Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

Загальноєвропейської революції, звісно, не сталося, і тому Троцький дедалі пал-

кіше почав звинувачувати в цій поразці сталінську доктрину «соціалізму в окремо

взятій країні», оскільки вона мала на меті відмову і від оголення міжнародного со-

ціалістичного руху, натомість віддавши перевагу виключно внутрішнім цілям Ра-

дянського Союзу. У численних творах, написаних у 1930-ті роки, Троцький аналі-

зує сталінізм з альтернативних, а іноді й з протилежних позицій, визначаючи його

як «бонапартизм», «Термідор», бюрократичний колективізм або й просто «зраду»

чи навіть марення божевільного розуму. Та все це було не надто переконливим,

оскільки, аналізуючи різні свідчення, іноді й протилежні, він змішував категорії; і

він навряд чи знав, як бути з тим фактом, що Сталін тим часом здійснив тотальну

перебудову радянського суспільства, — хоч його внесок у справу виявлення і ви-

криття безпрецедентних масштабів сталінського терору, чи «злочинів», як він це

називав був більшим за всіх.

Складність позиції Троцького — і теоретичної, і політичної — полягала в тому,

що попри злочини Сталіна він продовжував обстоювати досягнення Жовтневої ре-

волюції і, що найбільш показово, відмовлявся визнавати будь-який можливий

зв’язок між режимом, що усталився під орудою Сталіна, та ленінсько-

більшовицькою концепцією партії та політики, заявивши насамкінець, що це дві

речі несумісні. За іронією долі, саме Троцький першим (наприкінці 1903 р.) піддав

більшовизм осуду як формулу «диктатури над пролетаріатом» та особисто Леніна

як конспіратора-змовника на кшталт Робесп’єра, що планує знищити демократич-

ний соціалістичний рух у Росії. Насправді, в тих його ранніх творах, котрі й спри-

чинилися до повного розриву з Леніним у період 1903 — 1917 р., було подано най-

ґрунтовніший і на сьогоднішній день аналіз зв’язків між відсталістю та

більшовизмом, що нині можна описати як структурне явище, за якого брак соціаль-

них інституцій дає поштовх зростанню масштабів автономного панування політики

і держави над суспільством. Після примирення з Леніним у 1917 р. Троцький ніко-

ли вже більше не порушував тих питань, які він щиро обстоював й аналізував задо-

вго до того. З огляду на політичний тиск на нього впродовж 1920—1930-х років він

не спромігся збагнути міру незалежності своєї теорії перманентної революції від

більшовизму.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

ЛЕВ ТРОЦКИЙ

ЧТО ЖЕ ТАКОЕ ПЕРМАНЕНТНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ?

(Основные положения)

Читатель, надеюсь, не будет возражать, если я, в заключение этой книжки, попытаюсь, не

боясь повторений, сжато формулировать главные свои выводы.

1. Теория перманентной революции требует сейчас со стороны всякого марксиста самого

внимательного к себе отношения, так как ходом классовой и идейной борьбы вопрос полно-

стью и окончательно выведен из области воспоминаний о старых разногласиях внутри рус-

ских марксистов и превращен в вопрос о характере, внутренних связях и методах междуна-

родной революции вообще.

2. В отношении стран с запоздалым буржуазным развитием, в частности, колониальных и

полуколониальных, теория перманентной революции означает, что полное и действительное

разрешение их демократических и национально-освободительных задач мыслимо лишь через

диктатуру пролетариата как вождя угнетенной нации, прежде всего ее крестьянских масс.

Ф. М. Кирилюк72

3. Не только аграрный вопрос, но и национальный отводят крестьянству, подавляющему

большинству населения отсталых стран, исключительное место в демократической револю-

ции. Без союза пролетариата с крестьянством задачи демократической революции не могут

быть не только разрешены, но даже серьезно поставлены. Союз этих двух классов осущест-

вим, однако, не иначе, как в непримиримой борьбе против влияния национально-либеральной

буржуазии.

4. Каковы бы ни были первые эпизодические этапы революции в отдельных странах, осу-

ществление революционного союза пролетариата и крестьянства мыслимо только под поли-

тическим руководством пролетарского авангарда, организованного в коммунистическую пар-

тию. Это значит, в свою очередь, что победа демократической революции мыслима лишь

через диктатуру пролетариата, опирающегося на союз с крестьянством и разрешающего в

первую голову задачи демократической революции.

