Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

101

стве необходимого условия второй элемент, чье возникновение связано с существованием

объективных материальных условий, пусть еще непрочных и неустойчивых (если второй эле-

мент отсутствует, всякое рассуждение бессмысленно), и когда вследствие этого не могут не

сформироваться два других элемента, т. е. первый, который, в свою очередь, неизбежно соз-

дает третий как свое продолжение и как средство собственного выражения.

Для того чтобы все это осуществилось, должно сложиться твердое убеждение, что опре-

деленное разрешение назревших проблем является необходимостью. Без этого убеждения не

сможет образоваться второй элемент, который легче всего разбить из-за его немногочислен-

ности; но необходимо, чтобы этот элемент, даже в случае, если он будет разбит, оставил после

себя фермент, который позволил бы ему снова возродиться. Но где этот фермент сможет луч-

ше прижиться и лучше сформироваться, как не в первом и третьем элементах, которые, оче-

видно, наиболее однородны со вторым? Поэтому основная деятельность второго элемента

должна быть направлена на создание такого фермента. Критерием в оценке второго элемента

должна служить, во-первых, его реальная деятельность вообще, а во-вторых, его подготовка,

связанная с возможностью его разрушения. Трудно сказать, какой из этих моментов является

более важным. Поскольку в борьбе всегда нужно предвидеть возможное поражение, подго-

товка собственных преемников имеет столь же важное значение, как и то, что делается непо-

средственно для победы.

По поводу партийной «спеси» можно сказать, что она еще опаснее, чем «национальная

спесь», о которой писал: Вико. Почему? Потому что нация не может не существовать, и в са-

мом факте ее существования всегда можно обнаружить (даже проявляя добрые намерения и

приводя убедительные доказательства) веление судьбы и особый глубокий смысл. Партия же

может прекратить свое существование по собственной воле. Никогда не нужно забывать, что в

борьбе между нациями каждая из наций заинтересована в том, чтобы другая была ослаблена

внутренней борьбой, и что партии являются как раз участниками этой борьбы. Следовательно,

всегда может возникнуть вопрос, существуют ли партии благодаря своим собственным силам,

в силу собственной необходимости или, наоборот, только потому, что в этом заинтересованы

другие (и действительно, в полемике этот момент никогда не упускается из виду; напротив, он

даже настойчиво подчеркивается, особенно тогда, когда дается такой ответ, который не остав-

ляет сомнений; а это и означает, что вопрос этот возбуждал и оставлял сомнения). Но тот, кто

стал бы мучиться этим сомнением, был бы, конечно, дураком. В политическом отношении

этот вопрос имеет лишь кратковременное значение. В истории так называемого национально-

го вопроса бесчисленное число раз имело место иностранное вмешательство в пользу тех на-

циональных партий, которые боролись против внутренних устоев враждующих государств,

так что, когда говорят, например, о «восточной» политике Кавура, следует подумать о том,

шла ли речь о «политике», т. е. о постоянной линии поведения, или о ловком ходе, сделанном

в определенный момент и рассчитанном на ослабление Австрии и предвидении войны 1859 и

1866 гг. Точно так же в мадзинистских движениях в начале 1870 г. (например, в деле Барсан-

ти) усматривают вмешательство Бисмарка, который, предвидя войну с Францией и опасность

итало-французского союза, надеялся с помощью внутренних конфликтов ослабить Италию. В

событиях, происшедших в июне 1914 г., некоторые также видят вмешательство австрийского

генерального штаба в связи с предстоящей войной.

Как видим, казуистические приемы весьма многочисленны, поэтому по данному вопросу

нужно иметь ясную точку зрения. Если признать, что все, что кто-то делает, всегда идет кому-

то на пользу, то в таком случае важно всеми способами стремиться действовать на пользу са-

мому себе, т. е. добиваться полной победы. Во всяком случае, нужно с презрением отвергать

партийную «спесь» и вместо нее опираться на конкретные факты. Кто исходит не из конкрет-

ных фактов, а из партийной «спеси» и руководствуется ею в политике, тот, бесспорно, застав-

ляет усомниться в себе, как в серьезном политике. Излишне добавлять, что партии должны

избегать такого положения, когда их действия, пусть даже «оправданные», выглядели бы как

игра на руку кому-то другому (особенно, если этот «кто-то» — иностранное государство), но

если кто-либо попытается спекулировать на этом, то тут уже ничего не поделаешь.

Трудно допустить, чтобы какая-либо политическая партия (представляющая господствующую

группу, а также и подчиненные социальные группы) не выполняла также и полицейскую функцию,

т. е. функцию защиты определенного узаконенного политического порядка.

