Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

131

пределах своей формы sub specie rei publicae (под политическим углом зрения) все социальные

битвы, потребности, интересы». В другой работе Ленин произнесет лапидарную фразу о том,

что политическое, включающее здесь государство и политическую классовую борьбу, — это

«концентрированное выражение экономики».

В этом смысле для Ленина государство также предстает как пункт обнаружения целост-

ности структур, как центр, дающий понимание этой целостности: «Область, из которой только

и можно почерпнуть это знание, есть область отношений всех классов и слоев к государству и

правительству, область взаимоотношений между всеми классами». Это, впрочем, было отме-

чено и Энгельсом в его фразе о государстве как «официальном представителе» общества

(представителе в том смысле, что речь идет о центре обнаружения цельности формации). И

наконец, все в том же смысле государство предстает также сферой, где разыгрывается ситуа-

ция разрыва этой цельности: речь идет о двоевластии государственных структур, составляю-

щем, как это доказывал Ленин, один из важнейших элементов революционной ситуации.

Таким образом, связь государства с сочленением структур, фиксирующая специфику фор-

мации, определяется главным образом по факту осуществления им функции порядка — полити-

ческого, конечно, порядка — в политических классовых конфликтах, но также и порядка гло-

бального, т. е. организации в широком смысле слова, когда государство выступает фактором

создания целого. Государство препятствует, скажем так, обострению политического классового

конфликта в той мере, в какой этот конфликт влияет... на целостность формации. Государство

препятствует тому, чтобы классы общества пожирали друг друга... Если верно то, что классики

марксизма теоретически не разработали эту концепцию государства, не менее верно и другое: в

их работах содержатся многочисленные указания по данному вопросу. Так, Энгельс уточняет

государственную функцию порядка как «организацию, которую создает себе буржуазное обще-

ство для охраны общих внешних условий капиталистического способа производства...». Не стоит

долго задерживаться на слове «внешних», которое, похоже, подразумевает механистическое по-

нимание связи «базиса» и «надстройки»; следует, скорее, подчеркнуть важность определения го-

сударства как организации для поддержания условий производства, т. е. важность условий су-

ществования и функционирования целостности способа производства и формации.

Поразительную формулировку мы находим и у такого удивительного марксистского теоретика,

каким был Бухарин. В его «Теории исторического материализма» дано понимание обществен-

ной формации как системы неустойчивого равновесия, в недрах которой государство играет

роль «регулятора». И, наконец, эта концепция служит основой понятия организации, которым

Грамши обозначает функцию государства.

Государственная функция порядка, или организации, имеет несколько модальностей.

Они проявляются на тех уровнях, где эта функция наиболее ощутима: функция технико-

экономическая — экономический уровень; собственно политическая функция — уровень

политической классовой борьбы; идеологическая функция — идеологический уровень.

При этом технико-экономическая и идеологическая функции государства сверхдетерми-

нированы его собственно политической функцией — той, которая затрагивает политиче-

скую классовую борьбу, — в том смысле, что первые две функции выступают разновид-

ностями проявления глобальной роли государства как фактора сплочения формации в

целое: эта глобальная роль государства есть политическая роль. Государство состоит в

связи с — обществом, разделенным на классы» и с классовым политическим господством

именно в той мере, в какой оно выполняет свою функцию и играет свою роль в совокуп-

ности структур, результатом объединения которых являются разделение формации на

классы и классовое политическое господство. Собственно говоря, не существует технико-

экономической, идеологической и «политической» функций государства, есть одна гло-

бальная функция сплочения, определенная государству его местом, и есть модальности

этой функции, сверхдетерминированные сугубо политическим. Имея это в виду, Энгельс

писал: «Нам важно только установить здесь, что в основе политического господства по-

всюду лежало отправление какой-либо общественной должностной функции и что поли-

тическое господство оказывалось длительным лишь в том случае, когда оно эту свою об-

щественную должностную функцию выполняло».

Это положение развивалось во многих работах классиков марксизма. Часто, однако, слу-

чалась, что, обсуждая особую, прямо к политической классовой борьбе не относящуюся

функцию, некоторые теоретики интерпретировали ее как отношение государства и «общест-

ва», якобы независимое от классовой борьбы. Речь идет о весьма почтенном и дорогом сердцу

Ф. М. Кирилюк132

социал-демократов тезисе, присутствовавшем еще у Г. Кунова

и К. Реннера

, в котором «со-

циальные функции» государства противопоставляются его политической функции, якобы

единственной связанной с классовой борьбой и классовым угнетением; этот тезис обнаружи-

вается и в большинстве современных исследований социал-демократического толка, посвя-

щенных welfare state

. Он филигранно выписан в ряде работ о деспотическом государстве,

функционирующем в контексте азиатского способа производства, — государстве, существо-

вание которого сводилось к различным технико-экономическим — строительство гидросо-

оружений и проч. — функциям в способе производства, где социальные классы в марксист-

ском понимании слова якобы отсутствовали.