5. Взятый в исторической оценке старый лозунг большевизма: «демократическая диктату-

ра пролетариата и крестьянства» выражал именно охарактеризованное выше соотношение

пролетариата, крестьянства и либеральной буржуазии. Это доказано опытом Октября. Но ста-

рая формула Ленина не предрешала заранее, каковы окажутся политические взаимоотношения

пролетариата и крестьянства внутри революционного блока. Иными словами, формула созна-

тельно допускала известную алгебраичность, которая должна была уступить место более точ-

ным арифметическим величинам в процессе исторического опыта. Этот последний показал,

однако, — притом в условиях, исключающих какие бы то ни было лжетолкования, — что как

бы велика ни была революционная роль крестьянства, она не может быть самостоятельной,

ни, тем более, руководящей. Крестьянин идет либо за рабочим, либо за буржуа. Это значит,

что «демократическая диктатура пролетариата и крестьянства» мыслима только, как дикта-

тура пролетариата, ведущего за собою крестьянские массы.

6. Демократическая диктатура пролетариата и крестьянства, в качестве режима, отличного по

своему классовому содержанию от диктатуры пролетариата, была бы осуществима лишь в том

случае, если бы осуществима была самостоятельная революционная партия, выражающая интере-

сы крестьянской и вообще мелкобуржуазной демократии, — партия, способная, при том или дру-

гом содействии пролетариата, овладеть властью и определять ее революционную программу. Как

свидетельствует опыт всей новой истории, и особенно опыт России за последнюю четверть века,

непреодолимым препятствием на пути создания крестьянской партии является экономическая и

политическая несамостоятельность мелкой буржуазии и ее глубокая внутренняя дифференциация,

в силу которой верхние слои мелкой буржуазии (крестьянства), во всех решительных случаях, осо-

бенно в войне и революции, идут с крупной буржуазией, а низы — с пролетариатом, вынуждая тем

самым промежуточный слой делать выбор между крайними полюсами. Между керенщиной и

большевистской властью, между Гоминданом и диктатурой пролетариата — нет и не может быть

ничего промежуточного, т. е. никакой демократической диктатуры рабочих и крестьян.

7. Стремление Коминтерна навязать ныне восточным странам лозунг демократической

диктатуры пролетариата и крестьянства, давно и окончательно исчерпанный историей, может

иметь только реакционное значение. Поскольку этот лозунг противопоставляется лозунгу

диктатуры пролетариата, он политически содействует растворению пролетариата в мелкобур-

жуазных массах и создает таким путем наиболее благоприятные условия для гегемонии на-

циональной буржуазии, следовательно, для краха демократической революции. Включение

этого лозунга в программу Коминтерна представляет собою прямую измену марксизму и ок-

тябрьской традиции большевизма.

8. Диктатура пролетариата, поднявшегося к власти, в качестве вождя демократической ре-

волюции, неизбежно, и притом очень скоро, ставит перед ним задачи, связанные с глубокими

вторжениями в права буржуазной собственности. Демократическая революция непосредст-

венно перерастает в социалистическую, становясь тем самым перманентной революцией.

9. Завоевание власти пролетариатом не завершает революцию, а только открывает ее. Со-

циалистическое строительство мыслимо лишь на основе классовой борьбы в национальном и

международном масштабе. Эта борьба, в условиях решающего преобладания капиталистиче-

ских отношений на мировой арене, будет неизбежно приводить ко взрывам внутренней, т. е.

гражданской, и внешней, революционной войны. В этом состоит перманентный характер со-

циалистической революции, как таковой, независимо от того, идет ли дело об отсталой стране,

только вчера завершившей свой демократический переворот, или о старой капиталистической

стране, прошедшей через долгую эпоху демократии и парламентаризма.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

10. Завершение социалистической революции в национальных рамках немыслимо. Одна из

основных причин кризиса буржуазного общества состоит в том, что созданные им производи-

тельные силы не могут более мириться с рамками национального государства. Отсюда выте-

кают империалистские войны, с одной стороны, утопии буржуазных Соединенных Штатов

Европы, с другой. Социалистическая революция начинается на национальной арене, развива-

ется на интернациональной, и завершается на мировой. Таким образом, социалистическая ре-

волюция становится перманентной в новом, более широком смысле слова: она не получает

своего завершения до окончательного торжества нового общества на всей нашей планете.

11. Указанная выше схема развития мировой революции снимает вопрос о странах, «созревших»

и «несозревших» для социализма, в духе той педантски безжизненной классификации, которую да-

ет нынешняя программа Коминтерна. Поскольку капитализм создал мировой рынок, мировое раз-

деление труда и мировые производительные силы, постольку он подготовил мировое хозяйство в

целом для социалистического переустройства.

Разные страны будут совершать этот процесс разным темпом. Отсталые страны могут,

при известных условиях — раньше передовых прийти — к диктатуре пролетариата, но позже

их — к социализму.