Показав это со всей отчетливостью, вопрос следует поставить по-другому, а именно как

вопрос о тех путях и о тех способах, с помощью которых осуществляется эта функция. Что

Ф. М. Кирилюк102

лежит в ее основе — репрессии или убеждение, носит ли она реакционный или прогрессив-

ный характер? Выполняет ли данная партия свою полицейскую функцию с целью сохранения

порядка, который является внешним, чуждым живым силам истории и сковывает их развитие,

или эти ее действия продиктованы стремлением поднять народ на новую ступень цивилиза-

ции, политическое и правовое устройство которой составляет ее программную цель? В самом

деле, закон находит тех, кто его нарушает, во-первых, среди реакционных социальных эле-

ментов, которых он лишил власти; во-вторых, среди прогрессивных элементов, которых закон

подавляет; в-третьих, среди тех элементов, которые не достигли того уровня цивилизации, ко-

торый закон может представлять. Поэтому выполняемая партией полицейская функция может

быть прогрессивной и регрессивной: она прогрессивна, когда направлена на то, чтобы удер-

жать в рамках законности реакционные силы, отрешенные от власти, и поднять на уровень

новой законности отсталые массы; она регрессивна, когда стремится подавить живые силы

истории и сохранить уже превзойденную, антиисторическую законность, ставшую чужой мас-

сам. А в остальном отличительным критерием какой-либо партии служит характер ее дея-

тельности: если партия является прогрессивной, она выполняет эту функцию «демократиче-

ски» (в смысле демократического централизма); если партия является регрессивной, она

выполняет эту функцию «бюрократически» (в смысле бюрократического централизма). Во

втором случае партия представляет собой простого нерассуждающего исполнителя, она явля-

ется (в техническом отношении) полицейской организацией и ее название — «политическая

партия» — представляет собой простую метафору, носящую мифологический характер.

Друкується за: Антология мировой политической мысли. В 5-ти томах. — Т. 2. — М.:

Мысль, 1977. — С. 311—325.

«Залізний закон олігархії» Роберта Міхельса

Ім’я Роберта Міхельса належить до представників класичного періоду європей-

ської політичної науки і засновників її нового напряму — партології, тобто науки

яка займається теоретико-практичним аналізом партій і партійних систем.

Довідка

Роберт Міхельс народився в 1876 р. в м. Кельн. Його перу належать такі праці:

«Соціологія політичної партії в умовах демократії» (1911); «Перші лекції з політич-

ної соціології» (1949); «Принципове в проблемі демократії». Помер у 1936 р. у м. Рим.

Первинні концептуальні засади партології. Їх основний зміст викладений

Р. Міхельсом у праці «Соціологія політичної партії в умовах демократії», яка була

написана за матеріалами Соціал-демократичної партії Німеччини, у діяльності якої

він, проживаючи в м. Марбурзі, брав активну участь, не будучи при цьому форма-

льно членом СДПН.

Міхельс розглядає проблеми взаємин вождів і мас, невідповідності революцій-

них ідеалів реформістській практиці вождів, які маніпулюють масами заради прак-

тичних цілей, а часом — і компромісу з правлячою верхівкою, і робить висновок,

що в основі цих явищ лежить «залізний закон олігархії», який приходить у невідпо-

відність з демократичними ідеалами й перешкоджає їх здійсненню.

Аналіз комплексу тенденцій, котрі стоять на заваді здійсненню демократії, дозволяє

виявити три групи тенденцій, пов’язані з:

1) людською природою;

2) сутністю політичної боротьби;

3) природою організації як таких.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

103

Усі ці тенденції сприяють неминучому перетворенню демократії на олігархію. У

XIX ст. поряд з індивідом і державою конституюється новий елемент соціального

життя в особі політичної партії. Якщо історія практично всіх європейських партій

добре відома, то аналіз природи партії досліджений на разі достатньо слабко. Звер-

таючись до цього питання, автор вказує на те, що демократія як політичне явище і

як теоретичний напрям переживає кризу, пов’язану не стільки з зовнішніми пере-

шкодами, скільки з її власною природою.

Насамперед, Міхельс аналізує поняття аристократії і демократії в сучасній йому

дійсності і методи діяльності політичних партій, незалежно від їхньої політичної

спрямованості.

Якщо теоретичні принципи монархічного правління, з одного боку, демократи-

чного — з іншого, різко протилежного один одному, то на практиці ці принципи

отримують таку еластичність, яка детермінує зближення форм панування, яке в

обох випадках має місце досить часто. Аристократичний принцип, який у його ра-

дикальному прояві знищений під натиском демократичних сил, на разі різним чи-

ном модифікується як у тенденціях державного устрою, так і в партійному житті,

інколи набуваючи рис демократії і навіть революційності, задля того, щоб таким

чином здобути підтримку в народних масах.