Рассмотрим подробнее проблему разнообразия государственных функций: я пока не стану

подвергать их систематическому анализу и, дабы прояснить занимающий нас вопрос, ограни-

чусь простым указанием на их связь с политической функцией.

Верно, что описание форм, в которых осуществляется эта глобальная роль государства,

дается нам в некоторых работах классиков марксизма; изложенные с точки зрения историче-

ского развития, связи государства с различными уровнями представлены в качестве факторов

зарождения и образования, как государства, так и социальных классов. При этом нужно уяс-

нить, что важная проблема возникновения государства — это отдельная проблема. Мы распо-

лагаем набросками ее решения Марксом и Энгельсом. [...] Эти наброски можно использовать

в той степени, в какой в них выделены функции государства, неразрывно связанные с его ме-

стом в сложном единстве данной разделенной на классы формации. Функция государства за-

трагивает прежде всего экономический уровень, и в особенности процесс труда, производи-

тельность труда. По этому поводу можно сослаться на исследования Маркса, касающиеся

деспотического государства азиатского способа производства, на необходимость централизо-

ванной власти для выполнения мелиоративных работ, влияющих на повышение производи-

тельности труда. Вот что говорит нам Энгельс по поводу связи господствующего класса с об-

щественным разделением труда: «Ясно одно: пока человеческий труд был еще так

малопроизводителен, что давал только ничтожный избыток над необходимыми жизненными

средствами, до тех пор рост производительных сил, расширение обмена, развитие государства

и права, создание искусства и науки — все это было возможно лишь при помощи усиленного

разделения труда, имевшего своей основой крупное разделение труда между массой, занятой

простым физическим трудом, и немногими привилегированными, которые руководят работа-

ми, занимаются торговлей, государственными делами, а позднее также искусством и наукой».

Отметим здесь связь государства, осуществляемую усилиями господствующего класса, с об-

щим руководством процессом труда, с тем, в особенности, что имеет отношение к повыше-

нию его производительности. Проблема разделения труда существует и в капиталистической

формации, где государство выполняет такую же двойственную функцию, как и капиталист,

выступающий в процессе труда и как эксплуататор, и как организатор-надсмотрщик. Известно

также, какое значение придавал Ленин в своих работах 1917 — 1920 гг. технико-

экономической функции государства, включающей и функцию учета.

Эта функция государства как организатора процесса труда — лишь один из аспектов его

функции в сфере экономики. Упомянем еще только функцию создания юридической системы,

т. е. совокупности правил организации капиталистического обмена, рамок действительного

единства обменных потоков. Функция государства по отношению к идеологии состоит, упо-

мянем об этом кратко, в том, чтобы играть надлежащую роль в воспитании, образовании и т.

д. На собственно политическом уровне — уровне политической классовой борьбы — эта

функция государства состоит в поддержании политического порядка в политическом классо-

вом конфликте.

Сделанные замечания позволяют сделать два вывода.

1. Глобальная роль государства как фактора сплочения общественной формации может

подразделяться на особые разновидности, имеющие отношение к разным уровням формации,

т. е. на функции экономическую, идеологическую, политическую в строгом смысле слова —

роль в политическом классовом конфликте.

2. Эти особые функции государства, даже те, которые прямо не касаются политического

уровня в прямом смысле слова — политического классового конфликта, могут быть теорети-

чески осмыслены только в связи с их включенностью в глобальную политическую роль госу-

дарства. Эта роль действительно приобретает характер политический в том смысле, что она

поддерживает единство формации, внутри которой противоречия различных уровней конден-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

133

сируются в политическое классовое господство. Невозможно точно установить политический

характер технико-экономической функции государства или его законодательной функции,

прямо относя их к политической функции в строгом смысле слова, а именно к особой функ-

ции государства в политическом классовом конфликте. Эти функции являются политически-

ми в той мере, в какой они нацелены, прежде всего, на поддержание единства общественной

формации, базирующейся, в конечном счете, на политическом классовом господстве.