Отсталая колониальная или полуколониальная страна, пролетариат которой оказывается

еще недостаточно подготовленным для объединения вокруг себя крестьянства и завоевания

власти, тем самым оказывается в состоянии невозможности довести до конца свой демократи-

ческий переворот. Наоборот, в стране, пролетариат которой пришел к власти в результате де-

мократической революции, дальнейшая судьба диктатуры и социализма зависит, в последнем

счете, не только и не столько от национальных производительных сил, сколько от развития

международной социалистической революции.

12. Теория социализма в отдельной стране, поднявшаяся на дрожжах реакции против Ок-

тября, есть единственная теория, последовательно и до конца противостоящая теории перма-

нентной революции.

Попытка эпигонов, под ударами критики, ограничить применимость теории социализма в

отдельной стране одной только Россией, ввиду ее особых свойств (пространства и естествен-

ные богатства), не улучшает, но ухудшает дело. Разрыв с интернациональной позицией всегда

и неизбежно ведет к национальному мессианизму, т. е. к признанию за собственной страной

особых преимуществ и качеств, позволяющих ей будто бы выполнить ту роль, до которой не

могут подняться другие страны.

Мировое разделение труда, зависимость советской индустрии от иностранной техники,

зависимость производительных сил передовых стран Европы от азиатского сырья и проч. и

проч., делают построение самостоятельного социалистического общества невозможным ни в

одной из стран мира.

13. Теория Сталина-Бухарина не только механически противопоставляет, наперекор всему

опыту русских революций, демократическую революцию социалистической, но и отрывает

национальную революцию от интернациональной.

Революциям в отсталых странах она ставит задачей установление неосуществимого ре-

жима демократической диктатуры, который она противопоставляет диктатуре пролетариата.

Этим она вводит в политику иллюзии и фикции, парализует борьбу пролетариата на Востоке

за власть и тормозит победу колониальных революций.

Уже завоеванная пролетариатом власть означает, с точки зрения эпигонской теории, за-

вершение революции («на девять десятых», по формуле Сталина) и открытие эпохи нацио-

нальных реформ. Теория врастания кулака в социализм и теория «нейтрализации» мировой

буржуазии неотделимы, поэтому, от теории социализма в отдельной стране. Они вместе стоят

и вместе падают.

Коммунистический Интернационал низводится теорией национал-социализма на степень

подсобного орудия, полезного для борьбы против военной интервенции. Нынешняя политика

Коминтерна, его режим и подбор в нем руководящего персонала вполне отвечают этому низ-

ведению Коммунистического Интернационала на роль вспомогательного отряда, не предна-

значенного для разрешения самостоятельных задач.

14. Программа Коминтерна, созданная Бухариным, эклектична насквозь. Она делает без-

надежную попытку примирить теорию социализма в отдельной стране с марксистским интер-

национализмом, который, однако, неотделим от перманентного характера международной ре-

волюции. Борьба левой коммунистической оппозиции за правильную политику и здоровый

Ф. М. Кирилюк74

режим Коминтерна неразрывно связана с борьбой за марксистскую программу. Вопрос о про-

грамме неотделим, в свою очередь, от вопроса о двух противостоящих друг другу теориях:

перманентной революции и социализма в отдельной стране. Проблема перманентной револю-

ции давно переросла эпизодические и полностью исчерпанные историей разногласия Ленина

и Троцкого. Борьба идет между основными идеями Маркса и Ленина, с одной стороны, эклек-

тикой центристов — с другой.

3. ПРАГМАТИЧНА ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО

РОЗВИТКУ МИКОЛИ БУХАРІНА

6 лютого 1988 р. центральні газети опублікували повідомлення про те, що Комі-

сія Політбюро ЦК КПРС за додатковим вивченням матеріалів, пов’язаних з репре-

сіями, які мали місце в період 30—40-х і початку 50-х років, заслухала інформацію

голови Верховного суду СРСР у справі М. І. Бухаріна та інших, засуджених у 1938

р. Верховний суд постановив, що «слідство з цієї справи проводилося з грубим по-

рушенням соціалістичної законності, фальсифікувалося, від звинувачених незакон-

ними методами здобувалися зізнання невинних людей». 4 лютого 1988 р. Верхов-

ний суд скасував вирок по відношенню до М. І. Бухаріна та інших і призупинив

справу за відсутності в їхніх діях складу злочину. 21 липня 1988 р. Комітет партій-

ного контролю, враховуючи необґрунтованість політичних звинувачень і повну ре-

абілітацію Бухаріна, поновив його в лавах КПРС, а на початку жовтня 1988 р. в ба-

гатьох газетах можна було прочитати слова, які були набрані крупним шрифтом,

«Возвращение к правде», «Гибель и воскресение» та ін. Їх супроводжували великі

статті, присвячені М. І. Бухаріну, століття якого відзначалося 9 жовтня.

Так завершилася непізнана історія цієї неординарної особи соціалістичного типу.