У цьому зв’язку Міхельс ставить питання про те, що варто розуміти під револю-

цією і контрреволюцією. Якщо історично з революцією, зазвичай, пов’язується ви-

звольна боротьба суспільних проверстків, то логічно, що в основі цього поняття

лежить насильницьке фундаментальне перетворення структури суспільства, неза-

лежно від того, який клас і якими методами це перетворення здійснює. Звідси, ре-

волюційним можна вважати будь-який клас, спрямовуючий свою діяльність у на-

прямі докорінної зміни існуючих умов, незалежно від того, чи здійснюється це

збройними методами, чи шляхом ухвалення нових законів або оригінальних еконо-

мічних методів. Під цим кутом зору поняття «революційного» та «реакційного» (на

відміну від «консервативного»), революції й контрреволюції втрачають свою анта-

гоністичність.

Міхельс зазначає, що в ході політичної боротьби консервативні партії почали

шукати підтримку широких народних мас, інколи навіть — серед революційного

пролетаріату, обіцяючи захистити його від експлуатації капіталістів, пов’язаних з

демократичними партіями, і розширити привілеї профспілок. Так, в Англії у проце-

сі виборчих кампаній 1910 і 1924 років і консервативна, і ліберальна партії, власне

кажучи, апелювали до пролетаріату: перша — проголошуючи демократичні, ідеї і

закликаючи до здійснення соціальних реформ, інша акцентуючи увагу на жалюгід-

ному існуванні робітників у капіталістичному суспільстві. Обидві ці партії обіцяли

більше, ніж могли виконати, але разом з тим своєю агітацією визнавали, що вважа-

ють робітників вирішальною силою в політичній боротьбі. Іншими словами, висно-

вком в даному випадку може бути те, що демократичні гасла й демагогічні методи є

необхідним засобом одержати більшість депутатських місць у парламенті.

Що стосується ліберальних партій, то вони, як підкреслює Міхельс, використо-

вуючи у своїх цілях народні маси, аж ніяк не схильні спиратися виключно на їхню

підтримку. Ще творці американської конституції побоювалися надмірного впливу

народних мас і закликали до обмеження їхнього впливу на органи законодавчої та

виконавчої влади. Певні риси аристократичного світогляду, котрі знаходять своє

відображення в побоюванні значного реального народного представництва, безу-

Ф. М. Кирилюк104

мовно, притаманні й буржуазним ліберальним партіям. Логічно звідси випливає

переконання, що в сучасній дійсності аристократичні партії прагнуть перейняти

демократичні форми, тоді як зміст політики демократичних партій за своєю суттю є

аристократичним. В одному випадку аристократія переймає демократичну форму, в

іншому ж — демократія керується аристократичною свідомістю.

Очевидною, крім часу виборчих кампаній, є тенденція до еволюції в напрямі

олігархії консервативних партій. У ліберальних же партіях зовнішня демократична

форма легко може ввести в оману непідготовленого спостерігача. Тому і в даному

випадку надзвичайно важливо виявити наявність тенденції до олігархії, властиву

будь-якій організації, в тому числі і соціал-демократичним революційним робочим

партіям.

Саме необхідність здійснити неупереджений аналіз питання, чому в самих пар-

тіях, які борються проти олігархії, виникають такі ж олігархічні риси виокремлю-

ється Міхельсом як одне з головних завдань його теоретичних досліджень.

Неодмінним атрибутом політичної боротьби, зазначає він, стали етичні мотиви.

Усі партії, незалежно від своїх реальних цілей, виступають від імені всього народу,

репрезентують себе як виразники його волі, закликають до створення справедливо-

го суспільства. Прикладом цьому можуть слугувати гасла молодої французької бу-

ржуазії в її боротьбі проти аристократії і церкви. Однак результатом такої діяльнос-

ті стало створення нормально функціонуючої республіки, але аж ніяк не демократії.

Історії відомі революції, стверджує Міхельс, але невідомі демократії. Якщо вожді

соціалістичних партій і говорять про класовий характер своєї партії, то неодмінно

додають, що її інтереси збігаються з інтересами всього народу. У своєму аналізі

партії як організації, котрій з огляду на її власну природу притаманні риси олігар-

хії, Міхельс ґрунтується на тому, що організація як така, безумовно, є необхідною

умовою існування демократії. Кожен клас, що висуває до суспільства свої вимоги,

реально потребує своєї організації, яка може виступати чи не єдиною зброєю слаб-

ких у їхній боротьбі із сильними. Лише вона створює солідарність пролетарів, за-

вдяки їй вони втілюють свою здатність до політичного опору. Тим самим принцип

організованості можна вважати неодмінною умовою боротьби мас.