Именно в этом точном контексте можно установить сверхдетерминированность эко-

номических и идеологических функций политической в строгом смысле слова функцией

государства в политическом классовом конфликте: например, экономическая или идеоло-

гическая функции государства соответствуют политическим интересам господствующего

класса и становятся политической функцией не только в тех простых случаях, когда связь

между организацией труда, образованием и политическим классовым господством явля-

ется прямой и очевидной, но и тогда, когда они служат поддержанию целостности фор-

мации, в рамках которой этот класс является политически доминирующим. Более того: в

той мере, в какой данные функции имеют первоочередной целью поддержание этой цело-

стности, они соответствуют политическим интересам господствующего класса — таков

смысл процитированных строк из Энгельса, для которого социальная функция всегда яв-

ляется основой политической функции. Понятие сверхдетерминированности, применен-

ное здесь к функциям государства, означает две вещи: различные функции государства

являются политическими функциями, что вытекает из глобальной роли государства как

фактора сплочения разделенной на классы формации; эти функции отвечают политиче-

ским интересам господствующего класса.

Перемещение признака господства в структурах формации, для которой государство яв-

ляется местом сосредоточения и обнаружения противоречий, отражается, как правило, в кон-

кретном сочленении различных функций государства в недрах его глобальной политической

роли. [...]

Умение правильно определить взаимосвязи формации во взаимосвязях функций государства

предполагает предварительное определение принципа анализа, а он состоит в том, что государ-

ство играет роль фактора сплочения формации в целое. В этом смысле господство экономиче-

ской функции в глобальной роли государства указывает, как правило, на то, что доминирующая

роль во взаимосвязи компонентов формации остается за политическим, и не просто в узком

смысле прямой государственной функции в собственно политической борьбе классов, но и в

смысле, обозначенном выше. В этом случае господство экономической функции государства над

другими функциями сопряжено с господствующей ролью государства, потому что функция

сплочения требует его специфического вмешательства на том уровне, где выполняется опреде-

ленная для формации роль — на уровне экономики. Это четко прослеживается как на примере

деспотического государства азиатского способа производства — там господство политического

отражено в доминировании экономической функции государства, так и на примере капитали-

стической формации государственно-монополистического капитализма и «интервенционист-

ской» формы капиталистического государства. В противоположном случае, когда мы имеем де-

ло с той формой капиталистического государства, какой является «либеральное государство»

частнопредпринимательского капитализма, отражается в государстве собственно политической

функции государства — «государства-жандарма» — и в специфическом невмешательстве госу-

дарства в экономику. Это ни в коей мере не означает, что государство не имеет экономической

функции, — что и отмечал сам Маркс в «Капитале» по поводу фабричного законодательства —

просто экономическая функция в данном случае не играет доминирующей роли. Позже мы уви-

дим ошибочность иногда высказываемого мнения о том, что либеральная форма государства не

обладает важными экономическими функциями. Что действительно позволяет рассматривать

эти функции либерального государства как специфическое невмешательство в экономику, так

это, с одной стороны, не господство экономической функции либерального государства над дру-

гими его функциями и по отношению к другим формам государства, в особенности к этой, что

соответствует государственно-монополистическому капитализму; с другой стороны, не господ-

ство государства как фактора сплочения в совокупности компонентов общественной формации

частнопредпринимательского капитализма.

Друкується за: Антология мировой политической мысли. В 5-ти томах. — Т. 2. — М.:

Мысль, 1997. — С. 807—826.

Ф. М. Кирилюк134

Основні поняття і категорії

• більшовизм;

• ленінізм;

• марксизм;

• марксизм-ленінізм;

• перманентна революція;

• сталінізм.

Більшовизм (від рос. «большинство» — більшість) — теорія та практика револ. боротьби рос. про-

летаріату з метою насильницького повалення царського самодержавства, буржуазії і

встановлення диктатури пролетаріат та будівництва комуніст, сусп-ва. Основоположни-

ком і визнаним політ. лідером Б. був В. І. Ленін (Ульянов). Власне поняття «більшо-

визм» виникло у зв’язку з виборами на II з’їзді РСДРП (1903) керівних органів партії:

прибічники Леніна одержали більшість голосів (звідси — більшовики), їхні супротивни-

ки — меншість (меншовики). Теор. основа Б. — модифіковане вчення К. Маркса та Ф.

Енгельса про засоби завоювання пролетаріатом політ. влади, форми та мету перетворен-

ня капіталіст, сусп-ва в комуністичне. Соціальна основа Б. — пролетарські, насамперед

фабрично-заводські, маси та найбідніше селянство. Історія Б. — це фактично історія

КПРС. Представників Б. характеризують такі риси: ідейна заангажованість, інтернаціо-

налізм, вождизм, етатизм, схильність до використання методів політ. терору, пріоритет

ідеї класової боротьби, месіанство та щ. Див. також Ленін В., Ленінізм, Марксизм. (Дру-

кується за: Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за

ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2-ге видання доповнене і

перероблене. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.)