Довідка

У Великій Радянській Енциклопедії, у 8-му томі, який вийшов у кінці 1927 р., була опу-

блікована коротка біографія М. І. Бухаріна у статті Д. Марецького «Буха-

рін»зазначається, що М. І. Бухарін «є одним із теоретиків комунізму». Він народився

27 вересня 1888 р. в сім’ї вчителя міської початкової школи Івана Гавриловича Буха-

ріна. Восени 1907 р. вступив на економічне відділення юридичного факультету Мо-

сковського університету. В університеті, зазначається в статті, не систематич-

но освоює «курс наук», оскільки «працює в партії» і «навчається на дому».

У 1905 р. стає членом «учнівської революційної організації», яка незабаром стає

соціал-демократичною. У другій половині 1906 р. вступає до лав більшовиків. У

1909—1910 рр. за революційну діяльність заарештовувався, а в 1911 р. був у за-

сланні, звідки втік і емігрував до Німеччини.

Стосовно теоретичних поглядів, у вказаній статті зазначалася особливість

бухарінського критичного аналізу. «Він із жорстокістю накидається на буржуазних

економістів, зриває з них покривало так званої «об’єктивності», не тільки логічно

спростовує їх, але вселяє до них ненависть, розвінчує їх як класових ворогів». Поряд

із цим зазначається, що М. І. Бухарін «уточнив і відшліфував цілий ряд старих марк-

систських формулювань, вніс окремі нові, висунув немало нових проблем, дав по-

штовх розробці марксистської методології політичної економії».

М. І. Бухарін — один із активних учасників і керівників жовтневого перевороту

(Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р.). Упродовж одинадцяти років

співпрацював безпосередньо з Володимиром Іллічем Леніним, зазнавав незаперечної

критики від останнього, вів полеміку та критикував противників і «фальсифікато-

рів» марксистсько-ленінського вчення. Гострі теоретичні та практичні розходжен-

ня з Йосипом Сталіним були основною причиною відсторонення його від безпосере-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

днього керівництва «соціалістичним будівництвом». Але була, як стверджує один із

біографів С. Коен, «монополія» Бухаріна на політико-виховну роботу, яка здійснюва-

лася ним через керівництво газетою «Правда» з допомогою учнів «школи Бухаріна».

Починаючи з грудня 1936 р. до лютого 1937 р., тривав безпосередній партійний

розгляд справи Бухаріна та інших «антипартіиних представників», яких звинувачу-

вали в антидержавній і антипартійній діяльності. Спеціально призначена комісія ЦК

ВКП(б), яка реалізувала цю справу, прийняла пропозицію Сталіна: « Виключити із

складу ЦК ВКП(б) і членів ВКП(б), « суду не віддавати, а направити справу Бухаріна в

НКВС». 27 лютого 1937 р. М. І. Бухарін був заарештований. Розстріляний у 1938 р.

У статтях, публічних виступах М. І. Бухаріна чітко проявляється висока культу-

ра мислення, що є однією з домінуючих рис його творчої особистості. На відміну

від багатьох сучасних йому прихильників марксизму, він був яскраво вираженим

«культурним марксистом». Це знаходило свій вираз не тільки в широкому циту-

ванні М. Вебера, В. Зомбарта, Е. Бем-Беверка та інших великих наукових авторите-

тів свого часу. Такий стиль цитування своїх спільників по духу і опонентів був не

тільки даниною моді серед науковців. За цим стояло дещо більш значуще — світо-

глядна орієнтація на марксизм як на відкриту інтелектуальну систему, яка здатна

взаємодіяти та конкурувати з іншими концепціями суспільного розвитку. Бухарін-

ський теоретичний пошук ґрунтувався на глибокому освоєнні не тільки самої марк-

систської доктрини, а й ідей немарксистських західних соціальних вчень. При

всьому своєму критичному ставленні до немарксистських концепцій, яке проявля-

ється в полемічно гострій, а інколи і в упередженій формі викладу позицій опонен-

тів, М. І. Бухарін повною мірою володів якістю «ловити» та «утримувати» те цінне,

загальнозначиме, загальнонаукове, що містилося в засвоєних ним теоріях зарубіж-

ного суспільствознавства.

Одночасно М. І. Бухарін є сучасником і свідком формування такого типу культур-

ної орієнтації, при якому марксизм був перетворений на замкнутий на самого себе сві-

тогляд, а всі зусилля спрямовувалися на канонічне тлумачення вчення. Спостерігаючи

такий «розвиток» вчення, коли воно позбавлялося своїх джерел розвитку, він намагав-

ся активно протистояти започаткованому процесу догматизації марксизму. Його зу-

силля були спрямовані на подальший розвиток, застосування та популяризацію марк-

сизму.