Однак ця політично необхідна умова приховує в собі і небезпеку, котра прогля-

дається у неминучій її еволюції в олігархію. Справа полягає в тому, що сама струк-

тура організації докорінно змінює відношення вождя до мас і створює всередині

партії (або профспілки) розподіл на керуючу меншість і підпорядковану більшість.

І якщо спочатку права та привілеї поширюються на все більше коло людей, то на-

далі в розвитку демократії спостерігається зворотний рух, що дозволяє прийти до

наступного висновку: поряд зі зростанням організації зростає і влада вождів.

Поряд з цим Міхельс зупиняється на питанні про неможливість безпосереднього

панування мас, тобто безпосереднього вираження і здійснення волі народу. Розгля-

даючи низку спроб передати право прийняття рішень народу, Міхельс наголошує,

що юрба, керуючись законам масової психології, більше діє під впливом професій-

них ораторів, які скоряють її своїй волі, внаслідок чого відбувається втрата почуття

відповідальності і має місце легкого сприйняття необдуманих рішень Проте навіть

не ця обставина є вирішальним аргументом на користь заперечення неможливості

народного суверенітету; таким є технічна неприйнятність даної процедури. Без

представництва, без обговорення серйозних питань вузьким колом осіб технічно

неможливе ані функціонування державної машини, ані функціонування партії.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

105

З початку XX ст. неодмінною вимогою для заняття посади функціонера, а потім

і вождя партії стає певний рівень освіти й політичної підготовки. Виникає проверс-

ток професійних політиків, функціонерів, які пройшли відповідну підготовку і во-

лодіють необхідними навичками для політичної діяльності. Очевидно, що цей шлях

веде до створення еліти всередині робітничого класу. Усі права мас делегуються

тепер вождю, який тим самим фактично звільнюється з-під їхнього контролю. Ма-

ндати й інструкції виявилися недоцільними, оскільки вони пов’язували волю деле-

гата і заважали йому приймати рішення в мінливій ситуації.

Сучасна партія це, в політичному розумінні, — бойова організація, тому швид-

кість і ефективність її дій залежать від безумовного слідування законам тактики,

тобто здатності швидко реагувати на вимоги моменту й забезпечувати точне вико-

нання поставленого завдання. Це, в свою чергу, неминуче призводить до олігархіч-

ної централізованої структури.

Значна частина роботи Міхельса присвячена проблемі влади партійного керів-

ництва, виявленню технічних, психологічних та інтелектуальних причин її виник-

нення. Якщо адміністративно-технічні умови безпосередньо пов’язані зі зростан-

ням організації, то психологічні моменти виникають зі сформованої традиції, із

упевненості вождя у своїй незамінності, що дозволяє йому при найменшому зни-

женні довіри до нього загрожувати відставкою. З іншого боку, значну роль відіграє

байдужість більшості членів партії (а також профспілки) до повсякденних питань,

право вирішення яких вони охоче делегують правлінню, а також потреба коритися

домінуючій волі вождя. Це властивість, на загал властива усім народам, коливаєть-

ся залежно від національних особливостей.

Зворотним боком віри у вождя є пасивність і нездатність продовжувати почату

акцію — страйк чи демонстрацію — як тільки уряду вдається усунути вождя. Від-

сутність ініціативи мас змушує носіїв влади в демократичній партії безперервно

проводити цілеспрямовану агітацію й одночасно виконувати цілу низку різних фу-

нкцій. У відповідь на це переважна більшість рядових членів партії відчувають по-

дяку і повагу до тієї людини, якій вони делегували владу.

Харизма вождя, підкреслює Міхельс, складається з різних властивостей, які сис-

темно не обов’язково присутні в кожному конкретному випадку. Це, насамперед,

— сила волі, освіченість, переконаність у своїй правоті, яка доходить до фанатизму

і т. д. Доступ до передових посад з легкістю надається знаменитим чи просто відо-

мим людям, які користуються загальним визнанням. Однак між новими знаменито-

стями, які фактично прийшли зі сторони й старими вождями партії дуже швидко

виникають тертя, котрі потім набувають форми боротьби за гегемонію в партії У

цій боротьбі розрізняються дві фази, де на першій перевага знаходиться на боці но-

вих вождів, у другій вони поступаються місцем більш досвідченим старим вождям і

або виходять з лав партії, або відіграють по тому мінімальну роль. У кожній розви-

нутій організації, незважаючи на те, чи є вона демократичною державою, політич-

ною партією або профспілкою робітників, неминуче виникає диференціація. Чим

розгалуженішим стає апарат, тим більше відсувається на другий план влада народу,

місце якого переходить тепер до комітетів, що розглядають усі важливі питання.