Ленінізм — одна з найвпливовіших політичних течій у новітній історії людства. Першоджерела

Л. — марксизм і народництво. Перший був накладений Леніном на політ. реалії де-

спотичного режиму станової рос. поліцейської імперії з пережитками кріпацтва,

нац. гнобленням, жорстокими утисками прав і свобод людини, консервативними

традиціями тощо. Від народників Ленін успадкував риси суто нац. політ. культури,

ідеї рос. колективізму, створення орг-ції профес. революціонерів, розкріпачення

особистості для активної соціальної діяльності, важливості боротьби «критично ми-

слячих індивідів» проти існуючого ладу, методи підпільної діяльності і творення

централізованих, заснованих на суворій дисципліні орг-цій і партій тощо. Л. відріз-

няється від класичного марксизму середини і кінця 19 ст. тим, що: наріжним каме-

нем револ. боротьби він вважав значно доповнену доктрину диктатури пролетаріату

і жорстко централізовану, дисципліновану політ. партію авангардист, типу, яка ста-

вить за гол, мету встановлення такої диктатури; відніс найбідніші верстви селянства

до спролетаризованого класу і теоретично обґрунтував ідею союзу робітників і се-

лян під керівництвом міських пролетарів; чіткіше визначив шляхи і засоби боротьби

за владу, віддаючи безперечний пріоритет збройному повстанню; створив теорії ре-

вол. ситуації, переростання буржуазно-дем. революції у революцію соціалістичну;

зробив висновок про нерівномірність екон. і політ. розвитку капіталізму в умовах

імперіалізму й можливість перемоги соціалізму в одній окремо взятій країні; обгру-

нтував завдання і програмну діяльність тимчасового револ. уряду у формі рад як ор-

ганів революційно-дем. диктатури пролетаріату і селянства; висунув нові політ. гас-

ла, особливо тактичного плану, які треба застосовувати напередодні революції,

після її початку, у вогнищі збройного повстання, серед селян і які потрібно постійно

змінювати залежно від обставин, застосовуючи методи діалектики; відкинув конце-

пції національно-культурної автономії, багато нац. автономних союзів, доводячи, з

одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення від створення

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

135

федерацій до повного відокремлення у вигляді нац. д-в, а з іншого — необхідність

боротьби, за усунення над. перегородок і побудови життя на принципах пролетар,

інтернаціоналізму; сформулював лозунг перетворення імперіаліст, міждерж. війни у

війну громадянську, у війну соціал-демократів воюючих країн проти власної буржу-

азії; теоретично узагальнив практику підривної підпільної револ. боротьби; лишив

поза увагою філософію істор. детермінізму, вважаючи, що не треба чекати на соціа-

ліст, революцію як наслідок повного визрівання капіталізму, а треба здійснити Яко-

мога раніше; окреслив безпосередні завдання побудови соціаліст, сусп-ва, захисту

країни від зовн. агресії і внутр. контрревол. заколотів; розробив тактику політ. ком-

промісів, тимчасових відступів від стратегічних рубежів; відзначив можливість тво-

рення соціаліст, д-ви на будь-яких засадах: унітаризму, авіоносії, федералізму і на-

віть конфедералізму; відмовився від висновку К. Маркса про придатність апарату

деяких, бурж. д-в для соціаліст, перетворень і висунув як закон революції

обов’язковість зламу будь-якої держ. машини; висловив припущення, що перехід від

капіталізму до соціалізму дасть величезну кількість різноманітних політ. форм; зро-

бив внесок у концептуальну скарбницю світового конституціоналізму у вигляді його

нових теор. засад, реалізованих у чотирьох введених у дію конституціях — РСФРР,

УСРР. БСРР та ЗСФРР, Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, Де-

кларації прав народів Росії та ін.; акцептував не на проголошенні формальних прав і

свобод людини і громадянина, а на матер. гарантіях їх реального забезпечення. Що

стосується України, то Ленін весною і влітку 1917 р. підтримував Центральну Раду,

на поч. грудня 1917 р. визнав УНР як самостійну д-ву, але згодом оголосив їй війну;

визнав незалежність УСРР у 1919 р.; в останні роки життя виступав проти сталій,

політики автономізації.

З часом політ. практика довела помилковість низки теор. засад Л.: штучного під-

хльостування істор. процесу, гіперболізації класової боротьби; відмови від доктрини

парлам. республіки, концепції розподілу влад, теорій природних прав людини і

сусп. договору, тлумачення пролетарської демократії як такої, що не може обмежу-

ватися старим правом; надмірного перевищення гасел револ. доцільності і револ.