Сутність марксистських поглядів Бухаріна. Бухарін завжди захищає тезу, що

«держава є продукт класового розчленування суспільства. Будучи продуктом розвитку

суспільства в цілому, вона в той же час є наскрізь класова організація». Своїм буттям

держава, за Бухаріним, виражає непримиренність класів, що складають суспільство.

Нічого, крім чіткої класовості, в державі немає і бути не може, якого б її аспекту не то-

ркатись. Держава у вигляді особливого апарату публічної влади, у вигляді інтегральної

політичної організації, що охоплює собою і вбирає в себе все суспільство цілком, у ви-

гляді певним чином функціонуючого механізму — усе це для Бухаріна густо пофарбо-

ване винятково одним лише тільки кольором — кольором класовості. Будь-які спроби

розглянути, відшукати в державі ще якісь інші тони, навіть нейтральні, здаються Буха-

ріну хибними, такими, що затушовують істинне знання про державу ідеалістичним і,

гірше того, містичним туманом.

У подібній манері зображує Бухарін і право, яке ототожнюється з законодавст-

вом, створюваним державою. «Машина гноблення... виступає під псевдонімом су-

купності правових норм, ідеального комплексу, що функціонує через свою внутрі-

Ф. М. Кирилюк76

шню логіку та переконливість, — пише він. — Такий фетишизм державної влади і

відповідний йому специфічний «юридичний кретинізм», що розглядає право як са-

модостатню суспільну субстанцію, яка рухається винятково логікою своїх внутрі-

шніх іманентних законів, застигає в систему «чистого права». Бухарін, природно,

не визнає такого «чистого права», викриває його (у полеміці з Г. Кельзеном). Але

при цьому він обходить мовчанням питання про відносну самостійність права (як

системи, що має свою логіку побудови й руху) і бажає довести, що право лише ви-

конує «роботу з обслуговування процесу експлуатації». Бухарін так і говорить:

«Правила державної організації, тобто загальнообов’язкові норми поведінки, за

якими стоїть весь апарат примусу, охороняють і полегшують відтворення процесу

експлуатації того конкретно-історичного типу, що відповідає даному способу ви-

робництва і, отже, даному типові держави».

Тези про «непримиренну» класовість держави та права, про те, що місія цих со-

ціальних інститутів, по суті справи, цілком вичерпується виконанням ними служ-

бово-експлуататорської функції, функції гноблення, спираються на марксистський

постулат, відповідно до якого політична, державна влада є організоване насильство

одного класу для придушення іншого. Розуміння держави (і одночасно права) як

феномену насильства утворює наріжний камінь і бухарінських суджень про держа-

ву, домінує в них. Бухарін звеличує значення насильства навіть більше, ніж Маркс

та інші соціалістичні теоретики. Якщо в Маркса, наприклад, насильство в дійсній

історії відіграє «велику роль», то в Бухаріна зазначено, що «протягом усього істо-

ричного процесу роль насильства і примусу була надзвичайно великою». І коли в

Маркса «насильство є повивальною бабкою будь-якого старого суспільства, коли

воно вагітне новим», то в Бухаріна взагалі вся «конкретна історія є історія насильс-

тва і грабунку».

В цілому державна влада в бухарінських працях кваліфікується як концентрова-

не та організоване суспільне насильство (визначення Маркса), що набуває вигляду

«єдинодержавства», іншими словами — диктатури пануючого класу. Держава та

диктатура — речі внутрішньо, органічно пов’язані. За Бухаріним, держава, що не є

диктатурою, ані теоретично, ані практично неможлива.

Погляд Бухаріна на будь-яку державу (тим більше на державу капіталістичну)

як на диктатуру полегшував йому критику буржуазної демократії. По-перше, вона

являє собою, за Бухаріним, цілу систему демократичних примар, оманно-

маскувальних інститутів формально юридичної рівності всіх; але дана рівність є

фікція, оскільки економічна нерівність при капіталізмі робить формально-

юридичну рівність нездійсненною.

Бухарін пише також, що основна посилка демократичного ладу — наявність су-

купності фікцій: такою сукупністю виступає в нього й поняття загальнонародної

волі, загальної волі нації. Весь комплекс демократичних інститутів ґрунтується на

ілюзорній «загальнонародності».

Правда, вважає Бухарін, демократія колись була потрібна пролетаріату. Для ро-

бітничого класу демократія «була цінною остільки, оскільки вона допомагала про-

летаріату піднятися вище на сходинку в його свідомості». А коли пролетаріат на

таку сходинку піднявся і коли назрів прямий штурм капіталістичної міцності і при-

душення визискувачів, тоді настав час «вибухів старих парламентів» із «загально-

національними» конституціями; почався розпад «усіх тих форм, установ інститутів,

що носять видимість загальнонаціонального», знищення формальної (тобто юриди-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

чної) рівності класів. Люди, стурбовані катастрофою підвалин демократії, характе-

ризувалися Бухаріним як «убогі міщани».