Міцна організація відчуває потребу в сильному вожді, у професійному політику.

Всякий розгалужений партійний апарат повинен мати у своєму розпорядженні пев-

ну кількість людей, що здійснюють його політику на основі наданих ним повнова-

жень. У міру того, як їхні завдання ускладнюються, встановлений партійною про-

Ф. М. Кирилюк106

грамою контроль рядових членів партії над вчинками вождів перетворюється на фі-

кцію. Складна структура партійного апарату зумовлює поділ компетенції, створен-

ня безлічі бюрократичних інстанцій і є, при цьому, умовою правильного функціо-

нування партійної машини.

Цілком очевидно, що бюрократичний характер партійної організації — це на-

слідок практичної необхідності й неминучий продукт самого принципу організації.

«Зі зростанням бюрократизації партії з необхідністю втрачають своє значення два

важливих принципи соціалістичної програми: належне розуміння ідеальних цілей у

майбутньому, цілей соціалістичної культури, і розуміння її національного різнома-

ніття. Головним стає механізм», — стверджував Міхельс.

Перетворення людей на професійних політиків збільшує диференціацію в інте-

лектуальному рівні між провідними діячами партії та її рядовими членами. Істори-

чний досвід свідчить про те, що для панування меншості над більшістю, крім еко-

номічної переваги та впливу традицій, необхідна й інтелектуальна зверхність.

У робітничому русі цією перевагою володіють або буржуазні інтелектуали, які

пристали на позиції робітничого класу (що характерно, наприклад, для Італії), або

робітники, які одержали освіту за допомогою партії. Займаючи в партії провідні по-

сади, вони отримують усе більше необхідних у сфері партійної політики знань, від-

даляючись тим самим від свого класу і наближаючись — за рівнем свого життя —

до дрібнобуржуазних чиновників. Своє завершення цей процес отримує в парламе-

нтській діяльності, котра є метою більшості партій.

Володіючи професійними навичками й спеціальними знаннями у сфері парла-

ментського життя, політики, фінансових та адміністративних проблем, вожді партії

стають незамінними. Всередині партії вони легко переборюють будь-яку опозицію,

проводять потрібні їм резолюції, встановлюють порядок засідань і т. д. Виступаючи

референтами і доповідачами, вони легко домагаються необхідних результатів за

допомогою термінологічних хитрощів і складних обхідних шляхів, їхній вплив на

депутатів гарантується їхніми ж успіхами в парламенті і визнанням їхніх заслуг

громадською думкою. Відкликання депутата означало б у цій ситуації дискредита-

цію партії, а також нанесення реального збитку внаслідок неможливості швидко

замінити досвідченого політика, особистому впливу якого партія зобов’язана низ-

кою успіхів у сфері соціального законодавства і політичних рішень.

«У житті робочих партій постійно виникають ситуації, в яких дії вождя супере-

чать основним принципам розвитку, а рядові члени партії не наважуються зробити

з цього необхідні висновки. Окремий депутат парламенту або профспілковий лідер

за своїми теоретичними поглядами і в своїй практичній діяльності перебуває в пов-

ному протиріччі з масами, які він веде за собою, але він спокійно продовжує теоре-

тизувати й діяти від їхнього імені. Маси здивовано дивляться на нього, але, як пра-

вило, не сміють відмовити «великій людині» в покорі, оскільки вони вже не можуть

обійтися без свого досвідченого вождя. Так, робітники власною волею створюють

собі ж панів, головною умовою влади яких є знання чи освіченість.

Тим самим демократія перетворюється на панування кращих, найбільш обізна-

них. Вожді — найкращі, найбільш зрілі за своїми знаннями і за своїм моральним

виглядом, тому вони не лише можуть, а й повинні займати провідні позиції і за-

ймають їх не тільки як представники партії, але й з огляду на свої власні чесноти».

Таким чином суть «залізного закону олігархії» полягає в тому, що партії, масові

рухи, великі політичні і соціальні загалом підкоряються тенденціям олігархізації,

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

107

бюрократизації і авторитарності які виражаються: в концепції влади в руках їх лі-

дерів (які стають професіональними і легальними політиками і як наслідок прони-

кають до складу правлячої еліти) і професійного апарату (партійної бюрократії); в

зменшенні впливу рядових членів на політику партії і в ослабленні їх контролю над

апаратом і лідерами; у відході від започаткованих цілей і їх зміни інтересами пар-

тійного керівництва і управлінців.

Специфіка влади пануючої меншості в партійному функціонуванні.