правосвідомості; повного підпорядкування особистого — колективному, особи —

дві, національного — соціальному; безпідставного розрахунку на світову соціаліст,

революцію тощо. Нищівного удару по Л., починаючи з другої пол. 20-х рр., завдали

Й. Сталін і наступні провідники КПРС, канонізувавши це вчення, перетворивши йо-

го на реліг. культ. Під гаслами Л., але у зовсім інших істор. обставинах запроваджу-

вався жорстокий політ. терор, у ході якого загинула Іабсолютна більшість соратни-

ків Леніна. В сучас. умовах доктрина Л. вивчається в її первинному вигляді: не як

політ. ідеологія більшовизму а як частина спадщини рос. і світової політ. думки.

(Друкується за: О. М. Мироненко. Політологічний енциклопедичний словник.)

Марксизм — одна з найвпливовіших течій суспільно-політичної думки в новітній історії людст-

ва. М., джерелом якого є класична нім. філософія, англ. політ. економія та франц.

утопічний соціалізм, грунтується на таких стрижневих політ. ідеях: істинне народо-

владдя можливе лише за умов подолання приватної власності на осн. засоби вироб-

ництва та їх усуспільнення; досягнення у сусп-ві повної соціальної справедливості,

побудова його на соціаліст, засадах знайде практичну реалізацію або мирними засо-

бами, або шляхом збройного повстання народу; визначальними у політ. розвитку

людства є матер. виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взає-

модія базису і надбудови, соціального буття, класова боротьба тощо; гол. умовою

перемоги революції й переходу до соціалізму, успіх якого можливий лише водночас

у більшості країн або хоча б у наймогутніших д-вах, с диктатура пролетаріату; аван-

гардом робітничого класу має бути комуніст, партія, яка ставить за мету організацію

його класової боротьби, керівництво нею, завоювання політ. влади; робітничий клас

Ф. М. Кирилюк136

і його партія у своїй діяльності повинні керуватися не девізом «Усі люди брати», а

гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетар, інтернаціо-

налізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; держ. і правові

відносини можуть бути зрозумілими не із самих себе, а з матер. відносин, не закон

— фундамент для сусп-ва, а сусп-во — фундамент для закону; громадян, сусп-во —

це сама людина у її сусп. відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а ві-

дображає суму зв’язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного;

анатомія громадян, суп-ва — у політ. економії; д-ва — механізм економічно наймо-

гутнішого класу, який за його допомогою стає і політично панівним, але вона не є

силою, зовні нав’язаною сусп-ву, вона є продуктом сусп-ва на певному ступені роз-

витку і прагне весь час стати над цим сусп-вом; право — зведена у закон воля прав-

лячого класу, зміст якої визначається матер. умовами життя такого класу; політ.

влада — організоване насильства одного класу задля придушення інших; бурж. кон-

ституціоналізм, бурж. парламентаризм, бурж. загальне виборче право — формальні,

урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового сусп-ва; одне з

гол. завдань нар. революції — зламати бурж. держ. машину й організувати її за ти-

пом Паризької комуни (держава-комуна), поєднавши в одному органі функції зако-

нод. і викон. влади: пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо по-

требує рівності у суспільно-екон. сфері, але не дрібнобуржуазна «зрівнялівки»;

центр, питання будь-якої революції — питання влади; революція с локомотивом іс-

торії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання

— це револ. мистецтво; скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть

спиратись на старі закони; творцем історії с народ, а не герої, видатні особистості;

комуніст, сусп. — екон. формація складається з двох фаз — соціалізму і комунізму;

у комуніст, сусп-ві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, д-ва

і право поступово відімруть, поступившись громад, самоуправлінню не людьми, а

речами і виробничими процесами в умовах централізованої економіки; класи будуть

знищені, згодом зникнуть нац. відмінності, протилежність між розумовою і фізич-

ною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна

соціальна рівність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потреба-

ми!», людство здійснить стрибок з царства необхідності у царство справжньої сво-

боди, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Основоположники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс значну увагу приділяли

Україні: високо оцінювали роль Запорозької Січі, селянський рух напередодні ре-

форми 1861 р., чітко відокремлювали укр. націю від інших народів, вважали її поне-

воленою нацією, але при цьому доводили, що українство не здатне до власного дер-

жавотворення, приречене на зникнення, й віддавали перевагу серед слов’ян

росіянам і полякам. Ідеї марксизму в Україні популяризували М. Зібер, С. Подолин-

ський, М. Павлик, І. Франко, Леся Українка, Б. Кістяківський, М. Ковалевський, М.