На демократичному ладі, що припускає виявлення загальнонародної волі, наяв-

ність загальнонаціональної конституції, існування парламенту, рівність усіх грома-

дян перед законом (незалежно від класової приналежності) тощо, ставить хрест ди-

ктатура пролетаріату. Ідея неминучості диктатури пролетаріату утворює, згідно з

Бухаріним, серцевину марксизму. Навчання про диктатуру пролетаріату, про її ро-

лі, форми, значення він вважає також «найгеніальнішою теоретичною побудовою

Володимира Ілліча... Навчання про диктатуру пролетаріату та Радянської влади —

євангеліє сучасного пролетарського руху...».

За Бухаріним, диктатура пролетаріату — кревне дітище соціалістичної револю-

ції. Він трактує останню як акт розриву робітничим класом громадянського миру в

суспільстві, як громадянську війну, що робітничий клас на чолі з комуністами веде

проти усіх своїх ворогів.

Відповідно, пише Бухарін, «цілком природно, що політична форма панування робі-

тничого класу повинна мати своєрідно мілітарний характер». Іншими словами, зако-

номірно, що класичний тип пролетарської диктатури — радянська система держави —

має набувати, за Бухаріним, «характеру військово-пролетарської диктатури».

Режим пролетарської диктатури, що монополізує «усі засоби фізичного примусу

та духовної переробки людей», покликаний вирішити два завдання. Одне — зни-

щення, викорчовування приватновласницьких відносин, злам, руйнування буржуа-

зної державності, придушення класових ворогів пролетаріату. Друге завдання —

здійснення пролетарською владою примусу трудящих. У перехідний період цей

примус переноситься диктатурою пролетаріату (зрозуміло, підкреслює Бухарін, з

іншою метою та в інших формах) усередину, «на самих трудящих і на сам панівний

клас». Принципова установка тут така: державний примус при пролетарській дик-

татурі є метод будівництва комуністичного суспільства.

Цій установці Бухарін намагався залишатися вірним завжди. Він вважає, що

«пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи

трудовою повинністю, є, як би парадоксально це не звучало, методом вироблення

комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Ще один важливий аспект бухарінських поглядів на державу полягає в тому,

що, відповідно до його концепції, по всіх своїх основних показниках Республіка

Рад є антиподом правової держави. Вона, зокрема, відмітає геть принцип поділу

влади, заміняючи його принципом з’єднання влади законодавчої з виконавчою. За-

мість традиційного порядку формування представницьких установ вводиться но-

вий. Вибори в Ради «виробляються не по чисто штучних територіальних округах, а

по... виробничих одиницях». Третируються як застарілий забобон «права меншос-

ті» тощо. Державний апарат, який розуміється Бухаріним як організація, що пови-

нна охопити собою поголів усіх трудящих, виступає провідником політики більшо-

виків, що монопольно володіють владою. «Зрештою державний апарат — це той

самий важіль, та сама машина, через яку наша партія, переможна керівниця проле-

таріату, направляє усю свою політику».

У міркуваннях про диктатуру пролетаріату Бухарін не обходить мовчанням

проблему демократії. «Диктатура пролетаріату... є в той же час внутрішньокласо-

вою пролетарською демократією... диктатура пролетаріату, будучи його єдинодер-

жавієм, реально забезпечує демократію для пролетаріату».

Ф. М. Кирилюк78

Яким же практично способом забезпечує диктатура демократію «для своїх»?

Робить вона це тим, що прокламує «експропріацію експропріаторів», підвищення

життєвого та культурного рівня трудящих, розгортання всіх їхніх внутрішніх сил і

потенцій.

Варто відмітити, що про цілісну систему конкретних політико юридичних ін-

ститутів, процедур, норм, що є конкретною формою «демократії для пролетаріату»,

мова в Бухаріна майже не ведеться.

Далі, за Бухаріним, пролетарська революція здійснює соціалізацію (усуспіль-

нення) засобів виробництва: вони передаються в руки суспільства.

Але в перехідний від капіталізму до комунізму період, указує Бухарін, господа-

рюючим суб’єктом виступає не все суспільство, а організований робітничий клас,

точніше — пролетарська держава. Вона і є суб’єкт, що господарює. З цієї причини

економічні командні висоти, економічні організації перетворюються в складові ча-

стини пролетарського державного апарату. Таким чином, пролетарська диктатура

стає до всього й керівною господарською силою: «При пролетарській диктатурі

держава усе більше зливається з господарством».

Таке злиття в умовах Радянської влади доповнюється практикою «перепрофілю-

вання» усіх робочих організацій у різні частини все того ж апарату влади. «Немає

жодної масової організації, що не була б у той же час органом влади», підкреслює

Бухарін.