Р. Міхельс підкреслює, що одним з важливих моментів в історії демократичних

партій є стабільність влади вождів. Яскравим прикладом може слугувати робітни-

чий рух Німеччини, де висуванці соціал-демократичної партії Лібкнехт і Бебель

зберігали свій вплив понад 30 років. Така ж стабільність спостерігається і серед

функціонерів інших робітничих партій.

Відомо, що тривале перебування на одній посаді може призвести до переро-

дження демократії. Здавалося б, часті перевибори повинні залучати нові сили. Од-

нак традиції й інстинктивне прагнення до стабільності насправді виявляються си-

льнішими і на чолі партії, особливо якщо йдеться про Соціал-демократичну партію

Німеччини, стоять тривалий час одні й ті ж самі люди.

Хоча теоретично кожен член партії може викреслити будь-яке ім’я у запропоно-

ваному йому списку — тим паче, що вибори переважно відбуваються на основі та-

ємного голосування — на практиці такого роду дії є надзвичайно рідкісним яви-

щем, котре зустрічає сильний опір. Таким чином, вищі посади у партійних

інстанціях займаються практично довічно, або ж, у кращому випадку, — на достат-

ньо довгий термін. «Можна з повним правом стверджувати: у Німеччині вожді со-

ціал-демократії живуть у партії, сивіють на службі партії і вмирають, як жили».

При цьому Міхельс наголошує на тому, що й занадто часта зміна керівництва по-

рушила б спокійну плідну діяльність політичних партій. Робітничий клас Німеччи-

ни, говорить дослідник, — упродовж довгого часу (аж до першої світової війни) не

мав підстав, на відміну від французьких і англійських робітників, розчаровуватися

у своїх вождях, які зберігали тісний зв’язок з масами та насправді відображали в

правлінні партії і в парламенті думку більшості.

Таким чином, довіра політично організованих робітників Німеччини до свого

керівництва значною мірою викликана його політичною і моральною благонадійні-

стю. Почасти правильним є твердження, що в країні, де немає парламентського

уряду, немає і спокуси корупції, проте спроби уряду підкупити діячів Соціал-

демократичної партії відомі, і відомо також, що вони, як правило, були безуспіш-

ними.

Міхельс висловлює також свою думку з приводу того, чи повинні оплачуватися

виборні посади, тобто діяльність партійних працівників і депутатів парламенту.

Вказуючи на суто фінансові труднощі, пов’язані з виконанням даних функцій, він

доходить висновку, що при неоплачуваності партійної і парламентської діяльності

представництво від найбідніших проверстків населення одержують ті, хто може

легко дозволити собі значні витрати. Якщо в Голландії, Франції чи Італії ситуація

складається саме так, то в Німеччині головну роль відіграє фінансовий стан не ін-

дивіда, а місцевих партійних органів.

Вторгнення партократів відчувається і в засобах масової інформації, зокрема у фра-

нцузьких, де члени партії, які фінансують партійну пресу, впливають на її спрямова-

ність. Причини, що лежать в основі такого меценатства, можуть бути різними — від

Ф. М. Кирилюк108

честолюбних намірів до щирого ідеалізму. В цілому, очевидно, що партія може пере-

бувати під впливом тих її членів, які володіють значними фінансовими можливостями,

а там, де витрати оплачуються з партійної каси, виникає панування меншості, яка кон-

тролює фінанси партії. Така ситуація складається в демократичних партіях зі складним

фінансовим управлінням, зокрема — в Соціал-демократичній партії Німеччини. Пар-

тійна бюрократія керує адресою, видавництвом, агітаторською діяльністю, що дозво-

ляє їй усувати конкурентів і невдоволених елементів. Немає жодного сумніву в тому,

що збільшення матеріального забезпечення членів партії призвело б до значного роз-

ширення її складу. Однак чи означало б це зростання внутрішньої сили, єдності і так-

тичної послідовності, залишається незрозумілим.

Поява професійних політичних вождів означала, на думку Міхельса, початок кі-

нця демократії. Акт виборів, делегування влади — це відмова від народного суве-

ренітету.