Туган-Барановський, Ю. Бачинський, Л. Юркевич та ін. У 20 ст. М. був значно

трансформований В. Леніним, який надав йому «російського забарвлення», а згодом

спотворений И. Сталіним і перетворений разом з ленінізмом І науки в ідеологію,

своєрідну реліг. догму. На сході і заході, півночі і півдні М. тлумачився по-різному,

на його фундаменті виникло безліч партій і орг-цій, рухів і течій. Почасти під його

прикриттям пропагуються погляди, які не мають нічого спільного з класичним М,

Вульгаризовані псевдомарксист. уявлення про соціалізм, д-ву, власність призвели до

кризи і трагедії м. Однак, хоча в сучас. умовах по-іншому оцінюються питання про

власність, владу, революції і реформи як основоположні для досягнення соціального

ідеалу, европ. філос. й сусп. — політ. думка високо цінує К. Маркса, називаючи йо-

го ім’я поряд з іменами М. Вебера і Е. Дюркгейма. Що ж до М., то він як філос. сис-

тема органічно увійшов у духовну тканину сучас. цивілізації, а неомарксистами

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

137

вважали і вважають себе багато прогресивних мислителів Заходу. (Друкується за:

О. М. Мироненко. Політологічний енциклопедичний словник.)

Марксизм-ленінізм — революційне вчення Маркса, Енгельса, Леніна; цілісна системи філософ-

ських, економічних та соціально-політичних поглядів, які формують світогляд про-

летаріату. Офіційна ідеологія Радянського Союзу і країн Східної Європи, що потра-

пили у сферу радянською впливу. Марксизм виник у 40-ві роки XIX ст., коли на

історичну арену виходить робітничий клас. Теоретичні основи марксизму заклали

Маркс та Енгельс. Теоретичну розробку теорії марксизму XX ст. взяв на себе Ленін.

Однак між марксизмом XIX і марксизмом XX ст. існують суттєві відмінності, що й

дало підстави деяким дослідникам проводити різницю між «істинним» марксизмом і

ленінізмом. Маркс та Енгельс передбачали соціократичну революцію в найрозвине-

ніших капіталістичних країнах, де пролетаріат був найчисленішим і найорганізова-

нішим, яка повинна була відбутися за допомогою масових акцій, організованих

профспілками та демократичними організаціями. Ленін пристосував цю теорію до

потреб змовницької революційної організації, Прийняття представницької демокра-

тії означали б для більшовиків втрату влади (оскільки їх підтримувала лише невели-

ка група робітників). Для узаконення своєї монополії на владу, строгої ієрархії все-

редині партії були розроблені доктрини диктатури пролетаріату та демократичного

централізму. Ленін звів Марксове поняття диктатури пролетаріату до організованої

гвардії пригноблених з метою знищення гнобителів і сформував принципи револю-

ційної партії «нового типу». Справжньої демократії, на його думку, можна було до-

сягнути лише шляхом ліквідації експлуататорської меншості всередині партії домі-

нуючи позиція партійного керівництва мотивувалась його більшим знанням

«наукової» доктрини й існуванням контрреволюційних елементів, що проникали в

партію, ще це закладало ідейні основи масових репресій і т. зв. «чисток партії», які

набрали особливо широких масштабів і жорстокості в період правління Сталіна.

Очевидний успіх радянського режиму в побудові сильної індустріалізованої держа-

ви (з відсталої селянської Росії), яка спромоглася перемогти фашистську Німеччину,

став поштовхом (у багатьох випадках за допомогою Радянської Армії) до відтворен-

ня радянською режиму в багатьох східноєвропейський країнах, Китаї, на Далекому

Сході, в Азії, на Кубі.

Сталінізм — одна з форм тоталітаризму, що сформувалася в СРСР у роки існування культу осо-

би Й. Сталіна. С. бере свій початок- з кінця 1920-х рр., з Т. ЗВ. «великого перелому».

На практиці означав створення командної економіки, відмову від непівських ринко-

вих елементів управління нар. госп-вом, прискорену індустріалізацію, примусову

колективізацію сільського госп-ва. «Соціалістичні перетворення» здійснювалися

методами терору. Використовувались найрізноманітніші методи тиску обкладання

високими податками, закопування (тавро саботажника, негідника троцькіста, право-

ухильника, космополіта тощо), терор голодом, масові репресії, депортації. С. не був

окремішньою ідеол. системою, а становив крайню, радикальну форму реалізації ко-

муністичного, марксистсько-ленінського вчення.

Передбачав звеличення ролі однієї особи, приписування їй за життя визнача-

льного впливу на хід істор. розвитку, коли ця особа підмінює все керівництво

партії, ліквідує демократію, встановлює диктаторський режим. Під С. розуміють

не доктрину Сталін не був теоретиком, а створеним монопартійну диктатуру,

практику поліцейського терору з показовими судами і самозвинуваченнями, з

концентраційними таборами, нещадною ліквідацією будь-якої опозиції, безкон-

трольною диктатурою вождя партії, якому підпорядковані «за конод... викон. і

судова влада в централізованій рад. д-ві. З часом ідеологія і практика С. транс-

формувалися. Фактично існували в СРСР до кінця 1980-х. рр. (Друкується за:

О. А. Удод. Політологічний енциклопедичний словник.)