Особливості політичного мислення М. І. Бухаріна. Особливою стороною те-

оретико-політичної спадщини М. І. Бухаріна було те, що, як правило, характеризу-

ється терміном «наукова раціональність» і породжує особливе світобачення, особ-

ливе осмислення соціально-політичних проблем і способів їх вирішення. А звідси

— погляд на суспільство як на систему, в якій існуючі взаємозалежності між різно-

манітними її підсистемами носять обмежений характер: «... суспільство перехідно-

го періоду є одночасно певною єдністю, хоча і суперечливою». Із цього світогляду

випливає домінуюча в теоретичних конструкціях автора думка про гомеостатичний

характер соціальних процесів, тобто про те, що функціонування суспільства відбу-

вається в постійному його відтворенні, провідним фактором якого виступає необ-

хідність адаптації соціальної системи до змін і порушень рівноваги, що проходять в

ній. Тому М. І. Бухарін вважав за необхідне вироблення такої науково обґрунтова-

ної політики, яка змогла б «накреслити умови правильного поєднання різноманіт-

них сфер виробництва та споживання між собою, або, іншими словами, умови ру-

хомої економічної рівноваги», оскільки «порушення необхідних економічних

співвідношень має своєю другою стороною порушення політичної рівноваги в

країні».

Цій точці зору, про суспільство як систему, що має гомеостатичний характер, від-

повідали й інші важливі політичні рішення, які висував учений. Зокрема, на цій основі

виникли і були широко відомі у 20-х роках його ідеї реформаторської спрямованості, а

саме, про розвиток післявоєнного суспільства шляхом «вростання» його в соціалізм.

Термін «вростання» М. І. Бухарін вважав умовним і тому писав його «в лапках». Але

його зміст містив у собі сутнісні риси бухарінської стратегії суспільного розвитку в пе-

рехідний період, про що він яскраво описує в праці «Шлях до соціалізму і робітничо-

селянський союз» (1925 р.). Саме в цій праці і в наступних статтях та виступах він ви-

клав своє філософське й політичне розуміння НЕПу, яке ґрунтувалося на переосмис-

ленні досвіду фази «військово-комуністичного» розвитку країни.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

При цьому слід підкреслити, що М. І. Бухарін під час революції належав до

крайнього лівого крила більшовицької партії. А праця «Економіка перехідного пе-

ріоду» (1920 р.), за оцінками його сучасників, була свого роду аналогією політики

«військового комунізму».

Зокрема, в «Економіці...» проявилися такі аспекти бухарінського бачення докт-

рини «воєнного комунізму» як обґрунтування необхідності використання методів

позаекономічного примусу в перехідний період. Бухарін виходить тут, як і багато

інших соціалістичних теоретиків, зі знаменитих слів Карла Маркса: «Насильство є

повивальною бабкою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим».

Виходячи з цього, вважав Бухарін, примус повинен використовуватися насамперед

проти тих шарів, класів і груп, що ведуть боротьбу з революцією та пролетаріатом.

Стосовно них він — примус — є абсолютно необхідним, адже йдеться про класову

боротьбу. Але Бухарін припускав також, що в міру перевиховання цих верств, їх-

ньої класової деформації «елементи примусу стають усе меншими» Примусові за-

ходи Бухарін поширює й на панівний клас — пролетаріат, що є «неоднаковим за

своєю класовою зрілістю».

Зазначимо, що в «Економіці...» не просто проголошується неминучість викорис-

тання позаекономічного (адміністративного) примусу та насильства. По-перше,

примус прямо пов’язується з функціями державного керування, при якому держава

виступає як важіль економічного перевороту. По-друге, Бухарін диференційовано

та історично підходить до можливості застосування примусу та насильства до різ-

них класів, верств і груп перехідного суспільства. У цілому ж можна сказати, що

концепція використання позаекономічного примусу виникла як невід’ємний еле-

мент загальних уявлень більшовиків про хід революції. Так, необхідність утриман-

ня влади в селянській країні за допомогою диктатури пролетаріату, залежність по-

дальшої долі революції на великий відсоток від рівня культурності величезних мас

народу робили в той момент твердий державний та партійний контроль за ідеологі-

чними процесами в країні цілком логічним і необхідним. Справляла свій вплив на

ідеологію, зокрема, на погляди Бухаріна, й модель «пролетарської» переробки сус-

пільства на соціалістичних засадах.