Вищий проверсток партійного керівництва складається зазвичай із членів пар-

ламенту. Прикладом можуть слугувати Бебель, Жорес, Гед, Адлер, Вандервальде,

Феррі, Тураті й інші, що дає підстави говорити про парламентський характер демо-

кратичних партій. Особливо яскраво це стосується Соціал-демократичної партії

Німеччини, де виступи її депутатів у парламенті, як правило, не обговорюються і,

тим більше, не зустрічають осуду, навіть якщо вони суперечать принципам партій-

ної програми. Історія діяльності парламентських фракцій складається з довгого пе-

реліку порушень рішень партії. Більше того, парламентська фракція стає все більш

автономною, незалежної від волі виборців, прикладом чого може бути висловлю-

вання одного з сучасників Міхельса, партійного функціонера Ф. Тураті, який за-

явив: «Парламентська фракція готова служити пролетаріату, але за умови, що він

не буде вимагати від неї безглуздих вчинків». В цілому парламентська фракція ви-

ступає відносно інших членів партії як замкнута корпорація, причому це однаковою

мірою характерно і для буржуазних, і для соціалістичних фракцій. Всередині фрак-

ції також утворюється ієрархія. В усіх партіях Німеччини панування вождів фрак-

цій виражене особливо яскраво, оскільки саме вони пов’язані з вищими державни-

ми інстанціями та з депутатами від інших партій.

Не менш чітко виражені олігархічні тенденції у профспілках, де керівництво

претендує на право самостійно вирішувати питання про доцільність страйків і пе-

реговорів з підприємцями. Забезпечує їм це право володіння профспілковою касою,

оскільки питання про страйк значною мірою зводиться до фінансової підтримки

страйкуючих. Керівництво профспілок посилається зазвичай на недостатню компе-

тенцію мас у питаннях ринкової кон’юнктури і відмовляється на цій підставі від

референдуму по суттєвих питаннях.

«Якщо маси нарешті прозріють, якщо ми їм відкриємо очі на всі ті порушення

ідеалів демократії, що здійснюються провідними партійними діячами, то їх здиву-

ванню не буде меж. Однак якщо вони вирішують виступити проти партійного кері-

вництва, то способом своєї діяльності і характером своєї критики вони лише дово-

дять, як мало вони обізнані з проблемою, що стоїть перед ними. Не розуміючи, що

джерело олігархії варто шукати в централізації влади всередині партії, вони вбача-

ють найкращий засіб для усунення олігархії в її ще більшому посиленні». Повнота

влади в руках небагатьох часто призводить до зловживань, «представник» народу

перестає бути його слугою і стає його паном. «Перевищення своєї влади партією не

викликає обурення мас, котрі не потерпіли б цього з боку уряду». Теоретична змі-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

109

нюваність представників мас не втілюється в практичні форми її реалізації. Керів-

ництво організації перетворюється в касту, цей процес завершується тенденцією до

кооптації. «Керівництво партії вказує на складність партійної організації і прагне

на цій основі замінити прямі вибори багатоступеневими».

Вожді протистоять масам як єдиний організм, незважаючи на внутрішнє супер-

ництво між ними. Масам пропонуються готові рішення, прийняті за домовленістю

у вузькому колі; тим самим рядові члени партії майже не беруть участі у функціо-

нуванні партійного апарату. «У серйозній боротьбі мас, що здійснюється всупереч

волі вождів, останні переважно домовляються через їхні голови із супротивником,

порушуючи основні принципи демократії і забуваючи про свій правовий, логічний

та економічний зв’язок з масами».

На кшталт тому, як держава створює у якості своєї опори бюрократичний апа-

рат, поглинаючий незадоволені елементи середніх проверстків, партія розширює

основу своєї організації, прагнучи матеріально зацікавити найбільшу кількість лю-

дей. Це обставина в поєднанні з ускладненням завдань, що стоять перед сучасною

організацією, сприяє виникненню сильної партійної бюрократії. Паралельно поси-

ленню національних партійних організацій зменшується інтерес до високих цілей

соціалізму і розуміння його специфіки в різних країнах. Потреби повсякденного

профспілкового і партійного життя витиснули принципи інтернаціонального спів-

робітництва й інтерес до глибоких філософських та історичних проблем.

Говорячи про необмежену владу вождів демократичних партій, варто пам’ятати,

пише Міхельс, що теоретично вона зумовлена волею мас. Як було продемонстро-

вано вище, партія не може обійтися без вождів, але може змінювати одних іншими.

Тому реальну небезпеку для старих партійних діячів можуть становити нові, які

лише прагнуть до влади. Для запобігання союзу між ними та масами старим вож-

дям доводиться загравати з масами, робити вигляд виконання їхньої волі.

Боротьба між вождями може виникнути як з об’єктивних, так і із суб’єктивних

мотивів. Перші криються в різному світогляді або ж у в різних тактичних прийомах

і розумінні завдань. Звідси, різні напрями в робочому русі — ревізіоністський і ма-

рксистський, синдикалістський, комуністичний, соціал-демократичний та інші.

Суб’єктивні мотиви зводяться до особистої антипатії, заздрощів, інтриганства і т. п.

