сучасну фа-

зу західноєвропейської культури. Точкою відліку такого постмодерну є 1875, а

ознакою — перехід від політики, яка спирається на мислення в категоріях націона-

льних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відно-

син.

Основоположниками П. називають Ф. Ніцше, М. Вебера, X Адорно, М. Горк-

гаймера, М. Гайдегґера, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Батая, Ж. — Ф. Ліотара, котрі про-

водили радикальну деконструкцію європейської культурно-історичної традиції.

Франц. філософ Ж. — Ф. Ліотар у книзі «Ситуація постмодерну» формулює устано-

вку постмодерну з позиції критики сучасного технологічного прогресу і виділяє дві

його загальні характеристики: діагноз розпаду єдності (як вихідна ситуація постмо-

дерну) та заохочення множинності (як завдання постмодерну на майбутнє).

Виступаючи розмаїтою духовною тенденцією в багатьох течіях філософії, соціо-

логії, футурології, методології науки та інших сфер культури Заходу, П. стверджує

себе не як послідовник модернізм}; а як емансипатор свідомості цивілізації від «іде-

алів-ідолів» минулої епохи, які гальмували, обмежували багатовіковий процес само-

реалізації особистості. У цілому П. — це виклик «модерністському проекту» само-

рефлективної, критичної раціональності та свободи, які характеризують епоху від

кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського «повернення до речей». Іс-

нуюча в цьому проекті концепція, на думку постмодерністів, неодмінно призводить

до апології тотального контролю над цивілізацією і є складовою частиною феноме-