Ф. М. Кирилюк138

Питання до дискусії

1. Чи є закономірним поява і розвиток ленінізму як нової ортодоксальної ідеології і по-

літичної течії?

2. У чому суть антиномій марксизму-ленінізму?

3. Спільне і особливе в різноманітних гілках ленінізму.

4. Більшовизм: це випадковість чи закономірність?

Теми рефератів, курсових, кваліфікаційних

і магістерських робіт

1. Адаптація марксизму до національного контексту в Росії: плеханівська концепція.

2. Сутність і особливість марксизму «ревізіоністського» типу.

3. Ортодоксальний комунізм як офіційна ідеологія і практика.

4. Класичний неомарксизм: сутність та перспективи розвитку.

5. Теорія і практика італійського «марксизму».

6. Роберт Міхельс як засновник сучасної партології.

7. Немарксистське тлумачення Пуланзасом політичної влади і держави.

8. Лев Троцький як політичний теоретик і практик (аналіз суперечностей концептуаль-

них засад).

9. Бухарінська концепція соціалізму в контексті класичного марксизму.

Завдання для самостійної роботи

1. Розробіть порівняльну характеристику політичних поглядів таких ідеологів і практиків

ортодоксального комунізму як В. Ленін, Й. Сталін, Л. Троцький та М. Бухарін (письмово).

2. Розробіть структурно-логічну таблицю обґрунтування політичного ідеалу такими по-

слідовниками класичного марксизму, як А. Грамші, Н. Пуланзас та Р. Міхельс.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика розвитку політичної науки в ХХ ст. у контексті марксизму.

2. Теорія і практика ленінізму.

3. Теорія перманентної революції Л. Троцького.

4. Бухарінська концепція «соціалістичного будівництва».

5. Сутність і характерні риси неомарксизму в ХХ ст.

Питання до іспиту

1. Сутність і основні напрями розвитку постмарксистських концепцій політичної науки.

2. Спільне і особливе в розвитку ортодоксального комунізму.

3. Ленінська теорія та практика соціалістичного і комуністичного будівництва.

4. Л. Троцький про революцію і соціалізм.

5. Обґрунтування М. Бухаріним концептуальних засад соціалістичної теорії і практики.

6. Характерні риси неомарксистських концепцій політичного розвитку суспільства (А.

Грамші, р. Міхельс та Н. Пуланзас).

Література

1. В. І. Ленін. Держава і революція // Повне зібрання творів.

2. В. І. Ленін. Чергові завдання Радянської влади // Повн. зібр. тв. — Т. 36.

3. В. І. Ленін. Що робити? // Повн. зібр. твовір. — Т. 6.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

139

4. Л. Троцкий. Моя жизнь. — Берлин, 193 с.

5. Л. Троцкий. История российской революции. — Ч. 1; 2. — Берлин, 1930.

6. Н. Бухарин. Путь к социализму: Избр. произведения. — Новосибирстк: Наука, 1990.

7. Н. Бухарин. Проблемы теории и практики социализма. — Новосибирск: Наука, 1990.

8. Gramsci, A.: Selection from Political Writings, 1910 — 1920, trans. J. Mathews, ed. Q.

Hoare. London: Lawrence & Wishart; New York: International Publishers, — 1977.

9. Gramsci, A.: Selection from the Prison Notebook, trans. Q. Hoare and G. Nowell Smith.

London: Lawrence & Wishart; New York: International Publishers, — 1971.

10. Poulantzas N. On Social Classes//Structured Social Inequality: A Reader in Comparative

social Stratification/Ed. by C. S. Heller. New York; London, — 1969.

11. Trotsky, L.: Terrorism and Communism (1920), trans. M. Shachtman. Ann Arbor:

University of Michigan Press, — 1961.

12. Trotsky, L.: The History of Russian Revolution (1932-3), trans. M. Eastman. London:

Gollanz, — 1965.

13. Trotsky, L.: The Permanent Revolution and Results and Prospects, trans. J. G. Wright; rev.

B. Pearce. London: New Park, — 1962.

14. Антонио Грамши. Избранные произведения. — Т. 1—3, — 1957—59.

15. Грамши Антонио. Тюремные тетради. Антология мировой политической мысли. —

Т. 2.

16. Грецкий М. Н. Антонио Грамши — политик и философ. — М.: Наука, 1991.