Боротьба між вождями призводить до обмеження свободи слова. Керівництво, яке

знаходиться при владі, фактично піддає прихованій цензурі виступи своїх супротивни-

ків у друкованих засобах. Саме цим пояснюється заборона соціал-демократичної партії

своїм членам друкуватися поза офіційною партійною пресою. Як правило, маси під-

тримують у цій боротьбі ветеранів партії.

Боротьба між старими і новими вождями своїм наслідком має зазвичай не цир-

куляцію еліт, а їхнє гамальгування. Лише за умови різкої, чесно визнаної несуміс-

ності поглядів може відбутися розрив і, як його наслідок, — розподіл партії. Але

при цьому вожді меншості, які в соціалістичних партіях виступають на захист сво-

боди і демократії, приходячи до влади, практично нічим не відрізняються від своїх

попередників.

Міхельс зазначає, що демократичний вождь володіє в очах народу делегованою

йому народом владою, тому він може апелювати до народної волі і вважати себе її

легітимним виразником.

Глава партії вважається тим авторитетом, якого партія сама затвердила і в якому

втілюється воля партії. Визнавати цей авторитет — перша і безумовна вимога де-

Ф. М. Кирилюк110

мократичної дисципліни. Вожді партій і профспілок вимагають абсолютної слухня-

ності і виконання їхніх розпоряджень, оскільки глибоко впевнені в тому, що стоять

над партією. Будь-яка опозиція розглядається як демагогія і порушення дисципліни.

На загал, це переважно носить характер того, що в історії державного ладу одержа-

ло назву бонапартизму, тобто системи, в якій делегована на основі плебісциту вла-

да трансформується в незаперечну силу. І там і тут однаковим є ставлення до опо-

зиції, має місце та ж сама аргументація, таке ж змішування інтересів загальних і

особистих, індивідуальних і колективних.

В соціальному аналізі влади вождів Міхельс ґрунтується на ідеї, за якою необ-

хідна умова класової боротьби — класова свідомість — формується повільно і про-

буджується зазвичай під впливом представників класів, котрі належать до економі-

чної системи, яка тяжіє не стільки до майбутнього, скільки до минулого

Пояснюється це тим, що класи, котрі є втіленням сьогоднішньої і майбутньої еко-

номіки, ще не усвідомили ані своєї сили і свого призначення, ані здійснюваної по

відношенню до них соціальної несправедливості. Не наявність обтяжуючих умов

самих по собі, а їхнє усвідомлення експлуатованими класами є рушійною силою

класової боротьби. Цю тезу загального характеру Міхельс відносить і до пролетарі-

ату. Про пробудження його класової свідомості подбала буржуазія, тобто саме той

клас, проти якого повинна бути спрямована боротьба пролетаріату. Однак буржуа-

зія виявляється пов’язаною з пролетаріатом й іншим способом, зокрема тим, що ча-

стина її представників переходить на бік пролетаріату, керуючись або моральними

мотивами, або глибоким теоретичним прозрінням суспільного розвитку. Саме ці

буржуазні філософи, економісти, соціологи й історики розробляють соціалістичне

вчення та в певних соціально-економічних умовах (поза якими цей процес немис-

лимий) перетворюють спонтанний пролетарський рух на рух соціалістичний, ін-

стинктивний заколот — на цілеспрямовану боротьбу.

У типології вождів робочого руху Міхельс виокремлює три категорії: вождів

дрібнобуржуазного походження, пролетарів та вихідців з буржуазії. Переважними є

перші два типи. Докладно характеризуючи мотиви вступу представників буржуазії

в партію пролетаріату, Міхельс підкреслює властивий цьому акту ідеалізм, оскіль-

ки з ним пов’язана готовність бути названим дезертиром, добровільно відмовитися

від свого соціального статусу. Однак в «ідеалізмі» буржуазних прихильників соціа-

лізму спостерігаються різні відтінки — такі, як прагнення до спільного блага, під-

порядкування науковим висновкам, які свідчать про безсумнівність зміни суспіль-

ного устрою, віра в соціалізм при відчуженості від мас, мотиви особистого

характеру, ототожнення соціалізму з патріотизмом і т. д. Зв’язок пролетаріату із

соціалістичною партією органічний і звичайно відповідає традиціям родини і соці-

ального оточення.

Пролетарські елементи, вступаючи в партію, відчувають на собі вплив процесу,

котрий Міхельс визначає як «обуржуазнення робітничих партій».

Цей процес включає три феномени:

1) приплив до пролетарських партій дрібнобуржуазних елементів;

2) властивість, характерна для організації робітників, — створювати дрібну бу-

ржуазію;

3) формування дрібної буржуазії в соціалістичних партіях у результаті солідар-

ності членів партії з робітниками, які виступають у певний момент в якості само-

стійних дрібних «підприємців».