Необхідно акцентувати, що Бухарін не абсолютизує примус і насильство. Його

концепція передбачає використання державної влади, державного примусу під час

здійснення економічного перевороту проти експлуататорських класів і верств, що

активно змагаються проти пролетаріату. Однак незалежно від цього історичний до-

свід Радянського Союзу та інших подібних країн показав: подібні ідеї, застосовані

під час реальних демократичних гарантій, легко можуть стати основою для зміц-

нення диктатури державного апарату, режиму особистої влади і проведення масо-

вих репресій. Подібним страшним соціально-політичним явищам у роки культу

особи Сталіна якраз у певній мірі й сприяло позаісторичне розуміння тези про при-

мус в працях Леніна, Бухаріна та деяких інших теоретиків соціалізму, а також твер-

да впевненість багатьох з них у ефективності методів «воєнного комунізму» щодо

прямого «введення» соціалізму.

Але незабаром він досить чітко і ясно визнає свої «лівацькі» помилки. Перехворів-

ши «лівизною» як «дитячою хворобою», М. І. Бухарін особливо чітко розпізнавав всі-

лякі її різновиди. Знання цієї хвороби «із середини» підготувало його до нелегкої боро-

тьби з адептами позаекономічного примусу та мобілізаційно-командних методів

управління. Саме в працях 1925—1929 рр. він розвинув нові підходи до питання про

Ф. М. Кирилюк80

роль і межі фактора насильства в соціальному будівництві, про наслідки штучного, во-

льового втручання в хід природно історичного розвитку суспільства і т. д. А все це ра-

зом потребувало від партійно-радянського керівництва вироблення навичок і вмінь

«культурно управляти в складних умовах реконструктивного періоду».

У руслі сказаного слід наголосити, що процес «вростання» уже термінологічно

передбачає певний час і різноманітність форм руху до соціалізму мозаїкової росій-

ської економічної, соціальної та культурної багатоукладності. Він передбачає за-

стосування дещо інших, відмінних від народжених революцією і громадянською

війною, форм і методів боротьби, в тому числі наповнених засобами компромісів.

У цілому такі стратегічні уявлення про тенденції розвитку в напрямі до соціалі-

стичного ідеалу отримали назву «бухарінської альтернативи». Вона включала в

себе такі елементи:

• економічні — змішана економіка, яка передбачала поєднання усуспільненого сек-

тора з приватним, гнучкого плану з ринком;

• соціальні — політика, яка була б спрямована не на розкол і конфронтацію все-

редині суспільства, а на розумне узгодження багатоманітних соціальних інтересів;

• культурно-ідеологічні — при збереженні «командних висот» в духовному

житті, припущення відомої автономії в культурі, боротьба з бюрократизмом, по-

глиблення суспільних засад і т. д.

Бухарінська теорія та практика соціалістичного будівництва. Таке світоба-

чення не могло не увійти в протиріччя із сталінським, з його теорією загострення

класової боротьби в міру просування до соціалізму, з його курсом на форсування,

прискорення створення суспільної «одноукладності».

У світлі вищесказаного може виникнути припущення про те, що у М. І. Бухарі-

на, з його такими реформаторським ухилами, переважали думки про примирення

класів-антагоністів, про «затухання» класової боротьби в перехідний період, і, та-

ким чином, певні протиріччя із марксизмом-ленінізмом. Навпаки, його ніколи не

покидали думки про «засадничі» основи нового світогляду. «Ми не раз говорили,

— писав він, — що загальна еволюція, загальний хід розвитку... є період відмиран-

ня класів, і, відповідно, період відмирання державної влади. Між іншим, ми бачимо

такий історичний... період, коли класова боротьба у своєрідних формах проходить

досить гостро і на теперішньому переході має тенденцію до її загострення».

Таким чином, у М. І. Бухаріна логічно чітко розмежовувалися такі поняття, як

закономірність розвитку (тобто трансформація і в кінцевому рахунку відмирання

класів і держави) і фаза цього розвитку, коли через певні умови виникає рецидив

загострення класової боротьби в гострих формах, що мало місце в 20-х роках. Гос-

трота конфлікту між ним і Й. В. Сталіним полягала зовсім не в тому, що один не

бачив реальностей політичного життя, а інший їх бачив, а в трактуванні причин за-

гострення соціальних відносин і шляхів виходу із цієї ситуації. Отже, якщо М. І. Бу-

харін звертав увагу насамперед на проблеми регуляції соціальних відносин, пере-

ведення немирних форм класових протиріч у мирні, а саме це і є мистецтво

політичного керівництва суспільством, то Й. В. Сталін, навпаки, із факту наявності

класів і протиріч між ними робив висновок, що конфронтація і конфлікти набува-

тимуть у подальшому ще більше жорстокого характеру, а, відповідно, необхідно

усунути і навіть знищити представників непролетарських груп і партій.

Тому принципово важливим були нариси концепції М. І. Бухаріна про вирішення

подальшої долі куркулів. Основні спрямування і форми боротьби проти куркульства