17. Емельянов Ю. В. Заметки о Бухарине: революция, история, личность. — М.: Молодая

гвардия, 1989.

18. Кирилюк Ф. М. Про працю В. І. Леніна «Чергові завдання Радянскої влади». — К.:

Політвидав України, 1990.

19. Кирилюк Ф. М. Троцький і соціалізм. — К., 1991.

20. Лопухов Б. р. Антонио Грамши. — М., 1963.

21. Михельс Р. Демократическая аристократия и аристократическая демократия // Со-

циологические исследования. 2000. — № . 1.

22. Михельс Р. Принципиальное в проблеме демократии // Социологический журнал.

1994. — № 3.

23. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. 1990.

— № 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18; — 1991. — № 3.

24. Мушинский О. В. Антонио Грамши — учение о гегемонии. — М.: Международные

отношения, 1990.

25. Пуланзас Н. Политическая власть и социальные классы. Антология мировой полити-

ческой мысли в 5-ти томах. — Т. 2.

26. Хабермас Юрген. Будущее человеческой природі: Пер. с нем. — М.: Весь мир, 2002.

27. Хабермас Юрген. Демократия. Разум. Нравственность: Москов. лекции и интервью.

— М.: Академия, 1995.

ТЕМА 3

«РЕАЛІСТИЧНІ» ТЕНДЕНЦІЇ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ.

ТЕОРІЇ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

1. Категорія «політичного» у концепції Карла Шмітта.

2. Теорія інституціоналізму Моріса Оріу.

3. Теорія «елітарної демократії» Йозефа Шумпетера.

4. Проблеми ідеології та утопії в політичній концепції Карла Ман-

гейма.

На останнє десятиліття ХІХ — початок ХХ ст. припадає бурхливий економічний

та політичний розвиток західно-європейських країн і США, які вступили в епоху ім-

періалізму. Ці процеси досить відчутно позначилися на розвитку тогочасної суспіль-

ної думки. Особливо у США реформаторський «прогресистський» рух, до якого були

причетні академічні політологи, у працях яких були відображені філософсько-

гносеологічні наслідки методологічної кризи історизму і підйом філософії прагмати-

зму, помітно вплинули на професійний і методологічний рівень політології.

Для того щоб розробити наукові принципи пізнання таких важливих сфер суспіль-

ного життя, як державний апарат, уряд, політичне лідерство, виборча система тощо, іс-

нуюча на той час методологічна база була занадто абстрактною, формальною і описо-

вою. Нові проблеми та інтереси практичної політики потребували переорієнтації

діяльності політологів на аналіз сучасних їм, реально діючих державно-політичних

устроїв і неформальних процесів, які проходили в них: громадська думка, групи тиску,

групи інтересів і т. п. На початку століття досить помітними були «реалістичні» тенде-

нції в політичній науці (Р. Міхельс, А. Бентлі, М. Оріу, В. Вільсон, Л. Лоуєлл, А. Харт

та ін.). І їх самовизначенню сприяла певною мірою «американізація», що виразилося в

створенні в 1903 р. Американської асоціації політичних наук і проголошення нею «ре-

алістичної» перспективи розвитку цієї дисципліни. Поряд із цим історичний і правовий

підходи продовжували утримувати міцні позиції в політичних дослідженнях, доміную-

чим предметом яких залишалося описування держави і конституційне право, недержа-

вних формувань і т. п., тобто певних інституційних утворень.

Категорія «інститут» розглядається в ряді дисциплін — політології, соціології,

юриспруденції тощо.

Термін «Інститут» (лат. Institutum — установлення, заснування) означає сукуп-

ність фундаментальних форм або структур суспільної організації, встановлених за-

коном або звичаями конкретного людського співтовариства.

Питання про необхідність з’ясування сутності суспільних об’єднань ставилося

давно. Люди, що жили разом на даній території і в силу самої людської природи

були схильні до суперечок, підмітили що для безконфліктного, безкровного вирі-

шення суперечностей між ними потрібні якісь усіма визнані установи, ті чи інші

форми суспільного розпорядку.

Б. Ротстайн у книзі «Політична наука: нові напрямки» писав: «Члени общини пере-

конуються в тому, що для захисту спільних інтересів їм необхідні чотири основних полі-

тичних інститути. Потреба в створенні першого з них визначається необхідністю прийн-

яти рішення про те, яким чином необхідно регулювати спільні інтереси (інститути

законодавчої влади). Другий означає необхідність реалізації прийнятих рішень (інститу-

ти виконавчої влади). Третій — потрібний для врегулювання спірних проблем, що вини-

кають, та інтерпретації застосування загальних правил, розроблених органом законодав-